Потреби особистості у похилому віці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність дослідження. Динамічні соціальні, економічні, політичні перетворення сучасного суспільства визначають якість життя громадян держави. Найбільше згадані перетворення відображаються на окремих соціальних спільнотах, на людях, які мають особливі потреби, зокрема на людях похилого віку. Старість, пізня зрілість, пізня дорослість, геронтогенез, дряхлість, третій вік, похилий вік, літній вік - поняття, що позначають період життя людини, який починається приблизно з шістдесяти років і триває до закінчення її життя.

Це - третя, заключна епоха життя, котра неоднозначно оцінюється науковцями і суспільством. Епоха втрат, проблем, хвороб, але й епоха цілісного функціонування особистості. Адже, поряд з обмеженням життєдіяльності організму, зі згортанням його окремих функцій, зниженням адаптаційних психофізіологічних можливостей, з'являються нові функції, механізми, можливості, які забезпечують пристосування людини до нової ситуації.

Пізня дорослість може охоплювати досить тривалий віковий період, який не є однорідним. Тому її поділяють на кілька стадій, не завжди визначаючи хронологічні межі кожної. У вітчизняній науці прийнято розрізняти похилий вік, старечий вік і вік довгожителя.

Особливої уваги в нашій державі нині потребують люди похилого віку, чиє дитинство припало на відновлення країни після Другої світової війни, молодість - на час застою, зрілість - на розпад СРСР і економічне зубожіння, пізня зрілість - на час неоголошеної війни із сусідньою державою. Їм довелося відчути вплив кризових явищ у суспільстві, зміни в найближчому соціальному оточенні, у професійному статусі та збільшення кількості захворювань і всіляких негараздів.

Постає необхідність покращення їхньої життєдіяльності, особливо у зв'язку із загостренням демографічної ситуації в країні - відбувається різке зростання відсотка літніх людей у суспільстві, вони утворюють досить велику спільноту, а тому зазначена проблема набуває не лише соціального, а й державного значення.

Тривалий час у вітчизняних наукових роботах, що присвячені вивченню старості, увага акцентувалася на біологічних і соціальних аспектах. Психологічні особливості осіб похилого віку досліджувалися

М. Д. Александровою, Б. Г. Ананьєвим та ін. в контексті вивчення закономірностей психічного розвитку особистості; періодизацією старості займалися О. Г. Лідерс, В. Ф. Моргун, М. С. Пряжніков та ін. Психологічні механізми старіння розглядали В. В. Безруков, Т. Д. Марцинковська, В. В. Фролькіс та ін.

Наближалися до вивчення психології особистості в похилому віці Е. Еріксон, який описував кризу старості, С. Д. Максименко, котрий інтерпретував смисл життя людей цього віку, М. Л. Смульсон, яка окреслила механізми, умови позитивного розвитку особистості, новоутворення людей літнього віку. Духовний розвиток літніх людей цікавив І. Д. Беха, Т. Р. Джонсона, Е. О. Помиткіна.

Соціальні питання старіння та старості, зокрема, що пов'язані з адаптацією до нових умов, розглядали К. Висьневська-Рошковська, Р. С. Яцемирська та ін., з адаптацією до статусу пенсіонера - М. Я. Сонін, В. Д. Шапіро та ін.

Однак мало досліджуваними залишилися актуальні аспекти потреб людей похилого віку, а саме спілкування літніх осіб. Досить гостро в цьому віці постають такі проблеми, як: самотність через смерть чоловіка (дружини), близьких друзів або через зменшення кількості контактів з дітьми та онуками; виникнення бар'єрів у стосунках із представниками молодших поколінь.

Отже, соціальна та психологічна значущість проблеми, а також її недостатнє вивчення зумовили вибір теми нашого дослідження - «Вивчення потреб особистості у похилому віці»

Мета магістерської роботи полягає у аналізі вивчення потреб особистості у похилому віці.

Об'єкт дослідження: Особистість у похилому віці.

Предмет дослідження є вивчення потреб людей похилого віку

Відповідно до сформульованої мети визначено завдання дослідження:

1. Проаналізувати теоретичні підходи до проблеми вивчення потреб людей похилого віку.

2. Охарактеризувати особливості особистості в похилому віці.

3. Дослідити та експериментально перевірити особливості потреб у спілкуванні та суб'єктивного відчуття самотності осіб похилого віку.

Для вирішення поставлених завдань було використано комплекс взаємодоповнюючих методів дослідження: 1) теоретичних-порівняння, узагальнення, систематизація наукових досліджень, пов'язаних із психологічними особливостями потреб людей похилого віку та інш.;

2) імпіричних - спостереження, усного та письмового опитування (бесіда, анкетування), методики: «Потреба у досягненнях» (автори - Ю.М.Орлов, В.І.Шкуркін і Л.П.Орлов); «Вивчення потреби в спілкуванні», вияву суб'єктивного відчуття самотності Д. Рассела, М. Фергюсона, математичні методи обробки отриманих експериментальних даних.

База дослідження: В дослідженні брали участь 30 осіб які дали згоду і проявили активну участь в ньому (вибірка формувалася випадковим чином), віком від 55 років, з них 20 жінок і 10 чоловіків котрі проживають на території Борщагівського району міста Києва.

Практична значущість отриманих результатів полягає у формулюванні рекомендацій щодо покращення переживання самотності людьми похилого віку та десять порад для тих, хто хоче зберегти активне довголіття, міцне здоров'я і ясний розум на довгі роки від провідних українських експертів, які досліджують механізми старіння і фактори, що впливають на тривалість життя населення.

Структура роботи. Магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, 9 додатків. Загальний обсяг роботи 113 сторінок і містить 6 рисунків та 4 таблиці. Список використаних джерел налічує 70 найменувань.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОТРЕБ ОСОБИСТОСТІ У ПОХИЛОМУ ВІЦІ

1.1 Психологія людей похилого віку

Дослідницький інтерес до психологічних проблем старіння пов'язаний з демографічними змінами у сучасному світі, що виражаються в тенденції до збільшення населення літнього і старечого віку. Основними факторами даного процесу виступають скорочення народжуваності і загальне збільшення тривалості життя (зокрема, у високорозвинених країнах).

Так, у порівнянні з кінцем XVIII сторіччя, у XXI столітті смертність серед осіб 50-60 років скоротилася в чотири рази, а смертність серед осіб у віці 70 років зменшилася в два рази.

