Подолання синдрому емоційного вигорання у медичного персонал

З метою вивчення рівня емпатійних тенденцій було проведено методику «Дослідження рівня емпатійних тенденцій», результати дослідження за якою представлені у табл. 2.2.

Таблиця 2.2.

Результати дослідження за методикою «Дослідження рівня емпатійних тенденцій»

Рівні емпатійних тенденцій	Кількість осіб (%)
Дуже високий рівень	10
Високий рівень	10
Нормальний рівень	30
Низький рівень	40
Дуже низький рівень	10

Як бачимо з табл. 2.2., 10% осіб мають дуже високий рівень емпатії. На нашу думку, це означає,що а таких людей болісно розвинене співпереживання. У спілкуванні, як барометр, тонко реагуєте на настрій співрозмовника,який ще не встиг сказати ні слова. Таким людям важко від того, що оточуючі використовують їх як громовідвід, обрушуючи на їх емоційний стан. Погано почуваються вони в присутності «важких» людей. Це може бути пов'язане з комплексом провини, побоюючись заподіяти людям клопоти, не тільки словом, але навіть поглядом вони бояться зачепити їх. Це може призвести до нервових зривів.

10% досліджуваних осіб характеризуються високим рівнем тенденцій емпатії. На нашу думку, це означає, що такі люди чутливі до потреб і проблем оточуючих, великодушні, схильні багато чого їм прощати. З непідробним інтересом вони ставляться до людей. Це може бути пов'язане з вподобаннями «читати» інших людей і «заглядати» в їхнє майбутнє, вони емоційно чуйні, товариські, швидко встановлюють контакти з оточуючими і знаходити спільну мову. Це може призвести до того, що вони не завжди акуратні в точній і кропіткій роботі. Не варто особливих зусиль щоб вивести їх з рівноваги.

30% досліджуваних осіб характеризуються нормальним рівнем емпатії. Це свідчить про те, що оточуючі не можуть назвати їх «товстошкірим», але в той же час такі люди не належать до числа особливо чутливих осіб. Це може бути пов'язане з тим що ім. притаманні емоційні прояви, але в більшості своїй вони знаходяться під самоконтролем. Це може призвести до того, що їм важко прогнозувати розвиток відносин між людьми, тому, трапляється, що їхні вчинки виявляються для них несподіваними. У таких людей немає розкутості почуттів, і це заважає їхньому повноцінному сприйняттю людей.

40% осіб характеризуються низьким рівнем розвитку тенденцій емпатії. Це свідчить про те, що такі люди відчувають труднощі у встановленні контактів з людьми, незатишно почувають себе у великій компанії. Це може бути пов'язане з тим, що вони віддають перевагу відокремленим заняттям конкретних справ, а не роботі з людьми. Це може призвести до того, що коли вони відчувають свою відчуженість, оточуючі не надто шанують їх увагою. Але це можна виправити, якщо вони розкриють панцир і стануть пильніше вдивлятися в поведінку близьких і приймати їх проблеми як свої.

10% досліджуваних осіб характеризуються низьким рівнем розвитку емпатії. Це свідчить про те, що емпатійні тенденції особистості особливо не розвинені. Це може бути пов'язане з тим, що вони не впевнені першими почати розмову, тримаються окремо серед товаришів та колег. Це може призвести до того, що такі люди можуть бути дуже продуктивні в індивідуальній роботі, у взаємодії ж з іншими не завжди виглядають в кращому світлі. Болісно переносять критику на свою адресу, хоча можуть на неї бурхливо не реагувати. Таким людям необхідна гімнастика почуттів.

Отже, з результатів другої методики випливає те, що рівень емпатії в більшій мірі колибається в межах нормального (нормальний, низький рівень емпатійних тенденцій). Це свідчить про те, що оточуючі не можуть назвати їх «товстошкірим», але в той же час такі люди не належать до числа особливо чутливих осіб. Це може бути пов'язане з тим що ім. притаманні емоційні прояви, але в більшості своїй вони знаходяться під самоконтролем. Це може призвести до того, що їм важко прогнозувати розвиток відносин між людьми, тому, трапляється, що їхні вчинки виявляються для них несподіваними. У таких людей немає розкутості почуттів, і це заважає їхньому повноцінному сприйняттю людей. Але з іншої сторони такі люди є об?єктивними, що є позитивною характеристикою у роботі.

З метою вивчення рівня емоційного вигорання було використано тест «Експрес-діагностика рівня емоційного вигорання» В.В. Бойка результати якого представлені у табл.2.3. Було обрано саме методику Бойко, тому щов ній розглядається емоційне вигорання як професійна деформацію особистості, яка виникає під впливом низки чинників - зовнішніх та внутрішніх.

Таблиця 2.3.

Результати дослідження за методикою «Експрес-діагностика рівня емоційного вигорання» В.В. Бойка

Показник симптому	Кількість осіб (%)
Симптом не підтвердився	50
Складний симптом	30
Сформований симптом	10
Домінуючий синдром емоційного вигорання	10

Як бачимо з табл. 2.3., у 50% осіб не підтвердився синдром емоційного вигорання. Це означає, що досліджувані отримують задоровення від своєї професії. Це в свою чергу підвишує їх працездатність та запобігає нервовим розладам.

У 30% осіб спостерігається складний синдром емоційного вигорання. Це означає, що досліджувані починають отримувани напруження від роботи, але не значне. Це може викликати лінь, зниження працездатності на психічного тонусу.

У 10% досліджуваних спостерігається синдром емоційного вигорання. Це означає, що особа відчуває себе спостерігачем, глядачем, а «справжнє життя» відбувається не за її участю, а ніби на сцені чи на екрані. Відчуття власної відсутності у житті близьких людей, зокрема, збідніння емоційної насиченості стосунків. Це може призвести до духовної кризи - відчуття відсутності власного.

Ще 10% досліджуваних продемонстували домінуючий синдром емоційного вигорання. Це може спровокувати такі синдроми як: незадоволеність собою, загнаності у клітку, репродукцію професійних обов?язків, емоційну відчуженість, депресолізацію тощо. Причиною таких симптомів можуть бути внутрішній моральний конфлікт між загальнолюдськими цінностями та принципами особистості або між останніми та вимогами дійсності, несприятливий психологічний клімат у колективі або мікро групі, високий рівень самоконтролю, відчуттям власної відсутності у житті близьких людей, зокрема, збідніння емоційної насиченості стосунків тощо.

