Галицько-Волинське князівство і королівство Русі та монголи

Загибель обох князів залишається загадкою. Можна погодитися з неодночасністю їхнього відходу й смертю Лева перед Андрієм: інакше він хоча б на короткий час став би сюзереном усієї держави⁵⁰⁰. Чи були князі отруєні, як натякав швейцарський хроніст, чи зійшли зі світу в якийсь інший спосіб, -- стверджувати важко. Давню версію щодо смерть князів у війні з Литвою підтримував тільки Броніслав Влодар- ський⁵⁰¹. Януш Беняк чи не єдиний з дослідників зупинився на аналізі інформації швейцарського хроніста. Він відкидав можливість загибелі князів в боротьбі з литовцями або ординцями, вважаючи, що вона, як випливало з цитованого листа, тільки відкрила ординцям можливість опанувати князівство. Він також, слідом за Казимиром Ясіньським⁵⁰², звернув увагу, що в середні віки отруєнням пояснювали будь-яку несподівану смерть, причину якої було неможливо пояснити, особливо якщо вона була пов'язана з хворобою органів травлення, навіть коли остання була викликана переїданням чи зловживанням алкоголем. Тому він прийшов до висновку про відхід обох князів послідовно один за одним в мирний час, причому не обов'язково від отрути⁵⁰³. Його висновки залишають відкритим запитання: чому два молоді правителі померли мало не одночасно? З огляду на те, що їх близький сусід польський король побоювався ординського вторгнення, припущення про їхню загибель у боротьбі з Ордою виглядає досить вмотивованим⁵⁰⁴. І справді, тільки зовнішні проблеми могли завадити братам, яких закликали закарпатські нобілі, поборотися за угорську спадщину⁵⁰⁵.

Після того як відпали сумніви в існуванні київського князя Станіслава⁵⁰⁶ (крім білорусько-литовських літописів, сам князь під таким, нехарактерним для Рюриковичів, іменем записаний у переліку “ктиторів і опікунів монастиря Печерського” Афанасія Кальнофойського, а його син Іван Станіславович -- у Любецькому пом'янику; такі потрійні збіги у непов'язаних джерелах просто виключені⁵⁰⁷), можна не сумніватися і в участі луцького князя Лева Юрійовича у битві на р. Ірпені на стороні київського князя проти Гедиміна. Сам похід Гедиміна і битву можна датувати періодом між 27 березня і 21 травня 1323 р.⁵⁰⁸ ближче до першої дати. Взимку 1322/1323 р. під Берестям стояло литовське військо Фелікс Шабульдо. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. (Киев, 1987), 26-27.. Це, очевидно, було реакцією Гедиміна на союз луцького князя з київським і можливою спробою утримати волинських князів від участі у цьому союзі. Здобувши Київ і змістивши ординського васала, Гедимін був зацікавлений у мирі з Галицько-Волинською державою. Невдала спроба вторгнення у Закавказзя, здійснена ханом Узбеком зимою 1318/1319 р., змінилася певним затишшям у стосунках Джучидів з Хулагуїдами Алсу Арсланова. Войны Джучидов с Хулагуидами. История татар с древнейших времен. Т. 3, 546.. Тому можна було не сумніватися, що Гедимін, посадивши свого васала у Києві, мав тепер могутнього ворога в особі хана Узбека. Тому великий князь литовський відразу уклав мир з галицько-волинськими князями і, навіть, вступив з ними у союз, скріпивши цей мир шлюбом доньки Лева Юрійовича з Любартом-Дмитром Геди- міновичем Микола Андрусяк пропонував вважати дружину Любарта Гедиміновича внучкою степан- ського князя Володимира Івановича або донькою острозького князя Данила Васильковича (Микола Андрусяк. Останні Романовичі (нащадки Мстислава і Романа Даниловичів). Науковий збірник Українського Вільного Університету. Т. 5. (Мюнхен, 1948), 4). Цим шляхом пішов і Єронім Граля, вважаючи, що саме на честь тестя князя Дмитра Острозького Любарт прибрав хресне ім'я (Hieronim Grala. Chresne imi^ Szwarna Danilowicza. Ze studiow nad dyplomatykq. poludniowo-ruskq. XIII i XIV w. Slowianszcyzna i dzieje powszechne. (Warszawa, 1985), 201, 204-208). З певними застереженнями цю версію прийняв Ян Теньґовський, виходячи з засади, що Любарт не міг мати дружину з більшими правами на спадщину Романовичів, ніж у Болеслава Тройденовича (Jan T^gowski. Malzenstwo Lubarta Gedyminowicza, Przyczynek do genealogii dynastow halicko-wolynskich w XIV wieku. Genealogia. Т. 6. (1995), 17-26). На його думку перша дружина Любарта була сестрою тодішнього сюзерена Волині князя Данила Острозького (Jan T^gowski. Kilka slow o rodzinie Lubarta Giedyminowicza. Scientia nihil est quam veritatis imago. Studia ofiarowane Profesorowi Ryszardowi Szczyglowi w siedemdzesiqurodzin. Pod red. A. Sochackiej i P. Jusiaka. (Lublin, 2014), 588-601). Але висновки, побудовані на гіпотетичних засадах, самі по собі залишаються гіпотезами (Ігор Мицько. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів. Старий Луцьк. Вип. 5. (Луцьк, 2009), 38).. Не виключено, що саме цей литовсько-волинський союз і спричинився до загибелі обох Романовичів у травні 1323 р. Події могли розвиватися досить стрімко: у кінці березня Гедимін зайняв Київ і посадив там свого васала князя Ольгіманта-Михайла Гольшанського, у квітні було укладено угоду з галицько-волинськими князями, а у травні останні загинули на південних кордонах у боях з ординськими відділами.

Як справедливо зазначив Януш Беняк, на час смерті Андрія Юрійовича прямими спадкоємцями Романовичів залишалися його сестра Марія, дружина черського князя Тройдена, та тітка Анастасія, вдова добжинського князя Земовита Януш Беняк. Вигаснення галицько-волинської княжої династії, 81. Гіпотеза провідного польського дослідника генеалогії Даріуша Домбровського стосовно існування двох Мстиславів Даниловичів, один з яких був батьком Анастасії (Dariusz D^browski. Rodowod Romanowiczow ksiqzqt halicko-wolynskich. (Poznan-Wroclaw, 2002), 153-155, 174-180, 232-240), не спирається на джерела, а заснована винятково на логічних побудовах і домислах. З огляду на це, вона залишається гіпотезою.. Поряд з матерями претендентами виступали їх сини: син Марії -- Болеслав Тройденович і син Анастасії -- добжинський князь Владислав Земовитович, племінник польського короля Владислава Локєтка. Крім обох княгинь, найбільше прав на галицько-волинську спадщину мав Любарт-Дмитро Гедимінович як зять Лева Юрійовича⁵¹⁴. Існують певні підстави вважати, що права Лю- барта-Дмитра Гедиміновича на цю спадщину були ще більш вагомими, хоча ця проблема залишається дискусійною⁵¹⁵.

