Теоретико-методологічні основи дослідження девіації як соціокультурного феномену

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розділ І. Теоретико-методологічні основи дослідження девіації як соціокультурного феномену

девіація соціокультурний аномія хаос

Проблема девіації є однією з центральних у сучасній філософії, психології, соціології, підлітковій педагогіці, політології, кримінології. Її вивченню присвячено великий корпус літератури з кримінології, суїцидології, наркоманії та таксономії, проституції і т.д.

Девіація на сьогодні має безліч форм і типів. Проте особливий інтерес представляють соціокультурні та історичні форми девіантної поведінки, які промовисто свідчать про те, що сама девіація є передусім соціокультурним явищем. В цьому світлі, говорячи про соціокультурні форми, слід виділити колективну та індивідуальну девіантну поведінку, а також два типи колективної девіації. Перша з них - сакральна за своєю суттю, або є ігровим реліктом такої (культово-обрядові дійства, традиційні свята, карнавал, державні та «народні» свята). Другий тип - революція, бунт (заколот), смута, погроми, насильство і т.п. Девіація колективного типу пов'язана безпосередньо з девіантною ситуацією, яка має соціокультурний вимір. Залежно від переважної референції, феномен набуває характеру управління (включаючи, магічне), або деструктивної реакції. Особливу форму девіації являють собою девіантні спільноти: інституційовані (піратське «братство», мафіозні клани і пр.) та ієрархічно структуровані (хуліганські спільноти, кримінальна група, «банда»).

Індивідуальна девіантність, до речі, теж може носити сакральний характер, її носії - шаман, юродивий, святий. Є світський варіант девіантності: денді, філософ, людина художньої або соціальної богеми, жебрак, пауперів або «клошар». Серед типів і форм девіації виділяється особистість творчого (художньо, наукового) андеграунду - вона протиставляє себе суспільству і традиціям, вступає з ними в конфлікт. Девіантність і деструктивність є істотними рисами психологеми андеграунду (богеми). Разом з тим, позиція андеграунду продукувала нові форми соціальної та мистецької діяльності. Найбільш близькою нам за часом є художня практика XX ст., яка має активне продовження в наші дні. Андеграунд, як і сучасний екстрим є прикладами культуротворчої девіації. Саме еволюцію терміну спробуємо прослідкувати в першому розділі цього дослідження від поняття девіації, як соціальної патології до розуміння її подвійної соціокультурної сутності.

1.1 Соціально-філософські проблеми аналізу взаємовідносин людини та суспільства й ретроспектива розвитку терміна «девіація»

Філософи з давніх-давен намагались виявити закономірності соціальної еволюції, розгледіти їх за складним перебігом історичних подій. В даному ракурсі в філософії спостерігається кумулятивний ефект. Більшість філософських і соціологічних концепцій не є лише соціально-філософськими, а й несуть інше науково-іделогічне навантаження, тому соціально-філософський зміст доводиться виокремлювати з них. Треба також враховувати і ефект актуалізації ідей та концепцій минулого, які в певних умовах не тільки не забуваються і й стають ще більш співзвучними викликам часу. Одним з найактуальніших наразі є дослідження норм та відхилень від них в суспільстві, останні з яких підпадають під термін «девіація». Під нею ми розуміємо вчинки чи їх сукупність, які виявляються неординарними, нестандартними, такими, що не відповідають прийнятим у суспільстві юридичним, моральним і соціальним нормам.

Так як у всі часи суспільство намагалося придушувати, усувати небажані форми людської життєдіяльності та їх носіїв, аналіз цього феномену здійснювався трьома групами фахівців. По-перше, медиками, психологами - у центрі їх уваги знаходяться особливості психіки, вчинки, дії людини, що відхиляються від сформованих у цьому суспільстві поведінкових стереотипів, шаблонів. По-друге, соціологами, які розглядають нестандартну поведінку як соціальне явище, виражене у формах людської діяльності, невідповідних існуючим в суспільстві соціальним нормам, стандартам. По-третє, правознавцями, які досліджують механізми регуляції форм поведінки, що суперечать офіційно встановленим в конкретному суспільстві правовим нормам. Дискусії з проблеми невідповідного загальноприйнятим нормативам поведінки, званого у відповідній літературі «девіантною», в даний час актуалізуються у зв'язку з неоднозначним тлумаченням поняття "девіація". В ході розвитку людського суспільства, наукової думки, технічного прогресу почали з'являтися нові форми девіантної і суспільно небезпечної поведінки. Їх можна систематизувати та об'єднати в певні групи, зокрема деякі дослідники (Г.В. Апінян, Д.І. Сафін) виділяють колективні та індивідуальні девіації, перші поділяючи на типи (сакральний або імітуючий та революційний).

Слід розуміти, що поняття «соціокультурний феномен», який застосовується до характеристики девіації. Поняття "соціальне" пов'язане зі становищем людей у суспільстві, їхнім способом життя, з діяльністю зі зміни суспільного становища і способу життя. Соціальне визначається через взаємодію великих груп людей з приводу умов їх життєдіяльності. Соціальні явища неоднорідні за своїм значенням та своєю роллю у суспільному житті. Розрізняють соціальні явища, які розкривають другорядні, випадкові зв'язки і відношення, та ті, що містять інформацію про суттєві характеристики соціальних об'єктів. Зрозуміло, серед сукупності соціальних явищ соціологи вирізняють насамперед останні, тобто ті, що характеризують стійкі, повторювані, типові зв'язки між об'єктами соціальної дійсності. Такі соціальні явища відносять до категорії "соціальні факти". Будь-яке соціальне явище може розглядатися як факт соціальний, якщо його повторюваність, типовість, масовість, суспільна значущість встановлені, тобто зафіксовані його ознаки і властивості.

Феномен (гр. - існуюче) у філософії те ж, що й явище. Справді, у вітчизняній філософії поняття "феномен" традиційно ототожнюється з поняттям "явище" - філософською категорією, що відображає зовнішні властивості предмета, котрі розкривають його сутність. Водночас, із поняттям "феномен" в сучасному його розумінні пов'язують складні, багатофакторні явища, що потребують комплексного, системного підходу до їх вивчення. Іншими словами, соціальний феномен може включати в себе сукупність простих соціальних явищ і соціальних фактів. Соціологічне дослідження соціальних феноменів передбачає підхід до цих феноменів як до цілісних утворень, взятих комплексно і у всій сукупності своїх зв'язків та залежностей, в контексті мети, для досягнення якої вони виконують свою роль. До основних характеристик соціальних феноменів відносять: цілісність, системність, комплексність, багатофакторність, доцільність, динамізм, а також суб'єктивно опосередкований характер, пов'язаний із неможливістю використання пристроїв при його фіксації.

