Громадянська і цивілізаційна ідентичність українців в умовах цифровізації та глобалізації сучасного світу

На цьому тлі й виникають конфлікти ідентичностей. У нашому розумінні, конфлікти ідентичностей - це соціокультурні конфлікти посттради- ційності, фундаментом яких є ціннісно-світоглядні відмінності і протиріччя, зумовлені кризами і трансформаціями культурних ідентичностей; ці конфлікти детерміновані дихотомією традиціоналістських і посттрадиціо- налістських ціннісних систем і є атрибутивною частиною рефлексо-модерні- заційних процесів. Поняття «конфлікти ідентичностей» відбиває системний характер ціннісно-світоглядних протиріч як модернізаційних ризиків постмодерного глобального світу: інтеракція і зближення раніше «чужих» культурних спільнот та їх ідентичностей є невичерпним джерелом інтеракції і конфліктів. Конфлікти ідентичностей відбивають гострі протиріччя через глибинні відмінності в колективних цінностях, які не поділяються сторонами конфліктів. Конфлікти ідентичностей складно піддаються конструктивному регулюванню, оскільки групи не можуть піти на компроміси щодо своєї ідентичності або інших фундаментальних групових цінностей, що нерідко призводить до військових сутичок.

Концепт конфліктності, ворожнечі, транспонований в систему політичної термінології, найбільш рельєфно відбиває сутність поняття війни - межової форми силового протистояння, в якому домінує збройна боротьба як продовження політики. Якщо згадати Карла Шмітта, то саме чітка диференціація спільнот за типом «товариш/ворог» може надавати політичної ознаки будь-яким протиріччям, що мають соціальну природу. Війну зазвичай трактують двояко: з одного боку, як межову форму встановлення відносин з «Іншим» (в абстрактно-теоретичному сенсі). З іншого - як конкретно- емпіричний спосіб взаємодії спільнот. І якщо говорити про війну у другому значенні, то її можна розглядати як один з важливих факторів, що впливають на структурування і переструктурування ідентичності колективу й ідентифікаційних контурів індивіда. Війна може створити ідентичність і змінювати її. Це та прикордонна ситуація, в якій виявляються екзистенціальні підстави не тільки індивіда, але й групи в цілому . Йдеться про те, що цивільне населення також втягується в реальність війни, буквально впаюється в неї і, відповідно, його ставлення до війни відіграє не меншу роль у процесах форматування ідентичності. Якою би не була війна в сучасних умовах (безконтактна, високотехнологічна тощо), механізм «тотальної мобілізації», описаний ще в 1930-х рр. Ернстом Юнгером, усе ще діє: війна - це вже не тільки і не стільки протистояння армій, скільки протистояння цілих спільнот. Зрозуміло, це твердження, можливо, не зовсім коректне, оскільки воєнні конфлікти на початок ХХ століття суттєво трансформувалися, і, очевидно, роздуми Е. Юнгера потребують певної ревізії, однак базова ідея його думок вбачається нам, як і раніше, цілком актуальною. При цьому ситуація війни зовсім не передбачає автоматичного посилення інтеграції спільноти в її протистоянні іншій спільноті, оскільки будь-яке суспільство внутрішньо неоднорідне, зокрема, і в плані ідентитету, і війна буде створювати кордони не тільки між ворогуючими спільнотами, але й всередині кожної з них (як приклад, вкажемо на таке явище, як колабораціонізм).

У зв'язку зі сказаним, досить доречні слова М. Розумного, який вказує на те, що війна Росії проти України, яка почалася в 2014 р. і яку намагається Burton J. Conflict Resolution: Its Language and Processes. Lanham, Md, & London, 1996. P. 42. припинити команда В. Зеленського, трактується як війна за ідентичністьРозумний М. Війна 2020/02viynazaidentynist Розумний М. Війна 2020/02/26/viyna_za_identychnist. Найбільш об'єктивний показник природи будь-якої війни - її результати. Нинішня війна ще не закінчилася, але проміжні підсумки можна підбити.

Росія виступила ініціатором конфлікту і отримала від нього головні трофеї. Тобто це був класичний напад. Але здобутки В. Путіна викликають чимало запитань щодо його справжніх намірів. Так, захоплення Криму з військово-стратегічної та економічної точки зору було вигідне Росії. Вона отримала таким чином контроль над більшою частиною Чорного моря, багатим на ресурси шельфом і морськими транспортними шляхами (в тому числі, для прокладки трубопроводів). Окупацію Донбасу теж можна розглядати як створення бар'єра на перспективному транзитному напрямку.

Нам від цього теж дещо перепало. Деякі вітчизняні спостерігачі (а особливо наші західні партнери) натякають, що В. Путін зробив неоціненний внесок у становлення української самосвідомості, коли ототожнив поняття «Росія» і «війна», «Росія» і «ворог». Це так. Процеси національного самоусвідомлення та ідентифікація з Батьківщиною для багатьох українців значно прискорилися, але війна за ідентичність триває і на нашій території. Ця війна, на жаль, перетворилася вже на внутрішню боротьбу, і це не може не тішити наших ворогів. Безкінечні скандали, негативне емоційне тло нашої публічної політики, постійні претензії більших патріотів до менших патріотів і навпаки, спекуляції на мовному ґрунті показують наші невдачі в досягненні головного критерію успішної ідентичності - національної єдності.

Українське ядро ідентичності, побудоване на основі історичної та культурної самобутності українського народу, його антропологічному коді, повинне отримати сучасну дієву громадянську оболонку, яка матиме сполучні ланки до всіх різновидів та форм ідентифікації, що сьогодні становлять наше національне тіло.

При цьому, звісно, в цій моделі має бути закладено механізм імунної реакції на вірус імперського реваншу або зовнішнього втручання.

Така модель ідентичності можлива. Вона успішно функціонує в багатьох розвинутих країнах, що пройшли в своєму становленні етап республіканської (або імперської) самоорганізації. В основі такої моделі - громадянські чесноти, лояльність до власної держави, консенсус із базових питань історичної, культурної, мовної політики .

Проблеми, що виникають у процесі формування української ідентичності, мають своє пояснення. Як пише Лариса Масенко, російську окупацію Криму і вторгнення на Донбас уможливила провальна національна політика української влади упродовж майже всіх років незалежності, що пояснюється неспроможністю населення України привести до влади національну еліту з державницьким мисленням.