Останній прямий нащадок Романовичів -- острозький князь Данило Василькович походив з гілки, що втратила право на успадкування найстаршого престолу зі смертю Романа Даниловича, який загинув за життя батька бл. 1260 р.: на це слушно вказав Миколай Баумгартен⁵¹⁰. Князь міг претендувати тільки як близький родич, тобто після претендентів “по кужелю”, яких було багато. Польському королеві Владиславов! Локетку Юрійовичі доводилися племінниками. Вони були правнуками і угорського короля Бели IV, спадкоємцем якого виступав Карл Роберт Анжуйський. Тобто і польський і угорський королі теж були претендентами на спадщину Романовичів через близьке споріднення. Не до кінця зрозумілі претензії на галицьку спадщину глоговських князів Генріха II та Янаяк внук короля Юрія він і без цього був одним з головних претендентів. Автором підготована ^{до друку розвідка стосовно можливого одруження Леоніди Юріївни з великим князем литов ським Гедиміном і їх дітей, яка планується до публікації у черговому випуску “Княжої доби”.} Nicolas de Baumgarten. Halich et Ostrog. Orientalia Christiana Periodica. Т. 3. (Roma, 1937), 166. Тому і Василько, син Романа Даниловича, мусив вдовольнитися незначним Слонімським уділом у володіннях свого діда по матері (Nicolas de Baumgarten. Genealogies et manages occin- dentaux des Rurikides Russes du X au XIII siecle. Orientalia Christiana. Nr 37, maio. (Roma, 1927), 50-51). Skarbec diplomatow papeiskich, cesarskich, krolewskich, ksi;jz;jcych wladz i urz^dow posluguj^cych do krytycznego wyjasnienia dziejow Litwy i Rusi Litewskiej i osciennych im krajow. Zebral... Jan Danilowicz. Т 1. Nr 314. (Wilno, 1860), 161-162; Jan Rezabek. Jiri II, posledni knize veskere Male Rusi, kriticki pokus. Casopis muzea kralovstvi ceskeho. Rocnik 57. (Praha, 1883), 50. Генріх ІІ (IV) Вірний (1291/1292 - 1342), старший з глоговських князів, власне князь жаганьський (13091342), за угодою, укладеною у Крівіню (Krzywiniu)10 березня 1296 р. його батьком Генріхом III з Владиславом Локєтком, мав бути усиновленим останнім, отримати Познаньське князівство i успадкувати Польське королівство, якби у Владислава Локєтка не було прямих спадкоємців (Edmund Dlugopolski. Wladyslaw Lokietek na tle swoich czasow. (Krakow, 2009), 47-48). Тому до 1324 р. цей князь додавав до свого титулу претензійний титул дідич королівства польського. Його брат Ян (бл. 1300 - бл. 1364) був князем сцінавським (1309-1364). Обидва ці уділи Гло- говського князівства стали у 1329 р. васалами чеського короля Яна Люксембурга. 23 червня 1323 р., віддаючи своє князівство під опіку папського престолу, князь Генріх ІІ (IV) титулувався “Henricus dux Halesiae, haeres rex regni Poloniae, dux Glogoviae et Poshnaniae” (Raynaldi Odorici. Annales ecclesiastici: ex Tomis octo ad unum pluribus. (Romae, 1667), 295; Monumenta Poloniae Vaticana. Ed. J. Ptasnik. T. 1. (Krakow, 1914), nr. 84). На цій підставі німецький дослідник Якоб Каро (1835-1904) втрішив, що галицькі бояри запросили на престол глоговсько- го князя (Jacob Caro. Geschichte Polens. Teil 2 (1300-1386). (Gotha, 1863), 225). А Владислав Абрагам вирішив, що Владислав Локєток здійснив спробу захоплення галицько-волинського престолу і глоговський князь, як спадкоємець польського престолу, поспішив цим скористатися і приєднав до свого титулу князь галицький (Wladuslaw Abraham. Powstanie organizacyi koscila lacinskiego na Rusi. T. 1. (Lwow, 1904), 174). На вражливість обох гіпотез звернув увагу Михайло Грушевський (Михайло Грушевський. Історія України-Русі. Т 3. ( Львів, 1905), 122).

Цікаво, що титул dux Halesiae поставлений навіть попереду haeres rex regni Poloniae, при цьому враховуючи, що цей князь претендував ще й на частину Бранденбургу (Konrad Wutke. Herzog Heinrich II (IV) von Glogau Vermahlung mit Mechtild von Brandenburg. Zeitschrilt des Vereins fur Geschichte Schlesiens. Nr. 37. (1903), 337). Крім того папа Іоан ХХІІ визнав ці претензії, звертаючись у 1324 р. до “Slaviae, Glogoviae, Londomeriae [тобто Lodomeriae - Л.В.] duces” (Raynaldi Odorici. Annales ecclesiastici, 299). Глоговські князі були пов'язані ще з першою галицькою династією як правнучаті племінники Ярослава Осмомисла. Їх дід Конрад I одружився з Саломеєю, донькою Владислава Одонича, чиєю матір'ю була Вишеслава, донька Володимирка Володаревича. Але це надто далека спорідненість. Сестра глоговських князів. Всі претенденти виявилися неготовими до боротьби за спадщину Романовичів. Любарту-Дмитру, як і його основним суперникам Болеславу Тройденовичу та Владиславу Земовитовичу було заледве 10-11 років.

Оточення Любарта-Дмитра Гедиміновича спробувало висунути його як головного спадкоємцяАгнеса вийшла заміж за баварського герцога Отто III, який претендував на угорську корону і свого часу виступав спільником короля Юрія Львовича. Цей союз, можливо, було скріплено шлюбом іншої сестри глоговських князів з Левом Юрійовичем. Лише таке родинне пов'язання висувало глоговських князів в число спадкоємців Романовичів “по кужелю”. Дружиною Лева Юрійовича могла бути Саломея, сестра Генріха ІІ (І V) та Агнеси, доля якої незнана, а всі версії щодо неї дискусійні (Kazimierz Jasinski. RodowodPiastowslqskich. (Krakow, 2007), 372-373). Про це свідчить відома грамота від 8 грудня 1322 р., де Любарт-Дмитро титулується як “луцький і володимирський князь”. Навколо автентичності документу, збереженого у підтвердженні 1492 р., триває полеміка. Водночас дослідники погоджуються що його створення могло бути близьким в часі до вказаної дати і принаймні перша частина грамоти списана з автентичної (Борис Флоря. Две грамоты князя Любарта (о Луцкой епископской кафедре первой пол. XIV вв.). Древнейшие государства Восточной Европы. 1998 г. (Москва, 2000), 250-254; Его же. О грамоте Любарта Гедиминовича Луцкой епископской кафедре. От Древней Руси к новой Рос- ссии: Юбилейный сборник, посвященный члену-коррепонденту РАН Я.Н.Щапову. (Москва, 2005), 177-181; Олег Купчинський. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII - першої половини XIV століть. (Львів, 2004), 384, 683-697). Помилка у датуванні “тим більше можлива... у грамоті, яка дійшла до нас не в оригіналі, а з третіх рук” (Даниил Щербаковский. Фундушевая запись кн. Любарта луцкой церкви Иоанна Богослова 1322 г. Чтения в Историческом обществеве Нестора-летописца. Кн. 18. Вып. 3-4. (Киев, 1905), 66-67): 8 грудня сьомого індикту припадало на 1324 р. і сплутати 6830 р. з 6832 р. легко могли при переписуванні у 1492 р. (Леонтій Войтович. Етапи політичної історії Волині, 154).. Але у боротьбу втрутився хан Узбек. Врешті складні переговори, які тривали більше року, між угорською, польською і мазовецькою сторонами з одного боку та Литвою -- з іншого, за участі хана Узбека і згодою місцевого боярства Joannis de Czarnkow. Chronicon Polonorum. Monumenta Poloniae Historica. T. 2. Ed. August Bie- lowski. (Lwow, 1872), 629., завершилися компромісом. Одним з важливих моментів цього компромісу було оформлення польсько-литовського союзу, скріпленого шлюбом спадкоємця польського престолу Казимира Владиславовича з Альдоною-Анною Гедимінівною (16 жовтня 1325 р.). Але охрестилася донька Ге- диміна ще 30 квітня 1325 р., отже домовленості досягли раніше Фелікс Шабульдо. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. (Киев, 1987), 33-34.. Однак вирішальною виявилася позиція хана Узбека, який підтримав мазовецького княжича, який мав найменшу підтримку. Він не міг підтримати Любарта-Дмитра, готуючись прогнати ставленика Гедиміна з Києва До 1331 р. у Києві знову сидів ординський васал путивльський династ Федір Іванович (Леонтій Войтович. Княжа Доба на Русі, 415-416; Його ж. Київська гілка Путивльської династії. Путивльський краєзнавчий збірник. Вип. 8. (Суми, 2015), 29-46). чи Владислава Земовитовича, за яким стояв король Владислав Локєток. Він обирав серед тих претендентів, які у майбутньому мусили би шукати його підтримки, і зупинив свій вибір на користь Болеслава-Юрія Тройденовича Фелікс Шабульдо. Земли Юго-Западной Руси, 19-26. На останнє прямо натякнув і швейцарський хроніст Іоганн Вінтертурський: “procuravit eis christianum latinum, si illi parcere vellent ut videret”(“modi поставив над ними християнина-латинянина, аби подивитися, чи пощадять вони його”) (Iohannis Vitodurani. Chronica. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores Rerum Germanicarum. Nowa series. T. 3. (Berlin, 1924), 184)., сина удільного мазовецького князя Тройдена Болеславовича, який тримав дрібні Сохачевське та Черське князівства і навіть в ієрархії мазовецьких князів був лише другим.

