Тема 1. Соціалізація як соціально-педагогічне явище. Поняття "соціалізація". Сутність соціалізації. Етапи соціалізації. Фактори соціалізації. Агенти соціалізації. Засоби соціалізації. Механізми соціалізації. Складові процесу соціалізації. Способи соціалізації. Виховання як відносно соціально контрольована соціалізація.

Тема 2. Освіта і соціалізація особистості. Поняття освіти як виду соціалізації. Функції освіти як фактору соціалізації. Мета освіти. Процесуальні аспекти освіти. Змістові аспекти освіти. Методи освіти. Ефективність і результати освіти. Основні тенденції розвитку освіти. Стан і перспективи гуманізації освіти.

Тема 3. Людина в процесі соціалізації. Людина як об'єкт соціалізації. Людина як суб'єкт соціалізації. Людина як жертва процесу соціалізації. Людина як жертва несприятливих умов соціалізації. Самозміна людини в процесі соціалізації. Принцип гуманістичної спрямованості виховання.

Тема 4. Соціалізованість. Вихованість. Вихованість. Соціалізованість. Принцип незавершуваності виховання.

Тема 5. Негативні наслідки соціалізації. Види і типи жертв несприятливих умов соціалізації. Об'єктивні фактори перетворення людини в жертву несприятливих умов соціалізації. Деякі суб'єктивні передумови перетворення людини в жертву не сприятливих умов соціалізації. Корекційне виховання. Соціально-педагогічна віктимологія.

Тема 6: Асоціалізація, десоціалізація та ресоціалізація особистості.

Прихильники другого підходу вважають, що людина активно бере участь у процесі соціалізації і не тільки адаптується до суспільства, а й впливає на свої життєві обставини і на саму себе. Цей підхід можна визначити як суб'єкт-суб'єктним. Основоположниками такого підходу можна вважати американців Чарльза Кулі і Джорджа Герберта Міда.

Ґрунтуючись на суб'єкт-суб'єктному підході соціалізацію можна трактувати як розвиток і самозміну людини в процесі засвоєння і відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини зі стихійними, відносно керованими і цілеспрямовано створюваними умовами життя на усіх вікових етапах.

Соціалізація відбувається як за умов стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за умов цілеспрямованого формування особистості. Завдяки активності людини її життєвий шлях, відображення нею соціально-психологічної реальності перетворюється в складну двосторонню взаємодію особистості та соціального життя. Складний процес взаємовпливу одне на одного і є джерелом ^розвитку та становлення індивіда. З погляду соціальної психології активність індивіда зумовлена людською потребою належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе із своїм народом, конкретною соціальною групою. На стадії переходу взаємовідносин і зв'язків стереотипні вимоги групи до поведінки індивіда спонукують його до вироблення відповідної лінії поведінки особи й вибору конкретного її варіанта.

2. Сутність соціалізації полягає у поєднанні пристосування і відмежування людини в умовах конкретного суспільства.

Пристосування (соціальна адаптація) - процес і результат зустрічної активності суб'єкта і соціального середовища (Ж. Піаже, Р. Мертон). Адаптація передбачає узгодження вимог і очікувань соціального середовища стосовно людини з її установками і соціальною поведінкою; узгодження самооцінок і домагань людини з її можливостями і з реаліями соціального середовища. Таким чином, адаптація є процесом і результатом становлення індивіда соціальною істотою.

Відмежування - процес автономізації людини в суспільстві. Результатом цього процесу є потреба людини мати власні погляди і їх наявність (ціннісна автономія), потреба мати власні прихильності (емоційна автономія), потреба самостійно вирішувати власні проблеми, здатність протистояти тим життєвим ситуаціям, що заважають самозміні, самовизначенню, самореалізації, самоствердженню (поведінкова автономія). Таким чином, відмежування - це процес і результат становлення людської індивідуальності.

Зі сказаного випливає, що в процесі соціалізації закладений внутрішній, до кінця не вирішений конфлікт між мірою адаптації людини в суспільстві і рівнем відмежування її в суспільстві. Іншими словами, ефективна соціалізація передбачає певний баланс адаптації і відмежування.