Старість являє собою заключний період людського життя, початок якого звичайно зв'язують з поступовим відходом людини від участі в продуктивному житті суспільства. Точне хронологічне визначення границь старості (тобто визначення вікової межі між зрілістю і старістю) не є можливим через значні індивідуальні розходження в прояві ознак старіння. Останні у свою чергу, виражаються в поступовому ослабленні усіх функцій організму людини і пов'язані з цілим комплексом соціально-економічних, біологічних і психологічних причин.

Цій темі присвячено багато різних матеріалів -- теоретичних, методичних, дослідницьких, але тема залишається невичерпною і актуальною.

Процес старіння є генетично запрограмованим процесом, що супроводжується певними віковими змінами в організмі. В цей період життя людини відбувається поступове ослаблення діяльності організму, зниження сили і рухливості психічних процесів, що знаходяться в тісному зв'язку з фактором фізичного здоров'я. Літні люди не такі сильні і не такі здатні, як в молоді роки, витримувати тривалі фізичні та нервові навантаження, загальний запас енергії у них стає менше. Різного роду зміни людини як індивіда, що відбуваються в похилому і старечому віці, спрямовані на те, щоб актуалізувати потенційні, резервні можливості, накопичені в організмі в період росту, зрілості та пізнього онтогенезу. Подальші зміни в період геронтогенезу залежать від ступеня зрілості конкретної людини як особистості і суб'єкта діяльності.

Сучасна геронтологія припускає, що видова тривалість життя людини знаходиться в межах 90 років. При цьому згідно регуляторно-адаптаційної теорії старіння, життєздатність і тривалість життя людини визначаються взаємодією двох основних різноспрямованих процесів: з одного боку це старіння, з іншого боку це компенсаторний механізм вікової адаптації організму, стабілізуючий його життєздатність, що уповільнює старіння і збільшує тривалість життя.

З віком відбуваються суттєві функціональні та структурні зміни організму, що мають індивідуальні відмінності. При цьому одні індивідууми відчувають себе старшими за свій вік, а інші -- молодшими. Мова йде не стільки про зовнішні ознаки, скільки про фізіологічні, анатомічні та психологічні прояви старіння.

Процес старіння визначається співвідношенням між низкою внутрішніх і зовнішніх факторів.

До внутрішніх факторів належать особливості організації хромосом і реалізації закладеного генотипу, своєрідність обміну речовин, нейроендокринної регуляції, що забезпечує активність, перш за все, головного мозку, серцево--судинної та дихальної систем, стійкість імунологічного статусу. Ці внутрішні фактори сприяють найбільш успішній вікової адаптації організму до мінливих умов життя.

До зовнішніх чинників належить спосіб життя, фізична активність, характер, шкідливі звички, стреси.

Період геронтогенезу, відповідно до міжнародної класифікації, починається з 60 років у чоловіків і з 55 років -- у жінок. Але, наприклад, Г.С. Абрамова пропонує наступний варіант хронології: незалежно від статі зрілість починається з 36 років і триває до 50 років, похилий вік триває -- з 51 року до 65 років і старість починається після 65 років [3]. Старість є підсумком усього життєвого шляху людини. У цей період посилюється дія онтогенетичних законів гетерохроності, нерівномірності, стабіальності, що, у свою чергу, означає наростання суперечливості у розвитку різних підструктур в психіці людини. Е. Еріксон вважав, що особистість у старості є як продуктом більш ранньої поведінки, так і поточної ситуації. Він розглядав фінальну стадію розвитку як процес пошуків, при якій в кінцевій консолідації смерть втрачає свою гостроту.

Дві тисячі років тому римлянин Марк Туллій Цицерон у філософському трактаті про старість змалював переваги старості. Цицерон назвав інтереси розуму та гідні властивості характеру найкращою зброєю проти старості. Він відкидав чотири головні звинувачення проти старості: перше -- нібито вона перешкоджає діяльності; друге -- ніби вона послаблює тіло; третє -- ніби вона позбавляє людину мало не всіх насолод; четверте -- що вона наближає людину до смерті.

Період зрілості за віком, за станом духу людини, названий був стародавніми греками часом «акме», що означало вершину, високу ступінь чого-небудь, момент найбільшого розквіту людської особистості, «тотожності собі».

Ф. Гезе виділяє три типи людей похилого і старечого віку:

· негативісти, що заперечують у себе ознаки старості;

· екстравертовані, які визнають настання старості через зовнішні явища та шляхом спостереження за змінами;

· інтровертовані, для яких характерне гостре внутрішнє переживання процесу старіння.

І.С. Кон виділяє наступні соціально -- психологічні типи в старості:

· літні люди, що продовжують цікавитися громадським життям, вихованням молодого покоління, живуть активним повноцінним життям;

· літні люди, що займаються справами, на які у них раніше не було

· часу;

· літні люди, що знаходять головне застосування своїх сил в сім'ї;

· літні люди, сенсом життя яких стає турбота про власне здоров'я [29].

Поряд з благополучними соціально - психологічними типами в старості, І.С. Кон звертає увагу також на негативні типи:

· агресивні старі буркуни, незадоволені всім і вся, що не розкрили свій потенціал;

· розчаровані в собі та власному житті, самотні й сумні невдахи.

Зміст актуальних переживань літніх людей сприяє здійсненню внутрішнього діалогу, який ґрунтується на усвідомленні концепції життя і власної Я -- концепції. Створення особистого ставлення до тлінності існування -- це одне із завдань особистісного розвитку людини в цьому віці.

Основними стресами людей похилого та старечого віку можна вважати відсутність чіткого життєвого ритму, звуження сфери спілкування, відхід від активної трудової діяльності. Найбільш сильним стресом в старості є самотність особливо для людини, що живе довго. Неоднорідність і складність почуття самотності виражається в тому, що стара людина, з одного боку, відчуває збільшення розриву з оточуючими, боїться самотнього способу життя, з іншого боку, вона прагне відгородитися від оточуючих, захистити свій світ від вторгнення сторонніх.

Розглянемо ці аспекти більш докладно.

