Місіонерська діяльність церкви та явище прозелітизму: богословський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru//

КИЇВСЬКА ПРАВОСЛАВНА БОГОСЛОВСЬКА АКАДЕМІЯ

БОГОСЛОВСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА БОГОСЛІВ'Я ТА ФІЛОСОФІЇ

Дипломна робота

зі спеціальності 8.02030103 - Богослів'я (православне богослів'я)

на тему:

«Місіонерська діяльність церкви та явище прозелітизму: богословський аналіз»

Виконав студент 6 курсу, заочної форми навчання, групи БФ6з

священик Назарій Ігорович Кобильняк

КИЇВ - 2018

ВСТУП

Один з найбільш важливих питань, з яким зіткнулася православна місіологія, як наука та практичний характер місіонерства, в кінці ХХ століття, полягає в наступному: в чому різниця між проповіддю Євангелія та прозелітизмом? Серед православного духовенства можна помітити тенденцію, що прозелітизм й місіонерство є тотожними явищами, їх не тільки не розрізняють, а навпаки ці два протилежні напрямки вважають обумовленими й необхідними для поширення православної віри.

Особливо такі погляди поширені серед місіонерського досвіду російського православ'я, коли місіонер для досягнення мети, тобто поширити й закріпити православну віру російського штибу, ставить перед собою мету: досягнути цього за будь-яку ціну. Це у свою чергу викликає різні конфлікті ситуації, породжує агресивну поведінку, конфлікти між різними напрямками християнських конфесій. Це часто помітно у православних державах, що звільнитися від комуністичної ідеології та долають наслідки багаторічного впливу атеїзму політичної ідеології влади на життя суспільства. Тому після розпаду Радянського союзу та комуністичної ідеології християнські місіонери різного напрямку почали звертати увагу на характер місіонерства у таких державах як Україна, Росія, Білорусія, Болгарія, Румунія тощо. Бо починаючи з ХХ ст. у західному християнстві закріпилася думка, що східна православна традиція не має власного місіонерського досвіду, місіонерство у більшості випадків тут дорівнює прозелітизму, тобто приймаючи нову віру необхідно визнавати й національні пріоритети її поширення. Західні християни звикли до погляду, що православ'я - «не місіонерське», адже після паління Візантійської імперії 1453 році Російська імперія стала єдиним центром православної місії, а всюди, де був її вплив, було помітно русифікацію та імперське насадження російського самодержавства за формулою: за віру, царя та вітчизну.

Подібні події підводять деяких до висновку, що православна місія не «відцентрована», а «доцентрована», не місіонери виходять на проповідь, а Церква «змушує» людей прийти до неї. В цьому значенні ситуації є непозитивною, але історія православ'я не обмежується тільки російським православним самодержавством, досвід православного місіонерства був забути, адже з історичної пам'яті були майже стерті місіонерські труди святих братів Кирила та Мефодія, українських святителів місіонерів Димитрія Туптала, Павла Тобольського, Арсенія Мацієвича та багато інших місіонерів, які повертаються сьогодні у дослідницьку роботу.

Саме вони й багато інших ієрархів Православної церкви показали відмінність православного місіонерства від тощо що дехто сьогодні називає прозелітизмом. Відповідно дослідження й пояснення відмінностей прозелітизму від православного місіонерства покликана зв'язувати дана магістерська робота.

Актуальність теми магістерської роботи. Термін «прозелітизм» означає «вводити людей» або «примушуючи їх зраджувати своїм віруванням», своїми поглядами, своєї релігії та навіть національним інтересам. У прозелітизм присутній елемент переконання людей в тому, що їхні нинішні вірування невірні або погані. І переконання людей в тому, що їхня віра непридатна або викривлена, звичайно, не може бути «доброю новиною» для них. А це породжує ситуацію конфлікту, протистояння, ненависті й мирна проповідь Євангелія переходить у війну, відводить їх від віри у Бога; суспільство перестає бути моральним чи духовним, а християнська віра сприйматися єдино цілою й незмінною. Таким чином, відродити й пояснити, що не православна місія не має нічого спільного із явищем прозелітизму на основі богословсько-історичних аргументів покликана здійснити дана тема магістерської роботи.

Об'єктом дослідження магістерської роботи є пояснення відмінностей православного місіонерства від прозелітизму, тобто змішування спасительних істин віри з національним, етнічним та політичним способом життя.

Предметом дослідження магістерської роботи є історія формування православного місіонерства та його практична й теоретична відмінність від усіх видів прозелітизму.

Мета і завдання магістерської роботи. Метою магістерської роботи є дослідження основ християнського місіонерства та прозелітизму, як спотворення спасительної чистоти євангельського вчення у контексті богословського пояснення православного місіонерства. Для детального розкриття поставленої мети необхідно було вирішити такі завдання:

розкрити богословське розуміння православної місіології, використовуючи теоретичні та практичні аргументи;

простежити виникнення й розвиток прозелітизму в християнстві;

показати біблійну та святоотцівську традицію місіонерства, щоб сформувати чіткі критерії відмінності прозелітизму від євангельської природи християнської апостольської місіології;

вказати й визначити всі можливі форми прозелітизму та його трансформацію в історії християнства;

пояснити негативність прозелітизму через спотворення істинного християнського віровчення;

викласти практичний спосіб дії прозелітизму в сучасному християнстві.

Методи дослідження в магістерській роботі. Тема магістерської роботи передбачає наукове дослідження та порівняння місіонерства та прозелітизму. Враховуючи, що місіонерська традиція християнства формувалася під впливом вчення Священного Писання Старого та Нового Завітів, творів отців та вчителів церкви, а прозелітизм виникнув як порушення спасительного вчення християнської віри, то при написанні магістерської роботи були застосовані універсаліський, емпіричні (практичні) та теоретичні методи дослідження.

Серед універсальних методів були використані: метод аналізу та синтезу. За їх допомогою було проаналізовано історію виникнення місіонерства, місіології як богословської науки та прозелітизму, наслідки чого перейшли в церковне життя через юдаїзм.

Метод порівняльного дослідження дозволив емпірично виявити особливості християнського місіонерства й відмінність його від прозелітизму. місіонерство церква прозелітизм віровчення

Для теоретичного дослідження був використаний історичний метод та системний підхід. Історичний метод допоміг виявити закономірності хронологічного розвитку місіонерства та викривлення, тобто помилкові розуміння призначення місії Церкви у світі - явище прозелітизму.

