Вступ до загальної психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ до загальної психології



Вступ

Основні поняття: психологія як наука; психіка (свідоме і несвідоме); наука про душу; свідомість, діяльність, поведінка; глибинна психологія (психоаналіз, аналітична психологія, індивідуальна психологія, неофрейдизм), психологічні напрями початку ХХ ст. (біхевіоризм, необіхевіоризм, гуманістична психологія, когнітивна психологія, трансперсональна психологія, психологія вчинку).



1. Періодизація становлення психологічної науки

Існують різні підходи до періодизації становлення психологічної науки. Можна знайти три основних підходи до визначення меж та етапів розвитку психології.

Відповідно до першого підходу, психологія має тривалу передісторію і нетривалу історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз).

Представники другого підходу (М.С. Роговий та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути поділений на три етапи:

Міфологічний, що створюється до появи вчених - психологів. Знання та діяльність не відокремлені. Народ створює систему уявлень, які зливаються у міфологічну структуру.

Філософська психологія - наближається до народної, спеціальних методів дослідження немає, результатом є система знань про психіку та її матеріальний субстрат із певними логічними й методичними схемами (від античності до XIX ст.).

Науковий: використання експерименту і проголошення генетичного підходу.

Цей період звичайно датують другою половиною XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалась уся історія психології) і пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії. Цей підхід нині є найпоширенішим. Його недоліком є те, що наукова психологія протиставляється всій попередній [6].

Згідно з третім (культурологічним) підходом розвиток психологічної науки повинен розглядатись у контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В.А. Роменцем. Відповідно до останнього підходу, етапи розвитку психології виокремлюються за історичними епохами - отож, можна говорити про психологію Міфологічного періоду, психологію Античності, психологію Середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи Бароко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми - її назва походить від латинського «scientia» - наука і відбиває ту рушійну силу, яку має наука в сучасній культурі).

Запропонований останнім підходом поділ історії психології має сенс, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робила цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищах. Так, психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя робила наголос на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до епохи Просвітництва - на мотиваційних, а в ХІХ-ХХ ст. - на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології [6].

Також поширеними є підходи до розуміння етапів розвитку психології з позицій предмета вивчення науки. М.Г. Ярошевський [25] керується принципом детермінізму, виділяючи в історії психології такі його форми:

1)передмеханістичний детермінізм (до Нового часу);

2)механістичний детермінізм (Новий час - створення причинної теорії відчуттів, використання понять рефлексу, асоціацій);

3)психологічний інтроспекціонізм (до кінця XIX ст.);

4)біопсихічний детермінізм (роль сенсорних функцій в адаптації та самоорганізації, залежність від природних умов);

5) соціопсихічний детермінізм (природне і соціальне, зовнішнє і внутрішнє у психіці одночасно взаємодіють) [9, c. 38].

На думку М.Й. Варія, розвиток психологічної науки можна розглядати також залежно від того, що було її предметом. Саме з цього погляду етапи розвитку психології розглядають під кутом розуміння її предмета. У такому контексті доцільно виокремлювати:

1) перший етап, коли психологію розглядають як науку про душу;

2) другий - як науку про свідомість;

3) третій - як науку про поведінку;

4)четвертий - як науку про психіку, що становить єдність свідомого і несвідомого у взаємодії людини зі світом [5, c. 9].

1.1 Загальна психологія як наука про душу

1.1.1 Поняття про анімізм і гілозоїзм

Розуміння психології як науки про душу охоплює найбільший її період. Найперші з відомих нам уявлень про душу належать до архаїчного суспільства (Міфологічний період) і їх можна позначити терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов'язували з матерією. Душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди й тварини, а й рослини, і навіть камені.

Стародавні уявлення про навколишній світ були пов'язані з анімізмом (від лат. «anima» - душа, дух) - вірою в прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих «агентів» або «примар», які покидають людське тіло з останнім подихом, а за деякими вченнями (наприклад, знаменитого філософа і математика Піфагора), вони безсмертні і вічно мандрують у тілах тварин і рослин. Стародавні греки називали душу словом «психе», що й дало назву науці «психологія» [5, c. 9].

Міфологічне уявлення про душу було цілком підпорядковане уявленню про фатум, невідворотність наперед визначеної долі, протистояти якій було марно. Магію, яка нібито протистояла фатуму, насправді вважали також фатально запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм - первісне злиття людини зі світом і суспільним оточенням.

Згодом відбувся перехід від анімізму до гілозоїзму (від грец. «hyle» - означає речовину, матерію і «zoe» - життя), який розглядав увесь світ як універсум, де космос вважали живим. Межі між живим, неживим і психічним не робили. Усе це розглядали як породження єдиної первинної матерії (праматерії).

Внесок античних філософів (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт, Анаксагор, Демокріт, Платон, Арістотель) та лікарів (Алкмеон, Гіппократ, Герофіл, Еразістрат, Гален) у становлення психологічної науки.

VII-VI ст. до нашої ери є період руйнування первісного суспільства і переходу до рабовласницького устрою. Корінні зміни в суспільному устрої життя привели до істотних змін у сфері мислення. Ці зміни полягали в переході від релігійно-міфологічних уявлень про світ до зародження наукових знань [10, c. 32].

Першими провідними центрами давньогрецької культури та науки були міста Мілет і Ефес. Назви цих міст носили і перші філософські школи.

Початок наукового світогляду пов'язують з Мілетською школою, яка існувала в VII-VI ст. до н.е. Її представниками були Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Їм першим належить заслуга у виділенні психіки або душі з матеріальних явищ [10, c. 32].

Загальним для філософів Мілетської школи є положення про те, що всі речі та явища навколишнього світу характеризуються єдністю свого походження, а різноманіття світу є лише різні стани єдиного матеріального початку, першооснови або першоматерії. Це положення поширювалося древніми мислителями і на сферу психічного. Вони вважали, що матеріальне і духовне, тілесне і психічне за своєю першоосновою єдині; відмінність між ними тільки феноменальна, а не субстаціональна, тобто станом, прояву і вираженню цього першоджерела. Різниця ж між поглядами вчених цієї школи полягала в тому, який вид конкретної матерії брав кожен з цих філософів за першооснову світобудови [10, c. 33].

