Соціальна підтримка студентів з обмеженими можливостями

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи соціального захисту людей з функціональними обмеженнями

1.1 Аналітичний огляд літератури за темою дослідження

1.2 Соціальний захист людей з обмеженими можливостями у суспільстві

1.3 Проблеми соціальної реабілітації людей з обмеженими можливостями

Висновки до першого розділу

Розділ 2. Характеристика соціальної підтримки студентів з обмеженими можливостями в Україні

2.1 Вітчизняна система соціальної підтримки студентів з обмеженими можливостями

2.2 Навчально-освітнє середовище для студентів з особливими потребами

Висновки до другого розділу

Розділ 3. Технології соціально-педагогічного супроводу студентів з особливими потребами в освітньому середовищі

3.1 Організація спеціалізованого технічного супроводу навчання

3.2 Позааудиторна робота в Центрі самостійної роботи студентів з особливими потребами

Висновки до третього розділу

Розділ 4. Охорона праці

4.1 Сутність інформаційної безпеки держави, суспільства та особи

4.2 Методи забезпечення інформаційної безпеки

Висновки до четвертого розділу

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АЕС - атомна електростанція

АІА - акція інформаційної агресії

ВНЗ - вищий навчальний заклад

ДЦП - дитячий церебральний параліч

ІБ - інформаційна безпека

ІПВ - інформаційно-психологічний вплив

ІТВ - інформаційно-технічний вплив

МСЕК - медико-соціальна експертна комісія

ООН - Організація Об'єднаних Націй

ОРА - опорно-руховий апарат

СІО - спеціальні інформаційні операції

ПК - персональний компютер

ТП - технологічний простір

ВСТУП

Актуальність дослідження. Інтеграція в суспільство осіб з обмеженими можливостями, їх соціальний захист, психолого-педагогічна підтримка є одним із найбільш актуальних і пріоритетних напрямків політики кожної розвиненої країни світу як в освітній, так і в соціальній сфері, оскільки ставлення до людини з інвалідністю багато в чому є показником рівня цивілізованого демократичного устрою держави.

На захист прав людей з особливими потребами, які внаслідок інвалідності та непрацездатності стикаються з труднощами та перешкодами для участі в житті суспільства, спрямовані Конституція України, Загальна декларація прав людини, Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН) та низка законодавчих актів (Закони України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про освіту” та ін.), у яких визначено принцип рівності прав людини з обмеженими можливостями в отриманні освіти, працевлаштуванні, активній громадянській позиції, у реалізації своїх потенційних можливостей.

Стан дослідження проблеми Проблема широкого застосування сучасних інформаційних технологій у сфері освіти в останнє десятиліття викликає підвищений інтерес у вітчизняній педагогічній науці.

Великий внесок у вирішення проблеми сучасної інформаційної технології навчання внесли російські та зарубіжні вчені: Г.Р. Громов, В.І. Гриценко, В.Ф. Шолоховіча, О.І. Агапова, О.А. Кривошеєв, С. Пейперт, Г. Клейман, Б. Сенді, Б. Хантер та ін

Різні дидактичні проблеми комп'ютеризації навчання в нашій країні знайшли відображення в роботах А.П. Єршова, А.А. Кузнєцова, Т.А. Сергєєвої, І.В. Роберт; методичні - Б.С. Гершунский, Є.І. Машбиць, Н. Ф. Тализіної; психологічні - В.В. Рубцова, В.В. Тихомирова та ін

В Україні та поза її межами широко відомі наукові дослідження провідних українських вчених у галузі загальної та спеціальної педагогіки та психології. Особливості психофізичного розвитку людей різних нозологій, методи їх навчання, виховання, реабілітації та соціалізації досліджуються фахівцями НПУ ім. М.П.Драгоманова, Інституту спеціальної педагогіки АПН України, Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України та інших закладів. Більшість з цих наукових розробок стосується галузі спеціальної освіти, зокрема, наукового обґрунтування системи і змісту навчання в спеціальних школах, теоретичних основ всебічного розвитку дітей з проблемами психофізичного розвитку, створення основ методології корекційного навчання і виховання дітей з особливими потребами, їх медико-психолого-педагогічного супроводу, пошуку ефективних методів і засобів корекційно-виховної роботи. В той же час, науково-практичних розробок у галузі вищої освіти студентів з інвалідністю, особливо в інтегрованому середовищі, ще недостатньо. Треба підкреслити, що в Україні проблема супроводу навчання студентів з інвалідністю в університетському середовищі тількино починає досліджуватись і потребує планомірної, копіткої та тривалої спільної роботи науковців, педагогів та медиків за участю самих студентів з інвалідністю та громадських організацій інвалідів.

Мета роботи є соціальний статуст та використання носіїв інформації для студентів з обмеженими можливостями.

Для досягнення поставленої мети потрібно розглянути такі завдання:

- здійснити аналіз наукової літератури з теми, що розглядається, дослідити проблеми реабілітації студентів з особливими потребами;

- охарактеризувати політичну систему щодо захисту студентів з обмеженими можливостями;

- з'ясувати стан проблеми студентів з обмеженими можливостями;

- розглянути організацію спеціалізованого технічного супроводу навчання для студентів з обмеженими можливостями;

- дослідити поза аудиторську роботу студентів в Центрі самостійної роботи студентів з особливими потребами.

Об'єктом дослідження є носії інформації у вищих навчальний закладах для студентів з обмеженими можливостями.

Предметом дослідження - застосування носіїв інформації в освітньо-пізнавальній діяльності студентів з особливими потребами.

Методи дослідження. Методологічною основою дипломної роботи є принципи об'єктивності, критичного та структурно-системного підходів до розгляду обраної теми. У процесі написання роботи застосувалися аналітичний, проблемний та порівняльний методи дослідження.