Припинення трудової діяльності зумовлює підвищення тривожності, погіршення самопочуття і певне падіння соціального статусу. Якщо літня людина, вийшовши на пенсію, не налагодить нових аспектів для застосування своїх сил, то відбувається поступове звуження кола інтересів, зосередження на своєму внутрішньому світі, зниження здатності до спілкування; все це призводить до емоційної кризи.

Саме в цьому віці відбувається втрата друзів і рідних. Ідуть з життя старі друзі, діти починають жити своїм життям, часто окремо від літніх батьків. Всі ці моменти можуть приректи людину похилого віку на самотність. Вона позбавляється можливості спілкування, посильної допомоги, постійного руху і дії. Байдужість до себе і навколишнього світу згубно впливає на літню людину. Відсутність соціальних контактів веде до зниження життєвого інтересу.

Люди похилого віку особливо чутливі до прояву уваги і турботи. Як наслідок -- зростає роль дружби. У цьому віці особливо зростає потреба в спілкуванні з друзями. Часто балакучість і деяка нав'язливість свідчать про брак спілкування. Старих друзів не залишилося, рідні живуть окремо та й всі розповіді вже знають напам'ять. Погіршується здатність особистісних контактів, можливості встановлення соціальних зв'язків. Через зниження емоційного забарвлення у спілкуванні, посилюється роль стереотипів і навичок спілкування, накопичених в життєвому досвіді, що веде до стандартизації спілкування в звичайних умовах. До вікових змін можна віднести підвищену серйозність до всього, образливість. Невпевненість у своїх силах породжує тривожність та недовірливість [31].

Бездіяльність і пасивність призводять до пригніченості та нудьги. У такому стані підкреслюються негативні риси характеру -- консерватизм, переоцінка минулого, прагнення повчати, буркотливість, егоцентризм, недовірливість. Щоб цього не сталося, літній людині необхідно робити зусилля над собою, не давати волі негативним емоціям, брати відповідальність за своє життя і свій стан на себе, а не перекладати її на рідних і близьких, прагнути самому шукати нові інтереси і проявляти себе в новій якості. Чітке усвідомлення можливих змін -- вже є шлях до їх подолання.

Ще одним проявом літніх людей є постійні скарги на хвороби. Зростає попит на медичну допомогу, особливо медикаментозну. Наслідком органічних захворювань стають помилкові установки, незадоволені амбіції, емоційні стреси. Однак характер багатьох захворювань носить психологічний відтінок. Деякі люди похилого віку симулюють своїм станом, щоб привернути увагу близьких, бажаючи бути в центрі уваги. Через це виникає проблема кордонів психічної реальності у літніх людей, що в свою чергу призводить до появи досить поширеного явища, так званого «синдрому мученика», коли людина, що страждає від хвороб, реальних і уявних, включає у свої болісні переживання всіх навколо себе. Е.Берн називає це явище «сценарієм Сізіфа». Найчастіше це буває з самотніми старіючими жінками, які намагаються всіма силами впливати на життя своїх дорослих дітей. Людям похилого віку край необхідна належна увага, а головне розуміння їх фізичного та психологічного стану, з боку молодшого покоління [8].

Стійким протиставленням процесу старіння є творча робота. Творчість передбачає виражене в максимальному ступені єдність особистості і суб'єкта діяльності. Творча особистість орієнтована на вклад, корисний не окремим групам, а суспільству в цілому і чим масштабніше особистість, тим більшою мірою виражена її орієнтація на майбутнє. Творча діяльність виступає в якості чинника не тільки психологічного та соціального, але й біологічного довголіття.

Поряд з процесами старіння, в організмі людини розвиваються пристосувальні психологічні механізми, завдяки яким повноцінна діяльність може тривати аж до глибокої старості. Для оптимального розвитку компенсаторних механізмів потрібно, насамперед, виробити нові установки і орієнтувати себе на нові цілі. Відзначимо, що інтелектуальні здібності на початку старості не тільки не слабшають, але навіть удосконалюються. Ослаблення інтелекту з віком проявляється в певному уповільненні сприйняття, зменшенні об'єктивності мислення та суджень. Це пов'язано не тільки з фізіологічними змінами, а й зі зміною способу життя. У старості шлях збереження інтелекту пов'язаний з підтримкою активної взаємодії із соціальним середовищем, спілкуванням із різними людьми.

При обстеженні пам'яті в осіб у віці 70 -- 90 років виявилося наступне: особливо страждає механічне запам'ятовування; найкраще зберігається логічна пам'ять, образна пам'ять слабшає більше, ніж смислова, але при цьому образне запам'ятовування зберігається краще.

Необхідно полегшувати людям похилого віку адаптацію до життєвих змін, так як можливість пристосовуватися до нових умов з віком зменшується. Потужним емоційним стимулятором для літньої людини є усвідомлення своєї корисності та значущості у колі сім'ї. Коли це не відчувається, то люди похилого віку схильні вважати свої особисті і соціальні проблеми нерозв'язними. Головною причиною цього є відсутність позитивних емоцій. Люди похилого віку можуть і повинні бути для молоді джерелом життєвої філософії. Це спілкування не заміниш нічим, так як в процесі такого спілкування здійснюється зв'язок часів, без якого неможливе саме знання про сутність життя в будь-якому віці, про життя як явище нескінченне.

Сімейне життя у людей похилого віку стає зворушливим, знаків уваги один до одного в подружжя стає більше. Нормальні сім'ї в старості набувають абсолютно бездоганну якість -- подружжя стають схожі один на одного. Найпотужніший стресовий фактор -- це смерть близької людини. Перенести її вдається не кожному. Вміння перенести смерть близької людини досягається за рахунок дотриманням правил і ритуалів побудови відносин з оточуючими. Саме вони повинні допомогти людині пережити гіркоту втрати. Якщо ж людина замикається у своїх сумних переживаннях, зовні виявляючи їх в похмурій пригніченості, це призводить до того, що захворює сама, підтримуючи в собі стан стресу і ранить навколишніх людей.

Не менш стресовим чинником є думка літньої людини про свою смерть. Її лякає невідоме, небажання залишати своїх близьких улюблених людей. Старі люди зазвичай говорять про свою смерть, частіше ніж молоді. У них з'являється більше часу для роздумів, вони можуть оцінити своє життя з висоти своїх років. Чим менше у літньої людини часу йде на практичне застосування своїх сил і енергії, тим більше вона розмірковує. Роздуми стосуються, в тому числі і страху смерті. Страх смерті приходить до тих людей, які оцінюють своє життя негативно, бачать в ній в основному негативні моменти. Це пригноблені, пригнічені люди, котрі не вміють радіти і приносити радість іншим.