Фалес (624-547 рр. до н.е.) вважав, що вода є першооснова всього сущого і все навколишнє являє собою різні перехідні стани цієї першооснови. Душа є також особливим станом води.

Суттєвою характеристикою душі є здатність надавати тілу рух, вона є те, що примушує рухатись. Ця здатність надавати речам рух властива всьому. Душа приписувалася, наприклад, і магніту, і янтарю, оскільки ті мають силу тяжіння.

Розглядаючи душу у зв'язку з тілесною організацією, Фалес ставив психічні стани в залежність від фізичного здоров'я тіла. Ті люди, у кого тіло здорове, мають і кращі душевні здібності і талант, а також володіють великими можливостями знайти щастя [10, c. 33].

Анаксімандр (610-547 рр. до н.е.) визначає за джерело всіх речей апейрон - такий стан матерії, який не має якісної визначеності, але який завдяки своєму внутрішньому розвитку і поєднанню породжує різноманіття світу.

Анаксімандр був першим з древніх філософів, хто здійснив спробу пояснити виникнення і походження людини й живих істот. Йому, мабуть, першому належить ідея зародження живого з неживого. Виникнення органічного світу уявлялось Анаксімандру так: під дією сонячних променів із землі випаровується волога, із згустку якої виникають рослини. З рослин розвиваються тварини, а з тварин - людина. Згідно з філософом, людина походить від риб. Головна ознака, яка відрізняє людину від тварини, полягає у тривалішому терміні годування дитини грудьми і в тривалішому догляду за нею.

На відміну від Фалеса і Анаксімандра, інший філософ Мілетської школи Анаксімен (588-522 рр. до н.е.) за першооснову всього існуючого визначає повітря. Повітряну природу має і душа, а її головною функцією виступає дихання [10, c. 34].

Етико - філософські положення стародавнього Сходу вплинули на формування наукових поглядів філософів стародавньої Греції та Рима, де уявлення про психіку формувались у процесі розгляду людини як частини природи. Так, Геракліт з Ефеса (бл. 544/540-483 до н.е.) вважав, що душа (психея) утворюється від вогняного начала, випаровуючись із вологи. Повертаючись у стан вологи, душа зникає. «Вогняність» і «вологість» постійно переходять одна в одну, породжуючи одна одну. Усе існуюче безупинно тече, змінюється - від мікрокосму до космосу. Душі - випарування Геракліт порівнював з ріками, де течуть то одні, то інші води. Люди зіштовхуються з реальністю, але не бачать, бо занурені у «власну свідомість», вони «хоча присутні - є відсутніми». Людина, що живе у відповідності з природою, Логосом, може досягти вогняного просвітлення, надбати «ненавмисне» і стати Богом за життя. Ідеї Геракліта про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про зв'язок психічного і допсихічного, про підпорядкованість психічних явищ всеосяжним законам природи (Логосу) мали велике значення для подальших досліджень психіки [17].

Згідно з поглядами Демократа, самі боги - ніщо інше, як сферичні скупчення вогненних атомів. Людину також було створено з різного сорту атомів. Найрухоміші з них - атоми вогню. Вони утворюють душу.

Афінський філософ Анаксагор (бл. 500-428 до н.е.) вважав, що природа складається з безлічі найдрібніших частинок. Він визнав початком «якнайтоншу річ», якій дав назву «нус» (розум). Розум («нус») визначається як «принцип усього». «Нус» наявність у всьому - від хаосу речей до космосу. Розум упорядковує рух речей, надає всім їм, включаючи людську поведінку й мислення, закономірності, організованості. Від того, яка частка його є в різних тілах, залежить їхня досконалість. Однак «людина, - говорив Анаксагор, - є найрозумнішою з тварин унаслідок того, що має руки». Виходило, що не розум, а тілесна організація людини визначає її переваги [5, c. 10].

Анаксагор збагатив причинове розуміння психіки, пов'язуючи душу як механізм організації поведінки із загальною організацією природи. Тим самим був виявлений важливий фактор детермінації психіки [17].

Демокріт (бл. 460-370 до н.е.) слідом за Левкіппом (бл. 500-440 до н.е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, які утворюються з атомів вогню та підкоряються загальним законам.

Демокріт за першооснову світу визначає атоми (атомарна картина світу). Вони менші за величиною, легші, неподільні і не тотожні видимим предметам. Атоми різняться один від одного за величиною, формою і положенням або поворотом [10, c. 43].

У результаті механічних процесів з'єднання атомів виникає все, що оточує людину, включаючи і її саму. Життя не є продуктом божественного акту, воно породжується зчепленням вологих і теплих атомів, так тварини виникли з води та мулу. Від тварин утворилася людина. Усі живі істоти безперервно змінюються. З безлічі форм тварин, яких створювала природа, виживали найдосконаліші. До кола найдосконаліших тварин і належать людина [10, c. 43].

Душа тварин і людини є те, що змушує їх рухатися. Вона тілесної природи і складається з атомів особливого роду, що відрізняються своєю формою і надзвичайною рухливістю. Атоми душі - круглі, гладкі і споріднені з атомами вогню. Якщо душевних атомів в організмі стає занадто мало і ця втрата не відновлюється, настає смерть [10, c. 44].

Демокріт першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового знання. Метою життя Демокріт вважав особливий стан психіки - евтомію, котра не є тотожною чуттєвій насолоді, але означає безтурботність, щасливий стан, коли людина не підвладна пристрастям і страху [17].

Сократ (469-399 рр. до н.е.) і Платон (427-347 рр. до н.е.) вважаються засновниками ідеалістичного напряму у філософії. У їх філософсько - психологічній системі найчіткіше проявляється поворот давньогрецької філософії від питань світобудови і натурфілософії до проблем самої людини [10, c. 44].

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469-399 до н.е.) належить відомий вислів «Пізнай самого себе». Під цим розуміється аналіз моральних норм людської поведінки.

Сократ вважав, що природа і сама людина дана від Бога, і тому філософам немає потреби втручатись у його творіння. Істинне призначення філософії повинно полягати в розкритті того, як людям слід жити, чим керуватись у повсякденному житті і як впливати на інших. Тому пізнання людини повинно бути направлено на саму себе, на діяльність власній душі [10, c. 45].

