Бідність як соціальне явище: суб'єктивний вимір проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся Гончара

Кафедра соціології

Дипломна робота

за ОКР бакалавра

на тему: Бідність як соціальне явище: суб'єктивний вимір проблеми

Дніпропетровськ, 2014

Зміст

Вступ

1. Теоретико-методологічний аспект розгляду бідності як соціального феномену

1.1 Бідність як об'єкт соціологічного теоретизування

1.2 Методологічні засади вимірювання бідності

1.3 Основні характерні риси та форми прояву бідності

2. Бідність як соціокультурне явище сучасного українського суспільства

2.1 Соціокультурна обумовленість бідності в українському суспільстві

2.2 Суб'єктивний вимір бідності в просторі українського суспільства

2.3 Методи та шляхи подолання бідності

3. Охорона праці

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність. До числа фундаментальних питань, які завжди хвилювали суспільство, належать питання, пов'язані з проблемою нерівності в цілому і бідності зокрема. Інтерес до феномену бідності характерний для міжнародного співтовариства: 1996 рік був названий ООН роком боротьби з бідністю, і щорічно 17 жовтня визначено днем міжнародної боротьби проти злиденності, яка розглядається як один з видів бідності [8].

З бідністю безпосередньо пов'язані питання демографії, зайнятості населення, безробіття; бідність робить саме безпосередній вплив на здоров'я населення, рівень освіти і культури громадян, їх виховання, соціалізацію та моральність, вона - одне з гальм розвитку науки. Бідність сприяє дегуманізації людських відносин, зростанню злочинності і тероризму, веде до зниження рівня і якості життя. Вона специфічно впливає на політичні відносини, реалізацію державної політики на всіх рівнях, гальмує становлення громадянського суспільства [96].

Таким чином, бідність можна вважати таким соціальним феноменом, який виявляється у всіх сферах суспільного життя і у всіх аспектах соціальних відносин.

Програми боротьби з бідністю, подолання бідності є інструментом загальної гуманізації відносин у суспільстві, засобом досягнення соціальної стабільності, стійкості розвитку. Але для підвищення ефективності реалізації соціальних програм, виключення можливих помилок і прорахунків, необхідний науковий аналіз поняття "бідності" і чітка ідентифікація цього поняття. Багато в чому від того, який зміст вкладається в поняття "бідність", залежать і способи розв'язання проблеми бідності, і результати практичної діяльності в цьому напрямку.

Розробка законодавчої та нормативної бази, що регулює соціальну сферу, є одним з найважливіших умов подолання негативних наслідків низького рівня життя, соціально-економічних диспропорцій. На практиці процес визначення державних гарантій мінімальних соціальних стандартів носить досить складний характер. Використовувані нормативи бідності (прожитковий мінімум, мінімальний споживчий кошик) є каменем спотикання між виконавчою та законодавчою гілками влади [12].

Станом на 2013 рік бідних, тобто тих, чий прожитковий мінімум становить менше 1,25 доларів щодня, у світі 18% від загального числа жителів, що становить більше 1 млрд. чоловік. Тим не менш, можна сказати, що боротьба з бідністю, яку проводять світові організації, має свої результати - наприклад, в 1990 році частка бідних становила 43 %. Хоча, звичайно, критерії оцінки теж не можуть бути постійними, адже світ за останні більш ніж 20 років зазнав істотних змін, у тому числі, і в тому, що вважати мінімальними потребами людини [75].

Проблеми бідності та соціальної нерівності є в будь-якій країні, незалежно від рівня розвитку її економіки. В Україні значна частина населення не задоволена своїм матеріальним становищем і вважає себе бідною. Тому обрану тему бакалаврської роботи "Бідність як соціальне явище: суб'єктивний вимір проблеми" можна вважати актуальною.

Ступінь наукової розробленості теми. Такий предмет дослідження, як бідність, не є новим. На думку російської дослідниці Сичової В.С., історія теоретичного дослідження і емпіричного вимірювання бідності нараховує більш ніж двохсотлітню історію. Здається, повз неї не пройшов жоден більш-менш помітний мислитель. Це і зрозуміло, адже бідність вважається найбільш соціальною зі всіх соціальних проблем, що сфокусовує в собі практично всю гамму соціологічних понять і категорій [84, C. 141].

В працях зарубіжних вчених та мислителів таких, як А. Сміт [80], Г. Спенсер, Ф. Гідденс, Ж. Прудон, К. Маркс, Ф. Енгельс, Е. Реклю [76], Ч. Бут, П. Таунсенд [3], М. Оршанський часто підіймається питання бідності.

В соціології бідність - одна з широко розроблених областей наукового пошуку, яка продовжує розроблятися. Інтерес до даної проблеми виник в середині XIX ст.. У Європі в період з XVIII по першу половину XIX в. він висловлювався в двох підходах: соціал-дарвіністський і соціал-зрівняльний. Представники першого (А. Сміт, Т. Мальтус, Д. Рікардо, Ф. Гіддінгс вважали, що бідність - неминучий наслідок індустріального розвитку, і розглядали її через призму теорії Ч. Дарвіна про виживання найсильніших[85]. Представники іншого напрямку, егалітарістского (зрівняльного) - Е. Реклю, К. Маркс, Ф. Енгельс - у нерівності і бідності бачили ненормальне становище справ, з яким необхідно боротися.

