Булінг в шкільному колективі: критерії прояву та напрями профілактики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХЕРСОНСЬКИ Размещено на Allbest.ru

Й НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Практичної психології та соціальної роботи

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни « Науково-дослідна робота студентів »

(назва дисципліни)

на тему: Булінг в шкільному колективі: критерії прояву та напрями профілактики

Київ - 2023



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ ПРОФІЛАКТИКИ БУЛЛІНГУ У ШКІЛЬНОМУ КОЛЕКТИВІ

1.1 Характеристика поняття булінга в психолого-педагогічній літературі

1.2 Особливості прояви шкільного булінга

1.3 Методичні шляхи профілактики та подолання шкільного булінга

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ВИВЧЕННЯ ПРОФІЛАКТИКИ БУЛЛІНГУ У ШКІЛЬНОМУ КОЛЕКТИВІ

2.1 Організація та методи дослідження булінгу в школі

2.2 Експериментальна програма з профілактики булінгу в школі

2.3 Аналіз та інтерпретація результатів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ



ВСТУП

Про насильство у школі і навіть у дитячих садках було відомо вже давно. Починаючи з 1905 року, у пресі почали з'являтися перші роботи, присвячені цій проблемі, пік яких припав на кінець сорокових років минулого століття. На сьогоднішній день проблема шкільного булінгу хвилює весь світ. У перекладі з англійської слово булінг означає хуліган, забіяка, гвалтівник. А під самим терміном «булінг», як правило, мають на увазі залякування або своєрідний фізичний і психологічний терор одних людей по відношенню до інших з метою підпорядкування їх собі на ґрунті страху, навмисно викликаного переслідувачами у їхніх жертв.

У суспільстві досить широко обговорюються проблеми булінгу. Наприклад, на порталі MSN булінг згадується 1.334.734 рази. Йому повністю присвячено кілька великих національних та міжнародних серверів, таких як Bullying.org, Bullying Online, Stop bullying, Bullying net тощо. Існують національні громадські організації з боротьби булінгом, спеціально звернені до дітей, вчителів та батьків. Люди їх активно читають. Подібні організації не лише дають систематичні консультації щодо профілактики булінгу та надають допомогу його жертвам, а й проводять Тижні інформації про булінг.

Не відстають від громадськості також і вчені - психологи, соціологи, педагоги та криміналісти. В одних публікаціях видавництва Сейдж, що видає наукові книги та журнали з суспільних та гуманітарних наук, булінг згадується 1084 рази, причому йдеться про серйозні дослідження.

Систематичні дослідження проблеми булінгу належать наступним ученим: Д. Олвеус, П.П. Хайнеман, А. Пікас, Е. Роланд, В.Т. Ортон, Д.А. Лейна, Д.П Таттума, Є. Мунте.

Булінг - явище глобальне та масове. За словами 1200 дітей, які відповіли на запитання Інтернет-сайту KidsPoll, булінгу піддавалися 48%, у тому числі 15% - неодноразово, а самі займалися ним 42%, причому 20% - багаторазово. За даними всесвітньо відомого психолога Дана Ольвеуса, у Норвегії 11% хлопчиків і 2,5% дівчаток зізналися, що в середніх класах школи вони «булінгували» когось із своїх товаришів. За підрахунками американського психолога Ентоні Пеллігріні буллі становлять приблизно від 7 до 15%, які жертви - від 2 до 10% всіх дітей шкільного віку. Згідно з недавнім американським дослідженням, об'єктами якого були понад 15000 школярів з 6 по 10 клас, 17% з них зізналися, що протягом минулого навчального року вони «іноді» або частіше піддавалися булюванню, 19% самі когось булювали, а 6% були одночасно і суб'єктами, і жертвами булінгу [20]. шкільний боулінг психологічний педагогічний

Ця проблема хоч і досить широко висвітлюється, але реальних дій до її запобігання немає. Жорстокі відносини між учнями, як зазначає О.М. Проніна [36] у наш час справа проста. Напевно, у кожній школі країни знайдеться хоча б один клас, де це можна спостерігати. На жаль, ніхто не може точно сказати, звідки у дітей береться одна до одної така ненависть. Останнім часом стала з'являтися психологічна та юридична література (як перекладна, так і вітчизняна), що прямо чи опосередковано стосується цього питання, але, на жаль, лише незначно орієнтована на соціальну практику, особливо на педагогічну діяльність.

Актуальність і зростання значення розглянутої проблеми обумовлюється недостатньою психологічною та педагогічною культурою педагогів, батьків та низки категорій фахівців, їх непідготовленістю до профілактичної роботи зі школярами.

Виходячи з актуальності проблеми, її недостатньої розробленості, теоретичної та практичної значущості було визначено тему курсової роботи, сформульовано її мету, завдання, обґрунтовано об'єкт та предмет. Мета курсової роботи полягає у вивченні особливостей профілактики булінгу у шкільному колективі.

Об'єкт дослідження - шкільний булінг.

Предмет дослідження - профілактика булінгу в школі.

Як гіпотезу, у курсовій роботі висунуто припущення про те, що психолого-педагогічна профілактика булінгу в школі буде успішнішою, якщо:

- розробити профілактичну програму на основі принципів доцільності, стратегічної цілісності, багатоаспектності та професійної компетентності;

- здійснити спеціально створену взаємодію психологів, батьків та однолітків у виховно-освітньому процесі;

- проводити діагностику схильності підлітків до поведінці, що відхиляється, виявляти групи ризику;

- проводити профілактичну роботу за основними напрямами: превентивне виховання, психологічна робота зі школярами групи соціального ризику, підготовка педагогів та робота з батьками.

Завдання курсової роботи:

1. Вивчити та провести аналіз наукової, науково-практичної, періодичної, науково-методичної літератури з даної проблеми.

2. Виявити критерії оцінки схильності до булінгу.

3. Здійснити добір спеціальних методик, вкладених у вивчення схильності до булінгу.

4. Як виявити підлітків схильних до булінгу.

5. Розробити програму профілактики булінгу у шкільному колективі.

Теоретичні засади дослідження.

Істотне значення для виконання курсової роботи мають: теоретичні концепції загального розвитку особистості (Л.С. Виготський, А.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн та ін.); вивчення девіантної поведінки (С.А. Бєлічева, A.C. Бєлкін, Є.А. Горшкова, Л.М. Зюбін, Н.Ф.Спінжар, Д.І. Фельдштейн, Л.Б. Шнейдер та ін), ідеї антополого-гуманістичної педагогіки та психології Б.С.Братусь, М.І.Буянова, А.Е.Пальтова та ін; дослідження проблеми булінгу (Д. Олвеус, П.П. Хайнеманн, А. Пікас, Е. Роланд Р.Р. В.Т. Ортона, Д.А. Лейна, Д.П Таттума, Е. Мунте).

