Стратегія розвитку дестинації "Подільські Товтри"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТУРИСТСЬКИМИ ДЕСТИНАЦІЯМИ

1.1 Сутність та структура туристської дестинації

1.2 Особливості та проблеми формування стратегії розвитку туристської дестинації

1.3 Природоохоронні території як місце реалізації послуг екологічного туризму

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ТУРИСТСЬКО-РЕКРЕАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НПП «ПОДІЛЬСЬКІ ТОВТРИ»

2.1 Організаційно-управлінська характеристика НПП «Подільські Товтри»

2.2 Аналіз рекреаційно-туристичного потенціалу НПП «Подільські Товтри»

2.3 Стратегічна оцінка стану ринку туристських послуг на території НПП «Подільські Товтри»

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО СТРАТЕГІЧНИХ НАПРЯМІВ РОЗВИТКУ ТУРИСТСЬКОЇ ДЕСТИНАЦІЇ «ПОДІЛЬСЬКІ ТОВТРИ»……

3.1 Обгрунтування та основні положення стратегії розвитку туристської дестинації «Подільські Товтри»

3.2 Рекомендації щодо реалізації стратегії розвитку туристської дестинації «Подільські Товтри»

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

В сучасних умовах туризм є пріоритетним напрямком розвитку для більшості країн та їх регіонів. При цьому стратегічне управління туристськими дестинаціями набуває дедалі більшого значення в системі туризму, оскільки ґрунтується на специфічності туристичного ринку, що в першу чергу є ринком споживача. Аналіз ситуації, що склалася останнім часом, показує, що дестинації, які не мають сформованої та чітко визначеної стратегії, а також сильного бренду значно програють відомим напрямам європейського ринку, що консолідують зусилля кількох країн у просуванні своїх туристичних зон, об'єднаних спільною рисою.

Аналізуючи ситуацію, що склалась в останні роки на вітчизняному туристичному ринку, важко не помітити тісного зв'язку між його кон'юнктурою і загальноекономічним станом країни. Нещодавне поширення політичної та фінансово-економічної кризи в країні суттєво знизило вітчизняний попит на туристичні послуги. Все ж навіть в умовах кризи вітчизняні туристичні дестинації потребують розвитку та вдосконалення усіх їх складових, оскільки саме зараз, коли купівельна спроможність вітчизняних туристів значно знизилась, доцільно заохочувати їх до подорожей власне в межах країни. Відтак існує необхідність створення унікального туристичного продукту досліджуваної дестинації, який найповніше задовольнятиме вимоги споживача і ґрунтуватиметься на регіональних особливостях. Європейський ринок туризму складає близько 500 млн туристів, які потенційно скаладають цільову аудиторію іноземних споживачів, заохочення до відвідування досліджуваної дестинації яких принесе значні доходи від туристичної галузі в Україні, які зараз так не обхідні як на місцях так і в глобальному сенсі.

Вивчення функціонально-територіальної структури туризму обумовило вибір для дослідження дестинації Національний природний парк «Подільські Товтри», створеної за територіальним поділом ресурсів і великою різноманітністю культурно-історичної та природної спадщини. Вибір дестинації обумовлений наявністю значних прогалин в процесі розвитку даної території в якості розвинутої дестинації, здатної заохотити не тільки вітчизняних, а й іноземних туристів. Наявність унікальних природнх та історико-культурних туристичних об'єктів дозволить сформувати та запропонувати туристам новий, абсолютно неповторний та винятковий туристичний продукт.

Національний прродний парк «Подільські Товтри» не є на сьогодні лідером туристичного ринку як туристська дестинація, хоча має наявний для цього потенціал. Тому дослідження сучасного стану та створення на його основі спільної стратегії розвитку та просування території Національного природного парку «Подільські Товтри» як бренду дозволить об'єднати зусилля усіх зацікавлених суб'єктів, створити унікальний туристичний продукт території та здобути додаткові конкурентні переваги.

Актуальність дослідження даної теми полягає у тому, що туристична дестинація є однією із найважливіших складових у системі туристичного ринку, оскільки туристичні дестинації та їх імідж приваблюють туристів, мотивують прибуття, активізують усю туристичну систему. Тому важливо підтримувати та спонукати розвиток вітчизняних дестинацій.

Сутність туристичних дестинацій, закономірності їхнього розвитку та роль у світовій системі туризму висвітлено в роботах вітчизняних (В. Ф. Данильчук, Л. П. Дядечко, Т. І. Ткаченко та ін.) і закордонних (Р. Батлер, Х. Кім, Н. Лейпер, С. Медлік та ін.) учених. Значний внесок до концептуально-методологічних основ логістики туризму зробили такі науковці, як О.А. Гвозденко, В. Г. Банько, Г. І. Михайличенко, В. Є. Редько, І. Г. Смирнов, в працях яких головна увага приділялася організації та управлінню окремими туристичними функціями в підприємницьких структурах і виникненню ефекту синергізму, але питання його кількісної оцінки та оптимізації в туристичних дестинаціях залишилися поза увагою.

Метою даної роботи є розробка стратегії розвитку дестинації «Подільські Товтри» для просування її унікального туристичного продукту на внутрішньому та міжнародному туристичних ринках.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати ряд наступних завдань:

ѕ Розкити сутність понять «дестинація», «екологічна дестинація», «стратегія»;

ѕ Визначити теоретичні основи формування стратегії розвитку туристичної дестинації;

ѕ Сформулювати систему оціночних показників для визначення привабливості дестинації;

ѕ Здійснити комплексний аналіз туристичного потенціалу дестинації «Подільські Товтри»;

ѕ Визначити передумови для створення стратегії розвитку дестинації «Подільські Товтри»;

ѕ Розробити заходи з реалізації стратегії розвитку дестинації «Подільські Товтри».

Об'єкт дослідження: процес формування та реалізації стратегії розвитку туристської дестинації «Подільські Товтри».