Так сталося, оскільки на час розпаду СРСР тоталітарний проєкт створення з багатонаціонального населення імперії єдиного «совєтського народу» на основі російської мови досяг в Україні значних успіхів. Совєтській соціальній інженерії вдалося сформувати всередині української спільноти доволі численний прошарок денаціоналізованих «простих совєтських людей».

У нових умовах демократичної виборчої системи винародовлена частина електорату голосує за ментально й світоглядно близьких їй кандидатів. Не останню роль відіграє й втручання Москви, явне і приховане, у виборчі кампанії України. Завдяки цим чинникам на президентських посадах опинилися Леонід Кучма, Віктор Янукович і Володимир Зеленський Масенко Л. Війни ідентичностей. Україна опинилася перед новими викликами. URL : http://https:www.radiosvoboda.org/a/30364963.html.

У зв'язку з цим варто навести одну вельми промовисту цитату з книжки Леоніда Кучми «Україна - не Росія»: «Етнографи вже давно відзначають, що на Сході України з'являється усе більше людей, що відносять себе однаковою мірою і до українців, і до росіян. Може, у цьому одна з розгадок того високого рівня терпимості (стукаю по дереву!), що усі ці роки стійко демонструє Україна? У соціологів є своє пояснення, по суті, близьке. Вони виявили, що в людей, які вільно володіють і російською, і українською мовами, конфліктний потенціал істотно нижчий, ніж у мономовних» Кучма Л. Україна - не Росія /переклад з російської. Москва : Время, 2003. С. 146. ^3? Масенко Л. Війна ідентичностей. Україна опинилася перед новими викликами. URL : http://https:www.radiosvoboda.org/a/30364963.html.

Президент з державницьким мисленням мав би, отримавши таку інформацію, не стукати по дереву, а бити на сполох. Адже йшлося про збільшення груп людей з подвійною ідентичністю в областях, що межують з Російською Федерацією, очільник якої не приховує неоімперських амбіцій. Президент України мав би більше дбати про зміцнення мовно-культурного кордону з Росією, а не радіти його подальшому розмиванню. Нічого доброго перед загрозою наступу «мономовних» росіян зниження конфліктного потенціалу українців не віщувало.

Ані Л. Кучма, ані В. Ющенко, а тим паче В. Янукович не зупинили російське втручання в інформаційно-культурний простір України. Влада ігнорувала численні звернення українських патріотів з вимогою заборонити

ті російськомовні засоби масової інформації, що поширювали мову

ненависті щодо української мови, культури й ідентичності .

Це тільки один з фактів зневаги українського й українства з боку влади, що, зрештою, і обернулося війною Росії проти України.

Щоби побудувати цілісну модель впливу війни на ідентифікаційні процеси (на що в рамках цього розділу не претендуємо), варто врахувати конкретні механізми здійснення рефлексії і фактори, що задають специфіку соціокультурного середовища, в якому ця рефлексія здійснюється. Необхідно вияснити характер основних суперечностей ворогуючих сторін (етнічний, релігійний, національний тощо), вивчити процеси їх взаємодії в довоєнному стані, виявити морфологію соціального простору, в якому індивід створює самоідентифікацію (тобто визначити основні соціальні групи, що становлять суспільство, і зрозуміти зв'язки, які є між ними), проаналізувати, в якому символічному ключі конструюється образ «Іншого» - ворога, яку роль відіграють у цих процесах офіційні і неофіційні медіа тощо.

І насамкінець. Сучасні проєкти воєн вказують, що людство відчуває нагальну потребу в оновленні філософського розуміння онтологічної різниці ідентичності як умови можливості та ідентичності як однозначного образу «Іншого». Без натренованого, передусім світоглядного, а відтак і політичного усвідомлення того, що інша культура та людина іншої культури - це горизонт відкритих можливостей, а неоднозначно довічний набір ціннісних характеристик, проєкт війни переможе. Його зупиняють війною, міжнародними перемовинами та фінансово-економічними санкціями. Проте він має бути унеможливлений і на рівні наукової теорії.

На підтвердження сказаного В. Шрамович наводить слова відомого публіциста А. Піонтковського щодо російсько-українських реалій: «Цю війну взагалі можна назвати фантасмагоричною. Постмодерністською. Ви можете собі уявити, щоб, наприклад, у жовтні 1941 року продовжувалися зустрічі Молотова та Ріббентропа, на яких обговорювалися б якісь торгові відносини між Німеччиною та Радянським Союзом? А ми ж зараз бачимо дуже дивні речі у відносинах між Україною та Росією, що, однак, не скасовує того факту, що війна триває»Шрамович В. «Постмодерна війна» https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2015/02/150205. Далі російський учений прогнозує: «Коли виникне ситуація розколу особистих інтересів В. Путіна та іншої російської владної еліти, і якщо до влади якимось чином прийдуть інші люди, то це не будуть "сахарови" чи "мандели". Це будуть постпутінські "берії" та "малєнкови". Але у своїй політиці вони змушені будуть повністю переглянути відносини з Заходом. Тоді у відносинах з Україною дивовижним чином зникнуть проблеми доведених до відчаю жителів Луганщини та Донеччини, а питання Криму буде вирішуватися на переговорах. Лише після цього можна буде говорити про новий етап в українсько-російських відносинах» Шрамович В. «Постмодерна війна» https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2015/02/150205.

Отже, епоха постмодерну окреслила перед світом нові виклики та завдання, створила нові проблеми, які потребують розв'язання. Проблеми, що супроводжують людство в процесі його еволюції, характерні для кожного періоду історії і для всіх народів. Проте кількість накопичених проблем загальносвітового масштабу епохи постмодерну, війн та конфліктів нового формату, де суб'єктом є ідентичність, особливо українська, свідчить про кризу цивілізації цієї епохи, певний переломний рубіж в історії людства.

COVID-19 - тест для ідентичностей

Пандемія коронавірусної інфекції поставила світ перед загрозою гуманітарної катастрофи глобального характеру і стала своєрідним тестом як для урядів усіх держав на їх здатність діяти в екстремальних умовах, так і для людей, для їх ідентичностей, на готовність адекватно реагувати і морально поводитись у таких умовах. За великим рахунком, це - жорсткий тест на людяністьДжонс А. Геноцид. Вступ до глобальної історії. Київ : Дух і Літера, 2020. С. 51.. Масштаби пандемії по-справжньому жахають. До постгено- цидного травматичного синдрому українців додалися глибокі і болісні травми COVID-19. Пандемія може розтягнутися на тривалий час, поки не будуть знайдені ефективні засоби протидії і засоби масової вакцинації всього людства. Життя в умовах пандемії показало, що тільки спільними зусиллями суспільства і влади за підтримки світового співтовариства цей вірус можна подолати.