Отже, можна зробити висновок, що більна половина досліджуваних не має синдрому емоційного вигорання. Це може бути пов?язано з тим, що досліджуваним подобається робота, вони мають гарні стосунки в колективі тощо.

З метою вивчення рівня психічного вигорання було використано тест «Визначення психічного «вигорання» О.О. Рукавішнікова результати якого представлені у табл.2.4. Було використано саме цю методику, тому що вона найбільш чітко демонструє рівні психічного вигорання.

Таблиця 2.4.

Результати дослідження за методикою «Визначення психічного «вигорання» О.О. Рукавішнікова

Рівень психічного вигорання	Кількість осіб (%)
Вкрай низький рівень	10
Низький рівень	40
Середній рівень	30
Високий рівень	20
Вкрай високий рівень	0

Як бачимо з табл. 2.4., 10 % опитуваних мають вкрай низький рівень психічного вигоранн. Це свідчить про те, що людина вважає роботу своїм призванням та отримує лище позитивні емоції від її виконання.

Низький рівень продемонстрували 40% осіб. Це свідчить про те, що половина досліджуваних задоволені своєю роботою та не перевантажуються негативом під час виконання роботи.

Середній рівень виявлено у 30% досліджуваних. Це означає, що в даних осію розвиваеться синдром психічного вигорання. Це може призвести до вичерпання емоційних, фізичних, енергетичних ресурсів професіонала, що працює з людьми.

Високий рівень продемонстрували лише 20% осіб та вкрай високий рівень взагалі відсутній. Що свідчить про гарну мотивацію та підготовку колективу робочого. Але все ж таки такі особи мають синдром психічного вигорання.

Отже, можна сказати, що рівень психічного вигорання в досліджуваній групі є досить низьким. Це в свою чергу сприяє усуненню виснаження, щопроявляється у хронічній емоційній і фізичній втомі, байдужості і холодності у ставленні до людей з ознаками депресії та роздратованості та вичерпанню емоційних, фізичних, енергетичних ресурсів професіонала, що працює з людьми.

З метою вивчення рівня психічного вигорання було використано тест «Оцінка власного потенціалу «вигорання» Дж. Л. Гібсопа результати якого представлені у табл.2.5. Було використано саме цю методику, тому що вона дає змогу оцінити власне ставлення досліджуваного до проблеми емоційного вигорання.

Таблиця 2.5.

Результати дослідження за методикою «Оцінка власного потенціалу «вигорання» Дж. Л. Гібсопа

Компоненти вигорання	Кількість осіб(%)
Депресіоналізація	Низький рівень	60
	Середній рівень	30
	Високий рівень	10
Особиста задоволеність	Низький рівень	40
	Середній рівень	40
	Високий рівень	20
Емоційне виснаження	Низький рівень	50
	Середній рівень	30
	Високий рівень	20

По компоненту депресіоналізація у 60% досліджуваних спостерігаеться назький рівень. Це означає, що опитувані мають достатньо позитивні соціальні відносини. Це в свою чергу зменшує та усуває будь-як причини емоційного вигорання персоналу. Середній рівень набрали 30% досліджуваних. Це свідчить про те, що постібро звернути увагу на проблему емоційного вигорання та провести профілактику даного синдрому. Лише 10% осіб продемонстрували високий рівень депресіоналізації. Це в свою чергу може призвести до внутрішній моральний конфлікт між загальнолюдськими цінностями та принципами особистості або між останніми та вимогами дійсності тощо.

По компоненту особистої задоволеності низький рівень набрали 40% досліджуваних. Це свідчить про те, що дані люди не задоволені собою, а отже і своєю роботою. Це може призвести до збідніння емоційної насиченості стосунків у соціумі тощо. Причиною цього може бути відчуття власної відсутності у житті близьких людей,колег тощо. Середній рівень набрали 40% та високий 20% досліджуваних. Це свідчить про те, що дані особи мають великий потенціал та нормальну, об?єктивну самооцінку. Це в свою чергу аж ніяк не сприяє синдрому емоційного вигорання.

По компоненту емоційного виснаження 50% досліджуваних набрали низький рівень та 30% середній рівень. Це свідчить про те, що емоційне виснаження у даних осіб відсутнє. Це в свою чергу позитивно впливаю на ефективність роботи та задоволеність самим процесом.Високий рівень емоційного виснаження набрали 20% опитуваних. Причиною цього може бути несприятливий психологічний клімат у колективі або мікро групі, високий рівень самоконтролю тощо.

Отже, можна зробити висновок, що більшість досліджуваних досить об?єктивно оцінюють власний потенціал вигорання. Це означає, що синдром емоційного вигорання вданій групі досліджуваних не спостерігається.

Узагальнюючи результати проведеного дослідження за всіма методиками, можна відстежити взаємозв'язок між рівнем емпатії у досліджуваних та їх рівнем емоційного вигорання, визначивши їх середні показники табл 2.6 та рис. 2.6.

Таблиця 2.6

Загальгі результати проведеного дослідження

Досліджувані фактори	Середні показники (%)
Рівень емпатії	Низький	50
	Середній	35
	Високий	15
Рівень емоційного вигорання	Низький	50
	Середній	32
	Високий	18

Позитивним показником є низький рівень синдрому емоційного вигорання. Це свідчить про здоровий клімат у колективі, об?єктивність досліджуваних тощо. Лише мала у малої частини осіб спостерігається синдром емоційного вигорання. Це може призвести до сильного й тривалого стресу на роботі у тому випадку. Спричинене це може бути тим, що вимоги до людини (внутрішні та зовнішні) постійно перевищують наявні в неї ресурси (внутрішні та зовнішні). І в свою цергу це призводить до порушення стану психофізіологічної рівноваги.

Як бачимо, висунута на початку дослідження гіпотеза про те, що емпатія впдиває на формування синдрому емоційного вигорання у медичного персоналу підтвердилась.



