Вступ до загальної психології

Другий напрям, який підривав версію про безтілесне єство свідомості, сформувався під час вивчення органів чуття, їхніх нервових закінчень. Німецький фізіолог І. Мюллер (1801-1858рр) сформулював «закон специфічної енергії органів чуття»: жодною іншою енергією, окрім відомої фізиці, нервова тканина не володіє [3, c. 12].

Третій напрям повернув психологічну думку до питання про залежність її явищ від анатомії центральної нервової системи. Це була френологія, яка набула величезної популярності (від грец. «рhren» - душа, розум). Її автор - австрійський анатом Ф. Галль (1758-1829рр) запропонував «карту головного мозку», згідно з якою різні здібності розміщено в його певних ділянках. Це нібито впливає на форму черепа, що дає змогу, обмацуючи його, визначати за «шишками», наскільки розвинуті в цього індивіда розум, пам'ять тощо.

Невдовзі Іван Сєченов, посилаючись на вивчення часу реакції як процесу, що вимагає цілісності головного мозку, зазначив: «Психічна діяльність, як усяке земне явище, відбувається в часі та просторі».

Спираючись на вчення про рефлекси, І.М. Сєченов розробив програму створення об'єктивної психології, яка має базуватися на об'єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. І.П. Павловим (1849-1936рр), який експериментально обґрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи [17].

Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідної науки [17].

Лідером нової психофізіології став Герман Гельмгольц (1821-1894). Його різнобічний геній змінив чимало наук про природу, зокрема про природу психічного. Він відкрив закон збереження енергії.

Чарльз Дарвін (1809-1882), учення якого про еволюцію змінило біологію, проаналізував інстинкти як спонукальні сили поведінки. Базуючись на фактах, він критикував версію про їхню розумність.

Без ІНСТИНКТІВ (сліпих спонук), корені яких сягають історії виду, організм не може вижити. Інстинкти пов'язані з емоціями.

Вільгельм Вундт (1832-1920), який організував у Лейпцигу перший спеціальний психологічний інститут (1875), досліджував у ньому теми, запозичені у фізіологів, - відчуття, час реакцій, асоціації, психофізику.

Він заснував 1879 р. першу у світі експериментальну лабораторію в Лейпцигу. Навколо неї складається велика інтернаціональна наукова школа, утворюються нові психологічні лабораторії, кафедри, журнали, товариства, а з 1899 р. проводяться міжнародні психологічні конгреси.

За В. Вундтом, психологія має своїм предметом безпосередній досвід суб'єкта, який може вивчатися лише завдяки самоспостереженню, інтроспекції. Згідно з його думкою, свідомість принципово відрізняється від усього зовнішнього та матеріального, що визначає специфіку психології як науки. Дослідна психологія повинна вивчати свідомість за допомогою експериментальних процедур фізіології, які дають змогу розчленовувати безпосередній суб'єктивний досвід і реконструювати в наукових поняттях архітектоніку свідомості індивіда. Тому В. Вундт називав дослідну психологію фізіологічною психологією.

Ф. Брентано (1838-1917) висунув програму, що протистояла як традиційній, так і новій психології В. Вундта. Він виступає проти психології як науки про зміст свідомості. Істинною психологічною реальністю є не змісти, а акти нашої свідомості. Свідомість будується не зі змістів (відчуття, образ та ін.), а з актів (уявлень, суджень, емоційної оцінки), які передбачають «спрямованість на...», або інтенцію. Отже, предметом психології є психічні феномени як акти - бачення, слухання, міркування.

Акт свідомості, тобто функція свідомості, завжди виявляється у її спрямованості на об'єкт усвідомлення. Відповідно до способу ставлення до предметів Ф. Брентано поділяє класифікацію духовних актів на три види: акти уявлення, акти міркування, акти почуття (емоційної оцінки об'єкта).

В уявленні предмет являється свідомості у вигляді образу. Модифікаціями цього акту є сприйняття, уява, поняття, причому уявленню належить керівна роль.

«Ні про що не можна думати, нічого не можна хотіти, ні на що не можна надіятись, нічого не можна боятись, якщо щось не уявлено», ствержував Ф. Брентано

Міркування - другий вид ставлення до об'єкта. За Брентано, у міркуванні об'єкт характеризується як істинний або неправильний.

В актах почуття (емоційної оцінки) суб'єкт ставиться до свого об'єкта як до добра чи зла, бажаного або відкинутого. Цей клас феноменів охоплює також бажання і волю. Виокремивши три види актів, Брентано підкреслював їх єдність у цілісному душевному житті. Свідомість у єдності її актів Брентано порівнює з рікою, у якій одна хвиля наслідує іншу. Ця теорія вела до уявлення про суб'єкта як систему актів, яка має підґрунтя в самій собі й осягає себе через самоспостереження [19, c. 32].

Одним з учнів В. Вундта був М.М. Лате, який 80-ми роками минулого століття почав працювати як психолог-експериментатор в Одесі. Тоді ж розпочинає свою діяльність у Київському університеті І.О. Сікорський.

Унікальним предметом психології визнали «безпосередній досвід». Головним методом - інтроспективу: спостереження суб'єкта за процесами у своїй свідомості. Інтроспективу розуміли як особливу процедуру, яка вимагає спеціального тривалого тренування [17].

Найвитонченіша інтроспектива не могла знайти тих чуттєвих елементів, з яких, за прогнозом Вундта, мала б складатися «матерія» свідомості.

Кузен Дарвіна Френсіс Гальтон (1822-1911рр) став піонером розробки генетики поведінки. Завдяки йому стало популярним вивчення індивідуальних відмінностей. У книжці «Спадковий геній» (1869), посилаючись на багато фактів, він доводив, що надзвичайні здібності переходять у спадок.

Французький психолог Альфред Біне (1857-1911рр), згідно із завданням урядових органів, почав шукати психологічні засоби, за допомогою яких вдалося б відокремити дітей, здібних до навчання, але ледачих, від тих, хто має вроджені вади.

Експериментальні завдання Біне виклав у вигляді тестів, встановивши шкалу, кожен з розподілів якої містив завдання, які можуть виконати нормальні діти певного віку. Ця шкала стала популярною в багатьох країнах [3, с. 12].