Перша грамота Болеслава-Юрія, яка дійшла до нас, датована 1325 р., й, схоже, видана восени Арист Куник. Объяснительное введение к правилам и летописным сказаниям, касающимся истории Червонной Руси XIV в., с приложением подлинных текстов. Болеслав-Юрий ІІ, князь всей Малой Руси: Сборник материалов и исследований, собр. О. Гонсиоровским, А. А. Куни- ком, А. С. Лаппо-Данилевским, И. А. Линниченко, С. Д. Пташицким и И. Режабком. (Санкт- Петербург, 1907), 117., текст грамоти вказує на початок правління Олег Купчинський. Акти та документи, 189-190.. Появі Болеслава-Юрія передував, очевидно, ряд угод, за однією з яких Любарту Гедиміновичу передано східну частину Волині з Болоховим, де він тримав свою столицю, відновивши місто як Любар- тів (нині Любар) Фелікс Шабульдо. Земли Юго-Западной Руси, 34, 159; Леонтій Войтович. Етапи політичної історії Волині, 157., що знайшло відображення у місцевій традиції.

Болеславу-Юрію Тройденовичу присвячена достатньо численна література Jan Rezabek. Jin II, poslednl knize veskere Male Rusi. (Praha, 1883); Болеслав-Юрий II. (Санкт- Петербург, 1907); Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т. 3. (Львів, 1905), 120-139, 522-535; Stanislaw Zakrzewski. Wpfyw sprawy ruskiej na panstwo Polskie w XIV w. (Zamosc, 1922); Henrik Paszkiewicz. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. (Warszawa, 1925), 5-35; Мирон Корду- ба. Болеслав-Юрій ІІ. Останній самостійний володар Галицько-Волинської держави з нагоди 600-річчя його смерті. Минуле і сучасне. Ч. 7. (Краків, 1940), 3-32; Bronislaw Wlodarski. Polska i Rus 1194-1340. (Warszawa, 1966), 242-294; Dariusz Dqbrowski. Rodowod Romanowiczow ksiqzat halicko-woiynskich. (Poznan-Wroclaw, 2002), 153-155, 174-180, 232-240; Ян Тенговський. Обставини вступу князя Болеслава-Юрія Тройденовича на галицько-волинський престіл (Невідомі руські документи з XIV ст.). Записки НТШ. Т. 260. Кн. 1. (Львів, 2010), 45-56; Леонтій Войтович. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. Княжа доба: історія і культура. Вип. 5. (Львів, 2011), 209; Ілля Паршин. Вектори політики князя Юрія-Болеслава Тройденовича до року 1333: між набутим та “успадкованим”. Науковий вісник Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. № 5. (Луцьк, 2015), 4-10.. Можна стверджувати, що створений давньою польською історіографією міф про послушного польського сателіта на галицько- волинському престолі не відповідає дійсності.

Недавня знахідка Я. Теньґовського показала, що принаймні перші грамоти цього князя видавалися разом з матір'ю Марією Юріївною Ян Тенговський. Обставини вступу князя Болеслава-Юрія Тройденовича на галицько-волинський престіл (Невідомі руські документи з XIV століття), 45-56., яка певний час залишалася регентшею. Перші її кроки свідчать, що вона намагалася продовжити політику попередніх князів і сподобатися галицькій та волинській еліті. Князь Болеслав став іменуватися Юрієм на честь діда по матері і декларував свою належність до православ'я. Знать отримувала грамоти з підтвердженням володінь Там само, 53-56.. Останнє було необхідним кроком, оскільки Галицька і Волинська землі, об'єднані унією Романовичів, далі мали свої особливості розвитку і галицьке боярство продовжувало рватися до влади, конфліктуючи з князями. Було підтверджено союз з Тевтонським орденом. У жовтні 1325 р. у своїй грамоті Юрій-Болеслав обіцяв великому магістрові Веренгерові вірність традиціям дружби часів Данила Романовича, Лева Даниловича та Юрія Львовича Олег Купчинський. Акти та документи, 167-170 (“...rex Daniel seu Leo n(oste)r avatus, aut Geordius n(oste)r...”). . 9 березня 1327 р. знову на прохання родича комтура Зіг- харда Шварцбурга (внука короля Данила Романовича, наймолодшого сина Софії Данилівни та графа Генріха V Бланкенбург-Шварцбурга), галицько-волинський князь пролонгував угоду з Орденом про дружбу, навіть гарантуючи при цьому захист від татар Там само, 170-173.. Владнавши стосунки з Любартом Гедиміновичем, регентша Марія Юріїана домоглася укладення союзу з Литвою, скріпленого у 1331 р. шлюбом Болеслава-Юрія з Офкою-Євфимією Гедимінівною Jozef Wolff. Rod Gedymina. Dodatki i poprawki do dziel gr. Stadnickiego “Synowie Gedymina”, “Ol- gierd i Kiejstut”, “Bracia Wladyslawa Oldierdowicza Jagielly” we Lwowie 1867. (Krakow, 1886), 7-8; Мирон Кордуба. Болеслав-Юрій ІІ, 23-30.. Саме в угоді 1331 р. могли бути зафіксованими надання Любартові Гедиміновичу Болохівської землі та його права на престол у випадку відсутності прямих спадкоємців Бо- леслава-Юрія Леонтій Войтович. Польща. Мазовія, Литва та Угорщина у боротьбі за спадщину Романовичів. Проблеми слов'янознавства. Вип. 59. (Львів, 2010), 52-66..

