Наративи та життєві історії як метод дослідження соціально-психологічних практик

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наративи та життєві історії як метод дослідження соціально-психологічних практик

ВСТУП

наративний біографічний відносини практика

Актуальність теми дослідження магістерської роботи. Проблематика батьківсько-дитячих відносин залишається незмінно гострої протягом усього розвитку психологічної науки і практики. Взаємодія дитини з батьками є першим досвідом взаємодії з навколишнім світом. Цей досвід закріплюється та формує певні моделі поведінки з іншими людьми, які передаються з покоління в покоління. У кожному суспільстві складається певна культура взаємин і взаємодії між батьками і дітьми, виникають соціальні стереотипи, певні установки і погляди на виховання в сім'ї.

Зокрема батьківсько-дитячі відносини, досліджуються через призму наративного методу.

Наративний метод, можна описати наступним чином: наратор (тобто опитуваний) розповідає досліднику історію зі свого життя - минулу та теперішню, учасниками якої можуть бути його родичі, друзі, колеги тощо. Іншими словами, він розповідає про реальні епізоди із свого життя. Такі історії або епізоди, називаються наративами.

По суті наративи є формами отримання знання, структурування, сприйняття світу, а також впорядкування особистого досвіду.

На рівні окремої людини життя як цілісний феномен конструюється за допомогою автобіографічного наративу, в якому події життя зв'язуються в впорядковану послідовність за допомогою сюжету.

В процесі формування наративу активно бере участь оточення.

Зокрема у взаємодії батьків та дітей існує безліч епізодів - як позитивних, так і негативних.

Відтак, звертаючись до теми дитячо-батьківських відносин, можна відзначити, що саме батьки стають людьми, що визначають ідентичність власної дитини.

Так, наприклад, дитина надзвичайно рухлива, активна та енергійна. Але, подібна поведінка може мати як позитивні, так і негативні сторони. Батьки, концентруючись лише на негативному аспекті (наприклад непослуху, непосидючості, імпульсивності), можуть не помічати або не брати позитивні прояви своєї дитини (допитливість, самостійність, цілеспрямованість), що представляють собою різні боки одного феномена. Отримуючи інформацію від батьків про свої негативні якості, дитина починає серйозно її сприймати та починає вести себе у відповідності з отриманим негативним визначенням

Зокрема в житті кожної дитини настає такий момент, коли потрібно йти від батьків. Такий момент - називається сепарацією.

В психології під сепарацією (від лат. «separates» - «окремий») мається на увазі відділення, а в аспекті міжособистісних відносин - розставання з людиною, з якою встановлені близькі довіренні стосунки.

З точки зору теми нашої роботи, це відділення являє собою, відділення дорослої дитини від батьківської сім'ї, її становлення як окремої, самостійної та незалежної особистості.

Успішне завершення сепарації дозволяє молодій людині знайти свою цілісність, унікальність, вибудувати життєвий шлях відповідно до власних потреб, бажаннями.

Відтак, за допомогою наративного методу, можна детально (на відміну від інших методів діагностики) дослідити і прослідкувати за батьківсько-дитячими відносинами, та визначити, які саме дії батьків призвели або ж стали причиною того, що в їхньої дитини, склалося саме таке життя і майбутнє, а не якесь інакше.

Стан наукової розробки дослідження. Питання, присвячені проблемі батьківсько-дитячих відносин, розглядалися багатьма вченими.

У вітчизняній психології дослідженнями в цій області займалися вчені Божович Л. І., Виготський Л. С., Дубровіна І. В., Лисина М. І., Леонтьєв А. Н., Мухіна В. С. та багато інших.

Що стосується наративного методу, то тут варто звернути увагу на таких вчених як: Й. Брокмейер, Дж. Валецкі, Х. Міллер, Р. Харре, А. Страусе, Дж. Корбін, Б. Глезер, Т. ван Дейк, Т. Сарбін, Дж. Комбс, Л. Люборскі, Е. Люборскі, М. Уайт, Дж. Фрідман, Д. МакАдамс та багато інших.

У вітчизняній же психології дослідженнями в цій області займалися такі вчені та науковці, як: Леонтьєв А. Н., Леонтьєв Д. А., Ананьєв Б. Г., Виготський Л. С., Волгіна Н. А., Подшивалкіна В. І. та багато інших.

Об'єктом дослідження є наративний аналіз біографічних описів практик батьківсько-дитячі відносини.

Предметом дослідження є особливості та можливості використання наративного аналізу біографічних самописів в дослідженні практик батьківсько-дитячих відносин.

Метою дослідження є виявлення особливостей застосування наративного аналізу біографічних самописів в дослідженні практик батьківсько-дитячих відносин.

Визначена мета дослідження зумовила постановку та розв'язання наступних завдань:

Ш проаналізувати основні підходи до сутністі понять «життєва історія», «біографічний метод» «наратив», «батьківсько-дитячі відносини», «сепарація»;

Ш описати методологічні підходи до аналізу батьківсько-дитячих відносин;

Ш виявити основні види практик батьківсько-дитячих відносинах в наративах батьків;

Ш обґрунтувати та описати основні виміри успішності практик батьківсько-дитячих відносин у біографічних самоописа;

Ш виявити особливості та переваги використання наративного аналізу біографічних самописів в дослідженні практик батьківсько-дитячих відносин.

Методами дослідження є: теоретичні - метод теоретичного аналізу та узагальнення наукових першоджерел за досліджуваною проблематикою; емпіричні - наративний метод та методика «Стратегії сімейного виховання».

Математична обробка результатів дослідження. В даній магістерській роботі по кожній із методик дослідження, було побудовано таблиці та діаграми із відсотковим співвідношенням.

Вибірка дослідження. Було опитано більше 120 чоловік, віком від 55 до 82 років, які проживають в м. Одеса, а також на території Одеської області. З них 20 чоловік, брало також участь в додатковій методиці дослідження «Стратегії сімейного виховання».

Науково-теоретична база дослідження. При написанні теоретичної частини даної магістерської роботи були використані підручники, навчальні посібники, дисертації на задану тему, статті з журналів провідних сучасних вчених та науковців-психологів.

