Бідність як соціальне явище: суб'єктивний вимір проблеми

Відмінності між регіонами однієї країни можуть бути величезними. Наприклад, у департаменті Лікуала Республіки Конго 74 % населення - бідняки, а в Браззавілі (столиці країни) - 27%. У різних районах Кенії частка жебраків може становити і 4 і 86 %, Східного Тимору - 29 і 86 %, Колумбії - 1 і 15%. бідність соціальний купівельний

Сьогодні три чверті найбідніших мешканців планети живуть у сільській місцевості. Однак урбанізація докорінно змінює сфери розповсюдження та характер злиднів. У 1950 р. чисельність міських жителів становила третину населення земної кулі, в 2000-ті роки - половину, а до середини XXI ст., за прогнозами, досягне двох третей. У 2005 р. 30% мешканців міст світу - 1 млрд. людей- жили в трущобах. Найбільш висока частка мешканців трущоб у країнах Африки на південь від Сахари і в Південній Азії, де у багатьох містах вона перевищує 70 % жителів. Якщо нинішні темпи зростання міського населення і характер розподілу доходів збережуться, то до середини 20-х років чисельність мешканців трущоб досягне 2 млрд. Життя в трущобах - це високий рівень захворюваності, дитячої смертності, злочинності та інших проявів антигромадської поведінки. Закритість життєвих перспектив створює живильне середовище нестабільності і збільшує потенціал насильства. "Світ сидить на бомбі сповільненої дії", - такий висновок авторів дослідження, проведеного UN - HABITAT [30].

Класифікація країн за середньо особовим рівнем доходу маскує проблеми з бідністю. Наприклад, Киргизія відноситься до країн з низьким рівнем доходів, але там всього 5% жебраків, тоді як в Анголі (країна з середнім рівнем доходів) - 77%, а в Намібії (вище середнього) - 40 %.

Державною радою Китаю проведено масштабне дослідження і включено у списки населення, яке потребує допомоги близько 128 млн. китайських жителів. У дану категорію потраплять усі жителі сел, чистий річний дохід яких опустився нижче 2300 юанів (6,33 юанів за долар).

У розвинених країнах за даними офіційної статистики, у другій половині 2000-х років майже 80 млн. (16%) жителів Євросоюзу і близько 40 млн. (13,2%) жителів США жили за межею бідності. У Нідерландах і Данії цей показник становив 10-12%, в Іспанії, Італії та Греції - 20- 21% [30].

У США чисельність бідних в 2010 оцінюється в 46,180 млн. осіб, що становить 15,1% від усього населення. Однак межею бідності в 2010 році Бюро перепису населення США вважало доходи $ 22314 на рік на сім'ю з чотирьох осіб (це $ 15 в день на людину). Кількість бідних виявилася на максимальному рівні за весь час ведення спостережень, тобто з 1959 року, а їх відсоток від загальної чисельності населення - максимальним з 1984 року. Кількість бідних у США збільшується четвертий рік поспіль. Середній дохід сімей знизився на 2,3 % і становить 49,5 тис доларів на рік. У той же час число громадян, які не мають медичної страховки, залишається великим - близько 50 млн. осіб. Таким чином, приблизно кожен шостий житель країни змушений сам повністю оплачувати послуги лікарів, які в США коштують дуже дорого.

Незважаючи на відмінності між окремими країнами, життєві стандарти бідняків "першого" світу в цілому набагато вище, ніж у їхніх побратимів з "третього" і "четвертого" світів. Зрозуміло, практично у всіх розвинених країнах (можливо, крім Північної Європи) є чимало людей, що опустилися на соціальне дно. Але, як правило, бідні тут не голодують, не борються за виживання, найчастіше (як у США) володіють нерухомістю, машинами, мобільними телефонами і т. д.. Безумовно, за мірками країн, що розвиваються, така бідність - недосяжна розкіш.

За мірками ж розвинених країн справа йде по-іншому. Матеріальні аспекти бідності (дохід, добробут в цілому) для них, як і раніше, актуальні. Аж ніяк не всі бідняки здатні забезпечити матеріальні потреби родини, не вдаючись до допомоги держави. Однак для розуміння бідності як складного соціального феномену даних про динаміку доходів недостатньо. Тому більше значення в характеристиках бідності в розвинених країнах відіграють різні види депривації - соціальної, політичної, психологічної [30].

Всі характеристики бідності тісно взаємопов'язані. Неповноцінність за одними критеріями неминуче веде до ущемлення за іншими. Так, низький дохід не дає можливості отримати гарну освіту і ефективно піклуватися про здоров'я, ускладнює родинні стосунки, ускладнює налагодження соціальних зв'язків. Погані здоров'я та освіта, у свою чергу, не дозволяють отримати високооплачувану роботу, повноцінно брати участь у житті суспільства і т.д. В результаті бідність перетворюється в особливий, стійкий стан індивіда, спосіб життя, змінити який неможливо просто шляхом збільшення доходів.

Таким чином, розгляд бідності як соціального феномену шляхом аналізу теоретичних концепцій бідності та міжнародних і національних методологічних підходів до вимірювання бідності дозволяє зробити висновок, що у бідності як соціологічного явища немає єдиної форми. Навпаки, бідність представлена в безлічі форм, специфічних для різних соціальних груп. Але яку б з них вона не приймала, бідність сприймається як крайня точка, яка є неприйнятною суспільством з морально-етичних та економічних причин.

З XVIII ст. до першої половини XX століття сформувалося декілька підходів до вивчення бідності: соціал-дарвіністський, згідно з яким нерівність населення є рушійною силою розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особистості, та егалітарістский, який проповідував загальну зрівняльність як принцип організації суспільного життя. У XX ст. з'являється поняття "відносна бідність", яке стає більш актуальним у сучасному світі. Якщо абсолютну бідність можна ліквідувати підвищуючи рівень життя населення в цілому, то відносна бідність буде існувати завжди через соціальну нерівність.