У Німеччині Вільям Штерн увів поняття «коефіцієнт інтелекту» (з англ. «ай-к'ю»). За допомогою цього коефіцієнта зіставляли «розумовий вік» (який визначали за шкалою Біне) з хронологічним («паспортним»). Якщо вони не збігалися, це вважали ознакою або розумової відсталості (коли розумовий вік нижчий від хронологічного), або обдарованості (коли розумовий вік перевершує хронологічний). Цей напрям (тестологія) став найважливішим каналом зближення психології з практикою [3, c. 13].

На зламі XIX-XX ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія, соціальна та культурно-історична психологія, психотехніка. Формуються нові школи й течії психології, серед яких структурна школа Е. Тітченера, вюрцбурзька школа X. Кюльпе, К. Марбе, К. Бюлера, О. Зельца, функціоналізм в американській психології (В. Джеме, Дж. Дьюї, Г. Керр, Р. Вудвортс), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм [17].

2.4 Виникнення структурної та функціональної психології

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. розвивалась і структурна психологія (структуралізм).

Родоначальниками структуралізму як школи або системи психології можна вважати англійських філософів XVIII і XIX ст. Формально його виникнення пов'язують з ім'ям Вільгельма Вундта і відносять до кінця XIX ст. У лабораторії Вундта експериментально вивчалося багато важливих проблем: час реакції, змішання кольорів, послідовні образи, психофізика і словесні асоціації.

Вундт змалював природу психічних явищ, визначив, що саме слід вивчати психологу і як обробляти результати експериментальних досліджень [24].

В. Вундт цікавився структурою свідомості і вважав головним завданням психології вивчення елементів свідомості і виявлення законів, за якими утворюються зв'язки між елементами. Він і його прихильники спробували застосувати його в аналізі усвідомлюваного внутрішнього досвіду, назвавши його «розумовою матерією» і намагаючись виявити й описати його найпростіші структури. Свідомість була розбита на психічні елементи - свого роду «атоми». Прихильники цієї доктрини були переконані, що основний матеріал свідомості - відчуття, образи і почуття. Роль психології вони зводили до можливо детальнішого опису цих елементів [16].

Е. Тінченер «привіз» психологію Вундта до США, де він називав цю систему структуралізмом. Він модифікував і доповнив її основні положення. І Вундт, і Тітченер визначали психологію як науку про свідомість, або про свідомий досвід.

В основі лежала атомістична теорія свідомості, висунута Едвардом Тітченером: свідомість складається з простих елементів, поєднання яких формують складніший зміст свідомості.

Подібне визначення обмежувало дійсний предмет психології людським досвідом. Усе, що можна було сказати про біологічні види, що стоять на нижчому щаблі еволюційного розвитку, було визначено як предмет вивчення біології [16].

Поділ психіки на складові елементи в річищі структуралізму здійснювалося за допомогою методу експериментальної інтроспекції - кращого, на думку В. Вундта і Е. Тітченера, для психології, що відрізняє її від інших наук. Але в цьому методі виявилися серйозні недоліки, та й «атоми» свідомості виявилися мало схожі на фізичні атоми, бо схильні постійно змінюватись і розвиватись. Тому незабаром довелося відмовитися від погляду на психологію як науку про структури свідомості, хоча протягом кількох років він мав успіх [16].

Під впливом еволюційної теорії в біології (Ч. Дарвін, Г. Спенсер) й у зв'язку із запитами соціальної практики наприкінці ХІХ ст. виникла функціональна психологія.

Функціональна психологія (від лат. Functio - виконання) - напрям, що досліджує психічні процеси з точки зору їх функції в пристосуванні організму до середовища.

Функціональна психологія розглядає психічне життя і поведінку людини з точки зору її активної і цілеспрямованої адаптації до умов навколишнього середовища.

З урахуванням місця виникнення і деяких особливостей, в загальному руслі функціональної психології розрізняють дві окремі гілки: європейську і американську; останню часто називають також функціоналізмом [14].

Отже, у функціональній психології було кілька течій. У європейських країнах природничого трактування психічних функцій дотримувалися Т. Рібо (Франція), М. М. Ланге (Росія), Е. Клапаред (Швейцарія), ідеалістичного трактування - К. Штумпф і представники Вюрцбурзької школи (Німеччина).

У Сполучених Штатах сформувався інший варіант функціональної психології, висхідний до У. Джеймса і представлений двома школами: Чиказькою (Д. Дьюї, Д. Енджелл, Г. Керр) і Колумбійською (Р. Вудвортс).

Американський різновид функціональної психології виник у США наприкінці XIX століття як альтернатива структуралізму, що розвивається в руслі методу інтроспекції (самоспостереження) В. Вундтом і його учнем Е. Тітченером, який уже працював того часу в Корнелльському університеті (Cornell University, Ithaca) США [14].

За функціоналістичним підходом, у психіці можна виділити окремі психічні функції, що являють собою порівняно самостійні елементи. Функціоналізм звертається до уявлень кінця XIX ст., коли було прийнято вважати, що кожна ділянка мозку має власну спеціалізацію, проте відтоді уявлення функціоналістів були докорінно переглянуті у зв'язку з розвитком когнітивної психології і нейробіології.

У річищі функціоналізму психологія розумілася як наука про функції свідомості щодо потреб організму і у зв'язку із завданням ефективної адаптації даного організму до змін у природному і соціальному оточенні. Сфера вивчення психології тим самим істотно розширювалась. Вона охоплювала не тільки свідомість, а й поведінку (пристосувальні дії), мотиви цієї поведінки, індивідуальні відмінності між людьми, механізми навчання та інші проблеми, які зближують психологію з практикою.

Прихильники цього напрямку зробили істотний внесок в експериментальну психологію. Однак слабкість їх теоретичних позицій, дуалізм у розумінні відносин між тілесними та психічними функціями, телеологічний погляд на свідомість як на цілеспрямовано діючу сутність призвели до того, що цей напрямок втратив науковий вплив. У 20-х рр. XX ст. американська функціональна психологія була відтіснена біхевіоризмом [14].

Фундаторами школи гештальтпсихології, яка утворилася на початку XX ст., стали М. Вертгаймер (1880-1944рр), В. Келер (1887-1967рр), К. Коффка (1886-1941рр). У процесі оригінальних експериментів щодо вивчення сприймання (у-феномени) та інтелекту вони з'ясували, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти) як первинні дані психології, що не можуть бути виведені з їхніх компонентів. Навпаки, властивості частин визначаються саме структурою, гештальтом. Останній функціонує за принципом кращої організації (прегнантності), ізомормізму (тотожності між психічними та фізичними гештальтами). При виконанні завдань головним чинником визнавався «інсайт», тобто явище раптового охоплення ситуації в цілому [17].