Системний підхід дозволив краще визначити своєрідність прозелітизму, встановити причини його появи, розвитку й вплив на сучасну історію християнства.

Наукова новизна магістерської роботи. Дана магістерська робота є першим дослідженням, в якій зроблено спробу науково обґрунтувати явище прозелітизму в аспекті православної місіології. Серед православних богословів мало хто звертав увагу на проблему місій та прозелітизму, можна сказати що цим питанням мало хто цікавився й практично не намагався вирішити. Між тим проблематика наростала й особливого забарвлення вона набула у останній десятиліття, коли західні богослови почали звертати свій погляд й критикувати характер місіонерської діяльності Російської Православної Церкви Московського Патріархату в Україні та інших державах ідеологічного впливу проросійської політики.

Однак, тема прозелітизму в історії Церкви не була новою, бо глибинні його підвалини закладені ще в біблійних часах старозавітного юдаїзму. Пізніше прозелітизм широко використовувався в епоху колоніальних імперії, можна сказати був на озброєнні європейського західного християнства, несучи на континенти Азії, Африки та Америки ідею європейського просвітництва, знищуючи на своєму шляху всі національні та культурні елементи, котрі не узгоджувалися із латинським християнством. Подібна ситуація змінилася лише в кінці ХІХ ст., коли європейська християнську культура добре прижилася на різник континентах. Утім саме в цей час виходить на арену російський православний прозелітизм, який з перервами продовжує тяжіти над спільнотами, що перебувають в орбіті російського імперського впливу. І це змушує по новому переглянути засади православного місіонерства, щоб довести негативність прозелітизму на релігійне життя віруючого й показати спотворення євангельського християнського вчення.

Спеціальних досліджень у цій галузі місіонерства не існує поки що, є лише окремі публікації, де автори-богослови висловлюють поради як не допустити в християнській місіології трансформації місії у прозелітизм. Тому ця магістерська робота є першою спробою здійснити спеціальний богословський та історичний аналіз,щоб відокремити прозелітизм від місіонерства.

Практичне значення магістерської роботи. Сформований науковий матеріал у магістерській роботі може використовуватися для подальшої дослідницької роботи у місіонерській та просвітницькій діяльності. Це допоможе покращити богословську компетентність з даної проблематики, стимулюючи наступні більш глибинні, детальні дослідження в галузі церковного місіонерства, котрі можуть використовуватися у викладацькій практиці, науково-дослідницькій роботі, при написанні нових навчально-наукових та науково-дослідницьких робіт, створені нових підручників, курсів лекції, посібників та покращенні викладацьких програм. Запропоновані результати магістерської роботи можуть також задіюватися гомілетичній та соціальній практиці Церкви, взаємодіючи з різними напрямками церковної просвітницької діяльності та богословської науки.

Структура магістерської роботи складається з вступу, чотирьох основних розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. У вступі розкривається актуальність дослідження, обґрунтовується наукова важливість теми, об'єкт, предмет, мета і завдання, методологія дослідження, наукова новизна отриманих результатів й їх практична цінність.

Основна частина магістерської роботи складається з чотирьох розділів, які поділені за необхідності на підрозділи. Перший розділ є викладенням теоретичних та методологічних аспектів, до якого входить аналіз використаних джерел та літератури з вказаної теми. Характеризується рівень наукової розробки, ступінь розкриття теми в сучасній богословській науці.

Другий розділ є історичним розглядом появи та розвитку місіонерства у Церкві від апостольських часів до сучасного життя Церкви. Тут розкриваються основні засади й принципи місіонерства, методика та способи християнської місії. Проводиться аналіз концепцій у теорії та практиці церковного місіонерства, де визначається його роль в історії християнства.

Третій розділ розкриває головну суть теми магістерської роботи. В цій частині аналізується виникнення прозелітизму, пояснюють умови за яких християнська місія перетворюється на прозелітизм й втрачає зв'язок із істиною євангельської проповіді. Також проводиться розгляд всім можливих варіантів та видів використання прозелітизму, коли він підмінює за своєю формою справжню церковну місію.

Четвертий розділ є завершальним, в якому здійснюється аналіз відмінностей прозелітизму від місіонерства. Доводиться, що прозелітизм не має нічого спільного з місіонерство Церкви, є відходом й запереченням євангельського богословського благовістя. Тому прозелітизм не є вираженням ні богословського, ні літургійного та спасительної місії Церкви. Його мета може мати різне забарвлення, але в більшості є тотальним впливом, для використання людини у меркантильних цілях.

У висновках підводиться підсумок дослідження, вказується важливість та якість отриманих результатів. Загальний обсяг магістерської роботи складає 108 сторінок. Список використаних джерела та літератури нараховує 91 позицію.

РОЗДІЛ 1. РОЗГЛЯД ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ДОСЛІДЖЕНННЯ

1.1 Аналіз використаних джерел

При написанні магістерської роботи, тема якої: «Богословський зміст та особливості здійснення православної місії на сучасному етапі церковно-релігійного життя», автором були використані джерела, які можна розділити умовно на дві групи. До першої слід віднести найперше - Священне Писання, тобто Біблію, до другої - твори отців та вчителів Церкви, а до третьої - канонічно-правові документ Римо-католицької церкви.

Книги Священного Писання Старого та Нового Завітів використовувалися в перекладі святішого патріарха Філарета [1]. Цей переклад є найбільш зручним й богословського точним стосовно багатьох положень церковно-наукової термінології.

Друга група - це твори отців та вчителів Церкви. У даній роботі були використані ті твори, що максимально відповідали характер історії формування та визначення християнської православної місіології. Великий місіонерський матеріал є у «Строматах» дідаскала Климента Александрійського [5, 6, 7]. Можна сказати, що після ап. Павла він є першим видатним місіонером, який розкрив теоретичні й практичні засади християнської місії Євангелія у світі. Актуальність його порад й рекомендацій щодо здійснення місії має раціональне значення для сучасного християнського місіонерства. Тому місіонерську спадщину Климента потрібно виокремити в індивідуальне наукове дослідження.