Соціокультурні відносини охоплюють всі прояви соціального у всіх елементах сфери культури - соціокультурні явища, соціокультурні факти, соціокультурні феномени, до яких відноситься і девіація. У дослідницькій літературі вживається ряд понять, які характеризують розглянутий нами феномен. Вважаємо за необхідне «розвести» ці поняття. На наш погляд, поняття «девіація» слід розглядати як категорію, тобто найбільш загальне поняття, що фіксує власне феномен. Терміном «девіантність» позначати стан суб'єкта девіації, а терміном «девіантна поведінка» - поведінкове прояв.

Сам термін «девіантності» (відхилення) з'явився у науковій термінології порівняно недавно, наприкінці ХІХ ст. і активно використовувався в соціології та психології (особливо кримінології) в аналізі негативних проявів поведінки окремої людини (агресивність, насилля, обман, алкоголізм, наркоманія), а також під час осмислення проблеми соціального зла (злочинність, бандитизм і т. п.).

Таким чином, з огляду на предмет та мету таких досліджень, специфічною особливістю девіації вважалась дія, що не відповідає існуючим законам, правилам і наносить шкоду людині і її оточуючому середовищу. Сучасне розуміння терміну усталюється в думці про подвійну функцію девіантності: «Девіантна поведінка (від лат. deviatio - відключення) - окремі вчинки або система вчинків, що суперечать прийнятим в суспільстві правовим або моральним нормам: злочинність і поведінка, що не карається кримінальним законом. В дослідженнях девіантної поведінки значне місце відводиться вивченню його мотивів, причин та умов, що сприяють його розвитку, можливостей запобігання та переборення» Философский энциклопедический словарь. - М.: ИНФРА-М, 2006. - С. 126. (всього 575)..

Один з основоположників підходу до девіації як до соціального явища професор Я.І. Гілінський підкреслював, що девіації іманентні всім рівням організації Всесвіту. В сучасній фізиці та хімії їх називають флуктуаціями, а в біології - мутаціям. На долю ж соціології та психології випали девіації Гилинский Я. Девиантология. Спб., Юридический центр пресс. 2004. - С. 36.. В цьому світлі термін девіація часто підмінявся в дослідженнях терміном патологія, що за результатами нашого дослідження можна вважати некоректним та навіть хибним (про це - далі).

В процесі розвитку самого суспільства та генезису соціально-філософських ідей, уявлення про суспільство значно еволюціонувало. Його вивчення йшло в декількох напрямках. По-перше, розширювалось дослідження різних сторін суспільного життя. По-друге, відбувся зсув теоретичного інтересу з духовних та політичних структур до соціально-економічних, базових сфер суспільства. По-третє, осягнення сутності суспільства зосередилось на глибинних проблемах суспільства як цілісного організму, його детермінаційних зв'язках і залежностях В цілому суспільство все більше стало сприйматись вченими як предмет філософської рефлексії.

Суспільство є сукупністю людей, однак це не проста сума індивідів. Воно утворене з певної множити спільностей, що знаходяться між собою і суспільством у різноманітних відношеннях, які можуть виражатись по різному. Спільність розуміється у філософії як категорія спільного буття або взаємодії, що реалізується у спільному житті групи людей, пов'язаних однаковим походженням, спільними поглядами і прагненнями Философский энциклопедический словарь. - М.: ИНФРА-М, 2006. - С. 313..

Базою для такого осмислення суспільства стала давньогрецька класика. Давньогрецькі мислителі Геродот, Фукідид, Платон, Арістотель та інші спробували осмислити суспільні проблеми порівнюючи різні суспільства, історичні епохи та ситуації. Феномен девіації розумівся ними як здатність великих і малих систем, живих організмів, членів людського суспільства відхилятися від первісно заданих траекторій розвитку. Таке розуміння було усвідомлене ще в античності. Наприклад, Епікур розвинув уявлення про Всесвіт та атоми, яке передбачало багатоваріантність їх розвитку: «…Далі Всесвіт складається з тіл та простору…По кількості тіл, і по їх величині, і по величині простору Всесвіт безкінечний…Крім того, неподільні і повні тіла, з яких утворюються сполуки, і в яких вони матеріалізуються, мають безкінечне число форм…І в кожній формі подібні атоми безкінечні за числом, а кількість форм в них неможливо обійняти…Атоми рухаються безперервно на протязі вічності…» Эпикур. Из письма Геродоту // http://www.philosophy. nsc.ru /BIBLIOTECA/History_of_Philosophy/EPIKUR/EPICUR.htm.

Практично будь-які прояви життя суспільства характеризуються наявністю відхилень. Відхилення, або як їх ще називають - девіації, присутні в кожній соціальній системі. Тому виявлення таких відхилень, знаходження шляхів їх подолання з давніх давен цікавило філософів. Треба зауважити, що цей інтерес мав і прагматичний вимір. Справа в тому, що визначення причин соціальних девіацій, їх форм і наслідків - важливий інструмент соціального контролю і управління суспільством. Якщо не буде девіацій, тобто відхилень, то суспільство стабілізується, стане легко керованим і передбачуваним. Така поведінка може розглядалось як основа для побудови бажаного соціального порядку. Концепція ідеального суспільства, запропонованого Платоном, як раз і не передбачала ніяких відхилень, воно було раз і назавжди заданою даністю: « Я спробую переконати спочатку самих правителів і воїнів, а потім і інших громадян, що все те, в чому ми їх виховали і виростили, уявлялось їм уві сні як пережите, а насправді, вони тоді знаходились під землею і виліплювались у її недрах…Тому вони повинні і нині піклуватись про країну, в якій живуть і захищати її» Платон. Государство // Сочинения в четырех томах. - Т. 3. - Спб.: Издательство Спб. Университета. - С. 219. Всего. 750 с..