Щоб уникнути цього переживання та інших стресових ситуацій необхідно дбайливе збереження сталих звичок та їх неухильне виконання, що вселяє людині спокій і відчуття непорушності буття.

Психічна старість і немічність фізична - це не одне і теж. Ніщо так не руйнує людину, як усвідомлення того, що вона вимкнена із життя, відсутність майбутнього. Все, що раніше здавалося головним і необхідним у старості втрачає свій сенс. Люди похилого віку намагаються створити зі своєї юності щось на кшталт втраченого раю, переживаючи або шкодуючи про неї. Постійно перебуваючи в минулому, людина втрачає майбутнє, перестає розвиватися як особистість. Але якщо літня людина пов'язує свої радості з майбутнім своїх дітей, внуків або учнів, то вона зберігає собі перспективу розвитку як особистості, а разом з тим і духовну молодості.

Досить широко у літературі з психології підтримується класифікація, яку запропонувала Д.Б. Бромлей, що виділяє п'ять типів пристосування особистості до старості:

1) Конструктивне ставлення людини до старості, при якому літні і старі люди внутрішньо врівноважені, мають гарний настрій, задоволені емоційними контактами з оточуючими людьми. Вони в міру критичні по відношенню до себе і разом з тим досить терпимо ставляться до інших, до їх можливих недоліків. Не драматизують закінчення професійної діяльності, оптимістично ставляться до життя, а можливість смерті трактують як природну подію, що не викликає печалі і страху. Не переживши в минулому занадто багато травм і потрясінь, вони не виявляють ні агресії, ні пригніченості, мають живі інтереси і постійні плани на майбутнє. Завдяки своєму позитивному життєвому балансу вони з упевненістю розраховують на допомогу оточуючих. Самооцінка цієї групи літніх і старих людей досить висока.

2) Відношення залежності, коли людина літнього чи похилого віку залежна від подружнього партнера або від своєї дитини, не має надто високих життєвих претензій і завдяки цьому охоче йде з професійного середовища. Сімейна середовище забезпечує їй відчуття безпеки, допомагає підтримувати внутрішню гармонію, емоційну рівновагу, не відчувати ні ворожості, ні страху.

3) Оборонне ставлення, для якого характерні перебільшена емоційна стриманість, деяка прямолінійність у своїх вчинках і звичках, прагнення до «самозабезпеченості» і неохоче прийняття допомоги від інших людей. Люди даного типу пристосування до старості уникають висловлювати власну думку, насилу діляться своїми сумнівами, проблемами. Оборонну позицію займають іноді по відношенню до всієї сім'ї: якщо навіть є якісь претензії та скарги на адресу родини, вони їх не висловлюють. Захисним механізмом, який вони використовують проти відчуття страху смерті та знедоленості є їх активність «через силу», постійне «підживлення» зовнішніми діями. Люди з оборонним ставленням до наступаючої старості з великим небажанням і лише під тиском оточуючих залишають свою роботу.

4) Ставлення ворожості до оточуючих. Люди з таким ставленням агресивні, вибухові та підозрілі, прагнуть «перекласти» на інших людей провину і відповідальність за власні невдачі, не зовсім адекватно оцінюють дійсність. Недовіра і підозрілість змушують їх замикатися в собі, уникати контактів з іншими людьми. Вони всіляко відганяють думки про перехід на пенсію, тому що використовують механізм розрядки напруги через активність. Їхній життєвий шлях, як правило, супроводжувався численними стресами і невдачами, багато з яких перетворилися на нервові захворювання. Люди, які відносяться до даного типу ставлення до старості, схильні до гострих реакцій страху, вони не сприймають свою старість, з відчаєм думають про прогресуючу втрату сил. Все це поєднується ще й з ворожим ставленням до молодих людей, іноді з перенесенням цього відношення на весь зовнішній світ. Такий свого роду бунт проти власної старості поєднується у цих людей з сильним страхом смерті.

5) Ставлення ворожості людини до самої себе. Люди такого типу уникають спогадів, тому що в їх житті було багато невдач і труднощів. Вони пасивні, не бунтують проти власної старості, лише покірно приймають те, що посилає їм доля. Неможливість задовольнити потребу в любові є причиною депресій, претензій до себе і печалі. З цими станами з'єднуються почуття самотності і непотрібності. Власне старіння оцінюється досить реалістично; завершення життя, смерть трактується цими людьми як звільнення від страждань.

Всі представлені тут основні типи пристосування до старості, ставлення до неї, не вичерпують усього різноманіття проявів поведінки, спілкування, діяльності старіючої людини, різноманіття індивідуальностей. Класифікації носять орієнтовний характер, з тим, щоб скласти деяку базу для взаємодії з людьми похилого та старечого віку.

Отже, період старіння -- це, насамперед, перебудова соматичних і психологічних структур, що супроводжується виробленням принципово нових адаптаційних установок, які відповідають загальній віковій інволюції всього організму. У цьому періоді відбувається посилення дії онтогенетичних законів гетерохронності, нерівномірності і стадіальності, що неминуче викликає наростання суперечливості в розвитку різних підструктур психіки людини. Проте, одночасно з інволюційними процесами, відбуваються зміни і новоутворення прогресивного характеру, які торкаються всіх рівнів організації індивіда, що дозволяють переборювати вплив деструктивних факторів у літньому і похилому віці.

Для збереження активності і продовження довголіття необхідно, щоб протягом всього життя індивід розвивався як соціально активна особистість, субґєкт творчої діяльності, щоб мати високий рівень самоорганізації і свідомої саморегуляції життєдіяльності в цілому.

1.2 Психологічні особливості людей похилого віку

Аналіз наукової літератури відносно проблем старіння показує, що означена проблема досить активно вивчається вітчизняними і закордонними дослідниками та має різні аспекти. Широко відомі наукові розробки українських учених О. Богомольця, І. Мечникова, В. Фролькіса стосовно проблеми вікової кризи та адаптації осіб літнього віку до нових соціально-психологічних умов життєдіяльності.