РОЗДІЛ 3. ПРОФіЛАКТИЧНА РОБОТА ЩОДО ПОДОЛАННЯ СИНДРОМУ ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРАННЯ

Лекція на тему «Емпатія як професійно важлива якість медичного фахівця»

В умовах реформування системи охорони здоров'я України одним із пріоритетів є надання якісної медичної допомоги з урахуванням потреб населення та міжнародних стандартів. У лікарських деклараціях багатьох країн проголошується, що кожний пацієнт може очікувати від лікаря не тільки високого рівня професіоналізму, а й сформованості таких професійно важливих якостей, як уміння вислухати, комунікабельність, чуйність, толерантність тощо. Отже, сферакомпетентності лікаря не лише торкається сформованості професійних умінь, а й тісно пов'язана з емоційними факторами інтерперсональної взаємодії з хворими людьми. Професіоналізм клініциста, крім сформованої фахової компетентності, передбачає високий рівень соціальної поведінки й володіння загальними компетенціями, зокрема комунікативними. Установлення взаємин із пацієнтами містить елементи психотерапевтичної роботи, де особливе місце відводиться емпатії, від сформованості якої залежить рівень надання якісної медичної допомоги хворому. У зв'язку з цим видається актуальним дослідження емпатії як професійно важливої якості особистості медичного фахівця.

Ступінь розробленості проблеми. Теоретичний аналіз сучасних психологічних досліджень означеної проблеми дає змогу виділити два основні підходи до вивчення феномена емпатії. Згідно з першим підходом, емпатія розглядається як процес або стан (В. Айкес, В.В. Бойко, Л.П. Журавльова, Є.П. Ільїн, М.Д. Левітов та інші), для другого характерне уявлення про емпатію як здатність чи стійку властивість особистості (Ж.П. Вірна, Т.П. Гаврилова, О.А. Орищенко, О.П. Саннікова, О.М. Юдіна та інші).

Є.П. Ільїн [3] розглядає емпатію в контексті підтримувальної поведінки. На думку науковця, саме емпатія є джерелом альтруїзму та фактором «поведінки допомоги», тобто чим більше людина схильна до співпереживання, тим вища її готовність до надання допомоги в конкретному випадку. Автор зауважує на тому, що уявлення себе на місці людини, котра потребує допомоги, без переживання емпатійної емоції не призводить до прагнення надати цю допомогу. При цьому автор підкреслює, що співчуття як відгук на переживання, страждання іншого не завжди є виявом емпатії, а може виявлятися лише з почуття чемності. Для емпатії обов'язковим є емоційне реагування співпереживання, тобто усвідомлення людиною того, що почуття, які вона відчуває, є відображенням почуттів партнера по спілкуванню. Якщо цього не відбувається, то такий процес, на думку Є.П. Ільїна, не є емпатією, а найімовірніше це ідентифікація зі співрозмовником.

Емпатія як емоційна здатність особистості слугує засобом реалізації її здібностей у досягненні поставленої мети. У ракурсі життєво-стильового концепту мотиваційно-смислової регуляції Ж.П. Вірна [7] розглядає емпатію як актуально-функціональну властивість особистості, що включає мотиваційний, афективний і когнітивний складники, тоді як потенційно-перспективні властивості особистості розкривають її сутність крізь призму індивідуальних цінностей, рефлексивних умінь, цільових намірів та установок. емпатія професійний компетентність лікар

О.П. Саннікова [8] досліджує емпатію як властивість особистості в межах розробленої нею континуально-ієрархічної моделі. Згідно з цим підходом, емпатія це складне багаторівневе та, як будь-яка інша властивість особистості, цілісне утворення, у структурі якого виділяється три рівні: 1) формально-динамічний, що включає динамічні (виникнення й вияв емпатійних реакцій) і якісні (модальні властивості) властивості емпатії, які відображають психологічну сутність емпатійного процесу (емоційна емпатія, когнітивна, предикативна та дійова); 2) змістово-особистісний, до якого входять аспекти емпатії, що стосуються вибору простору для переживання емпатії й морально-етичного змісту її об'єкта; 3) імперативний рівень, що відображає суспільні та індивідуальні уявлення про чинні соціально-культурні «норми» емпатійних виявів.

Виходячи також із принципу континуальності, О.А. Орищенко [6] визначає емпатію як стійку інтегральну властивість особистості, що виявляється: а) у здатності емоційно відкликатися на переживання іншої людини, у розумінні її емоційних станів, передбаченні афективних реакцій, в активному прагненні до надання допомоги; б) у спрямованості на певний об'єкт емпатійних переживань. Дослідниця підкреслює, що провідною психологічною характеристикою особистості з високим рівнем емпатії є соціальна сміливість, комунікабельність, активність, щирий інтерес до людини, спрямованість на розуміння іншого, чутливість і чуйність, неупередженість під час сприйняття оточуючих. Саме доброта, толерантність, терпимість до навколишніх робить таких людей здатними до співчуття і співпереживання.

О.М. Юдіна [10] уважає, що емпатійність доцільно розглядати як складне функціональне утворення особистості, в якому пізнавальний та емоційний компоненти становлять взаємозумовлювальну єдність. При цьому дослідниця наголошує, що емпатія можлива лише за умови емоційної соціальної децентрації, тобто вміння індивіда поставити себе на місце іншого. В основі схильності людини до співпереживання лежить процес емоційної ідентифікації, який є обов'язковою умовою емпатійності особистості.

Останнім часом емпатія активно вивчається в професійному контексті як важлива властивість особистості фахівців соціономічних професій. У багатьох дослідженнях емпатія розглядається як фактор ефективності педагогічного спілкування (Ю.Б. Гіппенрейтер, Т.В. Василішина, О.Г. Коваленко, С.Д. Максименко), як елемент професійної компетентності психолога та соціального працівника (В.І. Кротенко, О.В. Кузнєцова, О.Г. Солодухова, Т.І. Федотюк). Зазначена проблема досліджується в контексті психології взаємодії лікар хворий як важливий складник комунікативної компетентності медичного працівника (Б.Д. Карвасарський, С.О. Кубіцький, В.М. Мясищев, Т.М. Павлюк, М.М. Філоненко). На нашу думку, саме емпатія є вищим рівнем комунікативної компетентності й індикатором професійної успішності лікаря.

Мета статті полягає в тому, щоб визначити роль емпатії в структурі професійно важливих якостей медичного фахівця та дослідити залежність вияву емпатії лікарів від стажу їхньої роботи.

Специфіка професійної діяльності медичного фахівця зумовлена етико-деонтологічними вимогами, що вміщують різноманітні види міжособистісних взаємин. Б.Д. Карвасарський [3] наголошує на тому, що в медичного працівника, крім інших професійно важливих якостей, обов'язково має бути сформована комунікативна компетентність, яка забезпечує взаєморозуміння, довіру у взаєминах «лікар пацієнт». Серед психологічних характеристик, що визначають комунікативну компетентність лікаря, автор виокремлює афіліацію (потреба у створенні довірливих, емоційно значущих відносин із людьми), емоційну стабільність, сензитивність та емпатію.