Відхилення від установленої моделі, якщо вони з'являлись, то вважались деструктивним, небезпечним проявом, який міг легко зруйнувати крихку соціальну ідилію. При цьому філософ ототожнював природні і соціальні процеси, маючи на увазі, що природа і суспільство внаслідок змін, чи неконтрольованого розвитку можуть лише деградувати: «…Ті що зберігають справедливість, зберігають її внаслідок свого безсилля творити несправедливість, це ми легко помітимо, якщо подумки дамо повню волю будь-якій людині, як справедливій, так і несправедливій, творити все, що йому заманеться, і потім будемо спостерігати, куди його заведуть бажання. Ми спіймаємо справедливу людину на гарячому: вона здатна йти на те саме, що й несправедлива - причина тут в користі, до якої як до блага, прагне будь-яка природа, і тільки за допомогою закону, насильно ми примушуємо її зберігати відповідну міру» Платон. Государство // Сочинения в четырех томах. - Т. 3. - Спб.: Издательство Спб. Университета. - С. 144. Всего. 750 с.. Дане положення Платона сильно вплинуло на вчення тих дослідників, які представляли соціологічний напрям в дослідженні девіації. Вони свідомо чи не свідомо вивчали цей феномен з негативістських позицій.

Однак на практиці, як виявилось, побудувати суспільство омріяне Платоном нелегко. Сам Платон, що мав, до речі, аристократичне походження, був свідком постійних політичних пертурбацій в досить нестабільних у політичному відношенні грецьких полісах. Одні форми правління замінували інші, з'являлись і зникали династії і аристократичні сім'ї. Історичний досвід доводив, що в умовах соціальної нестабільності поведінка людей часто знаходить вихід поза звичними рамками, має тенденцію до відхилення від соціальних стандартів і стає нерідко непередбачуваною і неконтрольованою.

Важливою сходинкою становлення соціальної філософії стали релігійні погляди Августина Аврелія та Фоми Аквінського. В цілому вони розуміли головною силою історії божественне провидіння, а сенс розвитку суспільства розуміли як шлях до Бога. В рамках такої концепції будь-які девіантні прояви в поведінці членів суспільства оголошувались поза законом. Справжній християнин повинен був бути покірним долі і владі, лояльним до закону та людських звичаїв.

В ранньомодерний час з'явились нові концепції. До числа найбільш впливових слід віднести Ж. Бодена, який обґрунтував ідею про суспільні закономірності. Просвітителі висловили розуміння розвитку суспільства як прогресу, свідомого руху до царства розуму.

Йоган Готфрід Гердер виявив прагнення людей до більш зрілих форм буття, до досягнення гуманності та щастя. На цьому фоні, за Гердером, окреме людське життя отримувало високий зміст, вплітаючись в загальний прогресивний хід історії.

Чіткі ідеї історизму та історичних циклів також сформувалися в Європі в модерну епоху. Значну роль в їх становленні відіграв італійський філософ XVIII сторіччя Дж. Віко. Він висунув ідею, що всі нації проходять в процесі розвитку три цикли: божественний, героїчний і людський. Кожен з циклів закінчується кризою, або занепадом. Філософи-просвітителі (Вольтер, Гердер, Кондорсе, Монтеск'є, Тюрго) акцентували увагу на поступальному історичному розвитку, на його суперечливому характері. Гегель у XIX ст. створив діалектичну систему, що охоплювала всю людську історію. Люди, на його думку, переслідують власні інтереси, але «хитрість» світового розуму направляє рух історії в необхідне русло. Історичний процес для Гегеля немає альтернатив. В першій половині ХХ ст. формується системний підхід до розвитку людства. Його витоки можна знайти в роботах філософів-позитивістів першої хвилі. Саме вони поставили питання про необхідність виявлення мегатрендів соціальних змін, глибинних пружин історії. Численні спроби створити універсальну системну концепцію природи і суспільства вилились у формування могутнього міждисциплінарного руху - синергетики, яка за допомогою результатів математичного моделювання, виявляє закономірності еволюції та самоорганізації у відкритих, нелінійних системах. Стало очевидно, що людство необхідно розглядати як єдину систему, що саморозвивається і самоорганізується. Тільки так можна адекватно дослідити соціальний розвиток суспільства Е.Н. Князева, Е.С. Куркина. Глобальная динамика мирового сообщества // Историческая психология и социология истории. 2009. № 1. - С. 129-130..

Не дивлячись на те, що термін девіація давно увійшов до тезаурусу філософів, консенсусу щодо розуміння феномену немає. Крім того, не важко помітити, що над вищезгаданим поняттям до цих пір нависає неприйняття, пов'язане з негативною оцінкою девіації, зробленою батьками соціології і визначними філософами - О. Контом, Е. Дюркгеймом та іншими. Вони вкладали в термін «девіація» негативне значення, адже світосприйняття вищезгаданих мислителів було невід'ємне від ідеї прогресу, висхідного розвитку суспільства, соціального оптимізму. Внаслідок цього будь-яким девіантним проявам відводили негативну роль. Між тим така світоглядна позиція є небезпечною враховуючи, що все нове виникає з старого шляхом відхилення від норм та за допомогою руйнування загальноприйнятих уявлень і стереотипів.

Хоча в ХХ столітті і були здійснені спроби в розумінні девіації та її проявів вийти за ці рамки, окреслені соціологами, термін все ще не звільнився від традиції розглядати девіантні прояви в суспільстві як такі, що заважають його прогресивному розвитку та, в цілому, є небажаними. Сама ідея прогресу в значній мірі виключала позитивне значення девіації. В цій же традиції К. Маркса висунув ідеї про неминучість падіння капіталізму і появи комуністичного суспільства. В його парадигмі девіація не могла отримати ніяких позитивних оцінок, адже її прояви, очевидно, тільки гальмували прихід світлого комуністичного майбутнього. Зрозуміло, що в рамках старої традиції осмислення феномену девіації зайшло в глухий кут і не може дати нам ефективний інструментарій для вирішення проблем сьогодення, тому необхідно визначити на основі яких ідей і філософських концепцій можна рухатись далі в дослідження феномену, тим більше, що зараз думку про необхідність зміни парадигми філософського аналізу девіації та її проявів поділяють більшість філософів. Ось чому проведемо аналіз причин та наслідків виникнення різних парадигм девіації.

