Соціологія як наука

Переконання пов'язані з природними об'єктами і соціальними. Будь-які переконання, чи пов'язані вони з об'єктами природи чи із соціальними об'єктами, у свою структуру включають визначені зведення, інформацію (наукову і повсякденну) про явища громадського життя, про суть норм, принципів поведінки, тобто знання.

Поряд зі знаннями найважливішою частиною соціальної культури є соціальні цінності і норми.

Соціальні цінності -- продукт соціальної взаємодії людей і їхніх груп, у процесі якого виявляється здатність того чи іншого соціального явища чи процесу задовольняти потреби, інтереси, бажання особистості, соціальної групи чи суспільства в цілому і відбувається їх оцінка. Саме вони дозволяють кожному члену суспільства зрозуміти і засвоїти, що в ньому визнається добром, а що злом; які риси поведінки особистості приймаються, схвалюються і наскільки, а які і наскільки засуджуються; у чому щастя і сенс життя і т. д.

Соціальні норми похідні від соціальних цінностей і ґрунтуються на них. Це правила поведінки, очікування і стандарти, що регулюють поведінку людей, громадське життя відповідно до цінностей визначеної культури і зміцнюють стабільність і цілісність суспільства.

Соц. відносини - відносини між окремими індивідами, соц. групами, що займають різне місце у структурі сусп., беруть неоднакову участь у його ек., політ. та держ. житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою осбистого споживання. Соц. відн. як різновид сусп. відн. постійно взаємодіють з ін. відн. Соц. відн. формуються з приводу реалізації соц. взаємодії. Якщо відносини сформувалися з приводу засобів виробництва - це економічні відносини, державної влади - політичні, законів - правові, ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва - духовні.

Формы

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла, засобу транспорту, предмети побуту), представляючи матеріалізацію людських ідей, опредмечення знання. Пов'язана з перетворенням навколишнього Середовища, матеріальна культура включає, по-перше, доцільне формування матеріального Середовища виробництва, по-друге, зміна матеріального Середовища побуту, і, по-третє, зміна соціального Середовища фізичного розвитку людини.

Духовна культура -- дуже складна і багатогранна система, що включає усі види та форми і рівні суспільної свідомості, системи освіти і виховання, системи установ культури. Сюди ж відносяться усі види пізнання й просвіти, усі форми і типи літератури, мистецтва, філософії, релігії, науки, моральності. Соціологія виходить з того, що духовне виробництво розвивається разом з матеріальним, що в антагоністичних суспільствах культурний розвиток відбиває боротьбу класів і що в індустріальних, постіндустріальних, соціально-інтегрованих суспільствах формується зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно представляє досягнення в оволодінні силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання природи і суспільства.

Рівні: Елітарна культура -- це передусім так зване високе мистецтво, класична література. її творцями є талановиті, видатні живописці, музиканти, артисти, письменники, споживачами -- високоосвічена і творча інтелігенція, в основному мистецтвознавці, літератори, композитори, критики, вчені, але в числі споживачів можуть бути особистості з так званих «пересічних» громадян, але тонких знавців і цінителів літератури, мистецтва, музики, театру і т. ін. Народну культуру творить сам народ, тому імена авторів народної творчості найчастіше невідомі. Пісня, вірш, легенда, танок, казка, твори народних промислів тощо адресуються широким колам суспільства, різним верствам населення. Масова культура -- гранично загальнодоступна своїми формами, але зазвичай носіями її є молодіжні прошарки населення. Вона не претендує на вишуканий смак і серйозність духовних потреб, має здебільшого розважальний характер, орієнтована на сучасно-миттєве бажання, дуже піддається штампам та моді і тому вельми недовговічна, скороминуща.

Різновиди культури: Домінуюча культура -- це сукупність культурних універсаліи корінної нації, насамперед її мови, традицій, цінностей, моральних норм, особливостей національної свідомості. Приміром, більшість населення України вільно володіє українською мовою, працелюбні, толерантні, дуже шанують українську пісню, національне вбрання тощо. Отже, в Україні домінуючою є українська культура зі всіма характерними для неї рисами. Субкультура -- це своєрідна підкультура, частина загальної культури, що відображає характерні риси, особливі ціннісні орієнтації і норми поведінки людей тієї або іншої групи людей (територіальної, етнічної, професійної, демографічної і т. п.). В Україні, наприклад, існує багато етнічних субкультур: кримськотатарська, єврейська, угорська, німецька, грецька та ін. Існують в Україні й регіональні субкультури, наприклад, субкультура Закарпаття, західних областей, східних областей і т. ін. Будь-яке суспільство, яке насправді себе поважає, не може не протистояти будь-якій уніфікації своєї культури, позбавленню її оригінальних рис та багатобарвності. Суспільство, природно, має і такі субкультури, як молодіжна субкультура, субкультура людей похилого віку, конфесійна та ін. Однак, попри всю різноманітність субкультур, їхнім підґрунтям залишається домінуюча культ. даного сусп. Особливим різновидом культ. є контркультура, яка не просто відрізняється від домінуючої, а протистоїть їй, відкидає загальновизнані норми і цінності. В реальному житті дуже рідко зустрічаються позитивні приклади контркультури, в осн. Це буває у тоталіт. Сусп, де групи сміливих люд (дисиденти) відстоюють ідеї демократії, прав і свобод люд, справедливості. Здебільшого контркульт проявл. в д-сті злочинних груп - терористів, найманих убивць.

Організаційна культура, її елементи

Організаційна культура -- система норм і цінностей, характерних для цієї організації. Організаційна культура визначається сукупністю властивих тільки їй філософії, цінностей, понять, очікувань, поглядів, норм і включає такі складники: регулятори поведінки (організаційні ритуали, церемонії, мова); панівні внутрішні організаційні цінності (які поділяє більшість членів організації); специфічна філософія, що обумовлює стосунки працівників і клієнтів; неписані правила встановлення взаємин між членами організації; імідж організації, що формується поведінкою працівників у зовнішньому середовищі.