Усе це давало змогу по-новому зрозуміти душу. Сократ розглядав її як сукупність психічних властивостей індивіда, який діє відповідно до розуміння моральних ідеалів [17].

У розгорнутішому вигляді ідеї Сократа були представлені в працях його учня і послідовника Платона (427-347 до н.е.).

Усе суще складається, за Платоном, з трьох боків: буття, чуттєвого світу й небуття. Буття становить світ ідей. Небуття - це матеріальний світ, створений Богом з чотирьох стихій - води, землі, повітря та вогню. Світ чуттєвих речей являє собою результат проникнення буття в небуття, оскільки всі конкретні речі, з одного боку, причетні до ідеї, бо вони є викривленням подібності або тіні ідей, з другого - речі причетні до небуття чи матерії, бо вони нею наповнені. Отже, чуттєво осягненим є об'єднання тілесного зі своїм еталоном, яким є ідеї [10, c. 45].

Засновник філософського ідеалізму Платон у всіх об'єктах бачив сферу вічних ідеальних форм, прихованих за небосхилом в образі царства ідей. Усе, що чуттєво сприймається, від нерухомих зірок до предметів, що безпосередньо відчуваються, - це лише затемнені ідеї, їхні недосконалі слабкі копії. Стверджуючи принцип первинності надміцних загальних ідей щодо всього того, що відбувається в тлінному тілесному світі, Платон став родоначальником філософії ідеалізму.

А душа, що осіла в тлінній плоті, залучається до вічних ідей через згадування, оскільки згадка є знанням. Душа згадує (для цього потрібні спеціальні зусилля) те, що їй довелося споглядати до свого земного народження [3, c. 10].

На думку Платона, душа людини не залежать від тіла. Вона існує до народження, і після смерті окремого тілесного організму, вона може переселятися з одного тіла в інше.

Тіло людини є для душі лише тимчасовим пристанищем. Основне ж її місце перебування в божественних висотах, де вона знаходить спокій та відпочинок від тілесних пристрастей і долучається до світу ідей. Не всім людським душам судилося досягати божественних висот. Душі тих, хто були рабами тілесних прагнень, хто вдавався до обжерливості або інших тілесних надмірностей, через кілька поколінь перероджуються в душі тварин - віслюків, вовків, яструбів і т.д. До висот божественного світу ідей наближаються тільки душі філософів, оскільки лише їм властиве майже повне звільнення від тілесного рабства [10, c. 47].

Платон увів в обіг поняття про складники душі - розум, мужність, пристрасть, які розташовані в різних частинах тіла (голова, груди, черевна порожнина). Домінування одного з начал над іншими визначає належність індивіда до того чи іншого прошарку суспільства. Платон є засновником так званого «дуалізму» у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядаються як два самостійних та антагоністичних начала [17].

Іншого погляду дотримувався Арістотель (384-322 до н.е.), який пояснював, що тілесне й духовне творять неподільну цілісність. Душа, за Арістотелем, - це не самостійне єство, а форма, спосіб організації живого тіла [3, c. 10].

За Арістотелем, душа не може існувати без тіла, проте вона не зводиться до тіла. Душа не ділиться на частини, однак вона виявляється в різних здібностях - почуттєвих, рухових, розумових. Арістотель перший указав на асоціювання психічних явищ за схожістю, суміжністю, контрастом. Він розробив теорію формування, людського характеру в процесі діяльності [17].

Загальну рухову активність людини Арістотель пов'язував з кров'ю, у якій він бачив основне джерело життєдіяльності організму [10, c. 51].

Рухливість і активність людини визначаються різними станами крові, швидкістю її згортання, ступенем її розрідження, теплотою і т.п. Так, наприклад, легка кров властива сангвінікам, важка - меланхолікам, тепла - холерикам, рідка - флегматикам.

Кров розглядалась Арістотелем як матеріальний носій всіх душевних функцій від нижчих до вищих. Розтікаючись по всьому тілу, кров дає життя його органам чуття і м'язам. Через неї вони зв'язуються із серцем, яке виступало центральним органом душі [10, c. 52].

Арістотель розвинув принцип причинності - цільову причину або «те, заради чого відбувається дія». Кінцевий результат процесу (мета) наперед впливає на його перебіг. Психічне життя цієї миті залежить не тільки від минулого, а й від потрібного майбутнього. Це було новим словом у розумінні її причин (детермінації). Арістотель запровадив ключові пояснювальні принципи психології: системності, розвитку, детермінізму [5, c. 10].

Питання про природу душі, її зовнішню обумовленість і тілесні основи, ставились у давні часи не тільки філософами, а й представниками медицини.

З найдавніших представників особливо виділяється найвидатніший лікар і філософ античної епохи Алкмеон (VI-Vст. до н.е.), відомий в історії психології як засновник принципу нервізму. Він першим пов'язав психіку з роботою головного мозку і нервовою системою в цілому [10, c. 36].

Практика розтину трупів у наукових цілях дозволила Алкмеону дати перше систематичне описання загальної будови тіла і функцій організму. При вивченні окремих систем організму, серед них мозку і нервової системи, Алкмеон виявив наявність провідників, що йдуть від мозку до органів чуття. Ним було встановлено, що мозок, органи чуття та відкриті ним провідники є як у людини, так і у тварин, а отже, і тим, і іншим повинні бути властиві переживання, відчуття і сприймання.

Розглядаючи відчуття як вихідну форму пізнавальної діяльності, Алкмеон уперше намагається описати умови виникнення відчуттів і формулює у зв'язку з цим правило подібності як пояснювального принципу чутливості. Згідно з Алкмеоном, для виникнення якого-небудь відчуття необхідна однорідність фізичної природи зовнішнього подразника й органів чуття. Наприклад, око, на думку вченого, являє собою поєднання вогню або вогню і вологи, тому воно здатне сприймати лише вогняне і світле. Вуха наповнені повітряної масою, яка здригається під впливом коливань зовнішнього повітряного середовища.

Принцип подібності поширювався Алкмеоном не тільки на відчуття і сприймання, а й на емоційні переживання. Якщо людина зустрічає собі подібну, це викликає у неї почуття приємного, задоволення, і навпаки, відсутність схожості або подібності в людях призводить до виникнення в неї неприємних відчуттів. Рівні життєдіяльності (пильнування, сон і смерть) пов'язувались Алкмеоном з особливостями динаміки і переміщень крові в тілі.