Особливий сплеск інтересу до вивчення феномену девіації відбувся серед суспільнознавців ХХ сторіччя. В цей час в Західній Європі і Сполучених Штатах Америки було створено цілий ряд антропо-біологічних і соціально-філософських концепцій (Ч. Ломброзо, З. Фрейд, Е. Фромм, П. Сорокін, Т. Парсонс). Оскільки всі вони були представниками різних наукових течій, шкіл, а іноді й і різних наук, то кожен вчений намагався розробити свій власний специфічний категоріальний апарат, теорію девіації, досліджував окремі аспекти цього явища, які на його думку мали найбільше значення. Термін «соціальна девіація», що розглядається у філософії як окремий випадок прояву девіації має свою власну історію становлення в суспільних науках.

Динамізм соціальних процесів в період перебудови, криза суспільного життя привели до збільшення кількості девіацій на теренах колишнього Радянського Союзу, що проявлялись у формах поведінки, які відхилялися від норм. Я.І. Гілінський підкреслював: «…Поряд із зростанням позитивних девіацій (політична активність, економічне підприємництво, наукова і художня творчість) посилюються негативні девіації - злочинність з використанням насилля, алкоголізація і наркотизація населення, підліткова делінквентність, аморальність» Гилинский Я.И. Социология девиантного поведения как специальная социологическая теория // Социологические исследования. 1991. № 4. С. 72-78. с. 73..

В.П. Кохановський в своїй роботі «Філософія та методологія науки» зазначає, що рубіж ХХ-ХХІ століть був відмічений виникненням декількох причин, які викликали зміну методології соціального пізнання:

1) зміна предмету дослідження, тобто сучасної соціальної дійсності, посилення її динамізму, цілісності, конфліктності, взаємозалежності;

2) стагнація попередньої парадигми соціально-гуманітарної методології;

3) розвиток науки в цілому та окремих наукових дисциплін, перехід наукового пізнання до «постнеокласичного етапу», особливо швидкий розвиток синергетики;

4) зростання необхідності в практичній віддачі від гуманітарних дисциплін Кохановский В.П. Философия и методология науки. - Ростов на Дону: Феникс, 1999. - С. 479-480..

Загалом в науковій літературі можна виділити три основні підходи до аналізу феномена соціальної девіації: біологічний, психологічний та соціологічний.

Роздуми над тим, що ж насправді є рушієм девіантних проявів в суспільстві привели одного з американських дослідників-конфліктологів Л.А. Козера до висновків, що значно відрізнялись від попередніх. Дослідник переніс акценти дискусії на міжгрупові та внутрішньогрупові конфлікти. Вони виступали для вченого закономірним наслідком, спричиненим внутрішньою структурою тієї чи іншої групи: «Групи, що вирізняються тісними внутрішніми зв'язками, значною частотою взаємодій та високим рівнем особистісного залучення мають тенденцію до придушення конфліктів. Часті конфлікти між членами таких груп додають насиченості емоціям любові та ненависті, що в свою чергу провокує ріст ворожості…В групах, де індивіди знаходяться в тісних відносинах один з іншим, відбувається поступова акумуляція, а отже, й посилення внутрішніх антагонізмів…» Л.А. Козер Функции социального конфликта //Американская социологическая мысль.- М.- 1996.С.542-556..

В західноєвропейській традиції домінувала тенденція негативного відношення до девіації та її проявів, хоча знаходились і такі мислителя, які навпаки ідеалізували їх. Наприклад, Ніцше побудував концепцію надлюдини, поведінку якої, ми б, скоріше за все, розцінювали б сьогодні як девіантну: «Злість має своєю метою не страждання іншої людини саме по собі, а приклад насолоди відчуттям помсти або сильним нервовим збудженням. Кожний випадок, коли ми дражнимо когось, показує, що нам дає насолоду відчувати нашу силу і отримувати радісне відчуття власної переваги» Ницше. Человеческое, слишком человеческое. Книга для свободных умов // Сочинения. - Т. 1. - М.: Мисль, 1996. - С. 294.Всего 831. .

Дискусія щодо самого терміну призводила й до планомірного обговорення форма та подвійної функції девіації. Існувала окрема традиція розглядати феномен девіації як порушення божественних приписів, встановлених стереотипів і традицій як необхідну умову прогресу, розвитку суспільства і соціального буття людей. Пізніше в новий час філософи почали пов'язувати девіацію з свободою як важливою умовою розвитку цивілізації і культури. Таким чином з'явився ланцюжок неоднозначних, але досить помітних залежностей між девіантністю, анормативністю, свободою і культурою. В результаті в європейській культурній свідомості девіація набула статус універсалії, що характеризує живі системи, які рухаються, змінюються, еволюціонують. Російський соціололог В.А. Бачинін вказує на те, що інтелігенція, може виступати широкою групою девіантних проявів і внаслідок цього формувати власну позитивну ідентичність Бачинин В.А. Две парадигмы девиантологического анализа // Проблеми філософії права. - 2004. - Том ІІ.  - С. 112-121.. Так поступово прогресивні явища і поняття розповсюджуються на все суспільство. В контексті філософських роздумів соціальна девіація виступала в двох основних іпостасях. По-перше, вона вважалась феноменом соціального буття, що впливає на процеси руйнування духовних, моральних, правових, політичних, соціальних та інших норм. По-друге, девіація може розумілась як спроба виходу за рамки фіксованих стандартних норм поведінки.

Кінець ХХ - початок ХХІ століть ознаменувався подіями і процесами, що мають величезне значення для майбутнього розвитку людства: глобалізація, міжнародна економічна криза, терористичні атаки, розпад старих і поява нових держав тощо. Вони викликають у відповідь посилену аналітичну роботу тисяч вчених по всьому світу, що осмислюють нові реалію, пропонують рецепти вирішення проблем, а нерідко стикаються з необхідністю звернення до загальнонаукового базису - філософії. В цьому ракурсі перед ними часто постає задача переосмислення здавалося б старих і добре вивчених явищ, понять, категорій, їх пристосування до реалій сьогодення. Одним з ключових феноменів, що потребує такого перегляду, філософського дослідження і переосмислення є соціокультурний феномен девіації. Вітчизняна філософія на початку ХХІ століття все ще переживає кризу, пов'язану з переосмисленням філософського спадку радянських часів та різким розширенням можливостей застосування найрізноманітніших філософських методологій, які відкрились у демократичному суспільстві. З одного боку таке положення справ відкриває перспективи для нових досліджень, а з іншого - ставить перед сучасними філософами необхідність виправлення помилок минулого, пов'язаних з ідеологічними перекрученнями в царині філософії, які були спричинені впливом вульгаризованого марксизму.