У відповідності з метою, завданнями, об'єктом та предметом курсової роботи, були використані такі методи: теоретичний аналіз спеціальної літератури та медико-психолого-педагогічної документації; методи систематизації отриманої інформації; словесні методи; експеримент; спостереження.

Етапи дослідження:

Дослідження проводилося у кілька етапів:

1. Пошуково-теоретичний - здійснювалось теоретичне вивчення проблеми булінгу у шкільному колективі, обґрунтовувалася актуальність обраної проблеми. Розроблялася загальна концепція, визначалися мета, об'єкт, предмет, гіпотеза, завдання та основні етапи дослідно-експериментальної роботи, загальна методологія, теоретична основа та конкретні методи кожного з етапів.

2. Експериментальний - на цьому етапі відбувався підбір методик спрямованих на вивчення шкільного булінга. Здійснювалася діагностика схильності до булінгу. Розроблялися параметри профілактичної програми, оцінювалась її ефективність.

3. Узагальнюючий - проводився аналіз та систематизація результатів експериментальної роботи, узагальнювалися отримані дані.

Експериментальною базою для написання курсової роботи стала: Черкаська спеціалізована школа I-III ступенів №18.



РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи вивчення профілактики булінгу у школі

1.1 Характеристика поняття булінгу у психолого-педагогічній літературі

Перші публікації на тему шкільного цькування з'явилися досить давно, ще 1905 р. К. Дьюкс опублікував свою роботу. У 1910 р. у Відні Зігмунд Фрейд, Альфред Адлер і Вільям Стекел провели перший в Австро-Угорщині конгрес на тему: «Про суїцид, зокрема про суїцид серед учнів середньої школи». Перші систематичні дослідження проблеми булінга належать скандинавським ученим, у тому числі: Д. Олвеус, П.П. Хайнеман, А. Пікас, Е. Роланд Р.Р. Серед перелічених дослідників Д. Олвеус і сьогодні залишається найавторитетнішим дослідником проблеми булінгу. Потім інтерес виник і у Великій Британії. Серед британських дослідників слід зазначити В.Т. Ортон, Д.А. Лейна, Д.П Таттума, Є. Мунте. У особливу увагу до буллінгу стали виявляти на початку 90-х рр. н. в. [11].

Булінг (bullying, від bully - хуліган, грубіян, ґвалтівник) - це свідоме жорстоке ставлення, фізичне та психічне, з боку однієї чи групи дітей до іншої дитини [46].

Вперше цей термін запровадив англійський журналіст Ендрю Адамс на початку 90-х років ХХ століття. У багатьох країнах для позначення подібного явища найчастіше вживається слово «моббінг» (групове явище, агресія однієї команди проти іншої чи проти однієї особи). Сам собою факт розмежування визначень підкреслює масштабність цього явища. І вже друге десятиліття не вщухають дискусії про складність подолання цього пороку, за яким стоїть цілий комплекс соціальних, психологічних та педагогічних проблем [21].

Булінг визначається як утиск, дискримінація, цькування. Девід Лейн та Ендрю Міллер визначають булінг як тривалий процес свідомого жорстокого ставлення, фізичного та (або) психічного, з боку однієї чи групи дітей до іншої дитини (інших дітей) [25].

Булінг - це тривале фізичне чи психічне насильство із боку індивіда чи групи щодо індивіда, нездатного захистити себе у данній ситуації[11]. Це форма жорстокого поводження, коли фізично чи психічно сильний індивід чи група таких отримує задоволення, завдаючи біль чи насміхаючись, домагаючись покірності та поступок, заволодіваючи майном слабшого. Постраждалі схильні відчувати сором і невпевненість у собі, але вважають за краще не повідомляти про знущання та приниження. Т.Фалд, творець ресурсу в Інтернеті з назвою Bully OnLine (www.bullyonline.org) вважає булінгом «регулярну негативну поведінку одного працівника по відношенню до іншого працівника або до цілої групи працівників, включаючи різні причіпки по дрібницях, часто абсолютно необґрунтовані, негативну оцінку роботи чи відмова від будь-якої оцінки, прагнення ізолювати працівника чи групу працівників від інших, розпускання брудних чуток і пліток» [54].

Всі ці визначення не повністю виражають сутність булінгу, а висвітлюють лише деякі його аспекти. Булінг включає чотири основні компоненти:

- це агресивна та негативна поведінка;

- воно здійснюється регулярно;

- воно відбувається у відносинах, учасники яких мають неоднакову владу;

- ця поведінка є навмисною.

Як будь-яке складне явище, булінг немає ні однозначного пояснення, ні універсальних способів подолання і запобігання. Одні вчені вивчають переважно індивідуальні, особистісні властивості буллі та їхніх жертв, інші - соціально-психологічні процеси булірування та віктимізації (як одна дитина робить своєю жертвою іншу), треті - макро та мікросоціальні закономірності відповідних груп та спільнот (чому одні школи та колективи більше сприяють булінгу, ніж інші).

За даними Рубін, Буковскі і Паркер на особистісному рівні, «класичні» буллі відрізняються підвищеною агресивністю, слабким самоконтролем за своїми імпульсами та високою терпимістю до агресивної поведінки як такої [20].

У науковій літературі довгий час існувала думка, що за «крутістю» та агресивністю буллі часто ховаються тривожні та невпевнені в собі індивіди, яким булінг дозволяє приховувати та компенсувати свою знижену самоповагу. Однак, як показують спеціальні дослідження, з використанням проективних тестів та гормональних вимірів такі випадки рідкісні. Як правило, типовий буллі не страждає зниженою самоповагою і досить впевнений у собі. Буллі застосовують силу не спонтанно, у зв'язку із звичайними дитячими конфліктами, а свідомо, залишаючись емоційно спокійними та байдужими. При цьому вони часто не зустрічають опору, оскільки діти, які найчастіше зазнають булінгу, відрізняються соціальною відчуженістю, схильністю ухилятися від конфліктів, або, навпаки, підвищеною агресивністю. Тим самим буллі та його жертви хіба що доповнюють одне одного, з-поміж них складаються специфічні парні відносини, які розгортаються у системі дитячих внутрішньогрупових взаємовідносин. Психологічний взаємозв'язок булінгу та віктимізації достовірно простежено не тільки в США, Канаді та європейських країнах, а й в Індії та Південній Кореї. Не локальний, а кроскультурний феномен. Проте зв'язок булінгу та віктимізації не має однозначного пояснення.

