Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ 3
• Розділ І. Теоретичні аспекти проблеми творчої самореалізації особистості дошкільника 8
• 1.1 Питання самореалізації особистості в психології 8
• 1.2 Дитяча творчість як засіб самореалізації 20
• 1.3 Психологічні аспекти творчої самореалізації через різні види художньої праці 27
• Розділ ІІ. Виявлення можливостей самореалізації особистості дошкільника через художню працю 33
• 2.1 Визначення рівня готовності до самореалізації у дітей дошкільного віку 33
• 2.2 Система корекційно-розвивальної роботи 48
• 2.3 Обговорення результатів дослідження 6
• Висновки 11
• Список використаних джерел 15

Вступ

Проблема розвитку особистості завжди була в центрі уваги наук про людину. Перші донаукові філософські концепції трактували розвиток як розкриття вроджених якостей та властивостей. Не дивлячись на те, що навіть в античній психології висувалися ідеї про залежність розвитку особистості від образу життя (Аристотель) тим не менш, існує думка про розвиток як дозрівання. Пізніше, як відмова від цих поглядів, з'являється протилежне трактування особистості - особистість як копія зовнішніх факторів та життєвих обставин.

Увага до проблеми самореалізації особистості в сучасній психології обумовлена питаннями, пов'язаними з дослідженням внутрішньої активності особистості, максимального використання ресурсів для повного самоздійснення людини у процесі розвитку.

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується становленням освіти та виховання нового типу, де основною ідеєю виступає розвиток людини культури, «людини-творця», здатної позитивно та конструктивно підходити до вирішення актуальних життєвих проблем. Це потягнуло за собою переорієнтацію цілей та змісту освіти на позиції гуманізації та гуманітарізації, в контексті яких людина стає головною цінністю освітньо-виховного процесу (О. В. Бондаревська, Е. В. Ільєнков, І. О. Ільїн, М. С. Каган, О. О. Мелік-Пашаєв, М. Д. Нікандров). Орієнтація суспільства та всієї системи виховання на розвиток особистості дитини вимагає створення оптимальних умов для становлення її цілісності та розкриття здібностей, творчого потенціалу, виховання моральності та естетичних почуттів, емоційно-ціннісного, позитивного ставлення до себе та оточуючого світу (О. С. Газман, С. В. Кульневич, В. В. Серіков).

У 20 ст. одне із найкращих пояснень соціальної сутності особистості було визначено в межах культурно-історичної теорії Л. С. Виготського, згідно якої особистість не «дозріває» через внутрішні передумови, а «формується» на біологічному фундаменті та системі суспільних відносин [6].

Якщо особистість - це соціальна сутність людини, то вона неминуче несе в собі відбиток суспільної системи та є її продуктом. Для особистості суттєвою потребою є потреба у виконанні суспільних очікувань. Саме тому в машину тоталітарних режимів добре вписувалися особистості, а не індивідуальності, які знищувалися без жалю.

Термін «самореалізація» зустрічається часто у публікаціях та дослідженнях, але у науці немає визначеного підходу до даної проблеми. Сьогодні спостерігається багатоваріантність у методологічних підходах визначення сутності явища «самореалізація». Це свідчить про те, що вирішення цієї проблеми знаходиться на стадії пошуку. Вітчизняна філософія розглядала самореалізацію як процес «опредмечування - розпредмечування», російські психологи та педагоги вважали домінуючим у понятті сутнісні сили самореалізації.

У даному контексті актуальними стають психологічні дослідження дітей старшого дошкільного віку, коли формується основа особистості дитини, розвиваються її здібності та схильності до певних видів діяльності, будується цілісна картина світу.

Практично в жодному із відомих нам джерел питання творчої самореалізації дошкільника засобами художньої праці не розглядалися, а як правило входили лише часткою у комплекс досліджень про творчі здібності та уяву (Г. В. Лабунська, Н. П. Сакуліна, О. О. Сошина, О. Г. Речицька, В. С. Щербаков). Питання, пов'язані із синтезом та інтеграцією мистецтв, їх впливом на розвиток дітей розглядалися в роботах Б. М. Неменського, О. О. Мелік-Пашаєва, 3. Н. Новлянскої, Р. М. Чумичевої, Б. П. Юсова.

У зв'язку з цим стає актуальною проблема творчої самореалізації дошкільника, пошук механізмів та технологій, що сприятимуть розвиткові творчості через самопізнання до самовираження, через самовираження до самореалізації, через самореалізацю до самовдосконалення.

Отже, питання самореалізації дошкільника не розглядалося детально в роботах психологів та педагогів, а лише входило в комплекс дослідженнь з пізнавальних процесів та обдарованості. Тож ми вважаємо за потрібне дослідити особливості даного процесу в дошкільному віці, так як саме в цей період формується особистість дитини та важливим є навчити її висловлювати свої думки через соціально-прийнятні види діяльності, наприклад через художню працю.

Все вище згадане обумовило вибір теми дипломної роботи «Можливості самореалізації особистості дошкільника засобами художньої праці».

Об'єкт: самореалізація особистості дошкільника.

Предмет: процес творчої самореалізації особистості засобами художньої праці.

Мета дослідження: виявлення можливостей самореалізації особистості старшого дошкільника засобами художньої праці.

Завдання дослідження були сформульовані наступним чином.

1. Теоретичне обґрунтування обраної проблеми. Уточнення поняття «самореалізація».

2. Вивчення особливостей самореалізації дошкільників в контексті творчої діяльності.

3. Визначення психологічних умов самореалізації засобами художньої праці.

4. Розробка методичних рекомендацій організації умов самореалізації дошкільників засобами художньої праці.

Гіпотезою дослідження виступило припущення про те, що ефективність розвитку творчої самореалізації старшого дошкільника у особистісно-орієнтованому процесі залежить:

? від зміни концептуального обґрунтування художніх дисциплін в системі дошкільної освіти від репродуктивно-продуктивних у бік їх духовної, творчої, ціннісної орієнтації;

? від конструювання змісту освіти на інтегративній основі, яка надає імпульс процесу творчої самореалізації дітям старшого дошкільного віку;

? від особистісно-орієнтованої системи корекційно-розвивальної роботи в залежності від індивідуальних особливостей процесу самореалізації дитини.