Якщо розглядати девіацію як структурний компонент суспільної системи, то проблема девіантної поведінки набуває міждисциплінарного характеру. Її дослідження здійснювались і продовжуються в рамках філософії, філософської антропології, соціальної філософії, психології, соціології, педагогіки, криміналогії та інших. Вплив соціальних інститутів на появу, розвиток і структуру девіантних проявів є перспективною і малодослідженою проблемою. Можна стверджувати, що розуміння терміну «девіація» значно еволюціонувало з початку його виникнення. Ідеї Епікура і, особливо, Платона сприяли виникненню парадигми девіації, як відхилень від нормального розвитку, здебільшого, пов'язаних з негативними проявами. Ця парадигма ще більше утвердилась під впливом прогресу суспільних наук, особливо після виникнення концепцій Ломброзо та Дюркгейма. Однак накопичувались і розвивались і інші погляди, які були висловлені Мертоном. Відбувся перехід від однієї парадигми розуміння девіації до іншої, яка дозволила поставитись до проблеми по-іншому. Особливо перспективними напрямком парадигмальної еволюції автору здається саме модель І. Пригожина, оскільки вона фактично виключає аксіологічний аспект. Філософське бачення проблеми і синергетика дозволять виявити основні детермінанти девіації, динаміку її кількісних і якісних показників.

1.2 Біопсихологічні теорії девіації та формування соціокультурного підходу до її дослідження в концепції «Аномії»

Одним з перших вчених, хто звернув увагу на девіантні прояви поведінки людини в суспільстві та дав їм наукове тлумачення був відомий психіатр-криміналіст Чезаре Ломброзо, який започаткував біологічний напрям вивчення девіації. Він пов'язував їх зі злочинами і, звісно, трактував як негативні. В той же час вчений зосередив свою увагу на передумовах, які є причинами девіації в суспільстві. Серед них, на перше місце Чезаре поставив природно-біологічні фактори: «Помірно теплий клімат найбільше сприяє злочинам. Факт цей підтверджується спостереженнями над психологією населення південних країн і доводить їх мінливість і домінування однієї особистості над суспільством і цілою державою. Пояснюється це тим, що спека з одного боку, без сумніву стимулює активність нервових центрів, а з іншого - зменшує його потреби у підвищенні продуктивності землі…» Ломброзо Ч. Преступный человек. - М.: Мидгард, 2005. - С. 12..

Як бачимо, з точки зору Ломброзо, девіація не виникає сама по собі і є наслідком впливу конкретних факторів. За надмірну біологізацію поведінки людини концепцію Ломброзо критикували чимало вчених, хоча заради справедливості треба згадати, що він не відкидав і соціальних факторів, які могли спричиняти девіантні прояви в суспільстві: «Серед багатьох соціальних проблем найбільш характерною є вплив цивілізації на злочини та психічні захворювання…Цивілізація завдяки залізним дорогам, розвитку промисловості та бюрократії сприяє, як відомо, появі крупних центрів з величезним населенням. Саме в цих центрах скупчується завжди велика кількість звичайних злодіїв, які знаходять в них добрі умови для своєї злочинної діяльності…» Ломброзо Ч. Преступный человек. - М.: Мидгард, 2005. - С. 47..

Отже, парадигма Ломброзо була недосконалою моделлю для пояснення девіації, як соціокультурного феномену. На наш погляд, не варто закидати автору «Злочинної людини» недалекоглядність та біологічну детермінованість, адже він вирішував суто практичне завдання - класифікацію злочинів та злочинців. Крім того, Ломброзо натрапив і на раціональне зерно - зв'язок девіації з іншими суспільними явищами і процесами, яке було широко використано в суспільних науках, особливо в соціології. Зародження та розвиток теорій соціальної девіантності традиційно пов'язують з іменем великого французького філософа і соціолога Е. Дюркгейма. Концепція вченого стала поштовхом для розвитку цілого напрямку в філософії. Він запровадив революційний термін «аномія» (з фр. anomie - беззаконня), що означав такий стан суспільства, в якому більшість його членів, знаючи про існування соціальних норм, правил та звичаїв, що регламентують їх поведінку, сприймають їх негативно або байдужо. Важливо, що Дюркгейм вводить даний термін для того, щоб пояснити протиставлення традиційного і промислового суспільств.

Вперше поняття «аномії» Дюргейм вводить в своїй книзі про розподіл суспільної праці. Він розглядав її як умову одної з анормальних форм поділу праці, під якою він розумів відсутність або нестачу інтеграції в суспільстві, що породжувались індустріальною кризою, конфліктами між різними класами суспільства та спеціалізацією праці, що посилювалась. Аномія виникає тому що поділ праці не продукує достатньо ефективних контактів між його учасниками, адекватна регуляція суспільних відносин зникає Афанасьев В. Эволюция концепции аномии в социологии девиантного поведения / В. Афанасьев // Рубеж. - 1992. - № 2. - С. 70..

Однією з принципово важливих ідей, що були викладені Е. Дюркгеймом у «Суспільному поділі праці» була визначення «колективної свідомості» суспільства та думка про те, що девіація - це по суті бунт проти неї: «Сукупність вірувань та відчуттів, спільних для середніх членів одного і того ж суспільства, утворює певну систему, що живе своїм життям; її можна назвати колективною або спільною свідомістю…Ми можемо стверджувати, що дія злочинна, коли вона сильні та визначені стани колективної свідомості» Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Пер. с фр. и послесловие Л.Б. Гофмана. - М.: Наука, 1990. - С.80-81..