Практичне значення роботи полягає в тому, що батьківсько-дитячі відносини є гострою проблемою нашого сучасного суспільства. Позаяк саме батьки є першим соціальним середовищем дитини. Відтак, саме від них та від їхнього виховання залежить якою саме виросте їхня дитина та яким буде її подальше життя і майбутнє. Саме тому на сьогоднішній день, дана проблема вимагає більш детального вивчення та дослідження.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ПРАКТИК

1.1 Життєві історії та біографічний метод у дослідженні соціально-психологічних практик

У ХХ столітті відомий вчений та психолог Б. Г. Ананьєв звернув увагу на можливості використання біографічного методу в сучасній психологічній науці. Його послідовниця та учениця Н. А. Логінова продовжує теоретичне і практичне дослідження методологічних основ біографічного методу в психології. Відома її праця «Психобіографічний метод дослідження і корекції особистості», видана при Казахському Національному університеті імені аль-Фарабi [8].

Біографічні методи почали розроблятися в першій чверті XX століття (Н. А. Рибников, Ш. Бюлер). Сучасні біографічні методи засновані на вивченні особистості в контексті історії і перспектив розвитку її індивідуального буття.

Використання біографічних методів передбачає отримання інформації, джерелом якої є автобіографічні методики (опитувальники, інтерв'ю, спонтанні і спровоковані автобіографії), свідчення очевидців, контент-аналіз щоденників, листів тощо [8].

Біографічний метод використовується також в соціології (англ. Biographical approach, life history) як один з методів якісного дослідження, заснований на парадигмах соціологічного номіналізму та соціологічного конструктивізму. Він являє собою способи вимірювання та оцінки історії життя, розказаних або повідомлених свідоцтв про життя з позиції тих, хто це життя прожив. Складається з збору інформації, з листів, інтерв'ю, щоденників, протоколів спостережень [58].

Даний метод аналізу грунтується на тому, що можливо відновлювати і вивчати соціальну дійсність, соціальні факти через аналіз біографічних матеріалів та подій, збережених в них, через оцінки, відгуки, думки та установки. Сутність біографічного методу полягає у відповіді на питання, в результаті яких механізмів і подій народжується якась конкретна особистість, і як надалі вона формує свою долю [58].

Застосування біографічного методу в соціологічних та соціально-психологічних дослідженнях має майже вікову історію. Метод біографічного аналізу вперше був застосований представниками Чиказької соціологічної школи У. Томасом і Ф. Знанецким в дослідженні «Польський селянин в Європі і Америці» (Thomas, Znaniecki, 1918-1920) [54]. Саме вони вперше виступили з обґрунтуванням даного методу в рамках теоретичного підходу в соціології, вважаючи, що соціальні процеси потрібно розглядати як взаємодію розуму особистості й реальності що її оточує.

Соціологи вважали, що дослідження, спрямовані на опис життєвої картини людини, дозволять їм згодом узагальнити різні групи, а іноді і субкультури.

У вітчизняній соціології біографічні методи стали активно застосовуватися в переломні моменти розвитку нашого суспільства. Першопрохідцем стала С. С. Семенова, реконструювавши стратегії трьох індивідуальних сімей [39].

Біографічні методи в психології представляють собою способи дослідження, діагностики, корекції і проектування життєвого шляху особистості. Спочатку вони обмежувалися ретроспективним описом минулих етапів життя людини або всього життєвого шляху історичних персонажів минулого. Надалі біографічні методи стали включати аналіз актуальних і передбачуваних в майбутньому подій (майбутня автобіографія, керована фантазія, графіки життя), а також дослідження кола спілкування (додаткові біографії, лінії відносин суб'єкта) [46].

Сучасні біографічні методи, засновані на вивченні особистості в контексті історії та перспектив розвитку її індивідуального буття і взаємин із значущими іншими, спрямовані на реконструкцію життєвих програм і сценаріїв розвитку особистості [46].

Відтак, можна виділити наступні методи:

Ш Психобіографія (грунтується на біографічній інформації).

Ш Каузометрія - призначена для дослідження картини життєвого шляху людини і його психологічного часу. Проводиться як інтерв'ю, при цьому з її допомогою можна описати не тільки минулі події, а й майбутні, тобто ті, які можуть виникнути або виникнуть, шляхом причинно-наслідкових зв'язків [27]. Каузометрія завжди складається з 6 складових, з яких найголовніший - збір коротких даних, виділення найбільш важливих подій, датування цих подій, аналіз відносин в цих подіях, цільовий аналіз і співвідношення кожних подій до визначених сфер. На відміну від всіх інших методів біографічного аналізу, результати каузограмми зображуються в графічному вигляді, показуючи статус обраних подій, їх місце в часі. Окрім цього, каузометрія відмінно показує різні відхилення в життєвому шляху, а також масштаб його задумів і картину реальних їх втілень.

Ш Біографічна анкета конкретизує методи групи біографічних опитувальників, в яких знаходять своє відображення показники життєвого шляху людини, який в свою чергу, складається з наступних пунктів:

· Життєвий шлях.

· Сходи соціалізації (в тому числі, і серед розвинених).

· Інтереси.

· Стан здоров'я.

Загалом, біографічний метод зорієнтований на [47]:

Ш формування умінь, норм і навичок самоспостереження та самоаналізу;

Ш підготовки та проведення біографічного інтерв'ю;

Ш забезпечення надійності та валідності біографічної інформації;

Ш користування стандартами аналізу та інтерпретації біографічних даних.

Таким чином, використання біографічного методу дослідження в психології, насамперед дає можливість виявити багато різних моментів життя суспільства в той чи інший період часу, соціальних контекстів, правил та норм, впливів соціуму на формування особистості та її життєвого шляху, вибір нею своєї життєвої позиції, цінностей та ідеалів.

Досить близьким до поняття наративу є поняття життєвих історій.

Життєві історії - це психосоціальні конструкції, співавторами яких є сама людина і той культурний контекст, в який вбудоване життя людини і який цьому життю надає сенс [37].

Отже, індивідуальні історії життя відображають культурні цінності, норми і переконання щодо статі, раси і класових відмінностей. Життєві історії можна зрозуміти в певних культурних рамках, і в той же час вони відрізняють одну людину від іншої.