Перший рівень: артефакти. Найбільш наочним рівнем культури є артефакти і предмети діяльності людини - фізичне і соціальне оточення людей. До цього рівня належать приміщення, особливості їхнього планування, продукти діяльності, усна та письмова мова, а також зовнішні прояви поведінки учасників організації.

Другий рівень: надбані цінності. Культура відображає внутрішні цінності, вірування та переконання окремих людей, які, за певних умов, може поділяти більшість членів організації.

Третій рівень: основні установки. Несвідомо засвоєні реакції на певні ситуації. Саме ці установки лежать в основі поведінки і визначають спосіб сприйняття, мислення і відчуттів членів організації.

Для формування організаційної культури Е. Шайн пропонує:

Вирішити проблему зовнішньої адаптації (розробка місії та стратегії, цілей, методів їх досягнення, розробка системи контролю діяльності щодо зовнішнього середовища).

Вирішити проблему внутрішньої інтеграції (побудова системи внутрішніх комунікацій, визначення критеріїв розподілу владних повноважень і делегування, втілення системи етичних взаємин, розробка системи внутрішнього контролю і мотивації, спрямованих на підтримку стратегії розвитку організації).

Існує кілька способів класифікації типів організаційної культури. Так, Хенді (C. Handy) вирізняє чотири типи організаційної культури:

Культура влади, що базується на центральному джерелі влади, ключовій постаті, яка безпосередньо впливає на всі процеси в організації.

Рольова культура, що базується на чіткому розподілі повноважень і точному визначенні обов'язків.

Культура завдання, орієнтована на реалізацію конкретних проектів. Головною метою такої культури є об'єднання необхідних ресурсів і людей задля досягнення синергетичного ефекту.

Культура особистості, сконцентрована на окремому працівнику. Такий тип культури характерний для організацій, що складаються з незалежних експертів - фахівців, які займаються самостійною діяльністю, використовуючи спільні виробничі ресурси: приміщення, обладнання. У цьому разі використання управлінської ієрархії і механізмів контролю можливе лише за спільної згоди членів організації.

У кожній організації існує своя особлива організаційна культура, а великі підприємства часто становлять поєднання організаційних культур різних типів, які можуть проявлятися в різних сферах діяльності. Відповідно, різні люди надають перевагу різним типам організаційних культур.

На розвиток організаційної культури впливає складний комплекс чинників, ключові з яких:

Історія. Організаційна культура залежить від причини і способу заснування організації; філософії, цінностей її власників і вищого керівництва. Такі важливі події, як злиття, поглинання, суттєва реорганізація, можуть призвести до змін в організаційній культурі.

Основні функції і технології, що використовуються. Специфіка діяльності, асортимент товарів чи послуг, репутація підприємства, тип його клієнтів визначають і основні виробничі функції, і сутність технологічних процесів, що суттєво впливає на особливості відповідної організаційної культури.

Цілі і завдання. Критерії організаційної ефективності полягають не лише в економічній площині, тому реалізація цілей у різних сферах своєї діяльності, вибір відповідних стратегій обумовлюють характерні риси організаційної культури.

Розмір. Зазвичай потужніші організації відрізняються формальнішими ознаками організаційної культури.

Місце розташування. Географічне положення може суттєво впливати на організаційну культуру, визначаючи специфіку клієнтів, обумовлюючи можливості залучення і розвитку фахівців.

Управління і персонал. Вище керівництво відіграє одну з головних ролей у формуванні організаційної культури. Проте культура також визначається тим, наскільки свідомо працівники підтримують філософію і політику керівництва. Не менш важливим чинником є тотожність особливостей організаційної культури з особистим сприйняттям працівниками психологічного контракту.

Зовнішнє середовище. Організаційна культура повинна бути достатньо гнучкою для сприйняття потреб зовнішнього середовища, забезпечуючи ефективне реагування на появу нових можливостей, а також ризиків і загроз.

Менталітет як один із впливових елементів культури

Існує чимало визначень менталітету, навіть у сукупності вони поки-що не дають змоги охопити всі головні характеристики цього багатогранного поняття. Етнопсихологи української діаспори вивчали природно-географічні та кліматичні чинники становлення менталітету, описували характерні риси українців, притаманні їм протягом останніх століть. У працях наших сучасників термін "менталітет", "ментальність" вживається переважно як синонім до поняття національного характеру або як перелік окремих феноменологічних проявів, набір особистісних рис чи система основних існуючих в етносі настанов, вірувань, цінностей в англомовних словниках "mentality" визначається як "якість розуму, що характеризує індивіда чи клас індивідів", "узагальнення всіх характеристик, що відрізняють розум", "здатність, силу розуму", "характер думок, спрямованість чи характер роздумів, і, насамкінець, як сума можливостей чи здатностей мислити, що відрізняються від фізичних"

Менталітет відображає найістотніші взаємозв'язки етнопсихіки та психології особистості, які полягають у засвоєнні індивідом домінуючих цінностей і комплексу настанов, опосередкованих системою відносин у суспільстві, а також створенні нових цінностей саме тими особистостями, поведінка яких схвалюється більшістю.

Менталітет відображає: 1) етнокультурний досвід якоїсь спільноти; 2) сукупність поглядів та світосприймання її представників; 3) процес інтеріоризації норм, цінностей тощо, які побутують у суспільстві, а також екстеріоризації нових норм, які створюються людьми протягом суспільної еволюції.

Норми та цінності як структурні елементи культури

Соціальні цінності -- це більш-менш загальновизнані вагомі стандарти, тобто розділені суспільством чи соціальною групою переконання з приводу цілей, які необхідно досягти, і тих основних шляхів і засобів, що ведуть до цих цілей. Іншими словами, соціальні цінності відповідають на запитання, як відноситися до тога, що вже є, і до того, що може бути.