Від цього часу можна датувати самостійне правління князя Болес- лава-Юрія II. Перші самостійні кроки князя свідчили про його намагання позбутися будь-якої опіки з боку надмірно активних сусідів. В першу чергу він зайнявся внормуванням стосунків з Золотою Ордою, яка була найбільш потужним і небезпечним сусідом. Прийняттям титулу “з Божої ласки природжений князь всієї Малої Русі” Болеслав- Юрій підкреслив відмову галицько-волинських володарів від претензій на решту Русі, яка надалі залишалася залежною від Орди. Перед тим він використовував титули “Nos Georgis Dei gratia dux Russiae”, “Ceor- gius Dei gratia dux Terrae Russiae, Galiciae et Ladimere”, “Georgius, ex dono Dei natus dux et dominus Russiae”) Леонтій Войтович. Королівство Русі: факти і міфи. Дрогичинъ 1253. Матеріали міжнародної наукової конференції з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Романовича. (Івано-Франківськ, 2008), 4-17.. “Мала Русь” тут виступає в значенні тієї частини Русі, яка вже не була підвладна монголам. Зайнятий боротьбою за Азербайджан, хан Узбек міг задовольнитися такою уступкою, можливо, прийнятою на його вимогу. Саме у 1334 р. стосунки між Джучидами і Хулагуїдами знову загострилися і військо Узбека вторгнулося у Ширван Алсу Арсланова. Войны Джучидов с Хулагуидами, 546..

Зміна політики взаємин з Ордою від спроб відстояти повний суверенітет до визнання васальних стосунків (віддалений сюзеренітет Узбека більше нагадував стосунки Лева Даниловича з Ногаєм) була реакцією на польсько-угорське зближення. У 1332 р. угорський король збирався іти великим походом проти галицько-волинського князя у відповідь на напад останнього разом з ординцями на верхів'я Тиси (комітати Мара- морош чи Угоча?) Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т. 3, 533-534.. 1 1 лютого 1334 р. князь Болеслав-Юрій підтвердив союз з Тевтонським орденом, антипольська спрямованість якого очевидна “. ..Ver(um) etiam nos, ut obululantium seu latrantiu(m) et minus iuste detrahentiu(m) c(on)dictatul memo(r)at[a]e unionis, qui concurrimus, veritati referu(n)t, ora c(on)cludamus et obstruamus pr(a) etacia teno(r)e p(raese)ntium litte(er)ar(um), dignu(m) dixumus renova(re), ut v[u]ltum et intuitum assumendo novitatis exultant ac l)a)etentum maiori pr(a)efulcimine fi(r)mitatis”. (.Ми ж, щоб закрити рот наклепникам і брехунам і тим, що несправедливо шкодять умовам згаданого союзу, вважаємо за гідне, дбаючи про правду, відновити [нашу угоду] даним документом, щоб, набувши нового виразу та вигляду, вона втішилася більшою силою та обґрунтованістю” (Олег Купчинський. Акти та документи, 174-180).. 20 жовтня 1335 р. він поспішив знову підтвердити союз з великим магістром Теодоріком фон Альденбургом на “вічні часи” Олег Купчинський. Акти та документи, 180-187..

Твердження про участь князя Болеслава-Юрія у польсько-угорських вишеградських переговорах 1335 та 1338 рр., де буцімто не тільки були закладені основи наступної угорсько-польської унії, а й домовлено про успадкування галицького престолу польським або угорським королем за відсутності прямих спадкоємців Болеслава-Юрія Див.: Кагткг Gorzycki. PolgczenieRusi CzerwonejzPolskgprzezKazimierza Wielkiego. (Lwow, 1889); Antoni Prochaska. W sprawie zajqcia Rusi przez Kazimierza Wielkiego. Kwartalnik Historycz- ny. T. 6. Z. 1. (Warszawa, 1892), 3-21; Ernest Sukimczyk Swiezawski. Esterka i inne kobiety Kazimierza Wielkiego. (Warszawa, 1894); Oswald Balzer. Kazimerz III Wielki. Balzer O. Genealogia Piastow. (Krakow, 2005), 60-682; Aleksander Semkowicz. Adelajda, Krystyna i Jadwiga, zony Kazimierza Wielkiego. Kwartalnik Historyczny. Т. 12. (1898), 561-566; Stanislaw Zakrzewski. Wplyw sprawy ruskiej na panstwo polskie w XIV wieku. Przeglqd Historyczny. T. 23. (1922), 97-110; Henrik Paszkie- wicz. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. (Warszawa, 1925); Stanislaw Kqtrzynski. Ze studiow gene- alogicznych. 1. Nieznany document Kazimierza Wielkiego z r. 1344. Migsigcznik Heraldyczny. Nr 13. (1934), 48-51; Zdzislaw Kaczmarczyk. Kazimierz Wielki. (Warszawa, 1948); Josef Sieradzki. Polska wieku XIV. Studium z czasow Kazimierza Wielkiego. (Warszawa, 1959); Zofia Kozlowska-Budkowa. Z ostatnich lat Kazimierza Wielkiego. Malopolskie Studia Historyczne. T. 6. Z. 3-4. (1963), 17-26; Henryk Samsonowicz. Kazimierz III Wielki. Poczet krolow i ksiqzqt polskich. (Warszawa, 1980), 247-253; Josef Sliwinski. Mariaze Kazimierza Wielkiego. Studium z zakresu obyczajowosci i etyki dwoezu krolewskiego w Polsce XIV wieku. (Olsztyn, 1987), 44-46; Idem. Kazimierz Wielki. Kobiety a polityka. (Olsztyn, 1994); Kazimirz Jasinski. Malzenstwa i koligacje polityczne Kazimierza Wielkiego. Studia Zrodloznawcze. Nr 32-33. (1990), 58-65; Idem. Dzien koronacji Kazimierza Wielkiego w swietle wspolcesnych zrodel. Opuskula minora in memoriam losepho Spors. Pod red. Jerzy Hauzin- skiego. (Slupsk, 1993), 171-182; Idem. Przydomek Kazimierza Wielkiego - czas powstania i geneza. Genealogia. Studia і materialy historyczne. T. 5. (1995), 25-43; Idem. Kazimierz Wielki. Jasinski K. Rodowod Piastow malopolskich і kujaskich. (Poznan-Wroclaw, 2001), 163-171; Feliks Kryk. Wielki krol i jego nastgpca. (Krakow, 1992); Stanislaw Szczur. Historia Polski sredniowiecznej. (Krakow, 2002), 365-380; Jacek Elmonowski. Stosunkipolityczne migdzy Piastami a Luksemburgami i Witelsbachami w pierwszej polowie XIV wieku. (Torun, 2002); Tomasz Nowakowski. Kazimierz Wielki a Bydgoszcz. (To- run, 2003); Jerzy Wyrozumski. Kazimierz Wielki. (Wroclaw, 2004); Marek Kazimierz Baranski. Dy- nastia Piastow w Polsce. (Warszawa, 2006), 484-489; Pawel Jasienica. Polska Piastow. (Torun, 2007), 291-299; Jan Dqbrowski. Kazimierz Wielki: tworca korony krolestwa polskiego. (Krakow, 2007). повністю безпідставні. Немає жодних доказів участі Болеслава-Юрія або його посла у вишеградських зустрічах 1335 і 1338 рр. Jan Dqbrowski. Ostatnie lata Ludwika Wielkiego. (Krakow, 1918), 111-112; Bronislaw Wlodarski. Polska i Rus, 1194-1340. (Warszawa, 1966), 287-289; Jerzy Dowiat. Polska - panstwiem sredniowiecznej Europy. (Warszawa, 1968), 323; Jerzy Wyrozumski. Historia Polski do 1505 r. (Warszawa, 1973), 227.. Передовсім сам Казимир III ніде не відкликався до угоди, яка нібито зробила його легітимним спадкоємцем галицько-волинського престолу. На Вишеградських зустрічах між польським королем Казимиром III та угорським королем Карлом Робертом було лише домовлено, що за відсутності спадкоємців по мечу у польського короля його престіл відійде до сина Карла Роберта і племінника Казимира III -- Людовика Анжуйського⁵⁴⁰. До Вишеграду 29 червня 1338 р. прибув “Лотко, князь руський” (“Loth- ka dux Rutenorum”⁵⁴¹), який під пером польських істориків з “Лотка” став “Больком” і на підтвердження “Казимирівської легенди” був ототожнений з князем Болеславом-Юрієм⁵⁴² з чим немає жодних підстав погодитися⁵⁴³. Мирон Кордуба відразу ідентифікував цього Лотка як князя Владислава Земовитовича, сина добжинського князя Земовита I та Анастасії Львівни, якого польська сторона готова була підтримати як противагу Юрію-Болеславу Тройденовичу після згаданого походу на Люблін 1337 р.⁵⁴⁴ З цього часу нікому не вдалося заперечити цю ідентифікацію⁵⁴⁵. Гіпотеза Олега Мазура щодо існування князя Володимира Андрійовича⁵⁴⁶ цілком у дусі гаданої тотожності “Лотка” і “Болька”.

