Галицько-Волинське князівство і королівство Русі та монголи

Війна проти Литви була жорстокою. Волинські князі не проявляли жодної активності, попри те, що Тройден був їхнім давнім ворогом. Адже, воюючи з Володимиром Васильковичем і Мстиславом Даниловичем, загинули його брати Борза, Лесій, Свелкеній Ипатьевская летопись, 869, 871. та Серпутій Там же, 869, 874.. Отож, Чорна Русь з Новогрудком так і залишилася за Литвою, а Під- ляшшя -- за володимирським князем. А відносини з Литвою ще доволі довго були напруженими.

Незавдовго після 6 грудня 1279 р. помер краківський князь Болеслав Сором'язливий Oswald Balzer. Genealogia Piastow. (Krakow, 2005), 489-490. З огляду на те, що він дотримався обітниці “шлюбу чистоти” з Кунегундою, дітей у нього не було. Спадкоємцем ще у 1273 р. він оголосив двоюрідного племінника сєрадського князя Лєшка Чорного. Це викликало спротив в інших князів та знаті, які підтримали претензії одного з опольських князів Владислава Henryk Samsonowicz. Leszek Czarny. Poczet krolow i ksqzqtpolskich. (Warszawa, 1980), 198.. Розгорталася боротьба за краківський престол, володар якого вважався сюзереном Польщі. Польська знать розділилася, але більшість була за Лєшка Чорного. Основним же його суперником несподівано виступив Лев Данилович Kronica Dzierzwy. Ed. Krzysztof Pawlowski. Monumenta Poloniae Historica. Nowa series. T. 15. (Krakow, 2013), 83.. Болеслав доводився йому свояком, а вдова Кунегун- да, яка активно втручалася у політичні справи, підтримала кандидатуру мужа своєї сестри Констанції. По кужелю права Лева Даниловича були цілком легітимними. Зрозуміло, що він володів достовірною інформацією про ситуацію в Польщі. До того ж він розраховував на солідну підтримку: своїх братів-васалів волинських князів, улусбека Ногая, частини польської еліти та мазовецьких князів Конрада та Болеслава, синів Земовита, свого зятя -- битомського і глоговського князя Казимира Владиславовича та його брата опольського князя Болеслава і чехів. І спроба скористатися цією підтримкою зовсім не була політичною авантюрою -- у середні вікі подібні спроби робилися і за менш сприятливих обставин.

Однак так само несподівано найбільшими противниками планів галицького князя стали не Лєшко Чорний та його союзник угорський король Ласло Кун, а брати: володимирський князь Володимир Василь- кович та луцький князь Мстислав Данилович. Волинські князі важко переносили зверхність старшого брата і заваджали його планам як тільки могли.

На самому початку 1280 р. в ставку Ногая в Ісакчі прибуло посольство Лева Даниловича з проханням про допомогу у польській кампанії Юрий Селезнев. Ногай - полководець и политик Золотой Орды. Новик: Сборник научных работ аспирантов и студентов исторического факультета Воронежского государственного университета. Вып. 3. (Воронеж, 2000), 29.. Не вагаючись, Ногай вислав військо на чолі з емірами Кончаком, Кезеєм і Куботаком, яке разом з галицько-волинськими дружинами вирушило у похід на Краків Там же, 29.. 23 лютого 1280 р. під містом Гожліце на р. Копшив'янці за Сандомиром по дорозі на Краків відбулася вирішальна битва Ипатьевская летопись, 881-882; Rocznik Tracki. Monumenta Poloniae Historica. T. 2. (Lwow, 1872), 847, 878; Rocznik franciszkanski krakowski. Monumenta Poloniae Historica. T 3. (Lwow, 1878), 50-51; Stefan Krakowski. Obrona pogranicza wschodniego Malopolski za Leszka Czarnego. ZeszytyNaukowe Uniwersytetu Lodzkiego. NaukiHumanistyczno-Spoleczne. Seria 1. Z. 15. Histo- ria. (Lodz, 1960), 89-105.. Польське військо, у складі якого було лише 600 лицарів, очолювали краківський палатин Петро та сандомирський палатин Януш Kronika Dzierzwy, 83.. Ця зустрічна битва закінчилася розгромом війська Лева Даниловича, можливою причиною якого стала поведінка волинських князів, які могли залишити поле битви на ранній стадії. Військо Лева відступило аж до Львова, при тому, що Лєшко Чорний почав його переслідування тільки через 15 днів. Тоді у березні 1280 р. він здобув і розорив місто Переворськ Ипатьевская летопись, 872. і рушив до Берестя, однак спроба нападу провалилася Там же, 889-890. через вторгнення на Люблінщину ятвягів як союзників Лева Даниловича Bronislaw Wlodarski. Problem jacwieski w stosunkach polsko-ruskich. Zapiski Historyczne. T 24. Z.2-3. (Torun, 1959), 7-26.. Військо Лєшка Чорного розбило їх і переслідувало аж за р. Нарев Kronika Dzierzwy, 83..

На початку 1281 р. Лєшко Чорний на своїй землі відбив напад монгольського війська, яке прийшло на підтримку Лева Даниловича Peter Jackson. Mongolowie i Zachod. (Warszawa, 2007), 251.. Окрилений перемогою краківський князь почав розправлятися з польськими союзниками Лева Даниловича. У 1282 р. він підбив молодшого з мазовецьких князів плоцького князя Болеслава Земовитовича виступити проти старшого брата черського князя Конрада. Лев Данилович негайно вислав на допомогу Конраду Земовитовичу дружини, очолені слонімським князем Васильком Романовичем та холмським князем Юрієм Львовичем Ипатьевская летопись, 882-887.. Ця підтримка дала змогу черському князю втримати свої позиції у Мазовії, хоча сама мазовецька усобиця затягнулася. Зв'язаний війнами з угорським королем та краківським князем, Лев Данилович не міг приділяти цьому регіону більше уваги. До того ж на даному етапі єдиним надійним союзником сюзерена королівства Русі Лева Даниловича залишався улусбек Ногай. А Ласло Кун і Лєшко Чорний так само неухильно підтримували один одного.

У лютому 1285 р., коли військо Лева Даниловича разом з ординцями перебувало у поході в Угорщині, Болеслав Земовитович спустошив околиці Щекарева. Повернувшись з Угорщини, Лев Данилович з'єднався з волинськими військами, очоленими слонімським князем Васильком Романовичем, і напав на землі плоцького князя, дійшовши до Вишгорода. Союзник Лева Даниловича, черський князь Конрад, вторгнувся у Сандомирську та Краківську землі і дійшов до самого Кракова, де міщани, утримавши Вавель, почали спішно зводити нові міські укріплення Kronika Dzierzwy, 85.. До цієї війни Лев Данилович залучив і литовців, які спустошили Люблінщину Ипатьевская летопись, 888-889.. Броніслав Влодарський слушно трактував події 1285 р. як широкомасштабну війну Лєшка Чорного з Романовичами Bronislaw Wlodarski. Polska i Rus 1194-1340. (Warszawa, 1966), 202-205.. Очевидно, що це було продовження боротьби за краківський престол.