Часто вживана останнім часом фраза про те, що після пандемії корона- вірусу світ уже не буде колишнім, є водночас і банальною, і оригінальною, і справедливою. Банальною, оскільки світ ніколи й не буває колишнім, оскільки являє собою динамічну систему, яка щогодинно, щоденно і щомиті змінюється. Інша річ, що характер цих змін здебільшого поступовий, а тому малопомітний для пересічної людини. Оригінальність фрази у тому, що ситуація з COVID-19 стала своєрідною точкою біфуркації, певного роздвоєння для людства. Справді, якщо, використовуючи традиційні українські образи, світ став ніби героєм казки на роздоріжжі: повернутися назад неможливо, вперед іти страшно, крім того, на камені біля повороту нічого не написано. Тим не менш, людство виявилося недостатньо готовим до світової пандемії планетарного характеру, в тому числі й морально. Хоча масова культура, продукція Голлівуду останніх років без кінця змальовувала похмурі картини масового зараження і навіть зомбі-апокаліпсису, які охоплять Землю найближчим часом.

Можливість таких подій розглядали й експерти. В доповіді Національного розвідувального управління США 2011 р. «Світ після кризи. Глобальні тенденції - 2025: світ, що змінюється» - описується сценарій, лякливо подібний на сьогоднішню дійсність: «... Якщо пандемічне захворювання виникне, воно виникне перш за все в областях з високою щільністю населення і тісними взаємовідносинами людей і тварин; таких районів багато в Китаї і Південно-Східній Азії, де люди живуть у тісному контакті і постійному спілкуванні з тваринами. Незважаючи на обмеження, накладені на міжнародні подорожі, подорожуючі зі слабко вираженими симптомами захворювання або з нетиповими захворюваннями можуть занести хворобу на інші континенти.

Хвилі нових захворювань можуть змінювати одна іншу впродовж тривалого часу. Відсутність ефективних вакцин і майже загальна відсутність імунітету зробить населення вразливим для інфекції» Світ після кризи. Глобальні тенденції - 2025: світ, що змінюється. URL : http://www.class.ru/library/node/3547?fbclid=[wAR138cAsjF.

Усі ці обставини актуалізували різного роду «теорії змов», що варіюються в діапазоні від «COVID-19 не страшніший звичайної сезонної застуди» до «COVID-19 - це чума ХХІ ст., справжній масштаб жертв якої приховується владою». Публіцисти і політичні лідери, аналізуючи пандемію, звично кинулися шукати аналоги в історії, згадали про «чорну смерть», що розпочалася в Європі в XIV ст. і забрала життя третини європейців. Аналогія цікава з тієї точки зору, що чума також була точкою біфуркації Західного світу. Перетворення міст і сіл на пустку, катастрофічне зменшення населення, неможливість збереження феодальних порядків змінили вектор соціального економічного життя Заходу, який був вимушений рухатися в бік капіталістичних відносин.

Страх перед загрозою захворювання коронавірусом використовується як привід для маніпуляції свідомістю і поведінкою людей. Небезпека втратити рідних і близьких, роботу і засоби для існування, свободу пересування тощо, розхитує психіку людей, викликає невдоволення, провокує до спалахів ненависті до іноземців, руйнує звичайний світопорядок. Страх перетворює людей на натовп, що підігрівається до безпорядків представниками опозиції і терористичних організацій. Створюється таке враження, що вірус здатний не тільки заражати людей, але й змінювати свідомість, психіку, руйнувати ідентичності, деморалізувати їх, перетворювати звичайне повсякдення на паніку.

У свідомості людей коронавірус - це інфернальна загроза, спроможна дійти до кожної людини навіть у її власному житлі. Захистити від корона- вірусу не можуть ані армія, ані поліція. Ці страхи додатково нагнітаються ЗМІ, які висвітлюють події в різних країнах, у жанрі «шокової інформації». Тим самим ЗМІ, що перетворили епідемію на захопливий серіал, формують у свідомості людей нову реальність, основним елементом якої стає масовий психоз, що не усвідомлено або спеціально нагнітається. Цей психоз, породжений реальним страхом перед коронавірусом, не менш небезпечний, ніж сама пандемія: люди, охоплені психозом, втрачають спроможність критично оцінювати оточуючу дійсність і починають шукати спасіння від коронавірусу, що йде до них, стаючи при цьому досить керованими. З такими людьми можна робити що завгодно, виправдовуючи будь-які дії «боротьбою з епідемією», і вони не будуть опиратися. При цьому спостерігається активний процес руйнування людських ідентичностей - родинної, релігійної, культурної, етнічної, громадянської, що ставить під загрозу цивілізаційні цінності людства. Пандемія вплинула на характер роботи, навчання, на ритм життя і форми спілкування людей, посіяла невпевненість, розгубленість, небезпеку самотності, провокує депресію.

До того ж, психоз в інформаційному просторі поширюється тим самим способом, що й сама епідемія - вірусним. Однак якщо у випадку епідемії джерелом зараження стає сам вірус і інфікована ним людина, то породжений епідемією психоз передається від однієї людини до іншої з допомогою механізму емоційного зараження, а інструментом поширення психозу виступають панічні заклики, що вкидаються в соціальні мережі і месенджери. Отримавши порцію такої інформації, людина емоційно збуджується, «заражається» панічними настроями і починає «заражати» інших, розсилаючи панічні повідомлення своїми особистими каналами комунікації. Як наслідок, паніка охоплює великі авдиторії майже моментально: одна людина, що «заразилася», спроможна «заразити» до 30-40 людей, які знаходяться з нею у тісному контакті у соціальних мережах, за лічені години, а в окремих випадках і хвилини. Такий спосіб поширення резонансної інформації називається вірусним, а технології поширення вірусної інформації - вірусними технологіями. Як наслідок, суспільство зіткнулося не з однією, а з двома епідеміями, що одночасно розгортаються: епідемією коронавірусу і епідемією масового психозу. Як би там не було, але точка неповернення, мабуть, уже пройдена або близька до цього, і світ ніколи вже не буде вибудуваний так, як він вибудовувався до пандемічної трансформації 2020 р. Пандемія засвідчила, що, по-перше, попередня система з адресованими їй глобальними викликами справитися не в змозі і, по-друге - принципи функціонування можуть бути цілком іншими, порівняно з тими, яким навчали всі сучасні підручники менеджменту та медицини.