Саме вони дозволяють кожному члену суспільства зрозуміти і засвоїти, що в ньому визнається добром, а що злом; які риси поведінки особистості приймаються, схвалюються і наскільки, а які і наскільки засуджуються; у чому щастя і сенс життя і т. д. Поведінка людей у суспільстві, у соціальній групі чи спільності визначається насамперед їхньою орієнтацією на визначені цінності (ціннісною орієнтацією).

Соціальні норми похідні від соціальних цінностей і ґрунтуються на них.

Соціальні норми - це правила поведінки, очікування і стандарти, що регулюють поведінку людей, громадського життя відповідно до цінностей визначеної культури і зміцнюють стабільність і цілісність суспільства.

Дотримання певних норм забезпечується в суспільстві звичайно шляхом застосування соціальних заохочень і соціальних покарань, тобто позитивними і негативними санкціями, що виступають як найбільш конкретний, прямий і безпосередній елемент у структурі соціальної регуляції. Соціальні норми класифікуються за різними підставами. Особливо важливий для ціннісно-нормативної регуляції життя суспільства поділ їх на правові і моральні. Перші виявляються у формі закону, іноді державного чи адміністративного нормативного акту, містять чіткі диспозиції, що визначають умови застосування даної юридичної норми, і санкції, здійснювані відповідними органами. Дотримання других забезпечується силою суспільної думки, морального боргу особистості.

Цінності виступають фактором, що грає визначену роль у регуляції соціальних взаємозв'язків. Цінності -- визначальний елемент культури, її ядро. Культура -- спосіб, метод іменного, ціннісного освоєння дійсності і явищ природи. Цінності -- це своєрідний соціальний механізм, що виявляє, систематизує, упорядковує, відтворює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне в суспільстві.

Соціологічний підхід до ціннісних явищ складається в розгляді саме їх як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Тут цінності виступають не стільки елементами мотивів, скільки в значенні змісту норм, критеріїв спілкування, що мають характер розпоряджень, обов'язків, вимог. Цінність виражає істотне відношення, де визначається значимість об'єкта для цілей суб'єкта в якісних і кількісних показниках. Для того, щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, воно повинне мати визначені властивості, здатні бути корисними для людини. У такому змісті цінність -- об'єктивна. Цінність -- це значення предмета для людини. Поза відношенням до людини категорія цінності позбавлена змісту. У такому понятті цінність суб'єктивна.

Система цінностей сучасної молодої людини

Соціальні цінності -- це більш-менш загальновизнані вагомі стандарти, тобто розділені суспільством чи соціальною групою переконання з приводу цілей, які необхідно досягти, і тих основних шляхів і засобів, що ведуть до цих цілей. Іншими словами, соціальні цінності відповідають на запитання, як відноситися до тога, що вже є, і до того, що може бути.

Цінності виступають фактором, що грає визначену роль у регуляції соціальних взаємозв'язків. Цінності -- визначальний елемент культури, її ядро. Культура -- спосіб, метод іменного, ціннісного освоєння дійсності і явищ природи. Цінності -- це своєрідний соціальний механізм, що виявляє, систематизує, упорядковує, відтворює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне в суспільстві.

Соціологічний підхід до ціннісних явищ складається в розгляді саме їх як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Тут цінності виступають не стільки елементами мотивів, скільки в значенні змісту норм, критеріїв спілкування, що мають характер розпоряджень, обов'язків, вимог. Цінність виражає істотне відношення, де визначається значимість об'єкта для цілей суб'єкта в якісних і кількісних показниках. Для того, щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, воно повинне мати визначені властивості, здатні бути корисними для людини. У такому змісті цінність -- об'єктивна. Цінність -- це значення предмета для людини. Поза відношенням до людини категорія цінності позбавлена змісту. У такому понятті цінність суб'єктивна.

9, 10. Особливості розвитку національної культури на рубежі ХХ-ХХІ ст.

Національна культура виникає одночасно з іншими національними культурами як реакція на розширення міжнародної взаємодії зовнішнім асимілюючим фактором. Національне й інтернаціональне формуються в діалектичному зв'язку між собою.

Взаємодія національних культур ставить ряд проблем.

1) Проблему перегляду і реставрації вже, здавалося б, вирішених проблем. Сюди відносяться проблеми визначення приналежності шедеврів культури і культурної спадщини.

2) Співвідношення подальшої інтелігенції національних культур і питання збереження і розвитку національної самобутності.

3) Проблема мови в багатонаціональній державі.

4) Проблема форм взаємодії національних культур у державах, що раніше складали єдине ціле (СРСР, ЧРСР, Югославія) і в державах, які об'єдналися в одну державу (ФРН).

5) Проблема обміну духовними цінностями, ідеологізації національних культур.

9, 10. Проблеми відродження національної культури в Україні.

Після здобуття Укр незал. Для укр.культ.чи не вперше зявилась перспектива вільного розвитку, для російськомовних - сталося певне обмеження можливостей ужитку рос.м. Русиф.стр.чинять запеклий опір такій перспективі, практичній р-ції Закону про мови. Отже, мова є важл. політ. чинником. Проф. культ. тісно звязана зі змістом проф д-сті, роллю, яку вона відіграє в сусп., організацією роб.місця представників даної професії, на неї справляє великий вплив проф.освіта та підготовка.

Тема 6. Соціологія конфлікту

Конфлікт як соціальне явище

Термін «конфлікт» у буквальному перекладі означає «зіткнення». Конфлікт виникає тоді, коли люди починають усвідомлювати, що їхні інтереси, потреби, цілі не можуть бути задоволеними у разі збереження існуючої системи соціальних відносин і починають діяти так, аби змінити ситуацію. В залежності від змісту, характеру та спрямованості таких дій конфлікт може наростати, пом'якшуватись, або розв'язуватись.

