Галицько-Волинське князівство і королівство Русі та монголи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Галицько-Волинське князівство і королівство Русі та монголи

Леонтій Войтович

д. і. н., проф.,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України

Дослідження присвячене аналізу стосунків Галицько-Волинського князівства, яке в середині XIII ст. трансформувалося у королівство Русі, з монголами починаючи від першого контакту у 1223 р. до кінця XIV ст. Ці стосунки розглядаються на широкому фоні політичного життя Центрально-Східної Європи. Від самих початків, коли після поїздки в Орду у 1245 р. князь Данило Романович переконався, що монголи не збираються допустити до відродження Русі навіть як васальної держави, галицько-волинська еліта спрямувала всі зусилля на звільнення від ординської опіки. Прийняття Данилом Романовичем королівської корони від римського папи і претензійного титулу короля Русі викликало довгу війну 1254-1260 рр., яка завершилася поразкою. Князь Лев Данилович зумів налагодити співпрацю з потужним причорноморським улусбеком Ногаєм і з допомогою ординських військ проводити успішні походи в сусідні землі, тримати в покорі васалів і розширити територію королівства. Але через це він був втягнений в ординські усобиці і двічі опинявся на межі повного краху. Його наступник Юрій Львович взагалі звільнився від ординської опіки, будучи коронованим як король Русі. Наступні Романовичі змушені були балансувати між Золотою Ордою і агресивними сусідами, а Бо- леслав-Юрій Тройденович навіть відмовився від претензійного титулу, вперше іменуючи себе володарем Малої Русі. Допомога ординських військ дозволяла довший час Болеславу-Юрію Тройденовичу та Любар- ту-Дмитру Гедиміновичу протистояти польсько-угорському альянсу. Після розгрому Мамая Золота Орда втратила вплив на правобережні землі. Ординський фактор перестав впливати на політичне життя Центрально-Східної Європи, що, поряд з іншими чинниками, допомогло Польщі перемогти у протистоянні з Угорщиною і врешті анексувати галицьку частину королівства Русі, утворивши на цих землях Руське і Подільське воєводства.

Ключові слова: монголи, Золота Орда, Галицько-Волинська держава, королівство Русі, Данило Романович, Бату, Лев Данилович, Ногай, Любарт-Дмитро Гедимінович

Leontiy Voitovych

GALYCH-VOLHYN' PRINCIPALITY AND KINGDOM OF RUS' AND MONGOLS.

Research is devoted the analysis of relations Galych-Volhyn' principality which in a middle 13 age was transformed in the Kingdom of Rus', with Mongols, beginning from the first contact in 1223 to the end jf the 14 age. The relations are examined in the wide background of political the Centraly East Europe.

From beginnings, when after a journey to Horde in 1245 a prince Danylo Romanovich made sure, that Mongols not going to admit to the revival Rus' even as the vassal state, Galych-Volhyn' an elite pointed all efforts at release from Horde quardianship. Toking of royal crown Danylo Romanovich over the Roman Dad and elaim title of king of Rus' caused long war 1254-1269, which was completed a defect.

A prince Lev Danylovych managed to put a collaboration with powerful Black sea ulusbek of Nogaj and with the help of Horde troops conduct successful hikes in nearly earths, to demond obedience vassals and to exted territory of kingdom. But from in he pulled internalfight in Horde and twice appeared on verge of complete xrach. His successor Yurij Levovych in gen- eralrid of Horde quardianship, being crowned as king of Rus'.

Following Romanovichi forced were to balance between Gold Horde and aggressive neighbours, and Boleslav-Yurij Trojdenovich even gave up a claim title, first namimg etself the possessor of Smaill Rus'.

The hef of Horde troops allowed more long time Boleslav-Yurij Trojdenovich and to Lubart-Dymitr Gedyminovych to resist to Polish-Hungarian to alliance.

After the defeat of Mamay Gold Horde lost influence on night-bank earths. And Horde factor left off to influence on political life Centrally Rast Europe, that, next to other factors, helped Poland to win in opposition with Hungary and in the end to annex Galych part of Kingdom of Rus', forming the Rus'ke and Podils'ke provinces on these earths.

Keywords: Mongols, Gold Horde, Galych-Volhyn' principality, Kingdom of Rus', Danylo Romanovich, Batu, Lev Danylovych, Nogaj, Lubart-Dymitr Gedyminovych.

Стосунки Галицько-Волинського князівства та Королівства Русі з Золотою Ордою та монгольськими улусами через брак джерел досліджені фрагментарно і значною мірою залишаються дискусійними. Останнім часом завдяки казанському науковому осередку імені Шіга- будіна Маржані (16.01.1818--18.04.1889), який групує дослідників з монгольської і татарської історії та здійснює академічні видання значної кількості джерел, дослідження цих проблем переживає новий етап піднесення. На жаль, багато його авторів не знайомі з українськими та польськими працями і не вникають у тонкощі становища і взаємовідносин країн Центральної і Західної Європи у цей період Це стосується і таких солідних праць цього осередка: Роман Хаутала. От “Давида, царя Индий” до “ненавистного плебса сатаны”. Анталогияранних латинских сведений о татаро-монголах. (Казань, 2015), 496 с.. Зростання зацікавленості дослідників до даної проблематики має і зворотній бік у творенні нових міфів, зокрема щодо “колаборанта” галицько-волинського князя Данила Романовича, який начеб-то їздив до угорського короля Бели IV вмовляти останнього капітулювати перед монголами Александр Майоров. Даниил Галицкий и “принц Тартар” накануне нашествия Батыя на Южную Русь. Данные венгерских и русских источников о контактах Даниила с татарами. Русин. № 1(35). (Кишинев, 2013), 53-77; Его же. “Двойные” известия Галицко-Волынской летописи. Русская литература. (2013), № 3, 87-99; Его же. Монгольское завоевание Волыни и Галичины: спорные и нерешенные вопросы. Русин. № 1(39). (Кишинев, 2015), 12..

Пропоноване дослідження є продовженням авторських попередніх розвідок Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана: Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів. (Львів, 2004), 249 с.; Його ж. Улус Ногая і Галицько-Волинське князівство. Україна - Монголія: 800років у контексті історії. (Київ, 2008), 71-78; Його ж. Остання еміграція короля Данила Романовича. Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. № 13. (Луцьк, 2009), 89-96; Його ж. Формування кримськотатарського народу. Вступ до етногенезу. (Біла Церква, 2009), 214 с.; Його ж. Формування кримськотатарського народу і утворення Кримського ханства: історична правда та стереотипи сприйняття. Історичні міфи та стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / За ред. Л. Зашкільняка. (Львів, 2009), 352-436; Його ж. Галицько-Волинське князівство і монгольські улуси у ХІІІ столітті. Наукові зошити Історичного факультету Львівського університету. Вип. 11. (Львів, 2010), 151-170; Його ж. Гіреї як спадкоємці Чингізидів-Джучидів. Орієнтальні студії в Україні. До ювілею Л.В.Матвеєвої. (Київ, 2010), 126-146; Його ж. Відносини Галицько-Волинського князівства з монголами. Перший етап (1223-1245). Colloquia Russica. Series II. Vol. 3. Далило Романович і його часи. (Івано-Франківськ-Краків, 2017), 79-102; Його ж. Чи було зруйновано Успенський собор у Галичі 1241 року. Успенський собор Галича: минуле, сучасне, майбутнє. (Галич, 2017), 3-22; Його ж. Коли було зруйновано Успенський собор у Галичі. Галич. Збірник наукових праць. Вип. 3. (Івано-Франківськ, 2018), 107-118. через призму новішої літератури перш за все казанського осередку.