Звичайно, можуть сказати, що всі протипандемічні дії мають тимчасовий характер. Життя, як тільки показники тих, хто захворів і помер, підуть на спад, скоро повернеться в попереднє русло. Психологічні підстави цих сподівань зрозуміти не важко. Але добре відомо, що нічого немає більш постійного, ніж те, що колись вводилося як надзвичайний чи тимчасовий захід.

Нині у світі і в Україні триває вакцинація населення, в усіх регіонах працюють центри щеплення, ведеться необхідна профілактична робота. Дуже важливо, щоб всі державні та приватні структури системи охорони здоров'я, інститути громадянського суспільства, засоби масової інформації усвідомлювали, що пандемічний рівень захворювання може в будь-який момент повернутися. До того ж, ми стали свідками появи нових, ще більш небезпечних вірусних модифікацій. Зрештою, наука вже давно довела, що віруси модифікуються постійно, і той чи інший різновид модифікацій людство відчувало на собі упродовж усієї історії.

Постпандемійна світобудова - явище, яке не вперше виникає під час розгортання світового історичного процесу. Фактично всі пандемії в історії людства виявлялися співвіднесеними з наступними змінами моделей життєвлаштування - перехід від Античності до Середньовіччя, від Середньовіччя до Нового часу, від Нового часу - до Новітнього.

Якщо наслідком пандемій минулого була зміна парадигм життєвлаш- тування, то можна прогнозувати, що й пандемія коронавірусу спроможна привести до трансформацій, як мінімум, не меншого масштабу. Питання не в тому, чи відбудеться трансформація, а в тому, в якому вона піде напрямі, що буде являти собою постпандемічний світ. Нині в дискурсивному просторі - українському і світовому - можна спрогнозувати декілька вірогідних моделей життєдіяльності в нових умовах.

Модель глобального соціально-економічного краху. Все, що відбувається на очах людства, викликає занепокоєння з відчуттям повернення у кам'яний період. А ще не так давно більшості це видавалося неможливим. Точніше, був відсутній сам розгляд можливого регресу. Світ сприймався винятково в логіці безальтернативності руху шляхом технологічного прогресу. Домінувало переконання, що завтра в плані технологій буде краще, ніж сьогодні, а післязавтра краще, ніж завтра. Універсальним показником такого покращення сприймалися нові версії комп'ютерів, мобільних телефонів, які щорічно з'являлися. На наркотику віри в технологічний процес опинилися цілі покоління. Пройшло лише кілька місяців, а то й тижнів, і оптимістичне сприйняття у більшості населення світу змінилося тривогою і розчаруванням. Не можна, разом з тим, сказати, ніби сценарій регресу був відсутній у проєктах майбутнього. Описувана ситуація регресу була представлена, зокрема, під назвою сценарію «Мотори, що глухнуть» у рамках доповіді ЦРУ про глобальні тренди 2012Global Trends 2030: Alternative Worlds. URL: http://

globaltrends2030.files.wordpress.com/2012/11/global-trends-2030-november2012.pdf.

Економіка, за цим сценарієм, знизить оберти, що, як наслідок, приведе до масового безробіття, відмови держав від соціальних обов'язків, розпаду великих геоекономічних просторів. У перспективі, мабуть, не вдасться уникнути нових пандемій, голоду і, відповідно, мору. І контури чотирьох вершників Апокаліпсису, що традиційно прочитуються в образах Хвороб, Війни, Голоду і Смерті, ось уже замайоріли на горизонті.

Набув нової актуалізації і дихання популярний дискурс про нове Середньовіччя і новий феодалізм. Глобальний світ згортається до простору окремих локалітетів. Більш неможливим видається туристичний бізнес.

Відновлюється знову, за подобою цехів Середньовіччя, домашня робота. Глобалізаційна парадигма заміщується парадигмою глокалізаційною. Регіональні керівники отримують фактично необмежену владу на місцях, подібно до середньовічних феодалів. Продуковані повідомлення про тих, хто захворів і помер, страхи викликають настрої, які можна визначити як нову есхатологію, що також викликає відповідне перегукування з епохою Середньовіччя. Однак у разі конкретизації функціонування постпандеміч- ного світу, відступу від мови алегорій виявляються його суттєві відмінності від середньовічної моделі. Неможливо собі уявити Середньовіччя з Інтерне- том. Побудоване на інтернет-комунікаціях суспільство є суспільством постмодерну і як традиційне, яким воно було в епоху Середньовіччя, ніяк не може бути позиціоноване. Середньовічний світ був світом релігійним, в якому Церква мала системоутворююче значення. Членство в релігійній общині передбачало участь у церковних ритуалах, що мало на увазі колективність і контактність, а тепер все змінюється під форматом он-лайн, включаючи й богослужіння.

Іншим обпертям середньовічного світу виступала громада, яка передбачала колективність у всіх проявах життя суспільства - сумісна трудова діяльність, сумісне проведення свят тощо. Всі ці традиції середньовічного суспільства суперечать сучасним нормам профілактичних антивірусних дій і ковідній психології людей.

Модель технологічного оптимізму. Сумнівною видається висловлена деякими експертами думка, ніби коронавірус знищив ідеологію лібералізму. Справді, обмеження свободи пересування стало викликом для ліберальної системи цінностей. Однак насправді ліберали в ситуації з пандемічними обмеженнями доводять свою правоту. З одного боку, профілактичні заходи співвідносяться ідеологами лібералізму з торжеством цінностей індивідуалізму, свободою особи. Колективізм таїть у собі небезпеку перебування людини в колективі, створює для неї загрозу. Інший бік ліберального дискурсу в умовах пандемії полягає в просуванні теми цифровізації. Потрібно було, зазначають вони, більш активно розвивати сектори цифрової економіки, освіти, культури, в цілому - належно інвестувати в цифрову сферу. Тепер це потрібно робити в будь-якому разі.

