Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Кваліфікаційна робота бакалавра: 90 сторінок, 5 таблиць, 68 джерел.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є умови виникнення й особливості вирішення соціально-трудових конфліктів.

Предметом дослідження є соціальні механізми, що породжують соціально-трудові конфлікти й сприяють їхньому попередженню й вирішенню, а також їхній вплив на соціально-трудову конфліктність.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є з'ясування характеру, ролі, змісту компонентів соціальних механізмів, попередження й вирішення соціально-трудових конфліктів, напрямків їхньої дії й наслідку впливу на соціально-трудову конфліктність.

Бакалаврське дослідження складається з трьох розділів.

Перший розділ присвячений визначенню поняття соціально-трудових конфліктів; встановлено функції соціально-трудового конфлікту.

В другому розділі досліджено умови загострення й фактори зниження гостроти соціально-трудового конфлікту; особливості соціально-трудових конфліктів в Україні в трансформаційний період; особливості соціальних механізмів попередження й вирішення соціально-трудових конфліктів в Україні.

Питання з охорони праці досліджуються в третьому розділі: аналіз потенційних небезпек; заходи мінімізації залежності від психологічного впливу глобальної мережі; заходи по забезпеченню пожежної безпеки.

СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИЙ КОНФЛІКТ, МЕХАНІЗМИ КОНФЛІКТУ, ПОПЕРЕДЖЕННЯ КОНФЛІКТУ, ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ, ТРАНСФОРМАЦІЙНИЙ ПРОЦЕС, ВИРОБНИЦТВО, ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

Зміст

соціальний трудовий конфлікт загострення

Вступ

1. Теоретичні аспекти соціальних механізмів у вирішенні соціально-трудових конфліктів

1.1 Поняття соціально-трудового конфлікту

1.2 Функції соціально-трудового конфлікту

1.3 Умови загострення й фактори зниження гостроти соціально-трудового конфлікту

2. Соціально-трудові конфлікти і їхнє вирішення у сучасній Україні

2.1 Особливості соціально-трудових конфліктів в Україні в трансформаційний період

2.2 Особливості соціальних механізмів попередження й вирішення соціально-трудових конфліктів в Україні

3. Охорона праці

3.1 Аналіз потенційних небезпек

3.2 Заходи мінімізації соціальних конфліктів у сфері праці

3.3 Заходи з пожежної безпеки

Висновки

Перелік посилань

Вступ

Актуальність теми. Проблеми соціально-трудових конфліктів і соціальних механізмів їхнього попередження, стали актуальними у зв'язку із трансформаційними процесами, які відбуваються в сучасній Україні. Демократичний розвиток українського суспільства створив нову ситуацію в соціально-трудових відносинах, коли значна частина функцій по їх врегулюванню переходить від держави до сторін цих відносин: найманим робітником і роботодавцем.

Соціально-трудовий конфлікт є одним з найважливіших факторів суспільного розвитку, особливо в соціально-економічній сфері, у соціально-трудових відносинах. В умовах трансформації українського суспільства на окремих її етапах, соціально-трудові конфлікти іноді важко було відокремити від інших, які відбувалися майже у всіх сферах громадського життя: політичної, соціально-культурної, соціально-економічної, щодо перерозподілу власності на засоби виробництва й інші.

Разом з тим перехід до іншої системи соціально-економічних відносин супроводжується кризовими явищами, на тлі яких соціально-трудові конфлікти здобувають більшу гостроту й підсилюються їхні негативні функції й наслідки.

Це актуалізує необхідність в ефективних способах вирішення гострих суспільних протиріч, соціальних конфліктів, у соціальних технологіях, їхнього попередження й вирішення, розробка й застосування яких опиралася б на знання про соціальні механізми. У зв'язку із цим проблема вивчення цих механізмів здобуває особливе значення, тим більше, що на даний момент вони вивчені недостатньо.

У теоретичному плані розробленість теми можна розділити на кілька рівнів. Найбільш розроблені питання конфліктології. Основи теоретичної конфліктології заклали К. Маркс, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм, М. Вебер.

Теорія соціального конфлікту розроблена Р. Дарендорфом, Л. Козером, Й. Галтунгом, К. Боулдінгом, Л. Крісбергом, С. Карінгером, М. Дайчем, Дж.Г. Скоттом, Дж. Тернером.

Значний внесок у розвиток теоретичної конфліктології внесли А.Г. Здравомислов, А.А. Ручка, В.В. Танчер, Є.І. Степанов, Л.А. Нечипоренко, В.Н. Кудрявцев, А.М. Бандурка, В.А. Друзь, А.К. Зайцев, Є.І. Головаха, І.Є. Бекешкіна, Є.Ю. Звонков, В.М. Шаленко, А. Ішмуратов, Ф.М. Бородкін, Н.М. Коряк і інші.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є з'ясування характеру, ролі, змісту компонентів соціальних механізмів, попередження й вирішення соціально-трудових конфліктів, напрямків їхньої дії й наслідку впливу на соціально-трудову конфліктність.

Для досягнення поставленої мети необхідно було виконати наступні завдання:

– проаналізувати поняття соціально-трудового конфлікту;

– досліджено функції, умови загострення й поширення соціально-трудових конфліктів;

– вивчити особливості соціально-трудових конфліктів у сучасний період;

– зробити аналіз поняття, особливостей, складових частин і напрямків дії соціальних механізмів попередження й вирішення соціально-трудових конфліктів;

– визначити вплив соціальних механізмів на соціально-трудову конфліктність і необхідність корекції цього впливу.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є умови виникнення й особливості вирішення соціально-трудових конфліктів.

Предметом дослідження є соціальні механізми, що породжують соціально-трудові конфлікти й сприяють їхньому попередженню й вирішенню, а також їхній вплив на соціально-трудову конфліктність.

Методи дослідження. Використовувалися методи соціологічних опитувань, контент-аналізу змісту документів і повідомлень у пресі.