Репресії Лєшка Чорного торкнулися і княгині-вдови Кунегунди, яка підтримувала свого свояка Лева Даниловича. У 1284 р. вона змушена була спочатку відмовитися від бецької та корчинської каштеля- ній, а згодом, 24 квітня 1289 р. вступити до монастиря кларисок в Старому Сончі Martyn Homza. Sytuacja polityczna Spiszu do poczqkow XIV w. Historia scepusii. Vol. 1. (Bratislava-Krakow, 2009), 166-167..

В ході боротьби проти союзника Лєшка Чорного угорського короля Ласло Куна, конфронтація з яким розпочалася ще з завершального етапу боротьби за Австрійську спадщину, Лев Данилович приєднав частину Закарпаття (жупу Берег і частину жупи Земплин) Леонтий Войтович. О времени включения Закарпатья в состав Галицко-Волынского государ- ства. Русин. Международный исторический журнал. Отв. ред. Сергей Суляк. № 4 (26). (Кишинев, 2011), 5-25, 160-167; Його ж. Входження Закарпаття до Галицько-Волинської держави за князя Лева Даниловича. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Т. 16. (Дрогобич, 2012), 48-61. десь ще у 1278--1279 рр., бо у 1281 р. власники Вишкова над Тисою звернулися до Ласло Куна з проханням нового диплому взамін виданого Стефаном V, який був втрачений через вторгнення князя Лева Даниловича у жупу Угоча перед цим (тобто незадовго до 1281 р.) “suo priuilegio mediante, sed ipsum priuilegium receptum fuisset per Ruthenos ducis Leonis, qui tunc comitatum de Ugocha hostiliter devastarunt” (Codex diplomatius Hungariae ecclesiasticus et civ- ilis. Ed. Gyorgy Fejer. T. 5. Vol. 3. (Budae, 1830), 87-89). Невірно протрактувавши цей документ Ласло Куна, польський історик Норберт Міка зробив висновок, що у 1271 р. Лев Данилович зрадив свого союзника Стефана V і здійснив похід на територію далеку від його кордонів (Norbert Mika. Walka o spadek po Babenbergach 1246-1278. (Raciborz, 2008), 75), що, звичайно суперечить іншим фактам, перш за все угодам Стефана V з Пшемислом ІІ Оттокаром, укладеним 2 липня 1271 р. під Пожанню (Братиславою) та 14 липня 1271 р. у Празі, куди внесений Лев Данилович як союзник і родич („Leonem generum nostrum Ruthenorum ducem ) (Vetera mon- umenta historica Hungariam sacram illustrantia. Ed. Augustin Theiner. Vol.1 (1216-1352). (Roma, 1859), nr 80; Regesta diplomatica nec non epistolaria Bohemiae et Moraviae. Ed. Josef Emler. Vol. 2 (1253-1310). (Pragae, 1872), nr 753; Codex diplomaticus et epistolaris regni Bohemiae. Vol. 5. Bd. 2. Ed. Jindrch Sebanek i Sasa Duskova. (Pragae, 1981), nr 636-637.. З цієї закарпатської території Лев Данилович здійснив щонайменше два походи на угорські землі: у 1283 р. Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т. 3, 99 [В записі Холмського Євангелія: “Коли ся женило Георгий княже, а отець єму в Угры ходило - тогды скончаша ся книги сия”]. і у 1285 р. знову в Ужанську жупу. Під час другого походу він разом з ординцями Ногая пішов аж у Паннонію Николай Веселовский. Хан из темников Золотой Орды Ногай и его время, 32-33..

Нещасливий Тула-Буга. Ногай зробив золотоординським правителем оглана Туда-Менгу (1282-1287), порушивши заповіт Менгу-Тим- ура, який хотів бачити спадкоємцем не брата, а племінника Тула-Бу- гу (Телебугу руських літописів). Туда-Менгу, який не готувався стати правителем Орди, прийняв іслам, а далі захопився містичними вченнями суфіїв. Нарешті, оголосив себе дервішем і поступово почав повністю відходити від державних справ. У 1287 р., за свідченням Рукн-ед-Діна Бейбарса (1245--1325), він зовсім зійшов з розуму Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. 1, 105-106.. Ногай став повністю розпоряджатися мало не на всій території Золотої Орди, часто, не звертаючи увагу на номінального правителя Туда-Менгу Див.: Николай Веселовский. Хан из темников Золотой Орды Ногай и его время, 39-54; Антон Горский. Политическая борьба на Руси в конце ХІІІ века и отношения с Ордой. Отечественная история. № 3. (Москва, 1996), 74-92..

Скориставшись його неспроможністю чи справжнім безумством, найстарший оглан Тула-Буга з братом Купчиком та огланами Алку- єм і Тогрилом (синами Менгу-Тимура) змусили Туда-Менгу передати правління у руки Тула-Буги. Той спочатку правив від імені хана, якого усунули, а потім зовсім позбувся його, проголосивши правителем себе. Але він добре розумів, що для повного утвердження йому необхідно підпорядкувати собі Ногая, який тоді крім усього іншого, залишався найстаршим за віком серед нащадків Джучі.