Апробація результатів дослідження. Результати роботи були оприлюднені на Всеукраїнській студентській науково-практичній конференції «Сучасні тенденції розвитку інформаційних технологій в науці, освіті та економіці в умовах європейської інтеграції» (м. Біла Церква, 6 квітня 2014 р.).

Теоретичне значення роботи полягає в науковому обґрунтуванні необхідності подальшого впровадження носіїв інформації для студентів з особливими потребами.

Практичне значення роботи роботи - у можливості застосування приведених у дослідженні способів впровадження носіїв інформації у роботі бібліотек, організацій, установ.

Інформаційною базою дослідження є статті та наукові дослідження зарубіжних та вітчизняних авторів, збірники наукових праць, монографії, дисертації, електронні джерела, посібники та підручники, що висвітлюють характеристику інформації в освітньо-пізнавальній діяльності студентів з особливими потребами.

Ключові слова: абілітація, інваліди в Україні, жестова мова, калькуюча жестова мова, глухота, туговухість.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається зі змісту, переліку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів, загальних висновків та списку використаних джерел (66 позицій). Обсяг роботи складає 86 друкованих сторінки.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ЛЮДЕЙ З ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ

У першому розділі дипломного дослідження розглянуто законодавчі основи що регулює соціальний статус студентів з особливими потребами. Здійснено аналітичний огляд літератури за темою дослідження. Проаналізовано проблеми соціальної реабілітації студентів з обмеженими можливостями.

Ключові слова: абілітація, дактильна мова, медітека, інформаційний вплив, інформація.

1.1 Аналітичний огляд літератури за темою дослідження

Джерельну базу дослідження становлять Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», постанова Кабінету Міністрів України «Про Комплексну програму розв'язання проблем інвалідності», указ Президента України «Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року».

Значний внесок у дослідження цієї проблеми роблять фахівці Інституту соціальної роботи та управління Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, Державної установи НДІ соціально-трудових відносин, Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів, Національної Асамблеї інвалідів України, Фонду соціального захисту інвалідів та Департаменту у справах інвалідів Міністерства праці та соціальної політики України. На сьогодні існує певний теоретико-науковий доробок з різних аспектів соціального захисту інвалідів. Серед вітчизняних науковців та практиків слід виділити М.Авраменка, С.Богданова, Н.Борецьку, Е.Лібанову, О.Макарову, С.Мельника, К.Міщенко, В.Скуратівського, В.Сушкевича та ін. Соціологічне дослідження проблем інвалідів один із перших провів в Україні київський соціолог В. Пекур. Означені тенденції забезпечення «рівних можливостей», «нормалізації» і «інтеграції» базовані на гуманістичній психології К. Роджерса і логотерапії В. Франкла, а саме на визнанні універсальної цілісності кожної особистості.

Досліджуючи тему «Використання сучасних носіїв інформації в освітньо-пізнавальній діяльності студентів з особливими потребами» виділені роботи Толстоухова С., Пінчук І., Шумна Л., Іпатова А., Сергієні О., Войтчак Т. Науковці Єлагін В., Артюх С. розповідали про запропоновані напрями вдосконалення механізмів соціального захисту інвалідів формування суспільно-політичної та правової складових сфери соціального захисту.

Зміст, головні напрями та засоби «Використання сучасних носіїв інформації в освітньо-пізнавальній діяльності студентів з особливими потребами» найбільш потужно представлено в роботах таких вчених, як В.Андрущенко, І.Бех, В.Бех, Г.Волинка, В.Журавський, І.Зязюн, В.Кремень, В.Курило, В.Луговий, М.Михальченко, С.Ніколаєнко, В.Огнев'юк, І.Прокопенко, О.Савченко, М.Степко та ін.

Проблема широкого застосування сучасних інформаційних технологій у сфері освіти в останнє десятиліття викликає підвищений інтерес у вітчизняній педагогічній науці. Великий внесок у вирішення проблеми сучасної інформаційної технології навчання внесли російські та зарубіжні вчені: Г.Р.Громов, В.І.Гріценко, В.Ф.Шолоховіч, О.І.Агапова, О.А.Крівошеев, С.Пейперт, Г. Клейман, Б.Сендов, Б.Хантер та ін

Різні дидактичні проблеми комп'ютеризації навчання в нашій країні знайшли відображення в роботах А. П. Єршова, А.А.Кузнецова, Т.А.Сергеевой, І.В.Роберт; методичні - Б.С.Гершунского, Е.І.Машбіца, Н.Ф. Тализіна; психологічні - В.В.Рубцова, В.В. Тихомирова та ін.

1.2 Соціальний захист людей з обмеженими можливостями у суспільстві

Життя людства наповнено багатьма подіями як позитивного, так і негативного змісту, причому останні привертають до себе значно більшу увагу. Військові перевороти, війни, терористичні акти, злочини, стихійні лиха справляють на людей значно більше враження, ніж високий економічний рівень певного регіону, введення кращих нормативних актів чи акції милосердя.

Оскільки більшість людей не займаються вивченням статистики, то вони вважають, що життя стає все складніше, а гуманність суспільства принаймні не зростає. Кризовий стан економіки на пострадянському просторі лише загострює, а не породжує таке ставлення. На ранньому етапі розвитку людства ставлення до інвалідів визначають суворими умовами боротьби за виживання та їх наслідком - низьким рівнем моральної свідомості. Люди з обмеженими можливостями могли розраховувати тільки на турботу рідних і в дуже незначній мірі - на милосердя чужих людей [8].

В наш час допомога людям з порушеною дієздатністю стає все більш важливим суспільним завданням. Це стало наслідком, з одного боку, економічного розвитку та збільшення можливостей соціального захисту населення, а з іншого - вдосконалення суспільної етики та поширення гуманістичних концепцій. Власне, яскраві гуманістичні теорії існували давно, на них побудовані світові релігії, але тільки у ХХ ст. вони вийшли на рівень державної політики та розвиненої правозахисної системи.