Перше знайомство. У 1223 р. Русь вперше зіткнулася з монголами. На Русі майже нічого не знали про монголів. Після того як у 1206 р. Темуджин на курултаї племен був проголошений кааном (великим ханом) Чингіз-ханом новоствореної Монгольської імперії -- йєке монгол улус -- життя імперії було підпорядковане одному головному завданню. Монголи вірили, що їх Тенгрї (Небо), який “розподіляє терміни життя” -- верховний Бог усіх народів, які хто більше, а хто менше вірили у нього через своїх богів, тому вони толерантно відносилися до всіх релігій. Тенгрї прагнув процвітання всіх народів, але для цього потрібно було об'єднати їх під егідою єдиного правильного закону -- Яси Чингіз- хана. А тих, хто не хотів об'єднатися добровільно, належало об'єднати силою Див.: Леонид Потапов. Умай - божество древних тюрков в свете этнографических данных.

Тюркологический сборник. 1972. (Москва, 1973), 265-286; Георгий Вернадский. Монголы и Русь. (Тверь, 1997), 108-115; Эренжен Хара-Даван. Чингис-Хан как полководец и его наследие. (Элиста, 1991), 278; Юрий Сочнев. Христианство в Золотой Орде в ХІІІ в. Из истории Золотой Орды. (Казань, 1993), 107-118; Галина Галданова. Эволюция представлений о тэнгри (по текстам монголоязычных обрядников). Средневековая культура Центральной Азии: письменные источники. (Улан-Удэ, 1995), 94-107; Иван Белозеров. К вопросу о восприятии чужих религий монголами времен империи (ХІІІ в.). Проблемы истории и культуры кочевых цивилизаций Центральной Азии. Т. 2. (Улан-Удэ, 2000), 32-40; Николай Абаев, Владимир Фельдман, Любовь Хортек. “Ак чаяан” и “тэнгрианство” как духовно-культурная основа кочевнической цивилизации тюрко-монгольских народов. Мир Центральной Азии. Культурология. Философия. Источниковедение. Т. 3. (Улан-Удэ, 2002), 23-31; Наталья Аюрова. Религиозная ситуация в Великой Монгольской империи. Чингиз-хан и судьбы народов Евразии. (Улан-Удэ, 2003), 409-413; Турсун Султанов. Чингиз-хан и Чингизиды. Судьба и власть. (Москва, 2006); Юлий Дробышев. Мандат Неба в руках монголов. Basileus: сборник статей, посвященный 60-летию В. В. Васильева. (Москва, 2007), 137-156; Александр Юрченко. Хан Узбек. Между империей и исламом. Структуры повседневности. (Санкт-Петербург, 2012), 40-45, 64-100; Ігор Печенюк, Наталія Черкас. Воєнно-правові засади військової організації Монгольської імперії. Сіверщина в історії України. Вип. 6. (Київ-Глухів, 2013), 148-154.. І це нелегке завдання Tempi доручив Чингіз-хану поки “Силою вічного Бога від сходу сонця і до заходу весь світ стане єдиним в мирі і радості...” Hermann Herbst. Guilermus de Ruysbroeck, der Bericht uber seine Reise in das Innere Asien. (Leipzig, 1934), 56..

У квітні 1219 р. в ході війни проти хорезм-шаха Алла ед-Діна Мухаммада II старший оглан (царевич) Джучі або й сам Чінгісхан, послав слідами розгромленого хорезм-шаха два тумени добірного монгольського війська (20 тис.), які очолювали кращі монгольські полководці Дже- бе-нойон (1181 -- бл. 1225 чи 1231) та Субедей-багатур (1176--1248). Враховуючи пізніше значення Субедей-багатура, який був фактичним керівником походу Бату у 1238--1241 рр., дослідники вважають його і керівником виправи 1222--1223 рр. Однак джерела таких підстав не дають. Скрізь Джебе-нойон стоїть попереду, що означає, що після з'єднання обох туменів, саме йому було довірено верховне командування. У 1201 р. Чінгіз-хан серед полонених тайджіутських воїнів відзначив Джірогадая (Зургаадая), який сміливо признався, що саме його стріла влучила у шию ханського коня. Він взяв його до свого війська десятником, давши ім'я Джебе, тобто “стріла”. У 1206 р. Джебе вже командував тисячею, а з 1218 р. -- туменом (10 тис.). Джебе відзначився у війнах проти кереїтів, найманів і чжурдженів, завоював каракитаїв і успішно воював проти хорезм-шаха Сергей Козин. Сокровенное сказание. Монгольская хроника 1240 г. под названием Mongzol-un nizuca tobciyan. Юань чаа би ши. Монгольский обиденный изборник. Т 1. Введение в изучение памятника. Перевод. Тексты. Глоссарии. Москва-Ленинград, 1941. §§ 202, 231, 237, 247, 251, 252, 257; Мэн-да бэй-лу (“Полное описание монголо-тагар”). Перевод и примечания Н. Ц. Мункуева. (Москва, 1975), прим. 305; Борис Владимирцев. Общественный строй монголов. Монгольский кочевой феодализм. (Ленинград, 1934), 87; Stanislaw Kaluzynski. Dawni Mongolowie. (Warszawa, 1983), 33-34; Александр Доманин. Монгольская империя Чингизидов. Чингизхан и его преемники. (Москва, 2005), 415. У біографії Джебе-нойона дискусійними залишаються тільки дата і місце загибелі. За “Таємною історією” (§ 272) у 1231 р. Джебе очолив авангард у поході великого кааана Угедая на Китай. Але за іншими версіями він загинув від половецької стріли поблизу Хортиці невдовзі після битви на Калці 23 травня 1223 р.: Stepen Pow. The Last Campaign and Death of Jebe Noyan. Journal of the Royal Asiatic Society. Vol. 27. (2016). No 1, 49) або у 1224-1225 рр. на війні з булгарами: James Chamber. The Devil's Horsemen: The Mongol Invasion of Europe. (Pennsylvania: Castle Books, 1979), 8; Peter B. Golden. “I Will Give the People unto thee”: The Cinggisid Conquests and Their Alfermath in the Turkic world. Journal of the Royal Asiatic Society. Vol. 10. (2000). No1, 30; P. D. Buell. Historical Dictionary of the Mongol World Empire. (Lanham, Maryland, Oxford, 2003), 25-26, 33-34; Chris Peers. Genghis Khan and the Mongol War Machine. (Barnsley, 2015); Frank J. McLynn. Genghis Khan: his conquests, his empire, his legacy. (Boston, 2015).. Успіхи Субудай- багатура до 1221 р. були менш помітними, хоча він, будучи сином коваля Чжарчіудая з монгольського племені урянхаїв, теж з рядових нукерів дійшов до високого чину темника Борис Владимирцев. Общественный строй монголов. Монгольский кочевой феодализм, 87; Peter B. Golden. “I Will Give the People unto thee”, 21-41; James Chamber. The Devil's Horsemen: The Mongol Invasion of Europe, 8; Richard A. Gabriel. Subotai the valiant: Genghis khan's greatest general. (Greenword Publishing Group, 2004), 164 p.; Роман Храпачевский. Военная держава Чингисхана. (Москва, 2005), 325-335; Александр Доманин. Монгольская империя Чингизидов. Чингисхан и его преемники. (Москва, 2005), 415; Валерий Злыгостев. Субэдэй. Всадник, покоривший вселенную. (Уфа, 2011), 396 с.; Stepen Pow. The Last Campaign and Death of Jebe Noyan. Journal of Royal Asiatic Society. Vol. 27. (2016). No. 1, 31-51..