Те, яким чином люди відрізняються один від одного за своїми Я-визначальними (self-defining) життєвими історіями, не сильно відрізняється від того, як вони розрізняються по іншим, більш загальноприйнятими психологічними характеристиками, таким, як риси, мотивація, інтелект тощо [37].

Іншими словами, життєва історія людини - це ключовий момент, що становить індивідуальність даної конкретної людини, вміщеної в певну сім'ю, оточеної друзями та знайомими, що живе в конкретному суспільстві в конкретний історичний період [37].

Як було відзначено раніше, Т. Хабермас і С. Блак стверджували, що до того, як людина зможе сформулювати переконливу особисту історію, вона повинна познайомитися з існуючої в культурі концепцією біографії.

У сучасних західних культурах, як пишуть Н. Дензін і Д. Макадамс, вважається, що біографія повинна починатися в родині та включати в себе розвиток в ранні роки, простежувати більш пізні проблеми до більш ранніх конфліктів, а також містити в собі якісь вищі переживання, точки повороту, що відзначають зміни в життєвій місії головного героя, та формулюються в термінах прогресу або занепаду.

Різні народи, розповідають про життя інакше, а відтак, критерії того, що ж таке «хороша історія», доволі різняться між собою.

В останні роки в соціальних науках розвивається широкий рух так званого «наративного дослідження життя» (narrative study of lives), що представляє міждисциплінарну роботу по опису, інтерпретації та розповсюдження історій життя різних людей [37].

Також з'являються свідчення про зростання наукового інтересу до автобіографічної пам'яті, життєвим історіям і наративних підходам до людської поведінки і досвіду [37]. В даному контексті, видається актуальною сформульована Деном П. Макадамс концепція ідентичності як життєвої історії. Він стверджує, що люди в сучасному суспільстві забезпечують внутрішню єдність, узгодженість цілей і осмисленість свого життя шляхом конструювання інтерналізованих та розвинених Я-наративів [37].

Зокрема, ідентичність - це життєва історія, яка відповідає безлічі важливих тем в психології розвитку, когнітивної психології, психології особистості, а також культурної психології. Вона є повною протилежністю автобіографічній пам'яті.

Автобіографічна пам'ять включає в себе велику кількість особистої інформації і досвіду, в той час як історія складається з обмеженого набору сцен і сценаріїв, обмежених тематично і в часі. Ці сценарії та сцени спільно складають ідентичність.

Життєві історії забезпечують погляд на людську особистість, якого неможливо досягти за допомогою дослідження рис-диспозицій або характеристичних адаптацій [37].

Поступово психологічний тезаурус наповнився такими термінами, як життєві сценарії, Я-наративи, схеми історій, граматика історій, особисті міфи, спогади про особисте, ядерні сцени, гендерні наративи, наративна узгодженість, наративна складність тощо.

Сьогодні психологи досліджують індивідуальні історії життя, історії близьких взаємин та сімейні історії. Також вони стали набагато сприйнятливими до сили соціальних міфів і культурних наративів та до того, як вони визначають людську поведінку в соціальному контексті [37].

Примноження методів і понять, пов'язаних з історіями та наративами, вказує на те, що Т. Сарбін [51], можливо, мав рацію в своєму пророкування того, що поняття наративу може стати новою кореневої метафорою для психології в цілому.

У своїй моделі ідентичності як життєвої історії Д. Макадамс [37] стверджує, що ідентичність сама по собі може приймати форму історії, яка містить в собі якусь обстановку, сцени, персонажів, сюжет і головну тему.

У старшому підлітковому віці, юнацтві та ранньої дорослості люди починають реконструювати своє минуле, сприймати своє сьогодення і передбачати майбутнє. Тобто в термінах якоїсь інтернаціоналізації розвивається Я-історія (self-story), яка певною мірою повідомляє життя сучасної людини, її психосоціальну єдність та свідомість.

Життєві історії ґрунтуються на біографічних фактах, але виходять далеко за їх межі, оскільки люди вибірково вважають якісь аспекти свого досвіду придатними (і в уяві, де перебудовується минуле і майбутнє), щоб створити такі історії, які будуть володіти для них самих та їх аудиторії, певним змістом.

Також життєві історії можна порівнювати між собою та протиставляти одну одній по вираженості таких параметрів, як: особиста активність і самоствердження (agency) в протилежність єднанню з іншими (communion), псування (ураження, забруднення) (contamination) на відміну від компенсації (відшкодування, спокутування, порятунок) (redemption).

Водночас, вони відрізняються одна від одної по структурній складності, узгодженості та зрозумілості.

Таким чином, життєва історія - це своєрідне «дзеркальне відображення» особистості, яке застосовується в психології та за допомогою якого (за умови, якщо правильно в ньому розібратися та проаналізувати), можна допомогти людині, вирішити ту чи іншу психологічну проблему.

1.2 Наративний аналіз біографічних самописів соціально-психологічних практик як метод психологічного дослідження

Методи дослідження призначені тільки для вивчення психологічних процесів, властивостей і станів людини.

Вони застосовуються в емпіричних та експериментальних наукових дослідженнях, основна мета яких - одержання достовірних знань.

Загалом, застосовувані при емпіричному дослідженні методи можна розділити на дві групи. Це [38, c. 14]:

Ш перша група включає методи, що користуються даними самооцінки й самоспостереження випробуваного;

Ш друга група включає методи, що не користуються даними самооцінки й самоспостереження випробуваного.

Відтак, методи першої групи можна назвати суб'єктивними, а методи другої - об'єктивними.

Наративи та життєві історії, відносяться до об'єктивних методів емпіричного дослідження.

При користуванні так названими об'єктивними методами враховуються лише отримані в досвіді й зареєстровані експериментатором об'єктивні дані (словесні відповіді, кількісні результати досвіду тощо). Їх і розглядають як показники певних особистістно-психологічних властивостей життєвого досвіду людини.

Взагалі, соціологічне трактування наративу та життєвих історій насамперед враховує окремі наратологічні моменти психоаналітичного сеансу та історичного дослідження життєвого шляху людини.

Індивідуальність людини як суб'єкта свого життєвого шляху довгий час розглядалася як умова унікальності отриманого ним життєвого досвіду.

Б. Г. Ананьєв одним з перших акцентував в своїх «підступах до індивідуальності» її формування як результат досягнення певного етапу в розвитку людини [3].