Приплив крові в жили викликає пробудження, відплив крові від жил веде до сну, а повний відтік крові призводить до смерті організму [10, c. 37].

Загальний ж стан організму, його фізичне здоров'я визначаються співвідношенням чотирьох стихій - води, землі, повітря та вогню, що є будівельним матеріалом тіла. Правильна координація, рівновага, гармонія цих чотирьох елементів забезпечують фізичне здоров'я тіла і бадьорість духу людини. Порушення рівноваги веде до різних хвороб і в найгіршому випадку - до загибелі [10, c. 38].

Давньогрецький лікар Гіппократ (460-370 рр. до н.е.) вважав, що світ утворюється з чотирьох стихій. Подібно до всіх інших тіл, організм людини також являє собою суміш чотирьох початків (землі, води, повітря, вогню), але пов'язаних у певній пропорції. Гармонійне поєднання стихій обумовлює фізичне здоров'я людини. Проте внаслідок зовнішніх впливів (клімат, зміна пори року, умови життя, характер вживаної їжі і т.д.) пропорція стихій може порушуватись і викликати в людини хвороби.

Варіації в пропорції стихій в окремих людей лежать в основі відмінностей між людьми в їх конституційних особливостях, загальної активності і рухливості, душевних здібностях, схильностях і характеру [10, c. 38].

Також для медика Гіппократа важливо було знати будову живого організму, причини, від яких залежать здоров'я і хвороба. Такою причиною Гіппократ вважав пропорцію, у якій змішані в організмі різні «соки» (кров, жовта і чорна жовч, слиз). Різну пропорцію цих соків в організмі було названо темпераментом. Тому з ім'ям Гіппократа пов'язують назви чотирьох темпераментів, що дійшли до наших днів: сангвінічний (переважає кров), холеричний (переважає жовта жовч), меланхолійний (переважає чорна жовч), флегматичний (слиз) [5, c. 10].

Виділенням чотирьох типів темпераменту і характеру Гіппократ увійшов в історію психології як основоположник диференційно-психологічного підходу до вивчення людей [10, c. 38].

Найвидатнішими лікарями першої половини III століття до н.е., які зробили найзначніший внесок у вчення про будову тіла, були Герофіл і Еразістрат. Вони перші зробили спробу створити точну природну науку про людське тіло, справжню анатомію.

Герофіл (бл. 335рр до н.е. - 280рр до н.е.) - давньогрецький лікар, внук Арістотеля, учень філософа-стоїка Хрісіппа і знаменитого лікаря Праксагора.

Еразістрат (304 до н.е. - 250 до н.е.) - грецький лікар.

У період, коли жили і працювали олександрійські лікарі, ще не було заборони на анатомування трупів померлих людей. Вільний розтин людських тіл відкривав можливість детальніше досліджувати будову різних частин тіла. Лікарів найбільше цікавила нервова система і головний мозок.

Усі перераховані дослідження привели олександрійських лікарів до твердого переконання, що дійсним органом душі є головний мозок. Крім того, ними була встановлена певна спеціалізація в локалізації психічних функцій. Герофіл функції тваринної або відчуваючої душі, тобто відчуття і сприйняття, пов'язував із мозковими шлуночками. Ерaзістрaт співвідносив відчуття і сприйняття з мембранами і звивинами головного мозку, a самій мозковій речовині приписував рухові функції. Крім того, ним було виявлено, що від цих двох названих структур мозку відходять різні нервові волокна. Установлений зв'язок кожного з нервових шляхів з різними ділянками мозку, що мають різні функції, дозволив зробити припущення про те, що і ці два роди нервів повинні виконувати різні функції.

Встановивши анатомічну основу психіки і пов'язавши душевні явища з мозком, олександрійські лікарі спробували виявити механізми тих змін у нервовій системі і мозку, які стоять за численними функціями душі. Тут вони були змушені звернувся до поняття пневми, введеного стоїкaми.

Пневмa розглядалась як матеріальний носій життя і психіки. При вдихaнні повітря з легенів проникає в серце. Змішуючись у ньому з кров'ю, повітря утворює життєву пневму, яка розтікається по всьому тілу, наповнюючи всі його частини, включaючи і головний мозок. У мозку рослинна пневмa перетворюється на тваринну (психічну) пневму, яка прямує в нерви, a через них - до органів почуттів і м'язів, приводячи і ті, й інші в дію [7].

Видатний римський лікар Гален (129-199рр н.е.) використовував при тлумаченні душі поняття «пневма». Гален був переконаний у тому, що життя виникає внаслыдок поступового розвитку природи, а психічне є породженням органічного життя. За основу діяльності і всіх проявів душі Гален визначав кров, яка утвориться в печінці в результаті з'єднання перевареної їжі з повітрям. Далі, через вени вона надходить до серця, а від нього артеріями розтікається по всьому тілу. На шляху до мозку кров, випаровуючись і очищаючись, перетворюється у психічну пневму.

Органами психіки вважалися печінка, серце і мозок. Кожен з трьох названих органів душі відповідає за певні її функції. Печінка як орган, наповнений неочищеною, холодною, венозною кров'ю, є носієм нижчих проявів душі - спонукань, потягів, потреб. У серці, де кров очищена і тепла, локалізуються емоції, афекти, пристрасті. Мозок, у якому циркулює мозкова кров, продукується і зберігається психічна пневма, виступає носієм розуму [10, c. 40].

Периферична пневма поєднується з центральною, унаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни. Такий погляд наближається до поняття про свідомість і відкриває новий етап у розвитку науки, пов'язаний з вивченням свідомості як головного феномену психіки [17].

Гален створив оригінальне вчення про довільні і мимовільні рухи. До низки автоматизованих (мимовільних) рухів лікар відносив м'язові скорочення серця, шлунка та інших внутрішніх органів. Усі інші рухи вважалися ним довільними. Від автоматизованих рухів довільні руху відрізняються тим, що вони завжди відбуваються за участю психічної пневми, а отже, сприймань, пам'яті і розуму, які виконують керівну функцію щодо органів руху. При описі механізмів довільних рухів Гален близько підходить до ідеї рефлекторної дуги. Саме Галену ставлять в заслугу зародження рефлекторного принципу у фізіології та психології [10, c. 41].

