Взаємозв’язок структури мотивації та розвитку самооцінки здібностей юнаків із проявами девіантної поведінки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський інститут бізнесу і технологій

Уманська філія

Курсова робота

з проблем поведінки, мотивації і діяльності

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК СТРУКТУРИ МОТИВАЦІЇ ТА РОЗВИТКУ САМООЦІНКИ ЗДІБНОСТЕЙ ЮНАКІВ ІЗ ПРОЯВАМИ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

Студентки ІV курсу Групи 9.11.ПБ (4Од)

Ткаченко Анастасії Ігорівни

Науковий керівник:

старший викладач

Плахотна С. І.

Умань 2015р.



Зміст

Вступ

Розділ І. Теоретичний аналіз проблеми мотивації та самооцінки здібностей у психології

1.1 Теоретичний аналіз психологічних теорій мотивації

1.2 Формування мотивації в юнацькому віці

1.3 Проблема девіантної поведінки у юнацькому віці

1.4 Взаємозв'язок самооцінки та здібностей юнаків із проявами девіантної поведінки

Розділ ІІ. Методи та методика дослідження

2.1 Взаємозв'язок самооцінки та соціального статусу у підлітків з девіантною поведінкою

2.2 Експериментальне дослідження мотиваційної сфери старшокласників

2.2.1 Добірка методик, спрямованих на виявлення мотивів

2.2.2 Програма корекції мотиваційної спрямованості старшокласників

Розділ III. Дослідження взаємозв'язку структури мотивації та розвитку самооцінки здібностей юнаків із проявами девіантної поведінки

3.1 Комплексне вивчення особистості учня. Опитувальник «Девіантна поведінка особистості»

3.2 Методика «дослідження самооцінки»(За Т.Дембо, С.Рубінштейном)

3.3 Визначення вмінь саморегуляції та особливостей мотивації

Висновки

Список використаних джерел

Додаток



Вступ

Актуальність дослідження. Здібності як засіб досягнення успіху в діяльності вважаються одним із основних механізмів задоволення потреб особистості, зокрема потреби у визнанні. А.Маслоу, розглядаючи структуру мотивації особистості, зазначає, що потреба у визнанні є базовою, вона з`являється у процесі взаємодії з оточенням, а її задоволення сприяє розвитку самоповаги.

Особливості образу Я та самооцінки в юнацькому віці аналізуються в роботах Р.Бернса, О.О.Бодальова, І.С.Кона, А.А.Реана, В.В.Століна та інших. Дослідники підкреслюють значимість позитивної загальної самооцінки для тої чи іншої діяльності, мотивації та саморефлексії підлітків. Теоретичний аналіз проблеми мотивації в юнацькому віці показав, що вітчизняні психологи ставлять основний акцент на вивченні мотивації досягнення (Л.М.Балабанова, Т.А.Гордєєва, В.М.Копоруліна, А.А.Смірнов).

Під мотивацією досягнення розуміється мотивація діяльності досягнення. М.Ш. Магомед-Eмінов визначає мотивацію досягнення, як функціональну систему інтегрованих воєдино афективних і когнітивних процесів, які регулюють процес діяльності у ситуації досягнення. Проблема вивчення мотивації юнаків лише з психологічного аспекту не дає можливості чітко визначити, що ж активізує їх до діяльність Зарубіжні дослідники поділяють теорії мотивації на дві категорії. До першої категорії відносять змістовні теорії (теорія потреб М.І.Туган-Барановського, ієрархія потреб А.Маслоу, теорія потреб Д.Маккеланда, двофакторна теорія Ф.Герцберга). До другої категорії відносять прецесійні теорії (теорія сподівань В.Врума, теорія справедливості, комплексна прецесійна теорія Л.Портера і Е. Лоулера). Змістовні теорії мотивації окреслюють потреби, які спонукають людей до дій, активності.

На сьогоднішній день поняття «здібність» є одним з найбільш загальних у психології і педагогіці. Так, С.Л.Рубінштейн розумів під здібностями складне системне утворення, яке включає в себе цілу низку даних, особистісних якостей, без яких людина була б нездатна до якої-небудь конкретної діяльності. Варто відмітити, що важливим фактором у розвитку особистості, мотиваційних та саморефлексій них засад є соціальна підтримка, та визнання. Можливість відчути небайдужість та увагу до себе та своєї діяльності має велике значення в подальшому особистісному розвитку підлітка. Роль визнання та поцінування з боку дорослих та ровесників для особистісного розвитку юнаків підкреслюється у працях Л.І. Божович, І.С.Кона, Г.А. Цукерман, І.І. Чеснокової та інших.

Юнацький вік є періодом активного самоствердження та конкуренції за визнання. Конкуренція за визнання у тій чи іншій діяльності нерідко призводить до зміни напрямку розвитку здібностей та часто характеризується проявами девіантної поведінки (Я.І.Гилинський, О.В.Змановська, М.О.Ковальчук, Іванов В. М).

Недостатньо вивченими залишаються деякі аспекти проблеми взаємозв'язку мотивації та девіантної поведінки. Недостатня розробленість та соціальна значимість аналізованої проблеми зумовили вибір теми дослідження: «Дослідження взаємозв'язку структури мотивації та розвитку самооцінки здібностей у юнаків із проявами девіантної поведінки».

Об'єкт дослідження: мотивація та самооцінка здібностей у юнацькому віці. Предмет дослідження: особливості взаємозв'язку структури мотивації та самооцінки здібностей юнаків із проявами девіантної поведінки.

Мета дослідження: дослідити взаємозв'язок структури мотивації та розвитку самооцінки здібностей у юнаків із проявами девіантної поведінки.

Для досягнення мети дослідження було поставлено такі завдання:

Здійснити теоретико-методологічний аналіз проблеми мотивації та розвитку самооцінки здібностей у юнацькому віці. Проаналізувати особливості розвитку самооцінки здібностей у юнаків із проявами девіантної поведінки. Вивчити особливості взаємозв'язку структури мотивації та розвитку самооцінки здібностей у юнаків із проявами девіантної поведінки.

Розділ І. Теоретичний аналіз проблеми мотивації та самооцінки здібностей у психології

мотивація самооцінка девіантний юнак

1.1 Теоретичний аналіз психологічних теорій мотивації

Поняття мотивації дуже часто зустрічається нам в абсолютно різних напрямках психології. Однак воно не втрачає своєї актуальності, залишаючись одним з найбільш відкритих для дослідження та неоднозначним явищем. Є необхідність аналізу цього поняття у вітчизняній та зарубіжній психології.