Методологічною основою дипломної роботи послужили концептуальні ідеї, які розкривають сутність, зміст та структуру самореалізації особистості (Б. Г. Ананьев, Л. О. Коростильова, А. Маслоу, І. І. Резвицький, К. Роджерс); та парадигма особистісно-орієнтовної освіти (Є. В. Бондаревська, В. В. Серіков, А. В. Хуторськой, І. С. Якіманська).

Методи дослідження: вивчення робіт вітчизняних та зарубіжних педагогів і психологів з проблеми самореалізації, проективні методики, тестування, аналіз результатів діяльності, спостереження.

Дослідження проводилося в період 2011 - 2012 навчального року на базі дитячого спортивно-розвивального клубу «Каїр» м. Харкова і наступні етапи:

1-ий етап - теоретичне обґрунтування проблеми, уточнення понятійного апарату (вересень 2011 р.);

2-ий етап - констатувальне обстеження дітей експериментальної групи (жовтень 2011р.);

3-ий етап - формувальний: впровадження корекційно-розвивальної системи (листопад 2011 р. - квітень 2012 р.);

4-ий етап - контрольне обстеження дітей експериментальної групи (квітень 2012 р.);

5-ий етап - оформлення результатів дослідження (квітень - травень 2012 р.).

Наукова новизна та практична значущість дослідження полягає в тому, що уточнено поняття «самореалізація особистості», вивчено сутність даного процесу по відношенню до дітей старшого дошкільного віку з позицій особистісно-орієнтованої освіти, визначено психолого-педагогічні умови здійснення процесу самореалізації засобами художньої праці. Результати дослідження та розроблені рекомендації можуть бути використані в широкій практиці.

Структура дипломної роботи:

У вступі розкрита актуальність обраної проблеми, визначена мета роботи, сформульовані завдання дослідження, виділені об'єкт та предмет, представлені теоретичні та методологічні основи дослідження.

В першому розділі проаналізовано сутність самореалізації, її механізми, погляди на процес самореалізації в роботах психологів, розглянуті можливості здійснення процесу самореалізації засобами художньої праці в дошкільному віці.

Другий розділ присвячений експериментальному визначенню оптимальних умов здійснення процесу самореалізації, особлива увага приділяється шляхам самореалізації, побудові занять та методичним рекомендаціям щодо їх проведення на основі власного досвіду роботи.

Список використаних джерел включає роботи з педагогіки, психології, філософії, соціології.

Додаток містить тексти діагностичних методик, зміст занять з дошкільниками, стимульний аудіо матеріал, дитячі роботи, рекомендації для батьків та педагогів. Додаток має практичне значення.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, 5 схем, висновків, списку використаних джерел (66 найменувань).

Розділ І. Теоретичні аспекти проблеми творчої самореалізації особистості дошкільника

1.1 Питання самореалізації особистості в психології

У сучасних умовах в якісно новому аспекті розглядається проблема розвитку та використання потенціалу людини. Висуваються нові вимоги до самостійності, ініціативності людини. Це, в першу чергу, викликано змінами у суспільстві, що відбуваються кожного дня. Однак слід відмітити, що значно посилився людський фактор в різних сферах дійсності. Все це обумовлює велике значення проблеми самореалізації особистості.

Проблема самореалізації суб'єкта набуває свою актуальність у більшості наук про людину: філософії, соціології, етиці, психології, педагогіці.

У зарубіжній психології проблема самореалізації людиною своєї сутності, її духовного становлення розглядали А. Адлер, А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, К. Хорні, Е. Ериксон, К. Юнг та інші [59; 30; 44; 56]. В концепціях освіти у дусі гуманістичної психології стверджується, що безперервний розвиток та самореалізація являються основою людського існування [30; 44;]. Людина - це активна, спрямована у майбутнє творча істота, вона сама обирає свою долю у відповідності зі своїми задумами та цінностями, що дає їй свободу. В процесі її розвитку змінюється суб'єктивний світ людини. При цьому кожний індивід самостійно обирає напрям змін. Самореалізація особистості розглядається вченими як самоактуалізація або самоздійснення, тобто психічне зростання та дозрівання, пробудження та проявлення прихованих можливостей людини [29].

Пріоритет внутрішніх факторів у розвитку індивідуальності часто породжує некоректні висновки про «вродженість» вищих проявів здібностей - таланту та геніальності. Ця думка спростовується «надособистісним» трактуванням індивідуальності, бо «двигун» розвитку неповторності не вроджений, а формується як особистісне утворення. Культурно-історичний вплив на розвиток особистості опосередковує вплив спадковості. Самореалізація особистості завжди характеризується ситуацією, коли особистість стає суб'єктом. Це добре підтверджується думкою Ф. Баррона, який вважав здатність проектувати себе головною функцією особистості, що здійснюється через творчість [2].

Першопочатково проблема реалізації себе особистістю була міждисциплінарною та мала філософські корені. У вітчизняній довідковій літературі відсутнє визначення даного терміну. У зарубіжній літературі це поняття мало розроблене, визначення його достатньо часто протирічать одне одному [24].

На даному етапі термін «самореалізація» використовується як у вітчизняній, так і в зарубіжній психології і педагогіці, філософії та соціології. У вітчизняних науках про людину це поняття зазнало широкого вжитку в період будування комунізму. У філософії - значно раніше. Проблема самореалізації лише з недавнього часу набула статусу психологічної [21].

Питання самореалізації особистості традиційно пов'язуються з гуманістичною психологією, у якій даний термін є центральним. Звернемо увагу на представленість ідеї самореалізації у вітчизняній психологічній науці. Аналіз дає змогу відкрити глибокі й змістовні філософсько-психологічні підвалини даного явища [10].

В дослідженнях Л. А. Царьової подається історична довідка з вивчення процесу самореалізації. Вона зазначає, що ідея самореалізації має давню історію у філософії. В якості вищої цінності самореалізація трактується у філософії Упанішад (8 - 5 ст. до н. е.) та в даосизмі (6 - 5 ст. до н. е.). На Заході вчення про самореалізацію бере свою історію від Платона та Аристотеля, являючи собою не тільки теоретичний аналіз цього феномену, а і практичні рекомендації шляхів та засобів індивідуального самоздійснення. Наприкінці 19 та початку 20 ст. в американських теоріях, особливо у представників ідеалізму, принцип самоствердження набуває характер етичної заповіді. На думку багатьох філософів, ця тенденція зберігається в ідеях екзистенціалізму [57].