Тула-Бузі потрібен був військовий успіх. Тому влітку 1287 р. він

організував похід великого ординського війська в Угорщину. Це був перший після Бату похід у Західну Європу на чолі зі золотоординським правителем. Виглядає, що цей похід запланували Ногай Karl Jahn. Frankengeschichte des Rasid ad-Din. (Wien, 1977), 53. з Левом Даниловичем в ході продовження війни з угорсько-польським союзом Ласло Куна з Лєшком Чорним. Після успішних вторгнень в угорські землі у 1283--1285 рр. Annales Ausgustani minores. Ed. Georg Heinrich Pertz. Monumenta Germaniae Historica. Scrip- tores. T. 10. (Hannoverae, 1852), 10; Rocznik Tracki. Monumenta Poloniae Historica. T. 2. (Lwow, 1872), 850; Gyorgy Szekely. Egy elfeledett retteges: a masodik tatarjaras a magyar torteneti hagyo- manyokban es az egyetemes osszefuggekben. Szazadok. T. 122. (1988), 52-88., вони планували більш масштабний похід, поставивши Тула-Бугу до відома В умовах, що склалися у Лева Даниловича не було потреби в односторонній підтримці Тула- Буги, використовуючи протиріччя правителя з Ногаєм, як це вважає І. Ізмайлов (Искандер Измайлов. Войны на Западе. Польша и Литва. История татар с древнейших времен. Т. 3. (Казань, 2009), 524). Стосунки Лева Даниловича з Ногаєм були досить тісними і галицько-волинський князь зберіг їх у куди більш небезпечному для себе періоді.. Але тепер Тела-Буга сам вирішив очолити похід. Війська, які вторнулися в Угорщину, за свідченнями очевидців, були величезними Annales Sancti Rudberti Salisburgenses. Ed. Georg Heinrich Pertz. Monumenta Germania Historica. Scriptores. T. 9. (Hannoverae, 1850), 809; Continuatio Altahensis. Ibidem. T. 17. (Hannoverae, 1861), 414; Ernest Oberlander-Tarnoveanu. Byzantino-Tartarica - le monnayage dans la zone des bouches du Danube a la fin du Xllle et au commencement du XlVe siecle. II Mar Nero. (1996), 191-214.. Окремі джерела називають неймовірну цифру -- 200 тис. воїнів Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus as civilis. Ed. Gyorgy Fejer. T. 3. (Budae, 1832), 399, 452-453; Arpadkori uj okmanytar. Codex diplomaticua Arpadianus continuatus. Ed. Guctav Wenzel. T. 12. No 413 (Pest, 1874), 497; Monumenta ecclesiae Strigoniensis. Ed. Ferdinandus Knauz, Lajos Crescens Dedek. T. 2. No 434. (Esztergom, 1880), 419. Codex diplomaticus Transsylvaniae. Erdellyi okmanytar. Oklevelek, levelek es mas irasos emlekek Erdely tortenetehez. Vol. 1 (1023-1300). Ed. Zsigmond Jako. No 407. (Budapest, 1997), 264.. У поході взяли участь також дружини Лева Даниловича, Володимира Васильковича, Мстислава Даниловича і Юрія Львовича. “Володимир же був тоді шкутильгав на ногу і тому не пішов, бо була рана тяжка на ньому, але послав рать свою з Юрієм, синівцем своїм” “Володимеръ же 6ашє тогда хромъ ногою и ткмь не идашє зане бы рана зла на немь, но посла рать свою съ Юрьем сыноновце своимъ” (Ипатьевская летопись, 888).. Війська дійшли аж до Дунаю й обложили Буду Codex diplomaticus Hungariae. T. 3, 301; T. 7. (Budae, 1837), 110; Chronici Hungarici compositio sacculi XIV. Ed. Aleksander (Sandor) Domanovszky. Scriptores Rerum Hungaricarum tempore ducum regumque stirpis Arpadianargestarum. Ed. Imre Szentpetery. Vol. 1. (Budapestini, 1937), 472..

Більша частина Угорського королівства була розорена ворожими військами, тож особливого вибору у Ласло Куна не було. Очевидно, що він, навіть, визнав себе монгольським васалом. У цьому у 1288 р. його прямо звинувачував у своїх посланнях примас Угорщини -- естергом- ський архієпископ Janos Karacsonyi. A merges vipera es az antimonialis. Korkep Kun Laszlo kiraly idejebol. Szazadok. T 44. (1910), 1-24..

Завершення походу не зовсім зрозуміле. Так і не насмілившись штурмувати Будайський замок, монгольсько-руське військо розділилося. Ногай покинув хана і через Брашів відійшов у свої володіння на

Дунаї. Військо Лева Даниловича теж повернулося через комітат Берег або звичним шляхом через Дукельський перевал на Сянок. Король Ласло Кун перебував у Трансільванії, але про його сутички з монголами джерела не повідомляють. Цілком імовірно, що він таки визнав зверхність золотоординського хана. Сам Тула-Буга з основними силами відходив через Трансильванські Карпати. За інформацією Галицько-Волинського літопису, перехід війська цим шляхом звично тривав три дні, але тепер зайняв цілих тридцять і виявився для золотоординського хана фатальним: “блоудА в горахъ. водимъ гнівом Бжиимъ. и бы в них голодъ великъ. и начаша людие Ъсти. потом же начаша и сами измирати и оумре ихъ бещисленое множество. самовидчи же тако рекошаоумерши бь сто тысачь. Шканьныи же и безаконьныи Телебоуга выиде пішь со своею женою. W6 однои кобьілі. Посрамленъ ш Ба”⁴²⁹. Це повідомлення викликає певні сумніви. Невже відмінна монгольська розвідка могла допустити, щоб правитель Золотої Орди з основним військом міг заблукати в горах? Однак, си- рийський енциклопедист Еннувейрі (1279--1333) підтверджує інформацію про блукання в горах⁴³⁰, а польські джерела⁴³¹ -- про голод та епідемію у рядах ординського війська. Джерела угорські та німецькі⁴³² розповідають, що монголів, які відступали, постійно атакували загони місцевих трансільванських нобілів. Вони діяли на власний розсуд, без погодження з королем, але зуміли нанести монголам певних втрат. Мабудь за невдалий відхід через Трансильванію повністю відповідальний сам хан Тула-Буга, який виявився нікудишнім полководцем. Це, власне, продемонстрували і його наступні дії на військовому поприщі. Але кількість втрат монгольського війська під час цього відступу літописець, поза сумнівом, значно перебільшив. Можливо, що волинські редактори тут намагалися видати бажане за дійсне. Тула-Буга доволі спокійно сприйняв перший гіркий досвід на військовому поприщі і не намагався шукати винних. Навпаки, очевидно, вважаючи похід вдалим, а Угорщину підпорядкованою, восени 1287 р. він організував новий похід. Цього разу у Польщу.

Історики, відзначаючи заплутаність хронології і накладення інформації у Галицько-Волинському літописі⁴³³, досі не розібралися з цими подіями. Це був широкомасштабний похід великого війська на чолі з самим правителем Золотої Орди. Але рівночасно це був епізод війни

королівства Русі (тобто Галицько-Волинської держави як васала Золотої Орди) проти угорсько-польського союзу. Тула-Буга прагнув зовнішньополітичного успіху, який підняв би його авторитет. Таким успіхом могло бути перетворення угорських та польських правителів в прямих ординських васалів. При цьому Тула-Бузі розходилося, щоби вони не стали васалами Ногая, як болгарські та сербські правителі. З правителем Золотої Орди йшли війська його двоюрідного брата оглана Алкуя, чернігівських та інших руських удільних князів. Приєднатися до ханського війська отримав наказ і Ногай.