Наукова новизна:

- на основі узагальнення раніше визначених понять соціальних механізмів, визначене поняття соціальних механізмів попередження й вирішення соціально-трудових конфліктів, як сукупності соціальних явищ і процесів, що визначають попередження й вирішення соціально-трудових конфліктів;

у розвитку уявлень про соціальну природу соціальних механізмів виявлено, що соціальними механізмами попередження й вирішення соціально-трудових конфліктів можуть виступати елементи соціальної системи: соціальна структура, соціальні цінності, потреби й інтереси, соціальні інститути, асоціації й групи, а також дії соціальних акторів, які можуть сприяти попередженню й вирішенню соціально-трудових конфліктів як окремо, так і в комплексі, а також взаємодіючи між собою;

установлено, що такі соціальні механізми попередження соціально-трудових конфліктів, як соціальна інтеграція, соціальний діалог, соціальне партнерство, організації найманих робітників і роботодавців, соціально-трудова політика, ступінь організованості найманих робітників і роботодавців не істотно впливають на зниження соціальної напруженості й соціально-трудової конфліктності. Більше вагомими виявилися фактори культурного характеру.

1. Теоретичні аспекти соціальних механізмів у вирішенні соціально-трудових конфліктів

1.1 Поняття соціально-трудового конфлікту

Соціально-трудовий конфлікт відноситься до соціальних явищ, про що свідчить сама його назву. Тому, методологічною основою його вивчення повинна бути методологія соціальних наук, насамперед соціологічна методологія. При цьому варто врахувати, що соціологія - наука мультипарадигматична, тобто вона розвивається на основі декількох методологічних парадигм: символічного інтеракціонізму, феноменології, біхевіоризму, функціоналізму, конфліктизму, теорії соціального обміну й інших.

Дж. Рітцер виділяє такі парадигми як: структурний функціоналізм і соціологію конфлікту, дефініціоністичну соціологію (включаючи в останню інтеракціонізм і феноменологію), біхевіоризм [1]. На наш погляд, у соціології можна виділити значно більше число методологічних парадигм, які так чи інакше випливають із основних соціально-філософських підходів вивчення соціальної реальності. Ця мультипарадигматичність соціології або, якщо виразитися інакше, методологічний плюралізм, свідчить про відносність вихідних соціально-філософських посилань, що поклали початок безлічі методологій. Всі вони з'являються в результаті того, що попередні парадигми виникали як необхідність вивчення тих аспектів соціальної реальності, які виявлялося неможливим досліджувати, опираючись на колишні парадигми. Разом з тим, поява нових парадигм, як правило не скасовувала використання старих. Ті й інші продовжують існувати, оскільки їхні предметні області становлять постійно поповнюючу систему соціологічного знання. Тому, соціолог у певній мірі вільний у виборі тої або іншої методологічної парадигми. Справжня наукова перспектива в мінливому світі й мінливих поданнях про нього полягає не в "суперечках між прихильниками різних шкіл", а у включенні корисних ідей і гіпотез різних шкіл у єдиний теоретичний "пролегомен" [2]. Так, наприклад, вчинив П.М. Блау, об'єднавши ідеї функціоналізму Т. Парсонса, теорій конфлікту, інтеракціонізму й обміну. Взагалі, в історії соціології 20-го століття важко знайти дослідника, що у своєму методологічному арсеналі опирався б тільки на одну парадигму.

Висловлюючись про відносність окремих парадигм, Р. Мертон відзначав, що парадигми - це збільшувальне скло, але дивлячись через нього можна упустити стратегічно важливі масиви інформації [3] через обмеженість кругозору. Тому чим більше парадигм задіяно в пізнавальному акті, тим надійніші висновки дослідника.

Як зауважує В.В. Танчер, соціологічний дискурс характеризується широкою дифузією парадигмальних установок, взаємним збагаченням концепціями й поняттями [4]. Ця дифузія сполучена з характером самої соціальної реальності, її дискурсивністю [5].

Разом з тим 20-те століття характеризується появою в методологічному арсеналі науки підходу, корисного в будь-якій сфері досліджень, у будь-якій науці, у тому числі в соціології, а саме, системного підходу, що є вдалою спробою переносу на суспільство закономірностей, виявлених при вивченні функціонування живих організмів [6]. Його корисність полягає в тому, що він на різних стадіях дослідження дозволяє розглядати об'єкт як систему, що складається із взаємозалежних елементів, і застосовувати повну й ефективну сукупність методів. Це саме припускає опору на як можна більшу сукупність різних взаємодоповнюючих теоретичних баз, що склалися в умовах диференціації знання [7 і його одночасного синтезу, що припускає застосування різних парадигм в одному дослідженні [8].

Системний підхід не можна абсолютизувати. Головний його принцип полягає у вимозі розглядати досліджуване явище як систему, де частина залежить від цілого й навпаки, ціле залежить від частини, і разом з тим досліджуване явище є підсистемою системи більш високого рівня. Ясно, що в безлічі випадків така залежність може бути предметом тільки більш-менш обґрунтованих гіпотез, але ніяк не встановлених наукових фактів.

Необхідно враховувати, що відносно соціальних систем (явищ), системний підхід варто застосовувати досить обережно, не забуваючи, про те, що його застосування в соціальних науках носить обмеження, зв'язані зі специфікою соціальних утворень, стан людей здатних самостійно мотивувати своє поводження, діяти у відповідності зі своїми цілями. Застосовуючи системний підхід і аналіз соціального конфлікту, ми повинні пам'ятати, що розглядати його як систему або підсистему - можна досить умовно. Він швидше за все не система, а стан системи.

Системний підхід і методологічний плюралізм не виключають деякої ієрархії методів, що може бути вибрана самим дослідником залежно від поставленого перед ним завданням [9, 10]. У методології вивчення соціальних явищ на перше місце ми б поставили загальнонауковий принцип сходження від конкретного через абстрактне до осмисленого конкретного, або інакше кажучи, рух наукової думки від реальності через абстрактне до зрозумілої реальності. Цей метод розробляли Ф. Бекон, К. Маркс, а відносно соціології - за допомогою понять "ідеальний тип" і "конструюючий тип" - М. Вебер і Г.П. Беккер.

Ф. Бекон конструюючи свій метод наукового дослідження, думав, що нове знання виходить шляхом сходження від частковостей до аксіом, індуктивно виведених суджень. Спочатку воно індукціюється в аксіомах нижнього рівня. Потім шляхом узагальнення, створюються аксіоми більш високого рівня. І, нарешті, сходять до загальних аксіом [11]. Методологія Ф. Бекона передбачала перевірку теоретичних положень чуттєвим досвідом. Причому, під чуттєвим досвідом у даному контексті малося на увазі щось близьке поняттям "досвід", "експеримент", "практика".