Із вченням про рухи пов'язані уявлення Галена про емоції й афекти. Афекти розумілися ним як такі душевні стани, які викликаються змінами крові. Гнів, наприклад, виникає внаслідок підвищення теплоти крові, її кипіння. Стан і динаміка крові зумовлює не лише емоційний бік душі, а й загальну активність людини, її темперамент і навіть характер. Тип темпераменту залежить від пропорції або переважання артеріальної або венозної крові. Люди з переважанням артеріальної крові рухливіші, енергійніші, мужніші і т.п. У кого ж домінує в суміші венозна кров, ті повільні і малорухливі [10, c. 41-42].

У III-V ст. поняття свідомості, завдячуючи працям Плотіна (бл. 205-207рр) й Августина (354-430рр), набуло ідеалістичного тлумачення. Усі знання вважались уміщеними в душу, яка здатна до самоспостереження, самопізнання, розуміння власної діяльності та набуття таким чином внутрішнього досвіду. Останній відрізняється від досвіду зовнішніх органів чуття. Такий погляд було названо інтроспекціонізмом.

1.2 Розуміння психології як науки у Середньовіччі (Авіценна, Аверроес, Ф. Аквінський) і в епоху Відродження (Леонардо да Вінчі, Ф. Бекон, Г. Перейра)

В епоху Середньовіччя складалося поняття про особистість, що розкривалася виходячи з умов буття середньовічної людини, положення індивіда у феодальному суспільстві. Із цього виокремили специфічні риси особистості, а особистість взагалі не була носієм індивідуальних якостей (індивідуальне було невиразним). Людина ставала особистістю в тій мірі, у якій грала приписану їй роль. Відображала типове для людини як для члена певної общини. Так, рицарськими рисами були мужність, вірність, сила; для ремісника - добросовісність і порядність [10, c. 59].

Значний внесок у розвиток психології у середньовіччі було зроблено арабомовною наукою.

У працях відомого лікаря Ібн Сіни (Авіценна) (бл. 980-1037рр) на основі досягнень східної медицини та медичної практики викладене матеріалістичне вчення про психіку. Психіка визнавалась як явище, залежне від мозку. Афекти Ібн Сіна (Авіценна) пов'язував із тілесними змінами. Його ім'я стоїть за відомою легендою про лікаря, який визначив душевну причину тілесного виснаження юнака. Лікар називав йому ряд слів, імен і зафіксував зміни в пульсі, пов'язані з ім'ям дівчини, у яку юнак був закоханий. Дослідами Ібн Сіни були закладені основи майбутнього асоціативного експерименту і так званою «детектора брехні» [17].

Авіценна сформував вчення про психофізіологічні функції, що відокремлювалися від філософської теорії душі. У нього було дві психології - природнонаукова та метафізична. Він розмежовував їх, говорячи про дві точки зору, що не збігались одна з одною, на душу: медичну (природнонаукову) та філософську. Він вважав, що для лікаря точка зору «пошукача істини» (філософа) необов'язкова. Відповідно до психологічних проблем Ібн Сіна розробив своєрідну концепцію «подвійної істини» в розумінні відокремлення філософського знання від природнонаукового всередині самої світської науки [10, c. 64-65].

Він також був засновником вікової психофізіології, детально вивчав одночасно з фізичним розвитком організму зміни його психологічних особливостей. Авіценна надавав великого значення вихованню, завдяки якому здійснюється вплив психіки на стійкість організму, зміцнюється почуттєва сфера людини [17].

Саме засобами виховання здійснюється вплив психічного на стійку структуру організму. Почуття, що змінюють протікання фізіологічних процесів, виникають не спонтанно, а в результаті впливу на дитину навколишніх людей. Викликаючи в неї ті чи інші почуття, дорослі формують її натуру [10, c. 66].

Ібн Рушд (Аверроес) (1126-1198 рр.) стоїть у витоків розумового руху, що руйнував європейську схоластику і привів до створення нової картини світу та людини. Учений висунув ідеї про те, що природа вічна, що її закони не змінюються вимушено, що існування душі обумовлене діяльністю тіла, а її безсмертя як індивідуальна сутність не можливе, і низку інших ідей, що були несумісними з догматами ісламу. Аверроес відстоював права розуму і пізнання. Абстрактний світовий розум (Нус) розумів як єдину безособистісну субстанцію, загальну для всіх людей і діючу на окремі душі зовні [10, c. 64].

У середньовічній Європі найбільший поштовх розвитку психологічних поглядів дала система Фоми (Томоса) Аквінського (1225-1274рр) - томізм, що була канонізована католицькою церквою.

Томізм захищав положення про безсмертя індивідуальної душі, догмат про гріхопадіння, залежність кожної людини від Божої милості та особисту відповідальність перед Богом.

У томізмі чуттєві образи виступають суто духовними сутностями, які базуються на інтенції, тобто спрямованості свідомості У внутрішній структурі душі містяться здібності та їхні продукти - відчуття, уявлення, поняття. Томізм орієнтувався на вчення Арістотеля [17].

Теологічне вчення, висунуте Фомою Аквінським і згодом назване його ім'ям - томізм, набуло в релігійних колах значне визнання і поширення. Воно оцінювалося церквою як щире, а сам Фома Аквінський 1323 р. був зарахований до лику святих [10, c. 68].

Для того, щоб усунути суперечності між природничо-науковими поглядами Аристотеля і релігійною доктриною, Фома Аквінський звертається до ідеї про подвійну природу істини. Відповідно до цієї теорії вважається, що є два роди істин, два протилежні світи - матеріальний і надприродний. Перші істини належать до сфери природних явищ (матеріальні), осягаються на основі досвіду і розуму. Істини другого роду, які причетні до надприродного світу, розуму, не доступні і можуть бути осягнуті тільки за допомогою віри й одкровення [10, c. 68].

Початком усього, на думку Фоми Аквінського, служить Бог, який є найпершою субстанціональною формою. Такою ж чистою формою, відірваною від матерії і перетвореної на самостійну сутність, є індивідуальна душа. Душа існує сама по собі в чистому вигляді без постійного та органічного зв'язку з тілом. Проникає душа в організм у момент народження людей завдяки творчому акту божества. Із загибеллю тіла душа не перериває свого вічного існування. При з'єднанні з тілом, душа втрачає власну духовну чистоту, утворюючи ієрархію різних форм або сил - рослинних, тваринних і розумних. Кожна з цих сил відрізняється одна від одної ступенем близькості чи віддаленості до Бога або до тіла [10, c. 68-69].