Предмет дослідження: теоретичні, методологічні та прикладні аспекти формування стратегії розвитку туристичної дестинації «Подільські Товтри».

Методи дослідження. З метою розв'язання поставлених завдань у дипломній магістерській роботі використані наступні загальнонаукові методи: аналізу і синтезу (під час проведення аналізу існуючих підходів до визначення особливостей формування та функціонування туристичних дестинацій); структурно-логічний (під час дослідження показників розвитку досліджуваної туристичної дестинації); евристичні методи досліджень (під час формування стратегічних орієнтирів розвитку туристичної дестинації та напрями її реалізації); статистичний та графічний (під час обробки й узагальнення статистичних даних та їх відображення у найбільш інформативній формі для проведення оцінки привабливості туристичної дестинації).

Наукова новизна. Узагальнено та сформульовано визначення екологічного туризму та екологічної дестинації. Сформульовано систему оціночних показників для визначення привабливості екологічної туристичної дестинації. управління туристський дестинація екологічний

Практичне застосування отриманих результатів. Сформульована стратегія розвитку дестинації може використовуватись адміністративними структурами Національного природного парку «Подільські Товтри» для розвитку його як унікальної туристичної дестинації як на вітчизняному так і на міжнародному туристичних ринках.

Публікації. Основні результати дослідження даної теми були представлені на студентській науковій конференції та представлені у науковій статті «Особливості розвитку екологічного туризму в Україні» (див.дод. А).

Структура та обсяг роботи: дипломна магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи склав 123 сторінки. У тексті роботи розміщено 23 рисунки та 34 таблиці. До роботи додаються 15 додатків.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТУРИСТСЬКИМИ ДЕСТИНАЦІЯМИ

1.1 Сутність та структура туристської дестинації

Закон України «Про туризм» визначає поняття «туризм» як «тимчасовий виїзд особи з місця проживання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці, куди особа від'їжджає» [1]. Важливим аспектом в процесі дослідження туристичної галузі є власне дослідження місця призначення туристів. Місцем туристичного призначення може бути будь-яка ділянка, місцевість, регіон або національна територія. На комерційному рівні туристичні місця призначення охоплюють усі зони, котрі відвідуються сезонно або цілий рік певною кількістю людей, мотиви до подорожей яких не обмежуються лише відпочинком. На практиці туристичним місцем призначення є мета подорожі "відвідувача", туриста [15].

У сучасній літературі поширеним стало використання терміну «дестинація», що в перекладі з англійського «destination» означає «місцезнаходження, місце призначення». В туризмі ж прийнято використовувати термін «туристична дестинація», що був введений у вітчизняну літературу туризмознавства зовсім недавно - у 80-х роках ХХ ст.

В процесі дослідження сутності поняття «туристська дестинація» доцільним є визначення термінології. На сьогоднішній день багато авторів вітчизняного і зарубіжного наукового простору займались дослідженням даної теми і сформували власні погляди на визначення терміну «туристська дестинація». Розглянемо деякі з них.

Вперше туристична дестинація як визначальна компонента системи туризму була розглянута датським вченим Н. Лейпером у 1979 р. та ідентифікувалася як «певна географічна територія, що є привабливою для мандрівників» [36].

Сучасний Оксфордський туристичний словник тлумачить це поняття як «країни, регіони, міста та інші території, які приваблюють туристів, є головними місцями локалізації туристичної діяльності, потоків туристів та їх витрат; місця максимальної концентрації визначних туристичних пам'яток, засобів розміщення, харчування, розваг, інших послуг та економічного, соціального і фізичного впливу туризму» [38].

Європейська Комісія (2000) визначила туристичну дестинацію як «територію, яка окремо ідентифікується і підтримується для туристів як місце відвідування й у межах якої туристичний продукт координується одним чи декількома закладами (влада) або організаціями» [41].

Всесвітня туристична організація запропонувала таке визначення: "дестинація - це фізичний простір, в якому відвідувач проводить не менше однієї доби. Він включає туристичні продукти, такі як послуги та атракції, а також туристичні ресурси в межах однієї доби подорожування. Цей простір має фізичні й адміністративні кордони, які визначають форму його управління, імідж і репутацію, що впливають на його конкурентоспроможність на туристичному ринку" [42].

Т.І. Ткаченко дала туристській дестинації визначення як фізико-географічній території , що має туристично-рекреаційні ресурси (унікальні або специфічні), які є привабливими для подорожан, доступними завдяки наявності необхідної інфраструктури (зручності, послуги), доведені до споживача у формі сформованого та підготовленого до продажу туристичного продукту сучасними засобами маркетингових комунікацій (наявність логотипу, торгової марки тощо) в системі важелів інтегрованого управління суб'єктами господарювання» [28].

Проаналізувавши вищезазначені визначення, можна виділити найбільш важливі складові елементи поняття «туристська дестинація», на основі яких власне зможемо узагальнити та вивести власну інтерпретацію визначення досліджуваного поняття.

Отже, більшість науковців сфери туризму погоджуються з такими складовими поняття «туристська дестинація» як:

· наявність географічної території або простору;

· привабливість для туристів;

· наявність туристично-рекреаційних ресурсів;

· наявність туристичної інфраструктури;

· наявність певного туристичного продукту, як результату функціонування дестинації.

Отже, підсумувавши вищезазначене можемо зробити висновок, що туристська дестинація - це туристично-приваблива географічна територія або простір, підкріплена туристично-рекреаційними ресурсами, відповідною інфраструктурою та ринком туристичних послуг, що надає туристам згенерований туристичний продукт.

Дестинації є основними зонами концентрації туристичних потоків. Типізація дестинацій є основою для розробки ефективної системи управління ними. Сьогодні існує багато підходів до визначення типів дестинацій за різними ознаками. Розглянемо деякі з них.