2. Бідність як соціокультурне явище сучасного українського суспільства

2.1 Соціокультурна обумовленість бідності в українському суспільстві

До 90-х рр.. XX в. в нашій країні бідними вважали осіб, які мають певні індивідуальні або сімейні характеристики: похилий вік, погане здоров'я індивіда, втрата годувальника, відсутність чоловіка (у матерів-одиначок), багатодітність. Деяку роль грали територіальні відмінності у рівні життя: нерівність в економічному розвитку регіонів, а також міста і села; низька кваліфікація, хоча остання не обов'язково супроводжувалася низькими доходами [37].

Стрімка стратифікація в минулому егалітарного українського суспільства відбулася вже на початку 1990-х років, коли різка зміна умов господарювання та масштабна приватизація спричинили концентрацію ресурсів і національного багатства в руках відносно нечисельної групи при зубожінні і низькооплачуваній зайнятості переважної більшості населення. В Україні з'явилися справді багаті родини, при чому їх багатство було сформовано переважно завдяки доступу до державної власності і приватизації найбільш прибуткових її об'єктів. Надзвичайно короткий термін накопичення цього багатства значною мірою вплинув на бажання всіляко демонструвати свої статки, часто навіть перебільшуючи їх. У цей же час сталося катастрофічне падіння рівня життя переважної більшості населення[65, C. 5].

В умовах перехідної економіки дохід став одним з найважливіших диференціючих факторів соціальної стратифікації українського суспільства. В країні склалася ситуація, коли різниця в доходах зростає, і відповідно, збільшується соціальна нерівність. Все різкіше відокремлюються верхні страти від масових верств, відбувається поляризація суспільних структур-розподіл на бідних і багатих, на мало-, середньо- і зверхзабезпечені шари [37].

Неможливість зняти кошти з рахунків та стрімке знецінення вкладів через гіперінфляцію на початку 1990-х рр. (тобто фактична втрата всіх заощаджень) стали ще одним "шоком перехідного періоду" для більшості населення. Це було однією з причин, через яку і нині населення націлене більше на споживання, аніж на заощадження[65, C.20].

Найперше постраждали непрацюючі верстви та ті, хто з різних причин виявився неготовим до різких соціально-економічних зрушень. Прагнучи бодай якось захистити соціально вразливе населення, парламентарі пішли хибним шляхом надання різноманітних пільг та допомог, які часто лише декларувались. На тлі гіперінфляції це неминуче посилювало несправедливість. Значно погіршилося медичне обслуговування, у багатьох випадках медичні та освітні послуги - за законом безкоштовні - стали надавати виключно за гроші. Значну кількість медичних та освітніх закладів у сільській місцевості було закрито. Так як різні галузі і сектори економіки по-різному адаптувалися до нових умов господарювання, посилювалась галузева і, відповідно, регіональна диференціація[65, C. 5].

Втрата роботи на початку 90-х та неможливість її знайти для більшості громадян стала справжнім шоком. Якщо раніше зайнятість гарантувала держава, то в нових умовах все, що може запропонувати держава - це тимчасово підтримати, виплачуючи певний час допомогу по безробіттю, та допомогти з пошуком роботи, якщо особі було надано статус безробітного. Одразу після запровадження обліку безробітних і виплат допомоги чисельність безробітних була невеликою: рівень зареєстрованого безробіття не перевищував 1% [65, C.18], хоча фактично залишилось без роботи значно більше населення. Частина працівників була переведена на умови неповного робочого часу, багатьом була надана відпустка без збереження заробітної плати, тобто теоретично такі працівники вважались зайнятими, а практично перебували у стані прихованого безробіття. Однією з причин низького рівня зареєстрованого безробіття була наявність психологічного бар'єра - не працювати та йти за допомогою до соціальних служб було на той час неприйнятно з погляду суспільної моралі, непрацюючих сприймали або як хворих, або як дармоїдів. Крім того, доволі поширеною була думка, що процеси, які відбуваються в економіці, є тимчасовими, через певний час все повернеться "на свої місця" та підприємства і заклади працюватимуть у звичному режимі[65, C. 18].

Доволі швидко серед населення сформувалось діаметрально протилежне ставлення до статусу безробітного та отримання допомоги від держави. Багатьом вдавалось роками бути на обліку в центрах зайнятості, отримувати різні види допомоги від держави, і при цьому неофіційно працювати.

У 2000-х роках із розширенням переліку державних соціальних програм та видів допомог, дедалі більша частина населення стала претендувати на них. Це викликане не тільки і не стільки зміною вікової структури населення, скільки щорічним запровадженням все нових видів виплат для населення, збільшенням їх розмірів. Як наслідок - в українському суспільстві набули значного поширення утриманські настрої. Так, якщо на початку 90-х рр. відповідальність за власний добробут покладала на себе кожна шоста особа, то вже у 2010 р. - лише кожна десята[65, C.19].

На думку Н. Харченко, як показують результати різних соціологічних опитувань протягом останніх років, у суспільній свідомості домінують песимістичні оцінки матеріального становища і загальна бідність в Україні стала чимось на зразок аксіоми. Близько 2 % населення вважають, що їхнє матеріальне становище вище за середнє у їхньому місті, селищі або селі, в той час як 73 % вважають його нижчим за середнє. Звертає на себе увагу той факт, що майже відсутня чітка відповідність суб'єктивних оцінок матеріального становища об'єктивним характеристикам рівня життя, визначеним на основі реального споживання. Очевидно, що уявлення про середнє, з яким люди порівнюють своє матеріальне становище, виявляються завищеними порівняно з реальним станом справ. Крім того, що нинішній життєвий стандарт мільйонів людей не забезпечує прожитковий мінімум і тим більше достаток, іще кілька причин, які дозволяють пояснити ці цифри:

* "Спогади про щасливе минуле". Негативні оцінки матеріального становища можуть бути викликані втратою колишніх звичних моделей поведінки й споживання.

* "Конфлікт бажаного і можливого". Суперечність між показною розкішшю 1-2 % багатих, а також моделями споживання, широко пропагованими засобами масової комунікації, й реальними можливостями їх досягнення може породжувати гостре почуття несправедливості змін, що відбуваються, або відчуття власної неповноцінності.

* "Несумірність зусиль і винагороди". Невідповідність між відносно благополучним реальним споживанням і низькими суб'єктивними оцінками матеріального становища може викликатися невдоволенням тими способами або величиною зусиль, якими це благополуччя досягається.

