"Aeneas Programme BrainNet-working Project" (Sapienza Universita di Roma, Caritas Diocesana di Roma, МБФ "Карітас України" та ін., березень 2008 -грудень 2009 рр.); вид соціологічного дослідження: глибинне інтерв'ю; дослідження проводиться в середовищі колишніх трудових мігрантів в Україні).

Пілотний проект "Особливості процесу ресоціалізації українських трудових мігрантів після повернення" (Комісія Української Греко-Католицької Церкви у справах мігрантів; 2009 р.); вид соціологічного дослідження: включене спостереження; досліджуються спільноти колишніх трудових мігрантів, які починають самоорганізовуватись на церковних парафіях).

Соціологічне дослідження українських трудових мігрантів у країнах Європи дозволило виявити 6 моделей інтеграції українців у суспільства перебування. Ми їх назвали "асиміляція", "діаспора", "транзит", " маятник", "гетто", а також "повернення". Вони утворюють дві класифікаційні групи:

Моделі "позитивної" інтеграції:

"АСИМІЛЯЦІЯ": модель, що відповідає найвищому ступеню "зчеплення" мігранта з суспільством країни перебування. Для неї характерне прагнення трудового мігранта якомога швидше "розчинитися" в "іншому" соціумі, перетворивши його на "свій". Це, в першу чергу, виражається у глибокому зануренні у іншомовний простір (володіння мовою країни перебування), покращенні власних кваліфікаційних характеристик, активному формуванні нових середовищ спілкування та поступовій легалізації перебування в країні аж до здобуття її громадянства.

"ДІАСПОРА": модель, що виявляє достатньо високий ступінь взаємодії мігранта з суспільством країни перебування. Її характеризує прагнення трудового мігранта стати повноправним членом "іншого" соціуму (головним чином, за рахунок покращення кваліфікаційних характеристик і отримання "достойного" місця праці) за одночасного бажання зберегти свою національну (етнічну) ідентичність (традиційні культурні практики, дотримання сімейних традицій, тісні контакти із земляками тощо).

"ТРАНЗИТ": модель, що відповідає низькому ступеню інтеграції мігранта в соціум перебування. Її характеризують пошуки кращих умов праці. В цьому випадку у мігранта відсутні бажання повернутись на батьківщину, натомість наявне прагнення покращити своє життя. Як наслідок - періодична зміна мігрантом країни перебування або здійснення реальних кроків у цьому напрямі. При цьому він входить у різноманітні міжнародні контактні соціальні мережі (велика кількість контактів мігранта та широка мережа знайомих, охоплених "індустрією" пошуку свіжої робочої сили, в тому числі - контакти з напівлегальними структурами; як наслідок - високий ступінь інформованості щодо умов життя і праці трудових мігрантів як у країні перебування, так і в інших країнах)

ІІ. Моделі "негативної" інтеграції.

"МАЯТНИК": модель, яка практично не демонструє інтеграційного потенціалу мігранта. Попри певну вкоріненість у соціум країни перебування (наявність постійного місця праці вже тривалий період, легальність перебування тощо), трудовий мігрант час до часу повертається на батьківщину, щоб згодом повторно виїхати на заробітки.

"ГЕТТО": модель "неінтеграції" мігранта в суспільство країни перебування. Характерним тут є стан його перманентної невдоволеності відносинами між суспільством-донором і суспільством-реципієнтом; водночас можливість остаточного повернення на батьківщину не розглядається як реальна перспектива. Мігрант, який дотримується даної моделі зазвичай є нелегалом, має низький рівень кваліфікації, обмежене коло спілкування, перебуває поза земляцтвом.

"ПОВЕРНЕННЯ": модель демонструє небажання мігранта перетворювати "чужий" соціум на "свій" і його скерованість на якомога швидше повернення в країну громадянства. Повернення може здійснюватись унаслідок крайнього розчарування, і як результат виконання певної "місії". Відтак мігранти, що зорієнтовані на повернення, зосереджені на розв'язанні попередньо поставлених конкретних завдань; при цьому вони переважно безініціативні у пошуку нових контактів та можливостей; підтримують тісні зв'язки з батьківщиною.

Звернемо увагу, що рівень інтеграції / "неінтеграції" індивіда в новий соціум може бути і значним, і середнім, і низьким, а кожна із запропонованих моделей має відповідні ознаки. Крім того, всі моделі мають "альтернативний", протилежний варіант: "Асиміляція" - "Повернення"; "Діаспора" - "Гетто"; "Транзит" - "Маятник".

Моделі інтеграції трудових мігрантів в "чужий" соціум та їх основні ознаки

Як бачимо, українці в умовах трудової міграції постають не як визначена соціальна група з чіткими ознаками і перспективами розвитку, а як сукупність індивідів, що знаходяться у подібних соціокультурних умовах. За цих обставин "українські" моделі інтеграції відзначаються великою варіабельністю, а одним із дієвих чинників їх актуалізації бачиться міжнародна політика держав Євросоюзу у міграційній сфері.

Виявлені моделі інтеграції постають, з одного боку, як результат політики у сфері трудової міграції, що провадить та чи інша держава Євросоюзу, а з іншого - як підстава для її формування і ведення у визначеному руслі, з орієнтацією на окремі групи трудових мігрантів. В цьому контексті логічно передбачити наступні типи кореляційних зв'язків.