Термін «мотивація» активно вживається в психологічній сфері, для пояснення причин поведінки людини і тварин. Зараз мотивація, як психічне явище трактується по-різному. Мотивацію трактують, як сукупність чинників, що підтримують і направляють, а по суті - визначають поведінку. Трактують мотивацію і як сукупність мотивів, або - як спонуку, що викликає та визначає спрямованість активності організму[9].

Фактично, всі варіанти трактування поняття «мотивація» ми можемо поділити на належність до двох напрямів. Перший напрям розглядає мотивацію згідно зі структурними позиціями, як сукупність чинників або мотивів. Як приклад, можемо навести схему В.Д.Шадрикова, згідно з якою, як зазначає автор, - мотивацію обумовлюють потреби і цілі особи, рівень домагань і ідеали, умови діяльності (об'єктивні, зовнішні, а також суб'єктивні, внутрішні - знання, уміння, здібності, характер) і світогляд, переконання і спрямованість особи і т.д. [47] Враховуючи всі ці чинники - відбувається ухвалення рішення, формування наміру. Другий напрям, в свою чергу, розглядає мотивацію, як динамічну освіту, як процес і механізм.

Взагалі, досить складно з'ясувати співвідношення між мотивацією та мотивом. І.А. Джидарьян в книзі «Психологія щастя та оптимізму» аналізує їх взаємодію і пише, що мотив має значно вужче значення ніж мотивація. Вона виділяє, що у понятті мотив фіксується власне внутрішній фон, на якому в цілому розгортається процес мотивації. [8]

Мотив енергізує і направляє дії людини на кожен момент часу. Тому постає питання - яку роль відіграє мотивація, якщо всі процеси здійснюються за допомогою мотиву? Виходить, що поняття «мотивація» стає зайвим у цьому випадку. І.С.Коном, у книзі «Психологія ранньої юності» мотивація розглядається також, як детермінація поведінки. Через це, її можна поділити на зовнішню та внутрішню мотивацію. [21]

Окрім психологів, проблеми мотивів та мотивації вивчалися і криміналістами (Я.Гилинський). Але серед них також не було єдиної версії розуміння поняття «мотивація». Як висновок - ні в розумінні суті мотивації або її ролі в регуляції поведінки, ні в самому співвідношення між мотивом та мотивацією - немає єдності.

На початку ХХ століття, окрім існуючих на той час теорій біологічних потреб людини, інстинктів і потягів, виникають два нові теорії мотивації. Це біхевіористична теорія мотивації (поведінкова), та теорія вищої нервової діяльності. Розвиток поведінкової теорії мотивації зумовлений, як логічне продовження ідей Дж.Б.Уотсона, який неодноразово описував проблеми поведінки, її засади та мотиви [43].

Окрім Дж.Уотсона , серед представників поведінкового напрямку можна назвати К. Л. Халла та Б.Ф.Скіннера. У своїх працях вони намагалися з позицій детермінізму пояснити поведінку в рамках початкової схеми стимул-реакції. [42;44]. Сучасний варіант цієї схеми розглядається, як концепція, що включає в себе нові досягнення в галузі психології поведінки та фізіології.

Говорячи про існуючі психологічні теорії мотивації, спочатку необхідно розглянути семантику поняття «мотив». Мотив є спонуканням суб'єкта до певної поведінки або діяльності. Це спонукання може бути зовнішнім, не пов'язаним зі змістом певної діяльності, але зумовлене зовнішніми, стосовно суб'єкта обставинами, або внутрішнім, пов'язаним не із зовнішніми обставинами, а зі змістом діяльності. Спонукають людину до діяльності усвідомлені і неусвідомлені причини, зовнішні і внутрішні фактори, які утворюють мотивацію. Розглядаючи та аналізуючи діяльність, як систему суб'єкт-об'єктної взаємодії, деякі підходи до аналізу мотивації можна розподілити на такі групи:

Психофізіологічний підхід. Центром вивчення за такого підходу є суб'єкт діяльності і процес суб'єкт-об'єктної взаємодії, а мотивом - результат відображення потреб організму.

Нейрофункціональна інтерпретація мотиву розглядає його як нейронний процес збудження структур мозку і гальмування з допомогою реакції організму. Поведінка є результатом діяльності клітинних ансамблів у мозку, які поступово складаються під впливом певної стимуляції, як вважав Д. Хебб. [50] Вони утворюють замкнуті системи, впливають на інші клітинні ансамблі і продукують фазові послідовності, керують поведінкою як фізіологічний конструкт, активація, що відкриває шлях інформаційному потоку.

Мотивацію як фізіологічне "очищення" організму розглядають представники потребово - фізіологічного (організмічного) напряму; як енергетичний потенціал (фізіологічну змінну організму) - енергофізіологічного підходу, як вираження цілеспрямованих інстинктивних спонукань та інтересів досліджують за векторно-фізіологічного підходу (Дж. Дьюї ) [10;11]

За суб'єкт-об'єктної взаємодії мотивацію трактують як стимул, що спрямовує діяльність людини, породжену внутрішніми і зовнішніми мотивами(Б.Скіннер)[42]. Мотив розуміють як фактор фізіологічного пристосовування людини до середовища; в гомеостатичній інтерпретації - як фізіологічну змінну організму, призначену для ліквідації порушення рівноваги з ним.

Психофізіологи в аналізі мотивації зосереджуються на вивченні організму людини, яка спонукає, спрямовує її діяльність під впливом внутрішньої стимуляції або відповідно до умов зовнішнього середовища.

Психологічний підхід. За цього підходу здійснюють теоретичний аналіз мотивації, коли увага дослідників рівномірно зосереджена на таких елементах суб'єкт-об'єктної взаємодії, як суб'єкт, об'єкт, зв'язок.

Прихильники особистісного підходу основою визначення мотивації вважають особистість; об'єктного - об'єкт діяльності; процесуального - процес взаємодії. Деякі вчені, наприклад Д. Макклелланд, у мотиві вбачають прагнення до певного емоційного стану.[26] Термін "мотив" вживається також у значенні умови ставлення людини до предметів і явищ; властивості або риси особистості в працях В. Штерна і Г. Олпорта [32;48]; потреби у певному виді діяльності, тобто спрямованості особистості; пізнавального інтересу ланки між пізнавальною та вольовою сферами особистості; досвіду, тобто накопичених знань, умінь, навичок суб'єкта; стану або потреби у підтриманні гомеостатичної рівноваги людини з середовищем.