Дюркгейм висунув класифікацію самогубств, критерієм якої виступав характер зв'язку між індивідом та суспільством. За цим критерієм він виділяв дві пари полярних типів самогубств. Зв'язок індивіда та суспільства дослідник розглядав в двох аспектах: в першому він аналізує ступінь інтеграції індивідів в суспільстві. Її ослаблення може призводити до егоїстичного самовбивства, яке виникає від того, що люди втрачають сенс життя, а надмірна інтеграція, згуртованість може викликати альтруїстичні самовбивства, що відбуваються від того, що індивід бачить сенс життя поза самим своїм життям. В другому типі Дюркгейм досліджував ступіть регламентованості та урегульованості зв'язків в суспільстві. Надмірна регуляція веде індивіда до фаталістичного суїциду, а навпаки її нестача або взагалі відсутність - до аномічного суїциду. Аномічне самогубство вчений пов'язував з неврегульованістю людської діяльності. Дюркгейм сформулював загальне поняття аномії під яким розумів стан соціальної дезінтеграції суспільства. Особливу увагу він присвятив також комерційному та промисловому світу, де аномія є хронічною. Таким чином можна зробити висновок, що Дюргейм трактував аномію як стан дезінтеграції або ослабленості нормативної системи суспільства, який може бути викликаний різкими змінами в розвитку суспільства, періодами занепаду та розквіту соціуму Афанасьев В. Эволюция концепции аномии в социологии девиантного поведения / В. Афанасьев // Рубеж. - 1992. - № 2. - С. 70-71..

Вчений зіткнувся з проблемою девіації в суспільстві, коли детально дослідив феномен самогубства. Парадигму Ломброзо для вирішення цієї проблеми застосувати було неможливо, так як не завжди можна було визначити, що є причиною самогубств в різноманітних суспільствах. Оскільки Дюркгейму потрібно було відповісти на питання, чому люди різних верств населення йдуть на суїцид в різних обставинах, вченому довелося розробити нове розуміння девіації: «…Твердження, що кожне людське суспільство має більш-менш виражену схильність до суїциду, не є метафорою, воно має свої передумови в самій природі речей. Кожна соціальна група справді має до самовбивства певну, характерну лише для неї колективну схильність, яка й визначає собою розміри індивідуальних нахилів, а не навпаки. Нахил цей утворюють ті течії егоїзму, альтруїзму, або аномії, які в даний момент охоплюють саме суспільство, а вже їх результатом є схильність до меланхолії, самозреченню, втоми…» Дюркгейм Э. Социальный элемент в самоубийстве // http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Sociolog/Durkgeim/_Soc_Suicid.php.

Дюркгейм помітив, що існує кореляція між економічним станом країни і процентом самогубств, ця залежність, на його думку є абсолютним законом. Число добровільних смертей збільшується в силу того, що умови життя стають більш тяжкими, а от за часів стабільності число суїцидів не опускається нижче середнього рівня Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд/Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 170.. Будь-яке порушення рівноваги в суспільстві, навіть за умови, що його наслідком буде збільшення добробуту і загальний підйом життєвих сил, штовхає індивідів до добровільної смерті. Цей феномен Дюркгейм пояснював тим, що кожна жива істота може жити і відчувати себе щасливою лише за умови, коли її потреби знаходять достатнє задоволення. В протилежному випадку, життя для неї стає ланцюгом безперервних страждань. Прагнення, що не знаходить виходу, обов'язково атрофується, так як бажання жити є по суті функцією від усіх інших бажань, тому воно не може не слабнути, коли всі інші відчуття притупляються. У тварин рівновага встановлюється автоматично, мимовільно Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 173.. Однак з людиною все по-іншому. Не існує такого суспільства, де б на різних ступенях ієрархії, потреби індивіда задовольнялись би однаково, але в цілому людська природа майже тотожна у всіх членів суспільства. Якщо ззовні не надходить стримуючої сили, то бажання і потреби індивіда стають безмежними Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 174.. Люди самостійно не в змозі продиктувати собі закон справедливості, який би обмежив їх бажання. Лише тільки суспільство в цілому безпосередньо або через свої органи здатне відігравати цю регулюючу роль. Лише воно наділене моральною силою, яка височіє над індивідом і перевагу якого останній повинен визнавати. Нікому іншому, крім суспільства, не належить право намічати для людських бажань ту крайню мету, далі якої індивіди не повинні йти. Лише суспільство має право визначати, яка нагорода буде обіцяна кожному з тих, хто слугує йому в інтересах спільного блага. Суспільна думка ієрархізує соціальні функції і кожній з них належить той чи інший коефіцієнт суспільного благополуччя Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 176..

Під тиском суспільства кожен в своїй сфері може дати собі приблизний звіт в тому, до якої межі можуть простиратись його життєві потреби. Індивідуальні прагнення стримуються певними рамками і мають певну мету, хочу в цій ситуації немає нічого абсолютного. Завдяки цьому відносному обмеженню своїх бажань люди можуть бути задоволені своєю долею, зберігаючи при цьому прагнення до кращого майбутнього Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 175.. В момент суспільної дезорганізації, - чи буде вона відбуватись в силу хворобливої кризи, чи, навпаки, в період сприятливих, але надмірно раптових соціальних перетворень, - суспільство виявляється тимчасово неспроможним проявляти необхідний вплив на людину. Цим положенням Дюркгейм пояснював рух кривої самогубств вгору за часів суспільної нестабільності та кризи. За таких обставин цілий ряд людей виявляється відкинутим в розряд нижчих соціальних категорій. Багато кому доводиться зменшувати свої вимоги, скорочувати свої звички і взагалі вчитись себе стримувати. По відношенню до цих людей, за словами Дюркгейма, «вся робота, всі плоди соціального впливу втрачаються, таким чином, надаремно, і їх моральне виховання повинно розпочатись з самого початку» Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 179.. Однак не всі здатні примиритись зі своїм положенням, що значно погіршилось; одна перспектива кризи стає для них нестерпною. В результаті страждання примушують їх перервати собі життя. Те ж саме відбувається і за часів раптового збільшення загального добробуту. Знову змінюються умови життя і та шкала, за якою визначились потреби людей, виявляється застарілою. Стара ієрархія порушується, а нова одразу не може встановитись. Для того, щоб люди і речі зайняли в суспільній свідомості гідне їм місце необхідний тривалий проміжок часу. Коли соціальні сили рухаються, не досягаючи рівноваги, їх відносна цінність не піддається підрахункам і оцінюванню з боку суспільства та його органів. Таким чином, на тривалий час будь-яка регламентація дій індивідів виявляється неспроможною. Стан деморалізації суспільства Дюкргейм характеризував так: «Ніхто точно не знає, що можливо, а що неможливо, що справедливо, а що несправедливо; не можна вказати межі між законними і надмірними вимогами і надіями, а тому всі вважають себе гідними претендувати на все» Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 180.. Принципи, на яких побудований розподіл функцій між різними членами суспільства, стають примарними. Оскільки змінюються взаємовідносини між різними частинами суспільства, то змінюються й ідеї, які виражають ці відносини. Різні суспільні класи отримують різні результати від кризи або різкого покращення життя, а індивідуальні апетити не стримуються суспільною думкою. Разом із збільшенням добробуту, зростають і людські бажання, люди стають все більш вимогливими і не бажають миритись з рамками традицій. Цей стан Дюркгейм врешті-решт і називав «аномією». Загальне збудження штовхає індивіда в гонитву за задоволенням власних потреб, але тільки-но він зустрічає на своєму шлях перешкоду - він відчуває себе повністю вибитим з колії. Одночасно боротьба за суспільні блага стає все більш напруженою і жорстокою, вона неврегульована суспільством, а борці особливо напружені Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 180..