Жорстка міграційна політика - модель "Гетто".

Якщо мігрант обирає своєю ту країну перебування, яка дотримується жорсткої політики обмежень прав і можливостей мігрантів, зокрема, щодо легалізації, для нього буде природнім вибір моделі "Гетто". Перебуваючи в нелегальному статусі, мігрант фактично втрачає можливість повернутися на батьківщину, адже для нього це реально означає депортацію та перетворення на "персону нон грата" в країні теперішнього перебування. Безвихідь, в якій опиняється за таких умов мігрант, становить загрозу не лише для нього самого, але й для суспільства-рецепієнта: в цьому випадку зростають різного роду соціальні ризики, включаючи криміналізацію суспільства.

Помірно жорстка міграційна політика - модель "Транзит".

Помірно жорстка модель міграційної політики, вочевидь, актуалізуватиме модель "Транзит". В цьому випадку мігрант, не зорієнтований на повернення додому, шукатиме "свою" країну, "пересуваючись" в Європейському просторі до тих пір, допоки не віднайде прийнятний спосіб завершення цього процесу (на зразок народження дитини як способу легалізації свого перебування в певній країні- така практика мала місце до недавнього часу).

Поміркована ліберальна міграційна політика - моделі "Маятник" та "Повернення".

Проведення поміркованої ліберальної міграційної політики дає змогу трудовому мігранту ефективно "балансувати" між країною перебування та батьківщиною (модель "Маятник"), а також без остраху очікувати завершення офіційного терміну свого перебування за кордоном ("Повернення"). В обох випадках повернення на батьківщину (як на короткий, так і на тривалий термін), не носитиме для мігранта фатального характеру, адже він залишає за собою можливість (і право) на повторну трудову міграцію (навіть у випадку, якщо мігрант цим правом наразі не бажає користуватися).

Ліберальна політика - моделі "Асиміляція" та "Діаспора".

І нарешті, держави, що провадитимуть цілком ліберальну міграційну політику, в першу чергу приваблюватимуть тих мігрантів, які зорієнтовані на еміграцію - моделі "Асиміляція", "Діаспора". І якщо перспектива актуалізації першої із них бачиться лише у поступовій "поліетнізації" суспільства-рецепієнта, то у другому випадку цей процес вірогідно носитиме інституційний характер і призведе до появи великої кількості емігрантських спільнот, кожна з яких заявлятиме про необхідність законодавчого визнання своїх прав, що, у свою чергу, може спровокувати загострення різного роду етносоціальних конфліктів та стати загрозою цілісності соціокультурного простору країни-реципієнта.

Долі трудових мігрантів за кордоном складаються по-різному: одні залишаються за кордоном назавжди; інші, будучи не в змозі здійснити остаточний вибір, роками курсують за маршрутом "Україна - Європа - Україна", а ще інші, перегорнувши "емігрантську" сторінку свого життя, таки повертається до рідної домівки, сподіваючись віднайти тут свою долю і розпочати нове життя.

ПОВЕРНУТИСЬ НЕ МОЖНА ЗАЛИШИТИСЬ: де поставити кому?

Рішення про повернення зазвичай дається трудовому мігранту непросто. Об'єктивним підтвердженням цієї тези є "позитивне сальдо" на користь тих мігрантів, що виїжджають, порівняно із тими, що повертаються.

Трудові мігранти, які приймають рішення про повернення, керуються мотивами, що не відзначаються особливою варіабельністю. Вербальні свідчення тих, хто повернувся із заробітків (за матеріалами глибинних інтерв'ю в Україні), дають змогу згрупувати "поверненців" таким чином.

1-а група: "Розчаровані".

В цьому випадку рішення про повернення приймається на тлі крайнього розчарування життям в умовах трудової міграції, а основні мотиви повернення є наступні:

- ностальгія, туга за сім'єю, дітьми;

- небажання жити з принизливим статусом "чужинця" та "слуги" (навіть при лояльному ставленні оточення);

- неможливість заробити бажану суму грошей.

2-а група: "Місіонери".

В цьому випадку рішення про повернення приймається в результаті виконання певної "місії". І хоча тема ностальгії залишається актуальною і в цьому разі, все ж вона звучить "слабше", а основними мотивами повернення є:

- накопичення визначеної наперед суми грошей для конкретної цілі (переважно - покриття нагальних потреб, як от віддати борги, оплатити навчання дітей, ремонт помешкання; часто - купівля житла; рідко - відкриття власної справи);

- закінчення трудового контракту (офіційного / напівлегального);

- поява прийнятної пропозиції роботи в Україні (у т.ч. відновлення роботи підприємств, на яких мігрант працював до виїзду).

КАРТИНА "НЕ ЧЕКАЛИ": після повернення.

Процес ресоціалізації українського трудового мігранта після повернення зазвичай проходить далеко не безболісно. Жоден із трудових мігрантів, навіть успішний "місіонер" (не кажучи вже про "розчарованого") не застрахований від таких частих "супутників" процесу ресоціалізації, як самотність, брак упевненості у собі, дратівливість, тяжкі переживання, безпорадність. Такі стани є результатом т.зв. зворотного культурного шоку - особливого типу культурного переходу, який переживає людина після повернення на батьківщину.