Поряд із Климентом важливі роз'яснення були вилучені з твору святого Іринея Ліонського «Доказ апостольської проповіді» [4]. В якій він на противагу гностикам доводить передання християнської віри від самих апостолів, а не від їх вигаданих персонажів. Цінність цього твору в тому, що він відстежує поширення християнської віри через місію апостолів й проблеми, котрі може зустріти місіонер на своєму благовісті. Ключовою проблемою Древньої Церкви були юдейські закони, які тривалий час змушені були виконувати християни із язичницьких народів. Цей твір бездоганно вирішує цю проблему раннього християнства й автор закликає у ньому звільнитися від національних та культурних нашарувань, котрі не повинні виконуватися християнами. Тому наступну групу святоотцівських джерел складають твори блж. Августина [2], Іоана Дамаскіна [3], святителя Миколи Сербського [8] тощо.

Дані твори мають різну праксеологічну ефективність, але вони системно викладають методику проповіді для іновірців, враховуючи їхні культурні, мовні й національні пріоритети. Без цих комплексних елементів не можна зрозуміти характер місії Церкви, її спосіб дії та яким чином потрібно наближати переконання істини християнства до людей іншої ментальності. В них детально розкрито всі головні аспекти християнського віровчення та як доступно й зрозуміло їх викласти у процесі поширення місіонерської діяльності християнської віри.

По-правді кажучи, православне богослів?я мало уваги приділяло проблематиці місії. На це були свої причини, адже після 1453 р. центр православ'я - Візантійська імперія, котра займала домінуюче положення у місіонерській діяльності до часу свого зникнення. Візантія визначала місію як вплив своєї політичної домінації та убезпечення себе від військового втручання варварів із сходу та заходу. В такому дусі були охрещені болгари, серби, русини, тобто українці, частково тюрки, перси, сирійці, араби тощо. Через християнізацію візантійці творили собі союзників, спроби їх асиміляції були рідкісними, але не тривалими, бо національна нівеляція швидко втрачала свою значення.

Іншу сторону християнської місії представляла європейська, латинська, а потім західна традиція християнства. У Римо-католицькій церкві дуже прижилося явище «прозелітизму», в різні історичні часи воно мало с своєрідні риси й передалося на геополітику ХІХ-ХХ ст. Однак, духовна криза котра назріла у світі після двох світових воєн змусило ієрархію Католицької Церкви переглянути засади місії й місіонерства, очистивши їх від рудиментів прозелітизму. В цьому посприяв Другий Ватиканський собор на основі якого були видані римськими понтифікати наступні документи «Апостольське звернення про Слово Боже» [9], «Місія й покликання» [10], «Місія Викупителя» [11]. Це основні документи щодо місіонерської діяльності римського християнства, вони були використані у магістерській роботі й вагомо допомогли прояснити історію, види й негативність прозелітизму.

1.2 Історіографія та методологія дослідження

Тема порівняння або взаємообумовлення місіонерства й прозелітизму є досить проблемною. По-перше, з даного питання, а саме з проблематики розуміння прозелітизму в православному богослів?ї практично мало розкрито. Спеціалізованих робіт не існує, тому це перше дослідження, котре закладає наріжний фундамент для подальшого написання дослідницьких робіт.

Якщо детально аналізувати генеалогію вивчення прозелітизму в православ'ї, то про нього почали говорити у наукових публікаціях десь повинабючи з другої половини ХХ ст. коли православні богослови набувши відповідного інтелектуального рівня зрозуміли, як здатні діяти деякі християнські конфесії, щоб набути кількісно число вірних. І найперше на проблематику прозелітизму звернули православні богослови західного суспільства: митр. Антоній Сурожський [14], митр. Каліст (Уер) [37, 38], архим. Кіпріан (Кєрн) [41], прот. Іоан Мєйєндорф [52, 53, 54], прот. Геогрій Флоровський [75] й прот. Олександр Шмеман [79, 89, 90, 91].

У свої працях вони порушували проблема пастирства й місії православного священика серед спільнот західної культури. Авторські їх праці відтворюють цей комплекс проблем, коли існування православної громади у західному світі було на межі виживання й необхідно було формувати самодостатню громаду віруючих. Західний світ, сучасний їм, був досить секуляризованим, а тому здобути в ньому необхідний авторитет було досить важко й проблематично. Щоб зберегти тут православ'я, котре відповідало їх національним інтересам, вони змушені були вивчати західний християнський досвід й через це звернули увагу на проблематику прозелітизму.

Критикуючи католицький й протестантський прозелітизм, вони максимально відходили від російської імперської традиції місіонерства, котра також мала пляму прозелітства. З критикою православного російського прозелітизму активно виступають зараз сучасній російські богослови, а саме: протодиякон Андрій Кураев [45], викладач місіології ігум. Серапіон [88], прот. Олексанлр Ткачєв [74]. Їх позиція є досить стриманою через конформізм сучасного російського православ'я у світі, бо як кажуть мало хто придатний визнати свої помилки, а особливо за злочин прозелітизму.

Оскільки сучасні православні богослови різко засуджують це явище, адже вселенська православна церква максимально постраждала від впливу прозелітизму на територію існування своїх помісних православних громад. Такі наукові дослідників місіології як: дияк. Георгій Максімов [50], архим. Геогргій (Капсанис) [26], Яків Стамуліс [71], викладач Свято-Тихонівсього православного інституту А.Б.Єфимов [31, 32], В.А. Цесіс [78]; практикують засудження прозелітизму й виявлення його негативних сторін. Узагалі дослідження прозелітизму в цій магістерській роботі показало, що саме критика прозелітизму православним богослів?я породила походження такої галузі богословського знання як «місіологія» й «богослів?я православного місіонерства».

Коли детально поглянути на історію Української Православної Церкви, особливо на період її залежності від Російської Православної Церкви Московського Патріархату можна помітити, що місіологія не була богословських предметом. Місію вивчали у структурі історії християнства на прикладі подорожей апостолів та життя святих, як літургійний й просвітницький подвиг пастиря-священика серед іновірців різних неслов'янських країн. Надзвичайно популярною ця тема була серед таких авторів, які використовувалися у написані магістерської роботи: В. Акентьев [12], П.Л. Гаврилюк [23], С.А. Іванов [34], Б. Півоваров [60] тощо. Їх погляд на місію був тотожним прозелітизму, незалежно від наслідків результат мав бути позитивним у цьому виявився трагізм й бездуховність російського православ'я, котре зараз піддається нищівній інтелектуальній критиці.

