Галицько-Волинське князівство і королівство Русі та монголи

7. Навіть за умови тотальної мобілізації, руська армія в переважній більшості була піхотною, що робило її неефективною в боротьбі з легкою кіннотою (зрозуміло, що жодних тотальних мобілізацій протягом середніх віків не могло бути і у принципі, але не зрозуміло на підставі чого автор вирішив, що у ХІІІ ст. на Русі була тільки піхота, а у монголів легка кіннота: це була епоха повного панування на полях польових битв кавалерії, причому важкої з обох боків)..

Так само не можна погодитися з версією Олександра Майорова, що галицько-волинський князь Данило Романович наприкінці 1239 р. визнав зверхність монголів і напередодні їх вторгнення виїхав в Угорщину (“вірний своїм зобов'язанням перед татарами, галицько-волинський князь завчасно покинув територію, не очікуючи ворожого вторгнення, а повернувся на Волинь тільки після того, як отримав звістку про відхід монголів за межі Русі” Александр Майоров. Монгольское завоевание Волыни и Галичины: спорные и нерешенные вопросы. Русин. № 1(39). (Кишинев, 2015), 12.), де безуспішно переконував Белу IV піддатися монголам.

Новгородські літописи першої половини XV ст. Яков Лурье. Общерусские летописи XIV-XV вв. (Ленинград, 1976), 67-121., інформація яких служить підставою для цієї гіпотези, зберегли повідомлення (яке майже дослівно збігається у всіх трьох джерелах, тобто походить з одного протографу) про монгольське посольство відправлене після здобуття Глухова наприкінці 1239 р. до Києва, де було укладено мир чи перемир'я з руськими князями Мстиславом Глібовичем, Володимиром Рюриковичем та Данилом Романовичем “И оттуда приидоша съ миром Кіеву, смирившеся съ Мьстиславомъ, и съ Володимеромъ, и съ Даниломъ” (Новгородская четвертая летопись. Полное собрание русских летописей. Т. 4. (Санкт-Петербург, 1848), 35); “... и смирившася съ Мьстиславомъ, и съ Володимеромъ, и съ Даниломъ” (Софийская первая летопись. Полное собрание русских летописей. Т. 5. Вып. 1. (Ленинград, 1925), 219); “а оттуду приидошя с миром к Киеву, и смирившеся съ Мьстиславомъ, и съ Володимеромъ, и съ Даниломъ” (Новгородская Карамзинская летопись. Полное собрание русских летописей. Т. 42. (Санкт-Петербург, 2002), 115).. Ці тексти не дають жодних підстав трактувати ці переговори як підданство і, навіть, припускати особисту зустріч Данила Романовича з огланом Менгу, як це робить російський дослідник Александр Майоров. Даниил Галицкий и “принц Тартар” накануне нашествия Батыя на Южную Русь. Данные венгерских и русских источников о контактах Даниила с татарами. Русин. № 1(35). (Кишинев, 2013), 53-77; Его же. “Двойные” известия Галицко-Волынской летописи.

Русская литература. (2013), № 3, 87-99.. Далі літопис інформує про підхід до Києва літом 1240 р. оглана Менгу, про страту ординського посольства князем Михайлом Всеволодовичем, втечу цього князя, прихід Ростислава Мстиславича і, нарешті, заняття Києва Данилом Романовичем Новгородская Карамзинская летопись, 116.. Монголи допускали тимчасові перемир'я з противниками, яким і завершилися переговори з князями у 1239 р. після падіння Чернігова та Глухова. Мир з ними міг означати тільки визнання зверхності імперії. Але в такому разі всі три правителі отримали б ярлики на свої володіння і під час походу Бату їм належало не втікати, а зустрічати свого володаря і, якщо не приєднуватися до його війська, то забезпечити перехід останнього через свою територію провіантом та фуражом. Навіть, якщо погодитися, що Данило виконував в Угорщині доручення Бату, то чого ж тоді монголи вибрали шлях і спустошили саме його родинну волинську частину володінь? І чому ж він тоді відразу з Синєвидного не рушив назустріч монголам, а через польські землі вертав назад?