2.5 Визнання психології як самостійної галузі знань

Виділення психології в самостійну науку відбулось в 60-х роках ХIХ ст. Воно було пов'язане зі створенням спеціальних науково-дослідних установ - психологічних лабораторій та інститутів, кафедр у вищих навчальних закладах, а також з упровадженням експерименту для вивчення психічних явищ.

Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни була фізіологічна психологія німецького вченого В. Вундта (1832-1920), творця першої у світі психологічної лабораторії. Як він вважав, у сфері свідомості діє особлива психічна причинність, що підлягає науковому об'єктивному дослідженню.

Послідовник Вундта Е. Тітченер (1867-1927), американський психолог, був засновником і лідером структурної психології. У її основі лежить ідея елементів свідомості (відчуттів, образів, почуттів) і структурних відносин. Структура, за Тітченером, виявляється інтроспекцією - спостереженням суб'єкта за актами власної свідомості.

Вільям Джеймс (1842-1910) - американський психолог, творець першої американської лабораторії, засновник американського напрямку у функціоналізмі, створеному австрійським психологом Ф. Брентано, який конкурує зі структуралізмом Е. Тітченера.

Під впливом ідей психології акту Джеймс створив функціоналізм. Він є автором праці «Основи психології» (1890). Джеймс заперечував існування свідомості як субстанції й наполягав на її існуванні як функції пізнання.

Джеймс відкидав атомізм психології. Вважав, що в самоспостереженні нам відкриваються не елементи, а цільні конкретні стани свідомості, мінливі в кожний момент часу.

За його переконаннями, у свідомості немає зв'язувань, вона - потік. У ній можна виділити якості й перехідні стани. Характерною рисою потоку свідомості є наявність психічних обертонів, образів, неясних і невиразних явищ свідомості.

Теорія свідомості Джеймса свідчить про те, що предметом психології є свідомість, але не з погляду вивчення її структури й механізмів з'єднання її елементів, як це стверджувала школа В. Вундта, а вивчення її роботи, дослідження законів і механізмів, що обумовлюють специфіку її функціонування. За цією теорією В. Джеймса свідомість має низку характеристик:

* цілісність, тобто відсутність яких-небудь зв'язувань усередині самої свідомості;

* безперервність роботи, постійний рух, названий «потоком свідомості», коли відбувається більш-менш точне усвідомлення яких-небудь зовнішніх (предмети, речі) і внутрішніх явищ (думки, почуття, відчуття);

* динамізм, постійна мінливість усвідомлення навіть звичних речей;

* різна інтенсивність і чіткість усвідомлення тих або інших явищ і речей;

* селективність, вибірковість в усвідомленні як зовнішніх, так і внутрішніх образів і бажань, а який саме образ буде виходити на перший план обумовлюється бажаннями й інтересами самого індивіда.

Джеймс наголошував, що доцільно використовувати як метод вивчення функції свідомості тільки безпосереднє самоспостереження, інтроспекцію, у якій індивідові відкриваються не елементи, а цільні конкретні стани свідомості [25, c. 155].

Також В. Джеймс відомий у психології як творець однієї з перших теорій особистості. Ключові положення цієї теорії такі:

1. Особистість, за Джеймсом, має два боки: «емпіричне Я», тобто пізнаване й обумовлене як особистість, і «чисте Я», що пізнає світ і себе.

2. Структура «емпіричного Я»:

* фізична особистість, у яку включені власна тілесна організація, одяг, а також будинок, родина, матеріальний стан;

* соціальна особистість, що розуміється як визнання в людині особистості з боку інших людей, а також її соціальні ролі. Це означає, що в людини стільки соціальних особистостей, у скільки соціальних груп вона психологічно включена;

* духовна особистість, що являє собою єдність усіх духовних властивостей і станів особистості: мислення, емоції, бажання й т.п., і ядром цього складника є почуття активності Я.

3. Виділення в структурі особистості такого важливого феномену, як самооцінка, що, за Джеймсом, складається із самоповаги особистості, її домагань і зовнішнього впливу й успішності в здійсненні домагань [25, c. 156].



3.Загальна психологія як наука про поведінку

3.1 Психологія як наука про поведінку. Поведінка як основний предмет психології (біхевіоризм, рефлексологія, реактологія)

У цьому контексті важливим є вчення Івана Сєченова (1829-1905рр) про рефлекторну сутність психіки. Його перший трактат «Рефлекси головного мозку» (1863), який увійшов до книги «Психологічні етюди», мав значний резонанс у російському суспільстві, журналістиці, літературі.

І. Сєченов не ототожнював психічний акт з рефлекторним. Він вказував на схожість у їхній будові. Психологію називав рідною сестрою фізіології, а не її придатком. Він зміг співвіднести рефлекс із психікою завдяки тому, що саме уявлення про рефлекс він радикально видозмінив, як і уявлення про психіку [5, c. 13].

Модель рефлекторної дуги І. Сєченов замінив моделлю рефлекторного кільця. Якщо кільце не замикається, дія порушується. Саморегуляція поведінки організму за допомогою сигналів - такою була фізіологічна підстава сєченовської схеми психічної діяльності.

Серед головних досягнень І. Сєченова виокремлюється центральне гальмування, яке він відкрив. Глибинні видозміни в категорії рефлексу відкрили перспективу нового розуміння предмета психології. Уперше в історії психології предмет цієї науки охоплює не тільки явища і процеси свідомості (або несвідомої психіки), а весь цикл взаємодії організму зі світом, зокрема його зовнішні тілесні дії. Сєченов став піонером науки, предметом якої є психічно регульована поведінка.

Нове розуміння предмета психології сформувалося під впливом робіт Івана Павлова (1859-1963рр) і Володимира Бехтерева (1857-1927рр). Предмет психології вони вважали не ізольовану свідомість, а вивчення цілісної поведінки. Цей напрям набув популярності під назвою рефлексологія, оскільки замість відчуття як початкового поняття розглядали рефлекс.