В.К. Кіптенко пропонує класифікацію дестинацій за їх приймальною здатністю на два типи:

* зони, які можуть прийняти велику кількість туристів, не завдаючи шкоди їх туристичній цінності;

* зони, які можуть прийняти обмежену кількість туристів не вище допустимого рівня для екологічного та естетичного стану довкілля (гірські курорти, морські узбережжя та ін.) [15].

А.І. Головчан класифікує дестинації відповідно до видів ресурсів на наступні типи:

* природно-географічні;

* природно-антропогенні;

* культурно-історичні;

* соціально-економічні [9].

Найбільш повну типізацію дестинацій подає Т.І. Ткаченко, класифікуючи їх за різними ознаками представленими в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Класифікація туристських дестинацій [28]

Ознака	Види
За масштабом:	* туристський регіон; * країна; * адміністративно-територіальна одиниця країни; * туристичний об'єкт.
За видом туризму:	* екологічна; * сільська; * зелена; * пізнавальна; * освітня; * культурологічна; * воєнна тощо.
За метою подорожі:	* комплексна; * дозвіллєва; * спортивно-оздоровча; * лікувальна; * рекреаційно-оздоровча; * ділова (службова, бізнес, навчання); * спеціалізована (релігійна, пізнавально-просвітницька та ін.).
За ступенем навантаження:	* слабко навантажена; * оптимально навантажена; * максимально навантажена; * перенавантажена.

В межах туристської дестинації діє ціла система об'єктів туристичної галузі. Тому для більш детального дослідження, дестинацію доцільно розглядати з точки зору системного підходу.

У 70-х роках XX ст., керуючись загальною теорією систем, датський вчений Н. Лейпер розробив модель системи туризму, компонентами якої визначив туристів, географічні елементи і туристичну інфраструктуру [36]. Туристи, як суб'єкти зазначеної системи, усвідомлюючи потребу у здійсненні подорожі, формують попит на туристичні послуги та необхідність функціонування всієї туристичної системи. Створення туристичної інфраструктури має максимально задовольняти наявні потреби туристів шляхом пропозиції послуг переміщення, розміщення, харчування, розваг тощо.

Географічні елементи представлені:

- регіоном, в якому формується попит на туристичний продукт, який є місцем початку й закінчення подорожі, де відбуваються основні маркетингові процеси стимулювання попиту;

- транзитним регіоном, який відвідується туристом, коли місце проживання вже залишено, але до обраної дестинації турист ще не прибув;

- регіоном, відвідування якого є основною метою подорожі туриста, тобто туристичною дестинацією [36].

Отже, зазначені геопросторові елементи перебувають у тісній взаємодії, лише за умов їх єдності туристична діяльність стає можливою. Проте дестинація являє собою найістотнішу компоненту системи туризму, бо саме в ній стає можливим досягнення мети подорожі, лише на її території розташовані ресурси, що приваблюють туристів, мотивуючи їх подорожі. Тому дестинація активізує всю систему туризму, формуючи та задовольняючи туристський попит одночасно [8].

Для всебічного дослідження туристичної дестинації науковцями було створено модель «чотири А», яка згодом шляхом конкретизації та доповнення, трансформувалася у модель «шість А», яка розкриває склад і призначення компонент дестинації. У моделі, запропонованій вченими з Датської академії туризму О. Йоргенсеном, К. Купером і Д. Флетчером, дестинація розглядається як взаємозв'язок таких елементів: атракції (attractions), доступність (accessibility), зручнсіть (amenities), посередники та допоміжні служби (ancillary services), організація діяльності туристів (activities), наявність підготовленого туристичного продукту (available packages) [17]. Вивчення цих елементів дестинації дозволило їх систематизувати та подати в таблиці 1.2.

Таблиця 1.2

Система компонент дестинації (модель шість А) [17]

Назва компоненти	Конкретизація компоненти
Атракції (attractions)	Природні, культурно-історичні, архітектурні та інші туристичні ресурси, що приваблюють туристів, спонукають до здійснення подорожі
Доступність (accessibility)	Наявність налагоджених транспортних і комунікаційних зв'язків як зовнішніх, так і внутрішніх щодо дестинації
Зручності (amenities)	Сукупність підприємств, що пропонують якісні туристичні послуги і товари
Посередники та допоміжні служби (ancillary services)	Рекламні агентства, маркетингові компанії, банки, теле- та радіокомунікації, поштові об'єкти, лікарні
Організація діяльності туристів (activities)	Організація діяльності туристів згідно з метою їх подорожей (відпочинок, рекреація, діловий туризм, конференції та ін.)
Наявність підготовленого туристичного продукту (available packages)	Пропозиція сформованого та підготовленого до продажу туристичного продукту відповідно до попиту туристів

Перші чотири компоненти слід віднести до першого та другого рівнів інфраструктури туризму. Вважається, що перший рівень інфраструктури туризму охоплює виробничі об'єкти (комплекс споруд, приміщень, транспортних та інших комунікацій й економічних систем), що безпосередньо не пов'язані з туристичною діяльністю, але необхідні для надання туристичних послуг (наприклад, засоби зв'язку, енергетика, комунальне господарство, фінанси, страхування тощо). Другий рівень являє собою сукупність структур, які потенційно здатні ефективно функціонувати без туристського попиту, але їх діяльність суттєво розшириться за умови розташування у місцях туристського інтересу (наприклад, підприємства з прокату автомобілів, розміщення, харчування, поштові, спортивні, розважальні та лікувальні заклади). Отже, такі компоненти туристичної дестинації, як «атракції», «доступність», «зручності», «посередники та допоміжні служби» не є специфічними для туристичної діяльності, хоча й роблять її можливою, відсутність туристичної діяльності в місцях їх розташування не поставить під загрозу ефективність їх функціонування [17].