У своїх розповідях колишні трудові мігранти часто висловлюють жаль з приводу того, що їм важко "вписатися" в нове життя, віднайти в ньому для себе "соціальну нішу". Серед основних "шоків повернення" мігранти називають усвідомлення плинності часу. Адже повертаючись додому, вони здебільшого перебувають в полоні певних ілюзій: їм здається, що час на період їх відсутності якщо не зупинився, то не вплинув принципово на життя в цілому. Та реальність виявляється куди суворішою, ніж це уявлялося стомленій ностальгією людині.

Виклики, на які доводиться відповідати колишньому трудовому мігранту, загалом можна згрупувати таким чином.

1. Труднощі у (ре)формуванні рольової структури сім'ї, налагодження взаємодії і відновлення емоційних стосунків з рідними.

До прикладу, для багатьох мігрантів стає повною несподіванкою, що за час їхньої відсутності маленький син чи донька перетворились на дорослу людину і живе (як, зрештою, й інші рідні та близькі) своїм життям; що домочадці навчилися успішно справлятися з господарськими функціями і в "помічниці" ("помічникові") потреби не відчувають, а тим більше не сприймають матір (батька) як наставника чи порадника. Втім, і самі трудові мігранти (особливо, жінки), звиклі тривалий час жити "без сімейних обов'язків", можуть також особливо не прагнути брати їх знову на себе.

2. Безробіття, професійна незатребуваність.

Для колишнього трудового мігранта часто виявляється непосильним завдання знайти роботу, адекватну його запитам і бажанням (опанувати нову професію - тим більше). Йому складно повернутися до попередньої професії, в якій людина себе не реалізовувала тривалий час: вакансії відсутні, професійні навики втрачено, старі знання забуто, не кажучи вже про набуття нових. Особлива проблема - "ейджизм": особам "після сорока" відмовляють у працевлаштуванні навіть на низькооплачувані роботи, що не потребують кваліфікації.

3. Нереалізована потреба у спілкуванні та підтримці людей з подібним соціальним досвідом.

Якщо людині немає з ким поділитися своїми проблемами, мріями, сподіваннями, а поруч немає людей з подібним соціальним досвідом і статусом, вона відчуває себе "поза суспільством". У цій ситуації людина входить у свою культуру як прихований мігрант. З одного боку, він начебто виглядає як інші, однак його мислення і почуття вже зовсім відмінні від інших людей, навіть - його найближчого оточення. Він почуває себе ЧУЖИМ СЕРЕД СВОЇХ.

З іншого боку, колишні заробітчани не надто охоче звертаються за допомогою до соціальних інституцій -державних соціальних служб, громадських організацій, благодійних фондів, що займаються вирішенням проблем, пов'язаних із трудовою міграцією. Це відбувається, як правило, з таких причин:

- замкнутість колишніх мігрантів на своїх проблемах, їх закритість, недовіра;

- небажання колишнього мігранта визнавати себе особою, що потребує допомоги та захисту.

Вплив на життя спільноти може бути не лише зовнішнім, але й "внутрішнім", тобто відбуватися "зсередини", в самій собі, шляхом самоуправління, самоорганізації.

Цілком новим явищем в наш час стають спроби створення (самоорганізації) об'єднань самими трудовими мігрантами. Такі спільноти мають значний соціальний потенціал, адже їх учасники розуміють проблему "із середини", а отже є "відкритішими" та "доступнішими" для трудових мігрантів. Принципи діяльності таких об'єднань остаточно не сформовані, адже феномен тільки набуває розвитку.

Первинні спостереження за процесом самоорганізації спільнот колишніх трудових мігрантів дають змогу виділити такі характеристики самоорганізованих об'єднань колишніх трудових мігрантів:

- принципова неформальність (учасники спільнот навіть уникають терміну "організація");

- закритість (їх учасниками можуть бути тільки особи з досвідом міграції або ті, чиї рідні або близькі були на заробітках);

- створення та функціонування за підтримки Церкви (за особистої ініціативи священика на парафії та підтримці активних мирян).

Саморозвиток таких спільнот наразі проходить початкову стадію. Тож ці "ніжні паростки" самоорганізації потребують певної "зовнішньої" опіки і підтримки, скерованої на створення необхідних для розвитку спільноти умов (соціальних, психологічних матеріально-організаційних) з урахуванням особливостей процесів "саморегулювання" в цій спільноті.

Законодавчі ініціативи України

На початку 1990-х Україна постала як нова незалежна держава без досвіду управління масовими міграційними процесами за межі колишнього Радянського Союзу. Після десятиліття масштабної еміграції з України стало зрозуміло, що законодавство не надає ефективного захисту громадянам України за кордоном, у тому числі тим, хто працює без належних документів. Це одна з основних причин безпрецедентних зловживань, тісно пов'язаних із торгівлею людьми з метою сексуальної та трудової експлуатації. В кінці 1990-х постають численні злочинні угруповання в країнах масової еміграції українців (Росія, Польща, Чехія, Греція, Італія, Іспанія, Португалія).

Друге десятиліття незалежності України позначилося активним обговоренням проблем міграції та пошуків їх вирішення. Дотепер в Україні не існує комплексної міграційної політики. Однак в окремих секторах докладають значні зусилля для врегулювання міграційних потоків та вирішення пов'язаних з ними проблем.