Концепція абсолютної бідності була розроблена в другій половині XIX ст. Ч. Бутом і С. Раунтрі, Ф. Ле Пле. За точку відліку вони брали можливість індивіда задовольнити свої основні потреби в їжі, одязі і житлі.

Основоположником концепції відносної бідності є П. Таунсенд[3]. Він розглядає бідність як відносну категорію і зараховує до бідних ті сім'ї, чиї доходи суттєво відстають від середнього досягнутого в суспільстві стандарту добробуту і не дозволяють досягти рівня і способу життя, поширених в суспільстві, в якому вони живуть.

З середини XX ст. в працях англійських вчених Дж. Мака і С. Ленслі, а також групи економістів і статистиків Лейденського університету в Нідерландах активно досліджується суб'єктивний підхід до визначення і виміру бідності. Відповідно до даного підходу, дослідження оцінки явища самим населенням сприяє створенню більш повної картини, виявленню додаткових граней цього явища [4].

У 50-х рр. XX ст. американським соціологом О. Льюїсом була розроблена концепція культури бідності. Дослідивши спосіб життя бідних сімей, він прийшов до висновку, що нижчі верстви населення в умовах постійної потреби виробляють власні установки, цінності та стійкі моделі поведінки, які соціально успадковуються і сприяють сталості бідності [37].

Серед вчених, які досліджували проблеми надмірної диференціації в доходах населення, поширення бідності та зниження життєвого рівня населення в Україні, потрібно виділити праці І.М. Бабака [7], Н.П. Борецької [11], А.Г. Гвелесіані [15], В.М. Гейця [16], О.А. Грішнової [21], Е.М. Лібанової [48, 49], О.Ф. Новікової, О.І. Амоші, В.П. Антонюк, І.В. Качалової, Н.С. Власенко [53], В.О. Мандибури [55], І.М. Миценка [59], М.М. Руженського [77], В.М. Новікова [82], Н.М. Холода [92], Л.С. Шевченко [98]. В цих роботах досліджуються як методологичні підходи до визначення бідності, так і особливості прояву цього явища в Україні та його наслідки.

Об'єктом дослідження є бідність як соціальне явище.

Предметом дослідження є причини, прояви та наслідки суб'єктивної бідності в Україні.

Мета роботи - виявити суб'єктивний вимір прояву бідності в українському суспільстві.

Циєї мети можна досягнути за рахунок виконання слідуючих завдань:

визначити теоретичні концепції бідності;

зазначити методологічні засади вимірювання бідності;

охарактеризувати основні риси та форми прояву бідності, її види та причини виникнення, виявити світові та регіональні критерії бідності;

обґрунтувати причини формування та ескалації бідності в Україні;

дослідити суб'єктивний вимір бідності в просторі українського суспільства;

зробити підсумки проведеного дослідження.

Методи дослідження. Теоретичні методи. В дипломній роботі використовувались наступні загальнонаукові методи: історичний метод, метод узагальнення, порівняння і типологізації. Серед спеціально соціологічних методів знайшли застосування методи анкетування та незакінчених речень.

Емпіричну базу роботи склали: результати авторського соціологічного дослідження на тему "Аспекти суб'єктивної бідності працюючого населення України", проведеного в листопаді 2013р., (м. Дніпропетровськ), методом незакінчених речень, вибірка N=120 є репрезентативною за віком і статтю.

Для ілюстрації основних положень роботи були використанні результати наступних досліджень:

1. всеукраїнського опитування громадської думки на тему: "Відчуття наслідків економічної кризи населенням та його готовність до протестів", проведене Київським міжнародним інститутом соціології (2009, N=1984);

2. соціологічного опитування Центру Разумкова "Чи доводилось Вам відмовлятися від медичного огляду, від медичної допомоги (операції, лікування в стаціонарі, придбанні необхідних ліків) з причини відсутності на це коштів?" (2008, N=2014);

3. соціологічного опитування Центру Разумкова "Що з переліченого Ви маєте у своїй власності?" (2008, N=2014);

4. соціологічного опитування Центру Разумкова "Яке в цілому матеріальне становище Вашої сім`ї?" (2006, N=446).

Структура роботи. Дипломна робота містить вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури та додатки.

1. Теоретико-методологічний аспект розгляду бідності як соціального феномену

Не існує єдиного науково обґрунтованого й універсального критерію, який міг би чітко окреслити і оцінити бідність. Бідність, як явище, включає в себе різні поняття, такі як недостатність ресурсів, фізіологічні та соціальні потреби, обмеження, самоповагу, людські цінності тощо. Крім того вона залежить від традицій, норм поведінки, цінностей різних народів і держав. Неоднозначність у трактуваннях бідності та необхідність співставлення результатів у світовому вимірі, що пов'язано з виконанням Цілей розвитку тисячоліття, вимагають перегляду методик оцінки бідності та передбачають введення єдиних методик для проведення порівнянь між країнами. Важливість об'єктивної оцінки бідності визначається необхідністю підвищення ефективності конкретних програм розвитку, економічних трансформацій та соціальної політики. Від того, як визначається бідність, залежать напрями і структура соціально-економічної політики та межі соціальних груп або верств, на які вона поширюється.