Такі компоненти, як «організація діяльності туристів» і «наявність підготовленого туристичного продукту» відносяться до третього рівня туристичної інфраструктури, який являє собою комплекс підприємств, діяльність яких головним чином орієнтована на створення та задоволення туристського попиту - це туристичні оператори та агенти, виробники окремих туристичних послуг (наприклад, екскурсійні бюро та аматори). Саме ці компоненти є специфічними для туристичної діяльності. Вони перетворюють будь-яку географічну територію з розвиненою економічною системою в туристичну дестинацію [17].

Як бачимо, модель «шість А» базується на системі елементів туристичної дестинації, що перебувають у тісному зв'язку з туристичною діяльністю. Лише за наявності зазначених компонент стає можливою пропозиція якісного комплексного туристичного продукту та максимальне задоволення потреб туристів.

Оскільки туристична дестинація являє собою систему підприємств, що формують і задовольняють попит на туристичні послуги, то дестинація, з одного боку, є суб'єктом ринкових відносин, бо пропонує та реалізує туристичний продукт, а з іншого - об'єктом управління туризмом. Саме тому в процесі дослідження дестинації важливо її розглядати в якості не тільки об'єкта, а і суб'єкта туристичної діяльності.

Як уже раніше зазначалося, кінцевим результатом функціонування туристської дестинації є туристський продукт. Будь-який туристичний продукт має очевидний предметно орієнтований складник, який має конкретні властивості й характеристики. Крім того, туристичний продукт насамперед ґрунтується на ресурсному потенціалі території, тому має глибоку спільність для всіх споживачів. Така спільність визначається єдиним ресурсним потенціалом, а також наявними об'єктами інфраструктури туризму (рис.1.1.) [15].

Рис. 1.1. Структура туристичного продукту дестинації [15]

Цей факт свідчить: усі підприємства, котрі в межах повної території створюють туристичний продукт, апріорі, ґрунтуються на єдиному базисі, тобто на ресурсному і технологічному потенціалі території, що фактично відображається в туристичній і рекреаційній спеціалізації регіону. Однак продукти і послуги, які ними створюються, незважаючи на наявну спільність, -- різноманітні, оскільки вони формуються з урахуванням специфіки підприємств, їхнього розташування, рівня розвитку матеріально-технічної бази, а головне -- залежно від особливостей цільового сегменту споживачів (сім'ї з дітьми, пенсіонери, військові тощо), що обслуговується.

Якість регіону як виробника туристичних послуг вимірюється тим, наскільки добре цей регіон може пристосувати свої послуги до потреб споживачів. Якщо якомусь регіону вдається встановити на ринку досить високі ціни на свій продукт, то він може накопичувати достатньо цінностей, щоб добре оплачувати роботу всіх учасників [15].

В процесі створення туристичного продукту дестинації бере участь великий перелік ресурсів наявних на окремій території. Структура таких ресурсів наведена на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Структура територіального туристичного продукту [15]

Сутність дестинації можна формалізувати і представити у вигляді моделі. Вихідними побудови моделі туристської дестинації є: дестинація як суб'єкт господарювання; диференційований туристичний продукт дестинації; умови функціонування суб'єктів туристичного бізнесу в дестинації та діяльність персоналу в них, процес відтворення (виробництва та нарощування обсягів реалізації) туристичного продукту дестинації як певної соціо-еколого-економічної системи; моніторинг, аналіз, оптимізація функціонування і структури системи в умовах невизначеності та при наявності сформульованих цілей, критеріїв; прийняття рішень щодо безлічі можливих стратегій (альтернатив, рішень).

Отже, незважаючи на різноманітність, неповторність і власний імідж, будь-яку дестинацію можна ідентифікувати за наступними ознаками: взаємодоповнення складових елементів, використання туристами та місцевим населенням, неподільність, історико-культурна цінність [29].

1.2 Особливості та проблеми формування стратегії розвитку туристської дестинації

Оскільки туристична дестинація являє собою систему підприємств, що формують і задовольняють попит на туристичні послуги, то дестинація, з одного боку, є суб'єктом ринкових відносин, бо пропонує та реалізує туристичний продукт, а з іншого - об'єктом управління туризмом. Вітчизняними й зарубіжними науковцями туристична дестинація розглядається як об'єкт управління, причому «інтегрованого управління», бо саме воно здатне пов'язати всі компоненти в єдину систему, здатну забезпечити виробництво й реалізацію якісного комплексного туристичного продукту. Інтегроване управління туристичною дестинацією охоплює систему об'єктів, що обслуговують туристів, що відображено на рисунку 1.3.

Рис. 1.3. Інтегроване управління туристською дестинацією [8]

Інтегроване управління туристичною дестинацією спрямовується на вирішення таких завдань:

ѕ збереження та примноження наявного туристичного потенціалу;

ѕ забезпечення необхідних умов для організації обслуговування туристів;

ѕ організація та підтримка економічних зв'язків між підприємствами, задіяних у процесі туристичної діяльності;

ѕ забезпечення якості туристичних послуг, що виробляються [8].

У контексті сталого розвитку туризму дослідження дестинацій є вирішальним, бо саме в них найбільше відчуваються негативні екологічні наслідки туристичної діяльності. Проте розвиток географічної території як туристичної дестинації дозволяє:

ѕ стимулювати появу та ефективну діяльність туристичних і допоміжних підприємств;

ѕ створювати нові робочі місця;

ѕ сприяти збільшенню податкових надходжень до бюджету [8].

Результати аналізу кількісного та якісного складу ресурсного потенціалу туристичних дестинацій указали на необхідність їх типізації з метою розробки ефективних механізмів управління. Визначальними ознаками визнано види туристичних ресурсів та масштаби діяльності. За видами ресурсів виділено такі типи туристичних дестинацій: природно-географічні, природно-антропогенні, культурно-історичні та соціально-економічні, а за масштабами: мега-, макро-, мезо-та локальні. Розроблена типізація туристичних дестинацій виступає основою теоретико-методичних підходів до створення й розвитку дестинацій не тільки в соціально-економічному, а й у екологічному значенні, а також до визначення життєвого циклу кожного її типу, що дозволить уніфікувати управління всією туристичною інфраструктурою [9].