Досягнення феодального періоду стали передумовою наступного розвитку психологічних знань в епоху Відродження.

Перехідний період від феодальної культури до капіталістичної отримав назву епохи Відродження (ХІV ст.), що розпочалася з Італії. Розвиток психологічних думок розпочався з дискусій про «Вчення про душу» Арістотеля. Почалося переосмислення античних ідей і цінностей [10, c. 70].

В епоху Відродження виникає ідеологічний напрямок - титанізм, що відображає історичні риси особистості з її особливим характером, титанічними творчими силами. Водночас окреслюються риси психології як дисципліни, предметом дослідження якої є вчення про універсалізм і неповторну індивідуалізацію особи. Ці риси знаходять своє найповніше втілення в розробці проблем творчості титанічного характеру з відповідним аналізом обдарованості, уяви, наслідування та оригінальності.

Психологія звертається також до людини, що страждає від внутрішніх суперечностей, шукає шляхи їх подолання. Розуміння людини як творця, що переживає глибокі суперечності своєї натури і розв'язує своєю творчістю не лише ці суперечності, а й колізії суспільного життя, приводить до виникнення гуманістичної психології доби Відродження. Ця психологія будує образ ідеальної людини в її зовнішній і внутрішній красі, засуджує порочність. Також звертається до життєвого шляху людини, до проблем особистості, її становлення та умов найповнішого розкриття [10, c. 71].

Особливу увагу діячі Відродження зосереджують на естетичному аспекті титанічної особи. Це не просто відтворення її фізичної, скульптурної досконалості, це насамперед - грація, що доповнює фізичну досконалість та одухотворяє її [10, c. 71].

Цікавими в епоху Відродження були погляди Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.), у яких містився новий етап ставлення до дійсності. Великий митець вважав, що посередником між свідомістю та реальністю виступали не слова, а творіння живопису, які побудовані на основі наслідування природі й здатні відтворити все багатство дійсності. Вони є знаряддям пізнання людини, причому не тільки чуттєво сприймаючого образу, але й внутрішньої сутності [10, c. 72].

Леонардо да Вінчі стверджував таке ставлення до дійсності, яке об'єднує чуттєве споглядання, теоретичне узагальнення й практичну дію. Вважав, що таке поєднання характерне для живопису, який здатний відтворити все багатство дійсності. Вів пошуки анатомо-фізіологічних структур станів радості, плачу, агресії, фізичного зусилля [9, c. 43].

Він зробив спробу детально описати феномен зорового сприймання людини. У його «Трактаті про живопис» зберігається багато положень, що прийняті сучасною психофізіологією. У них митець характеризує залежність сприймання величини предмета від відстані, освітленості, густини середовища [10, c. 72].

Леонардо да Вінчі розробив правила тренування уяви, вказавши, що навіть плями на старих стінах дозволяють художнику розгледіти контури свого майбутнього твору, дають поштовх до самостійної творчої роботи душі, не прив'язуючи її до певних речей [10, c. 73].

В Іспанії настає період, знаний як «золоте століття» (XVI - перша половина XVII ст.), що сприяло розквіту науки.

Іспанський лікар Хуан Уарте (1529-1592 pp.) вважається зачинателем диференційної психології, видає працю «Дослідження здібностей до наук», де вперше ставиться проблема професійного відбору.

У своєму дослідженні він задавався такими питаннями: якими якостями володіє та природа, яка робить одну людину здатною до одної науки і не здібною до іншої; за якими ознаками можна розпізнати відповідний дар; які види таланту містяться в людському роді [10, c. 73].

Ще одним видатним іспанським мислителем ХVІ ст. був лікар Гомес Перейра (1500-1560 рр.), який 20 років працював над книгою «Антоніана Маргарита» (1554 р.). Її головним висновком було заперечення чуттєвої душі у тварин. Уперше в історії науки тварини були представлені як «апсихічні» тіла, що керуються не душею, а прямими впливами зовнішніх об'єктів і наслідками цих впливів (за термінологією автора - «фантазмами») [10, c. 73].

Наука епохи Відродження підготувала, але не запропонувала причинного пояснення психологічних явищ [9, c. 43].

Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) розпочинає нову лінію дослідження душі. Він відмовляється від вивчення найзагальніших питань, що стосувалися природи душі, і переходить до емпіричного описання її процесів (властивостей). Вчення про людину, за Беконом, складається з 2 частин: ‡T - філософія людини; ‡U - громадська філософія. Відповідно до частин, з яких складається людина (тіло і душа), виділяється наука про тіло і наука про душу. Але Бекон також виділяє загальні питання, що охоплюють як і душу, так і тіло. Вони формують вчення про особистість і вчення про зв'язок душі і тіла [10, c. 74].

Вчення про душу включає науки про раціональну божественну душу, чи Духа, і про чуттєву нераціональну, загальну для людини і тварин, природа якої тілесна. У кожній душі Бекон виділяє її можливості (функції).

Для чуттєвої душі це можливість відчуття та вибору, тобто прагнення до сприятливих та уникнення несприятливих обставин. Чуттєва душа - загальна для людини і тварини.

Можливості раціональної душі - це розум (чи інтелект), уява, пам'ять, бажання (чи потяг), воля [10, c. 75].

Головною зброєю пізнання, за Беконом, є метод, який би адекватно розкрив природу людини. Таким методом вважав індукцію, яку ввів у загальну теорію, виявив правила переходу від часткового до загального.

Вчення Бекона здійснило великий вплив на всі науки і зробило його творцем емпіричної науки. Саме логіка разом з експериментом виступають у нього зброєю методу наукового дослідження [10, c. 75].

Цінними є погляди на те, що світ і людину в ньому краще вивчати за допомогою досліду, експерименту. Не споглядання і спостереження, а зміна явищ засобом дії з використанням інструментів, приладів. Отже, сформувався принцип наукового методу, який застосовувався до людини (механіцизм) [10, c. 76].