У межах об'єктної інтерпретації мотиву Дж.Б.Уотсон та інші зосереджують увагу на об'єкті діяльності, визначають мотив як фактор оточення або зовнішній стимул. [43] Як мотивацію розглядають зміст, мету, ситуацію, структуру, організацію у праці В.Врума «Мотиваційна теорія очікувань» [49], спосіб і модель діяльності (В. Шадріков)[47]

Соціально-психологічний підхід. Його представники спрямовують свою увагу на суб'єкт взаємодії. Мотив є позицією людини, її відповідальністю, корисністю для суспільства (групи) і самоствердження. Мотивація розглядається як процес оптимізації відносин у групі.

Як відомо, із становленням психології як самостійної науки починають складатися різні напрямки та школи, що позначилося на тлумаченні психологічних феноменів, механізмів, особливостей психіки людини. Розробляються, зокрема, теорії мотивації, інтересу, потреб і стимулів. Відтак створюються концептуальні моделі мотивації в межах інтроспективної психології, біхевіоризму [43 ;44].

На загал можна виокремити два основні напрямки розуміння змісту поняття мотивації.

Психологічні теорії першого з них (необіхевіоризм, психоаналіз) при вирішенні проблеми рушійних сил поведінки людини розвивають гомеостатичну модель функціонування психічного. При цьому, на думку українських психологів О. Киричука та В. Роменця, природне в людині розуміється як зосереджене на особистому «Я», егоцентричне, не підкорене свідомістю соціалізованої особистості. Усунення цього напруження, відтворення врівноваженого стану - мета поведінки людини.

Теорії іншого напрямку (неофрейдизм) пропонують модель безперервного розвитку та вдосконалення особистості, що і є основою спонукальних причин її поведінки. Характерною рисою поведінки та діяння особистості є пошук постійного напруження - не фізіологічного, а морального характеру.

Основоположник біхевіоризму Дж. Уотсон називає дві форми поведінки людини - зовнішню та внутрішню. Вони пов'язані між собою стимулом та відповіддю на певний стимул. Формула «стимул - реакція», на думку біхевіористів, пояснює всі форми діяння та поведінки людини в навколишньому середовищі. Стимул, як зовнішній подразник, активізує внутрішню енергію організму і тим викликає відповідну реакцію на конкретний подразник. [43]

У необіхевіористських концепціях виникнення нових спонук - драйвів розглядається як результат поєднання стимулу із задоволенням органічних потреб людини. При цьому вторинні спонуки стають зовнішньою оболонкою первинних, органічних. Д. Макклелланд, обґрунтовуючи положення про природжений характер мотивації людини, спирався на вчення про природжені інстинкти. На його думку, основою мотивів поведінки є основні інстинкти, які однаково властиві як тварині, так і людині. Головними характеристиками інстинкту є імпульсивність та природженість, а поняття про енергію інстинкту є базовим для розуміння механізмів розгортання мотивованої дії. [26]

Теорію оптимальної активації було створено в 1950-х роках. Вона базується переважно на законі Йєркса - Додсона. Згідно з нею, організм людини прагне підтримувати оптимальний рівень активації, що дозволяє йому функціонувати найефективніше.

Розмежування мотиваційних і не мотиваційних причин, тобто спонукання і стимулу, доцільно здійснювати за допомогою механізму відповідних реакцій людини.

Як писав С. Рубінштейн, мотивація повинна визначатися не тільки і не стільки фізіологічною реакцією, скільки психологічною, пов'язаною з усвідомленням стимулу і надання йому того чи іншого значення, після чого тільки у людини з'явиться бажання та усвідомлення необхідності реагувати на стимул певним чином, визначається мета і з'являється стимул для її досягнення. Отже, стимул викликає дію не прямо, а опосередковано, через мотив: стимул - спонукач мотиву, а спонукачем дії або вчинку стає внутрішнє усвідомлення спонукання, сприйняте багатьма психологами як мотив.[36]

Загальновідомі концепції потреб сформулювали А. Маслоу і Д.Макклелланд. Оскільки існує безліч різних потреб, то А. Маслоу запропонував поділити їх на п'ять основних категорій: фізіологічні потреби забезпечують виживання людини; потреби в безпеці і впевненості у майбутньому; соціальні потреби; потреби в повазі; потреби самовираження. [26;27]

З теорії А. Маслоу випливає, що потреби нижчого рівня вимагають задоволення і, отже, впливають на поведінку людини раніше, ніж почнуть проявлятися потреби вищих рівнів. Тому людина прагнутиме задовольнити ту потребу, яка для неї є важливішою. [27]

Трохи іншу класифікацію потреб запропонував Д. Макклелланд. Він вважає, що людям притаманні три потреби: влада, успіх і причетність: потреба влади - це бажання впливати на інших людей; потреба успіху задовольняється доведенням праці до успішного завершення. Люди, у яких ця потреба надто розвинена, схильні до ризику і бажають, аби їх зусилля заохочувалися; потреба у причетності подібна до попередньої. Це - зацікавленість у знайомствах, налагодження дружніх стосунків. Для таких людей важлива праця, що забезпечує соціальне спілкування. [26]

1.2 Формування мотивації в юнацькому віці

Як відзначає А.К. Маркова із співавторами, мотивація, визначена головним чином новою соціальною роллю дитини(була «просто дитина», а зараз школяр) не може підтримувати в перебігу довгого часу його учбову роботу і поступово втрачає своє значення. [28] Тому формування вже в початкових класах мотивів, що додають навчанню значущий сенс, коли вона стає для дитини сама по собі життєво важливою метою, є одному з головних завдань і вчителя. Сподіватися на те, що мотив учення виникне сам по собі, стихійно. А.К. Маркова відзначає, що учбово-пізнавальні мотиви формуються в ході самої учбової діяльності, тому важливо як ця діяльність здійснюється. [28]

Основними чинниками, що впливають на формування позитивної мотивації до учбової діяльності, є:

зміст учбового матеріалу;

організація учбової діяльності;

колективні форми учбової діяльності;

оцінка учбової діяльності;

стиль педагогічної діяльності вчителя. [7]

Зміст учбового матеріалу. Зміст навчання виступає для учнів в першу чергу у вигляді тієї інформації, яку вони отримують від вчителя, з учбової літератури, учбових телепередач і тому подібних засобів. Проте сама по собі інформація поза потребами дитини не має для нього якого-небудь значення, а отже не спонукає до учбової діяльності. Тому, даючи учбовий матеріал, потрібно враховувати що є у школярів даного віку потреби.