Соціальний захист людей з обмеженими можливостями набуває все більш глибокого характеру, тобто суспільство прагне задовольняти все ширше коло їх потреб, наближати умови їх життя до умов життя здорових людей. Поступово збільшуються можливості отримання людей з обмеженими можливостями освіти, набуття професії, здійснення особистісного самоствердження.

Турбота про людей з обмеженими можливостями здійснюється багатьма міжнародними і національними організаціями за участю як професіоналів, так і волонтерів. В 1991 році прийнято Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», в якому, зокрема, визначено, що «Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально - психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Соціальний захист людей з обмеженими можливостями з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації та сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації і зв'язку до особливостей інвалідів» [1].

У звичному уявленні людина з обмеженими можливостями - це людина з будь-якою фізичною вадою, який в основному не працює й живе лише на пенсію. Зустрічаємо ми їх нечасто: на вулиці, у черзі, міському транспорті, ще менше - на концертах, в театрах, музеях... впізнаємо їх за атрибутами та зовнішніми ознаками: милиці, кульгавість, протези. Як особи і суб'єкти соціальної структури інваліди є носіями соціального самопочуття - емоційного аспекту оцінювання представниками даних соціальних верств населення свого суспільного становища, рівня задоволення соціально-економічних і духовних потреб та інтересів.

Соціологічне дослідження проблем людей з обмеженими можливостями один із перших провів в Україні Київський соціолог В. Пекур. Він проанкетував 776 інвалідів віком від 17 до 30 років з діагнозом дитячий церебральний параліч.

Дослідження показали, що у молодих людей з обмеженими можливостями переважає песимізм, коли вони оцінюють можливості реабілітації, соціальної адаптації, пасивність у мобілізації власних можливостей. Це пов'язано не стільки з фізичним станом, скільки з конфліктним характером соціальної адаптації. З тих, які працюють, 22,14% змушені були поміняти місце роботи через недоброзичливе ставлення оточуючих.

Реакція на це неоднозначна. Бажання перемогти хворобу і стати, як усі, назвали 38,7% опитаних; впевнено себе почувають 19,7%; байдужими залишилися 10,2% інвалідів. Сором'язливість, неспокій відчувають 38,4% респондентів, бажання залишитися на самоті - 20,2%. Образою і злістю відповідають на ставлення оточуючих 6,2% опитаних.

Отже, соціальне самопочуття можна оцінювати як негативне для значної кількості молодих людей з обмеженими можливостями.

Змінити становище людей з обмеженими можливостями у суспільстві вважають за необхідне 89,8% опитаних; проти цього висловились 1,13% респондентів; 7,65% - не відповіли.

Важливим моментом було визначення орієнтирів у з'ясуванні того, на чию допомогу і підтримку можуть розраховувати люди з обмеженими можливостями. Найбільш надійними помічниками визнані рідні й близькі, потім іде держава, надія тільки на себе, на допомогу громадських фондів, комерсантів і оточуючих. Ті, хто має друзів - людей з обмеженими можливостями, вважають, що їм необхідно більше розраховувати на державу, рідних і близьких. А ті, хто не має друзів з фізичними вадами, рекомендує їм розраховувати на самих себе чи оточуючих. Ті, хто не може допомогти, пропонують людям з обмеженими можливостями розраховувати на суспільні фонди; ще більше наполягають на цьому ті, кому важко визначитися [8].

1.3 Проблеми соціальної реабілітації у людей з обмеженими можливостями

За сучасних умов простежується тенденція до зростання уваги саме до соціалізації, соціальної реабілітації й адаптації людей з обмеженими можливостями, які включають в себе як матеріальну, так і духовну психолого-педагогічну допомогу.

За кордоном, де така діяльність має досить довгу історію розвитку - як практики, так і теорії, прийнято розрізняти поняття абілітації і реабілітації.

Абілітація - це комплекс дій, спрямованих на формування нових і мобілізацію наявних ресурсів і можливостей соціального, психічного та фізичного розвитку людини з обмеженими можливостями. Адаптація, таким чином, виступає як поняття, що об'єднує в собі абілітацію і реабілітацію. У рекомендаціях 1185 до реабілітаційних програм 44-ї сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5.05.92 р. інвалідність визначена як обмеження в можливостях, що зумовлено фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими перепонами, які не дозволяють людині, що має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житті родини чи суспільства на таких самих підставах, як і інші члени суспільства [10].

Суспільство має максимально адаптувати свої стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, з тим, щоб вони могли жити незалежним життям. Тобто шлях вирішення проблеми не у підтягуванні людини з обмеженими можливостями до рівня здорової людини, а у створенні специфічних умов суспільного життя, де розумові чи фізичні обмеження не формуватимуть залежності людини з обмеженими можливостями від здорових людей чи, принаймні, ця залежність буде мінімізованою. Означені тенденції забезпечення «рівних можливостей», «нормалізації» і «інтеграції» базовані на гуманістичній психології К. Роджерса і логотерапії В. Франкла, а саме на визнанні універсальної цілісності кожної особистості. Особистість людини з функціональними обмеженнями розвивається у цілковитій відповідності до загальнолюдських закономірностей розвитку особистості. Дефектні стани чи хвороби є причинами похідних симптомів, що виникають опосередковано під впливом аномального соціального розвитку через не сприйняття людини з функціональними обмеженнями з боку суспільства.

Під поняттям «рівні можливості» слід розуміти становище, внаслідок якого різні соціальні інститути і матеріальне оточення є доступними для кожного при задоволенні всіх своїх потреб.

Термін «нормалізація» розвиває зміст попереднього поняття і стосується життєдіяльності інваліда в усіх сферах унормованого життя суспільства. Зміст цього поняття включає в себе звичайний денний розпорядок, відповідну конфіденційність, нормалізоване залучення інваліда до соціальних, емоційних і сексуальних стосунків з іншими, можливості для розвитку особистості, роботи, участі у прийнятті рішень стосовно власного життя.