* "Невпевненість у завтрашньому дні". Матеріальне становище більшості населення вельми тимчасове - все гаразд доки є робота, здоров'я, щоб працювати на земельній ділянці, заощадження у твердій валюті або майно, яке можна продати. Зазвичай ці складові добробуту або поступово вичерпуються або руйнуються під впливом зовнішніх макроекономічних факторів (це може бути структурна перебудова виробництва і, як наслідок - безробіття, висока інфляція, банкрутство трастів, навіть зміни податкового законодавства або вартості квитків у приміському транспорті). Тобто життя у суспільстві, яке трансформується у невідомому напрямку, супроводжується підвищеною вразливістю і побоюваннями залишитися без засобів до існування[91, C. 47-48].

До цього переліку причин панування занепадницьких настроїв в оцінюванні свого матеріального становища населенням України варто також додати протиріччя між готовністю споживати й готовністю забезпечувати потрібний рівень споживання, яке було розглянуто Є.І. Головахою [18, C. 39]. Аналіз розподілу відповідей громадян України на запитання щодо потреб у різних сферах життя, які залишаються незадоволеними, показує що предметів споживання не вистачає набагато більше, ніж бажання й можливості працювати з повною віддачею [91, C. 48].

Вивчення світових та регіональних критеріїв бідності та порівняння показників бідності в різних країнах світу дозволяють зробити певні висновки. Визначення критеріїв бідності залежить від життєвих стандартів окремої країни, групи країн, регіону тощо. Але для кожної країни безумовно бідність проектується на економіку, соціальні відносини, політику, культуру. Вона безпосередньо впливає на такі базові характеристики життя будь-якої людини, як стан здоров'я і рівень освіти. Вона є причиною або супутнім, обтяжливим фактором багатьох глобальних проблем, що, природно, ускладнює їх рішення. У той же час бідність сама є породженням ряду факторів, що діють на глобальному рівні.

Визначення критеріїв бідності є невід'ємною складовою всіх національних стратегій і програм зниження бідності. Відповідно вирішального значення набуває варіант трактування категорії "бідності" населення України. Проблема бідності населення України лежить в площині іншого понятійного апарату, аніж той, що загально прийнятий [31].

Бідність в Україні має свої стандарти та ознаки, які можна охарактеризувати як відсутність роботи як джерела існування, відсутність належних умов життя, низька якість харчування і високий відсоток витрат доходів сімей на харчування, неможливість користування платними медичними послугами і послугами освіти, низька професійно-освітня підготовка та коротка тривалість життя [100].

Соціальне розшарування в Україні характерне тим, що до категорії бідних потрапили верстви населення, які за освітнім та фаховим рівнем у розвинутих країнах складають основу середнього класу та рушійну силу інноваційного розвитку [83]. За умов відтягування часу у вирішенні проблем бідності в Україні з'являються усе нові верстви бідних, так звані "нові бідні". Часто - це працездатні громадяни, які не в стані заробити достатню кількість коштів для того, щоб утримувати сім'ю. На думку Н. Римашевської, "нові бідні" за освітою, професійною підготовкою, соціальним статусом ніколи не були і не могли бути бідними [25].

До складу бідних у результаті низької заробітної плати та її заборгованості потрапило чимало представників колишнього середнього класу країни. Сюди ж увійшли багато працівників престижних професій: викладацький персонал вузів, професійні медики, науковці, вчителі [78]. На думку Е. Лібанової, існує бідність "сильних" та "слабких": бідність "слабких" - це бідність непрацездатних або частково непрацездатних осіб, осіб з особливими потребами. Така бідність має соціальне забарвлення, вона обумовлена демографічними особливостями окремих категорій населення. Певні прояви бідності "слабких" спостерігаються в будь-яких суспільствах, але підтримка вразливих верств належить до основних функцій держави. Вона має здійснюватися на засадах соціальної допомоги, а не соціального страхування. На відміну від бідності "слабких", бідність "сильних" виникає переважно в кризових умовах, коли повноцінні працездатні особи не з власної вини не в змозі забезпечити своєю працею прийнятні в суспільстві стандарти способу життя. У цьому контексті бідність "сильних" має переважно економічну природу. Власне тому, в першу чергу, потрібно будувати механізм подолання бідності "сильних", які сформують здорове, гармонійне суспільство, в якому бідність "слабких" буде поступово скорочуватися [51].

Наказом "Про затвердження Методики комплексної оцінки бідності" від 08.10.2012 р. Мінфін, Національна академія наук, Мінсоцполітики, Міністерство економічного розвитку і торгівлі та Державна служба статистики затвердили методику комплексної оцінки бідності в Україні. Згідно з цим наказом одними з критеріїв для оцінки бідності в Україні є межа абсолютної бідності, визначена за критерієм прожиткового мінімуму та межа абсолютної бідності, визначена за критерієм вартості добового споживання на рівні 5 доларів США відповідно до паритету купівельної спроможності (гривневий еквівалент 5 доларів США за паритетом купівельної спроможності розраховується Світовим банком) з метою порівняння її з міжнародними показниками.

Межа абсолютної бідності визначається за розміром законодавчо встановленого прожиткового мінімуму у розрахунку на місяць на одну особу та для різних соціально-демографічних груп населення (розмір прожиткового мінімуму щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік) [61].

Межа абсолютної бідності для порівняння з міжнародними показниками визначається за критерієм вартості добового споживання на рівні 4,3 доларів США відповідно до паритету купівельної спроможності [61].

Згідно з законом України "Про Державний бюджет України на 2011 рік" розмір прожиткового мінімуму в Україні на 01.01.2011 становив 894 грн, а також: діти віком до 6 років - 816 грн, діти віком від 6 до 18 років - 997 грн, працездатні особи - 941 грн, особи, що втратили працездатність - 750 грн [29]. За інформацією українського відділення ООН, рівень абсолютної бідності (за межею прожиткового мінімуму) зменшився з 18,5% за 9 місяців 2010 року до 15,2% за 9 місяців 2011 року. При цьому, частка населення із середньодушовими загальними доходами у місяць, нижчими прожиткового мінімуму зменшилась з 23,9% до 23,2%. Тобто в країні бідним можна вважати майже кожного четвертого жителя.