Видатний учений І. Мечников розробив власну концепцію спрямовану на формування світогляду, в центрі якої стоїть уявлення про дієву та квітучу старість, яка займає гідне місце в соціальному житті [48]. Академік О. Богомолець науково обґрунтував можливість та реальність людського життя протягом 100 та більше років.

Значний внесок до вивчення соціального аспекту старіння зроблено З. Френкелем, який, зокрема, говорив, що подовження тривалості життя - це не лише додавання років у спокої та на пенсії, а метою має бути активна, дієва старість.

Видатний український фізіолог та геронтолог В. Фролькіс висунув адаптаційно-регуляторну теорію вікового розвитку, згідно з якою під час еволюції поряд із процесами старіння виникають механізми активної протидії їм, так звані процеси вітаукта (антистаріння). Він запропонував також концепцію про стрес-віксиндром, яка ґрунтується на фактах схожості фізіологічних, біохімічних та структурних проявів старіння та стресу.

Розглядаючи питання психологічних особливостей осіб літнього віку, необхідно визначити сутність самого процесу старіння людини, а також те, якого віку особи належать до категорії осіб літнього віку.

Старіння людини представляє собою базовий універсальний біологічний процес, який реалізується в конкретних соціокультурних умовах. Старіння розглядається як комплексне явище, що об'єднує в собі особистісні, соціальні та економічні аспекти життя людини.

За міжнародною класифікацією, людина похилого (або третього) віку - це особа, яка досягла 65 років. Нині у світі таких людей проживає понад 620 мільйонів. В економічно розвинених країнах частка людей віком 60 років і більше складає 12-22 % від загальної кількості населення. За прогнозами ООН, у 2025 році кількість людей похилого віку в світі досягне близько 1,2 мільярда осіб. Порівняно з 1980 роком, у 2025 році в країнах, що розвиваються, кількість людей третього віку збільшиться на 100 мільйонів, а у розвинених - на 38 мільйонів осіб. Старіння населення прогресує в усіх розвинених країнах світу. Так, 1991 року в країнах ЄС люди віком від 60 років становили 1/5 загальної кількості населення (за даними статистичної служби ЄС), 2020 року кількість 60-річних мешканців подвоїться [41].

Похилий вік - заключний період онтогенезу, яскравим виявом якого є процес старіння. Старіння - біологічне явище, властиве всім формам живої матерії. Нині існує досить багато дефініцій поняття “старість”.

Старіння як поступове ослаблення активності клітин за рахунок зміни фізико-хімічної структури клітинної речовини [12]. На думку І. Орді, О. Шейд, зміст процесу старіння полягає у зниженні поведінкової, фізіологічної та біохімічної адаптації до внутрішнього та зовнішнього середовищ. А. Комфорт визначає процес старіння як зміну поведінки організму з віком, що призводить до зниження життєдіяльності людини. Науковець доводить, що старіння є універсальним, поступовим і руйнівним процесом. Така думка А. Комфорта пов'язана з тим, що старіння неминуче виникає, закономірно розвивається як руйнівний процес, про що свідчить обмеження адаптаційних можливостей організму, збільшення ймовірності смерті, скорочення тривалості життя, що сприяє розвитку вікової патології. Б. Пухальська в популярному довіднику зазначає, що “літня людина”, “старість” - це період життя після зрілості, коли відбувається ослаблення організму [50].

У широкому розумінні під старінням розуміють динамічні явища, пов'язані з перевагою темпів деструктивних процесів над реконструктивними. Причому ці зміни відбуваються на біологічному рівні - коли організм стає більш вразливим, зростає ймовірність смерті; на соціальному рівні - людина виходить на пенсію, змінюється соціальний статус, соціальні ролі, патерни поведінки; на психологічному - коли особистість усвідомлює зміни, що відбуваються, і намагається пристосуватися до них.

Відомий американський психолог Е. Еріксон розглядав старість як стадію розвитку особистості, на якій можливе або набуття такої якості, як інтегративність - цілісність особистості, або переживання відчаю від того, що життя майже скінчилося, але прожите воно не так, як хотілося і планувалося. Таку поведінку людини науковець пов'язував з кризою, що охоплює людину на етапі старості. На думку Е. Еріксона, основне завдання людини похилого віку - усвідомлення і прийняття прожитого життя і особистостей, з якими вона контактувала, як внутрішньо необхідної та єдино можливої умови існування. Мудрість полягає у прийнятті особистістю власного життя цілком, з усіма його злетами і падіннями, у відсутності занепокоєння з приводу неправильно прожитого життя і можливості почати його з початку.

Д. Бромлей розглядає людське життя як процес, що складається з п'яти циклів: утробний, дитинство, юність, зрілість та старіння. Науковець характеризує старість досить лаконічно: повна незайнятість, відсутність будь-яких ролей, крім сімейних, зростаюча соціальна ізоляція, поступове скорочення кола близьких людей, особливо з середовища однолітків, фізична та розумова недостатність. Однак, на думку Д. Бромлея, процес старіння у кожної людини протікає індивідуально. Тому не слід застосовувати до всіх людей похилого віку один і той же критерій. Важливо усвідомити, що літні люди - це вікова група, яка має соціально специфічні особливості та потреби. Д. Бромлей доводить, що здорова людина похилого віку, виходячи зі своїх потреб та інтересів, може займатися культурною, професійною, громадською, художньою та спортивною діяльністю. При цьому оточення повинно надати допомогу людині похилого віку, не створюючи бар'єрів. Старість ні в якому разі не повинна бути пасивною вегетацією, вона має стати подальшим етапом реалізації прагнень людини, задоволення її потреб бути значущою і самостійною. Тобто має відбуватися пристосування організму до різноманітних змін, що є однією з визначальних умов довголіття. Широке включення літніх людей до суспільного життя, на думку науковця, дозволить молоді позбутися страху від наближення похилого віку та побачити в ній природну форму свого майбутнього життя.

Відповідно до сучасних фізіологічних уявлень у похилому віці відбуваються зміни, що можуть бути як пов'язаними із захворюваннями організму людини, так і незалежними від них.