Таке розуміння сутності соціалізації справедливе для суб'єкт суб'єктного підходу. У рамках суб'єкт об'єктного підходу сутність соціалізації трактується тільки як адаптація людини в суспільстві, як процес і результат становлення індивіда соціальною істотою.

Соціалізація людини в сучасному світі, маючи особливості в тім чи іншім суспільстві, у кожнім з них має загальні чи подібні характеристики.

Т. Парсонс в ролі основного механізму соціалізації визначає пристосування. Більшість дослідників стверджують, що адаптацію можна розглядати як складову соціалізації і як її механізм. Тому розрізняється два види адаптації - психофізіологічна та соціально-психологічна, що перебувають у взаємозв'язку. При цьому соціально-психологічна адаптація являє собою оволодіння особистістю ролі під час входження в нову соціальну ситуацію, це - конкретний процес соціалізації. Адаптація є лише одним з елементів соціалізації поряд з іншим, не менш важливим, - активністю особистості, її творчим вибірковим ставленням до середовища, активним відтворенням соціального досвіду, перетворенням наявних соціальних умов і форм. Отже, соціалізація постає як єдність адаптації та активності особистості: засвоєння норм і цінностей соціального середовища відбувається у взаємозалежності і взаємозв'язку з активністю індивіда.

Стосовно поняття "формування", то донедавна в педагогіці домінувало уявлення про формування людини як про сукупність процесів взаємодії особистості й суспільства, за яких індивіди розвивають у собі ті чи інші якості. В такому широкому розумінні дане поняття ототожнювалося із соціалізацією й між ними визнавалася певна рівноцінність. Причому виховання тут виступало як частина цього процесу, а саме - свідомий, цілеспрямований вплив на індивіда. Вузьке тлумачення поняття "формування" зводилося до копіювання індивідом зовнішніх організованих впливів. За будь-яких умов, при всій широті поняття "формування" (цікава його етимологія: формувати - означає надавати форму чому-небудь або комусь, стійкість, завершеність, певний тип), воно вужче соціалізації і часто-густо не відтворює дуже важливого її аспекту - активності індивіда, вибірковості його власних реакцій на впливи, що йдуть іззовні. Саме тому формування особистості та її соціалізація можуть прямувати за траєкторіями, які не зовсім збігаються. Адже соціалізація здійснюється як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що має елементи стихійності, неорганізованості. Цей висновок є достатнім і для розмежування понять "соціалізація" та "виховання" (під вихованням розуміється цілеспрямований і свідомо здійснюваний вплив на особистість усього суспільства та його соціальних інституцій з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості): соціалізація ширша від виховання, вона є як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним, процесом.

Є взаємозв'язок між поняттями "соціалізація", "становлення" та "розвиток". Якщо під соціалізацією розуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задатками набуває якостей, що необхідні їй для життєдіяльності в суспільстві, то в такому розумінні соціалізація - це процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості. З іншого боку, розвиток особистості, ототожнюючи із соціалізацією, подають як процес входження людини в нове соціальне середовище та інтеграції в ньому в результаті цього процесу. Звужує поняття соціалізації обмеження цього процесу певним віковим періодом, наближуючи його до поняття "зростання".

3. Етапи соціалізації. Питання етапів і стадій соціалізації вирішується в соціально-психологічній літературі неоднозначно. За ознакою "ставлення до трудової діяльності" Г. Андреева виокремлює три стадії соціалізації - дотрудова, трудова й післятрудова (соціологічний підхід). Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік і має два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, на яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає ціла група людей) та навчання. Трудова стадія пов'язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. В наведеній періодизації найбільш дискусійним питанням є якраз третя стадія соціалізації. Ряд учених вважає, що саме поняття соціалізації особистості несумісне з тим періодом життя індивіда, коли всі його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки, переконані в тому, що пенсійний період життя людини є тим віком, який продовжує вносити певний вклад у відтворення соціального досвіду.

Протилежним до соціологічного підходу є психоаналітичний, з погляду якого особливе значення для соціалізації індивіда має період раннього дитинства. Психоаналіз пов'язує стадії соціалізації з проявом біологічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.