Отже, конфлікт -- це зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів суб'єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють суперечливість своїх інтересів.

Конфлікт має соціальну природу, оскільки учасниками конфлікту завжди є люди, або певні соціальні групи та спільноти. В свою чергу, соціальна природа конфлікту зумовлює включення його у коло проблем, які становлять безпосередній інтерес для соціології та окреслюють її предмет. Враховуючи, що безконфліктного розвитку соціальних систем (від суспільства до особистості) не існує і не може існувати, проблематика конфлікту є однією з найбільш актуальних у соціології і досліджується у соціології конфлікту.

Соціологія конфлікту -- це галузь соціології, яка вивчає природу, механізми виникнення та розгортання, а також способи і попередження та розв'язання соціальних конфліктів.

У вивченні конфліктів соціологія зосереджує свою увагу на дослідженні їх соціальної природи та структури, причин та умов виникнення, механізмів попередження та подолання конфліктів, можливостей їх прогнозування. Значний інтерес для соціології становлять також питання типології та класифікації конфліктів, з'ясування їх ролі у функціонуванні соціальних систем.

Соціологія конфлікту акцентує увагу на необхідності створення таких суспільних умов і пошуку таких форм соціальної взаємодії, у яких конфліктне зіткнення отримувало б культурний, цивілізований та гуманний характер.

Функції конфлікту:

позитивні	негативні
соціально-діагностична регулююча інтегративна інноваційна комунікативна соціально-психологічна	дестабілізуюча надлишково-витратна дєзорганізуюча

Предмет соціології конфлікту:

з'ясування соціальної природи та сутності конфліктів;

з'ясування принципів діагностики конфліктів та соціологічний їх аналіз;

типологія та класифікація конфліктів;

визначення способів подолання та механізмів правління соціальними конфліктами.

Становлення та розвиток соціології конфлікту

Проблема природи конфліктів, причин та умов їх виникнення, способів попередження та розв'язання в усі часи цікавила вчених, філософів, державних та громадських діячів. Перші спроби раціонального осмислення природи соціальних конфліктів належать ще давньогрецьким філософам. Зокрема, Геракліт у своїх трактатах намагався обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі суспільного розвитку. Цю думку у середньовіччі розвинув Фома Аквінський, зазначивши, що війни є припустимими у житті суспільств за умови, що їх санкціонує держава. Однак, у часи Відродження великі гуманісти Т. Мор. Е. Ротердамський. Ф. Рабле, Ф. Бекон виступили з різким засудженням соціальних зіткнень і соціальних конфліктів. Е. Ротердамський зазначав наявність власної логіки у протіканні конфлікту, звертав увагу на складність примирення конфліктуючих сторін. Англійський філософ Ф. Бекон вперше всебічно проаналізував причини соціальних конфліктів, а також можливі способи їх подолання. У XVII-ХІХ ст. з різкою критикою збройних конфліктів починають виступати англійські демократи (Д. Проплі). французькі просвітителі (Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, Вольтер), німецькі філософи (О. Кант. Г. Гегель). Л. Гумілевич - один з найвідоміших представників соціального дарвінізму - висував наступні погляди на природу соціальних конфліктів:

* конфлікти є сутністю соціального прогресу

* поділ суспільства на пануючих та підкорених є вічним

* конфлікти сприяють єдності суспільства, виникненню більш широких об'єднань.

Цілісну і логічну концепцію конфліктів містить у собі соціологічна теорія К.Маркса. Визнаючи можливість, а за умов гострої класової боротьби - й необхідність соціальних конфліктів у суспільному житті. Маркс, однак, помилково вважав, що у майбутньому, коли буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва як основу антагоністичних суспільних відносин, розвиток суспільства носитиме безконфліктний характер. У цілому ж, на початку XX століття соціологічна думка обґрунтувала систему фундаментальних ідей соціології конфлікту, які окреслили її проблемне поле і не втрачають своєї актуальності й у наш час. Своє подальше теоретичне обґрунтування соціологія конфлікту отримала у XX столітті, особливо у 50-і рр.. коли у країнах Західної Європи та США почали посилюватись кризові явища. Всебічний соціологічний аналіз кризової ситуації, пошук шляхів запобігання її подальшого поглиблення розв'язання існуючих суспільних протиріч призводить до появи таких фундаментальних теорій, як концепція позитивно-функціонального конфлікту Л.Козера, теорія конфліктної моделі суспільства Р.Дарендорфа та загальна теорія конфлікту К.Боулдінга.

Структура соціального конфлікту

Узагальнення та зіставлення різних конфліктологічних концеп цій свідчить, що кожний конфлікт має деякі спільні складові, до яких зазвичай відносять:

* суб'єктів конфлікту;

* відносини між ними;

* предмет (проблему, спірне питання), з приводу якого він виникає;

* соціальне середовище, у якому протікає. Розглянемо характеристики кожного з цих компонентів.

1. Суб'єкти конфлікту (конфліктуючі сторони) -- це безпосередні учасники конфлікту, які складають основні структурні елементи будь-якого конфлікту, оскільки своїми діями вони породжують сам конфлікт, надають йому того чи іншого змісту та гостроти, визначають його тривалість та зміни. Чітке визначення суб'єктів конфлікту допомагає з'ясувати його предмет, спрогнозувати динаміку та можливі варіанти розв'язання.

можна виділити наступні види конфліктів:

1) між окремими особистостями -- міжособистісні;

2) між окремою особистістю та групою -- особистісно-групові;

3) між групами -- міжгрупові.

2. Характер відносин між конфліктуючими сторонами визначається ступенем їх взаємодії та взаємозалежності. Якщо ж у суб'єктів конфлікту у попередній період були відсутні будь-які стосунки і вони не мають наміру підтримувати їх у майбутньому, вони мають більш широкий вибір лінії поведінки у конфліктній ситуації. Тому важливо встановити, які відносини між учасниками конфлікту були до його початку, у момент конфлікту, і які відносини між собою вони планують після його завершення.