К. Маркс слідом за Г. Гегелем розробляє метод сходження від абстрактного до конкретного. Основна ідея цього методу полягає в тому, що дослідник зіштовхуючись із реальністю, намагається внести в неї деякий порядок, осмислити її. Для цього в реальному виділяються, шляхом абстрагування, деякі властивості. На рівні теорії ці властивості вибудовуються в певну модель і ця модель накладається потім на реальність. У такий спосіб реальність "схоплюється" дослідником.

Можна сказати, що Ф. Бекон, Г. Гегель і К. Маркс розвивали один метод, що у цілому можна було б назвати рухом від реальності через абстракцію до зрозумілої реальності. Зіштовхуючись із реальністю, дослідник сприймає її цілісно, як феномен, і намагаючись зрозуміти її, виділяє в ній безліч властивостей, які виступають у свідомості абстракціями, оскільки від цих властивостей відділяється все випадкове й несуттєве. Але це тільки перший етап розуміння. На другому етапі, як указує К. Маркс, свідомість вертається до конкретного, відтворює його "як духовно конкретне" [12]. Реальність по Марксові - вихідний пункт пізнання, але у свідомості вона виступає як результат синтезу безлічі абстракцій. Ф. Бекона, Г. Гегеля й К. Маркса можна вважати родоначальниками синтетичного методу пізнання, як руху від непізнаної реальності через абстрактне й синтетичне до пізнаної реальності. Другий етап у цьому русі більше розроблений. "Дослідження на етапі руху від предметно-конкретного до абстрактного (вихідним ідеалізаціям) далеко не завжди відображається у викладі, адже процес наукового викладу теоретичного знання, з'являється як сходження від абстрактного до теоретичного, конкретного..." [13]. Цей процес може складатися з декількох циклів сходження у вигляді "спіралі" і герменевтичних кіл.

Поряд з абстрагуванням і синтезом у соціології застосовується ідеальне типізування.

Ідеальний тип, поняття М. Вебера, сформульований ним для зрозуміння реальності, на відміну від абстракції або аксіоми, не представляє чистої властивості або класу об'єктів, а деякий ряд, який можна було б назвати неправильним класом або класом з розмитими кордонами. Ідеальний тип позначає якусь сукупність властивостей, кожне з яких не обов'язково є у всіх об'єктів даного класу. Але в цілому всі об'єкти більш-менш схожі на ідеальний тип [14]. Отже, тут ми маємо справу зі складною абстракцією, що поки ще служить не для повного й адекватного відбиття реальності, а всього лише для одного з моментів її розуміння, коли реальність, порівнювана з ідеальним типом, аналізується як щось, що може мати той або інший вигляд, залежно від дії тих або інших факторів.

Аналогічну роль у русі від конкретного, або краще, від реального, через абстрактне до усвідомленої реальності грає й поняття конструюючий тип, уведене в соціологію Г. Беккером. Конструюючий тип відрізняється від ідеального типу більшою синтезуючою здатністю. Він являє собою більш цілеспрямовану спробу дослідника рухатися від реальності до теорії й тому, претендує на більш чіткі межі класу об'єктів, які він допомагає осмислити. Щоб виконати цю роль, він повинен існувати в деякому континуумі на шкалі з полюсами у вигляді крайніх значень. Завдяки цьому, будь-якому об'єкту класу можна підібрати відповідну конструкцію ідеального типу і з її допомогою пояснити його. Оскільки новий тип - конструюючий, то в конструкцію можна ввести який завгодно елемент із якої завгодно реальності, простежити який завгодно каузальний або функціональний зв'язок. Евристична здатність конструюючого типу стає значно вища, ніж в ідеального типу, що дає підставу його творцям прирівнювати його до теорії. Стосовно соціально-трудового конфлікту, конструювання реальності означає введення в конструкцію різних теоретичних положень, по різному пояснюючи сутність і особливості даного конфлікту й різних моделей, що пропонують йому рішення.

Реальність, "схоплена" в абстракціях, ідеальних типах у конструюючих типах, і навіть у систематичних теоріях - далеко не повна. Людина, живе в реальності, "схопленої" соціальним запасом знань, "типізації" що містить у собі лише в якості складової частини [15]. Отже, сутність соціально-трудового конфлікту й механізми його вирішення, не можуть бути зрозумілі повною мірою й остаточно. З розгортанням соціальної реальності, як продукту діяльності людей, що здійснюється ними на основі певного соціального запасу знань, уявлення про соціально-трудовий конфлікт завжди будуть мати деяку відносність, обумовлену цим запасом.

Всі спроби стати на ґрунт монометодологізму, неминуче приведуть до редукціонізму й, як думав Е. Гуссерль, до кризи науки [16], оскільки редукціонізм шукає аргументи в абсолютизації окремих рис невичерпного процесу пізнання [17], у той час, як обидві цілком альтернативні точки зору можуть виявитися правдивими [18] у різних відносинах до реальності, а реальність, як відомо, невичерпна. Причому, настійність альтернативних теоретизацій така, що багато хто воліє не чекати експериментального підтвердження вихідних теоретичних допущень (гіпотез), а активно розробляє кілька версій, кілька інтерпретацій емпіричних фактів [19], сподіваючись, видимо, верифікувати теорії чи теоретичні положення після й більш економним способом, шляхом порівняння наслідків, виведених з них реальністю.

Соціальна конфліктологія розвивалася в руслі безлічі гуманітарних і суспільствознавчих наук, найбільшою мірою в соціології, економіці, психології й політології.

У соціології представники конфліктологічної парадигми (Г. Зіммель, К. Маркс, Р. Дарендорф, Л. Козер) досліджували питання природи й функцій соціального конфлікту, розглядаючи його як атрибут суспільства й суспільного розвитку. Представники системної й структурно-функціональної школи (Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Г. Беккер) аналізували соціальний конфлікт, в основному, як джерело й прояв дисфункцій у суспільній системі.

В економіці, соціально-трудовий конфлікт вивчався у зв'язку з поводженням суб'єктів трудових відносин на ринку праці й у соціально-трудовій сфері, у зв'язку з ефективністю підприємства, тиском організацій найманих робітників на роботодавців з метою перерозподілу прибутків.

У психології досліджувався переважно внутрішньоособистісний і міжособистісний конфлікт. Поряд із цим більшість основних психологічних шкіл, внесли чималий вклад у конфліктологію, розробляючи питання взаємозв'язку психологічного й соціального конфлікту із соціальними й біологічними факторами, пристосуванням до соціального середовища й боротьбою за виживання, з природженими й придбаними якостями людини, такими як агресія, симпатія й антипатія, із психологічними комплексами й структурами особистості.