Олександр Майоров підкріплює свою аргументацію посиланням на грамоту угорського короля Бели IV Міклошу, сину Обічка, із Суді від 22 квітня 1244 р. Залишаємо в стороні дискусію стосовно збереження оригіналу, підтвердженого королівською канцелярією у 1281, 1291 і 1296 рр., яка виникла через сумнівний королівський титул і плутанину в даті тексту (див.: Мирослав Волощук. Проблема кількості візитів Данила Романовича in Tartaria: джерелознавчий аналіз угорського диплому від 22 квітня 1244 р. Дрогичинъ 1253. (Івано-Франківськ, 2008), 18-36), погоджуючись з Ярославом Дашкевичем, що пізніша фальсифікація, якщо така мала місце, не вплинула на саму інформацію, яка стосується Данила Романовича (Ярослав Дашкевич. Данило Романович і єпископ Петро в освітленні караїмського джерела. Ярослав Дашкевич. Постаті. (Львів, 2007), 47-48)., у якій до заслуг цього дипломата королівська канцелярія віднесла “детальну розповідь світлійшого герцога Данила, який, зустрівшись з принцом Татар, вертався додому і тому бачив і довідався про стан справ у тартар і при допомозі пера доніс розвідане” Codex diplomaticus Arpadianus continuatus (Apadkori uj okmanytar). Ed. Gustav Wenzel. (Pest, 1859), 164.. Як дипломат Міклош також вів якісь переговори в Болгарії, аналізуючи болгарсько-угорські стосунки в потрібному йому руслі, російський історик прийшов до висновку, що зустріч Міклоша з князем Данилом відбулася у 1239 р., коли князь повертався після зустрічі з огланом Менгу під Києвом Александр Майоров. Даниил Галицкий и “принц Тартар” накануне нашествия Батыя, 69-71.. Цікаво, що інші дослідники датували грамоту 1246 р. Gyula Pauler. A magyar nemzet tortenete az Arpadhazikiralyok alatt. Kot. 2. (Budapest, 1899), 520; Toru Senga. IV. Bela kulpolitihaja es IV Ince papahoz intezett “tatar-levele”. Szazadok. Evf. 121. (Budapest, 1897), Sz. 4, 590; Марта Фонт. Венгры на Руси в ХІ-ХІІІ вв. А сє его сребро. Збірник праць на пошану чл.-кор. НАН України М.Ф.Котляра з нагоди його 70-річчя. (Київ, 2002), 97. і, навіть, 1254 р. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Ed. Gyordy Fejer. T. 9. Vol. 5. (Budae, 1834), XXV; Moor Wertner. Die Regierung Bela's des vierten. Nach urkundlichen Quellen bearbeitet. Unga- rische Revue. Bd. 13. (Budapest, 1893), 380. На підставі цього диплому історики також допускали можливість безпосередніх контактів Данила Романовича з Чингізидами до його поїздки в ставку Бату, датуючи їх 1243 р. Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т. 3. (Львів, 1905), 66; Владимир Пашуто. Очер- ки по истории Галицко-Волынской Руси. (Москва, 1950), 236; Alexander Avenarius. Nikaia und Russland zur Zeit der tatarischen Bedrohung. Byzantinoslavica. Bd. 41. (Prague, 1980), 37-38; Mariusz Bartnicki. Polityka zagraniczna ksi^cia Daniela Halickiego w latach 1217-1264. (Lublin, 2005), 108-109; Николай Котляр. Даниил, князь Галицкий. (Санкт-Петербург, 2008), 280; Віталій Нагірний. “Да и Галич”: з історії відносин галицько-волинських князів із монголами у 1240-х рр. Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць. [Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. 16]. (Рівне, 2009), 11. Погоджуюся з Я. Дашкевичем Ярослав Дашкевич. Данило Романович і єпископ Петро в освітленні караїмського джерела, 49-50., що згадана в документі зустріч Данила Романовича з ординським огланом мала місце взимку 1243-1244 рр. під час волинського походу ординських царевичів Меркана (“Манъмана”) та Ба- лакана (“Балаа”) Володимир Александрович, Леонтій Войтович. Король Данило Романович. (Біла Церква, 2013), 126-128.. Звертаю увагу, що жодне джерело не підтверджує зустрічі Данила Романовича з Менгу у 1239 р. (у Київ прибуло посольство монгольського полководця, а не він особисто), а текст угорського диплому аж ніяк не говорить про визнання монгольської зверхності князем Данилом, скоріше навпаки: сусід ділиться цінною інформацією напередодні ворожого вторгнення.