Під впливом ідей Павлова та Бехтерева виникає новий могутній напрям - біхевіоризм, який утвердив поведінку як предмет психології. Поведінку трактували як сукупність реакцій організму, обумовлених його взаємодією зі стимулами середовища, до якого він адаптується.

На думку сучасників, рефлексологію В.М. Бехтерева можна вважати російським варіантом біхевіоризму, який виник в американській психології у ХХ ст.

А у вітчизняній психологічній науці 20-30-х років ХХ ст. сформувався ще один напрямок, який вивчав поведінку, - реактологія.

Реактологія (від лат. Re - проти, actio - дія і грец. Logos - вчення) - напрям у вітчизняній психології, що трактував психологію як «науку про поведінку» живих істот, зокрема і людини, центральною категорією якої вважалася «реакція» як універсальна для всіх живих істот, як відповідь цілого організму, а не окремого органу. Дана теорія була обґрунтована К.М. Корніловим як засіб «поліпшення» рефлексології [12].

Центральне поняття реактології - «реакція» (всі відповідні рухи організмів, включаючи одноклітинних) - розглядалося як універсальне для всіх живих істот. На відміну від рефлексу, реакція виходить не від окремого органу, а від цілісного організму і властива всім організмам, здатним на рух. Завдання реактології передбачало вивчення швидкості, сили і форми протікання реакції за допомогою різних методів. Детальне вивчення поняття «рефлекс» і розширення його до категорії «реакція» давали можливість, на думку представників реактології, здійснити «синтез» суб'єктивної та об'єктивної психології [12].

Психологічні дискусії початку 30-х рр. ХХ ст. привели до відмови від реактологічних схем, близьких до біхевіоризму. У зв'язку з так званою «реактологічною дискусією» існування реактології закінчилося на початку 30-х рр. ХХ ст. Відтоді поняття реактології було усунуто із психологічної науки.

Близьким за значенням до радянських рефлексології та реактології був біхевіоризм, який виник тоді в американській психології і змінив загальний лад психологічного пізнання. Його предмет охоплював відтепер формування і зміну реальних тілесних дій у відповідь на широкий спектр зовнішніх подразників [5, c. 14].

Кредо цього напряму було відображено в понятті «поведінка» (англ. «біхевіор»). «Батьком» біхевіоризму вважають американського психолога Джона Уотсона (1878-1958рр), у статті якого «Психологія, як її бачить біхевіорист» (1913) висловлено маніфест нової школи. У ньому вимагали «викинути за борт» як пережиток алхімії та астрології всі поняття суб'єктивної психології свідомості і перекласти їх на мову об'єктивно спостережуваних реакцій живих істот на подразники [5, c. 13].

Дж.Б. Уотсон, засновник біхевіоризму, предметом психології вважав поведінку, яка цілком побудована із секреторних і мґязових реакцій, що повністю визначаються зовнішніми стимулами. Дж.Б. Уотсон мріяв зробити психологію наукою, здатною контролювати та передбачати поведінку, і це вдалося б, якби людська поведінка справді залежала тільки від зовнішніх чинників [3, c. 59].

Особистість людини, з погляду біхевіоризму, є не що інше, як сукупність поведінкових реакцій, властивих цій людині. Та чи інша поведінкова реакція виникає на певний стимул, ситуацію. Формула «стимул-реакція» (S-R) була провідною в біхевіоризмі [3, c. 60].

Один із засновників біхевіоризму Е. Торндайк (1874-1949рр) розробив закон ефекту, за яким зв'язок між стимулом і реакцією посилюється, якщо є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, отримання бажаного результату, матеріальна винагорода тощо) або негативним (біль, покарання, невдача, критичне зауваження тощо). Поведінка людини найчастіше випливає з очікування позитивного підкріплення, але іноді переважає бажання насамперед уникнути негативного підкріплення, тобто покарання, болю тощо [3, c. 61].

Е. Торндайк використовував в експериментах так званий «проблемний ящик». Він зачиняв у ньому тварин, які мали змогу вийти з нього, тільки натискуючи на спеціальні пристрої. Поведінка тварини здійснювалася за такою схемою:

а) вихідний пункт - проблемна ситуація;

б) організм протидіє їй як ціле;

в) він активно діє у пошуках виходу;

г)він навчається вправ. За Е. Торндайком, інтелектуальний акт тварин розв'язує проблему активними діями, а не спогляданням. Завдяки цьому встановлюється найдоцільніша координація дій і досягається адаптація до середовища. Учений сформулював кілька законів «природного добору» корисних дій індивіда - закон вправ, закон готовності, закон асоціативного зсуву, закон ефекту. Згідно із законом ефекту детермінантами научіння є не «спроби та помилки» самі по собі, а полярні стани організму, наприклад «задоволення-дискомфорт». Б. Торндайк розширив поняття психічного, вивів його за межі свідомості у сферу взаємодії із середовищем - через зв'язок між ситуацією та реакцією [17].

У 30-ті роки XX ст. виникли й інші варіанти біхевіоризму, пов'язані з іменами В. Хантера, К. Лешлі та ін. Еволюція біхевіоризму приводить у середині століття до виникнення кількох напрямів так званого «необіхевіоризму» - когнітивного біхевіоризму К Толмена, гіпотетико-дедуктивного біхевіоризму К. Гала, оперантного біхевіоризму Б.Ф. Скіннера, соціобіхевіоризму

Дж. Міда. Відмова ортодоксальних біхевіористів від суб'єктивізму була дезавуйована в працях необіхевіористів. Вихідна схема «стимул-реакція» доповнюється поняттями, що пояснюють психологічний вакуум між зовнішніми діями сосовно індивіда та його реакціями. Це такі поняття, як «проміжні перемінні», «цілеспрямована поведінка», «латентне научіння», «центральні детермінанти», «редукція потреби», «підкріплення», «вербальна поведінка», «узагальнений інший» тощо [17].

Своєрідне розуміння відносин між індивідом і суспільним середовищем утвердилось у французькій психології. Особистість, її дії і функції пояснювали соціальним контекстом взаємодії людей. У такий спосіб виявляється внутрішній світ суб'єкта зі всіма його унікальними ознаками, які попередня психологія свідомості приймала спочатку як дане. Найпослідовніше цю лінію, популярну серед французьких дослідників, розвивав П'єр Жане (1859-1947рр). Жане та його послідовники вважали її одиницями не сенсорні (відчуття, образи), інтелектуальні (ідеї, думки) або емоційно-вольові елементи, а соціальні (спершу зовнішні, потім - внутрішні) [5, c. 14].