Такий підхід до управління туристичними дестинаціями повинен бути направленим на вирішення проблем інтенсифікації їх розвитку, а саме, забезпечення збереження кількості та якості явних туристичних ресурсів, упровадження інноваційних технологій у процеси формування, реалізації та надання туристичних послуг, підвищення рівня оновлення основних фондів інфраструктури, а також збільшення пропускної спроможності дестинацій.

Упровадження такого підходу до управління розвитком вітчизняної туристичної дестинації потребує підвищення її привабливості регіональних дестинацій для інвесторів. Першочергове значення для реалізації цього процесу набуває оцінка ринкової привабливості інфраструктурних підприємств туристичних дестинацій, метою якої є створення рейтингу суб'єктів туристичної діяльності за пріоритетністю залучення інвестицій.

Оскільки в сьогоднішніх умовах дестинації як суб'єкту ринкових відносин потрібно бути конкурентоздатною, важливим постало питання стратегічного управління дестинацією, що повинно охоплювати розробку адекватних функціональних стратегій, що визначають ключові механізми впливу на результати її діяльності. Модель стратегічного управління дестинацією, розроблена А.І. Головчан [9], представлена на рис.1.4.



Рис. 1.4. Модель стратегічного управління туристичною дестинацією на основі механізмів забезпечення її конкурентоздатності [9]

Провідним механізмом виступає управління привабливістю дестинаційного туристичного продукту, величина якого залежить від показників кількості туристів, які її відвідали, та обсягу доходів від реалізації туристичного продукту за певний період часу.

Незважаючи на досягнення в галузі стратегічного управління багатьох авторів, чимало аспектів стратегічного управління туризму в регіонах залишилися невирішеними. Це стосується, насамперед, формування стратегії розвитку регіональних дестинацій; рішення проблем методичного забезпечення розробки стратегій; обґрунтування механізму розвитку.

Т.І.Ткаченко відзначає, що «питання стратегічного розвитку дестинацій як об'єктів управління розглянуті недостатньо через відсутність теоретичних і методичних підходів і комплексної стратегії» [30]. Традиційні методики стратегічного управління де сформульовані основні положення до формування стратегій, що широко застосовуються в сучасних дослідженнях, наочно відбиті в роботі Г. Мінцберга, у якій описано десять шкіл стратегічного управління [23].

Міжнародна практика управління й стратегічного управління розвитком дестинацій показує, що досягнення високого рівня розвитку багато в чому залежить від здатності органів державної влади вибудувати ефективний механізм прийняття й реалізації рішень, спрямованих на досягнення стратегічної цілі. Тому особливе місце при розробці стратегії розвитку регіональних туристичних дестинацій повинно займати застосування програмно-цільового методу управління, який орієнтований на досягнення кінцевого результату в логіці поетапної дії: формування дерева цілей, розробку адекватної виконуючої програми, реалізації управляючої програми [28].

Процес формування стратегії розвитку регіональних туристичних дестинацій повинен являти собою комплекс формалізованих процедур, спрямованих як на побудову моделі майбутнього, так і на побудову програми переходу з поточного стану до цієї моделі [19]. Формування стратегії розвитку регіональних туристичних дестинацій доцільно почати з визначення місії розвитку регіонального туризму. Місія повинна відображати специфіку регіональної туристичної дестинації та виступати як пріоритетний орієнтир, що відображає спрямованість діяльності. Місія повинна спиратися на ключову ідею розвитку в цілому.

Місія надає визначення майбутнього стану регіональної туристичної дестинації, визначає дії, можна сформулювати в такий спосіб:

ѕ оцінка рівня розвитку регіональних туристичних дестинацій на теперішній час;

ѕ формування цілей розвитку регіональних туристичних дестинацій, аналіз стратегічних альтернатив, визначення стратегії розвитку;

ѕ реалізація стратегії розвитку регіональних туристичних дестинацій для досягнення основних цілей і завдань [19].

Ці три етапи визначають логічну послідовність формування і реалізації стратегії розвитку регіональних туристичних дестинацій. Механізмами стратегії розвитку є процеси, які властиві всім сферам і напрямам її діяльності, а саме:

ѕ організаційно-управлінський (з набором концептуальних, програмних, проектних, планових та інших засобів управління);

ѕ нормативно-правовий;

ѕ фінансово-економічний (з виділенням інвестиційного);

ѕ соціальний механізм;

ѕ інформаційно-комунікативний [19].

Основними інструментами механізму реалізації стратегії розвитку повинні стати:

1) система нормативних правових актів регіонів, які мають логічний зв'язок і співпідпорядкованість і регламентуюче застосування конкретних методів та інструментів державного регулювання. Така система включає кілька рівнів нормативних правових актів.

2) інформаційна, методологічна та інструментальна підтримка підготовки й прийняття управлінських рішень на рівні регіональних органів державної влади;

3) широке застосування елементів стратегічного управління при оптимальному з'єднанні його з методами й формами оперативного (короткострокового) управління [19].

Отже, підсумовуючи вищесказане, треба відзначити, що застосування програмно-цільового методу управління для формування і реалізації стратегії розвитку регіональних туристичних дестинацій, дозволить досягти стратегічних цілей за допомогою механізмів і інструментів реалізації стратегії, а також буде сприяти сталому розвитку.

1.3 Природоохоронні території як місце реалізації послуг екологічного туризму

Екологічний туризм - порівняно нове поняття в туристичній діяльності. Основна причина виникнення екологічного туризму знаходиться у невідрегульованості відносин у системі «суспільство-природа», або в туристичній інтерпретації - «туризм-екологія». Саме орієнтацією на екологічну складову можна пояснити підвищену увагу в останні роки до відвідування місць з незміненим або мало зміненим природним середовищем. Численні опитування туристів свідчать, що серед провідних мотивів туристських подорожей на перший план все більше виступає прагнення людей до спілкування з природою [12].