Найкоротший шлях в польські землі до Кракова лежав через Перемишль, ним і пішло військо Ногая, пройшовши через Галицьку і Перемишльську землі. Тула-Буга ж чомусь повів своє військо через Волинь -- шляхом, яким йшов на захід Бату у 1240 р. Схоже, що Тула-Буга був явно невдоволений близькими контактами Лева Даниловича та його братів з Ногаєм (“6ашс межи има нелюбовье велико” Ипатьевская летопись, 892.) і вирішив напряму підпорядкувати собі галицьких і волинських князів. При цьому, зробивши волинських князів своїми безпосередніми васалами, він розривав їх зв'язок і з Левом і з Ногаєм, щоби ослабити обох. А можливо, що така ідея з'явилася у нього вже в ході самого походу. Які були його плани стосовно польських земель і чи збирався він допомагати Левові в опануванні краківського престолу -- сказати важко. Радше -- ні. Імовірно він сподівався, що польські князі поспішать перейти під його підданство, як тільки-но його велике військо вступить в їх землі. За таких умов зовнішні межі впливу Золотої Орди перемістилися б далі на Захід, а відносна самостійність галицько-волинських князів перейшла б до угорського короля та польських князів, тоді як руські князі мали би бути тісніше інтегровані в ординську систему. Водночас це мало би виключити вплив на них Ногая.

Руські князі по черзі мусили зустрічати золотоординського правителя, явно побоюючись за наслідки цих аудієнцій. На Горині першим зустрів Тула-Бугу луцький князь Мстислав Данилович “с питьемь и с дары”, далі біля Перемиля на хана чекав володимирський князь Володимир Василькович Там же, 892.. Останнім Тула-Бугу з почестями приймав Лев Данилович на Боужъковъском полі (очевидно, на території Белзь- кого князівства недалеко від Бужська) після того, як Тула-Буга залишив Перемиль. Можливо, що Лев чекав ординське військо на своїх землях, сподіваючись на швидкий удар через Перемишль по землях Лєшка Чорного. Це “спізнення” старшого брата дозволило Мстиславу Даниловичу добитися кращих умов у стосунках із золотоординським правителем Леонтій Войтович. Мстислав Данилович: загадковий волинський князь. Студії і матеріали з історії Волині. 2012. (Кременець, 2012), 31-47..

Тула-Буга оглянув війська Лева Даниловича, Володимира Василь- ковича, Мстислава Даниловича та Юрія Львовича, а також 7 грудня 1287 р. здійснив поїздку у Володимир -- при цьому ординці “насилье

велико творАхоу в городі и пограбиша товара бещисленое множество и конии” Ипатьевская летопись, 892-893.. Важко оцінити достовірність інформації волинського літописця, адже хан йшов на Польщу, а розорення території, яка платила ординську данину-вихід не було характерним для прагматичних ординців. Зрештою, в ті часи війська завжди вели себе нестримано під час походів навіть на своїй території. Ймовірно, книжник і філософ князь Володимир Василькович надто болісно реагував на подібні дії. Разом з тим золотоординський правитель міг просто демонструвати свою зверхність Володимиру Васильковичу як сильнішому з волинських князів.

З Волині Тула-Буга з руськими князями рушив на Польщу. При цьому літописець наголосив: “Левъ кнАзь со снмь свои Юрьемь. а Мьстиславъ со своею ратью. а ВолодимЪръ со своею ратью” Там же, 893.. Тобто, є очевидним, що золотоординський правитель зробив Романовичів своїми безпосередніми васалами, ліквідувавши їх залежність від Ногая, а водночас і зверхність Лева Даниловича над братами. У поході галицькі і волинські війська виступали як окремі з'єднання і, вірогідно, на різних операційних напрямках. Симптоматично, що в тексті Мстислав вперше названий перед Володимиром. Після того як Мстислав першим зустрів ординського правителя на Горині “с питьемь и с дары” Там же, 892., Тула-Буга не зачепив території Луцького князівства, тоді як в землях Володимирського князівства ординці поводили себе зухвало, мало не як завойовники. Важко сказати, що спричинило таку поведінку золотоординського правителя: чи Тула-Буга вирішив приборкати сильніших Романовичів і повністю розірвати їх зв'язки з Ногаєм, чи Мстислав Данилович, скориставшись можливістю спілкування з Тула-Бугою, домігся милості правителя, чи останній, все-таки маючи намір віддати Краків Леву Даниловичу, вирішив відірвати від нього Волинь і провокував конфлікт між братами, знаючи неприхильне ставлення молодших до старшого? Імовірно, що обидва волинські князі у розмові з Тула-Бугою за відсутності Лева Даниловича поскаржилися на старшого брата та Ногая і самі висловили бажання бути безпосередньо під рукою правителя Золотої Орди. Тула- Буга тут же задовольнив їхнє прохання, яке збігалося з його планами.

Війська Тула-Буги і Романовичів підійшли до Завихвоста, але ріка ще не замерзла і вони рушили до Сандомира, перейшовши по льоду Сян в іншому місці. Важкохворий Володимир Василькович був відпущений ханом додому. Форсувавши Віслу, Тула-Буга обложив Сандо- мир, але здобути місто не зміг, а на штурм не відважився. Ординські війська розсипалися по польських землях і почали їх спустошувати Там же, 893-894..

Поки Тула-Буга розбирався з волинськими князями, Ногай ще 6 грудня вторгнувся в польські землі Vita et miracula sanctae Kingae ducissae Cracoviensis. / Ed. Wojciech Kytrzynski. Monumenta Po- loniae Historica. T. 4. (Krakow, 1884), 715. і перед Різдвом (23--24 грудня) підійшов до Кракова. Краківський князь Лєшек Чорний покинув свою землю і сховався в Угорщині. Ногай обложив Краків, але поляки відстояли свою столицю і у перших днях січня 1288 р. змусили його відступити Rocznik Tracki, 852; Annales Posnanienses. Ed. Max Perlbach. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores. T. 29. (Hannoverae, 1892), 470.. Повернувшись до Кракова, Лєшек Чорний звільнив міщан від податків за їх мужність при обороні столиці Kodeks dyplomatyczny miasta Krakowa. I (1257-1506). Ed. Franciszek Piekosinski. Monumenta me- dii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. T. 5. (Krakow, 1879), 4-5.. Але малоймовірно щоби краківські містичі та гарнізон Вавеля могли мати стільки сил, щоби заставити Ногая відступати, тим більше, що передові його загони вже дійшли до Сілезії Юрий Селезнёв. Ногай - полководець и политик, 53.. Угорська допомога, очолювана бароном Дьердем, сином Шимона, зустріла монгольський підрозділ (тисячу) у січні 1288 р. біля Нового Сонча, коли він відходив назад Dyula Pauler. A magyar nemzet tortenete az Arpadhazi kiralyok allott. Vol. 2. (Budapest, 1899), 398-399.. Можливо, це навіть був його ар'єргард чи загін, який повертався з Сілезії.

Імовірною причиною відступу Ногая, який покинув Краківське князівство і, не чекаючи на військо хана, рушив на Нижній Дунай, були його стосунки з Тула-Бугою. Довідавшись про вчинки хана на Волині, де останній розбирався без нього із його васалами, найстарший з Джучидів задумав не дати Тула-Бузі покинути польські землі тріумфатором. Тула-Буга і справді мав намір іти на Краків, але довідавшись, що Ногай випередив його і покинув польські землі, теж повернув назад Ипатьевская летопись, 894..