У першому випадку мова йде про передчасне або патологічне старіння, а в другому - про природне або фізіологічне старіння. Таке розмежування, будучи досить умовним, було запропоноване І. Мечниковим. Науковець спростував погляд на старість як хворобливий період життєдіяльності особистості, оскільки літня людина може й не бути обтяженою захворюваннями. При фізіологічному старінні в організмі спостерігається послідовне зниження інтенсивності процесів обміну речовин, а також атрофічні зміни, що поступово розвиваються в усіх системах (нервовій, ендокринній, імунній, серцево-судинній, дихальній, травній та інших), зумовлюючи зниження функціональних здібностей організму [48].

У похилому віці розрізняють “психічну старість” і “фізичну немічність”. Перше поняття пов'язане зі змінами структури особистості старої людини, а друге - з протіканням біологічних процесів в організмі. Однак нерідко зустрічаються психічно передчасно постарілі молоді люди та особистості, які, незважаючи на свій похилий вік, не мають ознак психологічного старіння та залишаються здатними до розвитку.

Психічна старість характеризується змінами, що спостерігаються у психології, характері та поведінці окремих людей. Інтереси стають більш одноманітними та не пов'язаними з необхідністю залучення значного часу, сил на м'язову або розумову роботу. Недоліками психічної старості є окремі якості поведінки людини: скупість, заздрість, недовіра тощо, які в похилому віці посилюються. Увага літньої людини все більше загострюється на проблемах здоров'я. Вона з недовірою сприймає ті факти та ідеї, які були їй не відомі раніше, причому значення їх, як правило, недооцінюється.

Старіння - дуже складний процес. Учені-геронтологи виділяють кілька типів процесу старіння: хронологічну, фізіологічну, психологічну та соціальну старість. Домінуючим фактором у визначенні хронологічної старості є кількість прожитих років; фізіологічної - стан здоров'я, сукупність соматичних відхилень організму; психологічної - самоусвідомлення людиною свого місця у віковій структурі; соціальна старість визначається рівнем старіння населення в цілому (тобто, чим вищий рівень старіння населення, тим далі відсувається індивідуальна межа старості).

Проаналізуємо основні ознаки кожного типу процесу старіння.

Існують дві основні біологічні теорії старіння. Відповідно до стохастичної теорії або теорії зношування організму, людина старіє у результаті випадкових пошкоджень, які були завдані навколишнім середовищем.

За теорією генетично запрограмованого старіння, процес старіння визначається діями особливих генів. Цей вид старіння пов'язують з ходом біологічного годинника [2].

У біологічному плані старіння - процес універсальний і неминучий. Йому піддаються всі тілесні органи та системи організму. Старіння - складний біологічний процес перебудови всього організму, який не слід зводити лише до зовнішніх змін і зниження життєвої активності. Швидкість старіння кожного індивіда різна і залежить від багатьох факторів. Біологічний вік не завжди збігається з паспортним.

Відзначимо найбільш помітні зміни. Погіршується робота органів чуття. Після 55 років знижується гострота зору і чутливість ока. Збільшується нижній поріг світловідчуття. Відбувається підвищення порогових величин усіх видів смакової чутливості. Реакція вестибулярного апарату слабка або взагалі відсутня. Час реакції на звук збільшується, починаючи з 60 років. Ця особливість, на думку Дж. Біррена, є найбільш універсальною ознакою процесу старіння. Вербально-логічні функції, які до 50 років у людини зростали, до 60 років - знижуються. Спосіб життя, пережиті хвороби, нещасні випадки впливають на процес старіння. Їх іноді називають факторами патологічного старіння, але деякі фахівці вважають, що вони є невід'ємною частиною життя, а, отже і старіння людини [17].

Біологічні зміни старіння на сьогодні є незворотними. Однак сучасний рівень розвитку медицини дозволяє їх значно сповільнити. Завдяки цьому, наприклад в Японії, нині налічується більш ніж 20 тисяч людей, яким виповнилося більш ніж 100 років. Такий показник неможливо було передбачити ще 20-30 років тому. Сьогодні це соціальна та біологічна реальність, яка висуває свої вимоги до системи охорони здоров'я та соціального забезпечення в усьому світі.

Що стосується пізнавального розвитку людей похилого віку, більшість науковців доводять, що основна частка розумових здібностей зберігається. Одна з головних змін когнітивних здібностей у людей літнього віку - сповільнення темпу виконання фізичних і розумових операцій. Зростає час реакції, сповільнюється обробка перцептивної інформації, знижується швидкість когнітивних процесів. Частково це може бути пояснено тим, що літні люди цінують точність. Вони дедалі частіше намагаються дати вірну відповідь на кожне запитання і рідше - вгадати потрібну відповідь. Окрім того, для них можуть бути незвичними деякі типи завдань, що використовуються в ситуації тестування. Літні люди можуть діяти повільніше тому, що останнім часом не застосовували свої навички. Однак вони можуть компенсувати недолік швидкості реакції за рахунок досвіду. Потренувавшись, літня людина здатна майже повністю відновити колишню швидкість реакцій [29].

Дослідження показують, що в похилому віці погіршуються функції сенсорної пам'яті. Літні люди здатні сприймати й утримувати значно менше інформації, ніж молодь. Науковці пов'язують це з тим, що у людей похилого віку гірше працюють зорова та слухова системи. Первинна пам'ять, яка робить можливим усвідомлене переживання інформації, залишається без змін. У вторинній, довготривалій, пам'яті спостерігаються очевидні зміни. Літні люди схильні запам'ятати те, що для них важливо, чи може стати в нагоді. Вони зазвичай краще виконують завдання, якщо отримали інструкцію. Однак навіть після тренувань людям за 70 років не завжди вдається відновити рівень пізнавальних можливостей до рівня молоді.

Зниження пізнавальної діяльності може бути спричинене як прямими, так і непрямими причинами. До прямих причин належать хвороба Альцгеймера і судинні ураження мозку. До непрямих причин зниження інтелектуального рівня належать психологічні очікування, психічне здоров'я, фізична форма, харчова недостатність, вживання алкоголю протягом тривалого часу, лікарські засоби, що приймаються як за призначенням лікаря, так і як самолікування, інтелектуальної бездіяльності.

Хоча молодь перевершує людей похилого віку за рівнем інтелектуальних здібностей, однак, що стосується мудрості, то тут усе відбувається навпаки. Мудрість - це система знань, яка орієнтована на практичний бік життя і дозволяє виносити зважене судження і давати корисні поради на життєво важливі питання.