А тому необхідним завдання у магістерській роботі було дати вичерпне пояснення явища прозелітизму в історії християнства, виклавши його негативній та єретичні сторони. Для здійснення цього було використану різну богословську та історичну літератури наступних авторів: Т. Аннаньєль [11], А. Брат [15], ієрей І. Бер [16], Ж. Ботерро [17], Ж. Веньє [18], патріарх Варфоломій [19], В. Велтисов [20], Г. Вермеш [21], Т. Вудс [22], А. Гарнак [24], Д. Геллер [26], П. Гіллквіст [27], А.С. Десницький [28, 29], Т.Б. Дзюбанський [30], митр. Іларіон (Алфєєв Г.В.), прот. А. Дудченко [35], митр. Іерофей Влахос [36], В. Каспер [39], В. Келлер [40], прот. М. Козлов М. й Д.П. Огіцький [42], К. Кох [43], прот. М. Куломзін [44], А.П. Лебедев [45,46, 47, 48,], А. Майнарді [50], Г. Мандзарідіс [51], архим. Нектарій (Антонопулос) [56], П. Неллас [57], Я. Пелікан [58, 59], А. Позов [61, 62], Редкліфф ОР Т. [63], Х. Селахварзі [64], А. Селепін [62], єп. Сергий (Серафімов А.А.) [66], Ф. Смірнов [67, 68], Р. Соловій [69], О. Спасський [70], Дж. Стюарт [72], Ю. Табак [73], Д. Хеллер [76], М. Черенков [77], Ф. Шафф [80, 81], Ф. Шпідлік [82], Б.Г. Якеменко [83], Х. Яннарас [84, 85], архієп. Іоан (Попов) [86], прот. П. Мельник [87].

Напрацювання вказаних авторів мають багатостороннє значення, але чітко відповідають поставній темі й проблематиці її розкриття. Тим більше за останні десятиліття в Україні почали перекладатися й видаватися роботи західних богословів, які характеризуються міжконфесійними викладом, орієнтуючись виключно на розкриття справжньої християнської віри. Що і було зроблено у даній магістерській роботі.

РОЗДІЛ 2. МІСІЯ ЦЕРКВИ Й МЕТА ХРИСТИЯНСЬКОГО МІСІОНЕРСТВА

2.1 Історичний розгляд місії християнської віри

Початком місіонерства Церкви слід вважати самоусвідомлення апостолами - учнями Господа Ісуса Христа Спасителя себе іншими віруючими, ніж послідовниками релігії юдеїв. Дехто із богословів називає це феномен «революцією богоодкрвенної віри», бо християнство відкрило новий вимір віри та усвідомлення Бога [17, 16]. Ця релігійна революція була природним наслідком духовної еволюції античного світу, адже благовістя Господом Євангелії не було пов'язаним із жодною тогочасною культурою, великими тодішніми язичницькими релігіями, в тому числі й юдаїзмом. Однак вихід християнства із античного юдейського світу був поступовим й відбувався через місіонерську діяльність апостолів та їх учнів. Тому від часу народження Церкви, тобто П'ятидесятниці - зішестя Святого Духа на апостолів у 33 р. починається християнське місіонерство [37, 106].

Початок місіонерства був закладений Самим Ісусом Христом. Його служіння протікало на території Ізраїлю; проповідь Ісуса була звернена, в загальному, лише до юдеїв. Повчання господа можна назвати «місійний служінням», Він відкривав Себе як очікуваний нащадок царя Давида, істиннй священик та пророк Божий, сам же Ісус місіонером не був. Місія Церкви - людей об'єднаних вірою у Нього почалося саме з П'ятидесятниці, «чудо мов» ознаменувало вселенський сенс християнського благовістя. Перерахування народів, що міститься в Діяннях (2: 8-11), нагадує список народів 10 розділу книги Буття. Тут юдеї - це народ серед інших народів. Очевидно також, що неюдеї, які приходили з паломництвом в Єрусалим, були з числа хто «боявся Господа». Правовірні юдеї таких послідовників своєї віри, вони не були за національністю євреями, але прийняли юдаїзм, називали «прозелітами» [21, 23-24].

Отже, первісна християнська проповідь була звернена не до поган, а до неюдеїв, тих, що увірували в Бога Ізраїлевого. Важливо нагадати тут, що християнському місіонерству передувало місіонерство юдейське - поширення юдаїзму в VI ст. до Р.Х. спочатку в Єгипті та Азії, а потім Середземномор'ї та Європі. Але юдейська місія швидше прагнула поширювати серед неюдеїв світло своєї релігії, ніж, за допомогою обрізання, приєднувати їх до вибраного народу [23, 15].

Насправді завдання навернення до християнства язичників виявилося не відразу. Мабуть, в перше десятиліття існування Церкви ця мета залишалася ще дуже обмеженою. Спочатку християнські місіонери зверталися із проповіддю, головним чином, до юдеїв й юдейських прозелітів [23, 16].

Лише після того, як апостоли Павло та Варнава у 48 р. були послані в Малу Азію, ця проблема починає набувати велике значення. Павло і Варнава робили те ж саме, що і інші християнський місіонери: проповідували в синагогах. Але скоро з'ясувалося, що їх проповідь користується великим успіхом у язичників, ніж в юдеїв. Так було в Антіохії Пісідійській, в Лістрах і Іконії. Павло і Варнава звертали язичників і юдеїв в християнство. Це пробудило заздрість у юдеїв, і вони стали налаштовувати місцева влада і народ проти апостолів (Діян 13: 50; 14: 2019). У Лістрах Павло почав проповідувати по-новому. Він став говорити про те, що не тільки юдеї, а й язичницькі народи покликані до спасіння в Ісусі Христі. Однак входження язичників до Церкви породило серйозну проблему. Павло не накладав на навернених язичників зобов'язання виконувати юдейські приписи, перш за все обрізання. В Антіохії все це виглядало цілком природним. Але єрусалимські юдеохрістіане почали протестувати. У 49 р. це питання обговорювалося в Єрусалимі апостолами і пресвітерами на першому соборів Церкви - «Апостольський собор» [24, 37-38].