У політології соціальний конфлікт вивчався у зв'язку з аналізом факторів політичної стабільності, миру й війни, зміни правлячих еліт і політичних революцій, зіткнення, розбіжності й протилежності інтересів політичних груп, а також у зв'язку із зіткненням культур різного рівня розвитку, нав'язуванням політичної волі одних етносів і політичних груп іншим.

У науці про суспільні ідеї, про соціальний конфлікт і його протилежність, соціальні гармонії, з'явилися надзвичайно давно [2], тому що із самого зародження соціальної рефлексії й науки, вчених хвилювали проблеми війни й миру, суспільних протиріч і їхнього вирішення, які в процесі становлення й розвитку суспільства і його самосвідомості відбивалися у свідомості як категорії буття.

Як показав Є.Ю. Звонков у своєму дисертаційному дослідженні, соціологічні подання про соціальний конфлікт у своєму розвитку пройшли кілька етапів [21]. По-перше, соціологічна теорія конфлікту, як форма теоретичного знання еволюціонувала від критичних пояснювальних концепцій до теорії вирішення конфлікту, від теоретичної перспективи до системно-теоретичного комплексу. По-друге, теорія соціального конфлікту розвивалася під впливом марксистської традиції в соціології, ідей М. Вебера про багатофакторність й академічну аналітичність. По-третє, у розвитку теорії соціального конфлікту можна чітко виділити етапи: критичний (марксизм): соціологи марксистського напрямку були переконані в тому, що вирішення соціального конфлікту може сприяти встановленню безконфліктного суспільства; аналітичний (Р. Дарендорф, Л. Козер, Дж. Рекс): його представники переконані, що соціальний конфлікт не є переборним; синтез критичної й аналітичної парадигми (Р. Коллінз).

У процесі розвитку теорії соціального конфлікту, на думку Є.Ю. Звонкова, увага перемістилася із класового конфлікту на соціально-груповий, тобто з макро - на мезорівень.

Дещо іншу історіографію теорії соціального конфлікту дають автори колективної монографії "Конфлікти в сучасній Росії (проблеми аналізу й регулювання)" [22]. На їхню думку, початок конфліктології було покладено в роботах 19-го століття К. Марксом, Г. Зіммелем, М. Вебером і Е. Дюркгеймом. Із середини 50-х років 20 століття стала розвиватися сучасна теорія конфлікту. Перший її етап ( 70-е рр.) - це становлення спеціальної теорії соціального конфлікту. У цей період основні дослідження пов'язані з вивченням причин і функцій соціального конфлікту (Л. Козер, Й. Галтунг, Дж. Бернард, А. Рапопорт) і спробами побудови загальної теорії конфлікту (К. Боулдінг, Л. Крісберг, С. Фінк).

Центральною проблемою другого етапу ( 90-ті рр.) стала розробка з питань вирішення й запобігання конфліктів (Д. Бертон).

Разом з тим ідеї конфлікту й гармонії з'явилися все-таки одночасно, тому що суспільна практика вимагала не тільки констатації першого, але й вироблення механізмів досягнення другого.

Осмислюючи проблеми суспільних протиріч і зіткнень, мислителі минулого намагалися вивести причини соціальних конфліктів і умови встановлення соціальної гармонії. Так, Аристотель, аналізуючи причини соціальних конфліктів, зв'язував їх з порушенням міри при розподілі благ [23], а Платон на основі прообразу структурно-функціонального підходу, розробляв ідею становлення ідеальної (гармонічної) держави [20].

Т. Гоббс описував природний стан суспільства через "війну всіх проти всіх" [20], пояснюючи його рівністю домагань [19], а Ж.Ж. Руссо розвивав ідею суспільної гармонії, що досягається за допомогою рівності й волі.

М. Гегель і К. Маркс за допомогою діалектичної категорії "протиріччя" пояснювали механізм розвитку суспільства й перетворення його з конфліктного в гармонійне. Відповідно до марксизму соціальний конфлікт дозріває в результаті усвідомлення масами ролі політичних інститутів панівного класу.

М. Вебер досліджував соціальний конфлікт із боку його основних факторів: влади, статусу, престижу, власності, стратифікації, релігії, ідеології [20].

М. Зіммель, як і К. Маркс, розглядав соціальний конфлікт як механізм саморозвитку суспільства.

У подібному ключі розглядають соціальний конфлікт сучасні теоретики Р. Дарендорф і Л. Козер, значною мірою поєднуючи конфліктний і функціональний підходи у вивченні суспільства.

У соціології споконвічно й усе більш чітко простежуються дві парадигми: функціоналізм і конфліктизм.

Основні постулати функціоналізму сформулювали Т. Парсонс і Н.Смелзер:

кожне суспільство - відносно стійка й стабільна структура;

кожне суспільство - гарна інтегрована структура;

кожний елемент суспільства має певну функцію з підтримки стійкості системи.

Постулати конфліктизму сформулював Р. Дарендорф:

кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці;

кожна точка суспільства пронизана конфліктом;

кожний елемент суспільства сприяє дезінтеграції й зміні;

кожне функціонування соціальної структури ґрунтується на ціннісному консенсусі членів суспільства [23];

суспільство засноване на примусі одних членів до підпорядкування іншим [24].

Дихотомія "конфлікт-консенсус" - найважливіша проблема соціології і всіх великих теоретиків, ураховувати у своїх побудовах обидва її полюси, тому що, на думку Р. Дарендорфа, обидві моделі суспільства корисні в соціологічному аналізі [23]. Н. Смелзер також наполягає на необхідності об'єднання двох підходів [24].

Незважаючи на те, що ідеї конфліктизму з'явилися давно, конфліктологія, як наука - порівняно молода [25] і в даний момент інтенсивно розвивається.