Довідавшись про загибель хорезм-шаха на одному з островів Каспійського моря, обидва темники відправили естафету до свого володаря, а самі продовжили похід, попередивши, що за один-два роки сподіваються обійти Каспій і через Дербент та Дешт-і-Кипчак повернутися до Монголії. Скоріше ця глибока експедиція була стратегічною розвідкою майбутніх завоювань Георгий Вернадский. Киевская Русь. (Тверь, 1999), 259; Эренжен Хара-Даван. Чингис-Хан как полководец и его наследие. - С. 113-115; Сергей Переслегин. Решающие войны прошлого. Структура и хронология военных конфликтов минувших эпох. Лиддел-Гарт Б. Г. Энциклопедия военного искусства. (Москва, 2003), 444; Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів. (Львів, 2004), 85-86. ніж елементом глибокого охоплення половців у процесі завоювання гігантського степу Дешт-і-Кипчак Лев Гумилёв. От Руси к России. (Москва, 2002), 144; Роман Бабенко. Боротьба народів з монгольською агресією в Східну Європу у 1229-1236 рр. Наукові записки Національного педагогічного ун-ту ім. М.П.Драгоманова. Вип. 49. (Київ, 2002), 198-204; Його ж. Взаємовідносини Золотої Орди і Південно-Західної Русі в ХІІІ ст. Дис. к. і. н. (Київ, 2004), 60-65; Павло Єремеєв. Військові плани монголів щодо Половецького степу та їх трансформація в ході дальнього рейду Субедея і Джебе (напередодні першого русько-монгольського зіткнення). Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Вип. 11. (Харків, 2008), 36-44..

Дякуючи досконало організованій розвідці на базі переважно купецької інформації С. С. Уолкер [Cyril Charles Walker] Чингис-хан. Пер. с англ. А. И. Глебова-Богомолова. (Ростов- на-Дону, 1998), 40-41; Роман Храпачевский. Военная держава Чингисхана. (Москва, 2004), 257-262; Александр Юрченко. Марко Поло: записки путешественника или имперская космография? (Санкт-Петербург, 2007), 854 с. монголи знали про Русь достатньо багато. За гіпотезою Ярослава Дашкевича, у сформованій до 1240 р. (тобто до завоювання Києва і галицько-волинських земель) “Таємній історії” крім Урусут (Русі), яка згадується 6 разів, та Києва, згаданого 3 рази, двічі згадується керел [§ 262 та § 270], тобто Галицьке королівство Калмана, яке не визнавало зверхності Києва Ярослав Дашкевич. Монгольське (іранське) тюркське “керел”: етимологія і семантика етно- топоніму (ХІІІ--ХІУ ст.). V Сходознавчі читання А. Кримського. (Київ, 2001), 85-86; Його ж. “Секретна історія монголів” як джерело до історії України ХІІІ ст. Україна - Монголія: 800років у контексті історії. (Київ, 2008), 11-15; Його ж. Майстерня історика. (Львів, 2011), 165-169.. При всій дискусійності глосарія “Таємної історії” важко знайти інше пояснення цього терміну.

Долучаючи по дорозі до свого війська загони підкорених кочовиків- тюрків, монгольські полководці не тільки компенсували свої втрати, але й збільшили загальну чисельність. Джебе-нойон та Субедей-бага- тур зайняли південь каспійського узбережжя, Рей, Хамадан, здобули Казвін і пройшли через Азербайджан, а далі розбили грузинське військо. Використовуючи протиріччя дрібних володарів, вони здобували одне за одним кавказькі князівства. Через Дербент монголи вийшли у Степ, поодинці розбили аланів і половців, увійшли до Криму, розорили Сугдею (Судак) і навесні 1223 р. вийшли на нижню течію Дніпра Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана, 85-87.. Половецький хан Котян, тесть галицького князя Мстислава Удатного, через зятя звернувся до руських князів за допомогою Олександр Головко. Половецький хан Котян Сутоєвич у політичному житті Центрально- Східної Європи першої половини ХІІІ ст. Хазарский альманах. Вып. 5. (Киев-Харьков, 2007), 78-87..