Рішення, до якого прийшли, на ділі виявилося компромісом. Навернені до християнства язичники не зобов'язані були робити обрізання; для євреїв же це залишалося обов'язковим. Але язичники-християни мали виконувати заповіді Ноя: не їсти жертовного м'яса, удавлених тварин, зберігати тілесну чистоту. Однак напруженість не зникла. В кінці того ж року Петро і Павло виявилися в Антіохії. Петро вважав, що не можна розділяти трапезу з язичниками-християнами, на яких лежала скверна ритуальної нечистоти. За це Павло різко дорікав йому. Мабуть, Петро строго дотримувався рішень Єрусалимського Собору. Павло ж вважав їх недостатніми, компромісними. Це видно по його відношенню до ідоложертовних приношень (1 Кор. 10: 18-30), що різко відрізнявся від позиції ап. Іоанна Богослова (Ап. 2: 14, 20). До самого кінця життя ап. Павло залишався в конфлікті з юдеохристиянами про це свідчать всі його послання. Перемога Павла була посмертної над цієї проблемою раннього християнського місіонерства [24, 42-43].

Свою позицію Павло пояснює в різних посланнях. Бог є Бог не тільки юдеїв, а й язичників (Рим. 3: 29). Всі згрішили і рятуються лише вірою (Рим. 3: 23). Обрізання або не обрізання, це не має ніякого значення - «Немає вже юдея, ні грека» (Гал 3: 28). Це не означає, що закон старозавітний не зіграв свою роль у спасінні, сенс закону - в підготовці до місії Христа Ісуса: «Закон виховником був до Христа» (Гал. 3: 24). З початком християнства відкрилися нові часи, старе життя за Законом Мойсея минуло. Тому твердження Павла носять насамперед богословський характер: лише віра рятує, а віра відкрита для всіх. Це і становить життєву основу християнської вселенськості, в цьому суть християнського місіонерського духу. Тому християнство повинно було звільнитися від юдейської національної форми, Церква у суті своїй ніяк не пов'язана з семітської культурою. Християнство мало увійти в еллінську цивілізацію, як і в інші неюдейські культури. Отже, апостол Павло був першим місіонером, що боровся з прозелітизмом, у даному випадку «юдеохристиянським», за прагнення звільнити християнство від юдаїзму [60, 102-104].

Мабуть, до 70 р. по Р.Х. такий напрямок не набув широкого поширення. Павлові новозавітні послання показують, що при житті апостола юдеохристиянство було панівним напрямом в Церкві. Необхідно додати наступне: місіонерське робота апостола Павла досягла відповідного універсального результату лише Сирії, Малій Азії, Греції і Римі. Тобто тих християнських громадах, які в подальшому стануть великми центрами християнської віри.

У період між 70 і 135 рр. стався розрив між християнством і його юдейським корінням; це була епоха широкого поширення християнства за межі Палестини. Через поразку юдеїв у війні проти римлян юдейська віра фактично до початку середньовіччя втратила свою історичну роль у світі.

За цей час християнство звільнилося від клейма «юдейської секти» та від антиєврейських настроїв, що виникли при римському імператорові Доміциані. Але, за свідченням античних римських авторів Тацита і Плінія, саме в цей час християнська громада починає набувати самосвідомості й стає незалежною вірою - новою світовою релігією [72, 97]. Це викликає занепокоєння у римської влади. В ту епоху основу християнської місії становили Євангелія, вони розкривали перед греко-римським світом образ Христа. Уже в Євангелії від Марка відчувається бажання відокремити Христа від юдейського походження, підкреслити Його загальносвітове призначення. Ще сильніше це проявляється в Євангелії від Луки. У Діяннях Апостолів, де зображується рух Євангелія з Єрусалиму до Риму, звертається увага на перехід язичників в християнство (епізод з євнухом цариці Кандак (Дії 8: 27) і сотником Корнилієм (Дії. 10). Євангеліє від Іоанна ще сильніше викриває опір юдеїв Христу, повстає проти месіанізму для юдеїв [73, 16].

Євангелія виявилися дуже потужним знаряддям в справі поширення християнства. В Єгипті були знайдені фрагменти Євангелія від Іоанна, які стосуються початку другого століття. Виступаючи проти християнства в середині другого століття язичник Цельс знав про існування цього Євангелія. Характерний для цього періоду розрив християнства з юдаїзмом відбився в таких творах, як Послання Варнави або послання Ігнатія Антіохійського. Найчастіше цей розрив брав крайні форми - аж до повного відкидання Старого Завіту. Саме це ми знаходимо в гностицизмі, який потужно розвинувся в той період. Найголовніше в гностицизмі - це відмова від Бога Ізраїлевого, що розглядається в якості нижчого деміурга, а разом з ним і від його справи: творіння і Закону - його хартії. Гностицизм - це крайнє перекручення лінії апостола Павла. Основні гностичні напрямки можна знайти в писаннях їх авторів Саторніла і Карпократа (Сирія), Маркіона (Мала Азія) і Василіда (Єгипет). Гностицизм став в історії Церкви є остаточною відмовою від Бога Ізраїлю, а також повний розрив з юдаїзмом [81, 204-206].

Гностицизм слід відрізняти від поняття «гнозис», який послуговувалися ранні християнські автори, наприклад Климент Александрійський, що розглядав його в якості шляху, котрий «веде до вищого знання про Бога та істину богопізнання» [5, 114].

При римський імператорах Антоніні (138-161), Марку Аврелію (161-180) і Коммоду (180-192) християнство вивільнилося зі своєї первісного юдейського середовища і початок справжній діалог з елліністичною культурою. Обставини цьому були сприятливими. В ту епоху греко-римський світ був особливо відкритим і вільним. Люди з великим інтересом ставилися до різних релігійних і філософських доктрин. У філософських школах учням передавалася традиція великих вчителів. Платонізм був представлений Гаєм і Альбіною, Тавром і Аттиком, аристотелізм - Олександром Афродизійським, а стоїки - Фронтом. Всюди віяв дух інтелектуальної свободи, котрий дозволив християнству інтелектуально показати всі свої переваги. Заслуга в цьому належить апологетам [16, 102].

Так називають авторів різних писань, загальна мета яких - розкриття й пояснення християнського віровчення для язичницького світу. Апологетична література за своїм характером суто місіонерська. Основні складові цієї літератури - первісна християнська проповідь Євангелія, відмінність радикально від юдейства, звернення до античних філософів - полеміка з ними з метою доведення істинності й досконалості християнства. Найбільш плідним представником апологетів був святий Юстин Філософ (Мученик). Йому належать трактати «Про монархії» і «Про душу», «Слово до еллінів», дві «Апології» та «Розмова з Трифоном Юдеєм». Є також ще «Послання до Автолика», написане Феофілом, єпископом Антіохійським, «Промова проти еллінів» Татіана, «Апологія» Афінагора, «Послання до Діогнета» тощо [38, 66].