Після першої Вишеградської зустрічі у 1337 р. князь Болеслав- Юрій разом з ординцями напав на Люблінську землю і 12 днів тримав Люблін в облозі, знятій тільки через загибель командира союзних татар⁵⁴⁷. Новий похід на польські землі за участю ординських військ відбувся у лютому 1340 р.⁵⁴⁸ У листі сучасника, збирача папської десятини в Угорському королівстві Петера сина Дярфаша (Peter filius Gy6rf6s), міститься цікава інформація: “Року Божого 1340 дня 20 лютого, коли татари атакували королівство Польське, і цим король та усе королівство Угорське дуже занепокоєні, передав одразу гроші, які тільки мав, і через брата Томаса з Жатмара, пріора провінції ордену Домініканців, відправив саму суму у розмірі тисяча триста флоринів золотом”⁵⁴⁹. Ілля Паршин слушно вказав на некоректні спроби віднести цю подію до періоду вже після загибелі Болеслава-Юрія⁵⁵⁰.

Зрозуміло, що протистояння Болеслава-Юрія з польсько-угорським союзом досягло критичної точки. Претендент не міг з'явитися без участі частини галицького боярства. І тут ми наближаємося до найбільшої загадки Болеслава-Юрія Тройденовича -- його раптової загибелі 7 квітня 1340 р.⁵⁵¹ Найвигіднішою вона була Казимирові ІІІ та Карлу Роберту. Всі повідомлення про смерть Болеслава-Юрія походять від реляції Казимира ІІІ⁵⁵² і викладають версію, яку він поширював. Версія отруєння князя боярами за його прихильність до католицького обряду та іноземців непереконлива. Німецький патриціат у містах був ще від часів князя Данила Романовича. У сім'ях Лева Даниловича та Юрія Львовича не відзначено жодного протистояння з католиками. Донька першого стала черницею в монастирі кларисок. Галицьке боярство давно вже переплелося з угорськими баронами⁵⁵³.

Якщо князя отруїли бояри-змовники, то вони, радше, керувалися своїми зв'язками з Польщею або Угорщиною, а не міжконфесійним протистоянням, яке тоді ще не спостерігається. Серед них, можливо, був Вовчок з Дроговижа (Wolczkone de Drochovicze), який пізніше ви-

ступив свідком на магдебурзькому привілеї Львову Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.). Упорядкував Мирон Капраль. (Львів, 1998), 27-31., чий град Дрого- виж (нині село Миколаївського району Львівської області) зруйнував князь Любарт-Дмитро Гедимінович і чия родина, обдарована і піднесена спадкоємцями Казимира III, стала провідниками його політики в галицькій частині королівства Русі, переплелася родинними зв'язками з польською елітою і прийняла католицький обряд одними з перших серед руського боярства, давши початок відомій польській магнатській родині Ходоровських Kazimierz Myslinski. Dzieje kariery politycznej w sredniowiecznej Polsce. Dymitr z Goraja 1340-1400. (Lublin, 1981); Franciszek Sikora. Dymitr z Goraja na Szczebreszynie w sluzbie Wladyslawa Jagielly w latach 1386-1400. Studia Historyczne. Т. 26. Nr. 1. (1986), 14-19; Idem. Kr^g rodzinny i dworski Dymitra z Garaja i jego rola na Rusi. Genealogia. Krggi zawodowe i grupy interesu w Polsce sredniowiecznej na tleporownawczym. (Torun, 1989), 55-89.. Тому версія про отруєння князя Болеслава- Юрія виглядає правдоподібною, але її не можна пов'язувати з міжконфесійним протистоянням.

Обидва союзники виявився найкраще підготовленими до такого розвитку подій: на першу звістку про смерть галицько-волинського князя польський король зумів зібрати військо (на подібні заходи звичайно затрачалися місяці!), зайняти Львів і вивезти з княжої скарбниці коронаційні регалії, які пізніше потрапили до коронаційного релікварію польських королів Elzbieta D^browska. Krolow polskich relikwarz koronacyjny Krzyza Swi^tego. Kultura sredniowiecz- na i staropolska. Studia ofiarowane Aleksandrowi Gieysztorowi w piedziesieciolecie pracy naukowej. (Warszawa, 1991), 67-86.. Його союзник угорський король вже на самому початку травня 1340 р. Дюра Гарді. Кілька нових зауважень до походу угорського палатина Віллерма Другета “in Ru- teniam” навесні 1340 року. Княжа доба: історія і культура. Вип. 7. (Львів, 2013), 209-216. (якщо не 19--20 квітня Мирослав Волощук, Андрій Стасюк. Про похід палатина Віллерма in Ruteniam у квітні 1340 р. Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип. 17. (Івано-Франківськ, 1995), 46-54.) відправив у похід у Галицьку землю військо, очолене палатином Віллермом Другетом. При цьому, схоже, що це військо мало бути пропущене через карпатську лінію оборони боярами-змовниками.