Вперше термін «самореалізація» наводиться у Словнику з філософії та психології, виданому у 1902 році в м. Лондоні: «Самореалізація - здійснення можливостей розвитку Я. Таке визначення відповідає доктрині, згідно якої вищим кінцевим результатом є самореалізація або самоздійснення. Ця ідея пройшла шлях від давньої до сучасної етичної думки. Перший та найважливий її представник - Аристотель, для якого добро - це актуалізація гуманної або раціональної душі» [60].

Розглянемо погляди вчених на сутність цього процесу. Альфред Адлер одним із перших звернувся до поняття «самореалізація» в своїх дослідженнях. На його думку, люди, перш за все, прагнуть до переваги, що являє собою фундаментальний закон людського життя. Перевагу Адлер розумів як досягнення найбільшого із можливого. Таке прагнення є вродженим, тому що це є саме життя. Іншими словами, це те, без чого життя людини неможливо уявити [59]. Він не дає психологічного визначення самореалізації, обмежуючись філософським трактуванням. Механізми цього явища також не розглядалися Адлером. Однак він завжди визнавав, що людина керує свідомістю та здатна планувати власні дії, керувати ними, усвідомлюючи значення цього для реалізації самої себе. За Адлером, людина сама творить власну особистість. Маючи креативне Я, вона ставить перед собою мету та визначає шляхи її досягнення. Однак, мета суб'єктивна, тому вона існує «тут і зараз» та може бути недосяжною. Альфред Адлер визначив індивідуальний характер самореалізації. На його думку, люди завжди тягнуться вперед та знаходяться на шляху до особистісно значущої мети, яка обирається індивідуально. Відповідно, люди в постійному прагненні до ідеалу здатні планувати та визначати власну долю [25].

Поняття «самореалізація» використовувалося в роботах зарубіжних психологів, таких як К. Роджерс, Е. Фром, А. Маслоу та інші. Вони, як і А. Адлер, спиралися на філософські підходи до цієї проблеми, не приводячи власних категорій та механізмів самореалізації [44; 25; 31; 59].

А. Маслоу звертав увагу на те, що людина в процесі самоствердження безперервно прямує до ідеалу можливого вдосконалення. Чим досконаліші результати її діяльності, тим глибше особистість переживає процес самореалізації. Самореалізація для творчої людини - це праця з метою досягнення ідеалу в своєму призначенні [31].

Психолог та терапевт К. Роджерс вважав прагнення людини реалізувати себе, проявити свої потенційні здібності головним мотивом творчості, наявним в кожному індивіді для її здійснення. У зв'язку з цим, К. Рождерс виділяв два типи навчання: інформаційне, що забезпечує просте знання фактів, та значиме навчання, яке дає дієві знання, необхідні для саморозвитку. Вчений вважав пріоритетним напрямом особистісний розвиток, розвиток адекватної та гнучкої «Я-концепції», яка формується в процесі взаємодії об'єкта із оточуючим світом. На думку К. Роджерса, особистість повніше всього проявляє себе у досвіді, який включає в себе все те, що відбувається з людиною у даний момент часу та доступно свідомості. Відповідно, педагог має побачити в колі особистого досвіду учня ті проблеми, які є важливими для його розвитку. Тому, головним завданням навчання та виховання є допомога вихованцю зрозуміти себе, розібратися у своїх проблемах та мобілізувати внутрішні сили для їх вирішення та саморозвитку. Вчений позначив ті фактори, що обумовлюють самореалізацію: позитивне ставлення з боку оточуючих, сприятлива соціальна ситуація розвитку, задоволення потреби у безпеці, любові та дружбі, соціальний статус, самоповага, сенс свого життя, пізнання інших людей та встановлення взаємовідносин з ними [44].

Ф. Бекон та Л. Фейєрбах давали пояснення сенсу самореалізації людини як невід'ємного від мети, яку вона перед собою ставить. У меті адекватно чи специфічно відображаються тенденції суспільного розвитку та його закони. Людині притаманне прагнення реалізовувати себе, в цьому, на думку дослідників, криється сенс життя. Ф. Бекон та Л. Фейєрбах співвідносили поняття «самореалізація» із поняттям «призначення» [64].

Самореалізація за Фромом має соціально-детермінований характер. Невід'ємний атрибут самореалізації - «продуктивна самореалізація», яка передбачає «бути» замість «здаватися» та «мати». Така точка зору є близькою до поглядів А. Маслоу про те, що тенденція до самоактуалізації передбачає керівництво цінностями буття, метапотребами. На думку А. Маслоу, вище зазначене є вищім рівнем потреб, а саме: потреба в самоповазі, потреба в досягненні вищих цінностей, оскільки самоактуалізація - тобто реалізація бажання людини бути такою, якою вона може стати - досягнення вершини потенціалу [55]. самореалізація особистість психологія дошкільний

В систему соціальної самореалізації, на думку Е. Фрома, входять: потреба у спілкуванні, зв'язку з людьми, потреба в самоствердженні, прив'язаності, потреба володіти самосвідомістю, самоідентичність, прагнення до збереження традицій. Все це є глибинною та фундаментальною потребою особистості в усвідомленні себе, своєї екзистенціальної ситуації. Корені свободи Духа, як вважав Фром, в людському самопізнанні, подоланні обмеженості. Пристосовуючись до соціальних умов, людина розвиває в собі ті риси характеру, які спонукають бажання діяти так, як їй доводиться діяти [54].

Умовою самореалізації, на думку швейцарського психолога К. Юнга, є набуття «самості» -- величини, яка відноситься до свідомого Я та позначає цілісність людини. «Самість» вчений визначив як результат прагнення різних компонентів особистості до єдності. З його точки зору, людина постійно набуває нові навички, досягає нових цілей та реалізує себе більш повно [65].