Незважаючи на деякі відмінності, у всіх цих творів є щось спільне. Перш за все апологети викривали еллінізм, тобто язичництво простого народу і язичництво вчених філософів. У першому випадку критиці піддавалися насамперед міфи. Юстин, Феофіл, Афінагор, Климент і, перш за все, Татіан без кінця викривали все, що було безглуздого і аморального в грецькій міфології. До того ж вони добре володіли мистецтвом алегоричного тлумачення. Критиці піддавалися також ідолопоклонство, виготовлення ідолів, жертвопринесення, квіткові вінки, пахощі. Така критика зачіпала саму структуру античного суспільства, заснованого на релігії сім'ї (тобто культ предків) і на релігії міста. Юстин і Татіан вважали, що ці культи - поклоніння демонам, які обманюють людей, з тим щоб ті прославляли їх. Особливій критиці піддавався культ імператора, бо для апологетів було важливо показати, що цей культ не є необхідним з точки зору громадянської лояльності, а християни суть найкращі з громадян. Климент викривав не тільки офіційну релігію, але також і обряди містеріальних братств. І нарешті, суворо викривали звичаї язичницького світу: проституцію, аборти, театри, цирки, соціальну несправедливість. У цьому апологети продовжили справу апостола Павла [16, 104].

В другому значенні апологети викривали скандальне життя філософів й їх погляди. Татіан зібрав все, які міг, скандальні анекдоти з життя філософів. Апологети виявляли протиріччя в їхніх працях, щоб підкреслити неспроможність їх думок. На думку апологетів, філософи більше дбали про оригінальність, ніж про істину. Крім цього, критикувалися також приватні помилки кожної філософської системи: Платон вірив у перевтілення душ; Аристотель сумнівався в безсмертя душі і в промисел; епікурейців визнавали лише випадок; у стоїків було матеріалістичне уявлення про Бога. Критиці піддавалися насамперед традиційні філософські системи, які розглядалися в тій формі, в якій вони викладалися в школах. Частково критикувалися також і сучасні апологетам філософські системи. Викриваючи помилки і помилки язичництва, апологети говорили про християнство не як про нову релігію, але як про істинну віру досі невідому й відкриту Самим Богом Ісусом Христом - Логосом, Сином Божим [16, 105]. Наприклад як про це говорить Климент Александрійський звертаючись до філософів: «Якщо не можете заперечити, визнаєте наше благовістя вищим за ваша розумі та істину, поставтеся до цього з повагою» [6, 192].

Климент Алекснадрійський є першим теоретиком християнського місіонерства, розробляючи концепцію «гносизу» - істинного шляху до богопізнання, він був переконаний, що кожен пізнавши істину християнства повинен її проповідувати до смерті. Наступний представник апологетів святий Іриней Ліонський стверджував, що призначення християнства відкрити людству справжнє вчення про Бога: «перш за все Бог істинний, єдиний, вічний, невидимий» [4, 588]. Він недоступний розуму людини, але Своїм Словом й Духом Він діє в світі. Він створив людей, щоб через Воскресіння долучити їх до Свого життя. Але лише праведники досягнуть життя вічного. Така релігія була дана людині від початку, через спокушення демонами людство відвернулося від неї. Тому Син Божий прийшов на землю, щоб зруйнувати демонських силу і остаточно затвердити справжню релігію [4, 591]. І християнська віра, як переконаний Іриней, вже за своєю природою є місіонерством - свідченням про Істинного Бога. Кожен хто пізнав істину повинен її передавати іншому поширювати, по-справжньому пізнати Бога можна тільки на все життя.

Головні зусилля апологетів були спрямовані на те, щоб показати відповідність християнського благовістя розуму й істини. Юстин, не вагаючись, користується свідоцтвами філософів, а Тертуліан спирається на здоровий глузд, властивий будь-якій людині. Бо насправді, на думку апологетів, істина, незважаючи на зусилля демонів, що не була цілком вигнана з сердець язичників. Вони знали її лише частково і в спотвореному вигляді; християнство ж явило її в усій повноті. Отже, немає якихось різних релігій, істина завжди була тільки одна. Вчення Платона не чуже вченню Христа, хоча і не в усьому схоже з ним належить християнам. Ніколи не було іншої істини, окрім християнської. Християнство - не що інше, як істина, а поза ним - обман. Чому Бог допустив діяти демонам? Тому, відповідає Юстин, що свобода людини повинна бути випробувана: «Бо така природа всякого творіння - бути здатною до пороку і чесноти, і жодна з них не була б гідна похвали, якби не мала можливості схилятися в ту або іншу сторону» [20, 35-36].

Звідси видно співвідношення, яке апологети встановлюють між християнством, релігією і філософією. Не існує якихось різних реальностей. Християнство - це справжня релігія і справжня філософія, бо є два джерела пізнання істини. З одного боку, справжня релігія це і є первісна релігія, тому вважає Климент: релігія юдеїв - найдавніша. Саме юдейські пророки краще за всіх зберегли зміст істинної релігії. Однак сучасний апологетам юдаїзм є фальсифікація релігії пророків, подібно до того як філософія є фальсифікація релігії мудрих. Юдейські ж пророки і грецькі мудреці - свідки первісної релігії [7, 113].

В середині другого століття починає змінюватися склад людей, які приймають християнство. До сих пір Церква складалася головним чином з юдеїв і з звернених в християнство юдейських прозелітів. Цей потік все більш і більш зменшувався. Християнами стають люди, що належать до самих різних суспільних верств. Так, Пліній пише, що в Віфінії християнство вже при Траяні було поширене в містах і селах, а серед звернених в християнство були люди «різного віку і всіх рангів». Християни були як серед вищого суспільства, так і серед простого народу не тільки філософи і вчені, а й ремісники і зовсім неосвічені. Саме в цей час в язичницьких інтелектуальних колах починають з побоюванням дивитися на розвиток християнства і протидіяти йому. Християн звинувачують у руйнуванні традиційних вірувань - адже ставиться під загрозу засноване на цих віруваннях політичне суспільство. Крім того, християн дорікають за те, що вони нібито практикують аморальні обряди, вживають в їжу людську плоть, вступають в кровозмісні зв'язки, поклоняються ослячої голові, все це є карикатурою на християнське богослужіння. Звинувачення ці ми знаходимо у творах Марка Аврелія, у Лукіана («Про смерть Перегрина»), у Цельса, який першим спробував повністю спростувати християнство. У цю епоху християнство пробилося в язичницький світ. І язичницький світ, вбачаючи в християнстві якусь загрозу собі, починає організовану боротьбу з ним [59, 121-122].