Більшість визначень соціального конфлікту зв'язує його з боротьбою й трактується, як зіткнення протиборчих сторін. Так, Е. Ґіденс під конфліктом розумів безпосередню боротьбу між індивідами й групами [23], М. Зіммель називав його суперечкою, а Р.Е. Парк думав, що соціальний конфлікт - це усвідомлена форма змагання, тобто соціальної форми боротьби за існування. Р. Дарендорф трактує соціальний конфлікт, як протилежність яких-небудь двох соціальних елементів у соціальній структурі, тобто соціальних спільностей [26]. К. Фінк визначає соціальний конфлікт, як ситуацію або процес, у яких дві або більше соціальні одиниці зв'язані антагоністичною взаємодією. К. Боулдінг розуміє під конфліктом ситуацію конкуренції, у якій сторони усвідомлюють несумісність своїх майбутніх позицій. Згідно Л. Крайслеру конфлікт - це відносини між сторонами, які переконані про несумісність своїх цілей. Я. Щепаньский визначає конфлікт як зіткнення, викликане протиріччями установок, цілей і способів дії сторін стосовно конкретного предмета або ситуації. Л. Козер - як боротьбу із приводу цінностей і домагань, через дефіцит статусу, влади й засобів, у якій інтереси супротивника повинні бути нейтралізовані, защемлені або еліміновані. С.М. Шухурт - як загострення протиріч, що виникли при взаємодії сторін на основі конкуренції їхніх інтересів [27]. Згідно М. Дойчу конфлікт - це несумісні дії, коли одна сторона перешкоджає, заважає або змушує іншу сторону діяти менш ефективно [28]. А.Г. Здравомислов трактує конфлікт, як сторону взаємодії і як форму відносин між соціальними діячами з конфронтуючими цінностями, нормами, інтересами й потребами [23].

Таким чином, у конфліктології склалося уявлення про соціальний конфлікт як про різновид соціальної взаємодії й соціальної боротьби, а саме, безпосереднім зіткненні протиборчих соціальних діячів із приводу підтримки соціальних цінностей, досягнення соціальних цілей, задоволення соціальних інтересів і потреб.

Функціонування суспільства в цілому, його підсистем, а також їхній розвиток здійснюється у взаємодії соціальних індивідів, груп і класів або в соціальній взаємодії. Соціальна взаємодія - центральне поняття ряду соціологічних теорій. У його основі лежить уявлення про те, що соціальний діяч (будь то індивід або група) завжди перебуває у фізичному або уявному оточенні інших соціальних діячів і поводиться відповідно цій соціальній ситуації.

Соціальний діяч (індивід або група) здійснює соціальну дію свідомо, орієнтуючись на відповідну дію іншого соціального діяча. Отже, соціальна взаємодія - це взаємні дії соціальних діячів, орієнтовані на взаємну відповідну реакцію. Разом з тим, соціальна дія, тією чи іншою мірою, наповнена раціональністю, вона може бути цілераціональною, тобто обґрунтованою раціональними цілями, цінностно-раціональною, тобто обґрунтованою існуючими цінностями, афективною, або здійснюваною під впливом "пристрасті", і традиційною, обумовленою культурною традицією. Найбільш раціональна дія - цілераціональна, а найменш - афективна. Виявляється, що подібними характеристиками доречно наділити й соціальну взаємодію, що також, як і соціальна дія, може бути більше й менш раціональною, тобто цілераціональною, цінностно-раціональною, традиційною і афективною (іншим словами, нераціональною). Всі форми соціальної взаємодії володіють тим або іншим ступенем раціональності й свідомості.

Георг Зіммель розрізняв такі "чисті" форми соціальної взаємодії як: конкуренцію, конфлікт, договір, співробітництво, авторитет і підпорядкування [29]. Р.Е. Парк, один із засновників чиказької школи в соціології, виділяв "основні" форми соціальної взаємодії: соціальний конфлікт, змагання, пристосування й асиміляцію. Поєднуючи подання цих теоретиків про класи соціальної взаємодії й виходячи, також, з розуміння соціальної дії як дії соціального діяча, орієнтованого на реакцію "іншого", ми повинні відзначити, що взаємодія може виражатися у формі боротьби, співробітництва, взаємо пристосування, примуса-покори.

Боротьба як форма взаємодії, може у свою чергу проявлятися у вигляді конфлікту, конкуренції й змагання. У тлумаченні всіх трьох понять зустрічаються подібні моменти. Так, боротьба - це "зусилля здолати супротивника, змагання двох сил" [30]; конфлікт - зіткнення сторін, що протиборствують у чомусь; змагання (від дієслова "змагатися") - старання не відстати й переграти кого-небудь у чому-небудь, суперництво, ревне прагнення за іншими [30]; конкуренція - зіткнення, боротьба з ким-небудь за досягнення кращих результатів у чому-небудь. Якщо боротьба - це в загальному змагання з метою переборення, а конкуренція - боротьба за досягнення кращих результатів (теж що і змагання), то конфлікт - безпосереднє зіткнення протиборчих сторін. Конфлікт може виражатися у вигляді непокори, суперечки, демонстрації сили, боротьби й війни. Це стосується всякого соціального конфлікту, тобто конфлікту між соціальними діячами, у тому числі й соціально-трудовому конфлікті, де сторонами є учасники трудових відносин, наймані робітники і їхні роботодавці. При цьому соціально-трудовий конфлікт може бути як індивідуальним, коли зіткнення відбувається між окремим працівником і роботодавцем, так і колективним, коли зіштовхується сукупність (від лат. collektivus - збірний) працівників, один або безліч роботодавців. У даній роботі нас цікавить другий (інший) вид соціально-трудового конфлікту, як найбільш актуальний у сучасній Україні.

Якщо в ході трудової взаємодії виникає протиріччя між соціальними діячами (сторонами) із приводу тих або інших соціально-економічних благ, їхнього розподілу й контролю над ним, то з'являється соціальна напруженість [31] і конфліктна ситуація [32], яка характеризується наявністю опонентів, що претендують на те або інше соціально-економічне благо, також характеризується предметом суперечки (самого блага) і відносинами між кожною стороною, і предметом суперечки між сторонами [33]. Соціальна напруженість є наслідком протиріччя між інституціональними змінами й культурою соціуму, неможливістю задовольнити потреби соціального діяча [22].

Протиріччя, конфліктна ситуація й соціальна напруженість переростають у відкрите зіткнення, тобто конфлікт, якщо конфліктна ситуація не зникає в результаті можливих змін предмета суперечки, опонентів і відносин між зазначеними структурними елементами конфліктної ситуації, наприклад, у зв'язку зі збільшенням кількості благ, із приводу яких виникла суперечка, або в результаті перемикання інтересу одного із опонентів з дефіцитної цінності на іншу, або зі зміною структури одного з опонентів і його відмовою від претензій на дефіцитну цінність.

Вважаємо за необхідне знайти місце соціально-трудовому конфлікту серед інших соціальних конфліктів.