Вчені апелює переважно до індивідуальних властивостей конкретної пари: соціально ізольовані, виключені з групових зв'язків діти стають легкою здобиччю буллі тому, що не можуть адекватно відповісти на провокації, без яких не обходиться жодна дитяча, особливо хлопчача, спільнота (феномен «хлопчика для биття»). Агресивна або гіперактивна дитина виктимизується тому, що її поведінка дратує інших дітей і провокує зустрічну агресію з їхнього боку («провокативна жертва»). Тобто у різних типів дітей існують різні механізми виктимизації[19].

Деякі психологи фіксують увагу не скільки на індивідуальних властивостях дитини, а виходячи з його становища у групі. Як правило, діти не люблять і виктимизують тих однолітків, які стоять осторонь колективу і не сприяють досягненню загальних групових цілей - єдності, гармонії та розвитку. Чому це відбувається, діти, особливо хлопчики, часто не розрізняють. Агресивні і просто відчужені (може бути через свою більш яскраво виражену індивідуальність) діти часто виявляються однаково вразливими, і за це їх карають, а буллі стає лише виконавцем групової волі. Це дуже велика соціально-педагогічна проблема[33].

Крім того, за булінгом нерідко стоять соціально-економічні фактори, наприклад, майнова, соціальна та етнічна нерівність. Хлопчики з бідних і неблагополучних сімей зганяють свої фрустрації на благополучніших однолітках, змушуючи їх відчувати страх і одночасно - почуття своєї неповноцінності в порівнянні з сильнішими, мужнішими, некерованими і крутими вихідцями з низів. Через війну створюється якийсь суперечливий симбіоз, коли підлітки та юнаки з різних соціальних верств одночасно ненавидять і нестримно приваблюють одне одного[53].

Раніше такі стосунки пояснювали переважно емоціями, як «зміщення агресії» тощо. У сучасній психології на перший план частіше висувають проблеми соціальної нерівності. У дослідженнях Клейн неоднакове становище у шкільній ієрархії спонукає вихідців із низів боротися за збільшення свого «культурного капіталу» (термін французького соціолога П'єра Бурдьє), із чим пов'язане підвищення соціального статусу. Але якщо діти із соціально благополучного середовища асоціюють свій «культурний капітал» переважно з навчальними досягненнями, то для інших хлопчиків цей шлях недосяжний (їх початкова матеріально-освітня база надто слабка) чи неприйнятна, тому що в їхніх сім'ях панують інші цінності, далекі від завдань шкільної освіти Свою «мужність» такі хлопчики доводять не хорошими відмітками, а переможним рахункам у бійках, агресивним дистанціюванням від «жіночності» та «гомосексуальності», спортивними досягненнями, вмінням встановлювати та підтримувати домінантні стосунки з дівчатками. За особистими властивостями тут ховається соціальне походження, а самоствердження здійснюється за допомогою насильства [20].

Соціальна структура булінгу включає три елементи: переслідувача (буллі), жертву і спостерігача. Говорячи про спостерігачів (хоч би ким вони були), вчені відзначають такі їх типові стани як почуття провини і відчуття власного безсилля[54].

Булінг має свої вікові, статеві (гендерні) та інші психологічні закономірності. За ним стоїть не тільки і не стільки нерівність фізичних сил, скільки дисбаланс влади, що дає змогу одній дитині підпорядкувати собі іншу, причому така взаємодія між двома або кількома дітьми неодноразово повторюється протягом тривалого часу. Акти агресії, спрямовані на одних і тих самих жертв, створюють між ними стабільні відносини, в яких булінг на одному полюсі доповнюється віктимізацією на іншому полюсі. Ця специфічна форма агресії, особливо характерна для середнього дитинства і для молодших підлітків, завжди спрямована проти одних і тих самих дітей. Під час переходу з початкової школи в середню булінг дещо слабшає, але в деяких дітей це - стійка особистісна риса, з віком змінюються лише форми її прояву.

Булінг є різновидом насильства і в свою чергу, також може виражатися по-різному, тобто має свої види. Оскільки я вказала, що булінг має місце переважно в організованих колективах, виокремивши основні соціальні організації, де теоретично він може мати місце, спробую визначити основні види булінгу. Це:

- булінг у школі;

- булінг на робочому місці;

- булінг в армії ("дідівщина")[2].

Звісно, прояви булінгу можуть спостерігатися і в інших більш-менш організованих колективах. Але ми зупинимося на шкільному булінгу, тобто на тому, що відбувається у зв'язку зі шкільною освітою: у школі або за її межами. Численні дослідники пояснюють цю обставину насамперед тим, що школа - це універсальна арена, полігон для розрядки дітьми своїх численних негативних імпульсів, що накопичилися вдома. У школі складаються певні рольові відносини серед дітей у діапазоні "лідер-ізгой". Додатковим чинником, що сприяє живучості булінгу в просторі школи, є нездатність, а в деяких випадках і небажання педагогів впоратися з цією проблемою.

Таким чином, булінгом можна вважати навмисне, таке, що не має характеру самозахисту та не санкціоноване нормативно-правовими актами держави, тривале (повторюване) фізичне або психологічне насильство з боку індивіда або групи, які мають певні переваги (фізичні, психологічні, адміністративні тощо) стосовно індивіда, та яке відбувається переважно в організованих колективах з певною особистою метою (наприклад, бажання заслужити авторитет у певних осіб).

1.2 Особливості прояву шкільного булінгу

Про насильство в школі і навіть у дитячих садках було відомо вже давно. Починаючи з 1905 року, у пресі почали з'являтися перші роботи, присвячені цій проблемі, пік яких припав на кінець сорокових років минулого століття. На сьогоднішній день проблема шкільного, і навіть дитсадівського булінгу, хвилює весь світ. Під терміном "булінг", як правило, мають на увазі залякування або ж своєрідний фізичний і психологічний терор одних людей по відношенню до інших з метою підпорядкування їх собі на ґрунті страху, навмисно викликаного переслідувачами в їхніх жертв.

Щодо форм, у яких виражається шкільне насильство, у дослідників цього явища такі точки зору. Так, Д. Лейн [25] виокремлює фізичне та психічне насильство; І. Бердишев [3] говорить про існування словесного, поведінкового та власне агресивного булінгу, з фізичним насильством; C.Т. Мерцалова [29] виокремлює насильство фізичне, емоційне, вербальне, психічне та сексуальне.