Відтак, в психоаналітичній терапії наратив розглядається як засіб організації особистого досвіду, що відображає емоційний стан оповідача, стимулюючи при цьому, відповідну реакцію слухача [50, с. 17].

В якості методологічних підстав звернення до наративу в соціології насамперед виступають:

Ш теорія інтерпретації;

Ш етнометодологія;

Ш феноменологія;

Ш лінгвістичне розмежування форм репрезентації часу в мові;

Ш суб'єктивістський підхід;

Ш герменевтична традиція.

Розглянемо їх докладніше.

Відповідно до теорії інтерпретації, доцільно зазначити наступне [17, с. 54]:

Ш об'єкт інтерпретації повинен володіти змістом (описуватися в категоріях ясності, узгодженості, чіткості або в протилежності їм);

Ш зміст повинен бути відмінний від засобів його вираження (буває, що даний набір засобів вираження може передавати не один зміст, а відразу декілька);

Ш повинен існувати суб'єкт, якому приписується даний текст.

Етнометодологія спирається на рефлексивне використання діючими індивідами своїх великих «запасів знань» про ситуацію взаємодії для забезпечення осмисленої інтерпретації власних вчинків і дій інших: «наша здатність розуміти і повністю усвідомлювати значення тексту, неминуче залежить від запасу минулих знань, які читач свідомо чи несвідомо використовує для конструювання його значення» [65, с. 545].

Феноменологічний підхід допускає «соціологічне переписування» наративу, чи «оповідання про себе», оскільки, будучи об'єктивуванням загальних соціальних процесів, розказана історія дає можливість «реконструювати кристалічну решітку знання» [29, с. 20].

Лінгвістичне розмежування варіантів функціонально-стилістичної репрезентації часу в мові грунтується на відмінності «фактури» часу в основних композиційно-мовних формах: в буквальному сенсі егоцентричний час простежується тільки в наративних текстах, які повідомляють про деяке подію; ненаративні жанри відображають світ крізь призму справжнього моменту, який в свою чергу, триває вічно. Тобто, опис та міркування не мають тимчасового вектора, так як створюють логічну, а не темпоральну послідовність [26].

При дослідженні за допомогою наративу, суб'єктивістський підхід враховує насамперед, активну роль респондента і його вплив на дослідника, глибину спостереження, а не широту охоплення як основу надійності даних, історичний контекст досліджуваних процесів і явищ та неможливість забезпечити репрезентативність «м'якого» дослідження [19, с. 41-44].

Герменевтична традиція передбачає, що в найзагальнішому вигляді робота з наративами включає в себе прочитання текстів, «вживання» їх у зміст та вичленення «когнітивних фігур», які піддаються багаторазовому аналізу [63].

Звернення соціології до наративу вкладається в загальну тенденцію зростання інтересу соціальних наук до біографій, пов'язану з тим, що дещо «узагальнююче біографічне дослідження життєвих історій у психологічній науці, не могло охопити всю специфічність життєвих реалій, а в фактологічних описах індивідів були відсутні порівнянність, зв'язність і відчуття «есенціальності» » [50, с. 12].

Однак біографічні матеріали життєвих історій, містять занадто багато специфіки, щоб запам'ятовувати ці дані самі по собі, - необхідний підхід, який не просто детально описує, а й узагальнює факти суб'єктивного досвіду, що виявляє причинні зв'язки та формує типології, - саме тому, наративний аналіз чітко відповідає даним критеріям.

Як вже зазначалося вище, в основі дослідження життєвих історій, лежить біографічний метод.

Б. Г. Ананьєв визначав суть біографічного методу, вказуючи на його специфічний предмет - життєвий шлях. «Біографічний метод - збирання та аналіз даних про життєвий шлях людини як особистості і суб'єкта діяльності (аналіз людської документації, свідчень сучасників, продуктів діяльності самої людини тощо)» [2, с. 310].

Також науковець пов'язував біографічний метод із здійсненням одного з двох генетичних підходів до розвитку людини, що відповідають двом основним його формам. (перша форма - онтогенез, еволюція індивіда - психофізіологічного організму, а друга - життєвий шлях - історія особистості в суспільстві.)

Поряд з онтогенетикою, яка спрямована на онтогенез індивіда, існує ще генетична персоналістика - «теорія та метод біографічного дослідження життєвого шляху людини, основних подій, конфліктів, продуктів і цінностей, що розгортаються протягом життя людини в даних суспільно-історичних умовах» [2., с. 265].

Біографічна психодіагностика життєвих історій (яка в свою чергу, доповнює лабораторно-експериментальну психодіагностику), насамперед, заснована на реконструкції цілісного індивідуального способу життя, на виявленні стійких способів взаємодії людини з обставинами макро- і мікросередовища, та на виявленні комплексу фактів - життєвих показників особистісних властивостей.

Стосовно цілей комплексних досліджень Б. Г. Ананьєв ставив такі завдання перед біографічним методом дослідження життєвих історій, як: визначення витоків актуального психологічного статусу досліджуваних людей, фаз і поворотних пунктів розвитку, особливостей характеру, структури здібностей та своєрідності внутрішнього світу особистості.

Згідно з його задумом біографічний матеріал зіставлявся з даними, отриманими іншими методами.

Відтак, як вказував Б. Г. Ананьєв, біографічний метод дослідження життєвих історій стає психологічним дослідженням соціального буття особистості. Тут в загальному плані розглядається історія людини як частки епохи, загальні закони розгортки життєвого шляху в історичному часі, залежність фаз «кульмінації» і «фінішу» життя від «старту», вікова динаміка творчості в зв'язку з професією та епохою, відображення біографії в суб'єктивному світі людини, «продуктивність» її життєвого шляху.

Звідси, науковець окреслив контури операціональної сторони біографічного методу дослідження життєвих історій - джерелознавчих аналіз, біографічна анкета, інтерв'ю, контент-аналіз особистих документів тощо.

Загалом, у будь-якому наративі та життєвій історії є суб'єкт, про якого там розповідається, тобто якась особистість.

Відтак, А. Н. Лєонтьєв визначає особистість як зв'язок, ієрархію діяльностей, а не психічних процесів. «Індивід формується як особистість...в ході своєї біографії. У цьому сенсі особистість і є «згусток» біографії» [33, с. 196].