Л.А. Нечипоренко приводить підстави для класифікацій соціальних конфліктів: по сфері прояву й по способах вирішення [34]. По сфері прояву, соціальні конфлікти можуть бути політичними, економічними, культурними і їхніми різновидами. А по способах вирішення: конструктивними й руйнівними.

Л. Козер ділить соціальні конфлікти на функціональні, або засновані на базисному консенсусі (конструктивні, що не порушують базисного консенсусу) і розколюючі соціум, а також на реалістичні й не реалістичні, тобто такі, у яких мета сторін досяжна, і такі, у яких ця мета не досяжна [29].

Є.І. Головаха приводить деякі типи соціальних конфліктів [35]. Одна з типологій заснована на конфліктогенному потенціалі й ефекті конфлікту. Відповідно до неї, соціальні конфлікти бувають відкритими актуальними, латентними потенційними й ілюзорними. Відкриті актуальні конфлікти проявляються видимим образом і викликані актуальними проблемами взаємин сторін. Латентні потенційні конфлікти протікають у схованій формі. Цю типологію можна трохи спростити й уточнити. Відповідно до подання, що конфлікт це зіткнення, відкрита боротьба, соціальний конфлікт може бути тільки фактом, а потенційність конфлікту виражається в конфліктній ситуації, що може в певних умовах перерости в конфлікт. Разом з тим соціальний конфлікт може проявлятися як досить чітко, так і протікати потай (для стороннього погляду). Підставою для класифікації, в даному випадку, виступає відкритість конфлікту для його виявлення третьою стороною. Відповідно до цього, конфлікти бувають відкритими й прихованими.

Третім типом, відповідно Є.І. Головахі, виступає ілюзорний конфлікт, функцією якого є маніпулювання суспільною думкою. Підставами тут узяті дійсність конфлікту і його функція. Якщо розглядати дійсність, то дійсний конфлікт - це конфлікт існуючий у реальності, а ілюзорний - тільки видимий, але реально не існуючий, причому не існуючими можуть виявитися окремі елементи конфліктної ситуації або вся ситуація в цілому. У першому випадку, ілюзорними можуть виявитися або мета сторін, або блага, через які проводяться конфліктні дії, а в другому - весь конфлікт може бути розіграний зацікавленими сторонами, з метою залучити до себе увагу органів ресурсного розпорядження у надії на якийсь перерозподіл ресурсів.

За соціальніною функції Є.І. Головаха ділить соціальні конфлікти на конструктивні (по Л. Козеру - функціональні) і деструктивні, тобто ті, які вирішуються створенням більш гнучких структур, і ті, які вирішуються руйнуванням існуючих (по Л. Козеру - розколюючі суспільство). Згідно Л. Козеру цю підставу можна назвати способом вирішення конфліктів.

Далі соціальні конфлікти підрозділяються Є.І. Головахою на вертикальні, тобто між підлеглими й підпорядковуючими групами, і горизонтальні, тобто між групами, що не перебувають між собою у відносинах субординації.

А.Г. Здравомислов приводить такі підстави для класифікації соціального конфлікту як предмету. За предметом конфлікту він ділить їх на ресурсні й ціннісні. До ціннісного відносить ті з них, чиїм предметом виступають системи вірувань, переконань, культурні стереотипи, принципи організації суспільного устрою [23].

В.А. Отрут поділяє соціальні конфлікти на такі типи: за інтересами, за напруженістю, за широтою, за тривалістю, за видами ресурсів [36].

Л.Н. Цой пропонує наступну схему класифікації соціальних конфліктів [37]:

а) типи:

соціально-позитивні;

(неантагоністичні, раціональні, функціональні, у рамках нормативно-правового поля);

соціально-негативні;

(антагоністичні, ірраціональні, дисфункціональні, за межами нормативно-правового поля);

б) рівні:

макрорівень;

мезорівень;

мікрорівень;

в) класи:

насильницькі;

ненасильницькі;

г) сімейства:

об'єктивні;

суб'єктивні;

д) предмет:

матеріальний;

нематеріальний;

е) сфера життєдіяльності:

виробнича;

невиробнича.

Соціальні конфлікти можна, також, класифікувати за джерелами напруги в соціальних системах. Згідно Т. Парсонсу напруга в соціальній системі (системі соціальної дії) з'являється в результаті структурного дисбалансу в системі [22], тобто в ній може порушитися внутрішня рівновага в результаті протиріч між сформованими механізмами відтворення структури й потребами системи в адаптації внутрішніх структурних елементів і системи в цілому до змін [23]. Джерелом соціального конфлікту, як думає Н.Смелзер, може стати напруженість у будь-якій точці системи соціальної дії [24], наприклад протиріччя між цілями (цінностями), нормами, способами організації людей, засобами досягнення цілей [23].

В основу класифікації Н. Смелзер пропонує покласти сферу життєдіяльності й складність суб'єктів соціальної дії:

міжіндивідуальні конфлікти;

міжасоціативні;

внутрішньоінституційні;

міжінституційні;

між секторами життєдіяльності;

міждержавні;

міжкультурні;

анемія, як порушення інтеграції у зв'язку з відсутністю ясно сформульованих норм;

культурне запізнення, як відставання змін у системі цінностей від змін у матеріальному житті;

далекий вплив як протиборство між системами цінностей.

На наш погляд, за джерелами напруги соціальні конфлікти можна ділити на конфлікти структурного дисбалансу й на конфлікти ціннісного дисбалансу в соціальній системі. При цьому останні будуть також різновидом ціннісного конфлікту.

Таким чином, види соціального конфлікту за сферою прояву бувають: політичними, економічними, культурними і їхніми різновидами; за відносинами підпорядкування - вертикальними й горизонтальними; за способом вирішення - конструктивними й деструктивними; за доступності спостереження - відкритими й прихованими; за реалістичністю цілей - реалістичними й нереалістичними; за дійсним існуванням - дійсними й уявними.

При необхідності класифікацію соціальних конфліктів можна було б продовжити, доповнюючи її тими або іншими класами, актуальними в тому або іншому зв'язку.