В цілому, теоретико-методологічні підходи щодо вивчення, виміру бідності й оцінки її масштабів, витікають з трьох основних концепцій: по-перше, концепція абсолютної бідності; по-друге, концепція відносної бідності; по-третє, концепція суб'єктивної бідності. Недосконалість визначених концепцій спричиняє дискусії щодо доцільності користування тією чи іншою моделлю скорочення бідності при формуванні соціальної політики. В межах окремої країни для виміру бідності використовують об'єктивний підхід: бідність визначають за національною методикою, що базується на встановленому прожитковому мінімумі. Ці підходи базуються на доході або споживанні, причому останнє використовується ширше, оскільки тісно пов'язано з наявність ресурсів для забезпечення основних потреб; легше вимірюється у випадку існування неформального сектору економіки; і оцінюють реальні витрати домогосподарств.

Існують інші підходи щодо виміру бідності: концепція можливостей, запропонована А. Сеном, за якою реальна бідність визначається на основі можливостей індивідуума; концепція соціальної ексклюзії (виключення), розроблена у розвинутих країнах у 90-х роках ХХ ст.

Визначення межі абсолютної бідності було запропоновано у 1901 р. Б. Роунтрі, як вартості основних потреб, що включала витрати на продукти харчування, одяг, житло, паливо та інші витрати на домогосподарство [14, C. 55]. Він ввів концепцію кошика базових продуктів і запропонував розрізняти "первинну" та "вторинну" бідність. "Первинна" бідність це нездатність придбати базовий кошик продуктів, внаслідок низького заробітку і неможливості знайти роботу через хворобу, травму чи незадовільну економічну ситуацію. "Вторинна" бідність визначається як витрати домогосподарств, які не є першочерговими, але в них є потреба, оскільки це відповідає прийнятим у суспільстві нормам.

Сучасне трактування абсолютної бідності базується на формальній відповідності (невідповідності) доходів домогосподарства мінімальному "споживчому кошику" (установленому прожитковому мінімуму - ПМ, де ПМ - це доход, який гарантує держава для збереження здоров'я і підтримки життєдіяльності людини або домогосподарства відповідно до визначеного рівні розвитку економіки) [69]. Проте, затрати і структура споживчого кошика значно відрізняється у господарствах різних соціальних груп, регіонів і країн. Тоді рівень бідності населення розраховується як відсоток населення у суспільстві, чиї доходи знаходяться нижче межі бідності (ПМ). Перевага цього виду показника у тому, що він розраховується в одиницях, які є загальноприйнятими і оцінюють добробут на практиці.

Країни, що розвиваються, часто визначають межу бідності, виходячи з мінімальних базисних потреб у харчуванні, або як частку прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. На її основі визначаються сім'ї, які належать до категорії бідних [79]. Відповідно до прожиткового мінімуму, з досвіду розвинутих країн, населення розподіляється на три групи: з особистим доходом, який є нижчим від ПМ - бідні; від одного до двох ПМ - малозабезпечені; від двох до п'яти ПМ- відносно забезпечені.

В межах абсолютної бідності дослідники розрізняють місцеву (первинну) і вторинну (екстремальну або загальну). Первинна бідність охоплює ту частину населення, яка не має доступу до основних ресурсів існування, а вторинна - визначає межу обмеження благ, що знаходяться вище рівня первинних потреб. Так, А. Сен вказує, що бідність може бути абсолютною величиною по можливостях (забезпечення продуктами харчування) і відносною по товарах [2]. Серед інших підходів визначення абсолютної бідності використовують методи: криву Е. Енгеля та метод М. Оршанські. На думку всіх дослідників абсолютна бідність призводить до негативних наслідків і неповинна мати місце у суспільстві. Недоліком є довільний характер вибору першочергових потреб.

Відносна бідність визначається шляхом порівняння найнижчого рівня життя населення з найбільш високим, або встановлення межі бідності на рівні 40-60 % середнього доходу у державі (медіанний підхід), що було запропоновано П. Таунсендом у 1970 р. [3, C. 338].Так, бідними вважаються ті, у кого доходи є нижчими від 40 - 60 % середнього доходу в країні. Міжнародний відносний критерій - 50 % медіанних витрат на умовно дорослого. Недоліком цього підходу є те, що він не враховує зміни стандартів життя у суспільстві. Серед інших підходів щодо виміру відносної бідності - шкала добробуту Кентріла, метод Деліка (метод Центру соціальної політики) і метод Євростату.