«Інтеграція» є завершальним поняттям у процесі розгортання змісту соціалізації людей з обмеженими можливостями. Вона проявляється через тенденцію навчати дітей із функціональними обмеженнями у звичайних школах, створення інтегрованих груп у вищих навчальних закладах і т. ін. Насамперед це сприяє демістифікації, дестигматизації інвалідності в очах «звичайного» населення. Інтеграція є перспективною щодо підняття самооцінки й самоочікування дітей і молоді з особливими потребами, вони отримують можливість будувати стосунки зі «звичайними» людьми, однолітками, які, в свою чергу, вчаться з розумінням ставитись до людей з функціональними обмеженнями, відрізняючи їх самих від їхніх вад [10].

Проблеми людей із функціональними обмеженнями визначається тим, що в Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності людей з обмеженими можливостями унаслідок зниження рівня медичного обслуговування, зростання наркоманії й алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки, зниження можливостей повноцінного харчування і відпочинку, погіршення умов праці. Значущість проблем людей з обмеженими можливостями посилюється за рахунок збільшення їх частки в загальній структурі населення України.

Організація соціальної допомоги дітям і молоді, котрі позбавлені можливості дотримуватись повноцінного способу життя внаслідок вад фізичного розвитку, потребує, передусім, зміни ставлення суспільства до інваліда та проблеми інвалідності в Україні взагалі. Через обмеження у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні розвиток цих дітей значною мірою залежить від задоволення їхніх потреб іншими людьми, а це становить багатогранний процес соціально-педагогічної реабілітації.

Проблема інвалідності традиційно розглядається як, насамперед, медична, а потім вже - економічна, тобто проблема задоволення матеріальних потреб людини з обмеженими можливостями. Але проблема інвалідності не обмежується цими важливими аспектами. Соціально-психологічний фактор, самовідчуття людини з обмеженими можливостями в суспільстві - ось ще одна болюча точка. Людина з обмеженими можливостями має проблеми не просто внаслідок хвороби, каліцтва чи природжених обмежень, а й через непристосованість соціального оточення до її специфічних потреб, забобони суспільства, штампи масової психології. Тенденція у зміні ставлення людства до проблеми людей з обмеженими можливостями простежується на основі порівняльного аналізу міжнародних законодавчих актів, покликаних захищати права людей з обмеженими можливостями. Так, у 1971 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про права розумово відсталих осіб, основна увага в якій звертається на медичне, економічне забезпечення інвалідів, проголошується «право на покровительство для розвитку своїх можливостей» і можливість «продуктивно працювати».

Через 18 років, тобто у 1989 р., Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про права дитини. В ній закріплено право дітей, що мають відхилення в розвитку, вести повноцінне і достойне життя в умовах, які дозволяють їм зберегти відчуття власної гідності, впевненості в собі, полегшують активну участь у суспільному житті. Мета створення таких умов - максимально повне включення інваліда в соціальне життя і всебічний розвиток його особистості.

Такі зміни зумовлені загальною тенденцією розвитку людства у напрямі максимальної інформатизації, створення постіндустріального суспільства, в якому здатність до нормальної комунікації стає провідним чинником нормальної життєдіяльності.

Інтегрованим юридичним документом, який визначає суспільні вимоги до нормалізації становища людей з обмеженими можливостями і відображає тенденцію до пристосування суспільства до людей з обмеженими можливостями, а не навпаки, як було раніше, є «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів», прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 20.12.93 р. Наприклад, правило № 5 рекомендує усім державам розробляти й реалізовувати програми дій з тим, щоб зробити матеріальне оточення доступним для людей з обмеженими можливостями, і вживати заходів для забезпечення їм доступу до інформації та комунікацій.

У сучасних умовах економічної нестабільності люди з обмеженими можливостями виявились однією із найнезахищеніших верств населення. Головною проблемою, яка потребує негайного вирішення, є подолання соціальної ізоляції інвалідів. Ця проблема формулюється приблизно так: структурні порушення, або яскраво виражені, або такі, що діагностуються за допомогою медичної апаратури, можуть призвести до втрати або недосконалості навичок, необхідних для певних видів діяльності, внаслідок чого і формуються обмежені можливості для життєдіяльності; це, в свою чергу, за відповідних умов спричинятиме соціальну дезадаптацію, неуспішну або уповільнену соціалізацію.

У наш час допомога людям з обмеженими можливостями котрі не можуть себе захистити стає все важливішим суспільним завданням.

Соціальний захист молоді з обмеженими можливостями набуває дедалі глибшого характеру, тобто суспільство прагне задовольняти все ширше коло їхніх потреб, наближати умови їх життя до умов життя здорової молоді.

Позитивним і перспективним явищем є помітний розвиток волонтерської допомоги, що є найбільш органічним проявом гуманізації суспільної моралі.

Соціальний захист людей з обмеженими можливостями з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації і зв'язку до особливих потреб людей з обмеженими можливостями. Це відображено, наприклад, в Указі Президента України «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» від 24.05.2000 р. В ньому визначено основні шляхи удосконалення системи соціального захисту інвалідів, а саме:

«Система соціального захисту інвалідів, ветеранів війни та праці має бути спрямована на створення умов, які б забезпечували їм повноцінне життя, гарантували рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічному, політичному та соціальному житті держави. Для цього здійснюватимуться заходи щодо:

- передбачення вільного доступу інвалідів до об'єктів соціальної інфраструктури при проектуванні і будівництві населених пунктів, формуванні житлових масивів, розробленні проектних рішень на нове будівництво, реконструкції будівель та споруд, аеровокзалів, залізничних і річкових вокзалів, морських портів, комплексів і комунікацій, а також розробленні та виготовленні транспортних засобів;

- забезпечення соціально-правової, трудової та медичної реабілітації інвалідів, професійного навчання і створення необхідної кількості робочих місць для їх працевлаштування».