За діючим курсом долара на 1 січня 2012року - 7,99 грн./$1 США, фактичні середньодобові витрати домогосподарства в Україні склали $12,77. При цьому середньодобові витрати на одного члена домогосподарства сукупні витрати становили $4,93 на місяць ($5,53 у ІІІ кварталі), у міських домогосподарствах - $5,47 ($5,94), у сільських - $3,85 ($4,73). Що у свою чергу свідчить про погіршення рівня життя пересічних українців, особливо у сільській місцевості.

З 1 квітня 2012 року встановлена мінімальна заробітна у розмірі 1094 грн., що становила 37,2% середньої заробітної плати за квітень (2942 грн.), та у доларовому еквіваленті дозволяє витрачати у середньому в квітні на одну особу майже $4,5 на добу, що дещо більше міжнародного критерію бідності ($2 США або $4,3 США за паритетом купівельної спроможності на добу).

За оцінками Національного форуму профспілок України прожитковий мінімум для працездатної особи, а відповідно і мінімальна заробітна плата, має становити 2358 гривень, але в середньому по Україні заробітна плата менше [Див. Додаток 4]. Профспілки також наполягають, що розмір мінімальної зарплати повинен бути не менше 45% середньої. МОП і члени Європарламенту вважають, що вона повинна бути не менше 60% середньомісячної заробітної плати.

Україна за розміром мінімальної зарплати значно програє державам Європи. За іншими джерелами інформації, рівень української мінімальної зарплати демонструє все більшу відповідність африканським стандартам. В абсолютних розмірах українська "мінімалка" менше, ніж в таких країни африканського континенту як Алжир, Габон, Ботсвана, Кабо-Верде тощо [32, C. 5].

Відносні критерії визначення бідності вважаються достатньо універсальними для застосування у державах, що мають потужну і стабільну економіку. Орієнтація на 35-50 % середньодушового доходу дозволяє достатньо репрезентативно виділити в цих країнах ту групу населення, яка живе в нестатках відносно домінуючих життєвих стандартів, що мають місце у конкретно взятій країні. Як правило, зі зміною рівня середнього реального доходу в країні змінюється і критерій бідності. В такому випадку питома вага бідних в суспільстві визначається не стільки величиною доходів, скільки їх розподілом, ступенем майнового розшарування, а також асиметрією та гостротою існуючих суспільних антагонізмів, що виникають внаслідок розподілу населення за рівнем доходів. Якщо навіть за вищого рівня життя в країні спостерігається значне розшарування за рівнем доходів, наприклад існує нечисленна група, чий майновий рівень набагато перевищує середній, це неминуче збільшуватиме показники середнього і медіанного доходу і відповідно зумовлюватиме більшу за чисельністю групу населення, чиї доходи за відносними критеріями асоціюватимуться з бідністю. Крім того, використання цього методу пов'язане з проблемами визначення тієї частини середнього доходу, який можна вважати порогом бідності, а також точності статистичного обліку доходів як таких та можливостей їх використання для характеристики матеріальних ресурсів, що є у розпорядженні домашнього господарства, особливо за умови значної "тінізації економіки"[55, C. 42-43].

Наказом "Про затвердження Методики комплексної оцінки бідності" від 08.10.2012 р. Мінфін, Національна академія наук, Мінсоцполітики, Міністерство економічного розвитку і торгівлі та Державна служба статистики затвердили методику комплексної оцінки бідності в Україні. Згідно з цим наказом межа бідності за відносним критерієм визначається за фіксованою часткою середньодушових сукупних витрат - 75% медіанного рівня сукупних витрат конкретної особи, яка займає серединну позицію упорядкованого за зростанням середньодушових витрат ряду населення у розрахунку на одну умовну особу (розрахунок сукупних витрат в еквіваленті на одну умовну особу обумовлений існуванням в домогосподарстві умовно-постійних витрат (плата за житло та паливо, товари тривалого користування тощо)), тобто спостерігається так звана економія на розмірі домогосподарства. В основу розрахунку витрат на умовну особу покладено еквівалентну шкалу, за якою першому члену домогосподарства присвоюється коефіцієнт 1, а всім іншим-0,7 (наприклад, домогосподарство з 3-х осіб має в своєму складі 2,4 умовної особи: 1+0,7+0,7=2,4) [61].

У 2010 році в обстеженні взяли участь 10 428 домогосподарств, дані про які було поширено на все населення країни.

Для розрахунку межі бідності за відносним критерієм використовується медіанне значення сукупних витрат в розрахунку на одну умовну особу дорослого члена домогосподарства.

Медіанний рівень сукупних витрат у розрахунку на одну умовну особу у 2010 році становив 1 258,8 грн на місяць.

Межа бідності за відносним критерієм у 2010 році становила 75% медіанного рівня сукупних витрат, або 944 грн (1 258,8 х 75/100 = 944,1 (округлене 944)).

Чисельність бідного населення, рівень витрат якого є нижчим від межі бідності за відносним критерієм (сукупні витрати у розрахунку на одну умовну особу у 2010 році були нижчими від 944 грн), становила у 2010 році 10 671 435 осіб. Чисельність населення України у 2010 році становила 44 213 844 особи.

Рівень бідності за відносним критерієм у 2010 році становив 24,1%: (10671435/44213844)*100%=24,1% [61].

За даними завідуючої відділом дослідження рівня життя населення Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Людмили Черенько щодо відносної бідності відбувалися позитивні зміни у 2010 році, і тоді Україна мала показник 24,1. "2011 рік - вихід з кризи, але показники вказували, що немає тенденції повернутися назад у докризовий період. Якщо це було 24,1% в 2010-му, то в 2011-му - це 24,3%. Сьогодні економічне зростання не йде великими темпами. І напевно, в 2012-му і 2013-му роках ці темпи не будуть дуже високими. І виходячи з цього, ми думаємо, що показник залишиться 24,3, хоча ми закладали зниження" [48].