Шкільне насильство охоплює різні дії кривдника стосовно жертви, але всі вони спрямовані, як зазначає Малкіна-Пих [27], на приниження за допомогою емоційного, фізичного, економічного або сексуального насильства й агресії. Розглянемо зміст кожного з перелічених видів насильства.

Емоційне насильство, яке викликає у жертви емоційну напругу, принижує її і знижує її самооцінку. У цьому випадку зброєю слугує голос. Виділяють такі види емоційного насильства:

· глузування, привласнення прізвиськ, з якими постійно звертаються до однієї людини, тим самим ранячи й ображаючи її, нескінченні зауваження, необ'єктивні оцінки, висміювання, приниження в присутності інших дітей тощо. Цей вид булінгу найчастіше спрямований на тих жертв, які мають помітні відмінності у фізичній зовнішності, акценті або особливостях голосу і високу або низьку академічну успішність. Обзивання можуть також набувати форми натяків з приводу передбачуваної статевої орієнтації учня. Використання анонімних телефонних дзвінків - дуже поширена форма словесного булінгу, під час якого жертвами можуть стати не тільки учні, а й навіть учителі;

· відторгнення, ізоляція, відмова від спілкування з жертвою. Ініціатором використання цього методу, як правило, є хуліган. Жертву навмисно ізолюють, виганяють або ігнорують частина класу чи весь клас. Це може супроводжуватися розповсюдженням записок, нашіптуванням образ, які можуть бути почуті жертвою, або принизливими написами на дошці чи в громадських місцях (з дитиною відмовляються грати, займатися, не хочуть з нею сидіти за однією партою, не запрошують на дні народження тощо).

Під фізичним насильством мають на увазі застосування фізичної сили щодо учня, однокласника, внаслідок чого можливе нанесення фізичної травми. До фізичного насильства відносяться побиття, нанесення удару, ляпаси, потиличники, псування майна, унаслідок чого може бути пошкоджено, вкрадено або заховано одяг, підручники або інші особисті речі жертви тощо. У крайніх випадках може застосовуватися зброя, наприклад ножі. Така поведінка, як підкреслює Малкіна-Пих, частіше зустрічається серед хлопчиків, ніж серед дівчаток [27, с. 332]. Зазвичай фізичне та емоційне насильство супроводжують одне одного. Глузування і знущання можуть тривати тривалий час, спричиняючи в жертви травмувальні переживання.

Сексуальне насильство або спокушання - використання дитини (хлопчика чи дівчинки) дорослим або іншою дитиною для задоволення сексуальних потреб або отримання вигоди. До сексуального розбещення належать також втягнення дитини в проституцію, порнобізнес, оголення перед дитиною статевих органів і сідниць, підглядання за нею, коли вона цього не підозрює (під час роздягання, справляння природних потреб тощо).

Економічне насильство передбачає використання грошей для контролювання іншої особи. Також у цьому випадку від жертви вимагають гроші і погрожують, якщо він/вона не віддає їх негайно. Можуть вимагати також сніданки, талони або гроші на обід. Жертву також можуть примушувати красти майно. Така тактика використовується виключно для покладання провини на жертву. Дослідниця О.А. Мальцева [28] зазначає, що з'явився новий різновид шкільного булінгу - кібербулінг, тобто жертва отримує образи на свою електронну адресу або через інші електронні пристрої.

У своїй знаменитій книзі "Булінг у школі: що ми знаємо і що ми можемо зробити?" норвезький психолог Дан Ольвеус так визначає типові риси учнів, схильних ставати буллі[2]:

- Вони відчувають сильну потребу панувати і підпорядковувати собі інших учнів, домагаючись таким чином своїх цілей.

- Вони імпульсивні й легко приходять у лють.

- Вони часто зухвало й агресивно поводяться стосовно дорослих, включно з батьками та вчителями.

- Вони не відчувають співчуття до своїх жертв.

Якщо це хлопчики, вони зазвичай фізично сильніші за інших хлопчиків.

Жертвою може стати будь-яка дитина, але зазвичай для цього обирають того, хто слабший або якось відрізняється від інших. Найчастіше жертвами шкільного насильства стають діти, які мають[10]:

· фізичні вади. Дітей із фізичними вадами - тих, хто носить окуляри, має знижений слух або має порушення рухів (наприклад, за ДЦП), тобто тих, хто не може дати адекватну відсіч і захистити себе, - ображають набагато частіше;

· особливості поведінки. Мішенню для глузувань та агресії стають замкнуті діти (інтроверти та флегматики) або діти з імпульсивною поведінкою. Якоюсь мірою гіперактивні діти бувають надто настирливими, при цьому більш наївними та безпосередніми, ніж їхні однолітки. Вони занадто глибоко проникають в особистий простір інших дітей і дорослих: влазять у чужі розмови, ігри, нав'язують свою думку, нетерплячі в очікуванні своєї черги в грі тощо. З цих причин вони часто викликають роздратування й отримують "удар у відповідь". Гіперактивні діти можуть бути як жертвами, так і насильниками, а нерідко і тими, і іншими одночасно;

· особливості зовнішності. Усе те, що виділяє дитину за зовнішнім виглядом із загальної маси, може стати об'єктом для глузувань: руде волосся, ластовиння, відстовбурчені вуха, криві ноги, особлива форма голови, вага тіла (повнота або худорлявість) тощо;

· погані соціальні навички. Є діти, у яких не вироблено психологічний захист від вербального і фізичного насильства через недостатній досвід спілкування і самовираження. Порівняно з дітьми, у яких соціальні навички розвинені відповідно до їхнього віку, діти з нерозвиненими соціальними навичками легше приймають роль жертви. Той, хто прийняв роль жертви, мириться із ситуацією як із неминучістю, часто навіть внутрішньо знаходить виправдання ґвалтівникові: "... ну, значить, я такий, вартий цього, заслужив це".