На виконання цього Указу в частині соціального захисту молодих людей з обмеженими можливостями центрами ССМ створено такі структурні одиниці, як Центр соціальної роботи з дітьми-інвалідами, що має низку важливих реабілітаційних функцій: реабілітаційно-трудові майстерні, відділення соціально-побутової реабілітації, відділення денного перебування людей з обмеженими можливостями, центри тимчасового догляду за ними, творчі лабораторії молодих обдарованих людей з обмеженими можливостями, районні клуби різного спрямування, заочні ігротеки та ін.

Законами України «Про освіту», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» інвалідам з дитинства гарантовано створення необхідних умов, які дають можливість вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і можливостями [10].

Керуючись зазначеними законами, постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.92 р. №31 «Про комплексну програму розв'язання проблеми інвалідності» Міністерство освіти за погодженням з іншими міністерствами і відомствами відкрило спеціальні групи для осіб із вадами слуху, зору у вищих навчальних закладах у межах планів прийому і забезпечило їх функціонування. Керуючись постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.92 р. № 31 (п. 30), Умовами прийому (п. 21) з метою розширення можливостей одержання інвалідами вищої освіти приймальна комісія вищого навчального закладу за рекомендаціями органів охорони здоров'я та соціального забезпечення розглядає питання про можливість зарахування до вищого навчального закладу поза планом за результатами співбесіди і з правом навчання за місцем проживання інваліда [3].

Створення клубів спілкування і центрів реабілітації для дітей, молоді, які мають функціональні обмеження, видається в наш час справою особливо актуальною і важливою в рамках комплексного підходу до вирішення проблем інтеграції інвалідів в сучасне суспільство. Безпомилково можна стверджувати, що ця справа йде назустріч гострому соціальному запиту цілої групи населення, яка, не маючи достатньої матеріальної та соціальної підтримки держави при обмежених хворобою власних можливостях, має нагальну потребу почуватися людиною в цивілізовану суспільстві, тобто мати можливість культурного і духовного розвитку та самоствердження [10].

Висновки до першого розділу

У першому розділі ми провели детальний аналіз джерельної бази дослідження, знайшли, відібрали та опрацювали значну кількість джерел, розглянули Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», постанова Кабінету Міністрів України «Про Комплексну програму розв'язання проблем інвалідності», указ Президента України «Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року».

Значний внесок у дослідження цієї проблеми роблять фахівці Інституту соціальної роботи та управління Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, Державної установи НДІ соціально-трудових відносин, Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів, Національної Асамблеї інвалідів України, Фонду соціального захисту інвалідів та Департаменту у справах інвалідів Міністерства праці та соціальної політики України. На сьогодні тема продовжує залишатися актуальною і потребує подальшого дослідження.

В цілому соціальна установка на інвалідів характеризується неоднозначністю, суперечливістю та негативністю щодо об'єкту сприйняття. Тому для формування позитивного відношення до інвалідів необхідно:

1) змінити ціннісні орієнтації соціального оточення;

2) ставити і вивчати проблеми соціалізації інвалідів.

Сьогодні в Україні завдяки сприянню обласних відділень Фонду України соціального захисту інвалідів працює 17 дитячих реабілітаційних центрів медичного та соціально-педагогічного напрямку. Мета їх діяльності - дати можливість дітям з різними фізичними та інтелектуальними вадами перебороти труднощі в розвитку, засвоїти побутові та соціальні навички, розвинути свої здібності, повністю або частково інтегруватись в життя суспільства.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ СТУДЕНТІВ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ В УКРАЇНІ

У другому розділі дипломної роботи розглядається сучасна система соціального захисту студентів з обмеженими можливостями; розглянуто теоретико-науковий доробок з різних аспектів соціального захисту студентів з обмеженими можливостями, а також інтеграцію інвалідів у суспільство на сучасному етапі.

Ключові слова: інваліди в України, інформаційна діяльність, інформаційні ресурси України, інформаційний суверенітет інформаційна безпека

2.1 Вітчизняна система соціальної підтримки студентів з обмеженими можливостями

Інваліди в Україні - це громадяни, які, у силу травм, хвороб, катастроф, втратили можливість бачити, чути, самостійно, без інвалідного візка, пересуватися, жити без інсуліну, мати здорове серце, нирки тощо. Їх понад два з половиною мільйона - людей, які потребують належного ставлення до себе, вони хочуть жити повноцінним життям, вільно пересуватися, не відчувати дискримінації у працевлаштуванні, мати змогу відвідувати бібліотеки, кінотеатри, поліклініки, концерти. Вони, як і всі інші повноцінні громадяни, бажають нормальних умов життя, гарну роботу, достойного ставлення з боку держави. І менш за все вони не бажають, щоб їх жаліли [22].

Збільшення кількості студентів з обмеженими можливостями зумовлене суперечливим соціально-економічним розвитком українського суспільства, який знизив рівень життя більшості людей, незадовільним станом системи охорони здоров'я, недостатньою безпекою та охороною праці, низьким рівнем екологічної культури, наявністю різноманітних катаклізмів - природних, екологічних, воєнних, зокрема наслідки Другої світової війни, війн в Афганістані та на інших територіях, Чорнобильської катастрофи.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми. На сьогодні існує певний теоретико-науковий доробок з різних аспектів соціального захисту студентів з обмеженими можливостями. Серед вітчизняних науковців та практиків слід виділити М. Авраменка, С. Богданова, Н. Борецьку, Е. Лібанову, О. Макарову, С. Мель-ника, К. Міщенко, В. Скуратівського, В. Сушкевича та ін. Значний внесок у дослідження цієї проблеми роблять також фахівці Інституту соціальної роботи та управління Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, Державної установи НДІ соціально-трудових відносин, Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів, Національної Асамблеї інвалідів України, Фонду соціального захисту інвалідів та Департаменту у справах інвалідів Міністерства праці та соціальної політики України [5].