Для ліберальних технооптимістів пандемія коронавірусу є важливим і історично необхідним каталізатором переходу до нового технологічного укладу суспільства. Всі такі переходи в минулому, вказують вони, супроводжувалися стрімким зростанням безробіття, аутсайдерством широких груп населення, чия діяльність, професійна підготовка, культурні установки пов'язувалися з попередніми типами технологічних укладів. Але рано чи пізно такий болісний перехід мав відбутися. Це плата людства за прогрес, і не тільки. Йдеться, по суті, про нову версію шокової терапії, в нинішній версії - пандемічної.

Справді, сьогодні дуже багато говориться про переваги для людини праці і навчання на віддалі, архаїчності для третього тисячоліття поняття «робочий час», «робоче місце», «навчальна аудиторія». У разі роботи на віддалі зменшуються витрати на орендну платню, інші витрати, пов'язані з обслуговуванням орендованих площ. Пережила себе також і традиційна форма покупки товарів у вигляді походу покупця в магазин. Сьогодні Інтернет надає можливість цілком перейти на купівлю-продаж в он-лайн. Магазини, у їх попередньому вигляді, будуть відмирати як феномен. Про наукову діяльність та освітні послуги у форматі он-лайн і говорити не доводиться. Так, визнають ліберали, будуть безробітні, армію яких становитимуть ті, хто виявився не підготовлений до роботи в реаліях цифрового суспільства. Так що коронавірус став фактором, який підштовхнув перебіг історичного процесу в постіндустріальних умовах

Модель національного спасіння. Ця модель особливо розвивається російською пропагандою. Такі профілактичні антивірусні заходи, як закриття кордонів, обмеження контактів з іноземними громадянами, встановлення механізмів мобілізаційного типу, надихнули прибічників російського шовіністичного табору. Антипандемічні європейські дії дають нагоду їм стверджувати, що універсальна світова економіка руйнується, держави відособлюються одна від іншої, Європа фактично повернулася до втрачених принципів національних державних суверенітетів. Зазначається, що національні держави і модель Вестфальської системи будуть відновлені. Йдеться навіть про лівий поворот, про нібито новий запит на соціалізм, оскільки капітал засвідчив свою непридатність під час розв'язання проблем у критичних ситуаціях. Посилаються на Китайську Народну Республіку, яка, на відміну від країн Заходу, через централізовані та мобілізаційні механізми партійно - державної системи соціалізму в досить короткий проміжок часу зупинила епідемію.

На противагу домінуючим раніше ідеям «відкритого суспільства», спасіння вбачається в закритості, в замкнутості, включення механізмів автаркі- зації. Поспішають оголосити, ніби Джордж Сорос - головний персоналій глобалізму - вже програв. Преференції за нових умов здобувають ті, у кого існують механізми самозабезпечення. Спеціалізація в рамках міжнародної системи поділу праці, залучення в різноманітні транснаціональні колаборації в реаліях постпандемічного світу визнаються помилковими орієнтирами. Ось ще один крок, вважають прибічники третьої моделі, - і буде пред'явлена ідеологія, в якій набуде обґрунтування і легітимізації національна автаркія.

Набув поширення конспрологічний концепт із знаком плюс, відповідно до якого операція запровадження екстрених заходів з протидії пандемії насправді була проведена для того, щоби повсюдно скинути глобалістів і відновити національні держави. Обґрунтування цих заходів захистом людей від коронавірусу є технологією прикриття, що надає легального обґрунтування політичній операції. Керівники провідних світових національних держав виступили фактично синхронно, єдиним фронтом і з єдиною рецептурою. Те, що це сталося напередодні виборів у США, де прогнозувалася битва націоналістів і глобалістів, є додатковим аргументом для прибічників третьої моделі бачення постпандемічного світу.

Однак представлена версія не підтверджується свідченнями, що Дж. Сорос чи хтось інший з ідейних лідерів глобалізму виступив проти антипан- демічних заходів, прийнятих національними урядами. Немає інформації, що хтось з них намагався викрити пандемію коронавірусу як велику брехню, хоча можливості інформаційних ресурсів у плані такого опонування у них є. Навпаки, надходить інформація про належність акторів світового капіталу до участі в боротьбі з пандемією, виділення ними коштів на створення вакцини, матеріальна та психологічна підтримка населення в умовах карантину.

Для людей кордони справді виявилися перекритими, водночас до планів перекриття Інтернету, мобільного зв'язку справа не дійшла. Нічого невідомо і про спроби ревізії світової фінансової системи, про відмову будь-кого в умовах пандемії від долара або євро. Навпаки, у зв'язку з посиленням віртуального сегмента світова фінансова система попри певні кризові явища в деяких сегментах навіть зміцнюється.

Необхідно також зазначити недосконалість систем самозабезпечення через комунікації в режимі он-лайн. Для роботи механізмів самозабезпечення самоізоляція людини ніяк не підходить. Виниклі надії на повернення людини до землі, на нову фізіократію - не стосуються цього випадку. Колективна праця, колективні форми існування суспільства - такі ціннісні установки в перспективі створення постпандемічного світу не позначені і, відповідно, розраховувати на відновлення моделей соціального буття періодів модерну або традиційного суспільства безпідставно.

Описані версії пандемічного світу становлять чисті моделі, висунуті в рамках актуального світового суспільно-політичного дискурсу. Реальний перебіг політичного процесу може виражатися і відступом від моделі, і змішанням моделей. Вірогідні і реверси, часткове повернення до старої - допандемічної системи, і повторні переходи до постпандемічної моделі. За всієї широти сценарних перспектив очевидно, що парадигма світобудови змінюється на наших очах і повернення до минулих моделей виключене.

Усвідомлення вірогідних моделей викликає можливість проводити екстраполяцію пов'язаних з ними матриць на канву подій, що відбуваються, зазирнути на підставі такого матричного бачення за горизонт тривожного майбутнього. І це не просто слова. Пандемія коронавірусу стала тим вододілом, що світ зіткнувся з досить довготерміновим викликом. Багато звичок, уклад життя, принципи співіснування держав і суспільств піддаються жорсткій конвергенції. Примітно, що карантинні події звузили вербально- візуальне сприйняття нашої планети до рівня спільного проблемного житла, актуалізували розуміння важливого фактору: питання подальшого виживання, розвитку життя на Землі вимагають системних загальнолюдських зусиль.

Пандемія COVID-19 завдала помітного удару по свідомості людей приблизно так само, як ті літаки у високі башти Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, започаткувавши драматичну епоху в історії людства. Черговий раз сакральна екосистема Всесвіту подає сигнал, що біди не падають із неба раптом, а є закономірним результатом не завжди раціональної життєдіяльності людей.