Наприклад, щодо протидії торгівлі людьми можна відзначати певний розвиток. У прийнятому 2001 року Кримінальному кодексі України (ККУ) закріплена кримінально-правова відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини. Того ж року в структурі Департаменту карного розшуку МВС України та в обласних управліннях внутрішніх справ створили спеціалізовані підрозділи з боротьби зі злочинами, пов'язаними з торгівлею людьми. Незважаючи на посилення міри відповідальності, 2/3 злочинців умовно позбавляють волі.

У 2002 р. Кабінет Міністрів затвердив Комплексну програму протидії торгівлі людьми на 2002-2005 роки, а 2006 р. схвалив Концепцію Державної програми протидії торгівлі людьми на 2006-2010 роки. Метою Програми є зменшення масштабів торгівлі людьми та пов'язаної з нею злочинної діяльності шляхом скорочення груп ризику, підвищення ефективності роботи з виявлення злочинців та розв'язання проблем реінтеграції осіб, що постраждали від торгівлі людьми. Держава намагається якомога ширше залучати неурядові та міжнародні організації, що дуже активні в цій сфері в Україні. До них звертається більшість жертв торгівлі людьми. У відповідності з даними Українського представництва МОМ за період 2000-2007 рр до правоохоронних органів безпосередньо звернулося лише 2% усіх зголошених жертв торгівлі людьми.

За останні роки Україна підписала ряд двосторонніх угод про врегулювання трудової міграції. Це один із найефективніших інструментів захисту своїх громадян, котрі працюють за кордоном. Зокрема вони користуються всіма трудовими правами на рівні громадян країн перебування, а також їм гарантують медичне обслуговування та соціальні виплати у випадку виробничих травм чи смерті. У відповідності з даними Міністерства праці та соціальної політики за 2007 р. Україна уклала такі угоди з Республікою Білорусь, Вірменією, В'єтнамом, Латвією, Литвою, Молдовою, Польщею, Португалією, Російською Федерацією та Словаччиною. Угоди з Азербайджаном, Аргентиною, Бельгією, Грецією, Грузією, Іраном, Іспанією, Казахстаном, Конго, Угорщиною, Чеською Республікою та Швейцарією перебувають у процесі підготовки.

Крім двосторонніх угод по врегулюванню трудової міграції важливим інструментом захисту українців за кордоном є угоди про соціальне забезпечення. Такі угоди підписали з Азербайджаном, Республікою Білорусь, Болгарією, Грузією, Іспанією, Естонією, Латвією, Литвою, Молдовою, Монголією, Російською Федерацією, Румунією, Словаччиною Угорщиною та Чеською Республікою. Планують підписання таких угод з іншими країнами. Крім цього, підписали багатосторонній договір про соціальний захист у рамках країн СНД.

Слід згадати Центри захисту прав українців за кордоном, що їх почали відкривати починаючи з 2005 року при посольствах України здебільшого в Росії та Східній Європі. Головна мета діяльності таких центрів полягає в зміні підходів до питання захисту наших громадян, а саме в організації роботи на попередження можливих негативів, ліквідації правового нігілізму в питанні працевлаштування за кордоном, проведенні попередньої правової інформаційно-роз'яснювальної роботи, а також наданні правового захисту громадянам України, які працюють за кордоном з використанням усіх можливих форм захисту їх прав та інтересів перед роботодавцями країни працевлаштування, які випливають з національного законодавства країни перебування та міжнародно-правових актів. Ці центри доповнюють українські консульства та посольства в забезпеченні захисту українських громадян за кордоном, а подекуди практично дублюють роботу українських консульств. Однак допомогу державних структур відчули не більше 1% українців за кордоном.

В уряді України робили спроби переконати ЄС спростити візовий режим для українців, щоб полегшити можливості для регулярних подорожей до країн ЄС. 2005 р. Президент України підписав Постанову про безвізовий короткостроковий (до 90 днів) в'їзд громадян країн ЄС в Україну, в якій закликав лідерів європейських країн "сприяти вільному пересуванню всіх європейців". Дія Постанови поширюється також на громадян Швейцарії, Норвегії, Ісландії, Канади та США. Певні кроки назустріч полегшенню візового режиму зробили Польща, Словаччина та Швейцарія.

Згодом підписали Угоду про спрощення візового режиму, яка передбачає категорії українських громадян, що мають право на 5-річні візи, на річні багаторазові візи та безкоштовні візи. В угоді зафіксували консульський збір для громадян України та скоротили терміни розгляду заяв на видачу віз. Крім того, угода встановила чіткий і вичерпний перелік документів, що їх подаватимуть громадяни України для оформлення віз залежно від мети поїздки. Вперше в угоді впровадили інститут апеляційного оскарження відмови у видачі візи, який закріплює зобов'язання консула повідомляти причину відмови в оформленні візи, а також окрему декларацію щодо забезпечення прозорості та доступності візових процедур для заявників.