Змушений постійно себе дисциплінувати, індивід легше пристосовується до колективної дисципліни, багатство ж, навпаки збуджує індивідуальні бажання людей, завжди несе з собою дух невдоволення, який в свою чергу виступає джерелом аморальності. Аномія охоплює все суспільство лише в часи кризи, але існує певна сфера соціального життя, де вона є хронічним явищем - це сфера комерційної та промислової діяльності. Економічний прогрес на протязі цілого ХІХ сторіччя сприяв звільненню промислового розвитку від будь-якої регламентації. В той же час система моральних норм раніше відповідала за регулювання відносин в цій сфері. Певний вплив свого часу, на думку Дюркгейма, справляла релігія, яка в однаковій мірі активно зверталась і до багатих, і до бідних. При цьому проповідь для одних відрізнялась від проповіді для інших. До багатіїв релігія зверталась зі словом умовляння, нагадуючи їм, що їх діяльність повинна бути підпорядкована іншим, більш високим цілям, тому в земному житті необхідно обмежувати і приборкувати себе. Релігія втішала бідних і вчила їх задовольнятись своєю долею, переконуючи їх, що соціальним порядком керує Божий промисел і діяльність кожного класу визначена самим Богом і що в майбутньому загробному житті бідняків чекає справедлива нагорода. Світська влада в свою чергу регулювала господарські відносини. Крім того, всередині самого ділового світу ремісницька корпорація визначала заробітну плату, ціни на продукти, а також саму організацію виробництва, непрямим чином фіксуючи середній рівень доходу, яким, звісно, в значній мірі визначається і розмір потреб людини Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 182.. Дюркгейм визнавав, що релігія втратила своє визначне становище соціального регулятора, а урядова влада замість того, щоб замінити її регулятивні механізми своїми, стала слугою та знаряддям економічного життя. Фактично промислово-економічна сфера замість того, щоб бути засобом досягнення вищої мети, стала сама по собі центром кінцевих прагнень, як окремих індивідів, так і суспільства в цілому. В силу цього індивідуальні апетити розрослися безмежно, вони вийшли з під впливу будь-якого стримуючого авторитета. Цей апофеоз гонитви за багатством освятив їх і поставив вище будь-якого людського закону Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 182..

В сфері підприємництва і промислової діяльності криза і стан аномії є явища не тільки постійні, а в цілому «нормальні», за словами Дюркгейма. Корисливі прагнення охоплюють людей всіх верств і ніщо не може заспокоїти їх, тому що мета, до якої вони прагнуть, перевищує все те, що вони можуть досягнути. Люди мучаться жадобою нових, ще не звіданих насолод, невідомих відчуттів, але останні одразу втрачають свою сіль, як тільки стануть відомі. І достатньо якого-небудь мінливість долі, щоб людина виявилась безсилою подолати це випробування. Гарячкове, збудження падає і людина бачить, що її діяльність була безплідною Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 183.. В розумно організованому суспільстві окремий індивід легше переносить всі удари долі, але якщо людина ненавидить обмеження як такі, то вплив соціальних обмежень призводить до внутрішнього конфлікту. Сама дезорганізація характерна для індустріально розвинених країн, широко відкриває двері для різного роду авантюр. Фантазія аферистів працює невтомно і так як над нею немає жодного стримуючого важеля, то вона повністю знаходиться під владою випадку. Разом з ризиком зростає і процент невдач, а більше всього крахів спостерігається в той час, коли вони найбільш сильно впливають на людей. В той же час ці нахили так вкоренились в суспільстві, що воно повністю звикло до них і вважає їх абсолютно нормальним явищем. Часто стверджують, що відчуття постійного невдоволення закладено в самій природі людини і тому вона без відпочинку і спокою прагне до невизначеної мети. Жага до безкінечного стає ознакою моральної преваги, тоді як вона може зародитись лише в засмученій свідомості, що зводить в закон безладність, від якої самі індивіди страждають. Поряд з такими теоріями виникають і інші. Вони об'являють життя поганим, більш багатим на нещастя, ніж на радощі, повним оманливих спокус. Так як цей розлад в соціальних відношеннях припадає в основному на економічний сектор, то більше всього самогубств приходиться саме на нього Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд /Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. -- М.: Мысль, 1994. - С. 184..

Отже, за Дюркгеймом девіантні прояви не є просто наслідком впливу певних біологічних та соціальних факторів, як стверджував Ч. Ломброзо. Девіація є невід'ємною характеристикою суспільства, закладеною в самій «природі речей». Така концепція була значним кроком вперед, справжнім переворотом в соціальній філософії.