Подібну думку висловлюють С.О. Кубіцький [4], М.М. Філоненко [9, с. 99], які серед найбільш важливих комунікативних якостей медичного працівника визначають толерантність, емпатію, професійну рефлексію, спрямованість на відкрите спілкування й установлювання контакту. Емпатія розуміється як здатність до співчуття та співпереживання, вміння під час спілкування розуміти й поділяти емоції інших, досягати взаєморозуміння.

Т.М. Павлюк [7] акцентує увагу на тому, що емпатійність потрібно розглядати не тільки як професійно важливу рису медичного фахівця, а і як критерій його професіоналізму й основного регуляційного чинника ефективної професійної адаптації. За результатами дослідження автор констатує, що основним атрибутом ефективного контакту медичної сестри з хворим є емпатія як здатність входити в стан іншої людини за допомогою уявлення й інтуїції. У професійній діяльності медичної сестри конкретні емпатійні вміння, що функціонують у вигляді засвоєних когнітивних, афективних і мотиваційних патернів поведінки,визначають рівень професійної ідентифікації як процесу усвідомлення суб'єктом образу професійної діяльності та можливостей її реалізації.

Отже, узагальнюючи наведене вище, можна констатувати, що емпатія є стрижневим поняттям емоційного компонента комунікативної компетентності лікаря та фактором його готовності до професійної діяльності в таких формах вияву, як співчуття, співпереживання, уміння ставити себе на місце іншого, здатності емоційно відгукуватися на переживання хворих людей. Саме емпатія сприяє встановленню довірливих стосунків, необхідних лікареві для медичної взаємодії й побудови терапевтичного діалогу з пацієнтом.

У дослідженні ми розглядали емпатію не як первинно задану незмінну властивість особистості, а як цілісне інтегроване особистісне утворення, що формується та розвивається в процесі соціальній взаємодії, якою є професійна діяльність лікаря. Отже, ми не тільки вивчили психологічну структуру емпатії й вияв її складників, а також дослідили, як змінюється рівень емпатії лікарів протягом їхньої професійної діяльності.

У процесі дослідженнями ми виходили з поглядів В.В. Бойко [19] на емпатію як засіб раціонально-емоційно-інтуїтивного відображення Я-іншого, тобто відображення внутрішнього світу іншої людини, що дає змогу зрозуміти причини й наслідки її стану та поведінки. Розуміння емпатії як осягнення психоемоційного стану іншої людини припускає наявність трьох емпатійних каналів: когнітивного (раціонального), емоційного й інтуїтивного. Раціональний канал емпатії характеризує спрямованість уваги, сприйняття, мислення на сутність іншої людини, на її стан, поведінку. Саме раціональна емпатія відкриває канали емоційного й інтуїтивного відображення партнера по спілкуванню. Емоційна емпатія це здатність входити в енергетичне поле іншого, зрозуміти його внутрішній світ. В.В. Бойко зауважує, що здатність до співчуття і співпереживання можлива, якщо відбулася енергетична настройка на партнера по спілкуванню. Інтуїтивна емпатії це підсвідома обробка інформації про іншу людину, що заснована на минулому досвіді й зумовлює здатність особистості передбачити її поведінку, діяти в умовах дефіциту отриманої інформації. Саме емоційне співучасть допомагає лікарю встановити психологічний контакт із хворим, отримати більш повну й точну інформацію про нього, про його стан, вселити впевненість у компетентності лікаря, в адекватності здійснюваного ним лікувально-діагностичного процесу. Інтуїтивна емпатія лікаря може бути корисною у випадках невідповідності названих хворим суб'єктивних ознак тих чи інших симптомів об'єктивній клінічній картині захворювання, наприклад, при дисимуляції, а також у разі симулятивної поведінки пацієнта.

Науковці стверджують, що емпатійна здатність особистості зростає з розвитком життєвого та професійного досвіду. Зокрема, дослідження Л.П. Журавльової [2] засвідчують, що залежно від рівня розвитку емпатійності особистості, тобто в міру ускладнення механізмів функціонування емпатійного процесу, прямо пропорційно змінюється й рівень емоційної напруженості суб'єкта взаємодії. Це дає змогу стверджувати про зростання чи зниження рівня емоційної включеності суб'єкта в міжособистісну взаємодію. Крім того, дослідниця припускає, що кон'юктивні (зближувальні) чи диз'юнктивні (такі, що віддаляють) переживання особистості здатні підсилюватися або послаблюватися її власними емпатійними переживаннями, що безпосередньо впливатиме на якісні показники емоційних виявів суб'єктів міжособистісної взаємодії (глибину, інтенсивність і модальність емоційних переживань).

Аналіз результатів показує, що найменші показники емпатії спостерігаються в молодих лікарів із досвідом роботи до 10 років (у 87,5% низький і занижений рівні емпатії) та в лікарів зі стажем роботи близько 20 років (у 78% низький і занижений рівні емпатії).

Низький рівень емпатії лікарів із малим досвідом роботи можна пояснити тим, що в них недостатньо розвинені комунікативні вміння й емпатійні здібності, вони ще не можуть створювати атмосферу довіри в бесіді, знаходити індивідуальний підхід до кожного пацієнта, побудувати ефективну взаємодію з ним. Цей висновок підтверджують результати нашого попереднього дослідження за участю лікарів-інтернів, які свідчать про недостатній рівень сформованості комунікативної компетентності, зокрема емпатії, у майбутніх лікарів. Ми вважаємо за необхідне підвищувати рівень емпатійності студентів-медиків цілеспрямованою тренінговою роботою, яка сприятиме формуванню комунікативної компетентності й емпатійних здібностей ще на етапі допрофесійної підготовки лікарів [5].

Наша думка узгоджується з результатами дослідження Т.М. Павлюк [28], яка стверджує, що на кожному з етапів професійного становлення медичного працівника емпатійні позиції визначаються рівнем засвоєння комунікативно-деонтологічних умінь, що виражається в поступовому формуванні професійної ідентичності й емпатійності.