В Україні докладають значних зусиль для спрощення транскордонних економічних відносин. У сфері міграції це стосується насамперед міжнародних грошових переказів. За оцінками аналітиків Світового банку українські мігранти щороку переказують в Україну $ 1 млрд. В офіційних даних Національного банку України подають $ 2,5 млрд. Разом з тим більшість грошей іде "сірими" схемами, коли гроші перевозять самі або переказують через знайомих. Виконавчий директор НБУ з питань платіжних систем і розрахунків Віктор Кравець припускає, що сума реальних грошових вливань в економіку країни з боку мігрантів могла бути вдесятеро більша й складати $ 25 млрд. Отримані під час нашого дослідження експертні інтерв'ю підтверджують, що лише 10% грошових переказів українських мігрантів у той чи інший спосіб декларують. Ці дані корелюють із даними Міжнародної Організації Міграції, які свідчать, що 2007 року грошові перекази українських трудових мігрантів в Україну склали 27 мільярдів євро. Порівняння цих сум із ВВП України ($ 141,177 млрд.) вказує на безпрецедентну важливість емігрантських грошей для стабільності та розвитку економіки України.

Разом з тим мусимо відзначити недостатність усіх заходів української держави, спрямованих на гарантування прав громадян України за кордоном. У результаті українці відчувають свою незахищеність, що веде до витворення тіньових, а часто злочинних схем міграції (виїзд, працевлаштування та відстоювання власних інтересів). Існують численні приклади того, як українці змушені самостійно, без підтримки правоохоронних органів захищатися від вимагачів та рекетирів у країні перебування.

Викликає занепокоєння той факт, що все частіше українці не тільки працюють за кордоном без дозволу на працю, а навіть нелегально в'їжджають в країни ЄС. Відповідно до експертних даних нелегальний перетин кордону з гарантуванням місця праці коштує 1500-2000 євро. Незважаючи на періодичні спроби регуляризації (regularization) мігрантів, а також жорсткий прикордонний контроль (border management), відсоток мігрантів із неврегульованим статусом (irregular migrants) зростає. Це свідчить про неефективність таких заходів.

Справді, жорсткий контроль зовнішніх кордонів ЄС призводить не стільки до зменшення потоку мігрантів, скільки до того, що після в'їзду вони намагаються залишатися якомога довше в країнах ЄС. Утруднення в'їзду-виїзду провадить до зменшення частоти відвідин Батьківщини, а значить до зменшення правдивої інформації про умови проживання та працевлаштування за кордоном. Останні здаються значно вигіднішими, ніж є насправді, що посилює привабливість міграції.

Послаблення зв'язків з Батьківщиною веде до утруднення реінтеграційних процесів. Можна спостерігати часті випадки, коли емігрант повертається в Україну з твердим наміром залишатися, однак через реінтеграційні труднощі після 2-3 місяців знову їде за кордон. Існує значна диспропорція між кількістю українців, котрі декларують бажання повернутися додому (65-75%), та кількістю тих, хто це бажання реалізує (20-25%). Відсутність одного або обох батьків часто провадить до значних проблем у формуванні та вихованні дітей, що може супроводжуватись девіантною поведінкою.

Міграційна політика ЄС з української перспективи

Порівняльний аналіз міграційного законодавства вибраних країн ЄС (Греції, Ірландії, Італії, Іспанії та Португалії) засвідчує відсутність уніфікації правового регулювання міграційних процесів у цих країнах, а відтак і у ЄС загалом. Попри утворення Шенгенської зони, яка передбачає таку уніфікацію щодо надання віз, на практиці зустрічаємо певні розходження, які поглиблюються щодо отримання дозволу на перебування та працю. Ще більші розходження бачимо у питаннях соціально захисту чи надання громадянства. Це дозволяє говорити про тенденцію збереження визначення міграційної політики у ЄС за національними урядами.

Разом з тим, мусимо відзначити певні спільні для цих держав риси правового регулювання міграційних процесів. Зокрема, міграційна політика кожної з них має тенденцію до обмеження можливостей легального в'їзду та працевлаштування іммігрантів з метою зменшення їх притоку. Кожна з країн намагається це робити у свій спосіб. Найпоширенішим є квотування кількості працівників-мігрантів, розширення переліку вимог для заявників на отримання візи, ускладнення процедури надання дозволу на проживання та працевлаштування.

Попри багатий досвід еміграції та імміграції у деяких країнах ЄС (Німеччина, Франція, Ірландія, Італія, Португалія тощо), можемо відзначати помітну неефективність правових інструментів управління міграційними потоками. Доказом цього може служити зростання суспільної напруги на ґрунті міграції, численні порушення фундаментальних прав людини, зростання кількості мігрантів із неврегульованим статусом, поширення торгівлі людьми з метою сексуальної та трудової експлуатації, існування розгалуженої мережі організованої злочинності в сфері міграції, поширення нелегального перетину кордону.

Низьку ефективність міграційної політики ЄС пов'язують із неготовністю до нових умов та викликів глобальної міграції. Старі методи не завжди дозволяють досягати поставлених цілей. Надмірний наголос на прикордонний контроль може вести до формування нової "залізної завіси" та виникнення замкнутого соціального утворення, в якому консервують суспільну напругу. Коли в регіоні проживає близько 10% осіб іноземного походження (а подекуди до 20-25%), спроби консервації суспільної напруги можуть спричинювати значні конфлікти.

Високий відсоток іммігрантів із неврегулюваним статусом (у деяких регіонах сягає 60-70%) створює дисбаланс у системі соціального забезпечення, оскільки значні кошти перебувають у тіньовому секторі. Це зменшує наповнюваність соціальних фондів. Однак таких осіб неможливо виключити з числа користувачів соціальними благами. Наприклад, навіть у тих країнах, де законодавство не дозволяє їм користуватися медичним обслуговуванням, вони отримують його в благодійних організаціях.