Мудрість - це когнітивна властивість, в основі якої лежить кристалізований, культурно обумовлений інтелект і яка пов'язана з досвідом людини. На думку П. Балтеса, існує дві причини, за яких з віком може зростати обсяг і якість знань, пов'язаних з мудрістю людини. По-перше, потрібний багаторічний досвід поведінки в різних ситуаціях. По-друге, коли люди старіють, у них розвивається властивість, що сприяє вияву мудрості, зокрема генеративність, пов'язана з особистісним і когнітивним розвитком [31].

Специфіка емоційної сфери літньої людини багато в чому залежить від успішності проходження вікової кризи, ступеня вирішення вікових завдань.

М. Єрмолаєва виділяє дві основні стратегії емоційного старіння. Перша припускає можливість подальшого особистісного росту, інша - спрямована на збереження себе, насамперед, як індивіда. Оскільки фізіологічні можливості і потреби повільно згасають, то друга стратегія не забезпечує задоволеності життям і позитивного емоційного фону [22].

Загалом, дослідники відзначають, що в похилому віці зменшується інтенсивність емоцій. Як правило, загострюється той фон настрою, який переважав у людини в молоді роки. Тобто, якщо у молоді роки індивід передусім був сумним, то в літньому віці цей настрій буде не лише переважати в кількісному плані, а й відчуватися сильніше. У старості спостерігається залежність емоційного стану від типу соматичного захворювання. Наприклад, гіпертоніки підвищено ранимі, образливі, недовірливі. У свідомості людини старість часто відбивається як хворобливий стан, з яким можна і потрібно боротися.

Типовим явищем для літніх людей є віково-ситуаційна депресія - розлад настрою без наявності нервово-психічного захворювання. Основним травмувальним фактором є власний вік, а змістом - неприйняття свого старіння.

Виділено три варіанти перебігу віково-ситуаційної депресії.

1. Іпохондричне акцентування уваги на старечих недугах. Людина все більше звертає уваги на хвороби та способи лікування, при цьому вона не пов'язує їх зі старістю і сподівається на одужання.

2. Міркування про утиск. Ставлення оточення до людини похилого віку уявляється виключно несправедливим. Їй здається, що всі навколо морально пригноблюють її, обмежують права. Відсутність утисків довести неможливо, оскільки людина похилого віку не здатна до критичного ставлення.

3. Вигадки з гордовитими ідеями про власну значимість. Людина розповідає певні обрані епізоди з власного життя [36].

На емоційний стан літньої людини багато в чому впливає наявність психосоматичних проблем. Багато з них зумовлені переживаннями протягом життя, частина з'являється вже у похилому віці, якому властива наявність значної кількості стресогенних ситуацій і подій. Часто в психосоматичних захворюваннях виявляється незадоволення людини прожитим життям. Багатьом літнім людям боляче звертатися до свого минулого, тому вони уникають осмислювання, витісняють почуття і думки, що призводить до розпачу, апатії, а також знаходить вираз у різних соматичних захворюваннях.

Отже, людина похилого віку стає емоційно більш вразливою, вимагає більш чуйного, уважного ставлення, особливо з боку близьких, родичів, працівників медичних, освітніх та соціальних закладів. Незважаючи на це, при виборі життєвої стратегії, літня людина може відчувати себе емоційно благополучною за практично будь-яких життєвих обставин.

Найважливішими психологічними завданнями розвитку людини літнього віку є: а) узгодженість з власною ідентичністю, яка вимагає опори на минуле і в той же час своєчасної перебудови Я-концепції, стилю поведінки відповідно до умов життя, що змінилися; б) віднаходження сенсу життя, що напряму пов'язано з оцінкою власного минулого.

Іншим маркером зміни статусу є вихід на пенсію, що є складною, багатоплановою соціальною подією і соціальним процесом. Він складається з етапу підготовки до припинення діяльності, етапу прийняття безпосереднього рішення про припинення трудової діяльності та етапу адаптації до нових соціальних ролей. Вихід на пенсію - це важлива подія не лише для певної людини, але і для її оточення. Процес адаптації людини до нового статусу протікає за двома сценаріями. З одного боку, людина пристосовується до свого соціального мікрооточення, а з іншого - останнє теж пристосовується до її нової соціальної ролі.

Припинення роботи супроводжується у багатьох літніх людей зміною способу життя, розірванням звичних зв'язків, звуженням одних можливостей та розширенням і появою інших, необхідністю по-новому структурувати власний час. Значно повільніше відбувається зміна структури особистості, що характеризується у цьому віці, як правило, великою стійкістю.

У зв'язку з цим адаптація пенсіонерів до нових умов, засвоєння ними нових соціальних ролей ускладнюється та вимагає значної кількості часу. Вихід на пенсію, що означає втрату колишнього статусу та зниження активної діяльності, може призвести до порушення сформованого динамічного стереотипу особистості.

У науковій літературі також акцентується увага на ресурсні можливості літньої людини. Під ресурсними можливостями слід розуміти певні особливості літніх людей, які можуть сприяти благополучному старінню і вирішенню вікових завдань. На наш погляд, вони можуть і повинні бути актуалізовані в будь-яких соціальних структурах, призначених саме для створення найбільш комфортних умов існування літнього населення.

Результати досліджень закономірностей вікового розвитку в науковій школі Б. Ананьєва дозволили ввести в геронтопсихологію поняття реституціалізації в геронтогенезі, під яким розуміються новоутворення у літньому віці, комплекс процесів відновлення, спрямованих на уповільнення старіння [1]. Тобто існують механізми, що пом'якшують перебіг процесів старіння. Суб'єктивний стан людини багато в чому залежить від того, які засоби адаптації виробив індивід у процесі своєї соціалізації.

Іншими словами, поряд з процесами старіння в організмі людини розвиваються пристосувальні психологічні механізми, завдяки яким повноцінна діяльність може тривати до глибокої старості. Наприклад, слабка мимовільна пам'ять компенсується багатою асоціативною пам'яттю або звичкою записувати необхідні відомості, а розсіяна увага - здатністю до її швидкого переключення. Розширення соціальних контактів або підтримка їх на досить високому рівні долають у літніх людей категоричність і відсталість суджень. Ортодоксальні погляди можуть суперечити обставинам життя, викликаючи важкі душевні переживання у літніх людей. У цьому відношенні люди похилого віку потребують здійснення психологічної корекції для зміни ставлення до самих себе, щоб навчитися переоцінювати і включати свій внутрішній досвід, приймати протилежну позицію.