· страх перед школою. Він частіше виникає в тих, хто йде до школи з негативними соціальними очікуваннями щодо неї. Іноді цей страх переходить від батьків, у яких самих були проблеми в шкільному віці. Пусковим механізмом виникнення страху можуть стати розповіді про злу вчительку та погані оцінки. Дитина, яка виявляє невпевненість і страх перед школою, легше стане об'єктом для знущань однокласників;

· відсутність досвіду життя в колективі (домашні діти). Діти, які не відвідують до школи дитячий колектив, можуть не мати необхідних навичок, що дають змогу справлятися з проблемами в спілкуванні. При цьому часто вони можуть перевершувати своєю ерудицією і вміннями дітей, які ходили в дитячий садок;

· хвороби. Існує маса розладів, які спричиняють глузування і знущання однолітків: епілепсія, тики і гіперкінези, заїкання, енурез (нетримання сечі), енкопрез (нетримання калу), порушення мовлення - дислалія (недорікуватість), дисграфія (безграмотне письмо), дислексія (порушення навчання читанню), дискалькулія (порушення навчання лічби) і т. ін.;

· низький інтелект і труднощі в навчанні. Низькі здібності детермінують і більш низьку здатність до навчання дитини. Погана успішність формує низьку самооцінку: "Я не впораюся. Я гірший за інших" тощо. Низька самооцінка в одному випадку може сприяти формуванню ролі жертви, а в іншому - насильницькій поведінці як варіанту компенсації. Тому дитина з низьким рівнем інтелекту і труднощами в навчанні може стати як жертвою шкільного насильства, так і насильником.

Водночас існує й інша, чисельно менша, категорія жертв булінгу, так звані провокативні жертви або булі-жертви. Часто це діти, які зазнають труднощів у навчанні, письмі та читанні та/або страждають на розлади уваги і підвищену збудливість. Хоча ці діти за природою не агресивні, їхня поведінка часто викликає роздратування в багатьох однокласників, вчителі їх теж не люблять, що робить їх легкою здобиччю і жертвами булінгу та сприяє закріпленню соціально невигідних психологічних рис і стилю поведінки.

У шкільному булінгу найчастіше бере участь ціла група дітей. Якщо лідер-буллі, то решта - послідовники ініціаторів цькування однокласників. "Союзники" буллі найчастіше діти[21]:

1) які бояться бути на місці жертви;

2) які не бажають виділятися з натовпу однокласників;

3) ті, що дорожать своїми стосунками з лідером;

4) піддаються впливу "сильних світу цього" в класі;

5) які не вміють співпереживати і співчувати іншим;

6) без власної ініціативи;

7) ті, що приймають цькування за розвагу;

8) діти жорстоких батьків;

9) озлоблені ровесники, які мріють узяти реванш за свої приниження;

10) із неблагополучних сімей, які відчули страх покарання.

На жаль, сторонніми спостерігачами бувають і педагоги, які проповідують принципи "невтручання" і вважають, що шкільна дідівщина - це лише один з етапів дорослішання дитини і набуття нею досвіду мужності. Водночас їхня позиція до того, що відбувається, - один із найважливіших чинників наявності або відсутності шкільного булінгу.

За політики невтручання - він розквітає, за політики запобігання вже в зародку - в'яне на корені або ж чахне після одиничної спроби. Говорячи про булінг у школі, необхідно пам'ятати також про те, що цей булінг може бути здійснений і самими вчителями дітей. На жаль, насильство педагогів над учнями - це теж непоодиноке явище, проте його все-таки бажано розглядати в дещо іншому аспекті, і це дещо інша тема, яка також заслуговує на пильну увагу.

Отже, шкільна дідівщина - це колективне явище, до якого залучено цілу групу людей - дітей і дорослих, ґвалтівників та їхніх жертв, послідовників ґвалтівників і сторонніх спостерігачів. Водночас залишені поза увагою прояви шкільного булінгу збільшують його масштаби до безмежності. І припинити шкільну дідівщину можна тільки загальним "ні".

Практично в усіх країнах і вікових групах булінг більше поширений серед хлопчиків, ніж серед дівчаток, і його жертвами також частіше стають хлопчики. Це не просто пустощі чи грубість, а особлива форма взаємин.

Статеві (гендерні) властивості булінгу пов'язані не стільки з підвищеною агресивністю хлопчиків як таких (агресивних за своєю природою хлопчиків значно менше, ніж заведено думати), скільки з особливостями хлоп'ячої нормативної культури, яка помітно змінюється з віком. У середовищі маленьких хлопчиків фізична агресія, як правило, спричиняє непопулярність і соціальне відторгнення з боку однолітків. У молодших підлітків становище змінюється: "крутизна" й агресивність сприяють підвищенню статусу хлопчика в однолітків власної статі, а потім і в дівчаток. Численні крос-культурні дослідження показують, що більш напористі хлопчики мають більший успіх у дівчаток, частіше мають побачення з ними, раніше набувають сексуального досвіду тощо.

Хлопчики і дівчатка користуються різними формами булінгу. Якщо хлопчики частіше вдаються до фізичного булінгу (стусани, поштовхи тощо), то дівчатка охочіше користуються непрямими формами тиску (поширення чуток, виключення з кола спілкування). Утім, ця різниця відносна і схоже, що вона зменшується[10].

Одна з найважливіших закономірностей булінгу полягає в тому, що ставлення до нього дітей з віком змінюється. Як уже зазначалося, серед молодших хлопчиків буллі зазвичай непопулярні, однак у підлітків картина змінюється. Індекс популярності підлітка в його природному середовищі пов'язаний як із просоціальною, так і з антисоціальною поведінкою. Вивчення великої групи хлопчиків 4-6 класів засвідчило, що центральні місця в їхній системі взаємовідносин посідали, з одного боку, "зразкові хлопчики", яких вважали неагресивними, спортивними, лідерами, старанними і товариськими, а з іншого - "круті хлопці", яких сприймають як популярних, аґресивних і фізично розвинених. З віком і в більш "вуличному" середовищі популярність "поганих хлопчиків" зростає. Порівняно з іншими школярами, буллі мають більше друзів, вищий соціометричний ранг і, за вирівняних показників темпів статевого дозрівання, більший успіх у дівчаток [20]. А оскільки буллі обирають собі таких самих агресивних друзів, булінг нерідко стає груповою активністю. Це ще більше ускладнює опір йому з боку окремо взятого індивіда, сприяючи криміналізації загальної атмосфери в класі, школі тощо.

Іноді наслідки терору тривають у жертви все життя, калічачи і продовжуючи випробування. І можливий навіть розвиток серйозного посттравматичного стресового розладу (ПТСР), який включає 5 фаз розвитку:

1. Фаза відчаю - підвищений рівень тривожності, коли дитина ще погано усвідомлює те, що відбувається з нею.

2. Фаза заперечення - спроба витіснити з пам'яті те, що сталося з нею. Можуть з'явитися соматичні розлади, нечутливість і безсоння.

3. Фаза нав'язливості або депресії. Смирення з насильством, що сталося, на тлі емоційної лабільності, порушення сну і поганого настрою.

4. Фаза опрацювання того, що сталося, з усвідомленням причини того, що сталося.