В роботах американського психолога Карен Хорні, самореалізація - це вираження реального власного «Я»; це також цілеспрямована внутрішня сила, загальна для всіх людей, але унікальна та творча, що спонукає людину до реалізації закладених в ній можливостей, це ріст та усвідомлення розуміння себе самого. До умов самореалізації К. Хорні віднесла систему цінностей, яка виростає з прагнення до самореалізації. Людина не можне розкрити свій потенціал, якщо не довіряє собі, не активна, не продуктивна, якщо не будує взаємовідносини з людьми у дусі взаємності. Необхідна та атмосфера, яка дасть особистості відчуття внутрішньої безпеки та свободи, що дозволяє мати власні думки та почуття, виражати саму себе [56].

Уявлення про самореалізацію як реалізацію людиною свого потенціалу безпосередньо не розглядалося, однак існує у психологічній літературі достатньо довгий час. До питання людського потенціалу зверталися Б. Г. Ананьєв, Б. Ф. Ломов, В. М. Мясіщев. В працях вітчизняних психологів Л. С. Виготського, О. М. Леонтьєва, С. Л. Рубінштейна, Б. М. Теплова проблема розглядалася в поєднанні особистісного та діяльнісного початків у житті людини. Методологією для пояснення самореалізації особистості виступає діяльнісний підхід, що дозволяє розглянути даний процес з точки зору формуючої предметної діяльності [62].

У вітчизняних психологічних теоріях можна прослідкувати формування поглядів на самореалізацію, починаючи із введення у застосування поняття «особистість» та вивчення рушійних сил її розвитку, а також спроб відповісти на пов'язані з цим ключові питання. Так, ще В. М. Бехтерев в період становлення психології як науки звертався до досліджень особистості, умов її розвитку та здоров'я, не погоджуючись із розумінням вивчення її суб'єктивного аспекту як пасивної сторони. У своїй роботі «Свідомість та її межі», опублікованої у 1888 р., Бехтерев розглядав взаємовідносини свідомої та несвідомої сфер. Розглядаючи безсмертя людської особистості як наукову проблему, він вважав, що саме в цьому і полягає вищий ступінь самореалізації особистості [3].

На думку С.Л. Рубінштейна, суб'єкт визначається у своїх вчинках, творчій самодіяльності, тому тим, що він робить, можна визначити те, чим він являється. Вчений визначав самореалізацію як один з важливих мотивів людської діяльності, як прагнення виявити свої сили та здібності. Людина не протистоїть світу, а перебуває всередині нього, та її життєдіяльність протікає в її світі. Саме вираження (реалізація внутрішнього світу) зумовлює дуже важливе перетворення, що й робить унікальним процес існування особистості. Вираження і його вища особистісна форма - втілення - породжує принципово нову форму співіснування людини і оточуючого її світу. Втілення опредмечування в термінології діалектичного матеріалізму - це закарбування живої активності як процесу життя людських сутнісних сил у предметі, перетворення логіки дій суб'єкта у власне предметне зображення і віднаходження суб'єктом своєї дійсності в об'єктах, які несуть на собі і зберігають образ його діяння. Саме результатом процесу діяння є те, що як уже вказувалося, світ перестає бути перед і проти людини, перетворюється на її світ [45]

Сучасний психолог М. П. Гінзбург визначив самореалізацію як активну участь у різних сферах життєдіяльності та розглядає дане поняття в єдності із самопізнанням. В той же час самопізнання він відносить до ціннісно-сенсової площини (як усвідомлення будь-яких набутих цінностей як власних). Вчений виділив два аспекти самореалізації: простір та характер самореалізації. Характер самореалізації трактується автором з позитивної точки зору, як творчий, з негативної - як репродуктивний [22].

«В основі прагнення людини до самореалізації, -- зазначав Д. О. Леонтьев, -- лежить не завжди усвідомлюване прагнення до безсмертя, яке може проявлятися в різних формах, в тому числі і як прагнення підвищити знання, покращити умови життя людей, передати іншим знання та досвід, відкрити людям сенс тощо» [27]. Таким чином, ми маємо справу із сутнісним, вихідним компонентом життя особистості, причому таким, що не може існувати в межах буття людини.

В ході задоволення потреби в самореалізації діяльність стає самодіяльністю, реалізація здібностей людини перетворюється у творче самоздійснення, а творчість стає засобом діяльності. Таким чином, самореалізація особистості характеризується самодіяльнісним характером здійснення та творчими результатами. Реалізувати вдалі прагнення можна лише вийшовши за ці межі, але «вихід за межі індивідуального буття для окремого індивіда - лише шляхом приєднання до чогось більшого, що не закінчить свого існування з фізичною смертю індивіду» [34].

Особистісна значущість самореалізації людини пов'язана з проблемним характером взаємодії людини та суспільства, що переходить у конфліктне протистояння особистісної потреби в самореалації та реальних можливостей її задоволення.

Н. І. Полубабкіна зазначала, що самореалізація - це діалектичний протирічний процес пошуку, набуття та здійснення особистістю своїх ключових життєвих цінностей у формах власної соціальної активності та життєдіяльності через знаходження нею сфер застосування своїх здібностей. На думку автора, внутрішнім джерелом самореалізації виступає протиріччя між волею та емоціями, здібностями та потребами, індивідуальними цінностями та здібностями [48].

Останнім часом з ідеями самореалізації пов'язаний розвиток гуманістичних напрямів психотерапії. Окремі проблеми розглядаються у сучасних вітчизняних дослідженнях: так проблеми самореалізації у родинних відносинах розглядає Л. О. Коростильова. Самореалізацію в межах рольової парадигми авторка досліджувала в докторський дисертації «Психологія рольової самореалізації особистості». На її думку, самореалізація особистості - це здійснення можливостей розвитку Я через власні зусилля, співдіяльність, співтворчість з іншими людьми, соціумом та світом в цілому. Самореалізація передбачає збалансований та гармонійний розвиток різних аспектів особистості шляхом адекватних зусиль, спрямованих на розкриття генетичних, індивідуальних та особистісних потенціалів [23].

Сучасні дослідники О. С. Газман, А. В. Мудрик та Г. К. Селевко більше уваги приділяли таким аспектам, як: вироблення життєвої позиції, встановлення міжособистісних відносин, формування адекватної самооцінки, сприятливих для забезпечення та розвитку елементів самореалізації [35].

З точки зору Г. К. Селевко, А. Г. Селевко, О. Г. Левіної, самореалізація - це процес та результат використання людиною своїх здібностей, виконання свого життєвого призначення, тобто це діяльність, вчинки у вибраних напрямах реалізації своїх здібностей [49].