Цей епізод належить до найбільш заплутаних загадок як ординської історії, так і історії всієї Центрально-Східної Європи Gheorghe Bratianu. Actes des notaires Gevno is depera et de Caffa, de la fin treizieme siele (1281-1290). (Bucarest, 1927), 272; Михаммеджан Сафаргалиев. Распад Золотой Орды. (Саранск, 1960), 56.. Чому велике військо золотоординського правителя повернуло назад від Сандомира, навіть не спробувавши дійти до Кракова? Редактори Галицько-Волинського літопису кілька разів повторили інформацію про суперництво Ногая і Телебуги. Арабські літописці теж обмежилися посиланнями на це суперництво. Але цього разу золотоординський хан був розлюченим і шукав, кого звинуватити у своїх невдачах. Саме тому його військо рушило відразу до столиці Лева Даниловича -- Львова.

На початку 1288 р. золотоординський правитель два тижні протримав в облозі Львів. Повідомлення літопису, редагованого воло- димирським князем Володимиром Васильковичем, залишає багато незрозумілих моментів: “и стогхша на Лвові землі в нели. кормАчесь не воююче и не дадАхоуть ни из города вьілісти в зажитьею кто же выЪхашеть из города щвы избиваша а дроузии поимаша иныгх излоупивше поущахоу нагы а тіи о мороза изомроша зане бы зима люта велми и оучиниша землю поустоу” “і стояли на Львовій землі два тижні кормлячись [і] не воюючи, але не давали вони навіть із города вийти за покормом. Хто ж виїхав з города, тих вони побивали, а захопили, а інших, обдерши, пускали нагих, і тії од морозу померли, тому що була зима люта вельми, і зробили вони пустою землю всю” (Ипатьевская летопись, 894-895)..

З тексту однозначно випливає, що Лева Даниловича з ординським правителем не було. Не здобувши Сандомир, монгольсько-руське військо “почаша воювати землю ЛАдьскоую” Там же, 894.. Напевно, кожен князь отримав свій операційний напрям, і Лев Данилович поспішив на з'єднання з Ногаєм і потім разом з ним відступив. Облога Львова яскраво свідчить про те, що Тула-Буга підозрював Лева Даниловича у змові з Ногаєм. Чому ж він не наважився штурмувати Львів, а просто тримав його в облозі? Однозначно, що зруйновані на вимогу Бурундая у 1259 р. укріплення були вже відбудовані, але окрім цього, Тула-Бузі помітно не вистачало рішучості полководця. Тому він не наважився штурмувати Буду, Сандомир, а пізніше і Львів. З іншого боку, завершуючи великий похід у польські землі з більш ніж сумнівними результатами, було би взагалі повним безглуздям тратити військо на штурмі добре укріпленої столиці князівства, яке платило данину-віхід і сюзерен якого брав участь у тому ж поході у польські землі.

Після відходу ординських військ Лев Данилович оцінив втрати: вбитих, померлих від ран і полонених -- двадцять з половиною тисяч Там же, 895.. У будь-якому випадку така кількість за тодішніми мірками була дуже значною. Бо підраховувалися тільки зрілі чоловіки, здатні носити зброю, за винятком рабів, жінок, дітей і старців.

Луцький князь Мстислав Данилович під Львовом перебував в ординському війську: “а Мьстислава повідаша цже пошелъ с Телебоугою на Лвовъ” Там же, 900.. Він мав для цього мотиви. Бо у середині грудня на Сяні отримав від смертельно хворого Володимира Васильковича документ про передачу у спадщину за заповітом Володимирського князівства: “се ти даю при црихъ [хані Телебузі та його браті оглані Алкуї -- Л.В.] и при его рАдьцахъ” Там же, 898.. На радощах Мстислав одразу надіслав самовпевнене повідомлення старшому братові Левові (до речі, -- ще одне підтвердження, що війська князів, як і ординські тумени, діяли самостійно на різних оперативних напрямках): “коли а чего восхочешь чего искати по животі моего и своего и'се же ти црве а се црь а се азъ молви со мною што восхочешь” Там же, 898.. Що за таких обставин міг відповісти Лев Данилович? Тула-Буга затвердив заповіт Володимира Васильковича, який помирав. Тепер він був впевнений, що Романовичі ворогуватимуть між собою, а сильнішому Леву буде не до підступів разом з Ногаєм. Оскільки Мстислав перетворювався з удільного князя на потужного сюзерена Волині, тож у його інтересах було залишатися вірним слугою золотоординського правителя, який виступав гарантом його володінь на Західній Волині. Тому Лев “наре противоу томоу словоу ничегоже” Там же, 898.. Мстислав же поспішив розпоряджатися своїми новими територіями, не діждавшись, навіть, смерті Володимира Васильковича і формального вступу заповіту у силу Там же, 900..

Можливо, саме через це Лев разом з Ногаєм відступили із польських земель. Обидва очікували поразки Тула-Буги під стінами Кракова або в іншому місці. Але про всяк випадок, очікуючи найгіршого, Лев відправив дружину Констацію разом з її сестрою Кунегундою у монастир в Старому Сончі поблизу угорського кордону. Він не помилився. Тула-Буга з Мстиславом Даниловичем появилися під стінами Львова. Якби Тула-Буга взяв місто і стратив князя Лева Даниловича, волинський князь міг стати єдиним володарем усього королівства Русі Леонтій Войтович. Мстислав Данилович: загадковий волинський князь. Студії і матеріали з історії Волині. 2012. (Кременець, 2012), 31-47.. Але цього не трапилося. Значить, Тула-Бузі достатньо було ослаблення Лева Даниловича, конфронтації між братами та виведення князів з-під зверхності Ногая. Він ще не визначився щодо Польщі й Угорщини.

Від Львова через Володимир і волинські землі Тула-Буга повернувся в Орду. Польський хроніст, який писав між 1289--1298 рр. Heinrich von Zeissberg. Die polnische Geschichtsschereibung des Mittelalters. (Leipzig, 1873), 77-78; Pierre David. Les sources de 1'histoire de Pologne a lepoque des Piasts (963-1386). (Paris, 1934), 72-76., відзначив, що у Володимирі хан розділив набраний в Польщі ясир: “з 31 тисячі самих лише дівиць і юнаків тисячу повнолітніх нарахували” Kronika Dzierzwy, 85.. Це означало, що Мстислав Данилович став основним відданим васалом Тула-Буги на галицько-волинських теренах, якого правитель винагородив, сподіваючись у майбутньому на нього спертися.

Тула-Буга вирішив, що він виконав основні завдання, підпорядкувати Ногая і його соратника Лева Даниловича. У наступному році віл не повторив походу на західні землі, а вирішив продовжити війну у Закавказзі. Ногай отримав наказ відправити туди свої тумени. Син знаменитого еміра Бурундая (імовірно, що це був саме він, оскільки старому еміру було би майже 90, якщо не більше) очолив це військо, але загинув 13 квітня 1290 р. у битві на р. Карасу під Дербентом Юрий Селезнёв. Элита Золотой Орды, 65..