3. Предмет конфлікту є змістовною характеристикою конфлікту і передбачає з'ясування його об'єкту, тобто того, що саме зосереджує на собі увагу та прагнення учасників конфлікту, і, водночас, протиставляє їх один одному, а, отже, є об'єктивною основою виникнення між ними конфліктних відносин.

Та сукупність характеристик об'єкту, що робить увагу до них та прагнення кожного з учасників такими, що суперечать увазі та прагненням іншого, і становить предмет конфлікту.

Загальновизнано, що основними об'єктами більшості соціальних конфліктів виступають ресурси, статус та цінності.(ОПИС)

4. Зовнішнє соціальне середовище здійснює суттєвий вплив на виникнення та розвиток конфліктів через стандарти в оцінках соціальних ситуацій, стилі аналізу, моделі вирішення проблем, способи прийняття рішень, які сформувались у даному середовищі. До факторів зовнішнього середовища належать також засоби масової інформації, громадська думка, включення у конфліктний процес третьої сторони тощо.

Функції соціального конфлікту, його позитивні і негативні наслідки

До позитивних функцій конфліктів більшість соціологів відносить:

соціально-діагностичну -- виникнення конфліктів свідчить про недоліки у функціонуванні соціальних організацій, поглиблення суспільних протиріч, поляризацію інтересів різних соціальних груп;

регулюючу -- конфлікти створюють і підтримують у суспільстві соціальну рівновагу, забезпечують баланс сил у структурах влади й управляння;

інтегративну -- участь у конфлікті сприяє консолідації людей, які захищають спільні інтереси, формуванню їх зацікавленості у співпраці, узгодженні та об'єднанні своїх зусиль;

інноваційну -- конфлікти сприяють оновленню соціальних відносин, утвердженню нових норм та цінностей, дозволяють уникнути застою, є джерелом нововведень та прогресивних тенденцій;

комунікативну -- пошук шляхів розв'язання конфлікту активізує соціальну взаємодію, забезпечує взаємопристосування його учасників, спільне вироблення взаємоприйнятних рішень;

соціально-психологічну -- конфлікти сприяють зняттю психологічної напруги, викиду негативних емоцій і поступовому зниженню їх інтенсивності.

Водночас, конфлікти можуть нести і деструктивні тенденції, посилювати нестабільність соціальної системи, порушувати її нормальне функціонування. У такому випадку говорять про негативні функції конфліктів, до яких відносять:

дестабілізуючу -- деструктивні конфлікти призводять до порушення соціальної рівноваги, громадського порядку, застосуванню насильницьких методів розв'язання існуючих проблем;

надлишково-витратну -- конфлікти, як правило, вимагають використання додаткових матеріальних, часових, моральних, зокрема, емоційних ресурсів для вирішення проблем, навколо яких вони виникають;

дезорганізуючу -- конфлікти уповільнюють та ускладнюють процеси прийняття рішень, відволікають від виконання поточних планових завдань, порушують ритм та ефективність діяльності.

Об'єктивні та суб'єктивні причини соціальних конфліктів

Найбільш загальною причиною соціальних конфліктів є соціальна нерівність, такий розподіл позицій у ієрархічній системі соціальних відносин, який робить неможливим досягнення своїх інтересів та задовольнити свої потреби в доходах, знаннях, інформації тощо, певними особистостями або соціальними групами. Споконвічний розподіл людської спільноти, соціальних груп та колективів на тих, хто керує, приймає рішення і тих, хто вимушений підкорятися і виконувати накази згори, тобто на тих, хто наділений владними повноваженнями, і тих, хто таких повноважень не має, є невичерпним джерелом різноманітних соціальних конфліктів. Люди завжди очікують влади, яка здатна розв'язати усі їхні проблеми, але у практичному плані такі очікування ніколи не можуть бути задоволеними.

Іншою причиною конфліктів, що тісно пов'язана з першою, є обмеженість ресурсів (у тому числі -- й статусних), на володіння якими висуваються претензії. Людям властиво завищувати свій особистий внесок у загальні результати діяльності, у зв'язку з чим будь-який розподіл ресурсів на будь-якому рівні може призвести до конфлікту.

Більшість західних конфліктологів пов'язують виникнення конфліктів зі свідомістю людей. У такому контексті конфлікти трактуються як зіткнення «конфліктуючих свідомостей», а їх причиною визнається невідповідність реальної дійсності суб'єктивним уявленням про неї.

Причинами конфліктів (зокрема, політичних) також можуть бути етнічна або релігійна нетерпимість, ідеологічна зашореність. Значна частина побутових та сімейних конфліктів зумовлена причинами психологічного характеру: агресивністю, почуттям ненависті, заздрості тощо.

Міжгрупові конфлікти у більшості випадків породжуються розходженнями у поглядах або інтересах, хоча у кінцевому рахунку такі розходження зводяться переважно до боротьби за ресурси.

Підсумовуючи, зазначимо, що при усьому розмаїтті причин, як і конфліктів, що ними породжуються, універсальним джерелом конфліктів є несумісність претензій конфліктуючих сторін за умов обмеженості можливостей їх задоволення.

Основні стадії розвитку соціального конфлікту і методи його розв'язання

Аналіз змісту і особливостей протікання соціального конфлікту доцільно провести по трьох основних стадіях:

предконфликтная ситуація;

безпосередньо конфлікт;

стадія вирішення конфлікту.

Передконфліктна ситуація.

Жоден соціальний конфлікт не виникає вмить. Емоційне напруження, роздратування і злість звичайно нагромаджуються протягом деякого часу, передконфліктна стадія іноді затягується настільки, що забувається першопричина зіткнення.

Передконфліктна стадія - це період, в який конфліктуючі сторони оцінюють свої ресурси, перш ніж зважитися на агресивні дії або відступати.