Про трансформацію емпатійної позиції лікарів під час їхнього професійного становлення свідчать результати нашого дослідження, які показують, що оптимальний рівень вияву емпатії характерний для лікарів зі стажем роботи від 10 до 20 років. Вони вже є висококваліфікованимифахівцями, мають сформовані професійні навички спілкування, вміють зрозуміти внутрішній світ і психоемоційний стан пацієнта.

У лікарів зі стажем роботи близько 20 років, як показують отримані нами результати, спостерігається зниження рівня емпатії. Це зумовлено, на нашу думку, тим, що досвідчений лікар, надаючи допомогу хворому, намагається не входити з ним у взаємодію або залучитися до емоційних відносин настільки, наскільки це потрібно для виконання роботи. У цьому випадку дотримання дистанції можна розглядати як своєрідний механізм психологічного захисту, що допомагає лікарю зберегти емоційну рівновагу професіонала та захистити себе від зайвих психоемоційних напружень. З іншого боку, медичні фахівці з великим досвідом роботи, які тривалий час змушені перебувати в тісний інтенсивний взаємодії з хворими, в емоційно напружений атмосфері, перестають сприймати пацієнта як особистість. Емоційна байдужість до пацієнтів, зневага до їхніх почуттів, болю можуть бути симптомом емоційного вигоряння лікаря. Проте варто розуміти, що емоційне вигоряння також є механізмом психологічного захисту особистості у відповідь на психотравмувальні впливи. Оскільки емпатійна людина є більш емоційно вразливою, пригнічення вияву емпатії, на нашу думку, можна розглядати як набутий стереотип професійної поведінки лікаря, що дає змогу дозовано використовувати емоційні ресурси. Тому доцільне проведення психопрофілактичних і корекційних заходів, спрямованих на своєчасне запобігання розвитку емоційного вигоряння медичних працівників, а також на підвищення їхньої психологічної компетентності в спілкуванні.

Отже, узагальнюючи результати теоретичного аналізу й емпіричного дослідження, можна констатувати, що емпатія є ключовим компонентом комунікативної компетентності та професійно важливою рисою медичного фахівця, яка забезпечує конструктивну взаємодію лікаря з пацієнтом і сприяє досягненню ефективності лікарської діяльності. Емпатія як суб'єктивна психічна властивість особистості є складним функціональним і водночас цілісним утворенням, структуру якого становлять три взаємопов'язані компоненти: когнітивний, афективний і конативний. За результатами емпіричного дослідження виявлено, що рівень вияву емпатії залежить від стажу роботи медичного фахівця та змінюються протягом професійного життя в процесі соціальній взаємодії лікаря з пацієнтом. Установлено, що найменші показники емпатії спостерігаються в молодих лікарів із малим стажем роботи й у лікарів із великим професійним досвідом. Відповідно до цього, необхідно розвивати комунікативну компетентність та емпатійність лікаря на всіх етапах його професійного становлення за допомогою цілеспрямованої тренінгової роботи і профілактичних заходів, спрямованих на запобігання емоційному вигорянню медичних працівників.

Перспективи подальших досліджень убачаємо у вивченні специфіки вияву емпатії в професійної діяльності лікарів різних спеціальностей і впливу емпатії на емоційне вигоряння медичного фахівця.

Лекція на тему «Синдром вигоряння медичних працівників»

Обговорюючи проблему широкого поширення психосоматичних розладів у хворих, ми не можемо не говорити про проблему розвитку психоемоційних розладів у лікарів та інших медичних працівників.

Професійна діяльність медичних працівників, що беруть участь в лікуванні та реабілітації хворих, припускає емоційну насиченість і високий відсоток факторів, що викликають стрес. За класифікацією професій за «критерієм труднощі і шкідливості» (за А.С. шафранового), медицина відноситься до професії вищого типу за ознакою необхідності постійної позаурочної роботи над предметом і собою. У 60-х роках у США вперше був введений термін "професійна деформація" в професіях «людина - людина», в яких на ефективність роботи суттєво впливає соціальне оточення. Були зроблені висновки про існування професійної деформації й необхідності особливого професійного відбору в професіях системи «людина - людина».

Синдром емоційного вигорання (СЕВ) був вперше описаний в 1974 році американським психологом Фрейденбергером для опису деморалізації, розчарування і крайньої втоми, які він спостерігав у працівників психіатричних установ. Розроблена ним модель виявилася зручною для оцінки цього стану у медичних працівників - професії з найбільшою схильністю до «вигорання». Адже їх робочий день - це постійне найтісніше спілкування з людьми, до того ж хворими, які вимагають невсипущої турботи і уваги, стриманості.

Основними симптомами РЕВ є:

втома, стомлення, виснаження після активної професійної діяльності;

псіхосоматіческпе проблеми (коливання артеріального тиску, головні болі, захворювання травної та серцево-судинної систем, неврологічні розлади, безсоння);

поява негативного ставлення до пацієнтів (замість наявних раніше позитивних взаємовідносин)

негативна налаштованість до виконуваної діяльності;

агресивні тенденції (гнів і дратівливість по відношенню до колег і пацієнтам);

функціональне, негативне ставлення до себе;

тривожні стани, песимістична налаштованість, депресія, відчуття безглуздості подій, що відбуваються, почуття провини.

РЕВ в даний час має статус діагнозу в рубриці МКБ-1О Z73 - «Проблеми, пов'язані з труднощами управління своїм життям». Психічне вигоряння розуміється як професійна криза, пов'язаний з роботою в цілому, а не тільки з міжособистісними взаєминами в процесі її. Вигорання можна при рівняти до дистресу (тривога, депресія, ворожість, гнів) в його крайньому прояві і до третьої стадії загального синдрому адаптації - стадії виснаження.Вигорання - не просто результат стресу, а наслідок некерованого стресу.

Цей синдром включає в себе три основні складові: емоційну виснаженість, деперсоналізацію (цинізм) і редукцію професійних (зниження особистих) досягнень (Маслач і Джексон, 1993, 1996):

емоційне виснаження - почуття емоційної спустошеності і втоми, викликане власною роботою;

деперсоналізація - цинічне, байдуже ставлення до праці та об'єктам своєї праці;

редукція професійних досягнень - виникнення почуття некомпетентності у своїй професійній сфері, усвідомлення неуспіху в ній.

Найбільше ризику виникнення РЕВ піддаються особи, що пред'являють непомірно високі вимоги до себе. Вхідні в цю категорію особистості асоціюють свою працю з призначенням, місією, тому в них стирається грань між роботою та особистим життям.