В Україні кожен 18-й громадянин - студент з обмеженими можливостями, тобто студент, який потребує допомоги та підтримки від держави не лише в грошовому еквіваленті, а й особливого планування житла, облаштування під'їздів, громадського транспорту, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення, сприяння у здобутті освіти, професійних знань, працевлаштування, медичних і культурних послуг.

Широкий спектр проблем студентів з обмеженими можливостями в Україні свідчить про необхідність посиленої і комплексної уваги з боку держави й суспільства. Сучасне життя формує відповідні вимоги до соціального захисту цієї категорії населення. Практика показує, що значна частина положень соціально-економічної політики щодо інвалідів застаріла і не відповідає потребам сьогодення, а також не узгоджується із загальновизнаними високогуманними міжнародними нормами і стандартами. Правове поле хоча й містить багато позитивних кроків на шляху вирішення численних проблем людей з обмеженими можливостями, але є переважно декларативним, не забезпеченим матеріальними ресурсами та механізмами управлінського впровадження. Отже, існуюча система соціального захисту інвалідів потребує суттєвих змін і доповнень, модернізації.

Досвід високорозвинутих країн засвідчив про неефективність пасивної державної політики у сфері соціального захисту громадян з особливими потребами, яка формується на основі компенсаційних витрат - пенсій, грошової допомоги, пільг, компенсацій тощо. Соціальна підтримка інвалідів у провідних країнах Європи за останні 30 років характеризується виділенням значних ресурсів на створення доступного для осіб з обмеженими можливостями середовища для існування, навчання, створення спеціальних і облаштування наявних робочих місць.

На наш погляд, сучасна система соціального захисту студентів з обмеженими можливостями охоплює не лише державну соціальну допомогу та пенсійне забезпечення, систему пільг і компенсацій та соціально-побутове обслуговування, але й включає охорону здоров'я, освіту та зайнятість осіб з інвалідністю, а також соціальну і професійну реабілітацію та соціальну інтеграцію в суспільство. Тобто соціальний захист осіб з обмеженими можливостями включає не лише матеріальні питання, а й весь спектр проблем і потреб людського життя. Таким чином, політика соціального захисту людей з обмеженими можливостями має включати нові концептуальні підходи, що охоплюють соціально-економічні, політико-правові, організаційно-управлінські, науково-методологічні, морально-етичні та інформаційні аспекти [6].

Нині Україна намагається перейти від медичної до соціальної моделі інвалідності. Остання полягає у взаємозв'язку між людиною з обмеженими можливостями та соціумом, а не фіксування відхилення у її здоров'ї та розвитку, як це притаманно медичній моделі і було характерно для радянської системи управління.

Головним суб'єктом соціального захисту студентів з обмеженими можливостями залишається держава.

Діяльність держави полягає в розробці заходів, створенні відповідних інститутів, застосуванні механізмів, призначених забезпечувати життєві та соціальні потреби людей з обмеженими можливостями, реалізовувати громадянські права та свободи, створювати рівні можливості для їх інтеграції в суспільство, сприятливі умови для забезпечення соціальної, медичної, трудової реабілітації інвалідів.

Органи державної влади та місцевого самоврядування зобов'язані створювати нормативно-правову базу відповідно до міжнародного законодавства, а також відповідні інституції, сприяти розвитку громадських організацій у цій сфері, забезпечити у належному обсязі матеріально-фінансову складову соціального захисту осіб з інвалідністю, розширювати та вдосконалювати перелік соціальних послуг, активно сприяти професійній реабілітації осіб.

Активними партнерами держави стають інші суб'єкти соціального захисту людей з обмеженими можливостями, такі як недержавні громадські організації, благодійні і релігійні організації та фонди, політичні партії, юридичні особи, підприємці, небайдужі люди, також справляючи регулюючий вплив на соціальний захист інвалідів, особливо у сфері соціальної реабілітації та надання соціальних послуг.

Посилюється участь і самих людей з обмеженими можливостями, їхніх громадських організацій. В Україні близько 120 діючих Всеукраїнських громадських організацій, які представляють інтереси різних категорій інвалідів, цілеспрямовано і поступово змінюючи їх життя на краще. За допомогою громадських організацій інваліди мають змогу отримати певні соціальні та реабілітаційні послуги, інформацію про свої права, пільги, соціальні гарантії. Громадські об'єднання інвалідів створюються для їх соціального захисту, культурної та спортивної роботи, професійної, трудової, медичної, психолого-педагогічної реабілітації, надання умов для повноцінного життя тощо. Функції таких громадських організацій до певної міри збігаються з функціями уповноважених державних органів з питань соціального захисту, тому держава і громадські організації інвалідів є соціальними партнерами у вирішенні проблем осіб з обмеженими можливостями.

Як відомо, значна частина людей з обмеженими можливостями погано матеріально забезпечена. Невеликі розміри соціальної допомоги від держави та особливі потреби таких людей не дозволяють підтримувати суспільно прийнятний рівень життя. Для сімей людей з обмеженими можливостями, які тривалий час живуть у бідності, характерні нездорове харчування, недоступність сучасної медичної допомоги, психологічні стреси, ранні смерті, вимушена відмова від народження дітей, неможливість дати їм нормальну освіту, відсутність можливості для нормального відпочинку тощо.

Незважаючи на певні зусилля органів державної влади та місцевого самоврядування, в українському суспільстві ще мало змінилися стереотипи у ставленні до людей з обмеженими можливостями - ідея рівних прав та надання рівних можливостей людині з обмеженими можливостями ще не є загальновизнаною, так само мало змінилося ставлення до проблем людей з обмеженими можливостями з боку фахівців - бракує сучасних підходів до питань соціального захисту людей з обмеженими можливостями.