Спочатку кожна з конфліктуючих сторін шукає шляхи досягнення цілей уникнення фрустрації без впливу на суперника. Цей момент в передконфліктної стадії називається ідентифікацією.

Предконфликтная стадія характерна також формуванням кожної з конфліктуючих сторін стратегії або навіть декількох стратегій.

Безпосередньо конфлікт.

Ця стадія характеризується, передусім, наявністю інциденту, тобто соціальних дій, направлених на зміну поведінки противника. Це активна, діяльна частина конфлікту.

Дії, що складають інцидент, можуть бути різними. Їх можна розділити на дві групи, кожна з яких має в своїй основі специфічну поведінку людей.

До першої групи відносяться дії суперників в конфлікті, що носить відкритий характер. (Словесні дебати, економічні санкції, фізичний вплив, політична боротьба і т.п.).

До другої групи відносяться потайні дії суперників в конфлікті. Основним образом дії в прихованому внутрішньому конфлікті є рефлексивне управління. Це спосіб управління, коли основи для прийняття рішення передаються однією з дійових осіб іншому. Один з суперників намагається передати і впровадити в свідомість іншого таку інформацію, яка примушує іншого діяти так, як вигідна тому, хто передав дану інформацію.

Вирішення конфлікту.

Зовнішньою ознакою вирішення конфлікту може служити завершення інциденту. Саме завершення, а не тимчасове припинення. Усунення, припинення інциденту - необхідне, але недостатня умова погашення конфлікту. Часто, припинивши активну конфліктну взаємодію, люди продовжують шукати його причину. І тоді загаслий було конфлікт спалахує знову.

Вирішення соціального конфлікту можливе лише при зміні конфліктної ситуації. Ця зміна може приймати різні форми. Але найбільш ефективною зміною конфліктної ситуації, що дозволяє погасити конфлікт, вважається усунення причин конфлікту.

Можливе також вирішення соціального конфлікту шляхом зміни вимог однієї з сторін: суперник йде на поступки і змінює цілі своєї поведінки в конфлікті.

Конфлікти можуть приймати саму різну форму - від простої сварки двох людей до великого військового або політичного зіткнення з участю мільйонів.

Всім конфліктам властиві чотири основних параметри:

причини конфлікту;

гострота конфлікту;

тривалість конфлікту;

наслідки конфлікту.

Післяконфліктна стадія.

Велике значення має заключна післяконфліктна стадія.

На цій стадії повинні бути зроблені зусилля по остаточному усуненню протиріч інтересів, ціліше, установок, ліквідована соціально-психологічна напруженість і припинена будь-яка боротьба. Врегульований конфлікт сприяє поліпшенню соціально-психологічних характеристик, як окремих груп, так і міжгрупової взаємодії. Він сприяє згуртованості груп, підвищує рівень ідентифікації її членів із загальними цілями і задоволення в групі. Разом з тим, він розвиває шанобливе відношення до колишніх опонентів, дозволяє краще зрозуміти їх інтереси, цілі і спонукання.

Компроміс - часткове досягнення своїх інтересів конфліктуючими сторонами на основі взаємних поступок, відмови від окремих вимог іпретензій, часткового визнання вимог і претензій протилежної сторони Ефективним буває, коли учасники усвідомлюють рівність своїх прав та обов'язків:

Співпраця -- конструктивне розв'язання проблеми конфлікту на основі взаємного корегування його суб'єктами своїх цілей, позицій, узгодження інтересів. Найефективнішим буває за сильної взаємозалежності сторін та важливості конструктивного рішення для них обох;

Домінування -- задоволення інтересів однієї з конфліктуючих сторін за рахунок іншої шляхом нав'язування їй вигідного для першої сторони рішення. Виправданими є тоді, коли запропоноване рішення є конструктивним, а часу для переконання опонента обмаль;

Пристосування -- вимушена або добровільна відмова від боротьби однієї з конфліктуючих сторін за умов усвідомлення своєї неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом або сильної - залежності від нього, незначущості проблеми, з приводу якої виник конфлікт, загроза великих збитків у разі подальшого відстоювання своєї позиції тощо.

Типологія конфліктів

Величезне розмаїття конфліктів, що повсякчас виникають у нашому житті, надзвичайно актуалізує проблему їх класифікації, згрупування їх за певними ознаками для вибору адекватних методів управлінського впливу. Серед соціологів нема одностайності з проблеми класифікації конфліктів, проте більшість з них вважать суттєвим виділення наступних видів конфліктів:

* за способом розв'язання - насильницькі або ненасильницькі:

* за сферою розгортання - політичні, соціальні, економічні, організаційні, юридичні сімейно-побудові, ідеологічні, соціокультурні тощо;

* за напрямком впливу - вертикальні та горизонтальні, в залежності від характеру соціальних зв'язків між суб'єктами конфлікту;

* за ступенем виявлення - відкриті та скриті;

* за суб'єктами - внутриособистісні, міжособистісні, між групові; між малими та великими соціальними спільнотами, міжетнічні та міждержавні;

* за наслідками - конструктивні та деструктивні;

* за мотивацією - конфлікти з приводу розподілу владних повноважень і позицій, з приводу розподілу ресурсів, з приводу цінностей та життєвих установок;

* за масштабами - глобальні, соцієтальні, регіональні, локальні;

* за формою - прості (бойкот, саботаж, переслідування, агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).

Один і той же вид конфлікту може розвиватися на кількох рівнях, втягуючи у протиборство нових і нових суб'єктів. Наприклад, конфлікт з приводу цінностей може виникнути і на міжособистісному, і на міжгруповому і, навіть, на міждержавному рівні.

Основні шляхи та механізми розв'язання конфліктів

Розв 'язання конфлікту -- це повне чи часткове усунення причин, що його породжують, або зміна цілей та поведінки учасників конфлікту.