Іншими словами, особистість - це не біологічне і не соціальне, не умови і не фактори, а біографія та досвід життя. Тобто, особистість за А. Н. Лєонтьєвим, є результатом «кристалізації» біографії людини.

Зокрема, аналіз особистості А. Н. Леонтьєв починає з констатації важливої тези про те, що особистість є не все в людині. Є й те, що до особистості відношення не має, є те, що має, але заздалегідь не відомо. «Одні і ті ж особливості людини можуть стояти в різному ставленні до його особистості» [32, с.165].

«Наше завдання, - пише А. Н. Леонтьєв, «вимагає зрозуміти особистість як психологічне новоутворення, яке формується в життєвих відносинах індивіда» [32, с.172]. Все інше - природне та соціальне, є передумовами розвитку особистості.

«Що ж врешті-решт, визначає особистість людини?», - задається питанням А. Н. Леонтьєв, - і пише: «не внутрішні умови, взяті самі по собі, як і не зовнішні умови, як і не просто сукупність тих і інших. Особистість є тим процесом, який «з'єднає» їх між собою» [33, с. 200]. Відтак, він робить зовсім короткий висновок: «Особистість визначається життям» [33, с. 200].

Разом з тим, А. Н. Леонтьєв зробив ще один важливий висновок, з приводу особистості: «На кожному повороті життєвого шляху йому (людині) потрібно від чогось звільнятися, щось стверджувати в собі» [32, с. 216].

Іншими словами, це означає, що людина є певною мірою кристалізацією біографії, але вважати людину повністю результатом біографії не можна, тому що при цьому не береться головний психологічний факт - «людина вступає у відношення до свого минулого, яке по-різному входить в наявне для нього - в пам'ять його особистості» [32, с. 217].

На рівні особистості минулі враження не виступають як покояться пласти його досвіду, в цьому минулому одне вмирає, втрачає свій зміст, інша відкривається в новому сенсі. Ці зміни відбуваються постійно: минуле можна переоцінювати і людина «скидає з себе тягар своєї біографії» [32, с. 217].

Звичайно, людина є певною мірою кристалізацією біографії, але неправильно вважати людину повністю продуктом своєї біографії. З одного боку, особистість формується в процесі життя, біографії, з іншого боку, вона - не тільки результат того, що відбувається, але і результат того, що людина робить з себе. «Як і минуле, майбутнє становить наявне в особистості. Те, яка в людини є життєва перспектива, це і виступає її надбанням, біографією» [32, с. 218].

Окрім цього, у наративах та життєвих історіях, як вважає Д. А. Лєонтьєв, дуже важливим є образ особистісного «Я». Він складається із кількості словесно сформульованих атрибутів.

Тобто, це означає, що ми описуємо себе через характеристики зовнішності, риси характеру, знаки зодіаку, досягнення, здібності, смаки, шкідливі звички тощо. При цьому подібні описи виконують в основному комунікативну функцію, і вони також можуть розщеплюватися, породжуючи ще один лабіринт ідентичностей [34]

Іншими словами, це означає, що в залежності від контексту і від ситуації комунікації, ті чи інші характеристики Я можуть бути чи не бути значущими.

Отже, по суті, головна відповідь особистості: «Я - це Я». Це означає, що перед нами людина, яка має опору і джерело активності всередині себе, здатна на вчинок та водночас бере на себе відповідальність за нього.

Ідентичність не є проблемою для того, хто відчуває своє «Я» як внутрішній центр, тобто при словесно сформульованій ідентичності. Також він здатний вирішувати конфлікт ідентичностей, конструюючи своє «Я» відповідно до своїх цінностей, а не навпаки [34].

Окрім цього, Д. А. Лєонтьєв вважав, що будь-який наратив або життєва історія, повинні нести в собі якийсь сенс. Це можна чітко побачити в його праці «Психология смысла: природа, строение и динамика смысловой реальности» (2003 рік).

Відтак, там говориться, що «cенс (будь-то сенс текстів, фрагментів світу, образів свідомості, душевних явищ або дій) визначається, по-перше, через більш широкий контекст, і, по-друге, через інтенцію або ентелехії (цільову спрямованість, призначення або напрямок руху)» [35, с. 22].

Також психолог наводить характеристики сенсу. Наведемо головні з них [35., с. 69]:

Ш зв'язок сенсу із значущістю для суб'єкта певних об'єктів, явищ, дій і подій і його індивідуальну неповторність;

Ш обумовленість сенсу предмета або дії, із його місцем в ширшому контексті;

Ш потреби, мотиви та інтенції суб'єкта виступають джерелами сенсу;

Ш сенс залежить від когнітивних процесів переробки інформації та побудови образу світу;

Ш сенс насамперед обумовлюється унікальним досвідом та біографією суб'єкта.

Отже, за Лєонтьєвим Д. А., сенс - це психологічна реальність, ігноруючи яку або зводячи її до інших (наприклад, емоційним) явищам, неможливо побудувати досить повну теорію ні особистості, ні свідомості, ні діяльності [35., с. 70].

Таким чином, підсумовуючи даний пункт першого розділу, можна зробити наступний висновок: наратив та життєві історії відносяться до об'єктивних методів емпіричного дослідження та в свою чергу, у психолого-соціальних науках, розглядається як засоби організації особистого досвіду, що відображають емоційний стан оповідача, стимулюючи при цьому, відповідну реакцію слухача.

У наративах та життєвих історіях, насамперед повинно бути наступне:

Ш особистість;

Ш особистісне «Я»;

Ш сенс.

Наратив - поняття, яке увійшло в моду в епоху постмодерну. Найчастіше, воно є своєрідним синонімом поняття «розповідь» або «сюжет». Походить від латинського «narrare», що в свою чергу, перекладається як «мова оповіді» [59].

За визначенням психологів та філософів Рома Харрі і Йенса Брокмейера, наратив - це ансамбль «лінгвістичних та психологічних структур, що передаються культурно-історично, обмежених рівнем майстерності кожного індивіда і сумішшю його (або її) соціально-комунікативних здібностей з лінгвістичною майстерністю» [59].