Самореалізація визначалася О. С. Газманом як реалізація людиною своїх сил та здібностей, повноцінне проживання життя. Поряд з самореалізацією інші процеси самості дорослого та дитини в їх гуманістичному освітленні отримали втілення в концепціїї педагогіки свободи, розробленої О. С. Газманом та Н. Б. Криловою. На її основі стало можливим виділити такі суб'єктивні характеристики, як: Я-реальне, Я-ідеальне в описанні структури людського «Я» [7].

Проблема самореалізації особистості як творчого ставлення до себе та світу отримала свій розвиток в роботах М. Г. Гінзбурга, Л. І. Рувинського, В. О. Сухомлинського та ін. На їх думку, самореалізація - це тривалий процес, пов'язаний з внутрішнім розвитком особистості, з її цілепокладанням, переживанням власної активності.

Не дивлячись на те, що поняття самореалізація по відношенню до особистості дитини почалося застосовуватися досить недавно, цей термін наявний у багатьох психологічних та педагогічних дослідженнях. Однак в більшості з них зміст цього поняття не розкривається та часто використовується як щось невід'ємне від дослідження. Тим не менш, проблеми самоактуалізації, духовного становлення та самостійного втілення своїх потенціалів дітьми - все це питання, які уходять своїми коренями далеко в глибини історії педагогічної думки [19].

Різні аспекти самореалізації особистості вивчалися вітчизняними педагогами кінця ХІХ - початку ХХ ст. Праці та практична діяльність Л. М. Толстого, В. П. Вахтерова, В. В. Зеньковського, К. Д. Ушинського були спрямовані на розкриття та вдосконалення природи дитини, наданні максимальних можливостей для реалізації особистісних якостей учня, розвиток творчої самостійності. Погляди П. Ф. Каптерева, А. С. Макаренко, В. М. Сороки-Росинського, С. Т. Щацького та інших педагогів на проблему самореалізації спиралися на визнання самостійної цінності особистості дитини, її індивідуальної винятковості, наявного для кожної дитини творчого початку. Розглядаючи розвиток як природнє прагнення кожного вихованця, а свободу як необхідний засіб, вони стверджували, що саморозвиток учня, спрямований вчителем, має складати внутрішню сутність освітнього процесу, що забезпечує самореалізацію [39].

У загальному вигляді самореалізація як процес реалізації себе - це здійснення самого себе в житті та повсякденній діяльності, пошук та ствердження свого особливого шляху у цьому світі, своїх цінностей та сенсу свого існування в кожний визначений момент часу. Самореалізація досягається тільки тоді, коли у людини є сильний мотив особистісного зростання.

В роботах С. К. Багадирової ми знаходимо інше визначання поняття, що досліджується. На її думку, самореалізація - це здійснення індивідуальних та особистісних можливостей засобом власних зусиль, а також співпраці з оточенням. Самореалізація активізується у відношенні тих рис людини, які раціонально та морально прийнятні та підтримуються суспільством. Разом с тим людина являється такою, якою робить вона себе сама, наскільки себе відчуває. Самореалізація являється атрибутом існування людини. Соціальна система, історичні обставини, природні умови, соціальне оточення та випадок обумовлюють прояви активності людини. Але людина може реалізовувати свою самість, оскільки здатна усвідомлювати свою цінність, піднятися над обставинами, мати свої плани та мету діяльності, враховувати реальну ситуацію та наслідки [1].

Самореалізація відіграє достатньо важливу роль протягом всього життєвого шляху особистості. Передумови до самореалізації закладені в природі людини та існують як задатки, які з розвитком особистості, стають основою здібності до самореалізації [1].

І. А. Ідінов звертаючись до цього питання, відмічав що саморозвиток є своєрідним акумулюванням, накопиченням у собі енергії, вмінь та навичок, а самореалізація являє виділення із себе всього цього, акумулювання накопиченого для демонстрації свого Я. Самореалізація розглядається як основний засіб реалізації особистості. І. А. Ідінов виділяв фази самореалізації: актуалізація - напруга - зняття. Фаза актуалізації має місце тому, що потреба в самореалізації виступає одночасно і як мета, а для її задоволення важливим є інтерес, що є основним мотивом. Напруга - наслідок мотивації, а здійснення мотиву призводить до зняття напруги. Потім цикл повторюється. Для реалізації інтересу необхідна наявність свободи волі, яка виступає в якості рушійної сили процесу самореалізації та здійснюється в кінцевій фазі. Задовольняючи потребу в самореалізації, людина формує та розвиває свій потенціал [12].

Характерним для повноцінно розвиненої особистості, здатної до самореалізації, є чітке проявлення життєвих та соціальних установок, а також її інтегрування, цілісна психологічна організація, єдність якої забезпечується комплексом життєвих цілей.

Г.К. Чернявська в докторський дисертації з соціальної філософії виділила ланцюг «самопізнання - самосвідомість - самомодель - самовдосконалення - саморегуляція». Вона ставила проблему самореалізації особистості з позиції моральних принципів індивіда, трактуючи самореалізацію як єдність самоствердження та самозаперечення. Під самореалізацією розуміється практичне здійснення людиною її задатків, здібностей, таланту та рис характеру через певну сферу суспільної діяльності з користю для себе та колективу. Самореалізація продовжується все життя, але в ній можна виділити низку конкретних актів -- вершин індивідуального процесу самореалізації [58].

Поняття «самореалізація» також застосовувалося К. Гольдштейном при дослідженнях поведінкових патернів у мовленнєвих проявах. Автор підкреслював, що через мову «індивід приходить до згоди із зовнішнім світом та самореалізується», «індивідуальний мовленнєвий прояв може бути зрозумілим під кутом зору його відношення до функціонування цілісного організму в його прагненні максимально самореалізуватися в даній ситуації» [61].

У вітчизняній соціально-педагогічній літературі термін «самореалізація» поряд із терміном «самоствердження» почав застосовуватися у 70 - х роках ХХ ст., хоча епізодично він використовувався значно раніше. У соціологічних статтях звернення до цього поняття пов'язано із «образом будівника комунізму» та акцент робився, перш за все на «активності цього будівника». Пізніше цей термін почав застосовуватися стосовно професійного самовизначення, в соціальних дослідженнях схильності молоді до певного роду професій.