В ході досліджень було виділено ще три типу людей, яким загрожує РЕВ:

Перший тип - «педантичний», характеризується сумлінністю, зведеної в абсолют; надмірною, хворобливою акуратністю, прагненням в будь-якій справі домогтися зразкового порядку (хай на шкоду собі).

Другий тип - «демонстративний», характеризується прагненням бути першим у всьому, завжди бути на виду. Разом з тим їм властива висока ступінь виснаження при виконанні непомітною, рутинної роботи, а перевтома проявляється зайвої дратівливістю, гневливостью.

Третій тип - «емотивний», характеризується протиприродною чутливістю і вразливістю. Їх чуйність, схильність сприймати чужий біль як власну межує з патологією, з саморуйнуванням, і все це за явного браку сил чинити опір будь-яким несприятливим обставинам.

РЕВ включає в себе 3 стадії, кожна з яких складається з 4-х симптомів:

1-а стадія - «Напруга» - з такими симптомами: незадоволеність собою, «загнаність» в клітку», переживання психотравмуючих ситуацій, тривожність і депресія.

2-я стадія - «резистенции» - з такими симптомами: неадекватне, виборче емоційне реагування, емоційно-моральна дезорієнтація, розширення сфери економії емоцій, редукція професійних обов'язків.

Третій стадія - «Виснаження» - з такими симптомами: емоційний дефіцит, емоційна відстороненість, особистісна відстороненість, психосоматичні та психовегетативні порушення.

На появу і ступінь вираженості РЕВ впливає безліч чинників. Найбільш тісний зв'язок з вигорянням має вік і стаж роботи в професії. Показано, що середній медичний персонал психіатричних клінік «вигоряє» через 1,5 роки після початку роботи, а соціальні працівники починають відчувати даний симптом через 2-4 роки. Схильність більш молодих за віком працівників до вигорання пояснюється емоційним шоком, який вони відчувають при зіткненні з реальною дійсністю, часто не відповідає їх очікуванням.

Встановлено, що у чоловіків більш високі бали по деперсоналізації, а жінки більшою мірою схильні до емоційного виснаження. Це пов'язано з тим, що у чоловіків переважають інструментальні цінності, жінки ж більш емоційно чуйні і у них менше почуття відчуження від своїх клієнтів. Працююча жінка відчуває більш високі робочі перевантаження (у порівнянні з чоловіками) через додаткові домашніх і сімейних обов'язків, але жінки продуктивніше, ніж чоловіки, використовують стратегії уникнення стресових ситуацій (Е. Grееnglass та ін.).

Є дослідження, які свідчать про наявність зв'язку між сімейним станом і вигоранням. У них наголошується більш високий ступінь схильності до вигоряння осіб (особливо чоловічої статі), які не перебувають у шлюбі. Причому холостяки більшою мірою схильні до вигоряння навіть порівняно з розведеними чоловіками.

За даними англійських дослідників, у медичних працівників непрацездатність майже в половині випадків пов'язана зі стресом. Серед обстежених в цій країні лікарів загальної практики високий рівень тривоги був виявлений в 41% випадків, клінічно виражена депресія - в 26% випадків. Третина лікарів брала медикаментозні засоби для корекції емоційного напруження, кількість вживаного алкоголю перевищувала середній рівень.Встановлено, що одним з факторів синдрому "вигорання" є тривалість стресової ситуації, її хронічний характер.

Існують певні групи лікарів, які схильні додатковим стресогенним впливам, зокрема, лікарі-жінки, лікарі, практикуючі у віддалених і малодоступних районах. Не дивно, що тільки 26% жінок-лікарів задоволені своєю роботою в порівнянні з 44% їхніх колег-чоловіків.

У багатьох лікарів немає нікого, крім дружини або чоловіка, з ким можна було б поговорити про що-небудь особисте. При цьому вони ризикують зіпсувати особисті взаємини, вносячи професійні питання в будинок і будучи не в змозі виконувати інші обов'язки. За матеріалами західних періодичних видань, число розлучень в сім'ях лікарів на 10-20% вище, ніж у загальній популяції. Шлюби, в яких чоловік і дружина - медичні працівники, частіше бувають нещасливими.

В даний час існує багато досліджень, документально підтверджують широке поширення не задоволеність професією і почуття жалю у зв'язку з вибором медичної кар'єри. Підвищені навантаження в діяльності, тривалість робочого дня, понаднормова робота стимулюють розвиток вигоряння. Перерви в роботі надають позитивний ефект і знижують рівень вигорання, але цей ефект носить тимчасовий характер: рівень вигорання частково підвищується через три дні після повернення до роботи і повністю відновлюється через три тижні.

Лікарі та медсестри відчувають більш сильне вигоряння в порівнянні з обслуговуючим персоналом лікарень, при чим вище рівень спостерігається у медичного персоналу онкологічних відділень. Порівняльний аналіз персоналу, що працює за межами лікарень (наприклад: лікарі, що займаються приватною практикою) з психічно хворими людьми і в лікарнях, показує, що перша група працівників найбільш схильна вигоряння. Рinеs і Маslасh (1978) виявили, що чим довше персонал працює в психіатричних закладах, тим менше їм подобається працювати з хворими, тим меншою мірою вони відчувають себе успішно працюючими і тим менш гуманна їх позиція по відношенню до душевнохворих.

При вивченні емоційного дистресу у лікарів психолог Кing (1992) зробив вражаючий висновок: «Лікарі, які працюють в медичному закладі, схильні до значного особистісного дистресу, їм важко розкритися перед ким-небудь за межами своєї безпосередньої сім'ї та кола друзів. Переважна особливість лікарської професії - заперечувати проблеми, пов'язані з особистим здоров'ям».

Вигорання - не просто результат стресу, а наслідок некерованого стресу. За словами Grainger (1994): «Лікарів багато вчать теорії і практиці медицини, але майже не вчать тому, як піклуватися про себе і справлятися з неминучими стресами».