Повідомлення про будь-яку життєву подію зазвичай приймає форму історії, розказаної відповідно до «певних угод». За допомогою цієї історії людина намагається впорядкувати власний досвід, виходячи зі своїх уявлень про світ. Так чи інакше, наратив переносить основний зміст історії з фабули в сам процес і спосіб оповіді.

Відтак, наративна психологія стверджує, що нам простіше сприймати власне життя за законами сюжету, а не за допомогою якихось логічних правил. Тим більше, що життя «самої по собі» ніби як і не існує: ми з дитинства складаємо своє уявлення про світ, ґрунтуючись на розповідях значущих для нас людей.

За Т. Сарбіну, «виживання в світі смислів і значень було б проблематичним, якби не було у нас здатності складати й інтерпретувати історії про переплетеннях людських життів» [51].

Для осмислення людських вчинків люди звертаються до резервуару сюжетів, доступних в культурних традиціях, за допомогою яких можна об'єднати події життя в єдине ціле. Деякі з цих сюжетів передаються в формі міфів, дитячих казок або в будь-якій іншій невербальній формі (Polkinghorne, 1988) [71].

Згодом психологи почали звертатися до людського життя, тим самим помітивши, що поняття на кшталт «історія» або «наратив» виявляються особливо корисними, коли потрібно передати узгодженість, осмисленість життя.

С. Томкинс, Д. Макадамс, Г. Херманс та Х. Кемпен сформулювали нові наративні теорії особистості, пристосовуючи до психології особистості поняття літературного і драматургічного дискурсу.

В той же самий час, вчені в галузі психології розвитку, соціальної, когнітивної, клінічної психології, психологічного консультування та індустріальної психології проявляли все більшу зацікавленість в історіях і наративної методологї. Відтак, важливо виділити критерії самого наративу.

Критерії наративу

Ідея наративного підходу про те, що ідентичність має наративну організацію або наративну природу, або просто є наративом, передбачає необхідність визначення поняття наративу [31]. Для психологічних досліджень це важливо, оскільки дозволяє прояснити позицію дослідника щодо передбачуваного зв'язку між наративом і ідентичністю, а також позначити ті функції, які виконує наратив в конструюванні, презентації та відтворенні ідентичності.

Обмеження критеріїв за різними дослідниками, дають різні властивості наративу.

Розглянемо два найбільш поширених варіанти.

1. Особливий тимчасовий порядок

Цей критерій передбачає, що наратив відрізняється від інших лінгвістичних форм особливою ??тимчасовою структурою.

За цим критерієм, наратив розглядається як розповідь - це структурно заданий жанр, який має початок, кінець, протагоніста та події, які розташовані в лінійному порядку. Це властивість «протяжності в часі» називається авторами темпоральність: темпоральність розгортається історії, темпоральна структура викладається подієвості (Шмід, 2008) [60].

2. Ідея про трансформацію, зміну в ході наративу

Даний критерій передбачає, що в ході наративу обов'язково повинні бути досягнуті певні зміни.

У психології робиться акцент на трансформації як на необхідний і достатній критерій наративу. Наративний тип інтерпретації розглядається в якості одного з можливих способів організації знання суб'єктом, який передбачає особливі правила структурування подій і способи конструювання реальності. «Наративний в повному розумінні слова є тексти, в яких викладається певна зміна стану» (Знаків, 2010) [23].

Таке розуміння наративу підкреслює його роль у формуванні ідентичності (якщо розглядати наратив як засіб, «психотехніки» її формування) - осмислення і оцінку нового досвіду, інтеграцію змін до ідентичність, а також робить акцент на динаміці змісту наративу та ситуації нарації.

Для того щоб розкрити наративи і життєві історії як методи в соціально-психологічних практиках слід розпочати з розкриття сутності поняття методу

Методи психології - це сукупність способів і прийомів вивчення психічних явищ людини [38, c. 14].

Існує безліч класифікацій методів психології з яких найточніша класифікація за Б . Г. Ананьєвим.

Згідно цієї класифікації виділяють 4 групи методів [3]:

Ш 1 група - організаційні методи;

Ш 2 група - емпіричні методи;

Ш 3 група - методи обробки даних;

Ш 4 група - інтерпретаційні методи.

Згідно цієї класифікації методи, (біографічний та наративний) відносяться до 2-ї групи (емпіричні).

Біографічний метод, ми вже розглянули (див. п. 1.1.), тепер розглянемо наративний метод.

Наративний підхід до дослідження ідентичності, дослідження так званої «наративної ідентичності», а також використання наративного аналізу, останнім часом стали досить популярними напрямками в соціальній психології (Краснова, 2015; Турушева, 2015; Войскунський, 2017 та інші).

Особливості наративного підходу, що зацікавлюють дослідників, це, перш за все, інтерес до смисловому змісту, до людського досвіду і способам його конструювання, використання актуальних ідей соціального конструкціонізму і постмодернізму, а також використання якісної методології [10].

У «практиці» наративу головним завданням є вивчення індивідуальних випадків або в цілому біографій звичайних людей для конструювання на їх основі типових моделей психічних структур [24]. Наратив в цій парадигмі дослідження розглядається як засіб організації особистого досвіду, що відображає емоційний стан оповідача.

Його аналіз, насамперед заснований на:

Ш ідеях інтертекстуальності (все, що автор дізнався до створення свого тексту, мимоволі і несвідомо проривається в його «творіння»),

Ш множинної інтерпретації та невіддільності тексту від контексту, який диктує його оцінку і проводиться за допомогою контент-аналітичних методів (предметом аналізу є зміст текстових масивів та продуктів комунікативної кореспонденції).

Наративний метод за своєю суттю пов'язаний з проблематикою ідентичності, ідеями про розвиток особистості та індивідуальності [11]. У психології базові ідеї, які поклали край початок розвитку ідей наративу, висували Дж. Брунер, Т. Сарбін, Л.С. Виготський та інші.

Даний метод використовується представниками школи нарратологіі (теорії оповіді). Він постає як естетична комунікація між нараторкою (оповідачем) і реципієнта (читачем). Відтак, наратологічний метод дослідження в психології займає проміжне місце між структуральним та рецептивно-естетичним. Центральне поняття даного емпіричного методу дослідження - глибинна структура твору чи оповідання.

Основні етапи наратологічного аналізу [11]:

Ш Виявлення комунікативної природи літературного твору.