У найбільш загальному розумінні екологічний туризм, є формою активного відпочинку з екологічно значущим наповненням - особливий інтегруючий напрямок рекреаційної діяльності людей, що будують свої взаємовідносини з природою та іншими людьми на основі взаємної вигоди, взаємоповаги та взаєморозуміння. Туристи отримують від такого спілкування з природою певний фізичний, психологічний, інтелектуальний та емоційний запас міцності та здоров'я, а природа при цьому зазнає мінімальних оборотних впливів і втрат, місцеві мешканці отримують соціальні та економічні стимули до збереження природи та традиційного природокористування [12].

Початком формування концепції екотуризму вважають 80-ті роки XX століття, коли вперше з'явилися дослідження на цю тему. За даними WTO термін «екотуризм» активно використовується в індустрії туризму вже понад 10 років. Як відзначає велика кількість дослідників, поняття «екотуризм» довгий час мало невизначені межі й досі лишається дискусійним. Для більш детального визначення термінології проаналізуємо твердження з цього приводу деяких науковців [42].

В сучасній науковій туристичній літературі існує велика кількість трактувань терміну «екологічний туризм». Так, П.О. Масляк визначає екологічний туризм як один із видів туризму, який здійснюється в екологічно збереженому людиною природному середовищі з метою пізнання природи і відпочинку. Він ґрунтується на природних багатствах, любові до природи, бажанні її пізнати з метою захисту і примноження біологічного різноманіття [21].

Міжнародна організація з екотуризму (TIES) визначає його як відповідальну подорож у природні регіони, які зберігають природне довкілля та підтримують добробут місцевого населення [43]. Українська асоціація екологічного і активного туризму, вважає що екологічний туризм - це подорож до природних територій, не змінених або мало змінених діяльністю людини, з відповідальним ставленням до природи і якнайменшим впливом на довкілля [44].

Екологічний туризм поняття більш глибше ніж масовий туризм. Він передбачає не тільки відпочинок в ресторанах, нічних клубах, санаторно-курортних закладах, дорогих готелях, казино чи пляжах, а і перебування на мальовничих краєвидах, унікальних ландшафтах, пам'ятках природи, рідкісних і зникаючих видах рослин і тварин.

Більшість авторів до екологічного туризму зараховує пізнавально-зберігаючу діяльність людей під час туристичних мандрівок лише до стосовно незайманих і незабруднених природних територій. У Всесвітній туристичній організації (ВТО) вважають інакше, зараховуючи до екотуризму не лише мандрівки до недоторканих природних територій з метою споглядання ландшафтів і милування ними, а й ознайомлення з сучасними та історичними цінностями, які трапляються під час подорожі [42]. Проаналізувавши вищенаведені визначення даного поняття можемо узагальнити, що екологічний туризм - це гармонійне поєднання пізнавального туризму на територіях заповідних місцевостей і фізичного відпочинку туристів, за умови збереження ними навколишнього середовища.

Серед науковців фігурують також дискусії з приводу історії виникнення даного терміну. Мають місце твердження, що вперше термін був використаний Т. Міллером у 1978 р. як позначення одного з варіантів життєздатного розвитку туризму [12]. В.В. Храбовченко вважає, що першість у запровадженні терміну «екологічний туризм» належить Бюро міжнародного молодіжного туризму (БММТ) «Супутник» Іркутського обкому ВЛКСМ коли його фахівцями н середині 80-х років були розроблені та запроваджені такі маршрути, як «Екотур по Кругобайкальській залізниці», «Екотур по долині ріки Голоустній» та in. Ці маршрути були першими офіційно названі «маршрутами екологічного туризму» та під такою назвою увійшли до каталогу БММТ «Супутник» ЦК ВЛКСМ [33].

Узагальнюючи думку вищезгаданих науковців, можна виділити три основних складових екотуризму: екоосвітню, природоохоронну та етнотолерантну.

ѕ Екоосвітия складова передбачає наявність в екотурі елементів екологічної освіти та просвіти (пізнання природи, отримання туристами нових знань, навичок та вмінь не просто поведінки у природі, а спілкування з нею);

ѕ Природоохоронна складова реалізується у відповідній природозберігаючій поведінку групи на маршруті, застосування спеціальних еколого-туристських технологій мінімізації впливу на природне середовище, а також участь туристів й туроператорів у програмах та заходах з захисту навколишнього середовища.

ѕ Етнотолерантна (її ще можна назвати етноеко-логічною) виявляється у повазі інтересів місцевих жителів. Це перш за все шанобливе ставлення до місцевого населення, збереження традиційних систем природокористування, повага та дотримання місцевих законів і звичаїв, а також внесок туризму в соціально-економічний розвиток даної території [12].

На сьогоднішній день виділяють 4 види екотуризму:

1) Науковий туризм. В ході наукових екотурів туристи беруть участь в різного роду дослідженнях природи, ведуть польові спостереження.

2) Тури історії природи. Це подорожі, пов'язані з пізнанням навколишньої природи і місцевої культури.

3) Пригодницький туризм. Даний вид об'єднує всі подорожі, що пов'язані з активними способами пересування і відпочинку на природі (outdoor), мають своїй на меті здобуття нових відчуттів, вражень, поліпшення туристом фізичної форми і досягнення спортивних результатів.

4) Подорожі в природоохоронні території. Висока аттрактівність унікальних і екзотичних природних об'єктів і явищ, що знаходяться на природоохоронних територіях, залучають безліч туристів [12].