Висновки до першого розділу

Отже, у результаті вивчення психолого-педагогічної літератури із проблеми дослідження встановлено, що період старіння -- це, насамперед, перебудова соматичних і психологічних структур, що супроводжується виробленням принципово нових адаптаційних установок, які відповідають загальній віковій інволюції всього організму. Одночасно з інволюційними процесами, відбуваються зміни і новоутворення прогресивного характеру, які торкаються всіх рівнів організації індивіда, що дозволяють переборювати вплив деструктивних факторів у літньому і похилому віці.

Поряд з процесами старіння в організмі людини розвиваються пристосувальні психологічні механізми, завдяки яким повноцінна діяльність може тривати до глибокої старості.

Ціннісні орієнтації людей похилого віку відображають найрізноманітніші потреби, які притаманні особистостям цього віку: 1) пов'язані із соціальними потребами (у значимій діяльності, змістовному дозвіллі, спокійному відпочинку, гарних матеріальних і побутових умовах); 2) соціально-психологічні потреби (у міжособистісному спілкуванні, престижі, незалежності, чуйному, дбайливому ставленні оточення); 3) потреба у збереженні здоров'я

Для збереження активності і продовження довголіття необхідно, щоб протягом всього життя індивід розвивався як соціально активна особистість, субґєкт творчої діяльності, щоб мати високий рівень самоорганізації і свідомої саморегуляції життєдіяльності в цілому.



РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПОТРЕБ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ

2.1 Проблеми особистості похилого віку

Похилий вік так само, як і будь-який інший віковий етап онтогенезу людини, має нерівномірність змін і гетерохронність фаз розвитку. У пізній період життя людини спостерігається специфічне співвідношення між збереженням психофізіологічних функцій, дій, мотивації та особливостями особистості. Зниження психічного тонусу, сили і рухливості складає основну вікову характеристику психічного реагування в старості.

Проблема старіння сьогодні стоїть досить гостро, вона спрямована на пошук шляхів ефективного використання існуючих соціальних структур, психологічних процедур і ресурсів з метою поліпшення умов життя та самопочуття людей похилого віку. Як свідчить аналіз наукової літератури, проблема психологічних особливостей та психічних розладів у людей похилого віку, ще не знайшла належного вирішення.

Різні аспекти методологічної та теоретичної геронтопсихології, особливостей життя людей похилого віку розглядали: О.В. Краснова, А.Г.Лідере (особливості розвитку особистості в період похилого віку), М.В.Єрмолаєва (структура емоційних переживань), Н.В.Чепелєва, М.Л.Смульсон (наративна психологія людей похилого віку).

Для розуміння особистості в старості необхідно розглянути вплив зовнішніх умов на уявлення людей похилого віку про себе і їх задоволеністю життям.

Загальна проблема - пануючий вплив стереотипів «типової» людини похилого віку. Існує безліч описів особливостей, що характеризують особистість людини похилого віку. Згідно з дослідженням, проведеним О. В. Красновою, представники різних вікових груп виділяли такі особливості людей похилого віку: мудрість, наявність великого життєвого досвіду, доброта, духовна значущість для молоді [34.] Але в той же час відзначаються і негативні їх характеристики: егоїстичність, скупість, упертість, байдужість до усього, інтелектуальна деградація, консерватизм, критичне відношення до молодих людей [35]. Велика різноманітність в оцінці одних і тих же характерологічних рис людини похилого віку створює суперечливу картину.

Прoблeми людeй пoхилoгo віку oб'єднують у три вeликі групи: здoрoв'я і мeдичнa дoпoмoгa; мaтeріaльнe cтaнoвищe; інтeгрaція в cуcпільcтвo.

Aнaліз пoлoжeння грoмaдян літньoгo віку cвідчить прo тe, щo вoни є нaйбільш coціaльнo нeзaхищeнoю кaтeгoрією нaceлeння, щo пoтрeбує ocoбливoї увaги і coціaльнoгo зaхиcту з бoку дeржaви.

Cтaріcть, як пeріoд життя людeй вбирaє в ceбe бaгaтo кoрінних прoблeм як мeдичнo-біoлoгічнoї, тaк і coціaльнo-пoбутoвoї cфeр.

У цeй пeріoд пeрeд літніми людьми виникaє бeзліч прoблeм, ocкільки людeй похилого віку чacтo віднocять дo кaтeгoрії "мaлoмoбільнoгo" нaceлeння, вoни виcтупaють нaймeнш зaхищeнoю, coціaльнo урaзливoю чacтинoю cуcпільcтвa. Цe пoв'язaнo, пeрш зa вce, з прoблeмoю пoрушeння фізичнoгo cтaну, викликaнoгo зaхвoрювaннями із знижeнoю рухoвoю aктивніcтю. Знижeння життєвoгo тoнуcу, в знaчній мірі пoяcнюєтьcя пcихoлoгічними чинникaми: пecиміcтичнoю oцінкoю мaйбутньoгo, бeзпeрcпeктивним життям, тривoжніcтю, знижeнням caмooцінки.

Гoлoвнa прoблeмa пoлягaє в зміні cтaтуcу літніх людeй. Зміни статусу людини в старості викликані, насамперед, припиненням або обмеженням трудової діяльності, зниженням соціальної та біологічної адаптивності, погіршенням самопочуття, трансформацією ціннісних орієнтирів самого способу життя і спілкування, а також виникненням різних утруднень як у соціально-побутовому, так і психологічному пристосуванні до нових умов.

Взаємодія літньої людини із соціумом формує одну з найважливіших проблем даного віку. З цієї точки зору виділяють дві групи клієнтів, які умовно можна назвати:

а) соціально стабільної групою. Незважаючи на всі притаманні літнім людям соціальні, психологічні та фізіологічні проблеми, представники даної групи не мають яскраво виражених або стійких проблем взаємодії з соціумом (сім'єю, товаришами і друзями, соціальним середовищем в цілому);

б) соціально проблемної групою, представники якої, навпаки, мають яскраво виражені тимчасові, стабільні або наростаючі проблеми взаємодії з соціумом, що змушують кожну літню людину все більшою мірою відчувати зниження особистісного та соціального статусу без будь-якої надії на поліпшення життя.

...