Ш Подання про акт художньої творчості як про багаторівневий оповідальний процес.

Ш Виявлення різних дискурсів.

Ш Теоретичне обґрунтування численних оповідних інстанцій.

Зокрема, представники нарратологіі виходять з того, що комунікативна природа літературного твору передбачає наявність [11]:

Ш комунікативного ланцюга, що включає відправника інформації;

Ш повідомлення (комуніката) автора твору (літературного тексту);

Ш одержувача повідомлення (читача).

Комунікат носить знаковий характер, що вимагає попереднього кодування знаків тексту відправника. Досить важливо співвіднесення комуніката з поза літературною реальністю.

Наратологи вважають, що в своїх формальних параметрах твір не вичерпується сюжетом. Якщо виходити з наведеного формалістами визначення, що фабула - це те, що розповідається у творі, а сюжет - як це розповідається, то поняття сюжету недостатньо для визначення твору.

Відтак, вони виділяють два аспекти сюжету [20]:

Ш формальна структура оповіді, що стосується способу подачі та розподілу розповідаючих подій (строгої хронології або ахронологічного викладу фактів і ситуацій) часу, простору і персонажів;

Ш подача цієї формальної структури з точки зору прямого або непрямого діалогу письменника з читачем (діалогізм-інтертекст).

Іноді в рамках наратологи виділяють специфічний напрямок - «аналіз дискурсу», відносячи до нього пізнього Р. Барта, Ю. Кристевої, Л. Делленбаха, М. Л. Пратт, М. Ріффатерра, Ж. Курта, К. Кебрат-Ореккіоні та інших.

Так, основна відмінність між цими двома напрямками полягає в тому, що перший в основному досліджує наративні рівні, а другий - дискурсивні. Сенс цього розмежування, почасти умовного, полягає в наступному.

У першому випадку в центрі аналізу стоїть взаємодія оповідних інстанцій на макрорівні художнього тексту в цілому. Цей макрорівень і утворює комплекс ієрархічно організованих наративних рівнів, кожному з яких відповідає своя пара відправника та одержувача (конкретний автор - конкретний читач, абстрактний автор - абстрактний читач, фокалізатор - імпліцитний глядач). Всі ці інстанції, як правило, не реалізуються в формі, безпосередньо зафіксованій в тексті, а проявляються лише побічно і можуть бути визначені лише на основі аналізу своїх «слідів» в дискурсі. У відомому сенсі вони знаходяться над текстом або навколо нього у вигляді «комунікативної аури» [20].

У другому випадку, коли мова йде про «аналізи дискурсу», в центрі уваги - мікрорівень різних дискурсів, наочно зафіксованих в тексті. Прихильники «дискурсивного аналізу» в основному зайняті дослідженням внутрішньо-текстової комунікації, що розуміється ними як взаємини різних дискурсів: дискурсу тексту і дискурсу персонажів , дискурсу про дискурси (мого дискурсу про мої дискурси, мого дискурсу про його дискурси, його дискурсу про мої дискурси), дискурсу в дискурсі (своєму або чужому).

Таким чином, в «дискурсивному аналізі» вивчається коло питань про рефлексивності та інтертекстуальності художнього тексту, близький проблематиці взаємини «свого» та «чужого» слова, тобто так, як вона була сформульована Бахтіним [4].

Наратор - це оповідач, а оповідач в свою чергу - це одна з основних категорій наратологіі, що носить суто формальний характер і протиставлена ??конкретному, реальному автору.

Відтак, В. Кайзер свого часу стверджував: «Оповідач - це створена фігура, яка належить всьому цілому літературного твору» [67].

Звідси, Фрідман запропонував класифікацію спочатку з восьми наративних форм. Вони є наступними [66]:

Ш «редакторське всезнання»;

Ш «нейтральне всезнання» (neutral omniscience);

Ш «Я, як відтінь» (I as witness);

Ш «Я, як головний герой»;

Ш «множинне часткове всезнання»;

Ш «часткове всезнання»;

Ш «драматичний модус»;

Ш «камера» (the camera).

Основними характеристиками «редакторського всезнання», або «всезнання», коли автор виступає в ролі «видавця-редактора», є оглядовість, всезнання та авторське «вторгнення» в розповідь у вигляді загальних міркувань про життя та звичаї.

Особливий вид наративу, виникає при зверненні оповідача до самого себе («Зміна» М. Бютора, «Драма» Ф. Соллерс), породжуючи форму, яка поширена в щоденникових жанрах, драматичних монологах, «самооб'явлення» внутрішнього монологу тощо.

Звідси, необхідно теоретичне розмежування нарратора та імпліцитного читачa [61], яке найвиразніше виявляється в творах з явно дидактичним початком, наприклад, в романах освітнього реалізму або політичних романах. Класичним взірцем використання різних типів наратора може слугувати роман Чернишевського «Що робити?» з його, на перший погляд, дещо «надлишковою» кількістю адресатів: «проникливий читач», «читачка», «простий читач», «найдобріша публіка», «просто публіка», «кожен читач».

Таким чином, підсумовуючи даний пункт першого розділу, можна зробити висновок, що під наративом розуміють будь-який текст, що містить інформацію про якусь подію або низку подій. Він надає подіям певної послідовності, організовує їх насамперед, у хронологічному порядку.

У межах наративного підходу особистість розглядається не тільки як автор власної життєвої історії з певним сюжетом, а і як співавтор для інших оповідань.

Також наратив має широкі можливості задавати порядок, організацію, узгодженість людському досвіду, а головне змінювати їх при зміні досвіду за рахунок гнучкості та відкритості своєї структури і різноманіття своїх функцій.

1.3 Соціально-психологічні практики батьківсько -дитячі відносини як предмет психологічного дослідження

Як відомо, вплив батьків на розвиток дитини є дуже великим. Батьківсько-дитячі відносини - це не тільки відносини між самими батьками та їхніми дітьми, а й певний спосіб життя цієї сім'ї, а також взаємодія між всіма її членами.

Під поняттям «відносини» в психології розуміється, суб'єктивна сторона відображення дійсності, результат взаємодії людини з середовищем. У соціальних спільнотах (а до них належать і сім'я) у складових їх людей представлені не відносини, а взаємини [57].