Відносна бідність має місце у будь-якому суспільстві, оскільки завжди є домогосподарства, доходи яких є нижчими за половину середнього доходу у країні. У країнах ЕС використовують, переважно, показники відносної бідності, межа відносної бідності у більшості країнах Європи визначається на рівні 50 % медіанного доходу, у країнах Скандинавії - 60 %, у США - 40 % [72]. Масштаби абсолютної бідності не співпадають з відносною. Абсолютна бідність може бути ліквідована, а відносна зберігається і навіть зростає коли стандарти життя всіх верств суспільства підвищуються. Суб'єктивна бідність визначається за самооцінкою людини. З метою вивчення суб'єктивної думки населення щодо достатності їхнього доходу відділом статистики та іншими службами проводяться вибіркові соціально-демографічні обстеження "Базової захищеності населення" [22]. Серед критеріїв оцінювання виділяють потреби у продуктах харчування, оплаті житла, медичному обслуговуванні, придбанні одягу. Суб'єктивна бідність формується під впливом динаміки добробуту кожного опитуваного. Найбільш незабезпеченими, за суб'єктивною оцінкою, вважають себе пенсіонери та безробітні. Так, оцінка власного соціально-економічного статусу проводиться за такими критеріями самооцінки матеріальної забезпеченості: бідний, небагатий, цілком забезпечений, заможний, середній, дуже багатий. Складність підходу у полягає у проведенні досліджень між країнами.

Концепція фактичних можливостей, яка запропонована А. Сен, формує новий підхід щодо бідності [38]. Основою цього підходу є те, що на відміну від доходів домогосподарств, можливості - це кінцева мета, і вона визначається не розміром ресурсів, а результатом їх використання людиною, тобто якістю життя людей. Бідність проявляється у відсутності доступу до можливостей, коли люди не в змозі досягти визначеного рівня задоволення найважливіших людських потреб. До базових можливостей можна віднести: доступ до ресурсів; якісне медичне обслуговування; доступність якісної освіти; побутові умови для існування; можливість підтримувати екологічно здоровий стан життя та працевлаштування, згідно набутої освіти і кваліфікації.

Як правило, в основі показника межі бідності за можливостями покладені міжнародні стандарти для кожного критерію. Так, у міжнародних дослідженнях використовують стандартні показники частки відставання кваліфікації медичного персоналу і недосвідченості дорослого населення. Недоліком такого показника є неможливість чітко визначити перелік можливостей для оцінки рівня бідності через багатоаспектність підходу.

Концепція соціальної ексклюзії (виключення) використовується у розвинутих країнах для визначення маргиналізації і депривації суспільства з метою надання соціальної допомоги малозабезпеченим у межах економіки [86]. Одним з методів виміру бідності, що набув поширення в останні десятиріччя в розвинених державах Європи, є побудова індексу консенсусної деривації [72]. Сучасний економічний підхід ексклюзії базується на оцінці трудових доходів домогосподарств на основі опитування респондентів за списком із складників, що пов'язані зі споживанням та способом життя, серед яких потрібно визначити, які з цих складників вони вважають необхідними для кожної людини, без яких неможливе цивілізоване існування в даній країні у даний період розвитку. За цим методом критерій бідності визначається як недобровільна відсутність 3-х і більше предметів першої необхідності у домогосподарстві респондента внаслідок недостатнього доходу. Ця концепція підтримує статус людини у суспільстві на основі повної зайнятості і одержанні високого доходу.

Аналіз робіт вітчизняних і зарубіжних вчених свідчить, що бідність розрізняють за міжнародними стандартами цивілізації в цілому і за національними стандартами країни. Цілком зрозуміло, що бідні за стандартами економічно розвинутих країн є заможними щодо бідних з країн, що розвиваються.

Порівнюючи світові дані про стан бідності, дослідники стикаються з двома проблемами: концептуальною, що розглянута вище, та практичною. Це пов'язано з багатоаспектністю категорії бідності, яка базується на урахуванні доходів домогосподарств та витрат на споживання, тривалості життя, якості житлових умов, забезпеченості населення соціально-культурними послугами тощо. Так, лауреат Нобелівської премії з економіки Т. Шульц переконаний, що більшість населення світу бідна або дуже бідна, і наводить три впливових критерії бідності: коли половина чи більша частина індивідуального доходу витрачається на продукти харчування; коли середня тривалість життя не перевищує 40 років; коли рівень умінь, навиків і знань є низьким [41].

Концептуальні підходи враховано у методиках національних та міжнародних організацій. Для порівняння масштабів бідності на міжнародному рівні використовують методики Світового банку, ООН, Люксембурзьких досліджень, Всесвітньої організації охорони здоров'я, Євросоюзу, які дають можливість провести порівняльну оцінку бідності, визначити рівень нерівності доходів у країнах і регіонах [73].

За методикою Світового банку (СБ) до переліку основних показників бідності включають: долю населення з добовим доходом менше 1 і 2 дол. США; коефіцієнти (дефіциту) бідності у 1 і 2 дол. США; показники нерівності (коефіцієнт Джині і нерівності за доходами - індекси генералізованої ентропії); співвідношення між 90-м і 10-м децилями доходу або споживання; національну межу бідності та бідність сільського і міського населення [23]. Ці показники використовуються для реальної оцінки масштабів бідності в різних країнах.