Прагнення деяких вчителів, при низькій успішності учнів, по якомусь розділу учбової програми до межі спрощувати матеріал, «розжовувати» складні питання і поняття хоча і приводить до швидкого успіху, але робить вивчення матеріалу обтяжливим і нудним заняттям, що вбиває всякий інтерес до навчання. [18] Пробуджувати інтерес школярів до навчання, не слід надмірно експлуатувати прийоми, пов'язані із зовнішньою цікавістю або посиланнями на практичну значущість отримуваних знань і умінь в даний час і в майбутньому.

Організація учбової діяльності. А.К. Маркової відзначає, що вивчення кожного розділу або теми учбової програми повинне складатися з трьох основних етапів: мотиваційного, операціональне - пізнавального і оціночного для рефлексії. [28]

Мотиваційний етап - це повідомлення чому і для чого учневі потрібно знати даний розділ програми, яке основне учбове завдання даної роботи. Цей етап складається з трьох учбових дій.

Створення учбово-проблемної ситуації, що вводить в зміст майбутньої теми. Це досягається за допомогою наступних прийомів:

а)постановкою перед учнями завдання, яке можна вирішити, лише вивчивши дану тему;

б)розповіддю вчителя про теоретичну і практичну значущість пропонованої теми;

в)розповіддю про те, як вирішувалася ця проблема в історії науки.

Формулювання основного учбового завдання як підсумку обговорення проблемної ситуації. Це завдання є для учнів метою їх діяльності на даному уроці.

Розгляд питань самоконтролю і самооцінки можливостей по вивченню даної теми. Після постановки завдання намічається і обговорюється план майбутньої роботи, з'ясовується, що потрібно знати і уміти для вивчення теми, чого не вистачає, щоб вирішити задачу. Таким чином створюється установка на необхідність підготовки до вивчення матеріалу.

Операціонально-пізнавальний етап.

На цьому етапі учні засвоюють тему, оволодівають учбовими діями і операціями у зв'язку з її змістом. Роль даного етапу в створенні і підтримці мотивації до учбової діяльності залежатиме від того, чи зрозуміла учням необхідність даної інформації, чи усвідомлюють вони зв'язок між самостійними учбовими завданнями і основними, чи виступають ці завдання як цілісна структура, тобто чи розуміють вони запропонований учбовий матеріал. Істотний вплив на виникнення правильного відношення до учбової діяльності на даному етапі можуть надати позитивні емоції, що виникають від процесу діяльності («сподобалося») і досягнутого результату. Тому важливо не міркувати про навчання, її важливість і користь, а добиватися, щоб учень починав діяти. [21]

Оцінний для рефлексії етап пов'язаний з аналізом виконаного, зіставленням досягнутого з поставленим завданням і оцінкою роботи. Підведення підсумків треба організувати так, щоб учні випробували задоволення від виконаної роботи, від подолання виниклих труднощів і пізнання нового. Це приведе до формування очікування таких же емоційних переживань і в майбутньому. Отже, цей етап повинен служити своєрідним «підкріпленням» учбової мотивації. що приведе до формування її стійкості.

Колективна (групова) форма діяльності. Відомо, що у багатьох випадках групова форма учбової діяльності створює кращу мотивацію, ніж індивідуальна. Групова форма «втягує» в активну роботу навіть пасивних, таких, що слабо мотивованих вчаться, оскільки вони не можуть відмовитися виконувати свою частину роботи, не піддавшись тиску з боку товаришів. Крім того, підсвідомо виникає установка на змагання, бажання бути не гірше за інших.

Важливо, щоб в оцінці давався якісний, а не кількісний (валовий) аналіз учбової діяльності учнів, підкреслювалися позитивні моменти, зрушення в освоєнні учбового матеріалу, виявлялися причини наявних недоліків, а не тільки констатувалася їх наявність.

Вчителі, що мають схильність до авторитарного стилю діяльності, занижують оцінки в порівнянні з вчителями демократичного стилю; вчителі з ліберальним стилем, навпаки, завищують оцінки.

Стиль діяльності вчителя. На формування мотивів учня впливає стиль педагогічної діяльності вчителя, різні стилі формують різні мотиви. Авторитарний стиль формує «зовнішню» ^кстрінсивну) мотивацію навчання, мотив «уникнення невдачі», затримує формування «внутрішньої» (інтрінсивну) мотивації. Демократичний стиль педагога, навпаки, сприяє інтрінсивній мотивації; а стиль потурання (ліберальний) знижує мотивацію навчання і формує мотив «надії на успіх». [26]

Спостереження за роботою вчителів показує, що вони далеко не завжди приділяють належну увагу мотивації учнів

Нерідко в перший же день перебування в школі учень дізнається, що тепер він не може поводитися так, як раніше: йому не можна встати, коли хочеться; не можна обернутися до учня, що сидить ззаду; не можна запитати, коли хочеться це зробити, і так далі У таких випадках у учня формується поступово страх перед школою, страх перед вчителем. Учбова діяльність радості не приносить. Це сигнал неблагополуччя. Навіть доросла людина не може тривалий час працювати в таких умовах.

Щоб зрозуміти іншу людину, потрібно подумки поставити себе на її місце. Якщо аналогічна ситуація складається у вчителя, то він довго не витримує і міняє роботу. Вчитель повинен постійно пам'ятати, що людина не може тривалий час працювати на негативній мотивації, що породжує негативні емоції. Якщо це має місце, чи потрібно дивуватися, що вже в початковій школі у деяких дітей розвиваються неврози.

Завдання вчителя, перш за все і полягає в тому, щоб «відкрити серце дитини», збудити у нього бажання засвоювати новий матеріал, навчитися працювати з ним.

У психології відомо, що розвиток мотивів навчання йде двома шляхами:

через засвоєння що вчаться суспільного сенсу навчання;

через саму діяльність навчання школяра, яка повинна чимось зацікавити його. [21;24]

На першому шляху головне завдання вчителя полягає в тому, щоб, з одного боку, довести до свідомості дитини ті мотиви, які суспільно незначущі, але мають достатньо високий рівень дієвості. Прикладом може служити бажання отримувати гарні оцінки. Це повинно усвідомлюватися дітьми як необхідна умова їх успішною, корисною суспільству діяльності.