Олександр Майоров також спробував довести, що Західний похід монголів був здійснений у порозумінні з імператором Фрідріхом II, який зірвав хрестовий похід і, скориставшись монгольським вторгненням значно укріпив свої позиції, а монголи, які атакували землі його противників, несподівано відступили, відмовившись від завоювання німецьких земель Александр Майоров. Завершающий этап Западного похода монголов: военная сила и тайная дипломатия. Золотоордынское обозрение. (Казань, 2015), № 1, 68-94; № 2, 21-50.. Аргументація історика базується на здогадках і чутках, поширюваних його супротивниками, зокрема абатом з Пассау Альбертом фон Бехаймом, які заперечували інші сучасники. Західний похід Бату був продовженням реалізації їх політики просуватися доки дійдуть “монгольські коні”. Альтернативи йому не було. Монголи вторгнулися спочатку у польські, чеські та угорські землі не через те, що це були землі папських союзників, а через те, що через них лежав шлях на Захід, а їх правителі не бажали добровільно підпорядковуватися. Похід був зупинений не через домовленість з імператором або виснаження сил монголів внаслідок героїчної боротьби народів Русі, Польщі, Чехії, Угорщини чи німецьких князівств Guatav Strakosch-Grassmann. Der Einfall der Mongolen in Mittel-Europa in den Jahren 1241 und 1242. (Innsbruck, 1893), 50-52, 147-148; Bertold Spuler. Die Goldene Horde. Die Mongolen in Russland 1223-1502. (Leipzig, 1943), 20-23; Александр Манусевич. Очерки по истории Польши. (Москва, 1952), 12; Владимир Пашуто. Героическая борьба русского народа за независимость (ХІІІ в.). (Москва, 1956), 215, 222, 240-245.. Західний похід був перерваний тільки через дві обставини: відхід військ Гуюка та Бурі і смерть великого кааана Угедая. Бату був готовий продовжувати похід і після відходу військ огланів, але позиція його головного полководця Субу- дай-багатура і небезпека передачі престолу Гуюку змусили його повернути назад у степ Michael Prawdin. The Mongol Empire: its Rise and Legacy. Transl. P.Eden and P.Cedar. (London, 1940), 186; Василий Бартольд. Батый. Бартольд В. В. Сочинения. Т. 5. (Москва, 1968), 496-500; Георгий Вернадский. Монголы и Русь, 65; Вадим Егоров. Историческая география Золотой Орды в ХІІІ-XIV вв. (Москва, 1985), 27; John Joseph Saunders. The History of the Mongol Conquests. (Philadelphia, 2001), 99-101; Александр Кадырбаев. Польша и тюрко-монгольские народы в историческом пространстве. Человек и природа: из прошлого в будущее. Ред. Э. С. Кульпин. (Москва, 2006), 80-82; Роман Почекаев. Батый. Хан, который не был ханом. (Москва-Санкт- Петербург, 2006), 221; Эдуард Кульпин. Золотая Орда: судьбы поколений. (Москва, 2008), 3234; Чойжилзавын Чойсамба. Завоевательные походы Бату-хана. (Москва, 2008), 137-147; Роман Бабенко. Оборона міст Південно-Західної Русі під час монгольського вторгнення 1240-1241 рр., 190-191..

Схожої думки дотримувався і Ялбак Халбай, тільки вважаючи, що з Бату домовився римський папа Ялбак Халбай. Чингизхан - гений. (Улан-Удэ, 2001), 224..

На жадь, навіть у новіших дослідженнях монгольського походу 1240--1241 рр. зустрічаються некомпетентні поверхневі судження, які базуються на ідеологічних засадах далеких від дійсності Так погоджуючись з “висновком”, що “гарнізони [галицько-волинських міст і замків - Л. В.] вже не охороняли кордони, а тільки тримали в покорі залежне населення” (Роман Юра. Древній Колодяжин. Археологічні пам'ятки України. Т. 12. (Київ, 1962), 121), Роман Бабенко далі продовжує: “і все ж, незважаючи на це, в містах перебували гарнізони з професійних воїнів, які були спроможні чинити опір” (!) (Роман Бабенко. Бойові дії монгольських військ на території Південно-Західної Русі в 1240-1241 рр., 60). У цього ж автора можна зустріти ще цілу низку “перлів” на зразок: “такі невеликі армії використовували для утримання в покорі феодальних володінь, запобігаючи та придушуючи неорганізовані і слабо озброєні селянські повстання”, “головне завдання княжої дружини - реалізація влади князя” чи “така армія не здатна була протистояти масованій зовнішній збройній агресії з боку кочівників” (Там само, 58). Цікаво, що тут же автор погоджується з висновком Анатолія Кірпічнікова, що у технічному і тактичному відношенні галицько-волинське військо стояло “вище за завойовників” (Анатолий Кирпичников. Военное дело на Руси в XIII-XV вв. (Ленинград, 1976), 5)..