На наш погляд, особливо важливими є заходи щодо можливості отримання освіти для осіб з вадами здоров'я. Освіта є одним з найефективніших шляхів виходу людини з особливими потребами зі стану ізольованості від суспільства, і саме новітні освітні програми, в тому числі навчання дистанційно, мають стати об'єктом комплексного державно-управлінського впливу.

Забезпечення освітою дітей-інвалідів перебуває на досить низькому рівні, існуючі навчальні заклади не дають можливості реалізувати себе та мають безліч недоліків. Треба облаштувати заклади освіти відповідно до міжнародних стандартів, тобто зробити вільний від бар'єрів вхід до приміщення, облаштувати санвузли, забезпечити доступ на верхні поверхи школи, доступ до громадського транспорту.

У США, Західній Європі та Австралії реалізується багато освітніх проектів для цієї категорії людей. Для України цей напрям недостатньо розроблений, тому доцільним є вивчення та запозичення досвіду країн, успішно працюючих у зазначеному напрямі.

Окремо слід спинитися на проблемі працевлаштування студентів з обмеженими можливостями. Практика показує, що залучення громадян з обмеженими можливостями до сфери праці важливе як для них самих, так і для держави, оскільки підвищується життєвий рівень людей з обмеженими можливостями, збільшується їх платоспроможність, а також можливість самореалізації. Політика держави полягає в максимальній активізації потенційних сил осіб з обмеженими можливостями у контексті професійної, трудової реабілітації та працевлаштування.

У багатьох країнах створені такі умови, що працюючі люди з обмеженими можливостями складають у середньому половину осіб від загальної кількості людей з обмеженими можливостями. Так, у США працюють 29% громадян, які мають порушення здоров'я, у Великобританії - 40%, Італії - 55%, Швеції - 60%, Китаї - 80%. В Україні працюючих інвалідів нараховується близько 20%, при тому, що кількість інвалідів працездатного віку становить 1,5 млн. осіб, серед яких працює майже 443 тис.

Студенти з обмеженими можливостями об'єктивно має додаткові потреби, проблема створення відповідних умов для забезпечення її трудової діяльності та професійного навчання також набуває відповідного специфічного змісту і певних особливостей. Порядок створення, вимоги щодо таких робочих місць та фактичного працевлаштування на них інвалідів визначено відповідною постановою Кабінету Міністрів України. Цей порядок передбачає проведення атестації таких робочих місць спеціально створеною комісією підприємства за участю представників МСЕК, Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів та їх пристосування відповідно до медичних рекомендацій для конкретної людини з особливими потребами.

На наш погляд, для розширення можливостей надання гарантій працевлаштування для цієї категорії працівників варто запозичити закордонний досвід щодо виконання роботи в дистанційному режимі, що значно допоможе регулювати зайнятість такої «проблемної» категорії робочої сили, як людей з обмеженими можливостями. Про ефективність і вигідність зазначеної форми зайнятості свідчить той факт, що в Європі нараховується близько 20 млн. осіб, які працюють дистанційно.

Говорячи про невирішені проблеми осіб з функціональними обмеженнями, неможливо оминути наступні.

Першочергове значення після реформування системи матеріальної допомоги та соціальних послуг має для інвалідів відповідне житло. Їм надано переважне право на поліпшення житлових умов у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Житлові приміщення повинні бути обладнані спеціальними засобами та пристосуваннями, відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним зв'язком. При відсутності цих норм може проводитись заміна житлової площі. Як відомо, черга на житло розтягується на десятиліття і нині держава практично не надає пільгове житло. Але коли житло отримується, це право не використовується повною мірою, на невідповідність певних норм не звертається належна увага, - люди з обмеженими можливостями не знають, як захищати свої права. Аналогічна ситуація з гаражами для автомобілів з ручним керуванням людям з обмеженими можливостями із захворюваннями опорно-рухового апарату - будівництво таких гаражів має відбуватися лише поблизу місця їхнього безпосереднього проживання. Проте вони не будуються і не надаються в належній кількості та згідно з чинними правилами [4].

Актуальним питанням є облаштування міського і приміського транспорту для перевезення інвалідів та виділення для їхніх автомобілів місць на автомобільних стоянках. Місцеві органи влади мають вжити відповідних заходів для оснащення автобусних, тролейбусних і трамвайних маршрутів принаймні одним транспортним засобом для перевезення людей з обмеженими фізичними можливостями. Необхідно також здійснювати закупівлю залізничних пасажирських вагонів, максимально пристосованих для перевезення цієї категорії осіб. Потребує організації служба супроводження людей з обмеженими можливостями в аеропортах та вокзалах, забезпечення безперебійної роботи ліфтів та інших технічних засобів, призначених для інвалідів у візках та інших мало мобільних груп населення.

2.2 Навчально-освітнє середовище для студентів з особливими потребами

Інвалідність є соціальним явищем, уникнути якого не може жодне суспільство. У всьому світі майже кожна десята людина зазнає тих чи інших обмежень, з них майже 470 млн. людей працездатного віку. Ці дані засвідчують масштабність та глобальний характер проблеми інвалідності. Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів проголошують, що кожна людина та її потреби важливі для суспільства [7].

У Радянському Союзі імідж здорового суспільства створювався за рахунок ізоляції людей з інвалідністю. Україна успадкувала цю систему, таким чином люди з інвалідністю рідко зустрічаються серед широкого загалу. Десятиліттями система реабілітації була спрямована в основному на медичну реабілітацію, залишаючи поза увагою соціальну та трудову реабілітації. Як правило, люди з інвалідністю були працевлаштовані на спеціальних закритих та субсидованих підприємствах, що сприяло їх подальшій ізоляції від суспільства. Негативні наслідки перехідного періоду вплинули на них більше ніж на інші соціальні групи. Сьогодні, студентам з інвалідністю досить важко знайти точку опори на ринку праці. Наразі лише 22% людей з інвалідністю працездатного віку працевлаштовані.