5. Фаза завершення - з'являється надія на майбутнє[16].

Можлива згодом і армійська дідівщина, і дідівщина на роботі. Найголовніше, якщо булінг був перерваний на самому початку, то наслідки мінімальні у вигляді слабких негативних емоцій. Шкільний булінг - явище системне і комплексне. Тому, окрім лікарів, психотерапевтів, психологів, які займаються, як правило, вже з тими дітьми, що зазнали цькування і знущань з боку своїх однолітків та однокласників, до вивчення і профілактики цього явища мають долучитися шкільні вчителі та соціальні педагоги.

Таким чином, шкільне насильство охоплює різні дії кривдника щодо жертви, спрямовані на приниження за допомогою емоційного, фізичного, економічного або сексуального насильства та агресії.

Булінг - здебільшого латентний для оточуючих процес, але діти, які зазнали цькування, отримують психологічну травму різного ступеня тяжкості, що призводить до тяжких наслідків аж до самогубства.

Запобігання випадкам шкільного насильства є найважливішим завданням держави, оскільки жорстоке ставлення до дитини неминуче призводить до негативних наслідків.

1.3 Методичні шляхи подолання шкільного булінгу в шкільних умовах

У 1910 р. у Відні Зиґмунд Фройд, Альфред Адлер і Вільям Стекел провели перший в Австро-Угорщині конгрес на тему: "Про суїцид, зокрема, про суїцид серед учнів середньої школи". З.Фрейд був його натхненником і теоретиком. Він писав: "Не можна звинувачувати тільки школу в тому, що в ній стільки насильства і в тому, що діти вчиняють суїциди, але вина школи в тому, що вона нічого не робить, щоб хоч якось протистояти цій тенденції. Середня школа не просто має робити все, щоб не підштовхнути дитину до суїциду, але школа має робити все, щоб діти не були безпорадними перед обличчям насильства, щоб вони хотіли жити, давати їм підтримку в той момент розвитку їхнього життя, коли емоційні зв'язки з батьківською сім'єю слабшають, і вони виходять у самостійне життя. Школи не повинні забувати, що вони мають справу з незрілими ще особистостями, але ніхто й не може позбавляти дітей права на цю незрілість, що є природною стадією їхнього розвитку, нехай і не найпростішою" [55, с.25]. Отже, за всіх часів саме через те, що школа збирає незрілих ще особистостей - дітей і підлітків - у ній були і будуть проблеми насильства. Школа і вчитель не несуть відповідальності за те, щоб актів насильства не було (це було б нереалістично), вони несуть відповідальність за те, щоб діти бачили, як треба твердо і з гідністю насильству протистояти.

Шкільний булінг розглядається в сучасному світі як серйозна соціально-педагогічна проблема. У країнах Євросоюзу неодноразово проводили наради на рівні міністрів освіти і виробляли законодавчі заходи щодо його профілактики [20]. Антибулінгові акції проводять як на місцевому, так і на національному і навіть міжнародному рівні. Ідеться не про повне подолання булінгу - це вочевидь неможливо, насильство та погрози - невіддільна частина нашого світу, - а лише про профілактику його найнебезпечніших наслідків.

Хоча загальноприйнятої стратегії в цій справі немає, у ній є певні позитивні результати. Найефективніша антибулінгова програма ініційована Д. Ольвеусом у Бергені 20 років тому, її успішно застосовують у Норвегії, де їй з 2001 р. надано статус пріоритетної загальнонаціональної програми. Ця програма заснована на 4 базових принципах, що передбачають створення шкільного (а в ідеалі - і домашнього) середовища, яке характеризується[2]:

- теплом, позитивним інтересом і залученістю дорослих;

- твердими рамками й обмеженнями неприйнятної поведінки;

- послідовним застосуванням непокаральних, нефізичних санкцій за неприйнятну поведінку і порушення правил;

- наявністю дорослих, які виступають як авторитети і рольові моделі.

Програма діє як на шкільному та класному, так і на індивідуальному рівні, її головна мета - змінити "структуру можливостей і нагород" булінгової поведінки, результатом чого є зменшення можливостей і нагород за булінг [21].

В Україні до проблем дисципліни і насильства, школи підходять по-різному[26].

Перший підхід можна назвати "руки геть". На жаль, педагоги і цілі педагогічні колективи, які дотримуються так званого "невтручання" підходу, вважають, що молоді люди самі поступово навчаться керувати своєю поведінкою, контролювати себе й ухвалювати правильні рішення. Провокації в середовищі однолітків - нормальне явище, діти розберуться самі. У цих конфліктах є навіть щось, що робить школу "інститутом підготовки до реального життя", адже "життя за стінами школи так само провокативне і несправедливе до слабких". Такі вчителі намагаються скинути з себе будь-яку відповідальність за те, що відбувається. Програма дисципліни, з точки зору цього підходу, зводиться до навчання навичкам спілкування: емпатичного слухання, відображення почуттів тощо. Це абсолютно неефективно щодо булерів, а жертвам потрібні далі не навички впевненої поведінки, для цього вони надто налякані, а чіткі інструкції, що робити, щоб знайти захист і припинити насильство. Однак, більшість представників невтручального підходу просто звичним чином пускають все на самоплив. Позиція невтручання повністю позбавляє вчителя можливості знайти підхід до дітей, завоювати їхню повагу, атмосфера в таких школах є особливо безпорадною та агресивною.

Другий підхід можна було б назвати підходом "твердої руки". Педагоги та шкільні адміністратори, які дотримуються цього методу, вірять у те, що тотальний зовнішній контроль є абсолютно необхідним для виховання, влада в школі має очевидно належати директору, а завдання дітей і вчителів - підкоритися. Такі директори (у деяких школах - і деякі вчителі) дуже схожі на начальників: вони вимагають, командують, спрямовують. Заради підтримання дисципліни дозволяється і вітається маніпулювання учнями "заради їхнього ж блага". Основні методи впливу - погрози та шантаж: "Якщо ти не припиниш, я..." (далі називається покарання, пов'язане з добрим знанням "слабких місць" кожного учня). Однак атмосфера страху виявляється лякаючою для глядачів і жертв, але не для активних ініціаторів булінгу. Вони вчаться маніпулювання і залякування у своїх педагогів.