Вторгнення. Влітку 1240 р., розбивши чорних клобуків, монголи рушили на Київ. Пороська лінія оборони не змогла їх затримати. Монголи здобули кілька фортець, обійшовши інші Василь Довженок. Давньоруські городища-замки. Археологія. Т. 13. (Київ, 1961), 98-104; Його ж. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия. Древняя Русь и славяне. (Москва, 1978), 76-82; Лев Черепнин. Монголо-татары на Руси (XIII в.). Татаро-монголы в Азии и Европе. (Москва, 1977), 186-209; Светлана Беляева. Южнорусские земли во второй половине XIII-XIV в. (По материалам археологических исследований). (Киев, 1982), 32-35, Микола Котляр. Данило Галицький. (Київ, 2002), 247.. Авангард ординців на чолі з огланом Менгу підійшов до столиці. Менгу відрядив посланців до Михайла Всеволодовича Ипатьевская летопись, 782.. Князь готувався до приходу монголів. Після невдалих спроб знайти союзників в Угорщині та Польщі, він із сином Ростиславом відмовився від претензій на Галич. Князь Данило Романович також пішов на компроміс -- надав Ростиславові Михайловичу Луцьк та визнав Михайла Всеволодовича великим князем Русі. Але Михайло так і не наважився боронити Київ, як перед тим не взяв участі в обороні рідної Чернігівської землі: “Михаилъ біжа по сноу своемь предъ Татары [в] Оугры” Там само, 782..

Опустілу столицю відразу ж зайняв Ростислав Мстиславович зі смоленської гілки Мономаховичів. Тоді Данило Романович як старший се-ред Мономаховичів здобув Київ, захопивши в полон князя Ростислава. Галицько-волинський князь став володарем Києва Алексей Толочко. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. (Киев, 1992), 190., тобто формально він був останнім великим князем Русі.

Сам Данило Романович восени 1240 р. виїхав до Угорщини в Се- кешфегервар до двору Бели IV, пропонуючи союз проти ординців, скріплений шлюбом свого сина Лева з донькою Бели. “...преже того іхаль бі Данило кнзь ко королеви Оугры, хотА иміти с ни любовь сватьства” Ипатьевская летопись, 787.. Як би він був ординським васалом з 1239 р. потрібно було спокійно дочекатися підходу основної частини ординських військ та підготувати їх супровід через свої землі, забезпечивши продовольством. Ординці не руйнували міст, які їм піддавалися, рівно ж і територій, володарі яких визнавали їхню зверхність. А замість цього князь залишив у Києві галицько-волинський гарнізон “и устави в немь Дмитра и вдасть Кыевъ в роуці Дмитрови ^бьдержати противоу иноплеменьныхъ Азыкъ безбожьныхъ Татаровъ” Там само, 782..