З іншого боку, необхідно підвищити дієвість мотивів, які усвідомлюються такими, що вчаться як важливі, але реально на їх поведінку не впливають. Цей шлях формування учбової мотивації пов'язаний безпосередньо з особливостями організації учбового процесу. У психології виявлено достатньо багато конкретних умов, що викликають інтерес школяра до учбової діяльності. Розглянемо деякі з них.

Дослідження показали, що пізнавальні інтереси школярів істотно залежать від способу розкриття учбового предмету. Зазвичай предмет представляє перед учнем як послідовність приватних явищ. Кожне з цих явищ вчитель пояснює, дає готовий спосіб дії з ним. Дитині нічого не залишається, як запам'ятати все це і діяти показаним способом. Прикладом може служити і курс математики, і курс української мови. Так, при вивченні складання дитина рухається по безлічі концентричних кругів, окремо освоюючи складання усередині першого десятка, другого, сотні і так далі. Усередині сотні окремо вчиться складати десяток з одиницями, потім круглі десятки, потім два двозначні числа без переходу через десяток і лише в кінці - з переходом через десяток. Безліч механічних обчислень, а в результаті сенс арифметичної дії часто залишається неясним. Про це красномовно говорять помилки учнів. При такому розкритті предмету є велика небезпека втрати інтересу до нього. [19;21]

Навпаки, коли вивчення предмету йде через розкриття дитині суті, лежачої в основі всіх приватних явищ, то, спираючись на цю суть, учень сам отримує приватні явища, учбова діяльність набуває для нього творчого характеру, а тим самим і викликає у нього інтерес до вивчення даного предмету. При цьому, мотивувати позитивне відношення до вивчення даного предмету може як його зміст, так і метод роботи з ним. У останньому випадку має місце мотивація процесом учення: учням цікаво вивчати, наприклад, російська мова, самостійно вирішуючи мовні завдання.

Друга умова пов'язана з організацією роботи над предметом малими групами. Загалом, принцип підбору малих груп, що вчаться при комплектуванні, має велике мотиваційне значення. Якщо дітей з нейтральним відношенням до предмету об'єднати з дітьми, які не люблять даний предмет, то після спільної роботи перші істотно підвищують свій інтерес до цього предмету.

Успішно можна формувати також учбово-пізнавальну мотивацію, використовуючи відносини між мотивом і метою діяльності. Мета, поставлена вчителем, повинна стати метою учня. Між мотивами і цілями існують вельми складні відносини. Якнайкращий шлях руху - від мотиву до мети, тобто коли учень вже має мотив, що спонукає його прагнути до заданої вчителем мети. [1;3]

М.Ш.Магомед-Еміновим було описане дослідження, де учням було запропоновано виконати певну кількість завдань строго певний час. [25] Завдання можна було вибирати з числа пред'явлених. Виявилось, що в цій ситуації тільки 19,3% учнів виявили цілеспрямовану поведінку. 54,7% учнів не справилися із завданням, фактично втратили мету, поставлену перед ними. Це говорить про необхідність спеціального навчання молодших школярів ставити мету. І як показала А.К. Маркова, для цього слід чітко визначити мету. Дуже важливо також, щоб діти брали участь в її постановці, аналізі і обговоренні умов її досягнення. [28]

Для перетворення цілей на мотиви-цілі велике значення має усвідомлення учнем своїх успіхів, просування вперед.



1.3 Проблема девіантної поведінки у юнацькому віці

Проблему девіантної поведінки у вітчизняній психології аналізували такі науковці як Ковальчук М. А., Остапенко Г. С., Іванов В. Н., Ф.Патакі, Змановська О.В. та інші.

У суспільстві давно сформовані уявлення про норми життя, правила і форми взаємовідносин, про поведінку, яка схвалюється і яка засуджується суспільством чи спільнотою. Сьогодні наука розглядає соціальну норму і соціальне відхилення у поведінці як два протилежні полюси. Проте нормативна поведінка домінує в сучасному суспільстві як за поширенням, так і за соціальною значущістю.

За Змановською О.В. поняття «девіантна поведінка», можна трактувати так: девіантна поведінка - це та, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів. [14]

І.А.Мартинюк стверджує, що залежно від способів взаємодії з реальністю і порушення тих чи інших «соціальних законів» девіантна поведінка може мати різні характеристики і приводить та аналізує таку типологію [29]:

Делінквентна - девіантна поведінка, яка у крайніх своїх проявах може слугувати причиною кримінального покарання, як наслідок скоєння злочину. Делінквентна поведінка характерна для людей:

з нестійким внутрішнім світом; людина здійснює злочин під впливом обставин, що склалися, чи оточуючих осіб;

з високим рівнем правосвідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм;

можуть лише випадково вчинити злочин.

У цих людей у межах вольової свідомої дії в силу індивідуально - психологічних особливостей порушується чи блокується процес передбачення майбутнього результату делікту (проступку) - не має істотної суспільної небезпеки. Делінквентна поведінка може проявитися, зокрема, в бешкетництві і бажанні порозважатись.

Адиктивна поведінка - одна з форм девіантної поведінки з формуванням прагнення до втечі від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану через вживання деяких речовин чи постійну фіксацію уваги на певних видах діяльності, що спрямоване на розвиток і підтримання інтенсивних емоцій.

Основний мотив особистостей, схильних до адиктивних форм поведінки, - активна зміна психічного стану, що не задовольняє їх і розглядається ними як "сірий", "нудний", "монотонний", "апатичний". Такій людині не вдається виявити в реальній дійсності якісь сфери діяльності, здатні привабити надовго її увагу, захопити, викликати якусь істотну і виражену емоційну реакцію.

Патохарактерологічний тип - поведінка, зумовлена патологічними змінами характеру, які сформувались у процесі виховання: розладами особистості (психопатії), явно вираженими акцентуаціями характеру, невротичним розвитком особистості.

Психопатологічний тип - ґрунтується на психопатологічних симптомах чи синдромах, що є проявами тих чи інших психічних захворювань. Як правило, мотиви поведінки психічно хворого залишаються незрозумілими до тих пір, поки не будуть виявлені основні ознаки психічних розладів.

Людина може проявляти девіантну поведінку через:

порушення сприймання - галюцинації чи ілюзії ;

порушення мислення ;

порушення вольової активності .

Різновидом патохарактерологічного та психопатологічного типу девіантної поведінки є саморуйнівна поведінка - система вчинків людини, спрямована на деструкцію особистості.