Межа бідності, встановлена на рівні добового доходу або споживання менше 1 дол. США та 2 дол. США (за паритетом купівельної спроможності 1985 р. та 1,08 дол. США і відповідно 2,15 дол. США за ПКС 1993 р.) [70], визначається Світовим банком відповідно як межа абсолютної бідності (дослівно екстремальна бідність) та межа помірної бідності для країн з найнижчим доходом, які в основному знаходяться у поясі помірного або тропічного клімату. Як відмічається у Звіті СБ доход важко виміряти, а споживання наближається до поняття рівня життя, тому для оцінки рівня бідності використовуються дані про споживання, а у випадку, коли дані про споживання відсутні, використовують інформацію про доходи [23].

В Голландії запропонована концепція визначення рівня бідності, яка спирається на думки пересічних споживачів, а не на оцінки офіційних експертів. У США, в якості офіційного визначення бідності було прийнято визначення М. Оршанського, за яким межа бідності (або мінімальний дохід сім'ї) фіксувалася виходячи з вартості продуктів харчування за прийнятим раціоном для домашнього господарства та розміром, збільшеного втричі. У 1983 р. в Голландії проведене соціологічне дослідження з метою встановити об'єктивну і суб'єктивну межі бідності. Суб'єктивним критерієм вважався розмір доходів, мінімальний розмір якого встановлювався самим респондентом. Об'єктивна характеристика включала розмір і склад домашнього господарства, наявність дітей і їх вік. В Угорщині застосовуються показники соціального і прожиткового мінімумів. Соціальний (або суспільний) мінімум - це скромний рівень споживання, який крім задоволення потреб дає можливість користуватися благами і послугами на даному рівні економічного, соціального та культурного розвитку рівня. У 1991 р. внесені зміни в методологію прожиткового мінімуму. Споживчий кошик продовольства розраховується не тільки від кількості того чи іншого продукту, але і від необхідної кількості жирів і вуглеводів, які залежать і від вікових особливостей харчування людей, і від структури останнього в різні пори року[84, C. 141-149].

1.3 Основні характерні риси та форми прояву бідності

Поняття "бідність" є складним та многофакторним, тому має декілька визначень.

Бідність є характеристикою економічного становища індивіда чи групи, при якому вони не можуть самі оплатити вартість необхідних благ[66, C.17].

Бідність - це економічний і соціокультурний стан людей, що мають мінімальну кількість ліквідних цінностей і обмежений доступ до соціальних благ[43, C. 170].

Бідність - нездатність підтримувати певний прийнятний рівень життя.

Бідність - це стан, при якому насущні потреби людини перевищують його можливості для їх задоволення[33, C. 88-95].

Поняття "бідність" тісно пов'язане з нерівністю та соціальною стратифікацією.

Нерівність характеризує нерівномірний розподіл дефіцитних ресурсів суспільства - грошей, влади, освіти і престижу - між різними стратами або верствами населення [43, C. 170].

Соціальна стратифікація - сукупність великих соціальних груп, розташованих ієрархічно за критерієм соціальної нерівності і званих стратами [43,C. 170].

У світовій науці і практиці виділяють наступні види бідності:

* об'єктивні:

- абсолютна бідність, визначена на основі порівняння душових доходів і прожиткового мінімуму (бідний по доходах);

- відносна бідність, визначена на основі душових доходів і відносній лінії бідності (бідний за станом);

* суб'єктивна, обумовлена на основі самооцінки опитуваних осіб.

Відомий російський соціолог Л.А. Гордон виділяв три ступені абсолютної бідності:

* злидні (найбільш глибока (крайня) бідність) - рівень бідності людей, що живуть нижче фізіологічного мінімуму. Це особливо небезпечний стан, оскільки породжує відчуття глибокої ущербності та депрівірованності, позбавляє людей можливості не тільки нормально жити, але і викликає відчуття повної безнадійності;

* нужда (середня бідність), що охоплює ті групи населення, яким вистачає коштів на найпростіші фізіологічні потреби, але хто не може задовольнити навіть самі елементарні соціальні потреби. Верхню межу потреби утворює офіційний прожитковий мінімум, що розраховується Міністерством праці та фактично є показником соціального мінімуму. У стані нужди опиняються люди, доходи яких менше офіційного прожиткового мінімуму, але більше його половини чи двох третин;

* незабезпеченість (помірна бідність) - рівень життя, при якому задовольняються елементарні потреби, як фізіологічні, так і соціальні, але залишаються незадоволеними потреби більш високі. Тут забезпечений прожитковий мінімум, але немає достатку[9, C. 117-121].

На думку англійського соціолога Е. Гідденса, зазвичай проводять різницю між виживанням, або абсолютною бідністю, і відносною бідністю. Визначення бідності під поглядом параметрів фізичного існування мають чимало неадекватностей, зокрема, коли формулюються як специфічний рівень доходу. Єдиний критерій бідності, якщо встановити його не досить високо з урахуванням можливостей певного пристосування під конкретні умови, часто створюватиме таку ситуацію, коли певні індивіди опиняться вище лінії бідності, тоді як їхній доход не покриватиме навіть основні потреби фізичного існування. Наприклад, у деяких реґіонах країни життя буває значно дорожчим, ніж у інших. До того ж оцінка бідності з погляду прожиткового мінімуму не бере до уваги тиск життєвих стандартів, які повсюди зростають. Набагато реалістичнішим буде пристосовувати уявлення про рівень бідності до норм та сподівань, які змінюються в суспільстві разом з економічним розвитком. Більшість населення світу живе в оселях, де немає ні ванни, ні душу; але навряд чи можна не розглядати водогін як доконечну потребу в будь-якому індустріалізованому суспільстві. Проте з формулюваннями поняття відносної вбогості виникають складні проблеми. Тут теж широко застосовуються критерії доходу, але вони приховують неоднаковість у фактичних потребах різних людей [17].