На думку генерального директора Київського міжнародного інституту соціології Володимира Паніотто, у розвинених країнах, де практично ніхто не відчуває проблем із харчуванням, критерій "абсолютна бідність" не працює. Водночас є соціальна диференціація, є люди, котрі вважають себе бідними. Так з'являється поняття "відносна бідність". Ймовірно "відносні бідняки" - це люди, котрі одержують на місяць удвічі менше від прийнятого в суспільстві середнього рівня доходів. Для України доцільніше використовувати поняття абсолютної, а не відносної бідності. Вимірювати рівні бідності дуже складно, адже при дослідженнях доходів і витрат населення виявляється, що в середньому в Україні доходи приблизно вдвічі нижчі, аніж витрати. Багато років ставиться запитання: "Оцініть, будь ласка, ваш рівень доходів: набагато вищий за середній, вищий за середній, трохи вищий за середній, середній, трохи нижчий за середній тощо". Виявляється, що буквально до останнього часу сума тих, хто каже, що у нього рівень доходів набагато вищий за середній, вищий за середній і трохи вищий за середній, становила 1,5% населення. Тобто більшість вважають себе бідними або середніми за доходами. Однак, якщо брати реальний розподіл і дивитися, у кого доход вищий за середній, виявиться, що він дійсно скошений у бік бідності, але 20% населення все ж таки мають доход вищий за середній [68].

Директор Інституту демографії та соціальних досліджень Е. Лібанова виділяє особливості української бідності:

1) низький рівень життя населення в цілому;

2) психологічне неприйняття економічної нерівності;

3) украй висока питома вага людей, котрі вважають себе бідними;

4) поширеність бідності серед працюючого населення [48].

Науковець Г. Вербицька додає до цих особливостей ще три:

1) зубожіння значної частини населення, яке до того ж зберігає порівняно високий соціальний статус (рівень освіти, кваліфікації, соціальні зв'язки);

2) ризик збідніти прямо пропорційний кількості дітей до 18 років;

3) регіональна диференціація бідності (рівень бідності серед сільського значно вищий, ніж у великих містах) [13].

На думку Е. Лібанової, досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру - грошовими виплатами, субсидіями, допомогою продуктами, одягом тощо) можна викоренити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом'якшення ж відносної бідності, пов'язаної насамперед з економічною нерівністю населення, потребує більше часу й зусиль в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті власної справи, отриманні необхідної кваліфікації). Що ж до суб'єктивної бідності, то для попередження викликаних нею соціальних конфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних інститутів суспільства [48].

Проблема бідності в Україні традиційно розглядається як одна з найбільш актуальних соціальних проблем, на вирішення якої спрямовано різні державні заходи в сфері соціального захисту населення. До таких заходів можна віднести "Стратегію подолання бідності", що була затверджена Указом Президента від 15 січня 2001 року (де вперше офіційно було дано визначення поняття "бідність") та щорічні програми соціального захисту малозабезпечених верств населення. У системі соціального захисту України існують певні недоліки: існування численних пільг для певних категорій населення; фрагментарний розподіл функцій; складність процедур, що часто дублюють одна одну; недосконалість в обміні інформацією між функціональними підрозділами системи.

Науковий аналіз проблеми бідності в Україні стає можливим лише після запровадження Держкомстатом України вибіркового обстеження умов життя домогосподарств, що проводиться на постійній основі з 1999 року. Це вибіркове обстеження стало інформаційним підґрунтям розробки методики комплексної оцінки бідності [60, C. 126].

2.2 Суб'єктивний вимір бідності в просторі українського суспільства

Українська бідність сьогодні є складним соціально-економічним явищем, що не може бути досліджене лише на основі монетарних підходів. Будь-який з широкої палітри критеріїв бідності, що базується на доходах, ресурсах чи витратах, виявляється вкрай обмеженим при дослідженні українських умов. Ситуація ускладнюється наявністю значних масштабів суб'єктивної бідності і відсутністю її кореляції з об'єктивними оцінками, здійсненими за будь-яким з монетарних підходів. Отже, основні ознаки бідності має визначати саме населення, враховуючи як найбільш поширені потреби, так і відповідність умов життя сучасним суспільним стандартам. Виходячи з цього, сьогодні українську бідність можна визначити як невідповідність умов життя особи чи домогосподарства середнім стандартам, що склалися в суспільстві на думку більшої частини населення. Це трактування укладається в так званий підхід консенсусної депривації,що ґрунтується на суб'єктивному оцінюванні бідності [97].

Суб'єктивна бідність визначається за самооцінкою. А.А. Санягін тлумачить суб'єктивну межу бідності як "суб'єктивне уявлення населення про прийняті в даному суспільстві мінімальні стандарти життя" [6, C. 14]. Тобто людина є бідною тоді, коли вона сама себе такою вважає. Вперше цей підхід було запропоновано голландськими вченими у 1970-х роках. І відтоді він набув чималої популярності як барометр суспільної свідомості і суспільної поведінки. І цей "барометр" останнім часом зашкалює: майже 85% громадян України нині вважають себе бідними [50].

Протягом 9-18 жовтня 2009 року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів всеукраїнське опитування громадської думки. Методом інтерв'ю опитано 1997 респондентів, що мешкають в усіх областях України, у Криму та у Києві за стохастичною вибіркою, репрезентативною для населення України віком від 18 років.

Статистична похибка вибірки (з ймовірністю 0.95 і з урахуванням дизайн-ефекту 1.5) не перевищує 3.3% для показників близьких до 50%, 2,8% - для показників близьких до 25%, 2,0% - для показників близьких до 10%, 1,4% - для показників близьких до 5% .

Одним із пунктів опитування було запитання "Яке з тверджень найточніше відповідає фінансовому становищу Вашої сім'ї?". Серед можливих відповідей були запропоновані наступні варіанти:

Нам не вистачає грошей навіть на їжу;

Нам вистачає грошей на їжу, але купувати одяг вже важко;

Нам вистачає грошей на їжу, одяг і ми можемо дещо відкладати, але цього не вистачає, щоб купувати дорогі речі (такі як холодильник або телевізор);

Ми можемо дозволити собі купувати деякі коштовні речі (такі як телевізор або холодильник);

Ми можемо дозволити собі купити все, що захочемо.