Хоча угорський король і галицько-волинський князь розмовляли між собою угорською мовою, яку Данило знав з дитинства, досягнути порозуміння не змогли. Ми не знаємо як розвивалися переговори, але вони були важкими. Данило до останнього сподівався переконати угорського короля в необхідності військового союзу й тому затримався надовго. Угорський король недооцінив монгольську загрозу й тому не зумів переступити через амбіції і не захотів укласти рівний союз з товаришем дитинства. Імператор Священної Римської імперії Фрідріх II Гогенштауфен, який з далекої Сицилії уважно слідкував за подіями, але не вірив у реальність монгольського вторгнення Historia diplomatica Friderici secondi. Ed. Jean Louis Alphonse Huillard-Breholles. T. 6. Pars. 2. (Paris, 1861), 1139-1140; Александр Майоров. Завершающий этап Западного похода монголов: военная сила и тайная дипломатия. Золотоордынское обозрение. (Казань, 2015), № 1, 74., вже заднім числом в листі до англійського короля Генріха III від 3 липня 1241 р. прямо звинуватив Белу IV в безпечності Владимир Пашуто. Внешняя политика Древней Руси. (Москва, 1968), 287.. Ще у 1238 р., отримавши через угорського домініканця Юліана грамоту від Бату з вимогою повного підпорядкування, взамін чого він міг би обрати для себе будь-яке місце при дворі монгольського правителя і отримати від нього землі, імператор з властивим йому сарказмом відповів, що непогано розбирається у птахах і міг би стати ханським сокільничим Peter Jackson. The Mongols and the West, 1221-1410. (Harlow, 2005), 61. Даремно Олександр Майоров вважає відповідь імператора надто фривольною. Як ще міг відповісти найбільший з європейських володарів якомусь монгольському принцу, про якого досі в Європі ніхто не чув і військо якого знаходилося десь на серединних землях Русі?. З того часу, однак, імператор нічого не зробив для організації оборони Європи, теж недооцінюючи загрози, яка над нею зависла. Рівно ж нічого не зробив і римський папа Григорій IX, який ще 2 черпня 1240 р. вимагав в угорського короля Бели IV з'явитися разом з угорськими прелатами на церковний собор на Пасху 1241 р., щоб осудити імператора Фрідріха II Vetera Monumenta Historica hungariam sacram illustrantia. Ed. Augustin Theiner. T. 1. (Romae, 1859), No. 320-330, p. 171-179.. Подібно сприймав інформацію, яка до нього надходила регулярно і король Бела IV. Він просто не уявляв масштабів загрози Магистр Рогерий. Горестная песнь о разорении Венгерского королевства татарами./ Пер. с лат. и коммент. Андрея Досаева. (Санкт-Петербург, 2012), 26-28; Фома Сплитский. История архиепископов Салоны и Сплита. Пер. с лат. и коммент. Ольги Акимовой. (Москва, 1997), 104. і, скоріше, був готовий скористатися з неї, прийнявши половців і розмістивши їх на степовому кордоні у Трансильванії, та очікуючи повного підпорядкування Данила Романовича, який ще недавно під час коронаційних урочистостей вів за повід його коня.

Поїздка Данила Романовича та його сина Лева виявилася безрезультатною. “И не бы любови межи има и воротисА w королА... ” Ипатьевская летопись, 787..

5 вересня 1240 р. “приде Батыи кыевоу в силі тАжьці многомь множьствомь силы своеи и щкроужи гра и щстолпи си Татарьскаи и бы гра во щбьдержаньи велиці и бі Батыи оу города и троци его ^бьсідАхоу гра и не бі слышати Щ гласа скрипании телігь е множества ревении вербл^дъ его и рьжании щ гласа стадъ конь его и бі исполнена землА Роускаи ратны” Там же, 784.. Під Київ підійшли зі своїми ордами оглани Орда, Байдар, Бурі, Кайдан, Бучек, Менгу та Гуюк. Тут же знаходилися обидва кращі полководці темники Субудай-багатур та Бурундай Там само, 785.. Тисяцький Дмитро 74 дні вперто обороняв Київ (від 23 вересня до 6 грудня 1240 р.) Глеб Ивакин. Киев в XIII-XIV в. (По материалам археологических исследований). (Киев, 1982), 14., так і не дочекавшись підмоги. Якщо б існувала якась домовленість між його князем та Бату цей подвиг був би позбавлений сенсу. Прорвавши оборону у найбільш вражливому місці в районі Лядських воріт в низинній частині оборонної лінії, монголи ввірвалися в місто Михайло Сагайдак. Великий город Ярослава. (Київ, 1982), 32-48; Його ж. До питання про штурм Києва військами хана Батия у 1240 р. Хазарский альманах. Т 6. (Киев-Харьков, 2007), 192-200.. Останнім рубежем оборони стала Десятинна церква. Вірні своїм традиціям жорстокої розправи над містами, які чинили опір, монголи не шкодували населення міста, що було зафіксовано археологами Михаил Каргер. Киев и монгольское завоевание Киева. Советская археология. Т. 9. (Москва, 1949), 55-102; Петр Толочко. Древний Киев. (Киев, 1876), 196-203. Переповідаючи чутки, які бродили по Західній Європі у 1242 р., англійський хроніст Матвій Паризький (бл. 1200-1259), зазначив, що монголи розрушили “більшу частину Русції”, взяли місто Київ “і фортецю, яка в ньому була, багатьох убили. Розповіли нам втікачі із тої землі, головним чином у Саксонії, що землю цю з фортецями вони атакували з допомогою 32 облогових машин” (Вера Матузова. Английские средневековые источники. (Москва, 1979), 158)..