Ще один підхід до розгляду питання про стадії соціалізації - компромісний - враховує як соціологічні, так і психоаналітичні погляди на них. Згідно з цим підходом виокремлюють два етапи соціалізації: первинну (вона охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості й вибору професії) і вторинну (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання і спілкування).

У будь-якім суспільстві соціалізація людини має особливості на різних етапах. У найбільш загальному вигляді етапи соціалізації можна співвіднести з віковою періодизацією життя людини. Існують різні періодизації, і наведена нижче не є загальновизнаною. Вона дуже умовна (особливо після етапу юності), але досить зручна із соціально-педагогічної точки зору.

Людина у процесі соціалізації проходить наступні етапи: немовля (від народження до 1 року), раннє дитинство (1-3 роки), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий (10-12 років), старший підлітковий (12-14 років), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23 роки) вік, молодість (23-30 років), ранню зрілість (30-40 років), пізню зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-70 років), довгожителі (понад 70 років). Далі буде розглянута соціалізація людини до етапу молодості, тобто соціалізація підростаючих поколінь.

Різні вікові етапи наповнені певним психологічним змістом. Найближчим до нашого розуміння є підхід, запропонований американським соціальним психологом Еріком Еріксоном (1902-1994). Він визначив фундаментальні соціальні орієнтири людини стосовно себе і свого соціального середовища, які характеризують повноцінність розвитку особистості на різних етапах життя. Е.Г. Еріксон вважає, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі (стадії). Долаючи ці критичні ситуації (їх вісім) успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізації на якійсь стадії не відбулося (не вдалося вирішити головну на цій стадії проблему індивіда) або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та соціалізацію в цілому.

Певна річ, що уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше проводити з ними виховну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у вирішенні цих проблем. Тому зупинимося на з'ясуванні еволюційної теорії соціалізації (стадій людського розвитку) докладніше.

Стадія І - дитячий період (немовляти). Основна проблема - Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів пізнає, якою мірою розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюки не плачуть і не сердяться в разі зникнення з поля зору дорослих, що піклуються про них. У разі неповного вирішення цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитись на подальших стадіях.

Стадія ІІ - вік один-два роки. Основна проблема - Автономія або Сором і Сумнів. Ситуація ускладнюється збігом навантажень на дитину, пов. язаних, з одного боку, з початком відстоювання своїх прав і непокорою авторитету. А з іншого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу свого кишечника. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити у свідомості дитини почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи її зусилля щодо самовизначення автономності.

Стадія ІІІ - від трьох до п'яти років. Основна проблема - Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку рухової активності, допитливості та уяви. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатками, виявляється дух суперництва, що у прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які, за умови надмірної жорстокості дорослих, можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія ІV - молодший шкільний вік. Основна проблема - Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються стосунки із вчителями та іншими дорослими, відбувається перша. примірка. дорослих ролей. На цьому тлі головним завданням є набуття впевненості у собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання виявляється у прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Стадія V - підлітково-юнацький вік. Основна проблема - Становлення індивідуальності (ідентифікація) або Рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а отже, і пошуку партнера в інтимній сфері. Водночас. це час пошуку свого місця в житті, вибір подальшого шляху (навчання, робота тощо). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінювання значущості якоїсь із них. Перша невдача може негативно вплинути на вибір роботи, друзів, супутника життя. Негативний результат може призвести до стресу.

Стадія VІ - молоді роки. Основна проблема - Інтимність або Самотність. Головні цілі на цьому етапі. залицяння, одруження та інші види близьких стосунків. Якщо пошук щирих і довірчих стосунків з постійним партнером не увінчався успіхом або ці стосунки розірвалися, то надалі це може виявитися у вигляді тимчасових, не завжди обгрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв'язків і незадоволеності цією сферою життя.

Стадія VІІ - середній вік. Основна проблема - Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій). Ця стадія пов'язана з реалізацією індивіда у двох основних ролях - працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, у той час як творчий застій може спричинити невдачу навіть у якійсь одній з них. На цьому етапі реалізується той потенціал, який індивід нагромадив протягом попередніх стадій соціалізації.

Стадія VІІІ (заключна) - старість. Основна проблема - Умиротворення або Відчай. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підбиття підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів. Красива умиротворена старість і відчай, гіркий жаль щодо невикористаних можливостей. такими є межі прояву цієї стадії.