У 70-ті роки біхевіоризм представив свої концепції в новому ракурсі - з погляду теорії соціального вчення. На думку А. Бандури, одна з головних причин, що зробила нас такими, які ми є, повґязана з нашою схильністю наслідувати поведінку інших людей з урахуванням того, наскільки сприятливі можуть бути результати такого наслідування для нас. Отже, на людину впливають не тільки зовнішні умови, вона також постійно має передбачати наслідки власної поведінки, самостійно її оцінюючи [3, c. 62].

Отже, як складник предмета психології з'явилася соціальність, яка впливає на поведінку особистості.

3.2. Теорії діяльності

1920-ми - на початку 1930-х рр. почала розроблятися психологічна теорія діяльності, яка всебічно розкрита в працях радянських психологів - Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва, А.Р. Лурії, О.В. Запорожця, П.Я. Гальперіна і багатьох ін.

Донині психологія свідомості вже відійшла на другий план і в розквіті були нові закордонні теорії - біхевіоризм, психоаналіз, гештальтпсихологія та низка інших. Отже, радянські психологи вже могли врахувати позитивні боки і недоліки кожної з цих теорій [23].

Російський психолог Л.С. Виготський підготував ґрунт для формування психологічної теорії діяльності і висунув ідею про вирішальну роль діяльності у психічному розвитку дитини.

На основі зазначеної ідеї О.М. Леонтьєвим була створена теорія діяльності, у якій учений виходив з положення про те, що діяльність втілюється у своєму продукті. Відбувається начебто «опредметнення» тих уявлень, які її спонукають і регулюють. Отже, у продукті діяльності ці уявлення набувають нової форми. На підставі цього положення О.М. Леонтьєв доходить висновку, що, взаємодіючи з предметами реального світу, які створені людською культурою протягом її історії, індивід засвоює (привласнює) «опредметнену» психологічну реальність. Це й становить процес його психічного розвитку.

Виходячи з цих загальних положень, учений розкриває багато важливих психологічних понять. Згідно з уявленнями О.М. Леонтьєва, до структури діяльності входять такі компоненти: потреби, мотиви, завдання, дії та операції. Він зазначав, що діяльність містить три мікроструктури і блоки: перший пов'язаний з мотивами, другий - з метою, третій - з операціями [21].

Уявлення про будову, або макроструктуру, діяльності, хоча і не вичерпують повністю теорію діяльності, але становлять її основу. Діяльність людини має складну ієрархічну будову. Вона складається з декількох шарів, або рівнів. Назвемо ці рівні, рухаючись зверху вниз:

- рівень особливих діяльностей (або особливих видів діяльності);

- рівень дій;

- рівень операцій;

- рівень психофізіологічних функцій [23].

Дія - основна одиниця аналізу діяльності. За визначенням «дія» - це процес, спрямований на реалізацію мети діяльності. Отже, до визначення дії входить ще одне поняття - «мета».

У понятті дії відображені основні вихідні положення, або принципи, теорії діяльності, суть яких полягає в такому:

1) свідомість не може розглядатися як замкнута сама в собі: вона повинно бути виведена в діяльність суб'єкта;

2) поведінка не може розглядатись у відриві від свідомості людини. При розгляді поведінки свідомість повинна бути не тільки збереженою, а й визначеною у своїй фундаментальній функції (принцип єдності свідомості і поведінки);

3) діяльність - це активний, цілеспрямований процес (принцип активності);

4) дії людини предметні; вони реалізують соціальні-виробничі і культурні цілі (принцип предметності людської діяльності і принцип її соціальної обумовленості).

Наступним рівнем щодо дії є операції. Операцією називається спосіб виконання дії. Кілька простих прикладів допоможуть проілюструвати це поняття.

1. Помножити два двозначні числа можна усно і письмово, зозв'язуючи приклад «у стовпчик». Це два різні способи виконання однієї і тієї ж арифметичної дії, або дві різні операції.

2. «Жіночий» спосіб заведення нитки в голку полягає в тому, що нитка просовується у вушко голки, а чоловіки насувають вушко голки на нитку. Ця теж різні операції, у даному випадку рухові.

3. Щоб знайти певне місце в книжці, зазвичай користуються закладкою. Але, якщо закладка випала, доводиться вдатися до іншого способу віднайдення потрібного абзацу: або спробувати згадати номер сторінки, або, гортаючи сторінки, пробігати очима кожну сторінку і т.п. Знову бачимо кілька різних способів досягнення однієї і тієї ж мети.

Операції характеризують технічний бік виконання дій, і те, що називається «технікою», спритністю, вправністю, зараховується майже винятково до рівня операції. Характер виконуваних операцій залежить від умов, за яких відбувається дія. При цьому під умовами маються на увазі як зовнішні обставини, так і можливості, або внутрішні засоби, самого діючого суб'єкта [23].

Говорячи про психологічну характеристику операцій, слід зазначити, що головна їх властивість полягає в тому, що вони мало усвідомлюються або не усвідомлюються зовсім. Цим операції принципово відрізняються від дій, які допускають і усвідомлювану мету, і свідомий контроль за їх перебігом. По суті, рівень операцій заповнений автоматичними діями і навичками [23].

Останній рівень у структурі діяльності становлять психофізіологічні функції. Говорячи про те, що суб'єкт здійснює діяльність, не можна забувати, що цей суб'єкт одночасно є організмом з високоорганізованою нервовою системою, розвиненими органами почуттів, складним опорно-руховим апаратом і т.п.

Під психофізіологічними функціями в теорії діяльності розуміються фізіологічні забезпечення психічних процесів. До них належить низка здібностей організму людини: здатності до відчуття, до утворення і фіксації слідів минулих впливів, моторна здатність та ін. Відповідно говорять про сенсорну, мнемічну і моторну функції [23].

Варто зазначили, що розробка теорії діяльності почалася з аналізу зовнішньої, практичної діяльності людини. Але потім автори теорії звернулися до внутрішньої діяльності.

Щодо цих надзвичайно важливих форм активності теорія діяльності висуває дві основні тези.