Самореалізація є здійсненням самого себе в повсякденній діяльності, пошук та ствердження свого особливого шляху, цінностей та сенсу свого існування в кожний момент часу. Самореалізація, можлива тільки тоді, коли у людини наявний сильний мотив для особистісного росту. Розвивати свої здібності, реалізовувати свої особисті проблеми та конфлікти - це серйозні випробування, що вимушена долати особистість, яка обрала шлях адаптації. На цьому шляху зустрічаються свої підводні рифи, подолати які можна, тільки маючи мужність та стійкість [22].

Таким чином, самореалізація особистості в психологічному аспекті має неоднозначне трактування. Представлений аналіз аргументовано різними точками зору на сутність поняття, що досліджується. При цьому вихідним методологічним підходом слугує діяльністний підхід, а ключовим поняттям в його визначенні є розуміння сутнісних сил людини. Аналіз робіт з проблеми самореалізації особистості показав, що в центрі досліджень в більшості випадків знаходиться доросла людина, хоча самореалізація визначена вченими як життєва категорія, що - характеризує результати за визначений період часу. Виходячи з того, що процес самореалізації протягом всього життя людини відбувається безперервно, ми маємо можливість переведення аналізу самореалізації з площини дослідження дорослих в площину дитинства, так як шлях до утворення життєвого простору лежить через особистісне зростання.

Самореалізація є безмежною та потрібною у будь-якому віці, є процесом та результатом злиття унікальної особистості та об'єктивного світу, котре відбувається в результаті здійснення різних видів діяльності. На основі всього вищезгаданого, ми можемо говорити про те, що поняття самореалізації розглядається по відношенню до дорослої особистості, а не до дитини.

Самореалізація в дошкільному віці - це процес розкриття дитиною своїх здібностей та потенціалу доступними для неї засобами, це також процес прийняття дитиною самої себе як індивідуальної та неповторної частини оточуючого світу. Ми можемо визначити період дошкільного дитинства, як необхідний етап найбільшого розкриття особистісного потенціалу дитини. Складовими умовами самореалізації дошкільника є:

-- творчі здібності;

— комунікативні навички;

— інтелектуальний розвиток;

— морально-етичні цінності;

— мотивація до пізнання оточуючого світу.

Самореалізація в дошкільному віці неможлива без творчої діяльності. Духовно-творчий розвиток дошкільника охоплює усі сфери його особистості: мотиваційну, інтелектуальну, творчу, емоційну, вольову, піднімає на новий рівень становлення самопізнання, саморегуляцію та саморозуміння особистості.

1.2 Дитяча творчість як засіб самореалізації

Проблема розвитку дитячої творчості є однією з актуальних, як в теоретичному, так і в практичному відношенні: оскільки мова йде про формування індивідуальної своєрідності особистості вже на перших етапах її становлення. В психологічній літературі дитяча творчість розглядається у зв'язку з низкою проблем психічного розвитку дитини: уява, мислення, діяльність та обдарованість.

У психологічній літературі неоднозначно визначається категорія творчості взагалі та дитячої зокрема. З одного боку, творчість є характеристикою діяльності: особливого її виду або іншої діяльності, якщо мова ведеться про розвиток та вдосконалення. З іншого боку, проблема пов'язана з психологічними характеристиками творчості та здібностями [40].

Орієнтація на формування, розвиток та самореалізацію особистості дитини є домінуючою установкою сучасного виховання та освіти. Виховати творчу особистість, тобто сформувати умови для її розвитку та установку на креативність, з одного боку, та потребу в прагненні до творчих проявів, з іншого, не можна без спеціальних зусиль суспільства, без відповідної політики, спрямованої на досягнення цієї мети. Дитяча художня творчість може мати не тільки професійно-орієнтований характер, а й вирішувати завдання соціально-культурного розвитку особистості.

Дитяча художня творчість -- діяльність дитини, яка проявляється у вигляді імпровізацій та створення малюнків, вишивок, ліпняних поробок, художніх композицій, аплікацій та літературних творів. Дитяча творчість сприяє художній освіті та розвитку естетичного смаку дитини. Художня творча діяльність, тобто створення виробів у різних видах зображувального мистецтва, пов'язана з процесами сприйняття та пізнання, емоційною та суспільною сторонами життя людини, які властиві їй на різних щаблях розвитку та відображають деякі особливості інтелекту та характеру. Таке визначення широко застосовується в психології та педагогіці [29].

Зображувальна діяльність створює сприятливі умови для формування соціально-активної, творчої особистості, здатної змінити світ. Формування такої особистості є результатом активної участі дитини у творчому процесі, який забезпечує постійний тренінг позитивних емоцій та почуттів. Художня творчість є не тільки підвищеною здатністю до уяви. Процес творчості - це складне психічне явище. Дитяча зображувальна діяльність розглядається як одна з найефективніших форм самореалізації, в процесі якої діти пізнають предмети та явища оточуючого світу. Дитячі роботи часто дивують задумом, формою вираження, які цікавлять дорослих [13]. Цікавість до цього виду творчості проявилася у 80 - х роках ХІХ ст., але вивчення дитячого малюнку продовжується і в наші часи [14].

Психологи розглядають творчість як діяльність вищого рівня пізнання та перетворення оточуючого світу - природного та соціального. В процесі творчої діяльності змінюється і людина - форма та засіб її мислення, особистісні якості. Творчість в широкому сенсі, на думку В. С. Мухіної, це діяльність, спрямована на отримання чогось нового. Новизна відкриттів суб'єктивна і це важлива особливість дитячої творчості. Процес створення продукту для дошкільника має більше значення, ніж сам результат. Художня праця відрізняється емоційною забарвленістю, прагненням шукати нові рішення та отримувати від цього задоволення [36]. Тож ми бачимо, що в процесі пошуку рішень, дошкільник знаходить не тільки відповіді на свої питання, а і дізнається про самого себе, свої можливості, тобто реалізує себе маленького у світі дорослих.

У 30-х роках ХХ ст. дитячу творчість почали розглядати як справжню форму мистецтва. Ідеї американського філософа і педагога Джона Дьюї та педагога Віктора Ловенфельда заклали фундамент вивчення дитячої творчості.