Девіації, зумовлені гіперздібностями людини - людина, здібності якої значно перевищують середньостатистичні, розглядається як така, що виходить за рамки нормальної .

Відхилення в бік обдарованості в одній сфері часто супроводжується девіаціями у повсякденному житті. Така людина часто виявляється непридатною до "побутового, приземленого" життя. Вона нездатна правильно розуміти і оцінювати вчинки та поведінку інших людей, виявляється наївною, залежною і неготовою до труднощів повсякденного життя.

Якщо при делінквентній поведінці спостерігається протиборство з реальністю, при адиктивній - втеча від реальності, при патохарактерологічному і психопатологічному - хворобливе протистояння, то при поведінці, пов'язаній з гіперздібностями, - ігнорування реальності.

Вона розцінює звичайний світ як щось малозначуще, неістотне і тому не бере ніякої участі у взаємодії з ним, не виробляє стилю емоційного ставлення до вчинків інших, приймає будь-яку подію відсторонено.

Поняття девіації у соціологічну систему ввів французький соціолог Е. Дюркгейм, вивчаючи такий вид девіантної поведінки, як самогубство. [12] Проявами цього типу поведінки є правопорушення, злочини, наркоманія, проституція, алкоголізм тощо.

Е. Дюркгейм вважає девіацію настільки ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норм несе не тільки негативний, але і позитивне начало. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про різноманіття норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, зміцнює і забезпечує соціальну єдність. І, нарешті, девіація сприяє соціальній зміні, розкриває альтернативу існуючому, веде до удосконалювання соціальних норм. [12]

Соціальне відхилення від норм складається із девіацій у трьох основних сферах:особистість, середовище, організм.

Індивідуальна специфіка реалізації відхилення в поведінці і переживаннях людини полягає в переважанні: а) особистісного ядра з його сукупністю соціально - психологічних елементів; б) впливу соціального середовища з його багатогранними ознаками; в) індивідуальних властивостей людини, які надають поведінці певної своєрідності.

Асоціальною поведінкою, поведінкою з відхиленням у сучасній науці називається поведінка, в якій досить стійко проявляються відхилення від соціальних норм, як відхилення корисливої, агресивної орієнтації, так і соціально-пасивного типу.

Девіантна поведінка як явище протилежне нормативній поведінці е системою вчинків, які виходять за межі загальноприйнятих моральних і правових норм, за винятком норм психічного здоров'я. У сфері соціальної роботи більш адекватне таке визначення: девіантна поведінка відображає зв'язок поведінки особистості, соціальних груп і спільної з соціумом, всією системою суспільних відносин, регулювання яких здійснюється за допомогою системи соціальних норм, враховуючи при цьому взаємодію внутрішніх і зовнішніх факторів, які визначають появу мотивів, цілей і рішучості здійснити анти нормативний вчинок. Це дозволяє стверджувати, що діють кілька типів девіантної поведінки в життєдіяльності дітей, підлітків, молоді: -- анти дисциплінарне; -- антисоціальне; -- делінквентне; -- аутоагресивне. [6]

У випадку девіантної поведінки взаємодіють макро- і мікросоціальні, індивідуально-особистісні, соціально-психологічні, психолого-педагогічні, соціально-медичні, соціально-правові фактори. У кожному конкретному випадку проявляється певне поєднання цих факторів, що відбивається у відповідній формі прояву девіантності.[11]

У ході з'ясування причини і умов, прояву підлітками відхилення від норм і правил соціальні педагоги все частіше звертаються до аналізу психологічного клімату сім'ї, емоційно-психологічних відносин з ровесниками і дорослими. Практичний досвід профілактичної роботи підказує на необхідність враховувати індивідуально - психологічні, статеві і вікові особливості розвитку особистості, схильної до порушення норм поведінки. Адже у нього з'являється впевненість, винахідливість, сміливість -- і все це сприймається як прояв власної дорослості, особливого „Я”. І поступово з кожним новим проявом порушення норм з'являється звички, які сприяють виробленню стереотипів протиправної поведінки, нових ціннісних орієнтацій. [1]

Серед факторів, які впливають на посилення девіацій серед дітей і підлітків, можна назвати такі:

соціально-економічні фактори (низький матеріальний рівень життя сім'ї, погані житлові умови, безробіття батьків);

медико - санітарі фактори (несприятливі екологічні умови, хронічні захворювання батьків і ускладнення спадковості, антисанітарія та ігнорування санітарно-гігієнічними нормами);.

соціально-демографічні фактори (неповна чи багатодітна сім'я, сім'я з вторинними шлюбами і зведеними батьками);

соціально-психологічні фактори (сім'ї деструктивними емоційно- конфліктними відносинами подружжя, педагогічною нездатністю батьків та їх низький загальноосвітній рівень, деформаваність ціннісних орієнтацій);.

кримінальні фактори (алкоголізм, аморальний і паразитичний спосіб життя батьків, сімейні суперечки, присутність членів сім'ї, що відбували покарання, схильність до субкультури злочинного світу). [33;34]

1.4 Взаємозв'язок самооцінки та здібностей юнаків із проявами девіантної поведінки

Самооцінка виникає і розвивається на основі такої практичної діяльності дитини, що припускає його власну активність і співробітництво з оточуючими людьми, а система виховання й розвиток грає в цьому процесі важливу роль. [13]

Якщо говорити про підлітковий період, можна відзначити характерний для цього етапу онтогенезу бурхливий ріст самосвідомості, інтерес до аналізу морально-психологічних якостей іншої людини, зміну оцінюючого відношення до навколишніх, різкий стрибок у розвитку самооцінки. Самооцінку можна розглядати як механізм переробки знань про себе на рівні афективного процесу, як один з інструментальних показників розвиненості образа “Я“. Як самовідзеркалення та рефлексію. Самооцінка часто слугує засобом психологічного захисту. Бажання мати позитивний образ “ Я “ нерідко спонукає індивіда перебільшувати свої переваги і применшувати недоліки. У цілому адекватність самооцінки з віком, очевидно - підвищується. [1;37]

Самооцінка дорослих по більшості показників більш реалістична й об'єктивна, ніж підліткова, що є заслугою великого життєвого досвіду, інтелектуального розвитку і стабілізації рівня домагань.