Володимир Пашуто датував перше зіткнення з монголами та битву на Калці 1219 р., виходячи з фрагменту, присвяченому битві, у Галицько-Волинському літописі, де сказано, що Данилові Романовичу було тільки 18 років, та виступу Петра Аскеровича на Ліонському соборі у 1245 р., який говорив, що монголи пустошили Русь 26 років тому Владимир Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. (Москва, 1950), 205.. Окремі дослідники, спираючись на джерела, які тільки побічно можна пов'язати з самою битвою, відстоюють інші дати, зокрема Олександр Салтиков -- 31 травня 1224 р. Александр Салтыков. Хронология битвы при Калке. Ученые записки Института истории Российской ассоциации научно-мсследовательских институтов общественных наук. Т.4. (Москва, 1929), 3-12., а Сергій Циб -- 16 червня 1226 р. Сергей Цыб. Когда была битва на Калке (историография вопроса). Известия Алтайского гос. ун-та. История. Исторические науки. № 4-2 (60). (2008), 217-222; Его же. Когда была битва на Калке. Там же. № 4-3 (64). (2009), 240-245; Его же. Хронологические показания судакского Си- наксария и датировка монгольского похода на Южную Русь. Там же. № 4-2 (84) (2014), 242-247. Але співставлення докладних мусульманських джерел з руськими літописами явно на користь традиційної дати 31 травня 1223 р. Опис битви на Калці належать очевидцям, що зауважив ще Арист Ку- ник Арист Куник. О признании 1223 года временем битвы при Калке. Уч. зап. имп. АН по первому и третьему отделениям. Т 2. Вып. 5. (Санкт-Петербург, 1854), 779-781.. Остаточна редакція цієї “воїнської повісті”, як назвав її Микола Котляр, скомпонована з волинського (близького до Мстислава Німого, в якому критично оцінена роль Мстислава Удатного), галицького, турово-пінського та інших варіантів з великою перевагою волинського варіанту Алексей Шахматов. Общерусские летописные своды XIV и XV вв. Журнал Министерства народного просвещения. (Санкт-Петербург, 1900), Отд. 2, 160; Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т. 2. (Львів, 1905), 345; Лев Черепнин. Летописец Даниила Галицкого. Исторические записки. Т. 12. (Москва, 1941), 244-245; Лидия Сердобольская. К вопросу о хронологии похода русских князей против татар и битвы при реке Калке. Сборник трудов Пятигорского гос. пед. ин-та. Вып. 1. (Ставрополь, 1947), 135-143; Дмитрий Лихачев. Летописные известия об Александре Поповиче. Труды Отдела древнерусской литературы. Т. 7. (Ленинград, 1949), 23-24; Антін Генсьорський. Галицько-Волинський літопис. (Процес складання, редакції і редактори). (Київ, 1958), 19-20; Анатолий Эммаусский. Летописные известия о первом нашествии монголо-татар на Восточную Европу. Ученые записки Кировского государственного педагогического института. Т. 1. Вып. 17. (Киров, 1958), 69-90; Михаил Свердлов. К вопросу о летописных источниках “Повести о битве на Калке”. Вестник ЛГУ серия истории, языка и литературы. № 2, вып. 1. (Ленинград, 1963), 139-144; Арсений Насонов. История русского летописания XI - начала XVIII в. Очерки и исследования. (Москва, 1969), 230-236; Виктор Романов. Статья 1224 г. о битве при Калке Ипатьевской летописи. Летописи и хроники. 1980 г. (Москва, 1981), 79-103; Микола Котляр. Найдавніша повість про Данила Галицького. Київська старовина. (1992). № 1, 75-78..

У березні -- на початку квітня 1223 р. у Києві зібрався снем 23 князів На Київському снемі головував великий князь київський Мстислав-Борис Романович, якому на той час було 61-67 років (Даріуш Домбровский. Генеалогия Мстиславичей. Первые поколения (до начала ХІ в.). (Санкт-Петербург, 2015), 474). Але найбільш активним учасником снему був галицький князь Мстислав Мстиславич Удатний (Головко О. Галицький князь Мстислав Мстиславич “Удатний”. (Біла Церква, 2016), 117-133; Его же. Рейд туменов Джебе и Субедея в Восточную Европу (1222-1223 гг.) в процессе формирования Монгольской империи и Pax Mongolica. Вестник Удмуртского ун-та. История и филология. Т. 26. Вып. 1. (Ижевск, 2016), 46-58; Його ж. Князь Мстислав Мстиславич “Удатний” і його доба. (Кам'янець-Подільський, 2017), 140-163). Мстислав Мстиславич прибув на снем із своїм зятем володимирським князем Данилом Романовичем. Третьою важливою особою був чернігівський князь Мстислав Святославич. У складі київської делегації, схоже, були молодші сини великого князя Всеволод і Ростислав Мстиславичі, обидва зяті київського князя туровський князь Андрій Іванович та дубровицький князь Олександр Глібович та їх родичі яненський князь Святослав Ярославич та несвізький князь Юрій Ярополкович, які пізніше взяли участь у битві на Калці. З чернігівським князем прибули Михайло Всеволодович (Ипатьевская летопись. Полное собрание рус- скихлетописей. Т. 2. (Москва, 2001, 741) та козельський князь Василько-Дмитро Мстиславич, курський князь Олег Святославич і путивльський князь Ізяслав Володимирович, які теж взяли участь у битві на Калці. Решту склали удільні волинські та чернігівські князі. Володимиро- суздальський князь Юрій Всеволодович, який був добре поінформований про монгольську експедицію, так як його родич половецький хан Юрій Кончакович загинув у бою з монголами (Олександр Головко. Князь Мстислав Мстиславич “Удатний” і його доба, 146.), будучи зацікавленим в ослабленні трьох Мстиславів, вирішив залишитися спостерігачем. Можливо, що на снемі був його представник ростовський князь Василько Костянтинович, який пізніше очолив допомогу, яка встигла дійти тільки до Чернігова (Лаврентьевская летопись. Полное собрание русских летописей. Т. 1. (Москва, 2001), 446-447).. Мстиславу Удатному і половецькому ханові Котяну вдалося переконати їх виступити у Степ назустріч монголам (“лоуче ны бы есть приАти га на чюжеи землінежели на своей” Ипатьевская летопись. Полное собрание русских летописей. Т. 2. (Москва, 2001), 741.).

Увесь квітень сходилося військо у трьох центрах: Києві (київські, смоленські й турово-пінські дружини), Чернігові та Галичі (галицькі і волинські дружини). Монголи довідалися про приготування до походу і запропонували спільно виступити проти половців. Київський князь наказав монгольських послів стратити. (“Князи же Рустіи того не послу- шаше, но и послы Татарській избиша” Воскресенская летопись. Полное собрание русских летописей. Т. 7. (Москва, 2001), 130.). Страта монгольських послів сенсу не мала: за подібні речі монголи мстили досить суворо, можливо і страта князів, полонених у битві на Калці, була відповіддю на цей акт. Наступних монгольських післанців князі відпустили (“И послаша Татарове другыя послы, глаголюще: “аще есте послушали Половець и послы есте наши избили, а идете противу намь, то вы поидите; а мы васъ не замали ничемъ, а всФмъ намъ Богъ”; и отпустиша послы ихъ” Там само, 130.).

У Степ князі виступили трьома потоками без єдиного командування. Кожен з трьох Мстиславів (київський Мстислав Романович, галицький Мстислав Мстиславович Удатний і чернігівський Мстислав Святославович) вважав себе головним. Галицькі дружини Юрія Домажирича і Держикрая Володиславовича на тисячі лодій спустилися Дністром, через Олешшя увійшли у Дніпро й піднялися до Хортиці, очікуючи решту війська.