Природно, що лікарі якимось чином намагаються самі знайти вихід із ситуації. Має місце так зване втеча від ситуації, що склалася, зокрема, застосування психотропних речовин (алкоголю, наркотиків) і, як крайній варіант, суїцид. За даними західної статистики, число самогубців серед лікарів становить від 28 до 40 на 100 тисяч.Кількість лікарів, які зводять рахунки з життям, за один рік в США порівнянно з одним-двома випусками середнього медінституту. Це факт. Особливо вразливі лікарі-жінки. Серед них число самогубств в 4 рази більше, ніж серед жінок взагалі. Серед лікарів-чоловіків - в 2 рази. Природно, що такий стан лікаря незадовільно позначається і на ньому самому, і на пацієнті, якого він лікує, і на суспільстві в цілому. За цим стоїть і вся трагічна глибина його сьогоднішнього становища в суспільстві.

Наведена вище сумна статистика в основному стосується розвинених індустріальних країн (США, Канада, Франція та ін.), Показники в нашій країні відрізняються на порядки.

Хотілося б навести слова професора Валерія Ширинского з Інституту клінічної імунології СО РАМН: «Яке нинішнє становище 650 тисяч лікарів Російської Федерації? Нас сьогодні називають безликим словом «бюджетники». Причому це має відтінок зневажливий - нахлібник у держави. За ним ховається нинішнє ставлення і держави, і суспільства до медиків».

Стенлі Тілінгаст, медичний директор російсько-американської програми з реформування охорони здоров'я РФ, описуючи свої враження від знайомства з нашим охороною здоров'я і положенням лікарів, заявляє: «Російське суспільство недооцінює працю російських лікарів. Я схиляюся перед їх самовідданою працею, стійкістю, відданістю справі та ентузіазмом, який вони зберігають, незважаючи на жебрацьку зарплату, кепські умови праці та невизначеність положення».

Права лікаря в цивілізованих країнах закріплені законодавством. Акцент зроблений на адекватність розміру винагороди лікаря його праці. Крім цього, в США, Канаді, Франції допомогу лікарям надають неурядові товариства, асоціації лікарів. Наприклад, спільними зусиллями американської та канадської медичних асоціацій кожні два роки проводиться Міжнародна конференція по здоров'ю лікарів. Існують проект «Відроджуйся!» Американської колегії лікарів і Американського товариства внутрішньої медицини та проекти низки інших організацій. Дуже важливо відзначити, що передбачається комплексна підтримка лікаря: соціальна, психологічна, а також правова - уже на етапі студентства. На Заході абітурієнти вузів, де готують лікарів, психологів, соціальних працівників, педагогів та інших фахівців, що входять до групи психологічного ризику, проходять тести на визначення схильності до емоційного вигоряння.

Говорячи про профілактику вигорання у медиків, слід рекомендувати кожному з нас стати своїм власним висококваліфікованим фахівцем щодо усунення стресу. Необхідно навчитися встановлювати заново пріоритети і думати про зміну способу життя, вносячи зміни в нашу повсякденну рутину. Беручи на себе відповідальність за характер переживання стресу, ви починаєте знаходити контроль над собою і при цьому душевно переходите з положення жертви до стану вцілілого. Ми можемо почати з того, щоб знову запалити в собі установку на те, що наша робота може і повинна приносити задоволення і відроджувати нас, розвивати наші особисті ресурси.

Найбільш ефективними на Заході, та й у ряді регіонів нашої країни є групові форми роботи: спеціальні заняття в групах професійного та особистісного зростання, підвищення комунікативної компетентності (балінтовскі метод).

Щоб уникнути синдрому емоційного вигорання:

намагайтеся розраховувати, обдумано розподіляти всі свої навантаження;

вчіться переключатися з одного виду діяльності на інший;

простіше ставитеся до конфліктів на роботі;

як не дивно це звучить - не намагайтеся завжди і в усьому бути кращими.

Необхідно пам'ятати, що робота - всього лише частина життя. Знання того, що РЕВ фактично є не тільки і не стільки вашою проблемою, скільки проблемою професії, має допомогти адекватно поставитися до появи його симптомів і своєчасно спробувати внести корективи у своє життя.

Основні принципи психологічного тренінгу

Тренінги, як правило, проводяться за відповідними принципами. Перед його початком керівник пропонує принципи (норми, правила), якими буде керуватися група впродовж усього періоду занять (зустрічей). Ці принципи обговорюються групою (можуть доповнюватися або скорочуватися) і приймаються як керівництво до дії.

На думку психологів, головний принцип тренінгу - кожний засвоює нове тільки шляхом власних активних зусиль.

Принцип активності ґрунтується на визначеній закономірності про засвоєння людиною 10% інформації, що сприймається на слух, 50% інформації, сприйнятої зором, і 90% інформації, яка отримується під час самостійної діяльності.

Принцип комплектування груп. При комплектуванні групи потрібно брати до уваги два принципи:

1) принцип добровільності;

2) принцип інформованої участі (учасник заздалегідь має право знати все, що з ним може відбуватися, а також про ті процеси, які будуть відбуватися в групах, тому з учасниками проводиться попередня бесіда про те, що таке тренінг, які його цілі, які результати можуть бути одержані).

Не рекомендується включати до тренінгової групи осіб, які мають виражені фізичні дефекти і порушення психічного здоров'я, а також тих, хто відчуває свою непридатність до роботи в групі.

Професійний склад. Рекомендується підбирати членів у групу, враховуючи принцип однорідності за професійним складом (наприклад, група шкільних психологів, група педагогів).

Віковий і статевий склад групи. Групи комплектуються з осіб різної статі у віковому діапазоні до 40-45 років. Бажано, щоб вік учасників однієї групи був приблизно однаковий.

Взаємовідношення учасників групи. У групу не рекомендується включати близьких родичів; осіб, які знаходяться у службовій залежності один від одного, а також тих, хто має стійку неприязнь один до одного. Найбільш оптимальний варіант - участь у тренінгу незнайомих між собою людей.

Обладнання приміщення й розміщення учасників групи. Тренінги проводяться в ізольованому приміщенні. Стільці (краще крісла) треба поставити колом. Таке розміщення учасників (оптимальний варіант для спілкування) дозволяє всім добре чути й бачити один одного, що дає можливість кожному сприймати широкий спектр невербальних проявів співучасників.

Активна позиція учасників тренінгу. Активність - норма поведінки у тренінгу. Йдеться про реальне включення в інтенсивну групову взаємодію кожного члена групи. Використання цього принципу дозволяє здійснювати розвиток компетентності в спілкуванні в ПТ не шляхом безпосереднього впливу психолога на учасників, а створенням умов для самовдосконалення засобів організації комунікативної взаємодії.