Схильність до девіантної поведінки є досить вагомим фактором, здатним взаємодіяти і впливати на самооцінку особистості. Демонстративна поведінка юнаків, їх цілеспрямоване бажання виділитися, піти проти встановлених соціальних правил, вчинення хуліганства та злочинної діяльності, може говорити як і про нерозсудливо завищену самооцінку, так і про занижену самооцінку, комплекси, а також - про компенсацію в цьому випадку. [50]

В розвитку здібностей велику роль відіграє підтримка близьких людей (наприклад сім'ї та друзів ), виховання, а також і соціальне середовище в якому і відбувається розвиток особистості . Для особистостей, особливо юнаків, схильних до прояву девіантної поведінки соціальна підтримка яких або успіхів і корисних починань - вкрай важлива. Вони можуть цього не визнавати , можуть навіть заперечувати. Це лише спроби залишитися в зручній для них , незалежної від оточення ролі.

Схильність до девіантної поведінки може також бути причиною спотворення самооцінки власних здібностей. Іншими словами, якщо розглядати самооцінку здібностей як десятибальну шкалу - реальна оцінка тієї чи іншої здібності може бути на значенні сім, в той час, як сам юнак сліпо вірить в усі десять. При цьому, таку ситуацію не можна назвати самообманом в повноцінному значенні цього слова. Людина просто не вірить і абсолютно відкидає ту можливість, що та чи інша його здібність може бути розвинена трохи менше, ніж він вважає. Такий стан в якійсь мірі межує з нарцисизмом.[20]

Але є й інші ситуації , навіть - цілком протилежні . Йдеться про девіації, що зумовлені гіперздібностями людини - людина, здібності якої значно перевищують середньостатистичні, розглядається як така, що виходить за рамки нормальної (це прояв обдарованості, таланту, геніальності у якійсь одній з діяльностей людини)[29]. У цьому випадку самооцінка здібностей набуває не зовсім звичайної і зрозумілої форми, адже люди схильні до такого типу девіантної поведінки - непридатні до "побутового, приземленого" життя. Вони нездатні правильно розуміти і оцінювати вчинки та поведінку інших людей, є наївними та залежними і неготові до труднощів повсякденного життя.

Термін «мотивація» можна зустріти при вивченні та аналізі різноманітних психологічних сфер та напрямків. Він досліджувався, як зарубіжними так і вітчизняними науковцями. Найбільш обширно цей термін можна представити, як пояснення причин поведінки людини і тварини. Але виходячи з того факту, що в сучасних реаліях термін мотивація трактується по різному, не можна виділити одного точного семантичного значення. Підходи до аналізу мотивацію розподілилися на групи: психофізіологічний підхід, психологічний підхід, соціально психологічний підхід. Поняття мотивації також тісно пов'язують з поняттям діяльності, потреб, стимулу та безпосередньо поняттям мотиву.

Вплив на мотивацію в навчанні у юнацькому віці здійснюється багатьма чинниками. Серед них: зміст учбового матеріалу, організація учбової діяльності, колективні форми учбової діяльності, оцінка учбової діяльності, стиль педагогічної діяльності вчителя.

Девіантна поведінка також є досить обширним поняттям. Загалом девіантна поведінка - це та, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів. Але в свою чергу, за способами взаємодії з реальністю і порушенням тих чи інших «соціальних законів», вона ділиться на декілька типів:делінквентний, адиктивний, патохарактерологічний,

психопатологічний та девіації, які зумовлені гіперздібностями людини. Наявність того чи іншого типу девіантної поведінки у підлітка, досить сильно впливає на його загальну самооцінку, саморефлексію, рефлексію щодо навколишнього світу і як наслідок всього цього - самооцінку власних здібностей. Серед факторів, які впливають на поширення девіацій у підлітків, можна виділити:медико-санітарні, соціально-демографічні, соціально-психологічні фактори, кримінальні фактори.

Самооцінка виникає і розвивається на основі такої практичної діяльності дитини, що припускає його власну активність і співробітництво з оточуючими людьми, а система виховання й розвиток грає в цьому процесі важливу роль. Отже, можемо зробити висновок, що наявність девіантної поведінки, на ряду з вихованням та розвитком, у юнаків має великий вплив на їх самооцінку та самооцінку ними їх власних здібностей.



Розділ ІІ. Методи та методика дослідження

2.1 Взаємозв'язок самооцінки та соціального статусу у підлітків з девіантною поведінкою

Проблема дослідження полягала в тому, щоб вивчити взаємозв'язок самооцінки та соціального статусу у підлітків з девіантною поведінкою. Як відомо, що підлітки характеризуються нестабільною поведінкою, неврівноваженістю, невмінням себе контролювати і регулювати в міжособистісних стосунках, самооцінка їх нестабільна і може бути завищеною чи заниженою в залежності від соціального статусу особистості в колективі. А це негативно впливає на розвиток особистості підлітка, його взаємин, психічної діяльності в цілому. Серед підлітків виділені наступні види порушень поведінки (дослідження психологів-фахівців Київського обласного центру соціальних служб для молоді Кузнєцової Т.В., Молчанової Т.Д.): прогули уроків і окремих днів в школі, втечі з дому, крадіжки (бувають пограбування в вигляді вимагання грошей у слабких), дрібні спекуляції участь в бійках, конфлікти в родинах, вживання алкоголю, тютюну, наркотиків, зловживання снодійними і транквілізаторами, токсиматичні випадки, девіації сексуальної поведінки, схильність до суїцидальної поведінки тощо, що приводить до виникнення девіантною поведінки і деструктивної форми психічного розвитку.

Як показали дослідження Баранова В.В., Відєнєєва І.О., Похлібної І.О., Філонова П.Б., Ейдемілера Е.Г. та інших, що девіантна поведінка підлітка пов'язана з безвідповідальністю, порушенням норм моралі, етики, бажанням досягти цінностей шляхом негативних вчинків тощо. Психологи пояснюють девіантну поведінку підлітка тим, що він не може задовольнити свої соціально-психологічні потреби у визнанні, довірі, самоствердженні. Значна частина поведінкових порушень здійснюється підлітками в стані низького рівня розвитку психічної діяльності. А оскільки це так, то необхідно сприяти підвищенню рівня розвитку психічної діяльності, психічних процесів, свідомості і самосвідомості, які найбільше проявляються в самооцінці підлітка та його соціальному статусі в колективі однолітків.