Розв'язання конфліктів є головною, проте не єдиною складовою процесу управління конфліктами, який включає в себе заходи і стратегії не тільки подолання, а й попередження конфліктів.

Метод уникнення конфлікту дозволяє виграти час, мобілізувати ресурси, об'єктивно оцінити ситуацію, скорегувати свої цілі, однак не усуває причини, а, отже -- і ймовірності виникнення конфлікту у майбутньому.

Метод переговорів дозволяє уникнути насильницьких методів, зняти гостроту конфлікту, зрозуміти аргументацію опонента, об'єктивно оцінити реальне співвідношення сил та умови примирення. Переговори дозволяють розглянути альтернативні ситуації, прийти до взаєморозуміння, відкрити шлях до співробітництва.

Метод використання посередництва. Практика доводить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його участі згода була б неможливою.

Метод третейського розгляду передбачає, що аналіз конфлікту здійснюється у чіткій відповідності нормам закону, у тому числі, й міжнародного права.

Використання зазначених методів, або їх поєднання дозволяє учасникам конфлікту успішно реалізувати ту чи іншу стратегію виходу з конфлікту.

Стратегії виходу із конфлікту

компроміс -- часткове досягнення своїх інтересів конфліктуючими сторонами на основі взаємних поступок, відмови від окремих вимог і претензій, часткового визнання вимог і претензій протилежної сторони;

співробітництво -- конструктивне розв'язання проблеми конфлікту на основі взаємного корегування його суб'єктами своїх цілей, позицій, узгодження інтересів;

домінування -- задоволення інтересів однієї з конфліктуючих сторін за рахунок іншої шляхом нав'язування їй вигідного для першої сторони рішення;

пристосування -- вимушена або добровільна відмова від боротьби однієї з конфліктуючих сторін за умов усвідомлення своєї неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом або сильної залежності від нього.

Управління конфліктами -- це цілеспрямований вплив відповідних державних органів, громадських організацій на характер відносин між соціальними суб'єктами з метою:

* уникнення їх конфліктної взаємодії,

* усунення чи мінімізації причин ймовірних конфліктів,

* а у разі їх виникнення -- корегування поведінки учасників конфлікту у напрямку пошуку взаємоприйнятних шляхів його конструктивного розв'язання.

Причини підвищеного рівня конфліктності в сучасному українському суспільстві

Дослідження напруження в Україні виявило такі характеристики соціальної ситуації:

* високий рівень незадоволеності населення умовами життя (насамперед матеріально-економічними);

* посилення недовіри до офіційних структур влади й політичних лідерів;

* зростання розчарування в легітимних засобах вирішення державних та особистісних справ.

З трьох складових напруження (проблема -- суперечність, ставлення населення до влади та ситуації, готовність до активних форм протесту) остання є стимулом конфліктної поведінки. Українські соціологи, вивчаючи це питання, дійшли висновку, що нині населення має досить високий ступінь готовності до соціального протесту.

Важливою умовою переростання соціальної напруги у конфлікт є посилення стану незадоволеності існуючим станом справ або розвитком подій та усвідомлення потенційним суб'єктом конфлікту неможливості зміни ситуації звичайними способами взаємодії.

Наступною умовою виникнення конфлікту є пред 'явлення учасниками конфлікту односторонніх або взаємних претензій, прагнення довести їх правомірність, звинувачення опонента у небажанні вирішувати спірні питання законними, справедливими методами.

Обов'язковою умовою виникнення конфлікту є руйнування традиційних структур соціальної взаємодії, перехід до взаємних звинувачень та погроз, наростання агресивності, а у кінцевому рахунку -- формування «образу ворога» та установки на боротьбу з ним.

Тема 7. Економічна соціологія

Об'єкт та предмет економічної соціології, її місце у загальній системі соціологічного знання

Предметом економічної соціології є:

* закономірності взаємодії економічної і соціальної сфери суспільного життя;

* соціальний механізм взаємозв'язку економічного і соціального розвитку:

* соціально-економічні відносини;

* розвиток економіки як соціального процесу тощо.

До емпіричних об'єктів належать соціальні аспекти економічних інститутів:

ринок, гроші, підприємства, власність, а також соціальні аспекти різних економічних систем, соціальних груп, політичних інститутів, як учасників економічного життя суспільства та ін.

Предметом дослідження є міжгрупові відносини, поведінка, конфлікти у ринковій економіці, соціальні функції і процеси. У загальному вигляді економічну соціологію спочатку визначали як науку про взаємозв'язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. До економічної сфери відносили виробництво, розподіл, облік, споживання, а до неекономічної-- політику, культуру, етнос і стратифікацію.

*Дослідження економічної соціології спрямовувалися на:

* поведінку споживачів товарів;

* соціальні ролі у дефіцитній економіці;

* поведінку і стимулювання діяльності господарських керівників;

* ставлення до економічних реформ;

* вплив соціальних та культурних чинників на розвиток економіки;

* систему цінностей людей.

Виникнення економічної соціології пов'язується із зростанням ролі людського фактора у розвитку суспільства, як колективного суб'єкта суспільного життя, що має соціальну, демографічну, економічну і політичну структуру та функції, що забезпечують розвиток суспільства.

На розвиток економічної соціології суттєво вплинув науково-технічний прогрес, який проявляється у широкому спектрі тенденцій, зокрема у зростанні технічної озброєності і спеціалізації суспільної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі «природа-суспільство». Підвищення технічної озброєності праці дозволило людині приводити у дію все більшу масу технічних засобів, енергетичних потужностей, сировини і матеріалів. Набуває більшого значення інтенсифікація виробництва, економне витрачання матеріальних ресурсів, вдосконалення технології тощо.

Важливим фактором соціально-економічного розвитку суспільства є зростання рівня освіти і культури. Сучасна молодь вступає у трудове життя з вищим рівнем загальної і професійної підготовки. Освічені, культурні і кваліфіковані працівники значно активніші у праці і житті.