Джон Дьюї вважав, що зображувальне мистецтво має визволити творчу енергію дітей та зробити їх активними учасниками цього процесу. Завдяки його роботам дитяче мистецтво почали розглядати як адекватне відображення світу дорослих [11].

В. Ловенфельд звернув увагу на психологічні аспекти художньої творчості. Він розглядав її як деякий засіб досягнення мети, яка, на його думку, заключалася в розвитку індивіда. Його ідея про те, що розвиток дитячого мистецтва має типовий та передбачуваний характер, відіграло важливу роль у звільненні дітей від невиправданих надій з боку дорослих. Підкреслюючи значення творчого аспекту занять зображувальним мистецтвом для здорового психологічного розвитку, В. Ловенфельд закликав використовувати підхід, який отримав назву «терапевтичне викладання зображувального мистецтва» [62].

Згідно з ідеями В. Ловенфельда та Дж. Дьюї, дитяча творчість є одним із засобів вираження дошкільниками самих себе, своїх почуттів та можливість отримати малюком схвалення з боку дорослих. А як вже було зазначено, одним із факторів самореалізації є прагнення до схвалення [19].

Дитина повинна та бажає дорослішати, це - основна робота її життя, необхідність вікового розвитку. Вона відчуває, що наближається до своєї мети, коли засвоює зміст та засоби діяльності дорослих людей. Коли дитина не отримує ключів та засобів посильного залучення до «справжньої» художньої діяльності, то відчуває незадоволеність та невпевненість, втрачає інтерес до мистецтва та перестає займатися ним [26].

Художня праця - один з найперших та найбільш доступніших засобів самовираження дошкільника, де він проявляє різні сторони своєї психіки. Малюнок є сильним засобом пізнання та відображення дійсності, в ньому розкриваються особливості мислення, уяви та емоційно-вольової сфери. Так як і гра малюнок дозволяє осмислити дитині різні сюжети та питання [8].

О.О. Мелік-Пашаєв розглядав психологічні передумови до формування художньої творчості у дітей молодшого дошкільного віку та стверджув, що при цілеспрямованому розвитку у них естетичного ставлення до дійсності та при адекватному педагогічному керівництві «вони можуть набувати специфічну спрямованість та трансформуватися у здібності». Такий підхід у руслі методології «розуміючої психології» відкриває новій ракурс в розумінні розвитку художньо-творчих здібностей дошкільника [33].

Згідно теорії А. Маслоу, «творчість - універсальна функція людини, яка веде до всіх форм самовираження». Здібність до творчості є вродженою, вона закладена в кожному з нас та не вимагає спеціальних талантів. Однак більшість людей втрачають цю здібність в процесі «окультурювання» [30].

Художня творчість починається із загостреної уваги до явищ світу та передбачає унікальні враження, вміння тримати їх у пам'яті та осмислювати. Однак творчий процес не мислимий без уяви, яка дозволяє відтворювати ланцюг вражень та уявлень, що зберігаються у пам'яті. Уява має яскраво виражений індивідуальний характер. Вона має багату кількість різновидів, що втілюються у художніх формах та різних видах творчості. Це можуть бути: вірші, музика, малювання, танці, комп'ютерна графіка, спілкування, конструювання. Для дошкільників найдоступнішими є гра та художня ручна праця. То ж, розглянемо види художньої праці, через які дитина дошкільного віку може проявляти своє Я [9].

Творчість - це процес визволення внутрішньої енергії, яка є в кожному з нас. Ця енергія - позитивна та світла. Вона приносить дитині стан гармонії. Цей стан є необхідним для кожного з нас, в тому числі і для дошкільника. Оскільки кожна людина за своєю природою - творець, творчість дитини - це важливий елемент становлення її власної самосвідомості та саморозумінння. Дошкільник немов би переробляє під себе світ, допомагає сам собі зрозуміти його. Він вчиться осягати красу цього світу та бачити «білі плями», які необхідно заповнити своєю творчістю для того, щоб світ став кращим та красивішим [17].

Творча діяльність - це самодіяльність, що охоплює змінення дійсності і самореалізацію особистості в процесі створення матеріальних та духовних цінностей, прогресивних форм виховання та розширює межі людських можливостей. В основі творчості лежить принцип діяльності. Процес практичного перетворення людиною оточуючого світу обумовлює і формування самої особистості [5].

До дитячої творчості психологи відносять: хореографію, зображувальну діяльність, музичну творчість, гру, складання казок та віршів, фантазію [5].

Раніше за все у дитини починають проявлятися здібності до рухів під музику. Хоча останнім часом спостерігається перехід до розвитку мислення в перші роки життя. Зараз діти рухаються дуже мало, тим більш під музику. А це є основою для всіх видів творчості.

Завдяки рухам під музику у дитини розвиваються слухо-моторна, зорово-просторова координація, музичний слух, дитина оволодіває загальними рухами, вчиться керувати своїм тілом [6].

Вплив музичного твору, під звуки якого дитина рухається, на емоції малюка сприяє встановленню балансу між процесами збудження та гальмування, а також емоційній гнучкості, переключенню з негативних емоцій на позитивні. З раннього дитинства дитина вчиться керувати своїми емоціями завдяки процесу творчості, а не контролюючій функції свідомості, яка в достатній мірі розвивається лише у 8-10 років. Особливе місце в розвитку творчих здібностей займає музичне мистецтво. Однак часто дорослі ігнорують використання як класичної, так і сучасної дитячої музики [47].

Малювання під музику за ступенем позитивного впливу на розвиток особистості переважає всі інші види дитячої діяльності. Емоційний вплив музики такий, що викликає велику кількість асоціацій. Дитина не боїться зробити щось неправильно, так як її свідомість підкорюється більш високому закону, ніж ті правила, що встановлені охайними дорослими. Колір та музика, ритм та графіка приваблюють дошкільника. Малюк стає більш зосередженим, його увага концентрується на зорово-слухових координаціях, рухи руки підкорюються роботі «зачарованого» музикою мозку [47].