1. Внутрішня активність - це діяльність, яка має принципово ту ж будову, що й зовнішня діяльність, і відрізняється від неї лише формою протікання. Іншими словами, внутрішня діяльність, як і зовнішня, збуджується мотивами, супроводжується емоційними переживаннями, має свій операційно-технічний склад, тобто складається з послідовності дій і реалізуючих їх операцій. Відмінності полягають тільки в тому, що дії проводяться не з реальними предметами, а з їх образами, а замість реального продукту виходить уявний результат.

2. Внутрішня діяльність виникла із зовнішньої, практичної діяльності через перенесення відповідних дій у розумовий план. Очевидно, що для успішного здійснення певної дії «в умі» потрібно обов'язково освоїти її з матеріального боку й отримати спочатку реальний результат. Наприклад, продумування шахового ходу можливе лише після того, як освоєні реальні ходи фігур і сприйняті їх реальні наслідки.

Настільки ж очевидно, що при переносі в розумовий план зовнішня діяльність, не змінюючи своєї принципової будови, сильно трансформується. Найбільше це відноситься до її операційно-технічної частини: окремі дії або операції скорочуються, і деякі з них випадають зовсім; увесь процес протікає набагато швидше [23].

Загалом у традиційній психології проблема діяльності розглядалась у межах діалектико-матеріалістичних ідей (М.Я. Басов, С.Л. Рубінштейн).

Визначний учений С.Л. Рубінштейн і його учні тривалий час розробляли методологічний принцип єдності свідомості й діяльності. Цей принцип проголошує: психіка людини не тільки проявляється, а й формується в діяльності. Конкретно це означає, що різні рівні і типи свідомості, взагалі психіка, проявляються і розвиваються через різні види діяльності і поведінки: рух-дію-вчинок. Сам факт усвідомлення індивідом своєї діяльності - мети та умов - змінює її характер і протікання.

Наприкінці 80-х років у науці розгорнулася дискусія про статус поняття діяльності, його полідисциилінарний характер і місце серед інших гуманітарних понять (суспільні відносини тощо).

На думку сучасного психолога В.П. Зінченка, свідоме життя людини складається з двох типів відносин: вільні відносини (незалежні від свідомості) і відносини як «перетворені форми» свідомості (енергія, сила). Діяльність і свідомість не можна ототожнювати, свідомість вільна і не залежить від діяльності, хоча нею породжується [21].



3.3 Несвідомі психічні явища як предмет вивчення психології (психоаналіз, неофрейдизм, аналітична психологія, індивідуальна психологія, гормічна психологія)

Несвідомі психічні явища як предмет вивчення найдетальніше розглянуті в глибинній психології [15]. За даними Н В. Гриньової, глибинна психологія - це загальна назва для позначення психологічних напрямів, які висувають ідею про незалежність психіки від свідомості, намагаються довести фактичне існування несвідомого та виявити його зміст. Нині глибинну психологію умовно поділяють на класичну й сучасну:

- класична глибинна психологія представлена концепціями З. Фрейда (психоаналізом) та К.Г. Юнга (аналітичною психологією);

- сучасна глибинна психологія об'єднана загальною проблемою розуміння психіки людини та її поведінки, включає в себе численні школи і напрямки досліджень [15, c. 5].

За даними А.Л. Свенцицького, до глибинної психології відносяться: гормічна психологія У. Мак-Дугалла, фрейдизм і неофрейдизм, аналітична психологія К. Юнга, індивідуальна психологія А. Адлера [20].

Гормічна психологія - напрям у психології, заснований англо-американським психологом У Мак-Дугаллом. За його уявленням, основою будь-яких психічних явищ є особлива нематеріальна сила («горме»), яка проявляється у вигляді інстинктів. Він вважав поведінку мотивованою тільки інстинктами.

Основні ідеї гормічної психології були сформовані в книжці У. Мак-Дугалла «Вступ до соціальної психології» (1908). В основу гормічної психології покладено ідею про те, що діяльність людини обумовлена процесом активного прагнення до мети, який, у свою чергу, керується усвідомлюваною в більшій чи меншій мірі потребою. Гормічна активність набуває свідомого характеру в тому випадку, якщо організм усвідомлює ситуацію, перешкоди і здатний передбачити результат. У зв'язку з цим надається особливого значення інстинктам як джерелу поведінки людини і тварин, при цьому інтелекту відводиться другорядна роль, що визначає його як «засіб досягнення мети».

Інстинктивний процес у річищі гормічної психології розглядається як духовний, який охоплює і емоційні, і пізнавальні акти. Так, наприклад, інстинкт втечі неможливий без емоції страху, інстинкт цікавості пов'язаний з емоцією здивування і т.д. При ослабленні інстинкту організм втрачає здатність до дії.

Гормічна психологія була протиставлена механічній психології (зокрема, біхевіоризму), виступала проти принципу «стимул-реакція» і висувала ідею активної цілеспрямованої поведінки. Що стосується фрейдизму, то представники гормічної психології не применшують значення потягу і несвідомого у психічному житті, проте виступають проти фрейдистської переоцінки значення сексуальних мотивів [20].

Передумовами виникнення психоаналізу є звертання до несвідомих психічних явищ як предмета вивчення психології. Біхевіоризм, а разом з ним і психоаналіз, ущент підірвали психологію свідомості. Учені доводили, що за покровом свідомості існують могутні пласти неусвідомлюваних суб'єктом психічних сил, процесів і механізмів [5, c. 14].

Саме психоаналізом назвав своє вчення австрійський лікар Зиґмунд Фрейд (1856-1939рр). Замість аналізу свідомості Фрейд вдався до аналізу прихованих, глибинних шарів психічної активності особистості. До Фрейда вони не були предметом психології. Після нього стали його невід'ємною частиною.

Зиґмунд Фрейд у початковому варіанті психоаналізу - фрейдизмі - уперше привернув увагу психологів до сфери мотивації особистості, зокрема її несвідомих складників, які назвав інстинктами, вважаючи їх вродженими і спільними з тваринними предками. Поведінку людини пояснював дією підсвідомих некерованих інстинктів, головними з яких вважав інстинкт життя та інстинкт смерті. Вроджене прагнення людини до задоволення цих інстинктів перебуває в суперечності із суспільними нормами. Унаслідок такої суперечності виникає внутрішній конфлікт, який або розв'язується за допомогою сублімації (спрямування інстинктивної енергії людини на творчість, діяльність тощо), або призводить до захворювань - неврозів [9, c. 58].