4. Фактори соціалізації. Соціалізація протікає у взаємодії дітей, підлітків, юнаком з величезною кількістю різноманітних умов, що більш-менш активно впливають на їхній розвиток. Ці діючі на людину умови прийнято називати факторами. Фактично не усі вони навіть виявлені, а з відомих далеко не усі вивчені. Знання тих факторів, що досліджувалися, дуже нерівномірні: про одних відомо досить багато, про інші - мало, про треті - дуже мало. Більш-менш вивчені умови чи фактори соціалізації умовно можна об'єднати в чотири групи.

Перша - мегафактори (мега - дуже великий, загальний) - космос, планета, світ, що тією чи іншою мірою через інші групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.

Друга - макрофактори (макро - великий) - країна, етнос, суспільство, держава, що впливають на соціалізацію всіх жителів певної країни (цей вплив опосередкований двома іншими групами факторів).

Третя - мезофактори (мезо - середній, проміжний), умови соціалізації великих груп людей, які виділяються: за місцевістю і типом поселення, у яких вони живуть (регіон, село, місто, селище); за належністю до аудиторії тих чи інших засобів масової комунікації (радіо, телебачення та ін.); за належністю до тих чи інших субкультур.

Мезофактори впливають на соціалізацію як прямо, так і опосередковано через четверту групу - мікрофактори. До них відносяться фактори, що безпосередньо впливають на конкретних людей, які з ними взаємодіють, - сім'я і родина, сусіди, групи однолітків, виховні організації, різні суспільні, державні, релігійні, приватні і антисоціальні організації, мікросоціум.

Агенти соціалізації. Соціалізація відбувається під дією різноманітних впливів та засобів, що походять від макро - чи мікросередовища. Якщо йдеться про цілеспрямовані впливи, що здійснює суспільство на формування особистості, то це - агенти соціалізації. Вони діють на макрорівні через засоби масової комунікації (телебачення, радіо, комп'ютер, періодичні видання), культуру, мистецтво тощо і впливають на становлення "Я-концепції", формування переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій особистості. Сучасний етап характеризується актуалізацією з'ясування основних детермінант і закономірностей даного впливу на кожному з вікових періодів розвитку індивіда.

Найважливішу роль у тім, яким виростає людина, як пройде її становлення відіграють люди, у безпосередній взаємодії з якими протікає її життя. Їх прийнято називати агентами соціалізації. На різних вікових етапах склад агентів специфічний. Так, стосовно дітей і підлітків такими є батьки, брати і сестри, родичі, однолітки, сусіди, учителі. У юності чи в молодості до числа агентів входять також чоловік чи дружина, колеги по роботі тощо. За своєю роллю в соціалізації агенти розрізняються залежно від того, наскільки вони значимі для людини, як будується взаємодія з ними, у якому напрямку і якими засобами вони роблять свій вплив.

Засоби соціалізації. Соціалізація людини здійснюється широким набором універсальних засобів, зміст яких специфічний для того чи іншого суспільства, того чи іншого соціального прошарку, того чи іншого віку. До них можна віднести: способи годування дитини і догляду за нею; сформовані побутові і гігієнічні уміння; оточуючі продукти матеріальної культури; елементи духовної культури (від колискових пісень і казок до скульптур); стиль і зміст спілкування, а також методи заохочення і покарання в родині, у групах однолітків, у виховних та інших організаціях; послідовне залучення людини до численних видів і типів відносин в основних сферах її життєдіяльності - спілкуванні, грі, пізнанні, предметно-практичній і духовно-практичній діяльностях, спорті, а також у сімейних, професійних, суспільних, релігійних сферах.

Кожне суспільство, кожна держава, кожна соціальна група (велика і мала) виробляють у своїй історії набір позитивних і негативних, формальних і неформальних санкцій - способів впливу й переконання, розпоряджень і заборон, примусових заходів і тиску аж до застосування фізичного насильства, способів демонстрації визнання, особливостей, винагороди. За допомогою цих способів поведінки людини і цілих груп людей приводиться у відповідність із прийнятими в даній культурі зразками, нормами, цінностями.