Окрім того, існує проблема пенсійного забезпечення мігрантів. На сьогодні дуже незначна частина українських трудових мігрантів досягла пенсійного віку. Ситуація буде різко змінюватися через 5-7 років через високий відсоток українців передпенсійного віку (50-60 років). Відсутність регулювання транскордонних переказів пенсій може спричинювати несподівані наслідки. Зараз дуже важко прогнозувати ситуацію. Однак якщо пенсійне законодавство не буде пристосоване до умов глобальної міграції, то можна стверджувати, що тиск у сфері соціального забезпечення буде зростати.

Аналіз базових документів ЄС у сфері міграції, зокрема COM(2007) 247 final Applying the Global Approach to Migration to the Eastern and South-Eastern Regions Neighbouring the European Union та COM(2007) 248 final On circular migration and mobility partnerships between the European Union and third countries, свідчить про переважання економічної доцільності над захистом прав людини при визначенні пріоритетів міграційної політики. Така тенденція призводить до дисонансу між документами ЄС та ПАРЄ (остання виразно стає на захист прав людини як ключового підходу). Наприклад, характерною може бути пасивна реакція на Рекомендацію 1755 (2006) ПАРЄ Human rights of irregular migrant чи ініціативи ПАРЄ 2008 року про надання мігрантам виборчих прав. Аналогічне ставлення в ЄС і до документів ООН. Конвенція ООН The Protection of the Rights of All Migrant Workers and Members of their Families не ратифікована жодною країною ЄС. Такий підхід може нівелювати гідність особи й права людини та провадити до перетворення її на виключно економічний ресурс.

Надання пріоритету економічній доцільності над захистом прав людини створює вкрай негативний прецедент в умовах розвитку демократії, оскільки дозволяє сприймати демократичні принципи та верховенство права як "розмінну монету" заради економічного зиску. Україна у визначенні пріоритетів міграційної політики діє у фарватері цього підходу. Він ліг в основу зареєстрованого у вересні 2008 року у Верховній Раді України законопроекту про призупинення дії Договору про реадмісію Україна-ЄС. Його можна простежити у кволих зусиллях уряду України щодо захисту прав українців за кордоном та протидії нелегальній міграції; він поширюється і на осіб, котрі звернулися за отриманням статусу біженця в Україні. Здебільшого їх сприймають як транзитних мігрантів до ЄС. За даними прикордонної служби у Львівській області близько 18% осіб, затриманих у прикордонній смузі Польщі, подавали свої заяви на отримання статусу біженця в Україні. Вкрай не розвинутою лишається інфраструктура утримання таких осіб, забезпечення фаховим перекладом, розгляду їхніх заяв,- не кажучи про розв'язання проблем подальшої інтеграції в українське суспільство.

Як детально описано нижче (див. Розділ ІІI "Українська трудова міграція у якісному вимірі"), наша дослідницька група дійшла висновку, що серед спектру шести виявлених моделей інтеграції в суспільства країн ЄС ("Гетто", "Транзит", "Повернення", "Маятник", "Асиміляція", "Діаспора") існують передумови для домінування серед українців моделей "Повернення" та "Маятник". Перешкодами поширення серед українців моделей "негативного" краю спектру ("Гетто" та "Транзит") є культурна та ментальна близькість, а також значний відсоток високоосвічених осіб, що полегшує інтеграційні процеси. Разом з тим орієнтація на цілі в Україні (купівля житла, оплата навчання дітей тощо) та географічна близькість не сприяють моделям протилежного краю спектру ("Асиміляція" та "Діаспора").

Можемо відзначити кореляцію між зміною міграційного законодавства та схильністю до тієї чи іншої моделі інтеграції. Проведення жорсткої міграційної політики підштовхуватиме мігранта, не зорієнтованого на повернення додому, шукати "свою" країну, "пересуваючись" в Європейському просторі доти, допоки не віднайде прийнятний спосіб завершення цього процесу шляхом легалізації свого перебування в певній країні (модель "Транзит"). Обмеження прав і можливостей мігрантів, зокрема щодо можливостей легалізації перебування, створюють передумови для вибору моделі "Гетто". Перебуваючи в нелегальному статусі, мігрант фактично втрачає можливість повернутися на батьківщину, адже для нього це реально означає депортацію та перетворення на "персону нон грата" в країні перебування. Безвихідь, в якій опиняється за таких умов мігрант, становить загрозу не лише для нього, але й для суспільства-реципієнта - в цьому випадку зростають різного роду соціальні ризики, включаючи криміналізацію суспільства.

Натомість лібералізація міграційної політики дає змогу трудовому мігранту ефективно "балансувати" між країною перебування та батьківщиною (модель "Маятник"), а також без остраху очікувати завершення офіційного терміну свого перебування за кордоном ("Повернення"). В обох випадках повернення на батьківщину (як на короткий, так і на тривалий термін) не матиме для мігранта "фатального" характеру, адже він залишає за собою можливість (і право) на повторну трудову міграцію (навіть у випадку якщо мігрант цим правом наразі не бажає користуватися). Лібералізація надалі міграційної політики сприяє поширенню моделей "Асиміляція" та "Діаспора".