Співвідношення сил залишається дискусійним. Чисельність монголів навряд чи перевищувала 20-25 тис. Тумени Джебе і Субудая рухалися без родин і великих обозів, що відзначив добре поінформований цистеріанський хроніст Альберік де Труа-Фонтен (+ після 1252) (Chronica Albrici monachi Trium Fontium, a monaco Novi Monasterii Hoiensis interpolata. Ed. Scheffer-Boichorst P. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores. Vol. 23. (Hannover, 1874), 647; Charles F. Beckingham. The Achievements of Prester John. Prester John, the Mongols and the Ten Lost Tribes. (Aldershot-Bur- lington-Ashgate, 1996), 11). ... Вони прийшли без жінок.” (“... Qui venerant sine uxoribus...”: Chronica Albrici, 889). Тобто у похід виступило до 20 тис. воїнів. Втрати, понесені в боях з грузинами, аланами і половцями, обидва темники могли поповнити за рахунок підпорядкованих в ході кампанії кочовиків-тюрків Північного Кавказу, але не більше ніж до 25 тис. осіб. Русько-половецьке військо було більш чисельним, але, навряд, чи сумарно сягало більше 30--35 тис. У поході в Степ брали участь крім половців кінні княжі дружини професійних лицарів, а не піхота, яка у ХІІІ ст. виконувала допоміжну роль і використовувалася переважно для оборони Леонтій Войтович. Військове мистецтво Галицько-Волинської держави: князь Лев Данилович. Вісник Національного Університету „Львівська політехніка”. № 502. Держава та армія. (Львів, 2004), 13-18; Його ж. Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ ст. Там само. № 571. Держава та армія. (Львів, 2006), 89-93; Його ж. Князь Лев Данилович. (Львів, 2012), 41-50; Володимир Александрович, Леонтій Войтович. Король Данило Романович. (Біла Церква, 2013), 112-116.. Тому версія про 40 тис. руських воїнів і 20--25 тис. половців та чорних клобуків Роман Бабенко. Бойові дії монгольських військ на території Південно-Західної Русі в 12401241 рр. Східний світ. (2011), № 4, 58. виглядає необгрунтованою.

Не приймаючи бою, монгольські авангарди відступали. Руське військо переслідувало їх 12 днів, значно розтягнувшись вздовж Дніпра. 30 травня 1223 р. Мстислав Удатний з тисячею галичан переправився через Дніпро і легко розгромив монгольський сторожовий підрозділ. Полоненого командира Гемябека видали половцям на розправу. Галицькі й волинські дружини йшли вниз Дніпром на човнах і монголи з берега з цікавістю оглядали руську флотилію. Сили противника ніхто з князів не знав, тоді як монгольські командири могли спокійно перелічити дружини руських князів під час переправи. Військо йшло безпечно, тільки половці Яруна несли сторожу. З полководців лише Юрій До- мажирич вважав противників сильними воїнами. Так дійшли до р. Калки, яку більшість дослідників ототожнюють з одним з притоків Калміуса -- Кальником Константин Кудряшов. Половецкая степь. Очерки исторической географии. (Москва, 1948), 69-71..

Перша сутичка на Калці, у якій загинули боярин Іван Дмитрович з двома іншими достойниками, завершилася відступом монголів, які заманювали противника далі в степ, де відпочивше військо Джебе-но- йона і Субудай-багатура очікувало противника. “Татаром же шіхавшимь на прочьне ріці КалъкЪ оустрітоша и Тотарове Половецкъи. полкы Роускыи” Ипатьевская летопись, 743..

Основна битва розпочалася 31 травня 1223 р. Досвідчений полководець Мстислав Удатний повів себе як хлопчисько уже у першій її фазі. Виїхавши на розвідку у степ, він наштовхнувся на головні сили противника. Не попередивши з'єднання київського і чернігівського князів, які щойно ставали табором за Калкою, він вирішив атакувати противника силами одних галичан і волинян. “... а княземь Мьстиславу и другому Мстиславу, сЪдящимъ во стану, а не вЪдущимъ того, не повіда бо има Мстиславъ Мстиславичь зависти ради, бі бо котора межи има велика” Воскресенская летопись, 131..

Першою розпочала битву волинська дружина Данила Романовича, якому допомагали досвідчені воєводи Семен Олюєвич та Василько Гаврилович Хоча Данилу Романовичу вже було 22 роки (літописець помилково вказав, що йому було тільки 18 років: Ипатьевская летопись, 743; Воскресенская летопись, 131) і “кріпокь бі на брань” він мав, як було прийнято в ті часи, двох досвідчених воєвод, які допомагали йому командувати дружиною.. Монголи відповіли сильним контрударом. Монгольські списи пробили доспіхи князя Данила Романовича і боярина Василька Гавриловича. Луцький князь Мстислав Німий Мстислав Ярославич Німий (бл. 1165-1226) був одним з найдосвідченіших полководців у руському війську, який вже у 1173 р. перебував з батьком у Києві (Ипатьевская летопись, 579; Николай Бережков. Хронология русского летописания. (Москва, 1963), 190), а у 1183 р. очолював пересопницьку дружину у поході на половців (Ипатьевская летопись, 631). та галичани негайно підтримали атаку володимирської дружини. До них приєднався курський князь Олег Святославович, який очолював чернігівський авангард. Але монголи зім'яли половців. Ті, втікаючи, розладнали бойові порядки чернігівських та київських військ, які щойно тоді зрозуміли, що розпочалася генеральна битва. Зазнаючи втрат, галицькі і волинські дружини почали відступати. Князь Данило Романович під'їхав до Калки, зачерпнув шоломом води і тільки тут зауважив, що він поранений і сили його покидають. Вслід за галицькими і волинськими дружинами почали втечу і чернігівські Андрей Астайкин. Первое столкновение русских с монголами. Русский разлив. Т. 1. (Москва, 1996), 445-456..

Шість князів загинуло або потрапило до полону під час цієї втечі: чернігівський князь Мстислав Святославович з сином козельським князем Васильком, дорогобузький князь Ізяслав Інгваревич та шумський князь Святослав Інгваревич з волинського війська, каневський князь Святослав (напевно, -- Ярославович, який у 1207 р. тримав Трипільське князівство Леонтій Войтович. Княжа доба на Русі. Портрети еліти. (Біла Церква, 2006), 465.) і несвізький князь Юрій Ярополкович Там само, 362. з київського війська, авангард якого, ймовірно, вирушив на допомогу галицьким, волинським і чернігівським дружинам, але був зім'ятий відступаючими. Можливо також, що під час цього відступу загинув і путивльський князь Ізяслав Володимирович Там само, 411.. Добравшись до Дніпра, Мстислав Удатний негайно переправився і наказав спалити лодії Воскресенская летопись, 132..