Майже 17% опитуваних зазначили, що їм не вистачає грошей навіть на їжу. Цей показник за розрахунками КМІС дуже тісно скорельований з абсолютним рівнем бідності, що використовується Світовим банком (але вищий за абсолютний рівень бідності на 5-7% в різні роки) [34].

"Українське демократичне коло" на замовлення Інституту політики 20 -25 травня 2011 року провело всеукраїнське опитування. Вибіркова сукупність репрезентує доросле населення України й охоплює всі регіони країни. За місцем проживання опитано 1200 респондентів віком від 18 років і старше. Статистична похибка вибірки без урахування дизайн-ефекту з вірогідністю 0,95 не перевищує ±2,9%.

Результати опитування показали, що кожній десятій українській родини (11,3%) не вистачає грошей навіть на їжу, а 43,9% домогосподарств, хоча й вистачає грошей на їжу, але купувати одяг чи взуття вже складно.

Опитування "Чи доводилось Вам відмовлятися від медичного огляду, від медичної допомоги (операції, лікування в стаціонарі, придбання необхідних ліків) з причини відсутності на це коштів?" було проведене соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова з 19 по 25 червня 2008 року. Було опитано 2014 респондентів віком від 18 років у всіх областях України, Києві та АР Крим за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками. Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95. Результати опитування показали, що майже третина українців (30,1%) не може собі дозволити скористатися потрібною медичною допомогою через нестачу на це коштів [93].

З 19 по 25 червня 2008 року було проведене опитування "Що з переліченого Ви маєте у своїй власності?" соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. Було опитано 2014 респондентів віком від 18 років у всіх областях України, Києві та АР Крим за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками. Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95. Опитування показало, що українці мають:

Власне житло - 79,5% (проти 20,1%, які не мають власної квартири або дому);

Автомобіль - 27,5% (проти 72,3);

Заміський будинок - 16,8% (проти 82,6%);

Телевізор - 95,2% (проти 4,5%);

Холодильник - 93,5% (проти 5,8%);

Пральна машина - 81,4% (проти 18,4%) [94].

Інше опитування "Яке в цілому матеріальне становище вашої сім'ї?", проведене в цьому ж році, показує, що 43-60% українців в цілому має кошти на життя, але придбання речей тривалого вжитку, таких як меблі, холодильник, телевізор, уже викликає труднощі [95].

Протягом 11-20 червня 2010 року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів всеукраїнське опитування громадської думки щодо планування відпочинку. Методом інтерв'ю опитано 2028 респонденти, що мешкають в усіх областях України та Криму (включно з містом Києвом) за стохастичною вибіркою, репрезентативною для населення України віком від 18 років.

Статистична похибка вибірки (з ймовірністю 0.95 і за дизайн-ефекту 1.5) не перевищує 2.3% для показників близьких до 50%, 2,0% - для показників близьких до 25%, 1,4% - для показників близьких до 10%, 1,0% - для показників близьких до 5%.

Дослідження показало, що загалом по Україні, 66% населення не планують відпочивати; серед них 25% тих, хто не має можливості кудись поїхати. Крім того:

На другому місці за популярністю відповідей - відпочинок у Карпатах, Криму та інших містах (16%)

Провести відпустку на дачі або в заміському будинку планують 6% опитаних, поїхати до родичів у село - 5%;

Поїздку на відпочинок за кордон планує лише 1% опитаних українців [36].

Інформація про відпочинок українців, яку надають туристичні агентства, значно відрізняється від суб'єктивної оцінки опитуваних. Так директор однієї з найкрупніших туристичних фірм України "Феєрія" Ігор Захаренко та менеджер фірми "Поїхали з нами" Тетяна Бондар розповідають, що відпочивають українці достатньо. Наприклад, на Новий рік 2012 року, багато людей хотіли поїхати до Карпат дійсно, але не було додаткових потягів. І вже за 45 днів квитків уже не було. Тобто, це вже для людей була проблема. Інший приклад: колись австрійці показали - 17 мільйонів виїздів щороку з України! Тобто, кожен третій, насправді, це, може, кожен другий, бо хтось два-три рази їздить. Дорожчі тури продавалися краще, ніж дешеві. Тому що людина думає так: я краще поїду один раз, але це буде якісний відпочинок, я отримаю якісні враження, я приїду звідти з гарним настроєм, це буде один, ніж я поїду два-три, але це буде щось середнє [46].

Протягом 12-22 червня 2009 року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів всеукраїнське опитування громадської думки щодо доступності освіти та рівня заробітної плати. Методом особистого інтерв'ю опитано 2012 респондентів, що мешкають в усіх областях України, АР Крим і в місті Києві за стохастичною вибіркою, репрезентативною для населення України віком від 18 років [35].

Статистична похибка вибірки (з ймовірністю 0.95 і з урахуванням дизайн-ефекту 1.5) не перевищує 3.3% для показників близьких до 50%, 2,8% - для показників близьких до 25%, 2,0% - для показників близьких до 10%, 1,4% - для показників близьких до 5%.

Результати дослідження показали, що заледве 16% респондентів вважають, що отримують заслужену платню. 95% опитаних повністю або радше погоджуються, що в країні існує надто велика різниця в доходах, і на таке масове переконання не впливає стать, вік, освіта, регіон, тип поселення.

Респонденти з вищою освітою дещо частіше вказують на відповідність оплати та кваліфікації - серед них так вважає 17% проти 11% із середньою спеціальною освітою. В цілому ж понад 40% опитаних з освітою вище середньої загальної вважають, що рівень оплати їхньої праці значно нижчий, ніж має бути відповідно до кваліфікації та зусиль, і до третини серед них, що він трохи менший [35].

Розміщення на сходинках уявної соціальної піраміди зазвичай залежить від трудової зайнятості респондента. На найнижчій сходинці суспільної ієрархії в Україні розміщує себе третина пенсіонерів і 9% працюючих.

Громадяни України масово наполягають на більш дієвому втручанні держави загалом та виконавчої влади зокрема у процеси соціально-економічного розшарування. Саме тут зафіксовані найбільш узгоджені установки населення, які суттєво не варіюються ані за регіонами України, ані за іншими показниками, що диференціюють індивідів. Уряд, на думку населення, має зменшувати соціальну різницю між особами з високими та низькими доходами за рахунок вищого оподаткування тих, хто отримує більше, забезпечувати прийнятний рівень життя для безробітних та бідних.