10 грудня 1288 р. помер володимирський князь Володимир Василь- кович Ипатьевская летопись, 918.. Незважаючи на заповіт, холмський князь Юрій Львович зайняв Берестя. Лев намагався таки розділити з молодшим братом володіння померлого, але Мстислав не мав наміру уступати навіть незначної волості. Він одразу ж доручив своєму васалові пороському князю Юрію привести ординців. І Лев змусив сина повернути назад Там же, 911-913, 928-930.. За інших обставин галицький князь так легко не відступив би. Боярин Семен Дядькович мав передати холмському князю таке: “не погоуби землі, братъ мои послалъ возводить Татаръ” Там же, 930.. Погроза Мстислава Даниловича була реальною. Отож, виконуючи наказ батька, Юрій Львович покинув Берестя. Волинський літописець зауважив, шо холмський князь “пограбывъ всі домы стрыга своего и не weracA камень на камени в Берестьи и в Каменци и в Більскии” Там же, 931.. Але це можна сприймати швидше як чергову пімсту Леву Даниловичу та його сину зі сторони книжників, які раніше належали до кола Володимира Васильковича, а тепер перейшли до Мстислава Даниловича. Події відбувалися надто стрімко. Тому Юрій Львович реально не міг би цього зробити. Адже потрібно було очистити ці землі поки Мстислав не привів ординців, щоб не залишити йому приводу для розв'язання війни. Крім того Юрій Львович сам претендував на ці території, оскільки вони були тісно пов'язані економікою з його землями. А тому не мав потреби їх розорювати за будь-яких умов. Зрештою, археологічні дослідження у цих містах, зокрема у Бересті, також не дають жодних підстав для подібних висновків.

Війна в Азербайджані окрім величезних втрат не принесла Ту- ла-Бузі жодних успіхів і ще більше похитнула його авторитет. Ногай, який також поніс значні втрати у цьому невдадому поході, не мав наміру довго терпіти правління Тула-Буги. Змову огланів у 1291 р. організував син Менгу-Тимура -- Токта. Цей оглан командував туменом і не мав великих перспектив. Побоюючись старшого брата Алкуя, який підтримував Тула-Бугу, він сховався від ханського гніву у Йіликчі, внука Беркечара, і попросив допомоги у Ногая. Ногай скористався з можливості змістити Тула-Бугу і підтримав Токту. Хитрістю виманивши на курултай Тула-Бугу і його соратників, він прикинувся смертельно хворим і запросив огланів у свою ставку, де наказав схопити їх. Токта стратив не тільки Тула-Бугу, але й огланів Кунчека, Алкуя, Тогрила та інших братів. Але, злякавшись власного злочину, відступив у свій улус за Волгою. Очолити Золоту Орду погодився тільки після того, як переконався, що решта огланів готові визнати його зверхність Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана: Вступ до генеалогії Чмнгізидів-Джучидів. (Львів, 2004), 120..

Посадивши на престол нового зверхника, Ногай повністю відновив своє панування у причорноморських степах і на Правобережжі. Зрозуміло, що від таких змін виграв Лев Данилович. Тепер він отримав реальну можливість повністю відновити своє панування на Волині. На жаль, Галицько-волинський літопис обривається ще до початку цих подій, а інші літописи подробиць не зберегли. Можна тільки припускати, що обійшлося без війни. Коли помер Мстислав Данилович -- точно невідомо. Сталося це після 1292 р. Леонтій Войтович. Княжа доба на Русі, 502. Але до смерті Льва Даниловича. Бо Юрій Львович без будь-яких проблем прийняв королівський титул й успадкував об'єднану державу. Rex Rusiae dux Ladimerie у титулі короля не означає, що Волинь була прилучена пізніше, як припускає Даріуш Домбровський Dariusz D^browski. Rodowod Romanowiczow, 178.. Швидше, відбиває унійний характер Галицько-Волинської держави Ян Тенговський. Обставини вступу князя Болеслава-Юрія Тройденовича на галицько-волинський престол (Невідомі руські документи з XIV століття). Записки НТШ. Т. 260. Кн. 1. (Львів,

2010), 45-56.. Єдиний син Мстислава -- Данило помер до 1288 р.⁴⁰⁸. Гіпотеза про існування молодшого сина Мстислава Даниловича чи його внука -- Володимира, очевидно, помилкова⁴⁰⁹. Отже, можна стверджувати, що у період від 1292 р. до 1300 р. Леву Даниловичу вдалося об'єднати під своєю безпосередньою владою всі галицько-волинські землі, відновивши повністю королівство Русі з новими закарпатськими володіннями та Люблінською землею.

Тісні стосунки з Ногаєм дозволили Льву Даниловичу десь наприкінці XIII ст. включити до складу Галицько-Волинської держави Київ (можливо, з васальними князями в Овручі -- нащадками Володимира Рюриковича). У „Книзі знань” (відома за трьома манускриптами і датована біля 1350 р.), де описані подорожі кастильського монаха- францисканця, після Польщі вказане „королівство Лева”. До складу, як зазначається там, входив Київ, а його знамено -- зелене полотнище з червоним хрестом Dariusz D^browski. Rodowod Romanowiczow, 232. Леонтій Войтович. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII-XVI ст. (Львів, 1996), 84. Роман Климкевич. Львів і Україна в найдавнішому геральдичному творі. Хроніка-2000. Вип. 35-36. (Київ, 2000), 106; Андрій Гречило. Територіальні символи Галицько-Волинської держави (XIII - поч. XIV ст.). Король Данило Романович і його місце в українській історії. (Львів, 2003), 133; Ярослав Книш. Львівське королівство. Поступ. № 129. (Львів, 2003).. Джерело це достатньо надійне й узгоджується із загальною інформацією. Пік могутності Ногая припадає на період 1292--1298 рр. Саме тоді як у нагороду за вірність він міг без проблем допомогти Леву Даниловичу опанувати Київщину та Переяславщину. На ці території Романовичі звертали увагу раніше. Крім Болохівської землі, від часів Романа Мстиславича вони намагалися контролювати і Поросся. Уцілілі там дрібні князі із Смоленських Мономаховичів не мали іншого виходу, як орієнтуватися на потужних волинських родичів. Пороський князь Юрій у 1289 р. згадувався як васал волинського князя Мстислава Даниловича Ипатьевская летопись, 993-994.. Очевидно, що волинський князь володів Болохівською й іншими землями поблизу Києва. Але замахнутися на колишню столицю Русі без дозволу золотоординського хана він не міг. Тільки опанувавши Волинь та отримавши згоду Токти, яку забезпечив Ногай, Лев Данилович здійснив давню батьківську мрію щодо самого Києва. Тобто, це теж сталося після 1292 р., але до 1298 р.