У структурі особистості Фрейд вирізнив три компоненти:

- Id (латинський займенник Воно), що позначає вроджені біологічні потреби людини;

- Ego (латинський займенник Я), що становить зону конфлікту між біологічним (Воно) та соціальним (над Я);

- Superego (з латин. - над Я), що охоплює засвоєні людиною соціальні норми, традиції, цінності тощо.

Основна мета взаємодії всіх трьох систем - підтримувати чи (при порушенні) відновлювати оптимальний рівень динамічного розвитку душевного життя, збільшуючи задоволення і зводячи до мінімуму незадоволення [15, c. 15].

За даними Т.В. Дуткевич, психоаналітична терапія спрямована на вивчення несвідомого з метою його усвідомлення та посилення Его. Основні методи психоаналітичної терапії - метод вільних асоціацій, аналіз сновидінь, аналіз переносу [9, c. 58].

Метою психоаналізу є вивчення «Я» в його цілісності, тобто цей процес передбачає передусім пізнання істинної природи індивіда, який одним боком повернений до зовнішнього світу «Я», а інший його бік схований від нього самого і становить глибинний пласт його психіки [15, c. 11].

Психоаналіз мав значний вплив не лише на психологію й психотерапію, але й загалом на культурну ситуацію XX ст. [1; 13].

Психоаналітичний рух набув значного поширення в різних країнах. Водночас уявлення про психіку розширилось. У ній не лише виявили свідомі та несвідомі пласти психіки, а й стверджували, що вона (психіка), по-перше, може існувати й поза організмом; по-друге, тісно пов'язана з попереднім розвитком людства і Всесвітом; по-третє, містить змістовні та інформаційні аспекти життєдіяльності минулого, теперішнього і майбутнього.

У цьому контексті важливим є досягнення трансперсональної психології. Трансперсональні переживання інтерпретують ті, хто переживав їх як повернення в історичні часи й дослідження свого біологічного та духовного минулого, коли людина проживає спогади з життя предків, зі своїх втілень [15, c. 15].

На основі класичного психоаналізу (фрейдизму) до кінця 1930-х рр. виділилися нові течії, які отримали назву неофрейдизму. Насамперед, з фрейдизму виділилися два напрямки - психологія особистості (індивідуальна психологія) А. Адлера та аналітична психологія (Цюрихська школа, у якій найвидатнішим психологом був Карл Густав Юнг (1875-1961рр). З. Фрейд вважав, що К. Юнг вніс до психоаналізу багато нововведень, серед яких експериментальне дослідження психоаналітичних понять, уведення поняття «комплекс», застосування в аналізі міфологічного й антропологічного матеріалу, затвердження навчального аналізу як важливої частини підготовки нових психоаналітиків, використання психоаналітичної теорії і терапії для розуміння і лікування психозів [24].

Загалом неофрейдизм визначається як напрям у психології, що сформувався у 20-30-х рр. ХХ ст. на основі фрейдизму послідовниками З. Фрейда, які прийняли основи його теорії, але змінили ключові поняття, наприклад, на основі постулату про соціальну детермінованість психіки людини.

Послідовники З. Фрейда (представники неофрейдизму) вважають, що провідну роль у положенні людини відіграють суспільно-культурні впливи. Тобто вони зосереджують свою увагу на соціальних і культурних процесах. На їхню думку, саме ці процеси істотно впливають на виникнення внутрішньоособистісних конфліктів індивіда. В основі всіх теоретичних поглядів цього напрямку лежать поняття несвідомого і принципової конфліктності відносин особистості і суспільства.

Основними представниками неофрейдизму є Г. Салліван, К. Хорні та Е. Фромм. До неофройдистів часто також відносять А. Кардінера, Ф. Александера і деяких інших представників психоаналізу.

Представники психокультурного фрейдизму Карен Хорні (1885-1952рр), Еріх Фромм (1900-1980рр) та ін., визнаючи певну роль підсвідомого, серед іншого і сексуальних інстинктів, у поведінці людей, обґрунтовують роль соціальних чинників, серед них соціальних зв'язків і стосунків між людьми, матеріальної і духовної культури. На їхню думку, соціокультурні умови життя людей значно обумовлюють мотиви і зміст їх діяльності та поведінки [24].

Карен Хорні (1885-1952 pp.) - психоаналітик, яскрава представниця неофрейдизму, працювала у США, куди переїхала з Німеччини. Її вважають однією з ключових постатей у галузі жіночої психології. У своїй теорії особистості доводила, що провідною потребою дитини є потреба в безпеці, її незадоволення викликає появу базальної тривоги - почуття самотності й безпомічності, що врешті призводить до неврозів. Вирішальним фактором розвитку особистості є соціальні стосунки між дитиною і батьками, що розгортаються навколо прагнення дитини до задоволення власних бажань і прагнення до безпеки [9, c. 59].

Отже, представники неофрейдизму більшого значення надають ролі свідомості і впливу соціального фактора на розвиток особистості, на відміну від З. Фрейда, який визнавав тільки сексуальну енергію [24].

Послідовники Фрейда (К. Юнг, А. Адлер, К. Хорні) виступили проти біологізації людини, намагалися соціалізувати його вчення. Виконати це завдання їм так і не вдалось, бо соціальні якості індивіда (механізми розвитку особистості, соціальні потреби у спілкуванні, перевазі, престижі) вважали вродженими, хоча і відмінними від тварин.

Розглянемо особливості аналітичної та індивідуальної психології, які виокремились із психоаналітичної школи.

Карл Юнг (1875-1961 pp.) - швейцарський психіатр і психолог - відомий як засновник аналітичної психології, вивчав вплив динамічних неусвідомлених потягів на поведінку людини. Але на відміну від З. Фрейда не зводив несвідоме лише до суми сексуальних та агресивних потягів. Він вважав його творчим розумним принципом, що пов'язує людину з усім людством, з природою і космосом. Водночас як джерело активності особистості, за З. Фрейдом, - сексуальна енергія, за К.Г. Юнгом - це творча енергія людини, що може виявлятись у різних сферах [18].

Структура особистості, за К. Юнгом, складається з трьох окремих, але активно взаємодіючих між собою структур: індивідуальне свідоме (Ego), індивідуальне (особисте) несвідоме, колективне несвідоме.