Сучасну систему індустрії екологічного туризму складають досить різноманітні спеціалізовані підприємства, організації та заклади:

ѕ наукові, науково-дослідні, освітні та туристичні організації (турагенти та туроператори), що створюють, розроблюють і реалізують екотуристський продукт та забезпечують умови для розвитку екологічного туризму;

ѕ природоохоронні (національні парки, заповідники, заказники тощо) та природогосподарські (парки, лісопарки, гідропарки тощо) організації - природно-географічні носії засобів виробництва екотуристських послуг;

ѕ заклади харчування (ресторани, кав'ярні, бари, їдальні);

ѕ заклади, що надають послуги розміщення (готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, будинки відпочинку, організовані наметові містечка та стоянки тощо);

ѕ транспортні підприємства (автопідприємства, авіаційні підприємства, управління та відомства залізниці, підприємства річкового та морського транспорту, спеціалізовані транспортно-гужові підприємства: кінні заводи, стайні, ферми та іп.);

ѕ рекламно-інформаційні туристичні заклади (рекламні агентства, рекламні бюро, інформаційно-туристичні центри тощо);

ѕ торгівельні заклади та підприємства;

ѕ заклади та підприємства сфери дозвілля в туризмі (кіноконцертні зали, сцени, майданчики тощо);

ѕ громадські екологічні та туристські об'єднання, організації, центри тощо;

ѕ державні органи координації та регулювання в туризмі місцевого, муніципального, регіонального та національного рівнів [12].

Ключовою складовою індустрії екологічного туризму є природоохоронні території, що і є власне екологічними дестинаціями. Природоохоронна територія -- територія, яка охороняється через своє екологічне, культурне або подібне значення. Існує велика кількість таких територій, рівень захисту яких сильно відрізняється та залежить від статусу, встановленого національними законами та міжнародними договорами. Природоохоронна територія, як визначається Міжнародним союзом охорони природи (МСОП) -- територія або акваторія, призначена для захисту і підтримки біологічної різноманітності та природних і пов'язаних із ними культурних ресурсів, захист якої встановлюється законом або іншими засобами [45].

МСОП визначає шість категорій охоронних територій:

1.) Національний парк -- охоронна територія, призначена переважно для захисту екосистеми і екологічного туризму.

2.) Заповідник суворого режиму (Ia -- біосферний заповідник, Ib -- дика територія) -- територія з найвищим рівнем захисту, що охороняється для збереження екосистеми та наукових досліджень.

3.) Пам'ятка природи -- охоронна територія, призначена переважно для збереження специфічних особливостей природи.

4.) Заказник -- територія для охорони окремих видів: охоронна територія, призначена переважно для охорони окремих видів, часто з навмисним втручанням в екосистему.

5.) Охоронний рельєф -- охоронна територія, призначена переважно для захисту рельєфу/ландшафту та туризму.

6.) Територія контрольованого природовикористання -- охоронна територія, призначена переважно для довготермінового економічного використання природної екосистеми [45].

Українське законодавство надає власний перелік та визначення природоохоронним територіям. До складу природно-заповідного фонду, у відповідності до екологічного законодавства України, входять наступні категорії природоохоронних об'єктів і територій: природні заповідники, національні природні парки, заказники загальнодержавного і місцевого значення, регіональні ландшафтні парки, пам'ятки природи загальнодержавного і місцевого значення, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного і місцевого значення, зоологічні парки місцевого значення, ботанічні сади, дендрологічні парки і заповідні урочища [2].

Природні заповідники організуються з метою збереження у природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних компонентів з усією сукупністю їх компонентів, дослідження природних процесів і явищ, що відбуваються в них, ефективного використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, координація та проведення наукових досліджень в регіонах.

Національний природний парк є природоохоронною територією, рекреаційною, культурно-освітньою та дослідницькою організацією загальнодержавного значення. Він утворюється з метою збереження, відновлення та ефективного функціонування природних комплексів і територій, що мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

Заказниками об'являються природні території або акваторії з метою збереження і відновлення природних комплексів чи їх окремих компонентів, а також для підтримання загального екологічного балансу. Перш за все вони організуються у межах територій, де зустрічаються рідкісні види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України. За значенням поділяються на заказники загальнодержавні і місцеві.

Пам 'ятками природи об'являються території або окремі природні об'єкти, що мають важливе наукове, природоохоронне та естетичне значення з метою збереження їх у природному стані [2].

Ботанічні сади організуються з метою збереження, дослідження та збагачення у спеціально створених умовах різноманітних рослин для їх найбільш ефективного господарського використання.

Зоологічні парки організовуються з метою збереження, дослідження у спеціальних умовах дикої фауни, а також для навчально-просвітницької, пізнавальної та науково-дослідної діяльності.

Дендрологічні парки організовуються з метою збереження, дослідження і збагачення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев, чагарників для їх ефективного наукового, культурного та господарського використання.

Парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва об'являються найвідоміші та найцінніші зразки паркового будівництва з метою їх охорони і використання в естетичних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях [2].

Регіональні ландшафтні парки організуються з метою чбереження у природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також для забезпечення умов для організованого відпочинку населення.

Заповідні урочища -- лісові, степові та інші окремі цілісні ландшафти, які мають наукове, природоохоронне та естетичне значення з метою збереження їх у природному стані.

Більш наглядно різниця між даними видами природоохоронних територій представлена на рисунку 1.5.

	Загальнодержавного значення (створюються указом Президента України)	Місцевого значення (створюються місцевою радою)
Мають зонування	Природні заповідники Біосферні заповідники Національні природні парки	Регіональні ландшафтні парки	Мають адміністрацію
Не мають зонування	Зоопарки Ботанічні сади Дендрологічні парки
	Заказники Пам'ятки природи Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Заповідні урочища	Не мають адміністрації

Рис. 1.5. Диференціація природоохоронних територій [2]

Виявлення й оцінка екотуристичного потенціалу і доступних екотуристських ресурсів природогоснодарських та природоохоронних територій - одне з найважливіших завдань урбокомпенсаційного природокористування, насамперед, для організації екотуристичної діяльності, визначення екотуристичного потенціалу та створення екотуристського продукту.

Під екотуристичним потенціалом певної природогосподарської чи природохоронної території розуміють сукупність всіх приурочених до неї екотуристських ресурсів - природних і антропогенних об'єктів, явищ, властивостей, засобів, можливостей та умов, придатних для формування екотуристського продукту та здійснення відповідних екологомістких турів, екскурсій, програм тощо [12].