7. Механізми соціалізації. Соціалізація людини у взаємодії з різними факторами й агентами відбувається за допомогою ряду, умовно кажучи, "механізмів". Існують різні підходи до розгляду "механізмів" соціалізації. Так, французький соціальний психолог Габіріель Тард вважав основним наслідування. Американський вчений Урі Бронфенбренер механізмом соціалізації вважає прогресивну взаємну акомодацію (пристосовність) між активною зростаючою людською істотою й умовами, які змінюються. В.С. Мухіна розглядає як механізми соціалізації ідентифікацію і відокремлення особистості, а А.В. Петровський - закономірну зміну фаз адаптації, індивідуалізації й інтеграції в процесі розвитку особистості. Узагальнюючи наявні дані з погляду педагогіки, можна виділити кілька універсальних механізмів соціалізації, які необхідно враховувати і частково використовувати в процесі виховання людини на різних вікових етапах.

До психологічних і соціально-психологічних механізмів можна віднести наступні.

Імпринтинг (закарбування) - фіксування людиною на рецепторному і підсвідомому рівнях особливостей життєво важливих об'єктів, що впливають на неї. Імпринтинг відбувається переважно в дитячому віці. Однак і на більш пізніх вікових етапах можливе закарбування якихось образів, відчуттів тощо.

Екзистенціальний натиск - оволодіння мовою і неусвідомлюване засвоєння норм соціального поведінки, обов'язкових у процесі взаємодії зі значимими особами.

Наслідування - слідування якомусь прикладові, зразку. У даному випадку - один зі шляхів довільного і найчастіше мимовільного засвоєння людиною соціального досвіду.

Ідентифікація (ототожнення) - процес неусвідомлюваного ототожнення людиною себе з іншою людиною, групою, зразком.

Рефлексія - внутрішній діалог, у якому людина розглядає, оцінює, приймає чи відкидає ті чи інші цінності, властиві різним інститутам суспільства, родині, суспільству однолітків, значимим людям і т.д. Рефлексія може бути внутрішнім діалогом декількох видів: між різними Я людини, з реальними чи вигаданими особами тощо. За допомогою рефлексії людина може формуватися і змінюватися в результаті усвідомлення і переживання нею тієї реальності, у якій вона живе, свого місця в цій реальності і себе самої.

До соціально-педагогічних механізмів соціалізації можна віднести традиційний, інституціональний, стилізований та міжособистісний механізми соціалізації.

Традиційніш механізм соціалізації (стихійної) є засвоєння людиною норм, еталонів) поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для її родини і найближчого оточення (сусідського, приятельського та ін.). Це засвоєння відбувається, як правило, на неусвідомленому рівні за допомогою закарбування, некритичного сприйняття панівних стереотипів. Ефективність традиційного механізму дуже рельєфно виявляється тоді, коли людина знає, "як треба", "що треба", але це її знання суперечить традиціям найближчого оточення. Справедливими є слова французького мислителя XVI в. Мішеля Монтеня, який писав:". Ми можемо скільки завгодно повторювати своє, а звичай і загальноприйняті життєві правила тягнуть нас за собою". Крім того, ефективність традиційного механізму виявляється в тім, що ті чи інші елементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, у дитинстві, але згодом незатребувані чи блоковані в

силу змінених умов життя (наприклад, переїзд із села у велике місто), можуть "спливти" у поведінці людини за чергової зміни життєвих умов чи на наступних вікових етапах.

Інституціональний механізм соціалізації, як випливає вже із самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства і різних організацій, як спеціально створеними для його соціалізації, так і реалізуючими функції соціалізації попутно, паралельно зі своїми основними функціями (виробничі, суспільні, клубні й інші структури, а також засоби масової комунікації). У процесі взаємодії людини з різними інститутами й організаціями нагромаджуються певні її знання і досвід соціально схвалюваної поведінки, а також досвід імітації соціально схвалюваної поведінки і конфліктного чи безконфліктного запобігання виконанню соціальних норм.