Дев'ять з десяти опитаних (87%), незалежно від регіону, вважають, що зобов'язанням саме уряду є забезпечення прийнятного рівня життя за рахунок зменшення різниці між тими, хто отримує високі та низькі доходи. Більше половини опитаних громадян (54%) дотримуються думки, що люди з високими доходами мають сплачувати набагато більші податки, ніж вони сплачують зараз (у Західному регіоні частка таких сягає найвищого рівня - 60%, а в Центральному - найнижчого - 45%), і ще до 30% схиляються до думки про стягнення з багатих більших податків. Лише 10% респондентів виступають за збереження розмірів податків, причому городяни вдвічі частіше, ніж селяни.

Міру невідповідності зарплати, з точки зору опитаних, можна було оцінити через співставлення реального та бажаного заробітку для представників деяких професій і певних сум, які б відповідали вимозі справедливості оплати. Очевидним розривом у цих уявленнях виявилось те, що лікар-терапевт заробляє втричі менше, ніж заслуговує, коли міністр уряду - втричі більше, хоча справедливо було б, на думку опитаних, якби міністр отримував тільки вдвічі більшу за лікаря платню, а не таку, як зараз - більшу у 20 разів.

Украй несправедливою сприймається опитаними ситуація, коли нерівність в доступі до вищої освіти залежить від рівня матеріального достатку. Водночас майже укоріненою в масовій свідомості є оцінка нерівності шансів на здобуття вищої освіти, адже лише трохи менше третини опитаних вважають, що в Україні кожен має рівні шанси на вступ до університету незалежно від статі, національності чи соціального походження. Загалом у країні лише 9% людей вважають, що доступність університетських лав не залежить від заможності родини [35].

Згідно з соціологічними опитуваннями, які здійснив Київський міжнародний інститут соціології, у 1991 р. 16% опитаних вважали, що за забезпечення себе усім необхідним повинні нести відповідальність самі люди, 31% - держава, решта вважали, що відповідальність мають нести обидві сторони. Через 10 років ситуація дещо змінилась - збільшилась частка осіб, схильних до власної відповідальності - до 26%, за рахунок зменшення частки тих, що поділяють відповідальність порівну - до 45% [81].

Інше опитування, що здійснює Держкомстат України на постійній основі, починаючи з 2006 р., дає дещо інші результати, однак в цілому підтверджує висновок про сильні утриманські настрої в українському суспільстві - менше десятої частини населення покладаються на себе в тому, щоб забезпечувати добробут своєї родини. Значна більшість, повністю або частково, покладається на державу[54, C. 47].

Таким чином, результати соціологічних опитувань показують, що на 2011 рік більш ніж 10 відсотків українських родин вважають, що не можуть дозволити задовольнити життєво необхідні потреби у харчуванні та лікуванні, тобто знаходяться під межею абсолютної бідності. 30 - 40 відсотків українців мають можливість задовольнити життєво необхідні потреби, але не більше, що не дає їм змогу вести повноцінне та щасливе життя у суспільстві. Цю частину населення можна віднести до відносно бідної (за суб'єктивною оцінкою українців).

Результати соціологічних опитувань щодо оцінки українцями власних можливостей дуже суперечливі. Респонденти, які визначають себе відносно бідними, тобто не мають змогу придбати речі тривалого вжитку, одночасно вже мають все необхідне (меблі, техніку тощо). Крім того, соціологічні опитування показують, що тільки 1 відсоток українців може дозволити собі поїздку за кордон, у той час, як туристичні агенції спростовують ці дані. По-перше, за кордоном відпочиває набагато більше українців, ніж 1 відсоток, а по-друге, рідкі виїзди скоріше пов'язані не з нестачею коштів, а з бажанням змінити кількість на якість.

Українське суспільство має масове бажання забезпечити повну рівність для всіх за рахунок заможних людей. Це свідчить про те, що багаті в нашій країні не викликають довіри, а скоріше асоціюються з кримінальною діяльністю, інакше б населення прагнуло більше та інтенсивніше працювати, відкладати або інвестувати гроші для того, щоб достигнути їх матеріального рівня. А впевнені в неможливості чесного заробітку, люди не мають мотивації, що породжує утриманські настрої.

У суспільствах з невисоким рівнем життя, до яких належить Україна, виникає небезпека підміни системи цінностей споживчими потребами та вподобаннями. За таких умов виникає відчуття постійного невдоволення власним життям, заниження самооцінки та масового поширення утриманських настроїв в суспільстві. Надвисокі масштаби суб'єктивної бідності та невідповідність самооцінки матеріального стану об'єктивно визначеним параметрам стали ознакою незалежної України [54].

Дослідники стверджують, що на сьогодні значно зросли очікування допомоги від держави, тому вони висловлюють впевненість у тому, що суб'єктивна бідність страшніша, ніж об'єктивна.

2.3 Методи та шляхи подолання бідності

На думку сучасних українських дослідників, в основу всієї державної політики подолання бідності має бути покладено визнання того, що даної мети не можна досягти виключно шляхом підтримки вже знедолених [65]. При всій важливості таких кроків не можна не зазначити: подальше поширення традиційних схем соціального захисту на широкі верстви населення призведе лише до зростання навантаження на дану систему і згодом - до її організаційно-фінансової неспроможності виконувати покладені на неї типові функції з підтримки нужденних. Задекларована європейська орієнтація України, перш за все, потребує доктринальної відмови від моделі "дешевої робочої сили", закріплення на нормативно-правовому рівні соціально прийнятних параметрів оплати праці.Тому основними шляхами подолання бідності в Україні вважають:

1) у сфері виробництва - модернізацію його матеріально-технічної бази, стимулювання ділової активності, відтак - забезпечення економічного зростання тощо;

2) у сфері розподілу доходів - забезпечення справедливого розподілу доходів населення через використання податкової системи, соціального страхування з його пенсіями, допомогою з безробіття та втрати працездатності;

3) у сфері доходів населення - підвищення рівня заробітної плати та забезпечення стабільності її виплати;

4) у сфері зайнятості - зменшення безробіття шляхом регулювання ринку праці та створення нових робочих місць;

5) в освітній сфері - спрямування інвестицій у систему освіти заради формування висококваліфікованої, у подальшому - високооплачуваної робочої сили [65].