Третій підхід можна назвати "візьмемося за руки". Педагоги та шкільні колективи, які дотримуються цього підходу, вважають, що булінг - це огидне зло і твердо, але не агресивно, виступають проти нього. Конфронтація з булінгом є центральним моментом філософії цього освітнього закладу. Цю філософію поділяють усі вчителі. Вона закріплена в обов'язкових правилах, що існують як для вчителів (необхідність бути пильним і обов'язково реагувати на те, що відбувається), так і для учнів (санкції щодо агресора - неминучі). За такого підходу вчителі розуміють, що конкретні вчинки учнів - це результат дії обох сил: внутрішніх спонукань і зовнішніх обставин. Змусити дитину чогось не робити можна і без погроз. Такі вчителі беруть на себе важку роль ненав'язливого лідера, який щоразу підштовхує учня до необхідності усвідомленого вибору. Вони також залучають самих учнів до процесу встановлення та підтримання правил школи і класу. Під час реалізації цього підходу адміністрація освітнього закладу відстежує процеси, що відбуваються в школі, проектує їх і неодмінно включає в їхній зміст позитивний аспект виховання, як для учнів, так і для педагогів. Тоді програма розвитку дисципліни будується на позитивних взаєминах з учнями та підвищенні їхньої самоповаги за допомогою стратегії підтримки. В основі пропонованого підходу до проблем дисципліни та мотивації лежить якість взаємодії "вчитель - учень". Крім того, енергію владолюбців у таких школах уміють каналізувати і спрямовувати на мирні цілі.

Аналіз світового досвіду ведення профілактики булінгу дає змогу виділити три основні групи методів профілактики[29]:

1) методи, орієнтовані на конкретних дітей і підлітків;

2) методи, орієнтовані на сімейні відносини;

3) методи, орієнтовані на найближче оточення дитини (мікросоціум).

Вітчизняні дослідники розробили численні програми, склали рекомендації, основні положення яких можуть бути зведені до таких[2]:

· діагностика психоемоційного середовища і мотиваційно-освітня робота з адміністрацією;

· консультативно-освітня робота з педагогічними кадрами та батьками;

· консультативно-корекційна робота з дітьми, які зазнали жорстокого поводження;

· інформаційно-освітня робота з дітьми;

· формування психоемоційного середовища навчального закладу, що включає систему взаємовідносин між усіма суб'єктами освітнього процесу;

· заходи, спрямовані на згуртування шкільної спільноти: поліпшення психологічного клімату в школі; підвищення психолого-педагогічної компетентності дорослих (батьків, педагогів);

· підвищення рівня комунікативної культури учнів;

· профілактика та корекція відхилень в емоційній сфері підлітків;

· зниження асоціальної поведінки школярів; розвиток стресостійких якостей особистості учнів;

· формування здорового життєвого стилю, високофункціональних стратегій і навичок поведінки, а саме: навичок ухвалення рішення та подолання життєвих проблем; навичок оцінювання соціальної ситуації та прийняття відповідальності за власну поведінку в ній; навичок сприйняття, використання та надання психологічної та соціальної підтримки; навичок обстоювання своїх меж і захисту свого персонального простору; навичок захисту свого Я, самопідтримки та взаємопідтримки; навичок безконфліктного й ефективного спілкування.

Щодо постстресових наслідків булінгу первинна профілактика реалізовується за трьома напрямами[28].

1. Створення умов недопущення булінгу. Цьому був присвячений попередній огляд макро- і мікросоціальних заходів профілактики цього явища.

2. Якнайшвидше і грамотне роз'єднання дитини (підлітка) з відповідними стресовими впливами.

3. Зміцнення захисних сил особистості та організму в протистоянні цькуванню як для умовно здорових дітей і підлітків, так і для тих, хто вже має соматичну або психічну патологію.

Більшість педагогів, психотерапевтів і консультантів у школах вважають, що проблема профілактики утисків - цькування - насильства може бути вирішена поетапно[29].

I етап (крок), найвідповідальніший, полягає в тому, щоб визнати, що така проблема існує. Визнання проблеми в межах школи вимагає, щоб хтось узяв на себе ініціативу сказати про її існування і про роботу з нею. Робота з утиском може бути ефективною лише тоді, коли певна група або школа як ціле визначає проблему і погоджується з тим, що важливо змінити ситуацію. Краще, якщо людина, яка керуватиме цим, має адміністративну владу. Поки не буде досягнуто згоди, починати роботу сенсу немає.

Головний аргумент ініціативної групи для членів шкільної спільноти, які не приєдналися, такий: "Якщо ви нічого не робите для вирішення проблеми, ви самі стаєте її частиною". Важливо, щоб до співробітників школи приєдналися учні та їхні батьки. На початку потрібно визначити масштаб проблеми. Це можна зробити різними шляхами.

Хорошим способом, на думку А.М.Хорна, Б.Глейзера, Т.В. Сейджера (1996), може бути опитування учнів про те[57]:

· чи були в них досі проблеми в школі;

· чи є у них неприємності в даний час;

· чи знають вони кого-небудь, у кого є неприємності;

· якщо вони наразі не мають особисто якихось проблем, то чи відчувають страх за свою безпеку взагалі.

Таке саме опитування необхідно провести і серед учителів. Потім порівняти результати двох опитувань і зіставити їх з інформацією, отриманою від батьків (опитування батьківської стурбованості).

II етап (крок) - визначення проблеми.

Не може існувати в кожній школі уніфікованих ознак визначення проблеми. Проте ініціативна група дорослих і дітей має визначити:

· суть проблеми (проблем);

· серйозність проблеми;

· частоту проблеми;

· навести відповідні приклади.

Після цього необхідно розробити спільний план дій.

Далі ініціативна група сповіщає все шкільне співтовариство про суть того, що відбувається, про ті напрямки роботи, які будуть реалізовуватися для профілактики насильства.

Наприклад,

· створення атмосфери нетерпимості до будь-якого акту насильства в школі;

· краще спостереження за холами, кімнатами відпочинку, їдальнями;

· відповідна виховна робота по класах у режимі вільної дискусії;

· розробка етичного кодексу школи;

· ясно виражене очікування, що учні повідомлятимуть про порушення або адміністрації, або консультантам;

· створення консультантами груп підтримки для постраждалих і груп для роботи з кривдниками.

Мета роботи з останніми: контроль агресивних намірів кривдників та їхня реабілітація.

III етап (крок) - виконання програми.

Якщо є план, то він має бути виконаний. Краще, якщо виконання цього плану почнеться з початку чергового навчального року. Тут може бути опір окремих груп та особистостей, тому що:

· багато дітей не вважають утиски (цькування) проблемою;

· деякі батьки очікують від своїх дітей, що вони будуть агресивними, а не навпаки;

· деякі вчителі не вірять, що в їхні обов'язки входить навчати дітей піклуватися про себе.