Останнім часом у країнах ЄС активно дискутується концепція циркулюючої міграції (circular migration), яка передбачає, з одного боку, наявність часового обмеження перебування та праці іммігрантів у цих країнах, а з іншого - багаторазовість перебування. На нашу думку, ця концепція містить деякі важливі відповіді на сучасні виклики. З одного боку задоволені потреби ринку праці країн-реципієнтів та знижений тиск на соціальну сферу, тому що дозволяє виводити з тіні роботу та життя мігрантів. З іншого боку, країни походження мігрантів не потерпають від "відтоку мізків" та отримують приплив фінансових (прямі перекази заробітків трудових мігрантів) і кадрових інвестицій (навики та кваліфікація мігрантів, котрі повертаються). Тісні зв'язки мігрантів зі своєю Батьківщиною значно полегшують процес реінтеграції після повернення і скорочують час перебування за кордоном, тому що емігранти швидше знаходять можливості для облаштування свого життя на Батьківщині.

На нашу думку, концепція циркулюючої міграції потребує певних доповнень.

По-перше, пріоритет має належати гарантуванню прав людини. Міжнародна конвенція The Protection of the Rights of All Migrant Workers and Members of their Families може лягти в основу цього підходу. Додаткова мета - зменшення кількості мігрантів з неврегульованим статусом шляхом підвищення їхньої захищеності. Це також дозволить значно знизити ризики трудової та сексуальної експлуатації, а також ефективно протидіяти торгівлі людьми.

По-друге, варто розширити перелік осіб, котрі можуть користуватися перевагами такого виду міграції, а не обмежувати його в основному висококваліфікованими та сезонними працівниками. Корисним може бути досвід Польщі, де українцям дозволяють працювати 90 днів без спеціальних дозволів. Завдяки цьому вдалося значно скоротити кількість іммігрантів із неврегульованим статусом та перевести відносини в сферу правового регулювання.

По-третє, слід застосувати комплексний підхід до врегулювання всіх аспектів міграції. Соціальне забезпечення, медичне обслуговування та транскордонний перерахунок пенсій має бути невід'ємною частиною цієї політики.

Висновки

Результати дослідження репрезентують наступні соціальні характеристики сучасної української міграції в країнах ЄС (включаючи нерегулярну міграцію):

- високий рівень освіти та кваліфікації,

- спорідненість культури українських мігрантів та громадян держав ЄС,

- відносно швидку інтеграцію громадян України в соціокультурний простір країн ЄС,

- один з найнижчих рівнів злочинності серед національних груп мігрантів.

Українські мігранти переважно зайняті на вторинному ринку праці (будівництво, сфера послуг, сільське господарство) як некваліфіковані працівники. Це не спричинює конкуренції для працівників приймаючих країн. Водночас вони успішно конкурують з трудовими мігрантами з інших країн. А, з іншого боку, українські мігранти успішно заміщають вакансії кваліфікованих і висококваліфікованих фахівців, потреба в яких дедалі більше стає відчутною в ЄС.

Типологічно українці належать до циркулюючої міграції. За нашими оцінками:

- понад 80% з них прагнуть повернутися на батьківщину;

- близько 70% мають сім'ї в Україні, підтримують тісні стосунки з близькими на батьківщині, перебуваючи на еміграції;

- 90% реалізують плани на майбутнє в Україні (купують помешкання, оплачують здобуття освіти дітям та ін.);

- принаймні двічі-тричі протягом року українські мігранти по змозі (за наявності легального статусу в державі перебування, коштів, відпустки) їздять в Україну. Це сприяє соціальній реінтеграції мігранта надалі у випадку повернення на батьківщину.

Міграція справляє значний вплив на розвиток української економіки шляхом прямих та непрямих інвестицій, міжнародного партнерства у дрібному та середньому бізнесі, впровадження інновацій та ін. Тільки міжнародні перекази заробітчан в Україну експерти нашого дослідження прирівнюють до 20% ВВП країни.

Поміж тим українські мігранти в ЄС, більшість із яких - нерегулярні, є складовою міграційних потоків глобалізованого суспільства. Приклад українського заробітчанства в країнах ЄС засвідчує: сучасна трудова міграція є вагомим критерієм формування відносин глобалізованого суспільства і залишатиметься постійним чинником визначення його дійсності.

Заробітчанські подорожі українців до держав ЄС свідчать про неефективність застосовуваних заходів для припинення міграції. Закриття кордонів посилюватиме нелегальну міграцію і не стимулюватиме мігрантів повертатись додому з приймаючих країн. Прикордонний "фільтр" може не стільки зупиняти зовнішній притік мігрантів до ЄС, скільки перешкоджатиме їхньому відтокові. Це призведе до формування нової "залізної завіси", цього разу всередині, а не зовні країн ЄС, та виникнення доволі замкнутого соціального утворення, в якому консервується суспільна напруга.

З іншого боку, посилення режиму обмеження трудової міграції до ЄС поглиблюватиме існуючі і породжуватиме нові труднощі ресоціалізації тих, хто повертається в Україну.