Для запобігання виникненню та подолання бідності населення в Україні, зокрема й зайнятих осіб, на сучасному етапі пропонуються такі заходи щодо вдосконалення механізму формування й реалізації державної політики подолання бідності:

- доопрацювання законодавчої бази з метою підвищення розміру державних соціальних стандартів та гарантій, узгодження необхідних наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг із сучасними вимогами розвитку суспільства, приведення національних соціальних стандартів, котрі стосуються питань оплати праці, прожиткового мінімуму, окладів Єдиної тарифної сітки, пенсійного забезпечення, загальнообов'язкового державного соціального страхування, соціальної допомоги сім'ям із дітьми та малозабезпеченим сім'ям у відповідність до міжнародних норм Європейської соціальної хартії;

- недопущення зниження доходів бідних верств населення шляхом забезпечення загальновизнаних соціальних стандартів;

- реалізація права людини на працю через створення правових, економічних та інституційних умов розвитку особистості; створення реальних можливостей для самостійного виходу з бідності працездатних прошарків населення на трудовій основі (створення робочих місць із гідною оплатою праці, що матиме стимуляційний характер (частка в доходах населення повинна бути не менше 80-85%, а не 42%); розширення ринку зайнятості, розроблення та прийняття Державної програми зайнятості населення;

- удосконалення соціально-економічного моніторингу з урахуванням оцінки соціального самопочуття населення та визначення матеріальної нездоланності; що допоможе вирішити проблеми зростання рівня та підвищення якості життя, а відповідно, сприятиме реалізації ефективної соціальної політики як на регіональному, так і на державному рівні;

- проведення експертизи соціальних наслідків усіх впроваджуваних реформ шляхом визначення пріоритетів та напрямів використання бюджетних коштів, передбачених державними програмами подолання бідності на кожному етапі їх реалізації; забезпечення прозорості, громадського контролю й звітування відповідальних виконавців щодо здійснення відповідних заходів державної політики; проведення державного контролю задіяних інструментів та оцінки результатів виконання завдань державної політики;

- створення інформаційної бази отримувачів соціальної допомоги, яка інтегрувала б інформацію управлінь соціального захисту населення, податкових адміністрацій, управлінь пенсійного фонду на єдиних методичних підходах із метою оптимізації їх роботи, забезпечення якісної й ефективної системи надання соціальних послуг і соціального захисту бідних верств населення та ін. [39].

Для виявлення методів подолання бідності треба чітко з`ясувати аспекти бідності, зокрема суб'єктивної. З тією метою з 1 по 27 листопада 2013 р. було здійснене соціологічне дослідження "Аспекти суб'єктивної бідності працюючого населення України" (листопад 2013 року, N=120) [див. Додаток 1]. Мета дослідження: визначити основні чинники, які впливають на формування суб'єктивної бідності працюючих українців.

Для сбіру якісних даних було проведене опитування методом незакінчених речень 120 працюючих мешканців міста Дніпропетровськ віком 16-59 років з різними статками та рівнем освіти.

Під час опитування респондентам пропонувалося закінчити наступні речення:

1. "Бідність - це: …"

2."Бідна людина відрізняється від небідної …"

3."Робота для мене в фінансовому плані - це: …"

4."Освіта для мене - це: …"

5."Підвищення кваліфікації сприяє…"

6. "В фінансовому плані родина …"

7."Отримувати пристойний прибуток, працюючи в Україні, …"

8. "Долати власну бідність можливо у віці …"

9. "Враховуючи мій рівень життя, я вважаю себе…"

10. "Я вважаю себе бідним (небідним), тому що …"

11. "Для того, щоб не бути бідним, я …"

Вік____

Стать____

За результатами соціологічного опитування 29% респондентів вважають себе бідними, тобто, кожен третій з опитаних визначив себе бідним. За статтю бідними частіше себе вважають чоловіки. За віковим складом це особи віком від 50 років та більше.

В ході дослідження було виявлено основні чинники, що впливають на формування суб'єктивної бідності працюючого населення. На першому місці знаходяться економічні чинники (ці чинники відзначили 98% респондентів) - достатній дохід, наявність власності та накопичень. Друге місце займають освітньо-кваліфікаційні чинники (зазначили 58%) - вища освіта, кваліфікаційний рівень. Значну роль відіграють соціальні чинники (зазначили 16%) - підтримка родиною, соціальний статус. Лише мала частка відведена психологічним (2%) та регіональним (1%) чинникам. Жоден з респондентів не зазначив демографічних чинників.

Суб'єктивна бідність серед працюючого населення має не завжди економічне підґрунтя. Бути бідним - це не тільки не мати достатньо коштів на життя, а й не мати освіти, кваліфікації, родини, що підтримує, високого соціального статусу, позитивного відношення до життя тощо.

Отже, за світовими стандартами українське населення знаходиться над межею абсолютної бідності, але сільські домогосподарства мають значно гірший рівень життя та знаходяться у зоні ризику. Щодо абсолютної бідності, яка розраховується за допомогою прожиткового мінімуму, то тут можна зробити висновок, що майже четверта частина українського населення страждає від недостачі коштів. Але це з при умові, що офіційні статистичні дані співпадають з реальними доходами українців.

Оцінка бідності за відносним критерієм краще відображає реальний стан рівня життя українців, бо приймає до уваги матеріальні ресурси, які є у розпорядженні домогосподарств. Рівень відносної бідності в Україні залишається високим та на 2010 рік становить 24,1 відсоток населення. Насамперед це пов'язано з економічною нерівністю українського населення.

В останні роки стан відносної бідності набув позитивних змін, але темпи покращення життя за цим показником дуже повільні. Крім того, суб'єктивна бідність, якою "нагороджують" самі себе українці, викликає трудову пасивність, яка, у свою чергу, тягне за собою погіршення стану економіки країни в цілому та зростання рівнів абсолютної та відносною бідності.

...