Пандемія COVID-19 може стати такою самою прикордонною зоною, яка принесе в людську свідомість поглиблене розуміння спільності долі, тривог і турбот перед обличчям глибинних змін життя всього світового співтовариства, неминучих планетарних катастроф і потрясінь, що, в свою чергу, стимулюватиме формування глобальних ідентичностей Чумаков А. Н., Юрченко П. С. Коронавирус и глобализация: знание Vs домыслы. Евразийская интеграция: экономика, право, политика. 2020. Том 14. № 3. С. 112-122.. Про це необхідно розмірковувати сьогодні, в розпал пандемії в світі, оскільки історія людства все ще формується шляхом проб і помилок, супроводжується дивовижними проявами дефіциту людяності, моральності, фактами злиденності і катастроф.

За будь-якого варіанта виклики часу вимагають термінового переосмислення базових принципів людського існування, концептів його подальшого виживання всередині існуючої екосистеми. І тільки найбільш прагматичні принципи планетарної ідентичності можуть стати реальною парадигмою загальнолюдського співіснування і розвитку на Землі. Особливої гостроти набувають проблеми духовності, сакралізації підстав людського життя, дотримання життєвих принципів, цінностей, тобто все те, що пов'язане з ідентичностями, включаючи й цивілізаційну.

Поки що люди не залишають екосистемі Землі можливості «дихати на повні груди» (якщо сприймати її як життєвий організм, як це робили наші предки в праісторії) в режимі власних внутрішніх закономірностей, у взаємозв'язку з макроструктурою Всесвіту. Перезавантаження, пошук адекватних базових елементів концепцій планетарного співжиття стають особливо актуальними в епоху глобалізації, у світлі «ліній розломів і зіткнення цивілізацій», «кінця історії» тощо, що виникають на карті світу.

У наявності - контрастний відрив деяких світових держав від решти світу і, як наслідок, кризові розриви, конфлікти, непропорційне матеріально- ресурсне, інноваційно-цифрове розділення. Ці фактори, своєю чергою, активізували спроби «третіх» країн включитися в боротьбу за більш гідне глобальне перерозподілення ресурсних благ. На очах кількох поколінь людей світ стає ареною глобальної боротьби за ресурси і сфери впливу, яка супроводжується небаченим розмахом геополітичних протистоянь, вибухами нетерпимості, релігійної ворожнечі і ксенофобії, з одного боку, і гуманітарно- міграційними, екологічними та іншими катаклізмами - з іншого.

Поступово сукупність цілої низки явищ вибудовує клубок нерозв'язаних кризових проблем сучасності, які на фоні пандемії коронавірусу набувають особливої гостроти. Це глобальне потепління, катастрофічне забруднення оточуючого середовища і зниження біорізноманітності, шкідливі викиди в атмосферу, токсичні відходи, озонові діри, дефіцит корисних копалин, водних ресурсів, загроза техногенних катастроф, термоядерної війни, радіоактивного забруднення довкілля. Йдеться також про демографічні, соціально-міграційні вибухи, міжрелігійні, міжконфесійні зіткнення, голод, безробіття тощо.

Іншими словами, усі ці проблеми вимагають сумісних загальнолюдських зусиль планети, оскільки становлять ще більш небезпечні загрози і виклики в контексті пандемії коронавірусу. Цілком очевидно, що вони мають причинно- наслідковий зв'язок і можуть розв'язуватися системно та комплексно.

Семюель Гантінгтон - автор концепції етнокультурного поділу і «зіткнення цивілізацій» у книзі «Хто ми?» писав: «Найважливіші відмінності між людьми вже не ідеологічні, політичні чи економічні. Це культурні відмінності. Народи і нації намагаються дати відповідь на найпростіше питання - «Хто ми є?». Вони ідентифікують себе з культурними групами: племенами, етнічними групами, релігійними общинами, націями і - на найширшому рівні - цивілізаціями. Не визначившись зі своєю ідентичністю, люди не можуть використовувати політику для того, щоб дбати про власні інтереси» . На актуальність питань ідентичності в сучасному світі вказує і Френсіс Фукуяма: «Незалежно від того, чи веде протистояння культур до конфлікту, чи до прогресу і подальшої адаптації... проблеми глобальної конкуренції, як політичної, так і економічної, дедалі частіше будуть формулюватися саме в термінах культури» Хантингтон С. Кто мы? Москва : ООО «Издательство АСТ»; ООО «Транзиткнига», 2004. С. 171. Фукуяма Ф. Наше человеческое будущее. Москва : ООО «Издательство АСТ»; ОАО «Люкс», 2004. С. 71.. Справді, проблеми ідентичності, визначення самодостатнього місця у світовій системі координат на тлі стрімкої активізації глобалізаційних процесів стають найактуальнішими на порядку денному багатьох моно- і полінаціональних держав. Іде до кінця усвідомлена підкилимна боротьба між планетарно-геополітичними і національно- локальними ідентичностями, яка розхитує зсередини суспільні, державні устрої, міграційні, ментальні установки, які вбачалися непорушними.

Насправді в цій, здавалося б, суперечливій роздвоєності з її «лініями розломів і зіткнень» і приховується одна з ключових особливостей глобаліза- ційних процесів. Саме на перетині «ліній розломів» глобалізація прорубує трасу для майбутніх цивілізаційних змін. Іншими словами, спостерігається глобальне переселення локальних ідентичностей в ідентичності більш широкого, глобального формату.

Уся хворобливість і нещадність епохи глобалізації криється саме в цій переструктурованій (хірургічній) сутності. Глобалізація через свої інструменти впливу на тлі пандемії коронавірусу запустила новий етап природного відбору, але цього разу серед найбільш стійких і прагматичних принципів виживання і розвитку етносів у рамках планетарного життя. Чи готові ми до таких викликів? Чи готові ми до того, щоб розкрити, гідно ретранслювати ті пасіонарні пориви і хвилі, які здавна існували в сакральній ойкумені за назвою Україна і створювали цивілізаційні тренди?

Які поведінкові, традиційні принципи і підвалини забезпечували нашим предкам у протоісторії гармонійне життя на величезній території лісостепу? Які явища, константи могли б стати наріжними каменями, підґрунтям національно-цивілізаційної ідентичності, проривними еґреґорами нагромадженої енергії, що транслюють на зовнішній світ позитивно-гуманістичний образ, а також прагматичний стиль життєдіяльності наших предків- землеробів і козацьких лицарів у нашій історії, трансформуючи їх потім у пізнавані бренди сучасної України.