Треба мати на увазі, що засоби масової комунікації як соціальний інститут (газети, радіо, кіно, телебачення) впливають на соціалізацію людини не тільки за допомогою трансляції певної інформації, а й через подання певних зразків поведінки героїв книг, кінофільмів, телепередач. Ефективність цього впливу визначається тим, що, як відмічав ще в XVIII в. реформатор західноєвропейського балету французький балетмейстер Жан Жорж Новер, "оскільки пристрасті, притаманні героям, характеризуються більшою силою і чіткістю, ніж пристрасті людей звичайних, їх легше і наслідувати". Люди відповідно до вікових і індивідуальних особливостей схильні ідентифікувати себе з тими чи іншими героями, сприймаючи при цьому властиві їм зразки поведінки, стиль життя і т.д.

Стилізований механізм соціалізації діє в рамках певної субкультури. Під субкультурою в загальному виді розуміється комплекс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, типових для людей певного віку чи певного професійного чи культурного прошарку, що у цілому створює певний стиль життя і мислення тієї чи іншої вікової, професійної чи соціальної групи. Але субкультура впливає на соціалізацію людини настільки й у тій мірі, наскільки і якою мірою групи, що є її носіями, люди (однолітки, колеги й ін.) референтні (значимі) для неї.

Міжособистісний механізм соціалізації функціонує в процесі взаємодії людини із суб'єктивно значимими для неї особами. У його основі лежить психологічний механізм міжособистісного переносу завдяки емпатії, ідентифікації і т.д. Значимими особами можуть бути батьки (у будь-якому віці), будь-який авторитетний дорослий, друг-одноліток своєї чи протилежної статі. Природно, що значимі особи можуть бути членами тих чи інших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це однолітки, то вони можуть бути і носіями вікової субкультури. Але часті випадки, коли спілкування зі значимими особами в групах і організаціях може робити на людину вплив, не ідентичний тому, яке робить па неї сама група чи організація. Тому доцільно виділяти міжособистісний механізм соціалізації як специфічний.

Соціалізація людини, а особливо дітей, підлітків, юнаків, відбувається за допомогою всіх названих вище механізмів. Однак у різних статево-вікових і соціально-культурних групах, у конкретних людей співвідношення ролі механізмів соціалізації різне, і часом це розходження дуже істотне. Так, в умовах села, малого міста, селища, а також у малоосвічених родинах у великих містах істотну роль може грати традиційний механізм. В умовах великого міста особливо явно діють інституціональний і стилізований механізми. Для людей явних інтровертів (тобто звернених усередину себе, із підвищеною тривожністю, самокритичних) найважливішим може стати рефлексивний механізм. Ті чи інші механізми відіграють різну роль у тих чи інших аспектах соціалізації. Так, якщо мова йде про сферу дозвілля, про наслідування моди, то ведучим часто є стилізований механізм, а стиль життя нерідко формується за допомогою традиційного механізму.

8. Складові процесу соціалізації. У цілому процес соціалізації умовно можна уявити як сукупність чотирьох складових:

стихійної соціалізації людини у взаємодії і під впливом об'єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер і результати якої визначаються соціально-економічними і соціокультурними реаліями;

відносно спрямована соціалізація, коли держава застосовує певні економічні, законодавчі, організаційні міри для рішення своїх задач, що об'єктивно впливають на зміну можливостей і характеру розвитку, на життєвий шлях тих чи інших соціально-професійних, етнокультурних і вікових груп (визначаючи обов'язковий мінімум освіти, вік її початку, терміни служби в армії і т.д.);

відносно соціально контрольованої соціалізації (виховання) - планомірного створення суспільством і державою правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини;

більш-менш свідомої самозміни людини, що має просоціальний, асоціальний чи антисоціальний вектор (саморозвитку, самовдосконалення, саморуйнування), відповідно до індивідуальних ресурсів і в чи відповідності всупереч об'єктивним умовам життя.