Тим часом київський князь Мстислав Романович загородився возами над рікою Калкою і три дні успішно відбивав атаки Чегиркана і Шарукана, яких Джебе-нойон залишив на Калці. Воєвода бродникїв Навколо бродників тривають дискусії: це окреме плем'я, яке населяло низини Дніпра та Дністра, або своєрідна корпорація, що обслуговувала переправи і броди та займалася рибальством й іншими промислами в цьому регіоні або ж попередники козацтва (Див.: Федор Успенский. Образование Второго Болгарского царства. (Одесса, 1879). Приложение 5, 35-36; Федор Брун. Черноморье. Т. 2. (Одесса, 1880), 359-362; Микола Котляр. Хто такі бродники. Український історичний журнал. (1969), № 5, 89-95; Пламен Павлов. Древнеруските бродници в българската история (XII-XIV в.). Българо-украински връзки през вековете. (София, 1983), 219-237; Олег Бубенок. Ясы и бродники. (Киев, 1997); Христо Димитров. Българо-унгарски отношения през среднековието. (София, 1998), 208-209. Плоскиня присягнув на хресті, що монголи за викуп дадуть можливість князям повернутися на Русь. З Мстиславом Романовичем здалося ще чотири князі Воскресенская летопись, 131-132.: його зяті турівський князь Андрій Іванович Леонтій Войтович. Княжа доба на Русі, 361. та дубро- вицький князь Олександр Глібович Там само, 362., янівський князь Святослав Ярос- лавич Там само, 361-362. і неговорський князь Ярослав Юрійович Там само, 362.. Полонених князів монголи поклали на траву і поверх них настелили дошки і справили учту на честь перемоги. Нещасні померли у тяжких муках Воскресенская летопись, 132.. Монгольські джерела дозволяють стверджувати, що самого великого князя Мстислава Романовича в якості трофея переможці привезли у ставку оглана Джучі, старшого сина Чингіз-хана, де він був страчений Золотая Орда в источниках. Т. 3. Китайские и монгольские источники. Пер. Л. П. Храпачев- ского. (Москва, 2009), 223; Борис Черкас. Территориальное устройство Улуса Джучи (териито- рия западнее Дона). Золотая Орда в мировой истории. (Казань, 2016), 157..

Втрати обох сторін були великими, але оцінити їх неможливо. Во- скресенський літопис перелічив тільки князів, які не повернулися з походу, додавши “и погибе множество людій, и бысть вопль и воздьіханіе и почаль по всімь градомъ и по волостемъ; и глаголяху же сице, яко единіх Кіань изгибе тогда 10000” Воскресенская летопись, 132.. Напевно, ця інформація має однакове джерело з інформацією Лаврентіївського літопису (“а болАръ и прочи вои много мноство глю бо тако ГАко Кыинъ цщиніх изгыбло на полк то 10 тысачь” Лаврентьевская летопись, 446-447.). Ці чутки принесли воїни з дружини ростовського князя Василька Костянтиновича, яка спізнилася і дійшла до Чернігова, коли вже битва відбулася і з Києва пішов потік панічних чуток: “но бывшу ему у Черънигова и слыша зло, створившееся надъ Рускыми князи, и возвратися воспять” Воскресенская летопись, 132.. Зрозуміло, також, що найбільші втрати понесли саме війська київського князя Мстислава Романовича, до складу якого входили крім київських ще й туровські і смоленські дружини. Вони загинули майже всі, окрім тих, кому вдалося вирватися з князем Володимиром Рюриковичем.

Ще менш достовірне повідомлення пізнього Густинського літопису, яке стосується галицько-волинського війська: “а от всЬхъ вой едва десять утече, но и сихъ на пути Половци пообдираша” Густынская летопись. Полное собрание русских летописей. Т. 40. (Санкт-Петербург, 2003), 116..

Немає жодних вказівок на втрати і у монгольських джерелах Евгений Кычанов. Сведения “Юань-ши” о завоевании Руси монголами. Историография и источниковедение истории стран Азии и Африки. Вып. 18. (Санкт-Петербург, 1999), 161.. У донесенні брата Бенедикта з францисканської місії 1245 р., який спілкувався з учасниками битви, занотувавши деякі унікальні відомості, щодо втрат зазначено: “Крові з обох сторін було пролито до самих кінських вуздечок, як передавали ті, хто брав участь у битві” Христианский мир и Великая Монгольская империя. Материалы францисканской миссии 1245 года. (Санкт-Петербург, 2002), 109, 235-240.. Близький по часу до описуваних подій арабський історик Ібн ал-Асір (+ 1233), який детально описав похід і битву, теж не повідомив про втрати сторін Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов относящихся к истории Золотой Орды. Т. 1. (Санкт-Петербург, 1884), 27..

У західних джерелах, які інформують про цю битву, відомостей про втрати сторін немає Denis Sinor. Les relations entre les Mongols et 1'Europe jusqu'a la mort d'Arghoun et de Bela IV. Cahiers d'Historie Mondiale. Journal of Worlad History. T. 3. (Neuchatel, 1956), no. 1, 40., вони або надто загальні, як у другому продовженні Анналів августинського монастиря Клостернойбурга (бл. 1224--1225) “... Також він знищив багатьох русів, які хотіли надати їм (половцям) допомогу...” Роман Хаутала. От “Давида, царя Индий”, 133-134. або фантастичні: у Хроніці нотаріуса Рікардо із Сан-Джермо (Кассіно), сформованій у 1227--1228 рр., “і в один день вони перебили двісті тисяч руських і плавтів (половців)” чи у трактаті цістеріанського пріора Цезарія з Гейстербаха (бл. 1223--1224) “.Також і у минулому році якийсь народ проник у королівства русів і знищив весь там живучий народ” Там само, 131-133, 135-136..

У хроніці Генріха Латвійського, сформованій у 1225--1227 рр. подана ширша інформація: “І впав великий король Мстислав з Києва з сорока тисячами воїнів, що були при ньому. Інший же король, Мстислав Галицький, врятувався втечею. З решти королів впало в цій битві біля п'ятидесяти. І гнались за ними татари шість днів і перебили у них більше ста тисяч осіб (а точне число їх знає один Господь)” Генрих Латвийский. Хроника Ливонии. Изд. и пер. С.А.Аннинский. (Москва-Ленинград, 1938), XXVI.1; Роман Хаутала. От “Давида, царя Индий”, 136-139., яка, безперечно, базувалася на чутках Арист Куник. Выписки из Генриха лотышского о русских событиях 1221-1223 годов. Уч. зап. имп. АН по первому и третьему отделениям. Т. 2. Вып. 2. (Санкт-Петербург, 1853), 317-330.. Ці чутки могли потрапити від руських інформаторів з Полоцька чи Смоленська, але це не змінює достовірності самої інформації Juri Kivimae. Henricus the Ethnographer: Reflections on Ethnicity in the Chronicle of Livonia. Crusading and Chronicle Writing on the Medieval Baltic Frontier: A Companion to the Chronicle of Henry of Livonia. (Farnhan-Burlington, 2011), 103-104.. Сто тисяч озброєної польової раті в доспіхах, враховуючи вартість останніх, могла би виставити хіба вся християнська Європа. Тому ставитися до цієї інформації з повною довірою, як це робить Роман Бабенко Роман Бабенко. Бойові дії монгольських військ на території Південно-Західної Русі в 12401241 рр, 58., навряд чи доцільно.

Після перемоги на Калці монголи відступили далеко в Степ, а князі повернулися до звичних усобиць. Ще один учасник битви на Калці овруцький князь Володимир-Дмитро Рюрикович (1187--3.03.1239) зумів вирватися і поспішив до Києва, зайнявши київський престол після того як стало відомо про загибель Мстислава Романовича Леонтій Войтович. Княжа доба на Русі, 522..