В кінці цього періоду і на початку третього століття зароджується новий тип християнина. Його внутрішні підвалини, його культура, мислення чисто грецькі. В ту епоху християнина виховує грецький граматик, який вчить його читати; граматик присвячує його в таємниці літератури, ритор - в таємниці ораторського мистецтва, а філософ формує його думку. Але при цьому християнин залишається християнином. Його християнство починає перетворюватись в елліністичні форми сприйняття і мислення. У порівнянні з століттям апологетів перед нами новий етап поширення християнства і його місії. Все це показує, що християнство як світогляд є якесь самобутнє вчення, що протиставляє себе еллінізму. Разом з тим, еллінізм містив в собі певні цінності, і у християнства не було ніякої причини відмовлятися від них. І ми бачимо, як Оріген, народжений в християнській родині, виховується у школі неплатоника Амонія, оскільки вважає, що християнство потребує інтелектуальних знаряддях грецької культури, бо без них не може протистояти язичницьким ерудитам. Саме на цьому рівні відбувається зустріч між християнством і еллінізмом. Це не було проявом якогось синкретизму, просто християнська віра наділялася в грецькі форми. Християнство проникало в самі різні цивілізації і культури, і це було нормальним розвитком його місії [67, 136].

Філософія - ось другий аспект місії християнства. Апологети розкривали християнське вчення як справжню філософію; в цьому сенсі вони протиставляли його різними напрямками грецької філософії. Тут перед нами проблема іншого порядку: християнський досвід розкривався за допомогою категорій, запозичених з грецької філософії і, так би мовити, пристосованих до християнської таємниці. В цьому відношенні грецька філософія надала в розпорядження християнства чудовий інструмент, який дозволив з більшою ясністю викласти біблійне одкровення Бога світу. Саме в цей час почали входити в ужиток ті поняття, що лягли в основу класичного богослов'я: «сутність», «іпостась», «особа» [70, 159-160].

Зароджується християнське богослов'я, котре починає обґрунтовувати систему християнського життя, тобто віру та мораль. У юдеїв були свої морально-етичні встановлення: обрізання, заборона куштувати нечисте, дотримання суботи. Нічого схожого немає у християн. Вони приймають всі звичаї тієї країни, де живуть, якщо тільки ці звичаї не суперечать християнському вченню. Більш того, вже завдяки своєму способу життя християни євангелізують ті країни, в яких живуть. Християнська місія не заперечувала культурні та етнічні особливості життя, вона тільки їх змінювала за відповідним способом життя, тому християнський світ у IV ст. набуває чітко розділених меж за культурним та мовним принципом: латинський, грекомовний та східний - сирійський. Це все визначає подальший характер розвитку християнської віри та місії Церкви на географічних просторах світу.

Тому, кажучи про місію християнства, нам важливо дізнатися, як займатися нею так, щоб це було вираженням волі Божої. Для цього варто звернути увагу на слова святих отців про принципи рівноапостольського служіння. Святі наслідували Христа, і ми, наслідуючи їм, можемо досягти того, чого досягли вони. І прикладом цього є місія проповіді християнства святителя Іоана Золотоустого.

Він був свідком й учасником місії Церкви у Фінікії, де жили досить суворі язичники. Святитель Іоанн дбав про підтримку фінікійської місії навіть коли сам перебував на засланні і терпів різні позбавлення. І ось, коли стало відомо, що фінікійські язичники перебили прибулих до них місіонерів, Златоуст пише із заслання пресвітеру Геронтію, спонукаючи його на те, щоб відправитися в Фінікію замість убитих: «Усередині прошу ... твоє благоговіння: чим страшніше буря, чим більше зла, ніж сильніше перешкоди, чим більшим ворогів, тим рішучіше повстань і сам, переконуй і інших взятися разом з тобою за цю добру справу і з можливою швидкістю поквапся прибути туди. Уже за саму поїздку ти отримаєш чималу нагороду; якщо ж за одну поїздку нагороджений будеш, то тим більше коли візьмешся за справи і виявиш велику старанність. Чим сидіти вдома, набагато краще і корисніше робити подібні подорожі. Будучи там, ти можеш мати все, що і тепер маєш: і пости, і пильнування, і інші подвиги стриманості. А сидячи вдома, не можна придбати того, чого можна досягти, живучи там, порятунку настільки багатьох душ, нагороди за небезпеки, відплати за повну готовність до перенесення їх, так як і за одну готовність до них покладається вже нагороду вона. Отже, подумай, скільки придбаєш собі нових вінців, і не зволікай, що не відкладай, але, одужавши, будь ласка, прямо звідси ж вирушай туди, анітрохи не турбуючись про потрібні речі ... якщо ми отримаємо звістку, що ти відправився туди з повною рішучістю все зробити і все перенести заради порятунку душ тамтешніх язичників, то ми в стані будемо від такого задоволення забути навіть, що живемо в пустелі» [28, 134-135].

У цих словах святителя Іоанна особливо звертає на себе увагу те твердження, що все необхідне для ведення доброго християнського життя людина може виконувати і на місії, а ось того, що відбувається на місії, він не може зробити, живучи в християнському оточенні, і не може отримати такого вінця. Багато наших святих писали про це, особливо ті, які самі працювали в справі місії і на досвіді пізнали благодатність цього служіння. Наприклад святитель Інокентій (Веніамінов) писав: «Залишити батьківщину і йти в місця віддалені, дикі, позбавлені багатьох зручностей життя, для того, щоб звертати на шлях істини людей, ще блукаючих в темряві невідання, і просвіщати світлом Євангелія ще не бачили цього рятівного світла - є справа воістину святе і рівноапостольним. Блажен, кого обере Господь і поставить на таке служіння!» [32, 41-42].

Чому ж справа місії настільки піднесена і свята? Чому святі отці так хвалять її? Тому що місія є співучасть у головній справі Самого Спасителя, заради якого Він і втілився у справі спасіння роду людського. Якщо місіонер щиро служить Богу, тоді через нього Сам Христос робить справу, заради якого здійснилося боговтілення. Місіонер проповідує Євангеліє навіть під загрозою смерті, тому що сповіщає людям єдиний шлях до порятунку від вічної погибелі. Це природний прояв християнської любові до тих, хто ще не знає про цей шлях.