Люди з таких категорій особливо часто живуть у бідності: безробітні, ті, хто працює неповний робочий день або чиє службове становище нестабільне, люди старшого віку, хворі та інваліди, ті, що живуть у дуже великих родинах і/або в сім'ях з однією матір'ю (або батьком). Близько половини всіх старих пенсіонерів живуть у бідності. Багато людей, які, можливо, одержували цілком пристойну платню, коли працювали, по виході на пенсію починають одержувати значно менше. Сім'ї без батька, де всі турботи лягають на плечі матері, значною мірою поповнюють ряди бідняків [17].

ООН визначені чотири основних прояви бідності: коротке життя; низька професійно-освітня підготовка; позбавлення економічної бази нормального життя - чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування; сунення від суспільного життя[57, C. 136].

Крім абсолютної, відносної та суб'єктивної бідності, розрізняють первинну і вторинну бідність. Первинна бідність існує в тих сімей, які при максимально розумному використанні наявних засобів і сил, організовуючи раціональний спосіб життя, все одно залишаються за порогом бідності. Вторинна бідність характеризує такі сім'ї, у яких основні життєві потреби не задовольняються по причині нерозумної витрати засобів [49].

Вітчизняні фахівці пропонують розрізняти дві форми бідності: стійку і плаваючу. Стійка бідність пов'язана з тим, що бідність, як правило, відтворює бідність, а плаваюча - з тим, що бідні, роблячи зусилля, покидають своє коло і, адаптуючись до нових умов, знаходять більш якісний рівень життя [9].

Крім того, виділяють соціальну, економічну і регіональну бідність. Соціальна - це бідність непрацездатних і малопрацездатних людей, інвалідів, хворих, фізично і психологічно нестійких і т. д. Економічна бідність виникає в тих випадках, коли повноцінні працівники потрапляють в ситуацію, в якій не можуть своїм трудом забезпечити прийнятий в даний час і в даному суспільстві рівень добробуту. Регіональна бідність характеризує розподіл бідності по різним географічним районам, по ній встановлюють точки найбільшої концентрації бідності та визначають її причини і наслідки. У деяких районах землі бідність накопичується з покоління в покоління і стає хронічним явищем. Ці регіони віднесені до країн "третього світу", що представляє собою економічно нерозвинену зону [9, С.117-121].

Зміст, критерії та визначення бідності змінюються з розвитком цивілізації і залежать від політичного устрою суспільства. Люди можуть бути бідними за стандартами економічно розвинутих країн і заможними за стандартами країн, що розвиваються. Бідність не лише поділяє суспільство, а й є стимулом для того, щоб людина прагнула і досягала кращої долі. Проте в сучасних умовах бідність часто стає на перешкоді стабільності суспільства і його подальшого розвитку. Навіть в економічно розвинених країнах бідність стає загрозою, коли вона перетворюється на застійну, тобто спостерігається довготривалий стан бідності індивідів, сімей, де бідним є не одне покоління. Люди, які тривалий час перебувають у стані бідності, соціально деградують, перетворюються на люмпенів, злочинців, які становлять загрозу для добропорядних громадян [47].

Послідовність передумов формування та ескалації у соціальному просторі бідності є такою:

1) фактори економічного спрямування - комплекс таких негативних процесів: недостатність робочих місць та високий рівень безробіття, великі податкові стягнення, інфляційні процеси та високі ціни тощо;

2) фактори соціального спрямування - поляризація населення, відсутність середнього класу, поширення злочинності, проблеми наркоманії та алкоголізму, перенаселення та ін.;

3) фактори адміністративного спрямування - високий рівень політичної корупції, недостатня правова основа для усунення проблеми бідності тощо;

4) фактори природного спрямування - клімат, інтенсивне використання земель та зниження їхньої родючості, енергетичний дисбаланс тощо[89,C. 8].