Польська патріотична історіографія створила своєрідний Казими- рівський міф, приписуючи йому не тільки приєднання у 1340 р. всієї Галицької і Волинської земель Григорій Савчук. Захоплення Львова Казимиром ІІІ у польській історіографії другої половини ХІХ - першої половини ХХ століття. Історичні та культурологічні студії. Вип. 5. (Львів: Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2013), 134-151; Леонтій Войтович. Ка- зимирівська легенда: подолання стереотипів. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 19-20. (Дрогобич, 2017), 95-117., але й численні пам'ятки кам'яного будівництва до яких він не мав безпосереднього відношення. Швидкий відхід польського та угорського військ з галицьких земель був зумовлений перш за все реакцією іншої частини галицького боярства, яке підтримало претензії князя Любарта-Дмитра Гедиміновича Визнання Любарта-Дмитра галицьким боярством засвідчено відомим написом на дзвоні собору св. Юрія у Львові з 1341 р. (Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси. Сб. мат. и исслед. собр. О.Гонсиоровским, А.А.Куником, А.С.Лаппо-Данилевским, И.А.Линниченко, С.П.Пташицким и И.Режабком. (Санкт-Петербург, 1907), 79). і разом з ним звернулося до золотоординського хана Узбека. І тут можна сперечатися з Іллею Паршиним, який слідом за видавцями пам'ятки відніс повідомлення швейцарського хроніста Іогана з Вінтертура про ординське вторгнення у Польщу та Угорщину до лютого 1340 р. Ілля Паршин. Хроніка Іоанна з Вінтертура, 72-74. Напевно вартує дотримуватися букви тексту хроніста: “Року втілення Божого 1341 у першу неділю великого посту... ” Iohannis Vitodurani. Chronica, 181.. Крім цього хроніст повідомляє про вторгнення в обидва королівства, тоді як у лютому 1340 р. вторгнення у Польщу тільки викликало переполох в Угорщині.

Хан Узбек визнав Любарта-Дмитра Гедиміновича галицько-волинським князем і надав йому необхідну допомогу. Галицький боярин Дмитро Детько і князь Данило Острозький Про різночитання в джерелах “Daniele Ostrogio” i “de Ostrov” див.: Леонтій Войтович. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII-XVI ст. (Львів, 1996), 126. у 1340 р., разом з ординськими військами, відтіснили поляків з галицьких земель Изидор Шараневич. История Галицко-Володимирской Руси. (Львів, 1863), 158-159.. Це військо, навіть, вторгнулося у польські землі і дійшло до Кракова, що змусило Казимира ІІІ звернутися по допомогу до угорців і Тевтонського Ордену. Тільки ранній розлив річок весною 1341 р. зупинив цей напад. Про це вторгнення повідомили окрім австрійського хроніста Іоганна з Віктрінга Iohannis abbatis Victoriensis. Liber certarum historiarum. Ed. Fedor Schneider. Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum. Т. 2. Libri IV-VI. (Hannoverae et Lipsiae, 1910), 218. також і Леобенський Анонім Anonymi Leobiensis Chronicon libris sex comprehensum, a Christo nato usque ad annum ejusdem MCCCXLIII. Ed. Hieronymus Pez. Scriptores rerum Austriacarum veteres ac genuini. T. 1. (Lipsiae, 1721), 958. та ряд інших джерел Vetera Monumenta historica Hungariam sacram illustrantia. Ed. Augustin Ї lieiner. T. 1 (1216-1352). (Romae, 1859), 637-638; Vetera Monumenta Poloniae etLithuaniaegentium que finiti matum historiam illustrantia. Ed. Augustin Theiner. (Romae, 1860), 468; Rocznik Tracki. Ed. August Bielowski. Monumenta Poloniae Historica. T. 2. (Lwow, 1872), 860-861; Fontes rerum Austriacarum. Osterreichische Geschichts-Quellen. Hrsg. von Johann Loserth. Bd. 8. (Wien, 1875), 564-565; Rocznik Malopolski. Ed. August Bielowski. Monumenta Poloniae Historica. T. 3. (Lwow, 1878), 199.. Отож, можна вважати, що звістки про цей похід викликали певний резонанс у сусідів. Щоб схилити на свій бік галицьку еліту, князь Лю- барт-Дмитро пішов на значні поступки галицькому боярству, надавши його лідеру Дмитрові Детьку високий сан управителя (provisor чи proconsul) або старости (capitaneus) Руської землі Леонтій Войтович. Часи старости Дмитра Детька і князя Любарта. Історія Львова. Т. 3. (Львів, 2006), 60-62.. Вже у березні (не пізніше 27 червня) 1341 р. “управитель або староста землі Русі” Дмитро Детько повідомив громаду Торуня що “ми усунули суперечку, посіяну з намови диявола, між польським королем Казимиром і нами, й натхнені животворним духом, подолавши спокусника людського роду, уклали союз згоди” “discor diam a dyabolica suggestione seminatam inter d(omin)um Kasimirum regem Poloniae et nos, exinspiracione almi pneumatis post[er]gantes temptatorem humanum c(on)cordi[a]e i(n)ivimus unionem” (Олег Купчинський. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини XTV століть. Дослідження. Тексти. (Львів, 2004), 194-200).. Очевидно, що Казимир ІІІ змушений був погодитися на status qo.

Але миру не вийшло. Казимир III не полишив спроб оволодіти Галицькою спадщиною, також не бажала залишатися в стороні і Угорщина. Анжуйська династія, як легітимний спадкоємець Арпадів, теж виступала як претендент на спадщину Романовичів. Обидві сторони намагалися схилити на свій бік галицьке боярство. З цього огляду цікавою є грамота угорського короля Лайоша (Людовика) Анжуйського до Дмитра Детька з 1344 р. до “вірного свого мужа, комеса Детька, старости Руської землі” “...fideli suo viro Magnifico Comiti Dechk Capitaneo Ruthenorom...” (Codex diplomaticus Hun- gariae ecclesiasticus ac civilis. Ed. Gyorgy Fejer. T. 9. Vol. 1. (Budae, 1833), 209). Мабудь правим був Михайло Грушевський, вважаючи, що угорський король лише нагадав про свій “сюзеренітет” над королівствм Русі, який випливав з його титулу “короля Галіції і Лодомерії” (Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т. 4. (Київ-Львів, 1907), 29). Вже те, що король не вжив у листі цього титулу, обмежившись титулом Dei gratia Rex Hungariae, певною мірою вказує на невизначеність стосунків між обома сторонами, про що свідчить і сам тон та характер листа, навіть не беручи до уваги титул “ваша величність”, у зверненні до Дмитра Детька: “Vestrae Magnificentiae” (Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. Ed. Gyorgy Fejer. T. 9. Vol. 1. (Budae, 1833), 210), в якому угорський король просить внормувати митні проблеми в торгівлі з м. Кошіце. Мав рацію Олег Мазур, що королівська канцелярія мала проблеми при укладанні цього документу (Олег Мазур. “Demetrios Detko, provisor seu capitaneus terrae Russiae” (інститут “старійшини” у політичному житті Галицької землі другої чверті XIV ст.). Семінарій “Княжі часи”. (Львів, 2002), 19-20). Зарахування Дмитра Детька в угорські васали (Wladyslaw Abraham. Powstanie organizacji kosciola lacinskiego na Rusi. T. 1. (Lwow, 1904), 218; Henrik Paszkie- wicz. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. (Warszawa, 1925), 78-81; Фелікс Шабульдо. Земли ЮгоЗападной Руси в составе Великого княжества Литовского. (Киев, 1987), 40; Jerzy Wyrozumski. Kazimierz Wielki. (Wroclaw-Krakow-Warszawa, 2004), 92-96; Jan D^browski. Kazimierz Wielki. Tworca Korony Krolestwa Polskiego. (Krakow, 2007), 32) безпідставне. Навіть, якщо походження цього лідера галицького боярства і могло бути пов'язаним з Угорським королівством, цього замало аби вважати його васалом Лайоша І (Мирослав Волощук. Проблема васальної залежності Дмитра Детька від угорського короля Людовика І. Княжа доба: історія і культура. Вип. 6. (Львів, 2012), 269-279).. Польський король діяв більш активно, використовуючи ту обставину, що наступник Узбека хан Джанібек (1342--1357) повністю зосередився на завоюванні Азербайджану. Вже близько 1343 р. з допомогою місцевих бояр король оволодів Сяноцькою землею. З 1346 р. Казимир III почав титулувати себе паном і дідичем Русі. В грамоті з 1361 р., якою було підтверджено маєтки галицького боярина Ходка з Бібла, надані його предкам князем Левом Даниловичем, цей титул поданий так: “милістю Божою король Краківської землі, Судо- мирської землі, Серадської землі, Польської землі, Куявської землі, До- брянської землі, Руської землі, господар і вічний дідич землям тим володар, король велебний” Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси, собранные и изданные Археографической комиссией. Т. 1 (1361-1599). (Санкт-Петербург, 1863), №. 1.. На перших порах Казимир III намагався декларувати унійне об'єднання королівства Русі з Польщею Ярослав Исаевич. „Королевство Галиции и Володимирии” и “Королевство Руси”. Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1985 г. (Москва,1986), 63; Jozef Sieradzki. “Regnum Russiae”. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego: Krytyka dotychczasowych pogl^- dow i zarys nowej konstrukcji. Kwartalnik Historyczny. № 2. (1958), 498.. Треба відзначити, що для XIV ст. це була звична практика європейської династичної політики.