Взаємовідносини - це взаємна позиція однієї особистості до іншої, при цьому відносини і взаємини - це сторони спілкування. І якщо у відношенні не обов'язково присутній зворотний сигнал, то при взаємовідносини постійно здійснюється зворотний зв'язок, причому різної модальності [57].

У людей, які виросли в гармонійній сім'ї, нормальна самооцінка, вони вміють будувати відносини з оточуючими людьми. Як одну з важливих функцій сім'ї, а відтак, у батьківсько-дитячих відносинах, психологи розглядають благополуччя дитини та створення умов для виховання психологічно здорової особистості, загалом.

Батьківсько-дитячі відносини, залишаються актуальними у психологічній науці та практиці, і до сьогоднішнього дня.

Так, у вітчизняній психології дослідження, присвячені даній темі, носять в основному вузько прикладний характер та здебільшого не виходять за рамки психотерапевтичного підходу.

Звідси, розроблена класифікація батьківсько-дитячих відносин [53, с. 196]:

Ш «Позитивний інтерес». Позитивне ставлення до дітей засноване на психологічному прийняття, як відношення до маленької дитини, який постійно вимагає уваги, турботи, допомоги, який сам по собі мало що може. При такому стилі батьківсько-дитячих відносин заохочується звернення за допомогою у випадках сварок або будь-яких ускладнень, з одного боку, і обмеження самостійності - з іншого. Поряд з цим, наголошується фактор потурання, коли батьки знаходяться якби «на побігеньках» та прагнуть задовольнити будь-яке бажання дитини.

Ш «Директивність». Жорсткий контроль з боку батьків, тенденція до легкого застосування своєї влади, заснована на амбіціях і не вітає при цьому висловлення власної думки дитини. Такі батьки більше покладаються на строгість покарання, вперто вважаючи, що вони «завжди праві, а діти ще дуже малі, щоб судити про це».

Ш «Ворожість». Ворожість описується як підозріле ставлення до сімейному середовищі і дистанція по відношенню до її членам (зокрема, до дітей). Підозрілу поведінку і відмову від соціальних норм призводять батьків, як правило, до відгородженості і підносити себе над власними дітьми.

Ш «Автономність». Автономність виключає будь-яку залежність від дитини, його стану, вимог. Заперечуються також будь-які форми турботи і опіки по відношенню до дітей. Такі відносини оцінюються підлітками як поблажливі, невимогливі. Батьки практично не заохочують дітей, відносно рідко і мляво роблять зауваження, не звертають уваги на виховання.

Ш «Непослідовність». Під непослідовністю виховної практики, з боку батьків, розуміють різку зміну стилю, прийомів, що представляють собою перехід від дуже суворого - до ліберального і, навпаки, перехід від психологічного прийняття до емоційного її відкидання.

Взагалі, багаторічні дослідження впливу різних стилів виховання на розвиток особистості дітей та формування батьківсько-дитячих відносин показали, що найбільш сприятливий вплив на виховний процес надає демократичний і авторитетний стиль взаємодії, в той час як інші стилі призводять до порушень особистісного розвитку і дисгармонії міжособистісних відносин батьків і дітей.

Відтак, виокремлюють такі функції батьківсько-дитячих відносин [3, с. 198]:

Ш Виховна. В ході взаємодії батьків та дітей відбувається передача соціального і культурного досвіду від дорослих дитині. Цілком можливо, що цей процес є обопільним і дорослий також отримує можливість навчитися від дитини його способам мислення, творчості тощо.

Ш Розвиваюча. Батьки виступають простором та одночасно засобом розвитку для дитини.

Ш Емоційна. Потреба в спілкуванні реалізується за рахунок взаємодії між батьками та дитиною, цим самим приносячи відчуття задоволеності і власної необхідності.

Ш Соціальна. Поява дитини в сім'ї закріплює статус батьків за подружжям, налагодження системи взаємин з дитиною відкриває для дорослого нові соціальні області (навчання в школі, однолітки у дворі, медичний нагляд, відпочинок та дозвілля тощо).

Однак, як зазначає В. С. Мухіна, «у реальному житті все набагато складніше, ніж в будь-який класифікації. На її думку, в сім'ї можуть бути представлені одночасно кілька стилів ставлення до дитини» [43].

Таким чином, специфіка батьківсько-дитячих відносин, полягає в подвійності та суперечливості позиції батьків по відношенню до дитини. Тобто, з одного боку, це безумовна любов і глибинний зв'язок, а з іншого - це об'єктивне оцінне ставлення, спрямоване на формування громадських способів поведінки. Наявність цих двох протилежних начал характерно не тільки для таких відносин, але і для міжособистісних відносин в цілому.

Однією з важливих характеристик батьківсько-дитячих відносин є сепарація.

Сепарація (лат. Separatio - відділення) в психології - це відділення дитини від мами (від батьків, від своєї сім'ї) [1].

Результат сепарації від батьків проявляється в наступному [1]:

Ш вміння без сторонньої допомоги управляти та розпоряджатися своїм життям;

Ш вміння самому приймати рішення і нести відповідальність за їх наслідки.

Однак, не завжди цей процес проходить гладко.

Розглядаючи, що таке сепарація, не варто забувати і про те, що в більшості випадків це досить болючий процес як для батьків, так і для самої дитини. Крім того, дуже важливо, щоб вона була поступовою.

Відтак, сепарація має наступні етапи [52] :

Ш Народження - перший важливий крок поділу, сепарація з матір'ю.

Ш Перші самостійні кроки малюка - другий етап сепарації. Приблизно після року малюк активно переміщається в просторі.

Ш Криза трьох років - третій етап відділення. Формування ядра особистості, період «Я сам».

Ш Вихід із сім'ї в соціум - четвертий етап сепарації. Важливе вміння - спілкування з дітьми та іншими дорослими.

Ш Підліткова криза, становлення особистої картини світу - п'ятий етап сепарації. Статеве дозрівання, відстоювання своєї думки, його самоствердження в світі.

Ш Вступ у доросле життя - завершальний етап сепарації. Зазвичай відбувається в 19 років.

Отже, виходячи з вищенаведеного, види сепарації бувають наступними [62] :

Ш Емоційна сепарація - це коли дитина або доросла людина здатна зробити вибір, незалежно від того, чи схвалять цей вибір батьки чи ні.

...