Водночас виникли різні особисті стратегії поведінки у праці і одержанні доходів. Одні прагнуть одержувати максимально високі доходи будь-яким чином. Інші задовольняються одержанням фіктивних доходів при мінімальних затратах праці. Більшість працівників обирає стратегію цінностей, критеріями яких є доход та вільний від роботи час.

Взаємозв'язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економіки

Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як доцільне оточення, середовище, у якому формуються соціальні відносини сукупностями людей та індивідами.

Економічна сфера є цілісною підсистемою суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.

Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємовідносини. Насамперед, має місце вплив економічних відносин на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а також вплив соціальних відносин на соціально-економічні процеси. Особливу роль у цих взаємовідносинах відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки і надання їй соціального характеру. Він впливає на розвиток економіки через соціальний механізм.

Соціальний механізм зв'язує всі елементи системи в єдине ціле, стає предметом дослідження, який лежить на стику економіки і суспільства.

Економічна соціологія формулює соціальний механізм, який ґрунтується на організаційних формах і методах ідейно-політичного, культурно-творчого, морального і соціально-психологічного впливу на соціальні процеси, цінності, установки та орієнтації, на формування світогляду, активності і свідомості. Соціальний механізм об'єднує механізм економіки, соціального управління, демографічного розвитку, організації та стимулювання праці, формування міграційних процесів, впровадження досягнень науки у практику та ін.

Під соціальним механізмом управління економікою розуміється стійка система економічної поведінки і взаємодії різних груп, регулювання дій соціальних чиновників і забезпечення внутрішньої єдності функціонування складних соціально-економічних об'єктів узгодження розвитку економічної і соціальної сфер.

Соціальний механізм управління і розвитку економіки реалізується як на рівні країни в цілому, так і на рівнях регіону, області, міста, району, а також на відповідному рівні організаційної структури виробництва -- відомства, об'єднання, підприємства, фірми тощо.

Отже, має місце множинність окремих соціальних механізмів, що діють на різних рівнях територіальних та організаційних структур економіки.

Соціологічне тлумачення таких категорій як “економічна поведінка”, “економічна культура”, “економічне мислення”, “економічний інтерес”

Економічний інтерес - усвідомлення людиною потреб та економічних умов їх задоволення, реальний спонукальний мотив і причина дій людей, їх ек. та соц. активності.

Економічна культура - сукупність норм, цінностей, традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється ек. поведінка суб'єктів.

Ек. культура складові: цінності праці та трудова етика (ставлення людей до праці, зафіксоване в мотивах і стандартах труд поведінки). Склад ек культ є наукові та фахові знання, а також норми й нормативна регуляція поведінки (це потреби, інтереси, переконання стосовно ек явищ, праці тощо) Основою ек культури є ек свідомість, тобто здатність пізнавати, відображу і узаг ек дійсність, прогнозувати.

Економічна поведінка - різновид соц., спрямований на досягнення певного рівня добробуту та якості життя; складний та багатоплановий процес взаємодії людини з існуючими виробничими відносинами. Їй притаманна раціональність, ретельний обрахунок витрат та доходів. Регулятори - сусп. й ек. норми. Мотиви - економіка, культура, мислення.

Економічне мислення - розумова діяльність людини, спрямована на пізнання, відображення, узагальнення ек. дійсності, її здатність частково передбачувати й прогнозувати ек. процеси.

Економіка як соціальний інститут, його функції

Економіка -- це багатоаспектний соц інститут, що становить базу існувння та життєдіяльності сусп, де здійснюється матер в-во, розподіл, обмін, споживання матер благ і послуг, необхідних для життя і діяльності людини і сусп. Ек як соц інститут - це сталий комплекс правил, принципів, норм ек поведінки, за допомогою яких організовується практична взаємодія індивідів і здійснюється адаптація сусп до умов існування. Ек поведінці притаманна рац, ретельний обрахунок доходів і витрат. Для забезп свого фун-ня соц інст ек-ці потрібі передумови: технології в-ва, які передбачають поділ праці, функцій і обов'язків, приміщення, засоби в-ва, транспорт, фін засоби і ресурси - люди. Форми поєднання цих складових в-дають типові сусп устрою (приміт, агр, індус).

Економіка як соціальний інститут виконує ряд функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподіл, обмін, споживання. Економічні відносини визначають положення соціальних груп, закріплюють їх глибинні соціальні зв”язки, визначають характер взаємодії.

Отже, дуже важливу роль виконує механізм економіки як складна взаємодія її внутрішніх спонукальних мотивів і чинників, що впливає на поведінку (соціально-економічне становище соціальних спільностей, різні соціальні інститути, культура та інше), активність суб'єкта, виступає способом функціонування економіки.

Соціальний механізм забезпечує виконання економікою як соціальним інститутом таких функцій:

1) підтримка і розвиток суспільного поділу праці;

2) стимулювання, тобто забезпечення посилення стимулів до праці, економічної (матеріальної) зацікавленості у праці;

3) інтеграційна функція, що виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих та їхньому соціальному партнерстві;

4) інноваційна функція, яка забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання.

5) теоретично-пізнавальна -- дослідження соціально-економічних закономірностей економічного життя;

6) прогнозуюча -- визначення тенденцій розвитку соціально-економічного життя;

7) управлінська -- забезпечення системи управління економічною сферою у відповідності з розвитком соціальної сфери суспільного життя;

8) соціальна -- забезпечення економічної соціалізації працівників.

Усі функції економіки як соціального інституту взаємопов'язані та взаємодіють, вони спрямовані на забезпечення функціонування й розвиток виробництва, розподілу, обміну та споживання. Для реалізації цих функцій дуже важливими є підготовка і правильний розподіл висококваліфікованих кадрів, здатних розробляти науково обгрунтовані соціально-економічні програми та забезпечувати їх реалізацію.

...