Любарт-Дмитро шукав допомоги у литовських родичів, а Казимир III -- в Угорщині. Але основні сили Великого князівства Литовського були зв'язані боротьбою з Тевтонським Орденом. Запрошуючи дружини молодших литовських князів, Любарт-Дмитро змушений був роздавати їм лени у Волинській землі, для утримання цих дружин. Так з'явилися на Волині Наримунтовичі, Корятовичі, а пізніше Кейстут та Явнут Ольгердовичі. Утримуючи королівство Русі, а потім борючись за його відродження, Любарт-Дмитро не був литовським васалом, що підкреслив титулом великий князь Леонтій Войтович. Етапи політичної історії Волині XIV-XV ст. Державність. Васалітет.

Інкорпорація. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Т. 5: Історичні та філологічні розвідки, присв. 60-річчю акад. Я.Ісаєвича. (Львів, 1998), 153-168.. В цій боротьбі він отримував постійну допомогу військ Золотої Орди, навіть у складний період боротьби за золотоординський трон (“велика замятия”). Це дало можливість стверджувати, що Любарт-Дмитро став ординським васалом Георгий Вернадський. Монголы и Русь. (Тверь, 2000), 210.. Більшість істориків, залишаючись в полоні стереотипів Казимирівської легенди, взагалі подають цей період як боротьбу між Польським королівством, Золотою Ордою та Великим князівством Литовським Искандер Измайлов. Войны на Западе. Польша и Литва. История татар с древнейших времён. Т. 3. Улус Джучи (Золотая Орда) XIII - середина XV вв. (Казань, 2009), 518-528; Роман Хаутала. Противостояние между Улусом Джучи и Католической Европой с середины XIII до середины XIV века. Золотая Орда в мировой истории. (Казань, 2016), 371-383..

У 1344--1345 рр. дійшло до облоги Вільна польсько-угорськими військами. У відповідь ординці вторгалися в угорські землі. У 1349 р. польський король почав завоювання королівства Русі. Протягом серп- ня-листопада 1349 р. йому вдалося зайняти більшу частину Галицької землі зі Львовом і частину Волині. Теребовельський князь Олександр Корятович присягнув Казимиру III Jozef Puzyna. Когіаі і Koriatowicze oraz sprawa podolska. Ateneum Wilenskie. R. 4. (Wilno, 1936), 12-19; Idem. Pierwsze wystapienia Koriatowiczow na Rusi Poludrnowej. Ibidem. R. 12. Z. 2. (WUno, 1938), 3-67. Саме тому в грамоті Спиткові з Мельштина від 12 червня 1395 р. на володіння Поділлям зазначено, що округи Теребовля і Стінка залишаються з правами, які вони мали при Казимірі III та Владиславі Опольському (Фелікс Шабульдо. Земли Юго-Западной Руси, 51-52). Олександр Корятович, напевно, поспішив перейти в католицьку конфесію, бо пізніше спеціальною буллою папи Григорія XI від 30 січня 1378 р., як захисникові єдності з римською церквою, на той час володар Кам'янця на Русі князь Олександр отримав повноваження надавати місцевому населенню певні духовні відпущення (Bullarium Poloniae. Ed. et cur. Irena Sulkowska-Kuras et Starnslaw Kuras. Т. 2. (Romae, 1985), nr. 4439).. Але вже невдовзі у 1350 р., не маючи достатньо сил, щоб самотужки опанувати королівство Русі, Казимир III визнав право угорського короля на спадщину Романовичів Родинні зв'язки Арпадів, спадкоємцями яких виступала Анжуйська династія, з другою галицькою династією були ближчими від родинних зв'язків Казимира III з цією династією. Подібно на те, що перша дружина угорського короля Карла Роберта таки походила з династії Романовичів (Леонтій Войтович. Ще одна загадка генеалогії Романовичів: Чи існувала королева Марія Львівна? А сє єго срєбро: Збірник праць на пошану члена-кореспондента НАН України Миколи Федоровича Котляра з нагоди його 70-річчя. (Київ, 2002), 161-164; Його ж. Загадка королеви Марії Львівни. Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Вип.4. (Львів, 2004), 7-10) і його син Лайош виступав як “спадкоємець по кужелю”.,

за що отримав королівство Русі в дожиттєве володіння і угорську допомогу в його завоюванні⁵⁷⁸. Відповідна угода, яка зафіксувала право короля Людовика Анжуйського на польську спадщину у випадку відсутності нащадків по мечу у Казимира III, а також повернення королівства Русі угорській стороні за умови появи таких нащадків, була зафіксована на з'їзді у Сулейові в другій половині травня 1350 р.⁵⁷⁹ Польський король заручився і підтримкою римського папи Климента IV⁵⁸⁰. 1352 р. у війну вступили угорські війська. Король Людовик був навіть поранений при облозі Белза й, зазнавши значних втрат, мусив відступити. На допомогу Любарту-Дмитру прийшли тільки золотоор- динські війська, які зупинили просування поляків на Поділлі⁵⁸¹. У червні--вересні 1352 р. бойові дії завершилися компромісним миром між королем Казимиром III та його союзниками мазовецькими князями з однієї сторони і Любартом з князями Кейстутом, Явнутом Оль- гердовичами, Юрієм Наримунтиовичем і Юрієм Корятовичем (а не з Великим князівством Литовським, яке офіційно у війні не приймало участі!) з другої сторони. За цим миром до короля відходила Львівська земля, а за Любартом залишалися Володимирське, Луцьке, Белзьке, Холмське і Берестейське князівства. Кременецьке князівство залишалося за Юрієм Наримунтовичем без права укріплення міста до часу остаточного миру, коли ці землі мали відійти до польського короля. Суперечку між угорським королем і Любартом-Дмитром Гедимінови- чем⁵⁸² мав вирішити суд (з'їзд угорських баронів з литовсько-руськими князями) під Холмом⁵⁸³.