Для дитини гра - це природний засіб розповіді про себе, свої почуття та переживання, свій досвід. У грі дошкільник розкриває свої справжні почуття та думки, оскільки гра - це робота з уявою та фантазією. Це дивовижний вид творчості дошкільника. В руках дитини звичайні камінці та палички, хустинки та листя перетворюються на торти, морозиво, ляльок, одяг та гроші. В грі малюк сприймає те, що він уявляє, як дійсність, не замислюючись над тим, де проходить межа реальності та уяви. Гра не спрямована на досягнення мети, бо діти насолоджуються самим процесом [66].

Малювання, ліплення, аплікація впливають на особистість дошкільника та допомагають реалізувати себе серед однолітків та дорослих. Кожен з видів художньої праці має свої підвиди, напрями та стилі.

Малювання - це створення зображення на площині за допомогою формоутворювальних плям, ліній та кольору. З усіх видів зображувальної діяльності малювання є найбільш вивченим [50]. «Пальчиковий живопис» сприяє розвитку дитячої фантазії та дрібної моторики рук, дає найбільш сильне сприйняття кольору, такий процес малювання загострює відчуття та стимулює дії. Малювання пальцями дає дитині можливість діяти так, як їй цього хочеться, оскільки не обмежує її у вираженні свого настрою та емоцій. Все починається з того моменту, коли маленький художник із задоволенням забруднює стіл їжею та фарбами. Дитина досліджує та вивчає матеріал. Цей процес приносить масу задоволення: дитина радіє можливості самостійно щось створювати. Дитина вчиться створювати з ліній та крапок зображення, образи та розвиває сюжетність роботи. А це один із засобів заявити про себе світові дорослих [4].

Інший розповсюджений вид зображувальної діяльності - аплікація. Вона в чомусь бідніша за малювання, але саме це дозволяє дитині вирішувати ті завдання, які були важкими через відсутність технічних навичок [14]. Своєрідність аплікації полягає як в характері зображення, так і в техніці її виконання. Зображення в аплікації, порівняно з іншими видами мистецтва є об'ємним, що створює своєрідний декоративний ефект.

У малюнку або пластичному матеріали дошкільник може передати своє бачення та відчуття оточуючого світу, виплеснути страхи, негативні емоції або поділитися позитивними [17].

Фантазія - це художній задум, заснований на здібності дитини вільно комбінувати образи, які виникають у підсвідомості. Тоді як уява - це пізнавальний процес. Чим примхливішими стають фантазії дитини, тим менше вони пов'язані із свідомим прагненням до здійснення творчого задуму. Момент сприймання твору - це зустріч досвіду дитини із символами. Вміння розшифровувати цей символ, зрозуміти ідею та передати її іншим зумовлене підготовленістю сприймання, яке ґрунтується на сенсо-моторній натренованості очей, рук, тіла [50].

Отже, творчість являє собою якісно вищий ступінь будь-якої діяльності. Зображувальна діяльність дитини набуває художньо-творчого характеру по мірі оволодівання засобами зображення. Аналіз практики, а також опублікований в літературі досвід роботи з використання нетрадиційних технік, свідчать про те, що найчастіше нетрадиційні техніки розглядаються самі по собі або з метою зацікавлення дітей.

Ми вважаємо, що головний акцент в розвитку дошкільника слід робити не тільки на розумовому та фізичному вихованні, а і на художньо-естетичному. Якщо дитина з раннього дитинства оточена творами мистецтва, то вона несвідомо вчиться знаходити прекрасне в усьому світі, який її оточує. Відповідно до цього, дитина вчиться реалізовувати свої бажання та прагнення соціально-прийнятними засобами, в тому числі і засобами художньої праці.

1.3 Психологічні аспекти творчої самореалізації через різні види художньої праці

Однією з важливіших потреб особистості є прагнення реалізувати закладений в ній творчій потенціал. Потреба в самореалізації як заявка про унікальність визначає сенс людського буття, значимість особистісного «Я» для оточуючого світу. З цього виходить, що однією з основних проблем психології, які пред'являються системі виховання та навчання, є розвиток здатності особистості до творчої самореалізації та формування потреби в ній.

Творча самореалізація - це основна категорія двох психологій: психології особистості та психології мистецтва, ефективність яких проявляється в особистісних досягненнях. Разом з цим, це процес розкриття та ефективного використання потенціалу особистості, її задатків та здібностей в різних видах діяльності, які здійснюються в умовах вільного вибору. Говорячи про старших дошкільників, ми визначаємо творчу самореалізацію як вміння пред'явити оточуючим свою індивідуальність, здатність висловлювати свої думки та почуття, використовуючи виразні засоби різних видів художньої праці [41].

Психологічні основи інтеграції мистецтва, художньої діяльності визначаються Т. Комаровою виходячи з того, які психологічні процеси залучає дитина до створення образу. Для ефективного здійснення інтеграції художньої праці у засоби самореалізації необхідно розвивати усі психічні процеси дошкільника. Основою цієї інтеграції є задум, що передається від одного виду творчості до іншого. Т. Комарова вважає, що формування художньо-творчих здібностей може сприяти більш успішному розвитку іншого виду художньої праці. Це визначається спільністю основних психічних процесів, на яких базується будь-яка художня діяльність [18].

Як зазначає О. Кононко, велике значення з точки зору завдань мистецтва та всебічного розвитку має саме живописна сторона, тобто колір, світло, колорит, ритм, композиція та всі інші елементи художньої форми. Саме в образотворчій діяльності дитина отримує можливість розвитку усіх сфер особистості та елементів творчого підходу до життя, гармонізації стосунків «Я - соціум». Тобто йдеться мова про розвиток соціально-коммунікативної, інтелектуальної, креативно-діяльнісної сфер особистості [20].

Мистецтво розвиває як мислення, емоції, фантазію дошкільника, так і формує око, яке відчуває красу кольору та форми, об'єму та просторових відносин. При цьому мистецтво розвиває не одну будь-яку здібність, а всю їх сукупність. Воно цілісно формує людську особистість, підсилює та закріплює його життєву активність.

Суб'єктивні фактори (готовність до самореалізації) з'являються вже на ранніх етапах розвитку людини. Це можна побачити на прикладах ранньої обдарованості дитини, важливим компонентом якої, на думку Н. С. Лейтеса, є схильність до творчої праці. Спонтанність дитячої творчості ілюструє саме самореалізацію, а не формування. Пріоритетом суб'єктивних факторів в розвитку людини можна пояснити приклади пізнього розвитку талантів [42].