Крім Київщини, Лев Данилович приєднав, виглядає, і Переяславську землю. У пом'яниках згадується переяславський князь Іван Дмитрович із сіверської династії, який, мабуть, отримав це князівство в 1300 р. під час війни Токти з Ногаєм, союзником якого залишався Лев Данилович. Наступний переяславський князь Олег загинув у битві на р. Ірпінь близько 1323 р. як васал або союзник київського князя Станіслава. Отож і Переяслав, і Київ у 1292/1298--1300 рр., можливо, входили до складу Галицько-Волинської держави. Самостійно дрібні Ольговичі у Києві появитися не могли. У Переяславі також. Адже у середині XIII ст. цю землю контролювали тільки ординці. Ольговичів на ці престоли посадив Токта, виступаючи проти Ногая та Лева Даниловича Леонтій Войтович. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ-XVI cm., 158-159..

Загибель Ногая. Подібно до свого попередника-невдахи, Токта не захотів бути маріонеткою Ногая. Отож, дійшло до усобиці. Безпосереднім приводом послужила звичайна родинна суперечка. Тесть Токти -- емір Солджидай-гурген посватав свого сина Яйлага за дочку Ногая. Кабак була мусульманкою, а Яйлаг і його родина дотримувалися ойратської віри. Довідавшись, що родичі правителя ігнорують його дочку, Ногай зажадав видачі Солджидай-гургена. Але йому відмовили. Військові дії розпочалися пізно восени 1298 р. Перша фаза війни була повністю за Ногаєм Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана, 121.. Токта зазнав поразки і був змушений взяти паузу для більш повного зосередження всіх сил.

У 1300 р. Токта зібрав велике військо, залучивши дружини руських князів Феликс Шабульдо. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского. (Киев, 1987), 15-16.. Перейшовши через Дніпро, він відновив Київське та Переяславське князівства. Київ отримала путивльська династия в особі князя Володимира-Івана Івановича Леонтій Войтович. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII-XV ст., 159; Його ж. Київська гілка Путивльської династії. Путивльський краєзнавчий збірник. Вип. 8. (Суми, 2015), 29-46.. Дрібні Ольговичі, які володіли незначними територіями у сильно роздробленій Чернігівщині, за жодних умов самостійно не змогли би опанувати Києва. Місто, попри все, зберігало пам'ять про статус давньої столиці Русі і продовжувало бути значним економічним центром на перехресті важливих міжнародних шляхів Див.: Глеб Ивакин. Киев в XIII-XV веках. (Киев, 1982); Його ж. Київ у другій половині ХІІІ ст. Старожитності Русі-України. (Київ, 1994), 237-242.. Без ярлика золотоординського правителя жоден путивльський династ не зміг би тут княжити.

Військо Токти джерела оцінюють у 60 туменів. Звичайно, реально його було значно менше ніж 600 тис., але загалом сили були величезними. З правителем Золотої Орди йшли і дружини руських князів. Руські воїни були й у складі військ Ногая. Він міг залучити тільки дружини із земель Лева Даниловича. Вирішальна битва відбулася 15 вересня 1300 р. у місцевості Куканлик у низів'ях Південного Бугу або Дністра Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана, 121, 191.. За версією Філіпа Бруна, це -- один з одеських лиманів відомий як Куяльник Филипп Брун. Черноморье. Сборник исследований по исторической географи Южной России. Ч. 2. Записки Новороссийского университета. Т. 30. (Одесса, 1880), 353.. На морській карті венеційця Андреа Біанко від 1436 р. між нижньою течією Дністра і його лівою притокою Ку- чурганом був напис zizera ya de nogay. На новому виданні карти ця назва передана як nogai Божидар Димитров. България в средневековната морска картография XIV-XVII век. (София, 1984), № 17.. Новіші дослідження локалізацію Куканлика подають у Буджаку на річці Когильникгеография Золотой Орды. (Москва, 1985), 201.. Токта своєю чисельністю роздушив військо Ногая. Його сини із тисячею вершників втекли у напрямку Галича. А Ногая із 17 вершниками перехопили у степу руські дружинники. Один із них смертельно поранив улусбека Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана, 191..

Загибель Ногая і перемога Токти поставили Лева Даниловича перед загрозою прямого монгольського вторгнення для розправи з давнім і вірним соратником Ногая. Можливо, саме тому вирішив піти у монастир, інформацію про що зберегла довголітня традиція. Думаю, що він міг так поступити тільки після загибелі Ногая, тобто після 15 вересня 1300 р. Леонтій Войтович. Улус Ногая і Галицько-Волинське князівство. Україна - Монголія: 800років у контексті історії. (Київ, 2008), 71-78. Адже змусити таку особистість як Лев Данилович відмовитися від активної діяльності могли тільки дуже вагомі причини політичного характеру. Старий князь вирішив не ризикувати безпекою своєї держави. Власне, восени 1300 р. ніхто не міг навіть припускати, що Токта відразу ж зав'язне у боротьбі за Азербайджан, а його брат Сарай-Бука не справиться з нащадками Ногая і невдовзі безславно загине при спробі опанувати ханський престол. Як колись еміграція Данила Романовича відкривала можливість для Василька Романовича і Лева Даниловича для компромісу з монголами, так і тепер своїм відходом Лев Данилович відкривав подібну можливість перед сином Юрієм. Але обставини склалися краще і дозволили Юрію Львовичу коронуватися королівською короною. Це однозначно декларувало звільнення від монгольської залежності. Після коронації, він добився заснування окремої Галицької монополії, куди ввійшли єпархії земель, що вже не перебували у ординській залежності Леонтій Войтович. Юрій Львович і його політика. Галичина та Волинь у добу середньовіччя. Вип. 3. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. (Львів, 2001), 70-78..

Час, коли Лев Данилович помер, залишається дискусійним. Більшість грамот князя, датованих 1299--1302 рр. визнані фальсифікатами, тому на них спиратися не можна. Даріуш Домбровський датує смерть князя 1299/1300 рр. Dariusz D^browski. Rodowod Romanowiczow, 113-114). Його припущення чисто апріорне, він ніяк не пов'язує останні роки життя з монгольськими подіями. Після осені 1300 р. Лев Данилович ще прожив якийсь час у монастирі. Зрозуміло, що подібні енергійні натури довго спокою монастирського життя не витримають. Крім цього вік князя для XIII ст. був більш ніж поважним, а прожиті роки сповнені стресами, тривогами і ранами. Ігор Мицько на підставі запису у рукописному Євангелії Спаського монастиря від 16 березня 1301 р. (“здрав же княже буди” у присвяті князю Леву) датував його смерть періодом від 16 березня 1301 до 1302 р. Ігор Мицько. Де ж могила князя Лева? Старосамбірщина. Т. 2. (2002), 46. Автентичність цього запису також викликає сумніви, з чим погодився й автор гіпотези. На думку Іогана-Християна Енгля (1798) і Миколи Карамзіна (1815), яку підтримали Денис Зубрицький, Ісидор Шаране- вич, Володимир Антонович та інші князь Лев Данилович помер у 1301 р. Правдоподібно, що це трапилося після вересня 1300 р. -- у першій половині 1301 р. Леонтій Войтович. Лев Данилович, князь галицько-волинський (бл. 1225 - бл. 1301). (Львів, 2014), 225-228.