Вважається, що саме його концепція соціальної аномії стала основою більшості сучасних теорій соціальної девіації, хоча проблема соціальної девіантності цікавила вчених і політиків та досліджувалась в рамках кримінології ще задовго до Дюркгейма, а сам термін «аномія» з'явився в англійській мові ще в 1851 р. і використовувався теологами для позначення нехтування правом, в тому числі божественним Апинян Г.В. Девиантное поведение как культурно-исторический феномен (введение в проблему) / Г.В. Апинян // Известия Российского государственного педагогического университета им. А.И. Герцена. - 2009. - № 115. - С. 171-174.. Тому й не дивно, що більшість тогочасних оцінок феномену соціальної девіації негативні. Вони розповсюджені і в наш час. Скажімо, філософські енциклопедичні словники так визначають девіантну поведінку:

1.3 Поняття «девіації» і «соціального контролю» з позицій структурного функціоналізму

Генеза ідей про девіацію в рамках системного-структуралістської теорії Т. Парсонса. Талкот Парсонс без сумніву є одним з найбільш видатних соціологів ХХ сторіччя. Його формування як вченого припало на час, коли Європа почала оговтуватись після Першої світової війни, а весь інший світ, у тому числі й науковий приступив до осмислення драматичних воєнних подій та соціальних зрушень пов'язаних з ними. Перше покоління творців соціологічної теорії в цей період поступово сходить зі сцени (один за одним помирають Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Парето). Батьківщина Т. Парсонса - Сполучені Штати Америки на початку ХХ сторіччя залишались в цілому дещо осторонь магістральних наукових процесів у філософії та соціології, однак поступова дифузія ідей охопила і цей регіон.

Вже у першій крупній роботі «Структура соціальної дії» вчений сформулював свій підхід до того як і чому індивіди поводять себе в суспільстві. Cum grano salis (з оговірками - лат.) його можна назвати волюнтаристською теорією дії. Центральна ідея всієї соціології Парсонса наступна: діючий індивід бере до уваги два головних фактора - свою мету та засоби її досягнення. Ці два системоутворюючих елемента виникають під впливом цінностей суспільства, тобто культури в її широкому розумінні. Коротко кажучи саме пов'язана сукупність цінностей дає можливість взаємодії в суспільстві. Не дивлячись на те, що в осмисленні проблем девіації в соціології більшість вчених віддає Парсонсу пріоритет, проблема девіантних проявів поведінки індивіда насправді не потрапила в центр концепції вченого. Вона побіжно розглядається ним скоріше між рядків його соціальної теорії дії.

Основними поняттям теорії Т. Парсонса є поняття дії, що здійснюється індивідуальним актором, або групою акторів. Соціальна дія має певну орієнтацію - зміст, який їй приписує актор. Кожна орієнтація включає в себе ряд об'єктів. Це такі об'єкти, що мають відношення до ситуації, оскільки вони надають в розпорядження акторів альтернативні можливості для задоволення потреб і досягнення цілей з однієї сторони, а з іншої - накладають обмеження на способи якими індивід прагне задовольнити свої потреби та досягнути своїх цілей Парсонс Т. О структуре социального действия / Талкотт Парсонс. Под ред. В.Ф. Чесноковой, перевод В. Ф. Чесноковой. - М.: Академический проект, 2002. - 880 с. - С. 417-418.. Парсонс підкреслював, що жодна соціальна система не буває повністю інтегрована, або повністю дезінтегрована Парсонс Т. О структуре социального действия / Талкотт Парсонс. Под ред. В.Ф. Чесноковой, перевод В. Ф. Чесноковой. - М.: Академический проект, 2002. - 880 с. - С. 452.. Дезінтеграція, очевидно, має зростати в той же час, коли зростають позасистемні дії індивідів, тобто кількість девіантних проявів соціальної поведінки збільшується.

Свої погляди на будову соціальної системи Т. Парсонс виклав в наступних положеннях: «Будь-яка система інтерактивних відносин, що об'єднує множину індивідуальних акторів, є соціальною системою. Суспільство - це соціальна система, що включає в себе всі необхідні передумови для існування в якості самодостатньої системи. Серед найбільш важливих з цих передумов необхідно виділити: 1) те, що вона організується навколо центрів територіального розміщенні і відносин спорідненості; 2) володіє системою для розподілення функцій та розміщення привілеїв та винагород; 3) розпоряджається інтегрованими структурами, що контролюють ці розміщенні і регулюють конфлікти та процеси конкуренції» Парсонс Т. О структуре социального действия / Талкотт Парсонс. Под ред. В.Ф. Чесноковой, перевод В. Ф. Чесноковой. - М.: Академический проект, 2002. - 880 с. - С. 453..

Акт дії за Парсонсом включає в себе:

1) «агента», «діяча», або «актора»;

2) акт, що обов'язково має мету, тобто майбутнє положення речей, на яке зорієнтована виконувана дія;

3) акт здійснюється в певній ситуації, розвиток якої відрізняється від того положення речей, на яке сподівається індивід, тобто від мети. Цю ситуацію утворюють два типи елементів: елементи, які актор не в змозі контролювати (умови дії) і ті, на які діяч може впливати (засоби дії);

4) спосіб взаємодії всіх елементів один з одним. Парсонс вказує, що «невірно вважати, що засоби, які використовує індивід в межах підконтрольного йому середовища, вибирається довільно, або залежать виключно від умов дії; вони в деякому сенсі, знаходяться під впливом незалежно діючого і вирішального селективного фактору, знання якого необхідне для розуміння конкретних дій. Дія завжди є процесом, що відбувається в часі, тому що «мета» завжди передбачає співвіднесеність з майбутнім станом, який або в теперішній момент не існує і не буде існувати, якщо актором щось не буде здійснено, або існує, але він не залишиться незмінним, якщо актор не проявить активність для підтримання такого стану. Процес дії розглядається Парсонсом переважно в термінах зв'язку з цілями: «здійснення», «реалізація», «досягнення». Друга важлива передумова - це наявність деякої сфери вибору, доступної актору. У відношенні як цілей, так і засобів, в поєднанні з нормативною орієнтацією, а також можливістю помилки, невдачі в досягненні мети Парсонс Т. О структуре социального действия / Талкотт Парсонс. Под ред. В.Ф. Чесноковой, перевод В. Ф. Чесноковой. - М.: Академический проект, 2002. - 880 с. - С. 95-96.. Система координат даної схеми в певному сенсі є суб'єктивною. А саме: вона має справу з явищами, з предметами та подіями, як вони уявляються самому актору, дія якого аналізується Парсонс Т. О структуре социального действия / Талкотт Парсонс. Под ред. В.Ф. Чесноковой, перевод В. Ф. Чесноковой. - М.: Академический проект, 2002. - 880 с. - С. 97.. Процес девіації таким чином постає як відхиленні від запрограмованих засобів досягнення мети.