2.Загальна психологія як наука про свідомість

ХVІІ ст. - час корінних змін у соціально-політичному житті європейських народів, постає перед нами як переломна епоха в розвитку поглядів на психіку. Відбулася наукова революція, що зруйнувала традиційну картину світу.

Психологічні думки ХVІІ ст. розроблялись у напрямку таких наукових знань:

? Про живе тіло (зокрема людське) як механічну систему, яка не потребує для свого пояснення ніяких прихованих якостей і душ.

? Про свідомість як притаманну індивіду здатність завдяки внутрішньому спостереженню мати найдостовірніше знання про власні психічні стани й акти.

? Про пристрасті (афекти), що містяться в тілі через власну йому природу регуляторів поведінки, що спрямовують людину до того, що є кориснішим, і відвертаючи від того, що шкідливе.

? Про співвідношення фізичного (фізіологічного) та психічного [10, c. 77-78].

2.1 Погляди Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца, Т. Гоббса на душу та тіло людини

Другий етап розвитку психології «як науки про свідомість» починається із поглядів Декарта. Оскільки достовірне знання про будову нервової системи тими часами було мінімальне, то Декарт цю систему бачив у формі «трубок», якими проносяться легкі повітряноподібні частинки. Він називав їх «тваринними духами». Згідно з Декартовою схемою рефлексу, зовнішній імпульс приводить ці «духи» в рух, заносячи їх у мозок, звідки їх автоматично скеровано до м'язів. Гарячий предмет, обпалюючи руку, змушує відсмикувати її. Відбувається реакція, подібна до віддзеркалення світлового променя від поверхні. Термін «рефлекс», який з'явився після Декарта, означав віддзеркалення, реакцію м'язів - невід'ємний компонент поведінки.

Тому Декартова схема, попри її умоглядний характер, належить до категорії великих відкриттів. Вона відкрила рефлекторну природу поведінки, пояснивши її без залучення душі як рушійної сили тіла.

Тіло впливає на душу, зумовлюючи в ній «пасивні стани» (пристрасті) у вигляді чуттєвих сприймань, емоцій тощо. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи цю «машину» працювати і змінювати свій хід.

Спробу «побороти» дуалізм Декарта зробила когорта видатних мислителів XVII ст., які хотіли, заперечивши розрив тілесного й духовного, природи і свідомості, звести їх до єдності світу. До них належав Бенедикт Спіноза (1632-1677рр), який наголошував, що є єдина, вічна субстанція - Бог або Природа, з нескінченною кількістю атрибутів (невід'ємних властивостей). Тому людина - цілісна тілесно-духовна істота [3, c. 11].

Однак Томас Гоббс (1588-1679рр) категорично відкинув душу як особливу сутність. Він зазначав, що у світі немає нічого, крім матеріальних тіл, які рухаються за законами механіки, які відкрив Галілей. Відповідно і всі психічні явища пояснювали з погляду цих глобальних законів [3, c. 11].

Англійський учений Гоббс, основоположник механістичного матеріалізму, вважав, що природа є сукупністю тіл, що розрізняються між собою розміром, розташуванням та пересуванням. До механічного руху зводяться всі вищі форми руху. Чуттєві якості Гоббс розглядав не як властивості речей, а як форми їх сприймання. За Гоббсом, психологія має стати вченням про душевні явища, котрі, як тінь, як епіфеномени, супроводжують тілесні процеси [17].

Нідерландський філософ Спіноза (1632-1677рр) вважав, що свідомість - таке ж реальне явище, як і матерія. Його психологічні погляди формувалися під впливом механіки, оптики, геометрії. Одна з теорем його твору «Етика» проголошувала, що «порядок і зв'язок ідей такі ж, як і порядок і зв'язок речей». Спіноза слідом за Декартом і Гоббсом був радикальним представником детермінізму, тобто вчення про об'єктивний, закономірний взаємозв'язок та взаємозумовленість речей, процесів і явищ реального світу. Спіноза у вченні про душу звів усе розмаїття психічного життя до розуму та пристрастей, афектів: радості, суму та жадання. Волю він ототожнив з розумом. Поведінкою людини керує, за Спінозою, прагнення до самозбереження та власної користі. Найвищим видом інтелектуального знання він вважав безпосереднє досягнення істини, або інтуїцію розуму.

Німецький мислитель Лейбніц (1646-1716рр) уперше в історії науки висунув поняття несвідомої психіки. Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) та апперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає також увагу і пам'ять). Психічне життя, за Лейбніцем, доцільно уявляти не як арифметичну суму явищ, а як інтеграл, що має активний характер і перебуває в безперервному розвитку. Всесвіт складається з безлічі духовних субстанцій, регулюється гармонією, джерелом якої є найвища монада.

Англійський філософ і педагог Джон Локк (1632-1704рр) є фундатором емпіричної (дослідної) психології, що спирається на знання, набуті у вигляді досвіду. Досвід має два джерела: діяльність зовнішніх органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Душа нагадує tabula rasa (чисту дошку), на якій дослід виводить власні літери. Завдяки Локку в науці зміцнюється думка про те, що головним законом психології є закон асоціації (зв'язку) ідей. Асоціанізм стає одним із провідних напрямів психології [17].

2.2 Виникнення асоціативної психології

Асоціативна психологія як один з основних напрямків світової психологічної думки має багатовікові традиції. Асоціативна психологія пояснює динаміку психічних процесів за принципом асоціацій.

Сам термін «асоціація» (від латинского «з'єднання») означає зв'язок між психічними явищами, при якому актуалізація одного з них тягне за собою появу іншого. Даний термін був упроваджений Дж. Локком 1698 року й означав «неправильні і неприродні поєднання ідей».

Перші правила асоціацій і можливі сфери їх дії були сформульовані ще стародавніми мислителями. Арістотель розумів під асоціацією виникнення в свідомості будь-якого образу без подразника, який зазвичай викликає такий образ.

У XVII ст. Т. Гоббс висунув положення про те, що зв'язки ідей здійснюються за тими ж законами механіки, що і взаємодія живого організму з фізичним світом. Б. Спіноза сформулював такий закон асоціацій: «Якщо одного разу людське тіло піддалось одночасного впливу з боку двох або декількох тіл, то душа, уявляючи згодом одне з них, негайно буде згадувати і про інших».