Перед вторгненням. У 1238 р. завершилася боротьба за Галицьку спадщину, яка тривала від загибелі Романа Мстиславича під Завихвос- том 19 червня 1205 р. Його син Данило Романович зумів нарешті відновити Галицько-Волинське князівство. Зимою 1239/1240 р. галицько-волинський князь став і київським князем. Але ще до того пізньою осінню 1237 р. на Русь вторгнулися монголи, очолені внуком Чингіз- хана -- Бату. До літа 1240 р. монголи здобули і розорили послідовно Рязанську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Чернігівську землі. До того часу галицько-волинські війська участі в боях з монголами не брали.

Оцінка сили сторін до сьогодні залишається дискусійною. Напевно слід відкинути можливу чисельність монгольських сил у 600 тис. осіб Михаил Иванин. О военном искусстве и завоеваниях монголо-татар и среднеазиатских народов при Чингиз-хане и Тамерлане. (Санкт-Петербург, 1875), 180., 130--150 тис. Вячеслав Кощеев. Ещё раз о численности монгольского войска в 1237 году. Вопросы истории. (Москва, 1993), № 10, 132., 120--150 тис. Эренжен Хара-Даван. Чингис-Хан как полководец и его наследие, 156., 100--150 тис. Анатолий Кирпичников. Военное дело на Руси в XIII-XV вв. (Ленинград, 1976), 5., 120--140 тис. Вадим Каргалов. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси. (Москва, 1967), 73. та 120 тис. Георгий Вернадский. Монголы и Русь, 57. Враховуючи, що монгольське військо було кінним, елементарний підрахунок кількості коней і потрібного для них корму дозво-ляє зменшити чисельність війська до 50--55 тис. воїнів⁰⁵. Тому оцінки чисельності у 50 тис.⁰⁰ чи 40--50 тис.⁰⁷ видаються більш обгрунтованими. Однак і ці підрахунки не можна вважати до кінця коректними. Напевно, був правий Лев Гумильов, вважаючи, що на кожного воїна припадало щонайменше 3 коней, і оцінюючи монгольське військо у 30 тис. осіб⁰⁸. Тогочасні західноєвропейські лицарі (і, відповідно, галицькі та волинські бояри) теж мали трьох коней: крім бойового коня (destri- ery), здатного нести на собі власні доспіхи та лицаря з повним озброєнням, важкий кіннотник мусив мати ще коня для маршу (roncin) та коня для перевезення обладунку (сонгае^)⁰⁹. У монгольському війську, враховуючи здатність останнього до довгих виснажливих маршів, а також того, що командири мали більше коней, слід при розрахунках приймати щонайменше 4 коні на одного бійця. До цього слід додати, що з військом рухалися на кибитках родини, а також раби Дмитрий Чернышевский. “Приидоша бесчислены яко прузы”. Вопросы истории. (Москва, 1989), № 2, 126-131. Роман Бабенко. Оборона міст Південно-Західної Русі під час монгольського вторгнення 12401241 рр. Вісник аграрної історії. (2013), вип. 3-4, 190. Чойжилжавын Чойсамба. Завоевательные походы Бату-хана. (Москва, 2006), 68. Лев Гумилёв. Древняя Русь и Великая Степь. (Москва, 1992), 350. Див.: Leszek Kajzer. Uzbrojenie i ubior rycerski w sredniowecznej Malopolsce w swietle zrodel iko- nograficznych. (Wroclaw, 1976); Andrzej Nadolski. Bron i stroj rycerstwa polskiego w sredniowiczu. (Wroclaw, 1979); Jean Flori. Lessor de la chevalerie XI-XII siecles. (Ceneve, 1986); Andrzej Nowakowski. Uzbrojenie srednioweczne w Polsce (na tle srodkowoeuropejskim). (Torun, 1991); Kelly De Vries. Medieval Military Technology. (Peterborough, 1992); Richard Barber. The Knight and the Chivalry. (Woodbridge, 1995); Matthew Strickland. War and Chivalry. (Cambridge, 1996); Richard W Kaeuper. Chivalry and Violence in Medieval Europe. (Oxford, 2001); Rycerze. Historia i legenda. Red. naukowy Constance Brittain Bouchard. (Warszawa, 2010), 73-160. Христианский мир и Великая Монгольская империя, 123-124. з усіма статками і стадами. Ці великі обози забезпечували лікування і відновлення поранених, часткове поповнення у критичних ситуаціях особовим і кінським складом та запасами стріл Александр Медведев. Татаро-монгольские наконечники стрел в Восточной Европе. Советская археология. № 2. (Москва, 1966), 50-60., але вони теж потребували виділення охорони і споживали масу фуражу.

Стандартними в монгольському війську були бойові порядки у п'ять рядів. Сотні між собою розділялися інтервалами. Перші два ряди складали важкоозброєні лицарі з ударними списами, мечами і булавами, при чому не тільки вершники, але й коні були захищені доспіха- ми. Три наступні ряди складала кіннота в легких доспіхах, озброєна дротиками і луками. Луки були також і в важкої кінноти. На початку битви легка кіннота висувалася через проміжки і закидувала противника стрілами та дротиками, рівночасно намагаючись охопити його фланги і зайти в тил. Якщо ця атака не досягала цілі, монголи відходили назад, а удар повторювали свіжі сили. Ударні ряди вступали в бій, коли вдавалося розладнати лінію противника Юрий Худяков, Юрий Рерих. О военном искусстве и завоеваниях монголов. Рериховские чтения. 1984 г. (Новосибирск, 1985), 293-298; Роман Храпачевский. Армия монголов периода завоевания Древней Руси (Москва, 2011), 264 с.. Власної піхоти у монгольському війську не було. При потребі монгольські воїни спішувалися. Але у штурмах рішаючу роль відігравало інженерне забезпечення, метальна настильна і навісна артилерія, для обслуговування яких використовувалися також раби і полонені. При штурмах використовували і також і підрозділи хашару, набрані з завойованих територій, які визнали монгольську зверхність Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов относящихся к истории Золотой Орды. Т. 1. (Санкт-Петербург, 1884), 18.. Жодних найманців у монгольському війську не було. Контигенти правителів, які визнали монгольську зверхність і отримали відповідні ярлики, несли службу своїм коштом, отримуючи за це тільки частку військової здобичі. Тому чисельність монгольського війська у Західному поході 1240--1241 рр. не перевершувала 30--40 тисяч осіб, причому власне монголів у цьому війську було не більше 5 тис., решта складали кочовики-тюрки, переважно половці з Дешт-і-Кипчаку Микола Веселовський (1848-1918) вважав, що все військо Бату, яке виступило у Західний похід у 1237 р. нараховувало 30 тис., включаючи 4 тис. власне монголів. 25 тис. налічували татари з родинами, які складали основну частину цього війська (Николай Веселовский. Золотая Орда. Энциклопедия Ф. А. Брокгауза и А. Евфрона. Т. 24. (Санкт-Петербург, 1894), 633-634). З загальною оцінкою цього дослідника можна погодитися. Але за 1237-1240 рр. монголи отримали підкріплення і залучили у свою військову систему більшу частину половецького і алан- ського населення з Дешт-і-Кипчаку, що дозволило повністю компенсувати втрати і, напевно, навіть збільшити загальну чисельність військ.. Половці хана Котяна напередодні цього походу з правобережного Подніпров'я перекочували в Угорщину. Загалом проблема була не у чисельній перевазі монгольського війська. Монголи підпорядковувалися єдиному командуванню і могли зосередити в кожному потрібному місці потужний ударний кулак, який забезпечував їм чисельну перевагу Анатолий Кирпичников. Военное дело на Руси в XIII-XV вв., 5..