2.2 Призначення й мета місії у Церкві Христовій

Термін «місія» походить з латинського слова «Missio» - посилка, доручення; на грецькій має значення як «священноапостольство». Церква Христова іменується апостольською, і місія є однією з основних форм її служіння, коли живий благодатний організм Церкви стикається з неосвіченим світом. Божественная Літургія починається проголошенням: «Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа», тому ми живемо в Царстві Божому на землі - в Церкві. Господь говорить Своїм учням: «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам» (Ін. 14: 27). Цей благодатний Божий Мир, яким і в якому живе Церква, стикається зі світом неосвіченим, який потребує місії - просвітлення християнською вірою [33, 124].

Богослов'я місії покликане відкрити таємницю священноапостольства, таємницю поширення благодатного світла в неосвіченості світі. Для цього потрібно мати уявлення про світ, щоб рятувати і просвіщати благодаттю Божою. Потрібно описати людину і те, як благодаттю Божою вона стає членом Церкви, живе, будує своє життя в ставленні до Бога, до інших людей і до світу. Необхідно пояснити, як людина може в міру образу і подоби Божої бути співробітником Богу в Його благодатному освіті іншої людини. Потрібно відкрити таємниці кордонів Церкви, співвідношення Церкви і світу. І тоді на підставі православної антропології, еклезіології та сотеріології відкривається таємниця священноапостольства - богослов'я місії [18, 46].

Місіонерство починається з того образу, який дав нам Христос під час трьох років Свого служіння. Цьому Образу уподібнювалися апостоли, що несли благу звістку про Царство Боже. Господь готував апостолів на служіння, посилаючи їх на проповідь по два і даруючи їм благодатну силу проповіді й зцілення (Лук. 10: 1-9). Їм дано досконалі образи доброго самарянина (Лк. 25-37) і доброго пастиря, який покладає душу свою за вівці свої (Ін. 10: 1-16). Земне служіння Господа закінчувалося Його словами, зверненими до апостолів, до Церкви, до нас: «Ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа ... Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мф. 28: 19).

Повнота благодаті життя Церкви починається П'ятидесятницею (Діян. 2). І тут же є в повноті місіонерське служіння Церкви, коли простими словами апостола Петра благодать Духа Святого розкрила серця слухачів і приєднала їх до Церкви. Тут же були виявлені основні принципи місіонерства:

1. проповідь благої євангельської звістки повинна бути доступна, зрозуміла; таємниці Царства Божого повинні доноситися образами, зрозумілими тим, хто чує;

2. проповідник не лише співробітник Богу в справі просвіти, спасіння людини. Проповідник вислухає й відкриє серце для прийняття благодаті Духа Святого;

3. проповідь повинна вестися рідною мовою - в П'ятидесятницю кожен чув слова апостола Петра, що звучали на його рідній мові;

4. місіонерство - це, врешті-решт, завжди екзорцизм, вигнання бісів,боротьба із злом. Світло відтісняє темряву, бореться з князем тьми - дияволом і виганяє його з душі людини. Згадаймо слова Ф.М. Достоєвського: «У світі диявол з Богом бореться, а поле битви - серця людей». Ця боротьба не проти плоті і крові, і апостол за образом свого Учителя готовий віддати життя своє за паству свою. Життя кожного апостола і місіонера дає нам численні приклади такої духовної боротьби і перемоги Христової [26, 13-16].

Основою розуміння християнської місії є слова Христа: «Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого небесного» (Мф. 5: 16). В них приклад особистого благочестивого життя й основа місіонерського служіння є обов'язком кожного християнина. Умова успіху проповіді: ненасильницький поширення християнства, оскільки насильство забирає свободу і гасить любов.

Православна еклезіологія містить в собі можливості визначення основних місіонерських принципів, обов'язків, цілей і засобів. В основі православного підходу саме євхаристійне розуміння Церкви. Церква як Тіло Христове є місія до стражденного світу і людини. Осередок життя і служіння Церкви - Євхаристія, яка є актуалізація Царства Божого, що прийшло в силі й служінні Самого Ісуса Христа. Євхаристія є джерелом і силою дієвого християнського свідчення, вона і є досконалий образ священноапостольства [26, 13-16]

Місія, або свідоцтво, властива природі Церкви і полягає в проголошенні Благої вісті «всьому творінню» (Мк. 15: 16). Православне християнське розуміння місії ґрунтується на тому факті, що Христос був посланий Отцем у Святому Дусі (Ін. 20: 21-22). Як християни, члени Тіла Христового, ми покликані розділити цю місію Христа. Тому наша прихильність істинної місії невіддільна від прагнення знайти видиму єдність християн в Церкві - Тілі Христовому. Подібно до того, як Сам Христос підносив молитву Богу-Отцеві: «Так і вони нехай будуть в Нас єдине» (Ін. 17: 21).

Місіонерська робота як свідчення всіх членів Церкви передбачає, що важливу роль в ній відіграють миряни, що діють в спілкуванні зі своєю ієрархією. Також суттєвою в нашому розумінні природи християнської місії є її зв'язок з Воскресінням Христовим: і в сенсі сповіщення Благої вісті всьому творінню, і в сенсі проходження завіту Господа апостолам «йти навчити всі народи» (Мф. 28: 18-20).

Святі писали багато про необхідність й важливість молитви у місії. Святий Макарій говорив: «Якщо місіонери будуть старанно молитися, то і сприяння влади їм не знадобиться. Чому ж молитві засвоюється така сила? Звичайно, тому, що вона зводить на справи Євангелії ту благодать, яка сильна зруйнувати будь-яку твердиню: вона робить слово проповідника, іноді саме по собі просте, дієвим, входячим у серця слухачів на послух Христові» [50, 49]. Він також говорив і про необхідність регулярного читання слова Божого: «Я завжди вправляйтеся в читанні слова Божого. Нехай не пройде у вас жодного дня, коли б ви не прочитали насамперед покладеного в цей день читання з Євангелія і Апостола. Таке читання, не опускаючи щоденне, потрібно не тільки для того, щоб пам'ятати слова євангельського або апостольського вчення, але для того, щоб насититися духом цього вчення ... Часто читайте і повчальні книги, щоб мати можливість вільно вести бесіди з помиляються» [50, 51].