9. Способи соціалізації. Під способами соціалізації вчені переважно розуміють конкретні види взаємодії індивіда із середовищем, за допомогою яких він активно прилучається до суспільного життя й засвоює соціальний досвід. Способи залежать як від особливостей самої особистості, так і від соціальної ситуації, в якій індивід опиняється. Вищесказане дає змогу вести мову про зовнішні та внутрішні прояви ставлення особистості до умов життєдіяльності, які не завжди збігаються, тобто зміст соціалізації не буде повним, якщо його оцінювати лише за зовнішніми ознаками. Йдеться також про зовнішні та внутрішні критерії процесу соціалізації. Серед критеріїв соціалізованості особистості виокремлюють: зміст сформованих установок, стереотипів, цінностей, картин світу; адаптованість особистості, її типова поведінка, спосіб життя; соціальна ідентичність, незалежність особистості, впевненість, самостійність. За умов демократичних форм взаємодії можливі такі способи соціалізації, як індивідуалізація, актуалізація "Я", самореалізація (прояв власного "Я", перетворення потенційних можливостей в актуальні, задоволення потреби в самореалізації, впевненість у висловлюванні думок, самостійність у розв'язанні проблем, ініціативність), інтеграція (прилучення особистості до норм і цінностей спільноти, світових соціальних інституцій та до цивілізації за рахунок розвитку і збагачення національної культури), конструктивна взаємодія (засвоєння індивідом ідеалів, цінностей соціального життя шляхом саморозвитку та виховання і сприяння прогресу соціального оточення). За тоталітарних умов життєдіяльності особи спостерігаються, на думку Е. Фромма, такі способи соціалізації, як мазохізм (моральне приниження, підкорення), садизм (набуття над іншими необмеженої влади), деструкція (людина позбувається почуття власного безсилля шляхом руйнації навколишнього середовища), конформізм (відмова від власного "Я", уніфікація "Я").

10. Виховання стає відносно автономним у процесі соціалізації на певному етапі розвитку кожного конкретного суспільства, коли воно набуває такої складності, що виникає необхідність у спеціальній діяльності щодо підготовки підростаючих поколінь до життя в соціумі. (На ранніх стадіях існування будь-якого суспільства, а також у сучасних архаїчних суспільствах виховання і соціалізація синкретичні - злиті, нерозчленовані).

Виховання як відносно соціально контрольована соціалізація відрізняється від стихійної і соціалізації, що направляється, тим, що в його основі лежить соціальна дія. Німецький учений Макс Вебер, що ввів це поняття, визначав його як дію, спрямовану на вирішення проблем; як дію, спеціально орієнтовану на відповідну поведінку партнерів; як дію, що передбачає суб'єктивне осмислення можливих варіантів поведінки людини, з якими вона вступає у взаємодію.

Крім того, соціалізація в цілому - процес безупинний, тому що людина постійно взаємодіє із соціумом. Виховання - процес дискретний (перериваний), тому що, будучи планомірним, здійснюється у визначених організаціях, тобто обмежено місцем і часом.

Виховання є однією з основних категорій педагогіки. Проте загальноприйнятого визначення виховання немає. Одне з пояснень цього - його багатозначність. Виховання можна розглядати як суспільне явище, як діяльність, як процес, як цінність, як систему, як вплив, як взаємодію і т.д. Кожне з цих значень справедливе, але жодне з них не дозволяє охарактеризувати виховання в цілому.

Пропонується визначення, у якому зроблена спроба відбити те загальне, що властиве вихованню як процесу відносно соціально контрольованої соціалізації, але не зачіпається специфіка сімейного, релігійного, соціального, корекційного і дисоціального виховання.

Виховання - відносно осмислене і цілеспрямоване вирощування людини, що більш-менш послідовно сприяє адаптації людини в суспільстві і створює умови для її відмежування у відповідності зі специфікою мети груп і організацій, у яких воно здійснюється. Це визначення не є загальноприйнятим. Воно лише одне в ряді багатьох.

У вітчизняній педагогічній літературі можна виділити декілька найбільш відомих спроб загальних підходів до розкриття поняття "виховання" (не заглиблюючись при цьому в окремі розходження, на яких наполягають ті чи інші автори). Визначаючи об'єм поняття "виховання", багато дослідників виділяють:

виховання в широкому соціальному розумінні, включаючи в нього вплив на людину суспільства в цілому, тобто фактично ототожнюють виховання із соціалізацією;

виховання в широкому сенсі, маючи на увазі цілеспрямоване виховання, здійснюване системою навчально-виховних установ;

виховання у вузькому педагогічному розумінні, а саме - виховна робота, метою якої є формування в дітей системи певних якостей, поглядів, переконань;

виховання в ще більш вузькому значенні - рішення конкретних виховних задач (наприклад, виховання певної моральної якості тощо).