На нашу думку, інтелектуальні зусилля владних структур, громадянського суспільства, українських учених-істориків, політологів, правників, лінгвістів, археологів, культурологів, етнографів, філософів, психологів, соціологів, економістів у співпраці з представниками природничих наук, зокрема медиками, біологами, хіміками тощо - мають бути спрямовані на комплексне осмислення драматичних уроків COVID-19 як найбільшої гуманітарної катастрофи глобального характеру, що торкнулася усіх сфер життя людства, непередбачуваних наслідків мало не тотальної хвороби масового і планетарного характеру, без національних і державних кордонів, соціальної, релігійної та расової належності, віку і статі. Аналізуючи українські реалії пандемії, необхідно звернути увагу на незавершеність реформ, відсутність гнучкості політичної та адміністративної системи, її бюрократизм і корупційність, кволість органів охорони здоров'я, соціального захисту, надзвичайних ситуацій, нездатність поставити діагноз нашим ідентичностям, проявам синдрому Нових Санжар, події в яких засвідчили повну відсутність належної комунікації між громадянами та органами влади. Потрібен національний аудит не тільки фінансово-економічний, медико- епідеміологічний, але й політичний, менеджерський, психологічний на перевірку здатності влади, громадянського суспільства, його інститутів адекватно, ефективно діяти в екстремальних умовах на упередження, оперативно реагувати на зміни і виклики, забезпечити вакцинування населення, підняти рівень його санітарно-гігієнічної культури та відповідальності.

Виживання та цивілізаційні трансформації української ідентичності в чужоземному середовищі

Однією із загальних проблем сучасного глобалізованого світу є феномен міграції, який зумовлює глибинні зміни в етнічному складі країн і континентів, у соціальних структурах і відносинах, у ідентифікаційних процесах і, зрештою, в трансформації цінностей. З погляду нашого дослідження пріоритетним аспектом є аналіз цивілізаційних змін ідентичностей української діаспори на індивідуальному та колективному рівнях, виживання їх національних цінностей у середовищі інших держав. Методологічним підґрунтям такого аналізу виступає концептуалізація, тобто процес включення феномену міграції в теоретичний контекст знання, що дозволить наділити теоретичним змістом поняття «міграція» та «мігрант».

З методологічної точки зору доцільно розглянути мотивацію міграційного переміщення та її зв'язок з ідентичністю. Людина приймає рішення мігрувати під впливом цілої гами обставин, а інколи якої-небудь з них. При цьому мотивація рішення про міграцію виходить передусім з внутрішніх потреб індивіда. Спираючись на теорію «структури національної дії» Т. Парсонса Танчер В. Парсонс Талкотт. Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 541., можна сформулювати положення про певну шкалу цих мотивів, яка визначається набором різноманітних умов, у рамках яких ключове місце посідає свобода вибору. Крайніми точками цієї шкали будуть, з одного боку, активні мігранти, з усвідомленою мотивацією, а з іншого, пасивні мігранти, що переміщуються під безпосереднім тиском обставин. До перших належать кваліфіковані працівники, а також мігранти з метою з'єднання сім'ї. До інших - наймані працівники, біженці, особи, які не мають громадянства.

Для концептуалізації феномену міграції на індивідуальному рівні варто звернути увагу на її соціальні характеристики, які формуються і проявляються вже на «новому місці», в соціумі, що приймає мігрантів. З цього погляду важливо пізнати феномен діаспори як місця міграції. Ізраїльський дослідник Г. Шеффер ототожнює діаспору з громадою. Він вважає, що «в нових місцях проживання діаспори зберігають свою етнонаціональну (а іноді ще і конфесійну) ідентичність і згуртованість міцно спаяного колективу», що в «країнах заселення» діаспори залишаються групами, що представляють меншини, вживає поняття «діаспора общинна» Шеффер Г. Диаспоры в мировой политике. Диаспоры. 2003. № 1. С. 177.. Далі Г. Шеффер вказує на те, що чим більший досвід життя етносу в умовах діаспори, тим чіткіше проявляються специфічні психологічні риси її учасника: життєздатність, уміння своєчасно і якісно оцінювати оточуючий світ і будувати правильні відносини, практичність, уміння обирати професію (найчастіше за координатами: гроші-влада-інформація). Чому так? Тому що діаспори проходять природний відбір двічі. По-перше, свого часу зуміли податися в чужі світи найбільш життєздатні, а слабкі залишилися на попередньому місці, тому що в них для подорожей не вистачило засобів і сил. По-друге, учасники діаспори пройшли загартовування, причому багаторічне і навіть багатовікове у найрізноманітніших умовах планети, і з них вижили і залишили нащадків тільки найбільш адаптивні Шеффер Г. Диаспоры в мировой политике. С. 177..

Щоправда, існує і протилежний підхід до визначення портрета учасника міграції: діаспора - це не міграційна спільнота, а навпаки, стан роз'єднання і розсіювання Фадеичева М. Диаспора и состояние этнического индивида. Диаспора. 2004. № 2. С. 141-147.. Якщо керуватися цією логікою, то механічне ототожнення діаспори і спільноти неправомірне. Це різні явища. На противагу етнічній спільноті, яка покликана збирати розсіяних етнічних індивідів, що знаходяться в міграції, діаспора - це індивідуальна форма життя. Вона не служить, як будь-який соціальний інститут, організації сумісної діяльності людей для задоволення їх соціальних потреб. Навпаки, у діаспорі індивід роз'єднаний і його етнокультурні потреби не знаходять підтримки.

Таким чином, проглядається наявність двох протилежних парадигм, які задають спрямованість і характер концепту поняття «мігрант». З одного боку, це так звана комунітарна парадигма, в якій домінують категорії спільноти, абсолютизується її значущість, що приводить до домінування принципу «ми - вони». З іншого боку, існує антропна парадигма, яка утверджує пріоритет етнічного індивіда (мігранта) щодо етнічної спільноти і службове значення етнічної спільноти для індивіда.

У рамках розглянутих концепцій можна сформулювати деякі положення щодо змісту концепту «мігрант» з екстраполяцією на українські реалії.

Мігрант - це індивід, який незадоволений своїм життям на попередньому місці. Ця незадоволеність змістом свого попереднього існування реалізується як відмова від адаптації у попередньому соціумі і прагнення вирватися за його межі. Звідси висновок: мігрант - це людина особистісної автономії і самодіяльності, яка здатна ризикувати.