Серед шести виявлених нами моделей інтеграції українських заробітчан у суспільство перебування жорстке міграційне законодавство сприяє їх соціальному виключенню (модель "Гетто"). Проведення поміркованої ліберальної міграційної політики дає змогу трудовому мігранту ефективно "балансувати" між країною перебування та батьківщиною (модель "Маятник"), а також без остраху очікувати завершення офіційного терміну свого перебування за кордоном (модель "Повернення"). Лібералізація надалі може вести до "розчинення" та/або "включення" мігрантів у суспільний простір країн-реципієнтів (моделі "Асиміляція" та "Діаспора").

Циркулююча міграція може вести до тісніших соціальних та економічних стосунків між Україною та ЄС. Вона може зробити значний внесок до інтеграції українського суспільства в Європейський Союз і сприятиме зміцненню його прозахідної орієнтації.

Разом з тим сучасна концепція циркулюючої міграції потребує видозмін:

- надання пріоритету гарантуванню прав людини над прикордонним контролем;

- розширення переліку осіб, котрі можуть користуватися перевагами такого виду міграції. У більш широкому розумінні мова йде про сполучення національного й міжнародного рівнів формування моделі міграційної політики, що призведе до поступового переходу від визначальних нині персональних характеристик мігранта до регулювання типів і форм самої міграції;

- забезпечення комплексного підходу, що включає питання соціального та пенсійного забезпечення.

Розвиток партнерства з Україною, забезпечення вільного в'їзду українців до ЄС, впровадження більших можливостей легального працевлаштування сприятиме зменшенню загроз негативних факторів трудової міграції (тиск на соціальну сферу, небажана конкуренція на ринку праці, зростання різних форм організованої злочинності, таких як торгівля людьми з метою сексуальної чи трудової експлуатації) для приймаючих країн.

Результати наших досліджень засвідчують виникнення значної кількості громадських організацій українських мігрантів у державах їх найбільш масового перебування, окрім Росії. Деякі з них стають важливим чинником у відносинах українців з владою та суспільством приймаючих країн, а також зворотного впливу заробітчан на українське суспільство. Проте головним чинником об'єднання українських трудових мігрантів у країнах ЄС є парохії та душпастирські осередки Української Греко-Католицької Церкви. Вони постають на всіх теренах заробітчанської еміграції, окрім Росії, в якій їх легальне функціонування фактично заборонене з політичних причин, і крайнього півдня Італії, де вони наразі повільно прокладають собі дорогу.

Душпастирські осередки УГКЦ у країнах ЄС, яким охоче надають храмові приміщення Національні Римо-католицькі Церкви, виступають не тільки як релігійні спільноти, а й центри спілкування та взаємодопомоги, національно-культурного життя мігрантів. Членами громад УГКЦ стають не лише традиційні греко-католики, а й представники інших конфесій, мігранти, які на батьківщині не ходили до Церкви чи взагалі не були християнами, а також окремі громадяни країн перебування. Формування емігрантських церковних громад, як і діяльність церковних організацій країн перебування у сфері опіки над іммігрантами, слугують прикладами поєднання соціальної гомогенності (у даному випадку етно-національних спільнот, на грунті яких постають церковні громади- емігрантські чи країни перебування) і первинності природних прав людини незалежно від походження, соціального й правового статусу іммігранта. Церковний досвід такого поєднання гомогенності спільнот і діалогу культур на основі первинних, природних прав людини може лягти в основу формування моделі міграційної політики, що зуміє поєднати національні інтереси окремих держав і розвиток міжнародного режиму прав людини.

Глобальні міграційні переміщення, частиною яких виступає українське заробітчанство, є показником і чинником спілкування й формування соціальних ідентичностей, що не спираються на традиційні соціокультурні середовища. Таким чином, сама міграція стає важливим претекстом формування концепції місійної діяльності Вселенської Церкви у ХХІ столітті. І це стосується фундаментального еклезіологічного питання самовизначення й функціонування первинних церковних спільнот в умовах глобалізованого супільства, а, з іншого боку, глобальна міграція ставить питання про наближення до спільної концепції місійної діяльності Вселенської Церкви на перетині тісної взаємодії Національних Церков та екуменічного діалогу.

З результатів нашого дослідження випливають висновки про необхідність реалізації міграційної політики Української держави як одного з найбільших донорів та реципієнтів сучасних мігрантів принаймні за трьома напрямами:

1. Вивчення і максимальне використання міжнародно-правових можливостей захисту й надання соціальної допомоги українським мігрантам незалежно від правового статусу в країні перебування - шляхом поєднання зусиль вищої державної влади, дипломатичних установ, представництв у впливових міжнародних організаціях, неурядових організацій, у тому числі самих мігрантів і Церкви.

2. Формування на міждержавному рівні сприятливих договірних умов виїзду і працевлаштування українців, зокрема, в ЄС, розгортання їхніх активностей у країнах перебування, соціального забезпечення після повернення в Україну.

3. У взаємодії з владою та бізнесом країн перебування створення максимально сприятливого інвестиційногого середовища, зокрема шляхом запровадження спеціальних програм для мігрантів, що повертаються в Україну, тимчасове звільнення від податків мігрантських коштів, що вкладатимуться у ведення малого та середнього бізнесу в Україні.

З нашого погляду перспективна версія модернізації української економіки і держави в умовах глобалізації повинна спиратися на поєднання соціальних капіталів, що формуються на перетині міграційних потоків з України, через Україну і до України.

Размещено на Allbest.ru