Зрозуміло, що цей компроміс був тимчасовим. У 1353 р. Любарт- Дмитро Гедимінович здійснив кілька успішних походів проти поляків.

Зокрема, у травні він був під Львовом, але не зміг втримати столицю краю і лише зруйнував міські укріплення, напевно, щоб полегшити здобуття міста у майбутньому Ярослав Ісаєвич, Леонтій Войтович. Перехідний час: 1349-1387. Історія Львова. Т. 1, 65.. Намагаючись здобути підтримку полі- етнічного львівського патриціату, Казимир III 17 червня 1356 р. надав Львову магдебурзьке право та 70 франконських ланів землі Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.). Упорядкував Мирон Капраль. (Львів, 1998), 27-31. або, скоріше, підтвердив право, надане ще Левом Даниловичем Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т. 5. (Львів, 1905), 222-227; Олег Купчинський.

Із спостережень над розвидком документа та діяльністю князівської канцелярії Галицько- Волинських земель ХІІІ - першої половини XIV століть. Записки НТШ. Т. 241. Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. (Львів, 1996), 60; Мирон Капраль. Привілеї міста Львова XW-XVIII ст. (історико-джерелознавчий огляд). Привілеї міста Львова (XIVXVIII ст.). (Львів, 1998), 15-16..

У міру того як хан Джанібек розвивав свої успіхи в Закавказзі, інтерес Орди до подій на далеких західних кордонах падав і підтримка Любарта-Дмитра ставала все меншою. 1349-1350 рр. можна вважати критичними у цих стосунках. По смерті Джанібека розгорілася боротьба за престол між Джучидами. Орда стрімко втрачала свій вплив на Галицько-Волинські землі, а Любарт-Дмитро втрачав сильного союзника.

У 1362 р., скориставшись загостренням в боротьбі за владу у Золотій Орді, великий князь Литви Ольгерд Гедимінович виступив проти ординців і у битві на Синіх Водах (р. Синюха, притока Південного Бугу) розгромив війська правителів Подільського та Кримського улусів Хаджибея і Кутлу-Буки та князя Малого Поділля Дмитрія Stefan Kuczynski. Sine wody. (Warszawa, 1935); Idem. Sine wody. Rzecz o wyprawie Olgerdowej 1362 r. Kuczynski S. M. Studia z dziejow Europy Wschodniej X-XVIII w. (Wroclaw-Warszawa, 1962), 135-180; Фелікс Шабульдо. Битва біля Синіх вод 1362 р.: маловідомі та незнані аспекти. Український історичний журнал. № 2. (1996), 3-15; Його ж. Синьоводська проблема: можливий спосіб її розв'язання. (Київ, 1998); Його ж. Синьоводська битва 1362 р. у сучасній науковій інтерпретації. Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. (Київ, 2005), 9-27; Олександр Моця. Синьоводська битва та її наслідки в контексті історії Середньовічної Європи. Український історичний журнал. № 2 (503). (2012), 4-10; Наукові записки. Серія: історичні науки. Вип. 20. Синьоводська битва 1362 року в контекств історії Східної Європи. (Кіровоград, 2014), 252 с.. Наслідком цього походу стало утворення потужного Подільського князівства, правителі якого відразу ж почали карбувати власні монети Ростислав Саввов. Карбування власної монети в Подільському князівстві (XIV ст.). Львівські нумізматичні записки. Ч. 6-7. (Львів, 2009-2010), 32-34., декларуючи свою незалежність, яку пробували утримати, балансуючи на протиріччях Угорщини, Литви, Золотої Орди і залишків королівства Русі, які визнавали зверхність Любарта-Дмитра Гедиміновича З грамоти, наданій князем і господарем Подільської землі Олександром Корятовичем Смо- трицькому монастирю 17 березня 1375 р.. випливає, що Подільське князівство було змушене періодично платити ординцям данину-вихід (Акты, относящиеся к истории Западной России, собр. и изд. Археографическою комиссиею. Т. 1. (Санкт-Петербург, 1846), 21).. Позбавлений золотоординської підтримки в умовах небувалої боротьби за ханський престіл За 1359-1367 рр. на престолі Золотої Орди побувало аж 12 ханів: Кульна (1359, весна - осінь), Ноуруз (1359, осінь - 1360, весна), Хизр-ходжа (1360, весна - 1361, весна), Халфа (1361, весна), Тимур-ходжа (1361, весна), Ордумелік (1361, весна), Абдуаллах (1361, весна -1369), Кельдибек (1361, весна - 1361, осінь), Мір-Пулад (1361, осінь - 1363), Булат-Ходжа (1363-1364), Азіз-Шах (1364-1367) та Булат-Тимур (1367), з яких довше інших протримався тільки Абдуллах, іменем якого фактично правив темник Мамай (Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана: Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів. (Львів, 2004), 131-137, 145-153)., Любарт-Дмитро програв наступну війну з Казимиром III (1365--1366), втративши навіть Володимирське князівство Результати війни зафіксував черговий компромісний мир на початку жовтня 1366 р. (Грамоти XIV ст., 38-39)., яке польський король передав Олександрові Корятовичу Олександр Корятович тримав Володимирське князівство до початку 1370-х. Прогнаний Любартом-Дмитром, він до своєї смерті (1380) не полишав надій повернути собі це князівство. Вже будучи подільським князем, до привілею краківським купцям з 1375 р. він привісив свою печатку з титулом володимирського князя (Никандр Молчановский. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. (Київ, 1885), 214-215).. Боротьбу проти об'єднаних військ польського і угорського королів та мазовецьких князів, за умови переходу Корятовичів і значної частини галицького боярства на сторону Казимира III, самотужки князь Любарт-Дмитро не міг виграти. Велике князівство Литовське знову не виступило на його стороні, можливо, очікуючи визнання з боку Любарта-Дмитра своєї зверхності. Людовик Анжуйський, успадкувавши королівства Польщі і Русі після смерті Казимира III, передав королівство Русі князю Во- лодиславу Опольському Ярослав Ісаєвич, Леонтій Войтович. Перехідний час, 63-71; Jerzy Sperka. Wladyslaw ksiqze opol- ski, wielunski, kujawski, dobrzynski, pan Rusi, palatyn Wggier i namiestnik Polski (1326/1330 - 6 lub 18 maja 1401). (Krakow, 2013); Леонтій Войтович. Портрет князя Володислава Опольського на повний зріст. Sperka J. Wladyslaw ksi^ze opolski, wielunski, kujawski, dobrzynski, pan Rusi, palatyn W^gier i namiestnik Polski (1326/1330 - 6 lub 18 maja 1401). - Krakow, 2013. - 508 s. Княжа доба: історія і культура. Вип. 7. (Львів, 2013), 314-319., пов'язаному з попередньою династією (був внуком Гремислави Всеволодівни, доньки белзького князя Всеволода Олександровича, племінника короля Данила Леонтій Войтович. Княжа доба на Русі: портрети еліти. (Біла Церква, 2006), 511; Леонтій Войтович, Олександр Целуйко. Правлячі династії Європи. (Біла Церква, 2008), 334-338.), що було важливо в умовах продовження боротьби з Любартом-Дмитром.