Соціально-трудовий конфлікт - безпосереднє зіткнення між найманими робітниками й роботодавцями (роботодавцем) із приводу умов оплати праці й інших соціальних питань трудової сфери. Існує безліч інші визначень соціально-трудового конфлікту, що залежить від кута зору на нього, від, так сказати, сфери розгляду й застосування поняття. Наприклад, у трудовому праві України, соціально-трудовий конфлікт трактується як суперечка між найманими робітниками (працівником) і роботодавцями (роботодавцем) із приводу реалізації (установлення нових) умов зайнятості й виконання (установлення нових) колективних домовленостей у сфері праці. (У праві прийнято давати суворі операційні визначення понять, у зв'язку з регулятивною функцією правових норм, у відмінності від соціологічних і політологічних визначень, де допускається більша невизначеність і великий простір для введення додаткових операцій визначення, що дозволяє здійснювати маневрування при побудові ідеальних і конструюючих типів (можна сказати "моделей").

Соціально-трудовий конфлікт - переважно конфлікт економічний, тому що його предмет - в основному матеріально-фінансові ресурси, оплата праці в різних формах.

Соціально-трудові конфлікти, як й інші соціальні конфлікти, можуть мати ту або іншу характеристику певного класу конфліктів. По-перше, соціально-трудовий конфлікт може бути конструктивним і сприяти розвитку соціально-трудової сфери й сторін соціально-трудових відносин, ефективному використанню засобів виробництва й більш справедливому розподілові ресурсів суспільства, або ж деструктивним, руйнуючи суспільство й сторони соціально-трудових відносин і виробництво, що знищує ресурсний потенціал суспільства. По-друге, соціально-трудовий конфлікт у різних суспільствах може мати різні характеристики щодо вертикальності або горизонтальності відносин між конфронтуючими суб'єктами. У недемократичному суспільстві, як правило, роботодавець позаекономічними методами примушує працівників до праці, а в демократичному - трудові відносини ґрунтуються на договорі. Чим суспільство більш демократичне - тим більш рівноправні сторони договору. Таким чином, соціально-трудовий конфлікт виникає перш за все не між субординованими групами, а між горизонтально розташованими.

Треба, однак, урахувати, що абсолютно демократичне суспільство - суть абстракції. Незважаючи на те, що відносини між роботодавцями й працівниками як соціальними групами тут в основному горизонтальні, деяка вертикальність у них зберігається, й у доступному для огляду майбутньому навряд чи буде переборена навіть на рівні організацій роботодавців і працівників, не говорячи вже про індивідуальні відносини. Крім того, ніяке демократичне суспільство, строго кажучи, не може бути застраховане від переходу горизонтального соціально-трудового конфлікту у вертикальний з переорієнтацією на, допустимо, соціально-політичний. Точно така ж демократія характеризується в конструктивному соціально-трудовому конфлікті, але при певних обставинах, він може переродитися в деструктивний. В одних випадках конструктивізм може змінитися деструктивізмом, а в інші, навпаки деструктивізм - конструктивізмом. У демократичному суспільстві конструктивний конфлікт у цей час домінує.

Соціально-трудовий конфлікт у демократичному суспільстві - в основному конфлікт конструктивний, тому що він вирішується конструктивним чином: збагаченням соціальної й організаційної структур суспільства, регіону, підприємства, при яких виникла проблема - вирішується успішно (або раніше створені структури успішно з нею справляються). Однак, те або інше суспільство не застраховане від деструктивних конфліктів у якій би то не було сфері, у ході вирішення яких може виникнути реальна загроза соціальній структурі суспільства, його економічному благополуччю або благополуччю його регіонів, сфер господарського життя й підприємств, тому що в будь-який момент у будь-якій точці суспільства, може виникнути ресурсний дефіцит (капіталу, влади, престижу), політична нестабільність, культурний дисбаланс та інші конфліктогенні ситуації, які можуть виявитися сильнішими ціннісного консенсусу. Це відноситься й до соціально-трудової сфери.

У демократичному суспільстві соціально-трудовий конфлікт, як правило - відкритого типу, тому що він уже досить інституціоналізований і вирішується на основі пристосованого до вирішення конфліктів законодавства. Не виключено, що за різними міркуваннями у конкретній ситуації може виникнути конфлікт прихованого типу, наприклад, у галузях і на підприємствах, де заборонені страйки або де домінуюча профспілка лояльна до роботодавця, а серед працівників поширена незадоволеність умовами зайнятості. У часи, що були до перебудови, такий конфлікт вирішувався нерідко у формі неорганізованого саботажу, коли працівники прагнули знизити норму праці, не прибігаючи при цьому до явно виражених конфліктних дій.

На кінцевій стадії, соціально-трудові конфлікти в демократичному суспільстві, як правило, реалістичні, але на початкових - нерідко не реалістичні. На початкових стадіях часто відбувається демонстрація й випробування сил, а на кінцевих, завдяки вчинкам і реалістичній оцінці сил, вимогам сторін один до одного, починають ураховувати оцінене сторонами співвідношення сил і можливостей. Однак, бувають випадки, коли сторона, переслідуючи свідомо недосяжні цілі, не може пристосуватися до ситуації й зазнає значних збитків. Конфлікт може бути нереалістичним і реалістичним переважно для однієї із сторін. Поряд із цим, обидві конфліктуючі сторони можуть переслідувати нереалістичні цілі.

Нарешті, соціально-трудові конфлікти в демократичному суспільстві, як правило, дійсні. Всі їхні компоненти, тобто сторони, дефіцитне благо, процес дозволу, існують у дійсності. Поряд із цим, не виключено, що в окремих випадках, переважно з політичних міркувань, хтось може розіграти соціально-трудовий конфлікт, вселивши сторонам (стороні) помилкові цілі, наприклад, перерозподіл неіснуючих ресурсів, або обидві сторони можуть вступити в змову між собою й розіграти конфлікт, що загрожує благополуччю суспільства, для того, щоб залучити у свою галузь, на своє підприємство ресурси з інших галузей. У класичному демократичному суспільстві такий конфлікт мало ймовірний, але там, де збереглася більша частка суспільного багатства в руках або під контролем держави, така ситуація цілком імовірна.

Таким чином, дослідження соціально-трудового конфлікту і соціальних механізмів його попередження, дозволило нам опиратися на комплекс методів і теоретичних положень, що мають підставу в різних теоретико-методологічних парадигмах: конфліктизмі, функціоналізмі, інтеракціоналізмі, застосовуючи такі методи як системний підхід, рух від реальності через абстрактне до пізнаної реальності, герменевтичне коло, а також ідеальний і конструюючий тип.