Кількість інвалідів в Україні за останні 5 років зросла на 5,5% і на початок 2010р. складала 2,7 млн. осіб, або майже 6% загальної чисельності населення. За даними Державного комітету статистики України, на початок 1999р. в Україні налічувалося понад 2,5 млн. осіб офіційно визнаних інвалідами, тобто близько 5% усього населення країни. Якщо на початку 1990-х рр. загальна кількість інвалідів у країні становила трохи менше 3% населення (близько 1,5 млн. осіб), то на 1 січня 2010р. вона перейшла 6%-й рубіж і дорівнювала 2 млн. 741 тис. [5]. Такі статистичні дані приблизно вдвічі менше за середньосвітовий оціночний орієнтир (10%). [6, 54] Така різниця поки що не знайшла чіткого пояснення, але важко уявити, що вітчизняна ситуація настільки відрізняється у кращий бік від загальносвітової, враховуючи реалії української економіки, екології, соціальної підтримки найбільш уразливих верств населення протягом останніх 10-15 років.

Фахівці роблять різні припущення щодо такої різниці. Можливо, вона криється в різних критеріях установлення інвалідності, оскільки в різних країнах світу існують різні підходи та різні концепції. Можливо, певна частина людей хоча й відчуває за станом здоров'я певні обмеження щодо повноцінного здійснення біологічних і соціальних функцій, але не звертається до медичних установ для встановлення інвалідності. Так може бути через те, що обмежені можливості цих людей не підкріплені явними ознаками вад і захворювань, які входять до офіційного переліку, котрим керуються медико-соціальні експертні комісії при встановленні інвалідності. Дехто може не звертатися через неуважне ставлення до власного здоров'я. Така поведінка характерна для жителів тоталітарних суспільств. І цей феномен, можливо, не зник повністю в частини населення й у посттоталітарних умовах. Інколи люди можуть не звертатися через недостатню поінформованість. І, очевидно, далеко не кожний, у кого спостерігаються стійкі розлади певних функцій (наприклад погіршення функцій органів чуття, серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату внаслідок перенесених інфекційних захворювань тощо), систематично проходить курс лікування і, відповідно, у разі необхідності отримує тимчасову або постійну інвалідність. Можливо, впливає і те, що ті, хто за визначеними медичними критеріями об'єктивно має право на встановлення інвалідності, не завжди в змозі це право реалізувати у зв'язку з матеріальними проблемами, через побутові причини або бюрократичні перешкоди. Може впливати віддаленість місця проживання від осередків соціальних і медичних служб, недостатня уважність з боку фахівців на місцях, необізнаність самої людини та її оточення щодо послідовності потрібних дій і адресності звернень, особливо в сільській місцевості, невеликих поселеннях тощо.

Таким чином, можна припустити, що певна частина студентів з обмеженими можливостями не потрапляє до зведень офіційної статистики [2, 32-34]. Таку різницю між вітчизняною статистикою і світовими оцінками слід враховувати при оцінці ситуації, хоча й офіційна цифра (майже 2,7 млн.) теж достатньо вагомий показник актуальності проблеми інвалідності для України. До того ж, щоб реально уявляти кількісний аспект проблеми, слід мати на увазі, що близько 20% інвалідів становлять інваліди I групи і діти-інваліди, тобто ті, хто значною мірою потребує обслуговування іншими людьми [8].

Особливу стурбованість викликають тенденції процесу інвалідизації населення України у динаміці останніх 6 років [4, 38]. Так, з 2005 по 2010 рр. майже всі щорічні показники інвалідизації (окрім загальної кількості населення, що зменшується) зростали. Найбільш виразно цю динаміку ілюструє графічне зображення (див. Рис.1), щорічно кількість осіб з функціональними обмеженнями прямо пропорційно збільшувалася, тобто процес зростання не уповільнювався з роками. Важливо, що ця тенденція посилювалася зі зменшенням населення країни.

Рис. 1. Динаміка зростання кількості осіб з функціональними обмеженнями в Україні

Реалізація Україною стратегічного курсу щодо побудови соціально орієнтованої ринкової економіки та інтеграція її у світовий економічний простір потребують здійснення ряду першочергових заходів щодо посилення соціального захисту та забезпечення розвитку вразливих верств населення, в тому числі, осіб з обмеженими фізичними можливостями. Прогресивні країни, прямуючи до інтегрованого цивілізованого суспільства, керуються загальною стратегічною метою - забезпечення повноцінної участі людей з інвалідністю в суспільному житті та вирішення питань, пов'язаних з залученням громадян з інвалідністю до усестороннього активного життя [5].

Показники інвалідності населення є важливим індикатором, який характеризує стан здоров'я нації та певною мірою може відображати рівень розвитку системи охорони здоров'я та ефективність реалізації соціальної політики держави. Упродовж останніх років Україна проводить послідовну політику переходу від медичної до соціальної моделі інвалідності, що передбачає комплексне розв'язання проблем інвалідності та кардинальної зміни підходів до ролі і місця людей з обмеженими фізичними можливостями в економічному та соціальному житті суспільства. Аналіз стану забезпечення людського розвитку осіб з обмеженими фізичними можливостями ґрунтується на співставленні фактичних даних та даних про потребу людей з інвалідністю в освіті, працевлаштуванні, певному рівні матеріального добробуту, охороні здоров'я тощо.

Високу частку інвалідів у загальній чисельності населення України обумовлено комплексним впливом багатьох чинників, серед яких найбільш значущими є наступні:

- дефіцит бюджетних асигнувань на лікувально-профілактичні заходи;

- нестача медичних кадрів та недостатня кількість сучасного лікувального обладнання (особливо у сільській місцевості);

- забруднення навколишнього середовища, у першу чергу, наслідки аварії на Чорнобильській АЕС;

- інтенсивний розвиток техніки, транспортних технологій та урбаністичних процесів, що призводить до зростання техногенного травматизму;

...