Усю множину елементів, з яких складається екотуристичний потенціал природогосподарських та природоохоронних територій, доцільно розділити на дві підсистеми зображені на рис.1.6.



Рис. 1.6. Складові екотуристичного потенціалу природоохоронних територій[12]

Підсистему «Природні та антропогенні ландшафти та їх компоненти» складають:

ѕ природні ландшафти з їх рекреаційно-туристичними, інтелектуально-пізнавальними, пейзажно-естетичними властивостями та якостями;

ѕ антропогенні ландшафти і комплекси з особливою культурно-історичною цінністю (садибно-паркові комплекси, зразки ландшафтної архітектури тощо);

ѕ природогосподарські території та акваторії - лісів, лісопарків, парків, гідропарків, а також пам'ятки природи, ботанічні й зоологічні сади, аквапарки, океанаріуми та подібні об'єкти в межах парків, лісопарків та гідропарків;

ѕ соціальна складова ландшафту - автохтонне населення (етнос) з притаманним йому архетипом поведінки, формами гостинності та ставленням до відвідувачів, традиційні форми природокористування, мова, традиції, культура, побут, релігія тощо;

ѕ природознавчі та історико-краєзнавчі музеї, а також об'єкти, важливі для демонстрації екологічних принципів природокористування, наприклад, екотехнологічні господарства і підприємства, угіддя традиційних форм природокористування, об'єкти культурної спадщини тощо [12].

Підсистему «Засоби, умови й можливості здійснення екотуризму» формують:

ѕ екотехнологічні види транспорту - піший, велосипедний, водний (байдарки, каное, рафти тощо), кінний та інші (па місцевих їздових тваринах), електротранспорт (електромобілі, спеціальні вузькоколійні та мопоколійні залізниці тощо);

ѕ екотехнологічні об'єкти розміщення туристів -екокемпіиги, обладнані наметові містечка, приюти, хатинки лісника тощо;

ѕ екотехнологічне туристське спорядження (індивідуальне і групове спорядження та витратні матеріали, що не забруднюють природне середовище);

ѕ екологічно чисті продукти харчування, насамперед, місцеві;

ѕ екологічна сприятливість місцевості, у тому числі в плані забруднення, санітарно-епідеміологічного стану, ризику виникнення стихійних лих, кримінальності, тероризму тощо;

ѕ придатність (відповідність) території для різних видів екологічного туризму (ботанічного, зоологічного, спе-леологічного, фітотерапевтичного тощо) та їх доступність;

ѕ населення регіону (обслуговуючий персонал, провідники та ін.);

ѕ кваліфіковані менеджери екологічного туризму й гіди-природознавці, а також дидактичні, скоосвітні, просвітні, виховні та інші інформаційні та екорекламні матеріали [12].

Проаналізувавши екотуристичпий потенціал певних природогосподарських та природохоронних територій, можна визначити основні види екотуристичної діяльності, що є можливими та доцільними в їх межах, та відповідні екотуристські продукти, послуги, товари. Найбільш поширеними серед них є:

ѕ розроблені, обладнані та контрольовані екологічні стежки та маршрути;

ѕ екологомісткі інтелектуально-освітиі та консультаційні послуги найрізноманітніших видів;

ѕ організований спортивний, пригодницький, зелений сільський, лікувальний і реабілітаційний туризм;

ѕ спеціальні екологічні й екокультурні тури;

ѕ екскурсійні послуги, у тому числі еколого-природознавчі та історико-культуриі екскурсії;

ѕ спеціальні спортивні та культурпо-дозвіллєві заходи та акції (спортивні змагання, ігри, треиінги, збори, фестивалі, конкурси, виставки, ярмарки, аукціони тощо);

ѕ контрольоване збирання та заготівля відпочиваючими і туристами грибів, ягід, рослин та інших «дарів природи», фотополювання, некомерційне та спортивне рибальство (включаючи підводне полювання та дайвінг);

ѕ продаж екологічно чистих місцевих продуктів харчування та страв національної кухні;

ѕ екотехнологічні послуги розміщення і транспортні послуги;

ѕ прокат туристського спорядження;

ѕ виготовлення і продаж різноманітних сувенірів, насамперед, місцевих промислів;

ѕ рекламно-інформаційні послуги, створення та реалізація продукції з екологічною символікою території, у тому числі на поштових марках [12].

Кожна позиція може бути самостійним екотуристським продуктом, послугою або товаром, а також стати основою для створення нових варіантів екотуристських продуктів, товарів та послуг.

Потенційним джерелом екотуристського продукту є, насамперед, ландшафтно-екологічні ресурси природного середовища. Основною умовою генерації потенційних екотуристичних властивостей природного середовища як ресурсу або джерела ресурсів екотуризму є можливість доступу до них туристів та відпочиваючих.

Зазвичай оцінка туристичного потенціалу дестинацій базується на виявленні рівня туристичної привабливості території. На туристичну привабливість впливає багато факторів різного рівня впливу, що представлені на рисунку 1.7.



Рис. 1.7. Рівні впливу факторів на привабливість туристичної дестинації [25]

Така структура базується на системі та елементному складі компонент та причинно-наслідкового зв'язку між чинниками туристичної привабливості території та результуючою ознакою. Ранжуються рівні впливу чинників на туристичну привабливість з точки зору того, хто зацікавлений підвищувати цей рівень. Чи це буде держава, чи туристичний комплекс, чи інвестор.

Базуючись на існуючій практиці статистичної звітності та враховуючи структурно-наслідкову схему, вибираємо показники, які характеризують елементи компонент туристичної привабливості території.

Показниками оцінювання елементів компоненти "природні туристичні ресурси" можуть бути:

ѕ потенціал природних ресурсів за категоріями у межах території;

ѕ освоєнність природних туристичних ресурсів;

...