Здобувши Київ, монголи рушили далі на захід, обравши шлях через волинські землі, добре знаючи, що це родинні володіння обох Романовичів у противагу галицькій частині з її непростим боярством. Зрозуміло, що шлях був обраний невипадково, бо через Галицьку землю можна було швидше дістатися Угорщини, а далі Риму, що було

метою монгольського походу Письмо бр. Юлиана о монгольской войне. Пер. с лат. и прим. Сергея Аннинского. Исторический архив. Т. 3. (Москва-Ленинград, 1940), 88-89.. Обравши шлях через волинські землі, Бату прагнув остаточно розгромити сили Романовичів. “Батыю же вземшю гра Кыевъ и слышавъшоу емоу w Данилі лко ОугрБхъ есть поиде самъ Володимероу” Ипатьевская летопись, 786..

Це було продемонстровано відразу ж на кордоні власне волинських земель. На початку 1241 р. монгольське військо підійшло до міста Ко- лодяжина (нині с. Колодяжне Романівського р-ну Житомирської обл.), яке знаходилося на правому березі р. Случ. Дитинець овальної форми 120x150 м. з напільної сторони був прикритий двома рядами валів, зовнішній рів був глибиною 7 м. Монголи поставили 12 пороків, але не змогли розбити стіни і розпочали переговори, схиливши частину захисників до капітуляції, і, скориставшись цим, ввірвалися у місто та розправилися з захисниками Там же, 786.. Літописну інформацію підтверджують результати археологічних розкопок Володимир Гончаров. Древний Колодяжин. Краткие сообщения Ин-та истории материальной культуры. Вып. 61. (Москва, 1951), 49-53; Роман Юра. Древній Колодяжин. Археологічні пам'ятки України. Т. 12. (Київ, 1962), 57-130.. Жорстоко розправляючись з захисниками тих міст, які чинили опір, монголи добивалися капітуляції сусідніх міст.

Далі, обминувши Кременець та Данилів, які важко було здобути через вигідне розташування на стрімких вершинах, які метальна артилерія практично не могла дістати, монголи пройшли через всю Волинську землю. З містами, які чинили опір, нещадно розправлялися Роман Бабенко. Оборона міст Південно-Західної Русі під час монгольського вторгнення 12401241 рр., 188-197.. “... Берестью и не возмогоста ити в поле смрада ра и множьства избьеных, не бі бо на Володимирі не ц>сталъ живыи цркви стои Бци исполнена троупьл. иныа цркви наполнены быша троубьл и телес мртвы” Ипатьевская летопись, 788.. Монголи не стали штурмувати Холм, розташований на підвищенні, куди важко було підтягнути метальну артилерію. Згоріла тільки церква св. Тройці, яка знаходилася, напевно, в окольному граді (“его же [Холм - Л. В.] Татарове не возмогоща прилти егда Батыи всю землю Роускоую поима. тогда и црвь стои Троиці зажьжена бы” Там же, 843.).

На Волині монгольське військо розділилося. Основна частина його з самим Бату повернула у Галицьку землю. Літопис не зберіг подробиць проходу монголів через Галицьку землю. “... тако же и граГаличь и иныи гра многы имже не числа” Там же, 786.. І тут відразу ж виникає одна загадка. Якщо Звенигород на Білці, який потрапив під удар основного війська Бату, був вщент зруйнований, що засвідчено грунтовними археологічними дослідженнями Див.: Віра Гупало. Звенигород і Звенигородська земля у ХІ-ХІІІ ст. (соціоісторична реконструкція). (Львів, 2014), 532 с. Там повна бібліографія проблеми (С. 457-484)., то слідів монгольського щтурму і руйнування

у 1241 р. у Галичі не знайдено Богдан Томенчук. Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття. Матеріали досліджень 1976-2006. (Івано-Франківськ, 2008), 494-610. Там бібліографія проблеми (С. 624-639).. Схоже, що княжий намісник Галича здав місто до підходу монголів, уникнувши, таким чином, штурму і розорення. Певний натяк на цю обставину залишив редактор Галицько-Волинського літопису, подаючи епізод повернення Данила Романовича. Князь з сином і свитою спішив назад коротшим шляхом через Верецький перевал, а не звичною дорогою через Лубківський перевал на Сянок і Перемишль. Діставшись Синєвидська (нині Верхнє Синє- видне Сколівського р-ну Львівської обл.) в кінці лютого -- на початку березня 1241 р. Тобто до 12 березня 1241 р., коли монголи перейшли цим шляхом. і зупинившись у монастирі Богородиці, князі зустріли потоки біженців, які втікали перед монголами. Данило Романович не ризикнув йти далі з малими силами, а повернувся до Угорщини, де залишив Лева Даниловича (“...и цютавивъ сна своего ОугрГхъ и выдасть и воу роуцЬ Галичаномъ вГдаа невГрьствие ихъ про то его не под с собою” Ипатьевская летопись, 787.). “. відаа невГрьствие ихъ.” і побоюючись, що бояри можуть видати монголам сина у випадку його загибелі -- може бути відбиттям реакції князя на здачу Галича Леонтій Войтович. Чи було зруйновано Успенський собор у Галичі 1241 року. Успенський собор Галича: минуле, сучасне, майбутнє. (Галич, 2017), 3-22; Його ж. Коли було зруйновано Успенський собор у Галичі. Галич. Збірник наукових праць. Вип. 3. (Івано-Франківськ, 2018), 107-118.. Другим свідченням підданства частини бояр може служити і сам перехід основних монгольських сил через небезпечні серпантини Верецького перевалу. Територія між Тухольськими воротами і Нижніми воротами (Верецьким) була незаселена смуга гірської лісової території, прохід через яку був можливим тільки за наявності надійних провідників.