Оцінка чисельності галицько-волинських військ у 50 тис. осіб Михаил Тихомиров. Древнерусские города. Ученые записки Московского гос. ун-та. Вып. 99. (Москва, 1946), 139-141; Роман Бабенко. Оборона міст Південно-Західної Русі під час монгольського вторгнення 1240-1241 рр., 191. видається завишеною. У XIII ст. війська князів (як князів земель, так і удільних князів) складалися із своїх власних дружин та “списів” -- малих дружин васалів. “Спис” (“копье”, ”копие”, ”kopie” -- польськ.) вперше зазначений у літописі під 1153 р., потім згадується аж до початку XVI ст. Аналогія з наявністю “списів” у польських та німецьких землях, де відома їх чисельність, дозволяють припускати, що ці підрозділи налічували від 3 до 20 бійців. “Списи” бояр-васалів, подібно як у європейських країнах, зводилися у ”стяги” (“хорогви”), напевно, за територіальним принципом. Недостатня чисельність власних військ і військ васалів призводила до того, що під час усобиць вони залучали чорних клобуків (торків, берендеїв, коуїв, турпеїв і печенігів) або приводили половців. Але після монгольської навали чорні клобуки та половці були включені в ординську військову систему. Відтак князі не могли більше використовувати такі сили. Залишалася третя складова війська -- земське ополчення. Воно складалося з вільних селян і місти- чів. Опираючись на окремі статті “Руської правди”, можна твердити, що перші з них виконували роль легкої кавалерії або кінних стрільців, а інші діяли як піхота. Очолював земське ополчення тисяцький, якому підпорядковувалися соцькі та десяцькі. Поділи міського населення за професійними ознаками на сотні та ряди відбивають саме таку архаїку міського ополчення. З розвитком військової техніки та ускладненням озброєння (особливо захисних обладунків) важливість земського ополчення поступово зменшувалася. Міську піхоту почали використовувати переважно для оборони самих міст. А легка кавалерія смердів без надійного захисного озброєння не відігравала майже ніякої ролі. Дороговартісні захисні обладунки і зброя були недоступними смердам, а княжа скарбниця теж була неспроможна забезпечити їх своїм коштом Леонтій Войтович. Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ ст. Вісник національного університету “Львівська політехніка”. № 571. Держава та армія. (Львів, 2006), 89-93.. Крім цього використання такого озброєння потребувало тривалих навиків і постійних тренувань. Дружина князя Данила Романовича та “списи” його васалів не налічували більше 3 тис. бійців. Щоправда, у 1241 р. печатник Кирило привів до князя Данила Романовича три тисячі піхотинців і триста вершників. Але це, мабуть, було земське ополчення з усього Середнього Подністров'я. У 1231 р. князь Данило мав взагалі усього 18 отроків. Белзький князь, враховуючи розміри свого уділу, міг мати 300--400 воїнів (з васалами без ополчення). Перемишльський князь -- 600--800 воїнів. Княжа дружина мала найкраще озброєння і була найкраще навченою. “Списи” галицьких боярів княжому війську не поступалися нічим. Загальна чисельність галицько-волинського війська з гарнізонами і ополченням (за умови збирання усіх князів разом з боярами) у часи Данила Романовича сягала до 30 тис. польової раті. Більше тоді не могла протиставити жодна земля на Русі. Для боротьби з сусідніми польськими князями чи угорцями цього було достатньо. Але проти монголів, які могли зосередити в одному місці все своє війська, таких сил було замало, враховуючи, що ці сили були розкидані і зібрати їх в кулак було надзвичайно важко. Крім цього окремі удільні князі, а також галицькі бояри з власними “списами”, не завжди слухали свого князя. Вони не тільки не прибували до його війська, а часто і приєднувалися до ворожого Леонтій Войтович. Князь Лев Данилович. (Львів, 2012), 43-45.. Звичайно, не можна погодитися з висновками Р. Бабенка, що за 17 років після битви на Калці військовий потенціал галицько-волинських земель не зміг відновитися Роман Бабенко. Оборона міст Південно-Західної Русі під час монгольського вторгнення 12401241 рр., 191. На підтримку своїх висновків автор висунув 7 тез: 1. Економіка Русі не змогла відновити втрачену зброю та обладунки (але тут був задіяний не тільки потенціал зброярських ремесел регіону, який дослідник не аналізував, але й потужні можливості імпорту, які дозволяли, зокрема, волинській дружині носити “шеломи латинські”, а також трофеї під час успішних війн, допомогу смоленської династії і інші фактори); 2. Велика кількість новобранців загинула у 1223 р. ( жодних новобранців на Калці не було, носіння доспіхів і володіння лицарською зброєю вимагає довгої підготовки з дитинства, число втрат незнане, найбільшими вони були у київському війську, а за 17 років заміна загиблим була підготована і отримала досвід у численних війнах). 3. Смерть князів спровокувала боротьбу за княжі столи із втратами дружинників (загибель дрібних волинських князів, які не повернулися з Калки не спровокувала жодних усобиць, зафіксованих у джерелах, а смерть і важкі рани дружинників було звичайним явищем впродвж усіх середніх віків і період 1223-1240 рр. у галицько-волинських землях нічим не відрізнявся від попередніх). 4. З ослабленням власне Києва у плані оборони можна згодитися. 5. В умовах посилення феодальної експлуатації надавати зброю селянам було надто ризиковано (автор сприймає феодалізм у класичному радянському варіанті; зрозуміло, що це зовсім не так в цілому і, особливо, стосовно Галицької землі, див: Леонтій Войтович. Феодалізм в українських землях: проблеми існування і періодизації. Істину встановлює суд історії. Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. Т. 2. Наукові студії. (Київ, 2004), 385-394; Леонтій Войтович, Назар Козак, Юрій Овсінський, Модест Чорний. Medium aevum: Середні віки. (Львів, 2010), 13-14; Леонтій Войтович. Лев Данилович, князь галицько-волинський (бл. 1225 - бл. 1301). (Львів, 2014), 13-30). 6. Низька купівельна спроможність не давала змоги придбати озброєння і обладунки (це продовження попередньої тези; озброєння та обладунки замовляли і купляли власники феодів і бенефіцій та міські корпорації, які володіли подібними ресурсами).