Біль розгорнуту характеристику причин формування та ескалації у соціальному просторі бідності дають А. Красун та Я. Турчин. За цими авторами зараховують цілий комплекс уніфікованих передумов:

1) природні та географічні фактори (клімат, інтенсивне використання земель та зниження їхньої родючості, неповне використання національних ресурсів чи їхня нестача, енергетичний дисбаланс);

2) економічні фактори (макроекономічна нестабільність, інфляційні тенденції, відсутність еластичності попиту та пропозиції та невідповідне ціноутворення, що є малокорельованим із реальними індикаторами платежеспроможності покупців, відсутність робочих місць та високий рівень безробіття, надмірне податкове обтяження, неможливість існування вільної приватної ініціативи через правові чи економічні колізії, надмірний адміністративний тиск тощо);

3) медичне забезпечення (малий доступ до якісного медичного обслуговування, порушення розумових активностей через відсутність хімічних та фізичних компонентів, що порушують активність мислення та відповідного фізіофункціонування та неможливість забезпечення власної автономності та незалежності, соціальні хвороби - СНІД, малярія, туберкульоз, сабситивні лиха алкоголізму, зловживання наркотичними засобами тощо, що безпосередньо діють у циклі біофізичних проблем бідності);

4) адміністративно-урядові проблеми (відсутність демократичних трансформацій, які впливають на рівень поширення соціальної політики та інтегральних базисів соціальної сфери за "залишковим механізмом", слабке правове регулювання проблеми превентивності та усунення бідності, відсутність необхідної соціальної інфраструктури задля регулювання механізмів виходу із проблеми бідності, неможливість здобуття освіти та відповідних професійних якостей для автономного існування, високий рівень політичної корупції, що унеможливлюють стабільний та перманентний розвиток соціальної доктрини, поширюючи ідеали соціальної рівності та соціальної справедливості у макро- та мікропросторі);

5) соціальні та демографічні фактори (перенаселення та відсутність контролю народжуваності, демографічна транзитивність, поширення злочинності, історичні фактори колоніалізму чи імперіалізму, біполярність суспільства та можливість середнього класу бути основним рушієм соціального прогресу, війна, геноцид чи етноцид, культурні трансформації вікової, статевої, расової, кастової дискримінації чи стереотипізації, особисті вірування та власний вибір релігійної концепції з специфічною базою віровчення)[44, C. 82- 83]

Аналізуючи причини бідності, можна розділити їх на дві групи за ступенем спільності: мікро-і макропрічіни. Перші пов'язані з особливостями самого індивіда, а другі - із зовнішніми умовами (природними явищами або специфікою суспільно-політичного та економічного устрою суспільства). Більшість індивідів покладають відповідальність за бідність в країні на структурні чинники, тобто бачать причини бідності в недосконалості соціальної організації. Зростає фаталістичне пояснення бідності: населення все більше сприймає бідність як неминучу, зумовлену в межах нашої країни форму життя. Як структурне, так і фаталістичне пояснення причин бідності "позбавляє" індивіда від відповідальності за свою економічну невдачу, послаблює мотивацію, робить безглуздими всілякі зусилля [37].

В епоху глобалізації соціально-економічна поляризація людства в крайніх точках посилюється. На початку XXI ст. на частку найбільш розвинених країн припадає менше 12% населення і близько 60% світового ВВП. Частка найменш розвинених країн в населенні Землі становить 12%, у світовому ВВП - 1% [45].

Проблема бідності ускладнюється розвитком демографічних процесів. Незважаючи на те що до 2030 р. у більшості країн, що розвиваються, темпи зростання населення сповільняться, сильного позитивного впливу на скорочення убогості і бідності очікувати не доводиться. У найближчі 20 років населення земної кулі збільшиться майже на 1,5 млрд. чоловік. Більше 97% цього зростання припаде на країни, що розвиваються. При цьому на 320 млн. чоловік збільшиться населення в Африці південніше Сахари, де бідність застійні, передається з покоління в покоління [1].

Найбільш висока абсолютна бідність за даними ООН на 2004 рік, виходячи з встановленої національної межі, спостерігалася в Мадагаскарі- 71,3 %, Сьєрра-Леоне - 70,2 %, Мозамбіку - 69,4 %. Якщо ж за межу бідності взяти 1 долар на день (такий показник використовує ООН для країн, що розвиваються), то найбільш висока бідність за даними на 2005 рік відзначається в Нігерії (70,8 %), ЦАР (66,6 %) і Замбії (63, 8%) [10].

Міжнародний валютний фонд і CIA World Factbook в 2011 році представили список 10 найбідніших країн у світі. Багатство країни вимірюється ВВП на душу населення (оцінка того, скільки людина витрачає в якості споживача порівняно з загальної суми витрат населення на товари та послуги). 9 з 10 найбідніших країн світу знаходяться в Африці [Див. Додаток 2, 3]:

1. Демократична Республіка Конго (ВВП на душу населення: $ 328). Демократична Республіка Конго стала найбіднішою країною в світі з 2010 року. Демократична Республіка Конго до 1997 року була відома як Заїр. Населення ДР Конго приблизно на шість мільйонів більше, ніж населення Франції (71 мільйонів чоловік в ДР Конго проти 65 млн у Франції). Війна Конго починаючи з 1998 року спустошила країну. Війна, в якій беруть участь щонайменше 7 іноземних армій, є найбільш смертоносним конфліктом у світі після Другої світової війни - загинуло 5,4 мільйона людей. В Африці війну називають африканської світовою війною. За оцінками, в 2010 році в Конго в місяць вбивали щонайменше 45000 осіб.

Конго також є одним з останніх місць на землі з племенами канібалів. Поїдання інших людей є способом вижити від голоду, який зачіпає близько 67 % населення. Конго також вважається найгіршим місцем у світі для жінок - це більшість згвалтувань на одну жінку в рік. Місцеві жителі вважають, що статевими стосунками із незайманою можна вилікувати СНІД.