1. Ego, або індивідуальне свідоме, є центром сфери свідомості. Воно поєднує думки, почуття, спогади та відчуття, завдяки яким ми відчуваємо свою цілісність і постійність. Еgo також складає підґрунтя самосвідомості.

2. Особисте несвідоме складається з переживань, що колись були свідомими, але потім стали забутими чи витісненими зі свідомості.

3. Колективне несвідоме - це глибинний рівень психіки, що містить спогади та образи, спільні для всього людства [18].

Саме К. Юнгу належить упровадження поняття «колективного несвідомого», яке він виділив на основі аналізу результатів численних експериментів, давніх міфів, казок, звичаїв, ритуалів. На думку К. Юнга, колективне несвідоме виникає в результаті еволюції людства і являє собою накопичений ним досвід у формі архетипів. Архетипи слугують формами сприймання й осмислення дійсності [9, c. 59].

Архетипи - це природжені ідеї або спомини, що спонукають людей сприймати, переживати чи реагувати на події певним чином. Архетипи виконують подвійну функцію: спонукають до поведінки певного типу та продукують колективні ідеї, образи, теорії людства, що виявляються у міфах, казках, мистецтві. Усі потужні ідеї та уявлення людства можуть бути зведені до архетипів [18].

Найважливіший архетип у теорії К. Юнга - «самість» - це серцевина особистості, навколо якої об'єднані всі інші елементи. Головна мета життя людини - розвиток самості. Сформована самість не виявляється в певному віці, досягнення зрілого «Я» потребує роботи над собою, наполегливості, інтелекту та великого життєвого досвіду.

Якщо людина не усвідомлює архетипи, то це призводить до руйнування Его. Розвиток особистості - індивідуація - полягає у зближенні свідомості й несвідомого [9, c. 59].

Наступним послідовником З. Фрейда, який започаткував власний напрям у психологічній науці, став Альфред Адлер (1870-1937 pp.). Австрійський психолог і психіатр А. Адлер у своїх працях робив акцент на творчій активності людини, яка сама (а не біологічні чи соціальні фактори) визначає поведінку (індивідуальна психологія). Цим пом'якшується протилежність між біологічним і соціальним, людина вибірково до них ставиться і здатна до компенсації [9, c. 59].

Засновник індивідуальної психології А. Адлер вважає, що людина передусім - це свідома істота, а несвідоме має в її житті другорядне значення. Отже, людина повністю усвідомлює власні цілі, прагнення, можливості та слабкості. Отже, на думку А. Адлера, дії людини обумовлені майбутнім, а не минулим, як стверджує традиційний психоаналіз.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина, а детермінантою в розвитку особистості є прагнення людини до могутності. Але це прагнення не завжди може бути задоволеним. Дуже часто людина має фізичні чи психічні вади, що призводять до формування в неї комплексу неповноцінності. Людина прагне віднайти способи для подолання цього відчуття через компенсації. Існує три форми прояву компенсації:

- успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості із соціальним інтересом;

- надкомпенсація, що означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності;

- «вихід у хворобу», при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так виникає невроз [18].



4. Загальна психологія як наука про пояснення та розуміння психіки

4.1 Загальна психологія як наука про пояснення психіки (необіхевіоризм, когнітивна психологія, гуманістична психологія, трансперсональна психологія, психологія вчинку)

Необіхевіоризм розвивається в 30-60-ті рр. XX століття. Основними положеннями необіхевіоризму є:

1) предмет психології - процес навчання;

2) більшість видів поведінки підпорядковується законам умовних рефлексів;

3) психологія повинна прийняти принципи операціоналізму. Операціоналізм - це загальний підхід, метою якого є створення наукової термінології для звільнення від проблем, які не є у дійсності видимими і фізично відтвореними.

Уже в працях Е. Толмена і Б. Скіннера ставилися питання про необхідність вивчати соціальну поведінку і керувати нею. Підхід Едварда Толмена називається цілеспрямованим біхевіоризмом, оскільки К. Толмен любив казати, що «будь-яка поведінка завжди спрямована на мету».

Едвард Толмен (1886-1959рр) вважав, що формула поведінки має складатися не з двох, а з трьох членів, і тому виглядати так: стимул (незалежна змінна) - проміжні змінні - залежна змінна (реакція).

Середня ланка (проміжні змінні) - ніщо інше, як недоступні прямому спостереженню психічні моменти: очікування, установки, знання.

Наслідуючи біхевіористську традицію, Толмен проводив досліди над щурами, які шукають вихід з лабіринту. Головний висновок цих дослідів такий: поведінкою керують не ті стимули, які діють на тварин у цей момент, а особливі внутрішні регулятори [3, c. 65].

Інший варіант необіхевіоризму належав Кларку Халлу (1884-1952рр) і його школі. Він увів у формулу «стимул-реакція» середню ланку, а саме - потребу організму (харчову, сексуальну, у сні тощо). Вона додає енергії поведінці, створює незримий потенціал реакції. Цей потенціал розряджається під час підкріплення (поняття, яке К. Халл запозичив у І.П. Павлова), і тоді реакція закріплюється й організм чогось навчається [3, c. 66].

Закон Хала про первинне підкріплення - коли зв'язок між стимулом і реакцією супроводжується зниженням інтенсивності потреби, то це призводить до збільшення ймовірності того, що при подальшому виникненні того ж стимулу буде виникати та ж реакція. Вторинне підкріплення полягає в тому, що будь-який стимул, який послідовно асоціюється з підкріплюваною ситуацією, набуває здатності викликати обумовлене стримування, таким чином знижуючи інтенсивність стимулу і самостійно виробляючи результуюче підкріплення.

З біхевіоризму, а саме з пізньої його моделі, яка між стимулом і реакцією вже допускала існування певних субґєктивних чинників, бере початок напрям когнітивної психології. Суть загальних уявлень когнітивної психології про психіку в тому, що вона є властивою живим організмам системою отримання, переробки та фіксації інформації. Тобто представників когнітивізму у психології цікавлять передусім інформаційні процеси, що їх вони уявляють за аналогією з функціонуванням обчислювальних приладів. Першим завданням цього напряму було дослідити перетворення сенсорної інформації від моменту зустрічі стимулу з рецептором до отримання відповіді (реакції). Загальніші завдання цей напрям почав ставити перед собою, коли можливості вивчення окремих психічних процесів почали вичерпуватися.

...