Модель ПТ О.В. Сидоренко побудована на таких принципах:

- принцип виклику або задачі, яка закликає;

- принцип позитивного зворотного зв'язку; принцип вагомості або "сухого залишку"; принцип ефективності методів і вправ.

Вона відводить неординарну роль критеріям моделі партнерських стосунків:

принципу партнерства, який проявляється в тому, що тренер виходить із передумови рівного права кожного учасника висловлювати свою думку, виявляти свої почуття, виражати протест, вносити пропозиції тощо, і тому уважно та доброзичливо приймає все;

- розгляду тренінгу як спільної творчості, цінності внеску кожного і відмічає значущість цього внеску;

- виконує свої обов'язки і свої обіцянки;

- дотримується правил, які сам виголосив і послідовно вимагає цього від кожного учасника;

- не уникає відповіді на незручні для нього питання, надає допомогу, коли його про це просять, і не відмовляється демонструвати запропоновані ним "техніки".

Принцип акцентування сприяє глибокій рефлексії учасників, вчить учасників зосереджувати увагу на собі, своїх думках, почуттях, розвиває навички самоаналізу.

Принцип персоніфікації висловлювань. Його суть полягає в тому, що учасники тренінгу повинні бути зосереджені на процесах самопізнання, на самоаналізі й рефлексії. Навіть оцінка поведінки повинна здійснюватися через висловлення власних почуттів і переживань. Відмова від безособових мовленнєвих форм допомагає людям у повсякденному спілкуванні приховувати власну позицію й уникати відповідальності. Забороняється використовувати висловлювання на зразок: "Більшість моїх друзів вважає...", "Ми думаємо, "У нас думка інша..." тощо, якими перекладається відповідальність за почуття і думки конкретної людини на аморфне "ми", і цим самим роблять її знеособленою. Усі висловлювання повинні будуватися з використанням особових займенників однини: " Я думаю...", "Я переконаний...", "Я відчуваю...", "Мені приємно..." і т.д. Використання вказаного принципу допомагає розв'язати одне із завдань тренінгу - навчитися брати відповідальність на себе і приймати себе таким, яким є. "Особиста власність" на авторство повідомлення передбачає відповідальність особи за висловлені в повідомлені думки та почуття.

Принцип акцентуації мовлення почуттів. Відповідно до цього принципу емоційна сторона спілкування повинна бути добре і повно вираженою учасниками тренінгу; їм рекомендується акцентувати увагу на станах і проявах (своїх власних і партнерів) і при відтворенні зворотного зв'язку, якщо можливо, використовувати мову, яка відображає цей стан.

Важливим принципом ПТ є уникнення безпосередніх оцінок людини, замінюючи їх описом власних емоційних станів, оскільки вірогідність неприйняття негативного зворотного зв'язку зростає тоді, коли остання має суто оціночний характер. Не бажано використовувати висловлювання: "Ти мені не подобаєшся", потрібно сказати: "Мені не подобається твоя поведінка" тощо. Відомо, що негативна інформація активізує захисні механізми особистості і нерідко відкидається.

Принцип довірливого спілкування - один із фундаментальних елементів тренінгу. Розвиток довірливого клімату - складний процес. Найпростіший перший крок до практичного створення клімату довіри: ведучий пропонує прийняти єдину форму звертання на "ти", яка психологічно зрівнює усіх членів групи і вносить у стосунки деякий елемент інтимності й довірливості між членами групи та керівником. Кожний реалізує той рівень відкритості, до якого він готовий, залежно від своїх особливостей і загального рівня довірливості в групі.

Крім названих вище принципів, Г.І. Марасанов при веденні тренінгів керується такими правилами:

1. Вчасно розпочинати і закінчувати заняття.

2. Не відмовлятися від права сказати "ні", а також від права самому вирішити, як поводитися, як діяти у тій чи іншій ситуації.

3. Мати право на підтримку, допомогу з боку групи.

4. Слухати того, хто говорить, намагатися не перебивати.

5. Мати право висловити свою думку з будь-якого питання.

6. Повідомляти про свої труднощі, які заважають роботі групи (необхідність пропустити заняття, піти або прийти раніше чи пізніше призначеного часу). Причому, кожний учасник має право робити це раніше. В цьому випадку питання про подальшу його участь у роботі буде вирішувати група.

Тренінгова програма щодо подолання синдрому емоційного вигорання

Синдром професійного (емоційного) вигорання - серйозна недуга, що загрожує представникам усіх професій, але найбільше від неї потерпають вчителі. Як попередити цю недугу та як її подолати - тема семінару-тренінгу.

Мета: здійснити діагностику рівня емоційного виснаження учасників тренінгу; зняти психологічну втому; активізувати мотиваційний компонент у щоденній роботі та потребу у професійному самовдосконаленні; сприяти глибшому самопізнанню, особистісному зростанню та духовному добробуту; розвивати навички подолання негативних емоційних станів.[17]. Завдання тренінгу:

інформування про феномен "професійного вигорання", його причини та наслідки;

визначення шляхів його профілактики та подолання;

опанування антистресовими техніками; розширення знань про емоційний інтелект;

діагностика синдрому «вигорання», тест «самооцінка стійкості до стресу», вправи на релаксацію.
Знайомство-привітання. (10 хв.)

Знайомство із учасниками тренінгу. Кожен учасник називає своє ім'я і(та) декілька слів про себе.

Вправа «Пісковий годинник» (10 хв.)

Мета: визначення сподівань та очікувань учасників щодо заняття.Учасники групи на стікерах пишуть свої очікування від тренінгу, групи та програми. Стікери ліплять на годинник.

Вправа «Прийняття правил групи» (10 хв.)

Наші правила:

Правило конфіденційності.

Активність всіх членів групи.

Спілкування за принципом «тут і тепер».

Щирість спілкування.

Я-висловлювання.

Проявлення емпатії, співчутливості та підтримки до членів групи.

Правило рівності, тобто спілкування по імені.

Учасники можуть доповнити список правил, внести зміни або прийняти в даному вигляді.

Як попередити виникнення синдрому емоційного вигорання?Одним із найбільш ефективних способів в профілактиці синдрому професійного вигорання є саморегуляція[22]

Саморегуляція - це вміння управляти своїм психоемоційним станом, яке досягається шляхом впливу людини на саму себе за допомогою слів, образів, управління диханням, мішечним тонусом і т.д. В результаті саморегуляції можуть утворитись три основні ефекта:

...