У XVIII столітті виникають такі напрямки асоціативної психології:

- природничий (Д. Гарлі і Д. Прістлі пов'язували виникнення асоціацій із взаємодією організму і зовнішнього середовища);

- та ідеалістичний (Дж. Берклі і Д. Юм розглядали асоціації як зв'язок феноменів усередині свідомості суб'єкта).

Завдяки науковій діяльності представників цих напрямків до кінця XVIII століття закріпилася думка, відповідно до якої:

а) психіка побудована з елементів-відчуттів, які є первинними;

б)складні психічні утворення (уявлення, почуття, думки) вторинні і виникають за допомогою асоціацій;

в) умовою утворення асоціацій є суміжність двох психічних процесів;

г)закріплення асоціацій обумовлено жвавістю асоційованих елементів і частотою повторення в досвіді.

У закріпленні такого розуміння асоціативної психології основоположну роль зіграли видатні мислителі XVIII століття: Д. Гартлі, Т. Браун, Джеймс Мілль.

У розвитку асоціативної психології можна виділити такі етапи:

1. Передумови виникнення асоціативної психології: виділення асоціації як пояснювального принципу для обмеженого кола психічних явищ і процесів поведінки (IV ст. до н. е. - початок XVIII ст.). Механізмом асоціації пояснювали процеси пригадування Платон і Арістотель. Згодом принцип асоціації використовувався для розуміння процесів оволодіння своїми пристрастями (Р. Декарт), набуття досвіду (Т. Гоббс), деяких особливостей «руху думки» (Б. Спіноза), виникнення забобонів і «помилкових ідей» (Дж. Локк), сприйняття простору (Дж. Берклі). У Д. Юма асоціація стає пояснювальним принципом усієї пізнавальної сфери психіки. У цей період виникає і сам термін «асоціація» (Локк) [2].

На думку Н.В. Гриньової, саме наприкінці XVII - на початку XVIII століття починає створюватись асоціативна психологія.

Асоціативні теорії ХУІІ ст., що розвивались у творчості таких учених, як Р. Декарт, Д. Локк, Б. Спіноза, Т. Гоббс, створювалися на основі таких уявлень, що асоціація означає внутрішньотілесну проекцію попередніх контактів як основу накопичення та відтворення досвіду. Цей механізм вважався незалежним від участі душі.

Передбачалось, що свідомість на рівні асоціацій наслідує той порядок зовнішніх подразників, який зафіксував динамічний приклад тіла (механізм) [10, c. 88].

2. «Класична асоціативна психологія» (середина XVIII - початок XIX ст.). У цей період виникають закінчені системи асоціативної психології, у яких асоціація виступає пояснювальним принципом психіки взагалі (Д. Гартлі, Т. Браун, Джеймс Мілль). Назвавши свою асоціативну концепцію «ментальною механікою», Мілль тим самим підкреслив найхарактернішу рису асоціативних теорій цього часу: прагнення вивести всі закони душевного життя з механічних за своєю суттю зв'язків (асоціацій) далі неподільних елементів (відчуттів або уявлень) [2].

3. Середина XIX - початок XX ст. - початок кризи асоціативної психології в теорії і розробка окремих ідей асоціативної психології в експериментальних і практичних дослідженнях. У теорії закріплюється положення про неможливість звести «закони духу» до механічних законів і висувається вимога «зворотного» введення в концепцію асоціанізму активності суб'єкта, Я («ментальна хімія» Джона Стюарта Мілля, «мистецькі асоціації» Бена); робляться спроби розглянути асоціації в біологічному (еволюційному) аспекті (Р. Спенсер). В експериментальних дослідженнях і практиці ідеї асоціативної психології використовуються для пояснення законів пам'яті (Р. Еббінгауз), у діагностиці патологічних змін психіки (Е. Крепелін, Е. Блейлер), у дослідженнях мотивації (З. Фрейд), у практиці судової експертизи (асоціативний експеримент) [2].

4. Остаточне зникнення асоціативної психології як напряму та асиміляція його ідей у різних галузях психологічної теорії та практики (1900-1920 рр.) Загальновизнаною стає думка про те, що «асоціація - це взагалі не стільки «механізм», скільки явище, - звичайно, фундаментальне, яке саме потребує пояснення і розкриття його механізмів» (С.Л. Рубінштейн). Критичний аналіз основних ідей асоціативної психології утримувався майже в усіх основних психологічних напрямках XX ст. (Е.Е. Соколова) [2].

2.3 Вплив природничих наук на розуміння предмета психології в другій половині ХІХ ст. Основні програми розвитку психології як самостійної науки (В. Вундт, Ф. Брентано, І. Сєченов)

феодальний психологічний наука

У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. На початку XIX ст. почали формуватися нові підходи до психології як науки.

Провідними напрямками психології XIX ст. були: психологія з природничою основою; психологія як наука про суб'єктивний досвід; психологія народів.

Основними ознаками психології як природничої науки є еволюційний принцип, детерміністичний підхід до психічних явищ, критика їх ідеалістичного тлумачення, утвердження методів об'єктивного спостереження та експерименту.

Прикладами психологічних досліджень на основі еволюційного підходу були:

- вчення про походження людської психіки (Ч. Дарвін);

- теорія становлення найважливіших компонентів психічного життя людини (Т. Рібо);

- рефлекторна теорія психіки (І.М. Сєченов).

У природничо орієнтованій психології почалося використання експерименту. Розроблялися його різновиди, а саме:

- натуральний експеримент (узагальнення фактів штучного добору Ч. Дарвіним);

- клінічний експеримент (аналіз психічних патологій Т. Рібо);

- фізіологічний експеримент (дослідження рухових центрів мозку І. Сєченовим).

- «уявний» експеримент Г. Спенсера [9, c. 52].

На зміну механіці прийшла фізіологія, яка зробила предмет свого вивчення - особливе природне тіло - об'єктом експериментального дослідження. Рефлекторна схема нервової системи, яку запропонував Декарт, виявилася правдоподібною завдяки відкриттю відмінностей між чутливими (сенсорними) і руховими (моторними) нервовими шляхами, що ведуть у спинний мозок. Це відкриття належало лікарям і натуралістам - чеху І. Прохазці, французу Ф. Мажанді та англійцю Ч. Белу. Воно дало змогу пояснити механізм зв'язку нервів як «рефлекторної дуги».

...