2. Зімбабве (ВВП на душу населення: $ 395). Внаслідок гіперінфляції Зімбабве стала другою найбіднішою країною в світі (була на першій позиції в 2010 році). Інфляція (87 секстильйонів відсотків) розвалила економіку країни до руїн. Там друкують 100000000000 купюри - цієї суми вистачить, щоб купити кілька яєць. Протягом року ціни подвоюються кожного дня. На додаток до економічних проблем тривалість життя в Зімбабве є найнижчою в світі - 37 років для чоловіків і 34 для жінок. Одна з проблем ранньої смертності - 20,1 % населення хворі на ВІЛ та СНІД.

3. Ліберія (ВВП на душу населення: $ 392). У 1980 році президент Ліберії був повалений, за чим пішов період нестабільності та громадянської війни. Після вбивства сотень тисяч людей, Ліберія знаходиться в глибокій економічній кризі. Статистика показує, що близько 90% населення живе нижче, ніж на 1,25 долара на день. Як у третій найбіднішій країні в світі, в Ліберії рівень безробіття становить 85%.

4. Бурунді (ВВП на душу населення: $ 410). Причина бідності Бурунді в тому, що там ніколи не було мирного часу - тільки вічна громадянська війна. Корупція, поганий доступ до освіти, і високий відсоток ВІЛ-інфекції та СНІДу, все те, чим багата Бурунді. Близько 80 % бурундійцев живуть в бідності і відповідно до Всесвітньою продовольчою програмою 57% дітей у віці до 5 років страждають від хронічного недоїдання. 93 % доходу Бурунді приходять від продажу кави. За даними дослідження, проведеного в 178 країнах, народ Бурунді має найнижчу задоволеність життям у світі. В результаті бідності вона майже повністю залежить від іноземної допомоги.

5. Сомалі (ВВП на душу населення: $600). В останні роки бідний народ Сомалі знайшов новий спосіб заробити гроші - викрадення міжнародних морських суден з екіпажем і вантажем в якості заручників. Піратство в Сомалі стало настільки поширеним, що хлопчики хочуть стати піратами, тому що це дає можливість мати гроші. Міжнародні компанії, як відомо, платять піратам від 1 до 20 мільйонів доларів, тільки щоб отримати кораблі назад. Нафтовий танкер з нафтою може коштувати кілька сотень мільйонів доларів.

6. Еритрея (ВВП на душу населення: $ 681). Вся країна має тільки 824 шкіл і 2 університети - неписьменність є величезною проблемою.

7. Центрально-Африканська Республіка (ВВП на душу населення: $ 744).

Урядовий контроль над країною вкрай слабкий. Добробут населення повністю залежить від іноземної допомоги та численних некомерційних організацій. Близько 40 % імпорту доходів надходить від продажу алмазів. Центрально-Африканська Республіка насправді забезпечує себе продуктами харчування, але до цих пір багато людей страждають від недоїдання і голоду. Це тому, що власники ферм продають свою продукцію в зарубіжні країни, не думаючи про співвітчизників.

8. Нігерія (ВВП на душу населення: $ 755). Нігерія є однією з найбідніших країн Африки - понад 80 % її території покрито пустелею Сахара. Хоча країна в два рази більше Франції, вона має менше 10 тис. км доріг, з яких менше 800 км з твердим покриттям. Всі дороги з твердим покриттям усередині міст. Немає доріг з твердим покриттям, що сполучає міста один з одним. Нігерія є найбільшим у світі експортером урану. Точно так само як і в інших найбідніших країнах світу, тільки 1 з 4 чоловік коли-небудь відвідував школу.

9. Сьєрра-Леоне (ВВП на душу населення: $ 759). Сьєрра-Леоне також є одним з найбільших виробників діамантів у світі. У період 1991- 2001рр. близько 50 000 чоловік були вбиті в громадянську війну, в результаті якої люди стали ще біднішими, ніж вони були колись. Принаймні 500 000 чоловік втекли в сусідні Гвінею і Ліберію. Близько 66 % дорослого населення неграмотні. Сьєрра-Леоне має один з найвищих показників малюкової смертності та низької тривалості життя у світі.

10. Афганістан (ВВП на душу населення: $ 906). Більше 70 % афганців живуть менш ніж на 2 $ в день. Щоб заробити гроші багато людей пішли в торгівлю наркотиками. Афганістан є найбільшим у світі експортером героїну. Проблема наркотиків у цій бідній країні настільки велика, що допінг-контроль показав, що 17 % офіцерів поліції країни останнім часом вживали наркотики. Тільки 30% поліції може читати.

Половина бідних світу мешкає в Південній Азії (827 млн), 29% - у країнах Африки на південь від Сахари (473 млн.). У той же час на південь від Сахари Африка має найвищий індекс бідності в світі. Тим не менш 26 найбідніших субнаціональних регіонів Південної Азії (там проживають 519 млн. жебраків) мають більш високий показник, ніж 38 найбідніших країн Африки південніше Сахари (473 млн.).