Цими питаннями доцільно особисто займатися відповідальній особі - координатору програми. Важливе місце посідає підготовка вчителів до того, що їм робити в ситуації цькування.

Ось приклади з методичних рекомендацій:

· залишатися спокійним і керувати;

· сприйняти випадок або розповідь про нього серйозно;

· вжити заходів якомога швидше;

· підбадьорити потерпілого, не дати йому відчути себе неадекватним або дурним;

· запропонувати потерпілому конкретну допомогу, пораду і підтримку - зробити так, щоб кривдник зрозумів, що ви не схвалюєте його поведінку;

· постаратися зробити так, щоб кривдник побачив точку зору жертви;

· покарати кривдника, якщо потрібно, але дуже виважено підійти до того, як це зробити;

· ясно пояснити покарання і чому воно призначається.

Також цими авторами рекомендується організовувати в школах суди над кривдниками, але робити це треба вкрай обережно.

Один з аспектів виконання подібних програм - всебічне розвінчання міфу про те, що "агресивна поведінка - це нормально". Для цих цілей пропонується агресивно-орієнтованим школярам пережити альтернативний досвід у вигляді різних тренінгів з арсеналу конфліктології.

Ось основні ідеї щодо роботи з компаніями кривдників[3]:

· працюючи з кривдниками, "розділяй і володарюй" - кривдників потрібно екстрено й ефективно викривати;

· не напирати на покарання, це лише посилить групову солідарність кривдників;

· працюючи з однією людиною, потрібно вміло використовувати силу конфронтації всієї, наприклад, класної спільноти.

Таким чином, в Україні до проблем дисципліни і насильства школи існує три підходи: "руки геть", "твердої руки" і "візьмемося за руки". Виділяють три основні групи методів профілактики: методи, орієнтовані на конкретних дітей і підлітків; методи, орієнтовані на сімейні відносини; методи, орієнтовані на найближче оточення дитини. Щодо постстстресових наслідків булінгу профілактика реалізується за трьома напрямами: створення умов недопущення булінгу; якнайшвидше і грамотне роз'єднання підлітка з відповідними стресовими впливами; зміцнення захисних сил особистості та організму в протистоянні цькуванню як для умовно здорових дітей та підлітків, так і для тих, що вже мають соматичну або психічну патологію.



РОЗДІЛ 2. Експериментальне вивчення профілактики булінгу в школі

2.1 Організація та методи дослідження булінгу в школі

Метою мого дослідження стало вивчення булінгу у шкільному колективі і проведення профілактичної роботи.

Для реалізації поставленої мети мною було виділено такі завдання дослідження:

1. Розробити критерії діагностики булінгу.

2. Підібрати й апробувати методики дослідження булінгу підлітків.

3. Проаналізувати результати, отримані під час дослідження.

4. Розробити, впровадити та оцінити програму профілактики булінгу.

Під час організації та проведення обстеження необхідно дотримуватися основних принципів і положень психології та дефектології (Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, А.Р. Лурія, В.І. Лубовський, С.Я. Рубінштейн, В.В. Лебединський, Б.Ф. Зейгарник, С. Д. Забрамна та ін.): комплексність, цілісність, всебічність, системність, динамічність обстеження.

Під час психологічної діагностики підлітків було дотримано таких умов:

1) врахування індивідуально-психологічних особливостей підлітків;

2) запитання анкет і опитувальників мають бути доступними для розуміння підлітками;

3) дослідження підлітків не перевищує 1,5 години або проводиться протягом кількох днів.

Для реалізації поставленої мети було розроблено критерії оцінки та здійснено підбір методик дослідження булінгу.



Таблиця 1. Критерії та методики діагностики схильності до булінгу

Критерії	Методики
1. Мотиваційна направленість	«Диагностика склонности к отклоняющемуся поведению (СОП) А.Н.Орел».
2. Високий рівень агресії	«Диагностика показателей и форм агрессии А. Басса - Дарки».
3. Схильність до подолання норм і правил	«Диагностики склонности к преодолению социальных норм и правил Р.В. Овчарова»
4. Прояв протиправної поведінки (деліктів).	«Карта изучения социального портрета подростка и его ближайшего окружения». «Анкета для родителей».

Для розв'язання поставлених завдань було використано комплекс взаємопов'язаних і таких, що доповнюють один одного, методів дослідження: експеримент, якісний і кількісний аналіз результатів дослідження.

Етапи експериментальної роботи:

1. Організаційний етап. На цьому етапі було визначено базу проведення дослідження, проведено аналіз літератури з проблеми дослідження. На основі теоретичного аналізу окреслено основні підходи до організації роботи з діагностики булінгу підлітків і виділено критерії її оцінки.

2. Основний етап - проведення діагностики булінгу та реалізація профілактичної програми, спрямованої на запобігання виникненню булінгу в дітей підліткового віку.

3. Аналітичний етап - узагальнення та систематизація отриманих експериментальних даних, формулювання висновків.

Для діагностики булінгу підлітків мною було підібрано такі методики:

Методика 1. "Діагностика схильності до відхиляючої поведінки (СОП) О.М.Орел".

Мета: діагностика схильності до відхильної поведінки.

Обладнання: текст опитувальника, ручка.

Хід дослідження:

Випробовуваним пропонується прочитати кожне твердження й оцінити, наскільки вони підходять до нього особисто, проставивши "+" або "-" поруч із номером твердження в бланку відповідей (список тверджень див. додаток № 1).

Інтерпретація результатів

Підраховують набрані бали за кожною шкалою окремо відповідно до ключа.

Ключ для опитувальника СОП

1. Шкала установки на соціально-бажані відповіді: 2 (ні), 4 (ні), 6 (ні), 13 (так), 21 (ні), 23 (ні), 30 (так), 32 (так), 33 (ні), 38 (ні), 47 (ні), 54 (ні), 79 (ні), 83 (ні), 97 (ні).

2. Шкала схильності до порушення норм і правил: 1 (ні), 10 (ні), 11 (так), 22 (так), 34 (так), 41 (так), 44 (так), 50 (так), 53 (так), 55 (ні), 59 (так),

61 (ні), 66 (ні), 80 (так), 86 (так), 91 (так), 93 (ні).

3. Шкала схильності до адиктивної поведінки: 14 (так), 18 (так), 22 (так), 26 (так), 27 (так), 31 (так), 34 (так), 35 (так), 43 (так), 46 (так), 59 (так), 60 (так), 62 (так), 63 (так), 64 (так), 67 (так), 61 (так), 74 (так), 91 (так), 95 (ні).

...