1.2 Функції соціально-трудового конфлікту

Соціально-трудовий конфлікт, як форма взаємодії і як соціальне явище, виконує кілька функцій. Насамперед він сприяє розвитку суспільства і його сфер. Розвиток при цьому варто розуміти як постійне пристосування суспільства до потреб його членів і вирішення виникаючих проблем. Як вираження протиріч, конфлікт виконує діагностичну функцію, тому що вказує на сфери й області громадського життя, найбільш нужденні для суспільної уваги. У ході діагностування "болючих" сфер суспільства й "підштовхування" змін, конфлікт діє як страховий клапан, вивільняє енергію протесту [38]¹⁾ і сприяє становленню нових соціальних інститутів, консолідує членів певних соціальних груп, визначаючи тим самим нову соціальну реальність і правила соціалізації, тобто входження в цю реальність. У цьому змісті конфлікт є чинником не тільки розвитку суспільства, але і його інтеграції. Поряд із цим діагностується стійкість соціальної структури, системи цінностей, соціальних інститутів й інших елементів соціуму.

Акцентуємо увагу на тому, що в даному контексті поняття соціально-трудового конфлікту, класової боротьби й робочого руху вживаються як дуже близькі. Звичайно робочий рух визначається як боротьба робітників проти капіталу, за свої життєві інтереси й звільнення праці, тобто боротьба найманих робітників проти роботодавців за захист своїх інтересів, що майже ідентично конфлікту. Ось таке визначення колективному трудовому конфлікту дає І.Я.Кисельов: "Колективний трудовий конфлікт при капіталізмі - це викликане протилежністю класових інтересів зіткнення в сфері трудових відносин, однієї зі сторін якого є група працівників, а предметом - колективний інтерес тої або іншої групи" [39].

Зрозуміло, що поняття соціально-трудового конфлікту, класової боротьби й робочого руху далеко не збігаються. Вони мають близький зміст у цілком конкретній сфері. У даному контексті, цей загальний зміст відноситься до зіткнень двох сторін соціально-трудових відносин, із приводу їх переважно економічних і інших інтересів, що мають актуальність у соціально-трудовій сфері.

Відповідно до марксистської теорії суспільного процесу, класова боротьба є однієї з головних рушійних сил розвитку, включаючи розвиток у рамках капіталізму. Опір пролетаріату капіталістичної експлуатації не затримував, а прискорював розвиток капіталізму, сприяв технічному прогресу [40]. С. Вебб і Б. Вебб в 1890 р. і А. Пігу в 1901 р. відзначали, що рух робітників у формі боротьби за колективний договір, страйки й локаути стимулювали вдосконалення машин, пошук більш дешевої і якісної сировини й нових ринків збуту [40]. Робочий рух стимулював працезберігаючі технології й технічні нововведення всупереч тенденціям, що були продиктовані конкурентною боротьбою, використовувати більш дешеву робочу силу, і прагнення монополій гальмувати технічний прогрес [40]. Не тільки конкуренція сама по собі, але й тиск профспілок стимулює швидку модернізацію виробництва. Зміна структури попиту за рахунок ініціативного підвищення заробітної плати, сприяє масовому виробництву, що є одним з факторів появи розвиненого індустріального суспільства [41].

Однак вплив робочого руху на прогрес не прямий, він опосередкований конкуренцією й промисловими циклами [40]. І взагалі науково-виробничий і соціально-економічний прогрес - це результат дії безлічі соціальних, економічних і інших факторів, дії яких взаємопересічні, взаємообумовлені і взаємоконкурентні, визначають у цей момент ту або іншу спрямованість суспільних змін і лише в остаточному підсумку на більш-менш протяжному відрізку часу, проявляють себе як фактори прогресу.

Оскільки соціально-трудовий конфлікт відбувається між двома сторонами трудових відносин, так чи інакше зачіпаючи при цьому інтереси інших сторін, він має або може мати певне значення для суспільства в цілому й для всіх задіяних сторін окремо. Позитивні функції полягають при цьому в розвитку соціально-трудової сфери, у збагаченні праці, у поліпшенні його умов і організації. Кожна зі сторін конфлікту, залежно від підготовленості до нього, сили й згуртованості, розуміння ситуації й цілеспрямованості, може в результаті конфлікту поліпшити своє економічне становище. В умовах наявності механізмів стримування й вирішення конфліктів, користь може виявитися в інших випадках спільною.

Поряд із цим, класова боротьба, робочий рух, соціально-трудовий конфлікт виконують не тільки конструктивну функцію, але й деструктивну. Уже в другій половині 19 століття з'явилася точка зору, що класова боротьба руйнує суспільство, а класове співробітництво - навпаки, відтворить його [40]. В 1885 р. Американська економічна асоціація заявляє, що конфлікт між працею й капіталом висунув проблеми, які неможливо вирішити без співробітництва великого числа суспільних і державних інститутів [42]. Однак не всякий конфлікт руйнує, а лише той, котрий переступає межі, обумовлені основними цінностями даного суспільства.

Деструктивний вплив конфлікту неминучий, коли одна зі сторін на ринку праці поводиться як монополіст [40]. Прагнення до монопольного положення природне для соціальної групи. Але коли воно не обмежується захисними механізмами іншої групи, останній загрожує деградація. Монополізм роботодавця перешкоджає задоволенню потреб найманих робітників, у результаті чого, знижується якість робочої сили, мотивація до праці, і в остаточному підсумку страждає все суспільство. Монополізм найманих робітників веде до зниження конкурентоспроможності підприємств, втраті ринків збуту, зниженню темпів економічного росту й здатний викликати спроби установлення політичної диктатури, як з боку опонентів (як реакція на синдикалізм), так і з боку лівих сил (як реакції на погіршення якості життя). Монополізм держави, як і монопольного роботодавця, призводить до тоталітаризму, що руйнує мотивацію до праці й підприємництва. Боротьба навколо винагороди за працю є одним із джерел інфляції [40] і безробіття [43]. Зростання конфронтації, посилення класової боротьби приводять, часом, до соціального вибуху, повної дестабілізації суспільства, війни й революції. На цьому етапі майже всі позитивні функції конфлікту перекриваються його деструктивними функціями, тому що при розколі всієї сфери суспільства, економіка, право, культура, соціально-побутова сфера занепадають. Еволюційний, реформаторський шлях розвитку дозволяє ідентифікувати його відповідно до проблем, що виникли, без більших матеріальних і моральних втрат. Тому пошук соціальних механізмів попередження й вирішення трудового конфлікту з метою посилення його позитивних функцій і ослаблення деструктивних - одне з найбільш актуальних завдань конфліктології.

...