Мігрант - це індивід, який прагне до того, щоб виїхати на нове місце і прижитися в ньому; відповідно, він транснаціональний, транскордонний і володіє високим ступенем мобільності й адаптивності. Залежно від характеру і спрямованості адаптації, мігрант або знаходиться в стані етнічного розсіювання (діаспори), або орієнтується на місцезнаходження в міграційних спільнотах.

Мігрант мультикультурний - зацікавлений у підтримці зв'язків як з попередньою культурою, так і в зв'язках (тією чи іншою мірою) з культурою суспільства, що приймає його. Як засвідчує практика, в тому числі українська, вимагаючи визнання своїх особливостей, мігрант не завжди готовий інтегруватися, що створює загрозу національній і культурній ідентичності суспільства, яке його приймає.

Мігрант багатоликий з погляду причин і мотивів переміщення, вибору стратегій адаптації у суспільстві, що приймає індивіда. Це природно, оскільки сама міграція - багатоаспектний і соціальний процес, який має багатофакторний і поліваріантний характер.

Мігрант - наслідок природного відбору в людській популяції. Це той, кому вдалося прижитися на новому місці, хто витримав культурний шок і певну ворожість оточуючого середовища, максимально пристосувався до нових умов, зберігаючи зазвичай свою початкову ідентичність.

Отже, концепт «мігрант» є наслідком концептуалізації феномену міграції на індивідуальному рівні. Саме цією обставиною пояснюється пряма залежність семантичного поля поняття «мігрант» від відповідного поля

поняття «міграція» .

Можна виділити три основні варіанти поведінки мігранта в новому для нього середовищі:

а) мігрант дотримується правил поведінки і культурних норм, що характерні для нового місця свого перебування, ідентифікуючи себе з відповідним соціумом;

б) мігрант ідентифікує себе з певним населеним пунктом, але не з його співтовариством, зберігаючи вірність соціокультурному ядру «материнської спільноти»;

в) відчуваючи свою відчуженість і не бажаючи пристосовуватися до нового соціокультурного середовища, мігрант покидає його.

Підвищену зацікавленість викликають перші дві моделі поведінки, оскільки третя не передбачає довгої присутності мігранта в середовищі, що приймає його. Перша модель приводить до поступової асиміляції мігранта. Найбільше проблем для спільноти, що приймає його, пов'язано з другим варіантом адаптації. Така стратегія адаптації мігранта, коли відбувається ідентифікація з певним населеним пунктом, але не з його спільнотою, приводить до формування закритих соціальних груп, які не хочуть вливатися в спільноту, що приймає його. Мігрант може адаптуватися, тобто пристосуватися до життя в спільноті, що приймає його, знайти роботу і житло, але при цьому може не бути інтегрованим у це суспільство, жити за іншими соціальними нормами і правилами, не пройти вторинну соціалізацію в суспільстві, що приймає його, і не володіти «соціальною» мовою норм і правил поведінки цього суспільства. Бляхер Л., Пономаренко Т. Концептуализация феномена миграции на индивидуальном уровне. Вестник ТОГУ. 2015. № 2 (37). С. 223-227.

Усе, що пов'язане з міграційними процесами, є виключно актуальним для України, її ідентифікації. Нині, за даними офіційної статистики та підрахунками українських організацій, церков, інституцій науково-дослідного спрямування, а також імміграційних служб, кількість іноземних громадян українського походження, які постійно або тимчасово проживають за межами України, становить від 16 до 20 мільйонів осіб. Закордонні українці представлені більше як у ста країнах світу. Нині українські громадські об'єднання діють майже в 70 державах Європи, Азії, Америки та Африки.

Найбільшою організацією міжнародного характеру є Світовий конгрес українців (СКУ), створений у Нью-Йорку в 1967 р. До листопада 1993 р. цей координаційний орган мав назву Світовий конгрес вільних українців. Нині СКУ об'єднує близько 300 громадських інституцій майже в 30 країнах. Серед його нових членів є і осередки у постсовєтських державах. Міжнародними об'єднаннями є також Європейський конгрес українців (представляє інтереси українських громад у 23 країнах, здебільшого в Центральній та Східній Європі), Світова федерація українських жіночих організацій тощо. Наймасовішими українськими громадськими організаціями в окремих країнах є Український конгресовий комітет Америки, Українсько-американська координаційна рада, Конгрес українців Канади, Об'єднання українців Росії та Федеральна національно-культурна автономія «Українці Росії», Асоціація «Українці Казахстану», Союз українок Америки, Ліга українок Канади та інші.

Основним координаційним органом світового українства є Українська всесвітня координаційна рада (УВКР), створена українськими громадськими організаціями з України та з-за кордону в 1992 р. За статутом УВКР є міжнародною спілкою об'єднань громадян, діяльність якої поширюється на територію України та інших держав. Метою її діяльності є сприяння зміцненню й розбудові незалежної держави - України, збереження національної ідентичності українців у країнах їх поселення, а також сприяння співпраці України із закордонними українцями та з країнами поселення українців. Найвищим органом управління УВКР є Всесвітній форум українців, який скликається раз на чотири-п'ять років (останній VI відбувся 18-20 серпня 2016 р. в Києві). Представництво УВКР знаходиться в Києві. Значний внесок у розбудову співпраці із закордонним українством робить також Товариство зв'язків з українцями за межами України «Україна-Світ» (Товариство «Україна-Світ»).

Закордонні українці неоднорідні за своїм політичним світоглядом, соціально-економічним становищем, культурно-освітнім розвитком, віросповіданням, рівнем збереженості національної ідентичності, ступенем інтеграції у суспільства країн проживання. Навіть у межах однієї держави поселення серед осіб українського походження інколи простежується різна ментальність і усвідомлення себе частиною різних ідентичностей - етнічної, релігійної, культурної тощо. Закордонне українство переживає нині цілу низку труднощів, має кілька нерозв'язаних проблем, зокрема: зменшення чисельності організацій закордонних українців через похилий вік їхніх членів; об'єктивна активізація процесу асиміляції; послаблення зв'язків між старшим і молодшим поколінням; наявність суперечностей між українськими організаціями у низці країн; складнощі у формуванні відносин з представниками так званої «четвертої хвилі» економічної еміграції з України, усталеними організаціями закордонних українських громад та ін.