Даючи змістовну характеристику виховання, одні дослідники виділяють розумове, трудове і фізичне виховання, інші - моральне, трудове, естетичне, фізичне виховання, треті додають правове, статеве, економічне виховання.

З погляду характеру відносин учасників процесу виховання його визначають як цілеспрямований вплив представників старших поколінь на молодь, як взаємодію старших і молодших за керівної ролі старших, як сполучення того й іншого типу взаємин.

За домінуючим принципом і стилем відносин вихователів і вихованців виділяють авторитарне, ліберальне, демократичне виховання.

У зарубіжній педагогічній літературі також немає загальноприйнятого підходу до визначення виховання.Е. Дюркгеим дав у свій час визначення, основна ідея якого розділялася більшістю європейських і американських педагогів до середини XX сторіччя (а деякими і зараз): "Виховання є дія, що робиться дорослими поколіннями на покоління, що не дозріло для соціального життя. Виховання мас на меті збудити і розвинути в дитині певну кількість фізичних, інтелектуальних і моральних станів, що вимагають від неї і політичне суспільство в цілому, і соціальне середовище, до якого вона, зокрема, належить".

В останні десятиліття підхід до виховання і відповідно визначення його як педагогічного поняття істотно змінилися. Це знайшло відображення не тільки в різних педагогічних теоріях, а й у словниково-довідковій літературі. Так, в американському "Педагогічному словнику", виданому в Нью-Йорку в 1973 р., виховання (education) визначалося як:

а) сукупність усіх процесів, за допомогою яких людина розвиває здібності, відносини й інші форми поведінки, позитивно цінні для суспільства, у якому живе;

б) соціальний процес, за допомогою якого люди підпадають під вплив відібраного і контрольованого оточення (особливо такого, як школа), для того щоб вони змогли досягти соціальної компетентності й оптимального індивідуального розвитку.

У 1982 р. у виданому там же "Короткому педагогічному словнику" виховання трактується як:

а) будь-який процес, формальний чи неформальний, котрий допомагає розвивати можливості людей, що включають їхні знання, здібності, зразки поведінки і цінності;

б) розвиваючий процес, забезпечений школою чи іншими установами, що організований головним чином для научіння і навчання;

в) загальний розвиток, одержуваний індивідом через научіння і навчання.

Ці визначення свідчать про те, що прийнята у вітчизняній педагогічній літературі трактування терміна Еducation як освіта, навчання щонайменше однобічна, а скоріше, просто неточна. Цей термін і етимологічно (від латинського educare - вирощувати, харчувати), і в культурно-педагогічному контексті позначає в першу чергу виховання: сімейне (family Есшсагіоп); релігійне (Religios Education); соціальне (Social Education), здійснюване як у різних навчально-виховних установах (у тому числі й у процесі навчання), так і в соціумі (у громаді - Community Education).

Виховання - конкретно-історичне явище, тісно зв'язане із соціально-економічним, політичним і культурним станом суспільства, а також з його етнічними, релігійними і соціально-культурними особливостями.

Результати і позитивна ефективність виховання в умовах соціального відновлення суспільства визначаються не стільки тим, як воно забезпечує засвоєння і відтворення людиною культурних цінностей і соціального досвіду, скільки готовністю і підготовленістю членів суспільства до свідомої активності і самостійної творчої діяльності, що дозволяє їм ставити і вирішувати задачі, що не мають аналогів у досвіді минулих поколінь. Найважливіший результат виховання - готовність і здатність людини до самозміни (і самовиховання).

Література для самостійної роботи

1. Андреева Г.М. Социальная психология. - М., 1988. - С.331-348.

2. Кон И.С. Ребенок и общество. - М., 1988. - С.133-166.

3. Личность и факторы ее социализации: семья, коллектив, образование, культура. - Н. Новгород. 1995.

4. Мид М. Культура и мир детства. - М., 1988.

5. Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику. - М., 1997. - С.26-59.

6. Смелзер Н. Социология. - М., 1994. - С.94-130.

Тема 2. Освіта і соціалізація особистості