Монгольським авангардом командував один з найбільш успішних полководців темник Бурундай. Зрозуміло, що перехід його з'єднання, за яким рухалося основне військо Бату, відбувався при забезпеченні неперервної розвідки і бойового охоронення. Палатин Депеш, який мав стерегти Нижні ворота, не зайняв оборону на серпантинах перевалу, а обмежився лише незначними заставами, які були знищені монгольською розвідкою. Він відразу ж повідомив короля Белу IV про неможливість стримати противника, який форсує перевал. Через чотири дні сам палатин із залишками свого війська, розгромленого 12 березня у битві на перевалі Магистр Рогерий. Горестная песнь о разорении Венгерского королевства татарами, 28., приєднався до короля.

У січні-лютому 1241 р. монголи здобули Люблін, Завихост і Сан- домир, 18 березня під Хмільником біля Кракова розбили польські дружини Див.: Witold Chrzanowski. Wojna tatarska. Najazd mongolski na Polsk^ 1241 r. (Krakow, 2006).. Безпечна Європа продовжувала дрімати. 26 лютого 1241 р. папа Григорій ІХ відправив бреве до короля Бели IV, вимагаючи забезпечити прибуття угорських прелатів на собор, де мав бути осуджений імператор Фрідріх II Vetera Monumenta Historica hungariam sacram illustrantia, No. 333, p. 181.. Боротьба з імператором займала всю увагу папи Григорія IX, а монгольської небезпеки він, як і більшість європейських володарів просто не помічав Jozef Uminski. Niebezpieczenstwo tatarskie w polowie XIII w. i papiez Innocenty IV Kwartalnik Historyczny. T. 37. (1923), 408-416; Jerzy Strzelczyk. Stolica apostolska a swiat mongolski w polowie XIII wieku. Bitwa Legnicka. Historia i tradycja. (Wroclaw-Warszawa, 1994), 55-83..