Стосунки з Золотою Ордою у першій чверті XIV ст. Коротке правління короля Юрія Львовича Ярослав Исаевич. Галицко-Волынское княжество в конце XIII - начале XIV в. Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1987 г. (Москва, 1988), 71-77; Леонтій Войтович. Юрій Львович і його політика. Галичина та Волинь у добу середньовіччя. Вип. 3. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. (Львів, 2001), 70-78; Його ж. Юрій Львович і його політика. Галицько-Волинські етюди. (Біла Церква, 2011), 319-325. залишає ряд загадок, які залишилися нерозв'язаними дослідниками цього періоду. Чи не найбільшою загадкою є відмова Юрія Львича від участі у боротьбі за угорську спадщину, тоді як він знаходився в числі легітимних претендентів. Однією з причин могло бути одруження Марії, дочки Лева Даниловича з анжуй- ським принцом Карлом Робертом Леонтій Войтович. Ще одна загадка генеалогії Романовичів: Чи існувала королева Марія Львівна? А сє єго срєбро: Збірник праць на пошану члена-кореспондента НАН України Миколи Федоровича Котляра з нагоди його 70-річчя. (Київ, 2002), 161-164; Його ж. Загадка королеви Марії Львівни. Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Вип. 4. (Львів, 2004), 7-10. чи Єлизавети Віоли, внучки Лева Даниловича з чеським королем Вацлавом III Илья Паршин. Король Юрий Львович на страницах западноевропейских хроник. № 4 (30). Русин. (Кишинев, 2012), 76-77.. Обидва шлюби могли означати вибір короля Юрія Львовича на користь інших претендентів: відповідно Карла Роберта або ж Вацлава III.

Але не можна не враховувати і ординський фактор, який міг завадити королю Юрію безпосередньо втрутитися у боротьбу за угорську спадщину, маючи легітимні підстави і можливість розраховувати на підтримку частини угорських баронів. Після загибелі Ногая його нащадки організували опір спробам Токти витіснити їх з Причорномор'я. Старший син Джуке у 1300 р. навіть вбив брата Турі, який хотів піддатися Токті. Джуке продовжив боротьбу навіть тоді, коли його еміри Дже- нека, Тунгус і Таз організували змову. Розбитий огланом Буркуком, братом Токти, і змушений втікати у Тирново до свого родича, він був схоплений царем Тодором Святославом і з наказу Токти страчений Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. 1, 114-115, 117; Т. 2, 57, 70-72.. Але боротьбу проти Токти та його брата Саси-Бука, поставленого улус- беком, продовжив Турі (Турай), молодший брат Джуке. Турі підбив Саси-Бука спробувати захопити золотоординський престол. Обидва з 10 тис. військом вирушили на Сарай. Оглан Буркук попередив старшого брата, приспавши пильність змовників, і обидва були несподівано атаковані ханським військом, потрапили в полон і були страчені у 1302 р. Там же. Т. 1, 113, 118; Т. 2, 51. У цей період, очевидно, загинули і племінники Ногая: Кірді- Бука, Тудакан, Тіклубай, Тукудж, Басар і Куртук. Але внук Ногая Кара-Кішек з 3 тис. нукерів відступив у “польські землі”вав” його у своїх польських союзників, звідки той невдовзі повернувся у Нижнє Подунав'я (Ярослав Дашкевич. Степові держави на Поділлі та в Західному Причорномор'ї як проблема історії України XIV ст. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 10. (Львів, 2006), 111-121). і далі про-

довжував боротися за дідівський улус до своєї загибелі близько 1305 р. Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана: Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів. (Львів, 2004), 191-193. Це продовження боротьби нащадків Ногая. не дозволило Токті скористатися плодами перемоги і знову підпорядкувати Галицько-Волинську державу. Втягнений у боротьбу за Азербайджан, він навіть не зміг допомогти своїм улус-бекам у боротьбі з Кара-Кішеком. Юрій Львович використав проблеми правителя Золотої Орди для прийняття королівського титулу і наступної появи окремої Галицької митрополії, яка об'єднала діоцези на територіях вільних від монгольської опіки. Але звільнення від ординської опіки вимагало зосередження основних зусиль на обороні східних кордонів Леонтій Войтович Л. Юрій Львович і його політика. Галичина та Волинь у добу середньовіччя, 70-78.. Не випадково також Андрій та Лев Юрійовичі, наступники короля Юрія, Львовича пропонували захист від ординців Тевтонському ордену (грамота від 9 серпня 1316 р.) Олег Купчинський. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII - першої половини XIV століть. (Львів, 2004), 145-152..

Хан Узбек і королівство Русі. Ситуація ускладнилася за панування найсильнішого із золотоординських ханів Узбека (1313--1342) Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана. Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів, 125-128. Про особистість хана Узбека детальніше див.: Юрий Селезнёв. Узбек. Селезнёв Ю. В. Элита Золотой орды. (Казань, 2009), 199-201; Александр Юрченко. Хан Узбек: Между империей и исламом. Структуры повседневности. (Санкт-Петербург, 2002). Там бібліографія проблеми.. Старший з братів Андрій Львович не ризикнув прийняти королівський титул. На те, що брати отримали ханські ярлики на свої князівства вказує швейцарський хроніст Йоган Вінтертурський (“quod ішрегаїог Thartarorum duos paganos breviter ante ієїа tempora reges saMs ydoneos Rutherns prefecerat”) “тому що імператор Татарський незадовго до цього часу двох поганських королів цілком достойних поставив на чолі русичів” (Iohannis Vitodurani. Chronica. Hrsg. Friedrich Baethgen. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores rerum Germanicarum. Nowa Series. Т. 3. (Berlin, 1924), 184).. Те, що князі періодично платили данину-ви- хід, випливає і з відомого листа польського короля Владислава Локет- ка до римського папи Іоана XXIII від 21 травня 1323 р. Acta Camerae Apostoliae. Monumenta Poloniae Vaticana. Vol. 1207-1344. Cont. Jan Ptasnik. (Krakow, 1913), 83. Оскільки польський король вважав обох князів “непереможним щитом” проти ординців, можна припускати, що боротьба з ними за часів Юрійовичів тривала з перемінним успіхом. Не випадкове також звернуте до Папи прохання польського короля оголосити хрестовий похід аби запобігти ординській окупації Галицько-Волинської держави Idem, 83..