У дослідженні була розроблена соціальна модель формування позитивних якостей особистості підлітка в умовах спілкування і взаємодії з дорослими і однолітками. Ця модель основувалась на припущенні про те, що на розвиток якостей особистості підлітка, його самооцінки та соціального статусу здійснює вплив соціальне оточення, зокрема школа, родина, соціум, засоби масової інформації. Якщо у підлітка з девіантною поведінкою, що виховується в позитивних умовах соціального оточення його самооцінка критична, адекватна, соціальний статус досить високий, то в умовах негативного впливу розвивається неадекватна чи занижений, таким чином, існує взаємозв'язок самооцінки і соціального статусу підлітка, який позначається на формі поведінки підлітка та його взаєминах. В моделі припустили, що позитивна форма соціального впливу на поведінку девіантного підлітка полягає в тому, щоб перевести зовнішні мовленнєві впливи на особистість підлітка у внутрішні мотиви соціально схваленої поведінки, сприяти активізації розвитку механізмів соціально регламентованої поведінки і стосунків підлітків в соціумі. Важливою умовою формування саме такої поведінки сприяє провідна діяльність підлітка - інтимно-особистісне спілкування, яке сприяє встановленню гармонійного взаємозв'язку самооцінки підлітка і його соціального статусу, що є важливим показником розвитку самосвідомості, "Я-концепції" підлітка. Але цей вид важливої форми діяльності в підлітковому віці на жаль мало використовується дорослими в практиці і не завжди виконує важливу функцію розвитку внутрішніх механізмів самоконтролю, саморегуляції поведінки підлітка і особистості в цілому.

У дослідженні були поставлені наступні завдання: виявити рівні самооцінки та соціального статусу девіантних підлітків, визначити їх взаємозв'язки і розробити програму корекційної роботи з метою впровадження її в практику роботи шкільного психолога. В дослідженні були використані стандартизовані методики по визначенню коефіцієнту самооцінки, соціального статусу, бесіди для встановлення контактів з девіантними підлітками, спостереження за їх поведінкою тощо.

Проаналізуємо отримані результати: так, незахищеність особистості девіантного підлітка виявлено лише в 8%, середнього рівня 15%, а більша частина виявила відсутність такої якості особистості в 77% випадків; тривожність - виявили високий рівень 40%, середній рівень - 20%, низьку тривожність виявили 40% девіантних підлітків; недовіру до себе за стандартизованими методиками виявили лише 22% девіантних підлітків, а 78% виявили самовпевненість, цинічне самоствердження в стосунках з однолітками, почуття неповноцінності притаманно було лише 26% девіантним підліткам, а відсутність цього показника було властиве 74% девіантним підліткам; ворожість в стосунках з оточуючими людьми і однолітками високого рівня було виявлено у 20% девіантних підлітків, середнього - у 30% і низького рівня у 5%, тобто не завжди ворожість і агресивність девіантних підлітків може бути спрямовані зовні, а іноді ця спрямованість внутрішня.

Конфліктність девіантних підлітків досить висока і становить 76% випадків, важкість спілкування з оточуючими виражена так: високого рівня у 14% підлітків, середнього - 68% і низького - 38%, що свідчить про те, що дійсно спілкування у девіантних підлітків, примітивне, збіднене, характеризується наявністю бар'єрів, негативним фоном протікання. Депресивність, як емоційна характеристика особистості у девіантних підлітків виявлена у 34%, а 66% виявили низьку депресивність і навпаки схильність до підвищеного фону емоційних станів, які характеризувались бравадою, насмішкуватістю, вередливістю, афективністю.

Низький рівень самооцінки виявлено у 26% девіантних підлітків, середній, критичний рівень у 28%, завищений рівень самооцінки у 46 девіантних підлітків; соціальну адекватність поведінки виявили лише 16% девіантних підлітків, з високим соціальним статусом виявлено 30% девіантних підлітків, середнім статусом - 25% із низьким соціальним статусом - 45% підлітків. Все це свідчить про те, що домінують серед підлітків з девіантною поведінкою підлітки, які мають низьку тривожність особистості, низький рівень недовіри до себе, десь середній рівень впевненості, високу конфліктність в між особових стосунках, низький рівень розвитку навичок спілкування, високу самооцінку і низький соціальний статус їх особистості. Таким підліткам притаманна висока агресивність, ворожість в стосунках, цинізм, висока ступінь прагнення до домінування, відгородженість від однолітків і інших людей, небажання спілкуватись з великою кількістю людей, порушення правил соціальних норм поведінки, неадекватність емоційних реагувань.

Так, були виділені наступні підгрупи підлітків з девіантною поведінкою за такими показниками: самооцінка, соціальний статус їх особистості та їх співвідношення, взаємозв'язок (коефіцієнт кореляції).

Перша підгрупа підлітків, які мають початкові форми девіантною поведінки, в певних ситуаціях соціального спілкування намагаються регулювати свою поведінку, можуть виявляти слухняність, але часто піддаються негативному впливу, поведінка нестабільна, хитлива, самооцінка середнього рівня, соціальний статус середнього рівня чи високого. Таких підлітків було виявлено 19%.

Друга підгрупа девіантних підлітків характеризувалась низькою самооцінкою і соціальним статусом особистості в колективі. Підлітки порушували правила поведінки, самосвідомість і самооцінка була слабо розвинуті, не критичні до себе. Таких підлітків було виявлено 20%.

До третьої підгрупи були віднесені девіантні підлітки, які свідомо і іноді брутально порушували правила поведінки, конфліктували з однолітками, самооцінка їх була завищена, соціальний статус нестабільний в колективі, може бути досить високий, оскільки ці учні негативно впливали на інших, підбивали інших підлітків на погані вчинки. Так було виявлено 30% таких підлітків.

До четвертої підгрупи нами було віднесено 24% девіантних підлітків, які проявляли високу агресивність, озлобленість, але і самооцінка і соціальний статус їх в колективі були досить низькими.

На основі кореляційного аналізу за Спірменом був визначений коефіцієнт рангової кореляції між самооцінкою девіантних підлітків і соціальним статусом в колективі, цей коефіцієнт становив 0,4, що показало на існування позитивного зв'язку між вказаними показниками.

Психокорекцій на робота, яка проводилась разом зі шкільним психологом була спрямована на подолання негативної поведінки та формування адекватної самооцінки і позитивних між особових взаємин з однолітками.

З цією метою широко використовувались методи музикотерапії, лялько терапії, метод біодрами, малювальна терапія, покращувались умови міжособистісного спілкування учнів в колективі, а також родинна психотерапія (бесіди з батьками, релаксаційний тренінг) тощо.

Результати контрольних зрізів показали ефективність проведених заходів і зниження числа випадків девіантної поведінки, підвищення можливості спілкування з дітьми.

...