9 квітня 1241 р. при Лєгніце в Сілезії сюзерен Польші краківський і великопольський князь Генріх Побожний з військом підсиленим моравськими та німецькими лицарями, тамплієрами, іоаннітами та тевтонцями (бл. 8 тис.) був розгромлений монгольським військом під командуванням огланів Байду, Кадана і Орду (бл. 6--8 тис.) Aleksander Semkowicz. Krytyczny rozbior “Dzijow Polski” Jana Dlugosza (do roku 1384). (Krakow, 1997), 11-13; Joseph Klapper. Die tatarensage der schlesier. Mitteilungen derschlesischen Gesellschaft fur Vokkakunde. T. 31-32. (1931), 159-185; Stefan Krakowski. Polska w walce z najazdami tatarskimi w XIII wieku. (Warszawa, 1956), 140-149; Gerard Labuda. Wojna z Tatarami w roku 1241. Przeglgd Historyczny. T. 50. (1959), zesz. 2, 189-224; Idem. O udziale krzyzakow i o smierci wielkiego mistra zakonu krzyzackiego Poppo von Osterna w bitwie pod Legnicq w roku 1241. Zapiski Historyczne. T. 47. (1982), zesz. 2, 189-224; Andrzej Feliks Grabski. Nowe swiadectwo o Benedykcie Polaku i najezdzie Tatarow w 1241 r. Sobotka. No 23. (1968), 1-13; Konstanty Czechowisz. Najazdy Tatarow na Polsk^ w XIII w. Proba syntezy. Teki Historyczne. No 16 (1969-1971), 55-76; Karol Olejnik. Kilka uwag o bitwie pod Legnicq. Studia i materialy do historii wojskowosci. T. 23. (1981), 49-64; Wa- claw Korta. Najazd Mongolow na Polskg 1241 roku i jego legnicki epilod. (Katowice, 1983); Idem. Problemy bitwy legnickiej i stan badan. Bitwa Legnicka. Historia i tradycja. (Wroclaw-Warszawa, 1994), 7-33; Marek Cetwinski. Co wiemy o bitwie pod Legnicq? Acta Universitatis Wratislaviensis. No 800. Historia. L. (Warszawa-Wroclaw, 1985), 85-98; Idem. Post octavam pasche. Najazd „tatarow” z 1241 roku a kalendarz liturgiczny. Bitwa Legnicka. Historia i tradycja. (Wroclaw-Warszawa, 1994), 200-220; Colmon Sodnomyn, Enchcimag Cenoma. Podboj Polski przez wojska Batu-chana. Ibidem, 84-89; Tomasz Jasinski. Strategia i taktyka wojsk polskich i mongolskich pod Legnicq w swietle nowo odczytanych zapisek Jana Dlugosza. Ibidem, 105-113; Slawomir Shulc. Czy Mongolowie uzyli pro- chu w bitwie pod Legnicq? Ibidem, 176-198; Jerzy Maron. Koczownicy i rycerze. Najazd Mongolow na Polsk^ w 1241 roku na tle sztuki wojennej Europy XII i XIII wieku. (Wroclaw, 2001).. Схоже, що князь Михайло Всеволодович, який шукав у Сілезії союзників проти монголів Володимир Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. (Москва, 1950), 221., а не тільки думав як би врятувати своє життя Петр Толочко. Дворцовые интриги на Руси. (Санкт-Петербург, 2003), 219., справді намагався приєднатися до війська Генріха Побожного Александр Майоров. Михаил черниговский в Силезии и битва под Легницей. Древняя Русь. Вопросы медиевистики. № 2(60). (Москва, 2015), 23-35., але по дорозі на нього напали німці, пограбували обоз і вбили внучку Ипатьевская летопись, 784..

Пройшовши через перевал, військо Бату, авангард якого очолював оглан Шейбан, рушило в напрямку Буди. Рівночасно через Тран- сильванію в Угорщину вторгнулися монгольські частини, очолені огла- ном Бучеком. Бела IV, до якого приєднався брат Калман, титулярний галицький король, зібрав бл. 30 тис. війська (ця цифра, приведена сучасником французьким дипломатом Гійомом де Рубруком, дуже близька до правди Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. (Москва, 1957), 194.). Монголи мали трохи менше (25--30 тис.), але ініціатива знаходилася у їх руках. Відразу ж Шейбан імітував відступ і угорці переслідували його шість днів. Ввечері 10 квітня 1241 р. втомлене військо зупинилося в долині Мохі перед рікою Шайо, притокою Тиси. Вночі Субудай-багатур переправився через ріку і обійшов угорський табір з півдня. На світанку 11 квітня 1241 р. Шибан і Бату атакували міст, захист якого організував король Калман. Зайнявши панівні висоти, монголи почали обстріл табору лучниками та метальною артилерією. Коли ж, нарешті, захисники спробували вирватися, монголи скористалися хаосом і панікою, та ввірвалися у табір. Найбільші втрати угорсько-хорватсько-словацьке військо понесло під час відступу Магистр Рогерий. Горестная песнь о разорении Венгерского королевства татарами, 37-42;

Фома Сплитский. История архиепископов Салоны и Сплита, 106-112.. Сумарні втрати армії короля Бели IV сягали бл. 10 тис., втрати монголів оцінюють в 1 тис. Але основним результатом битви була втрата можливостей дальшого організованого опору Эмма Ледерер. Татарское нашествие на Венгрию в связи с международными событиями эпохи. Acta Historica Academiaescientiarum Hungaricae. T. 2. (Budapest, 1953), no 1-2, р. 1-45; Folgen Pleyer. Die Schlacht bei Mohi am 11. April 1241. Siebenburgische Semesterblatter. Bd. 2. (1988), 150-162; Slavko Pavicic. Bitka na Rijeci Saju (1241). Hrvatska i ratna povijest i prvi svjetski rat (1994), 15-23; Роман Храпачевский. Военная держава Чингизхана. (Москва, 2005), 390-391; Peter Jackson. Mongolowie i Zachod. (Warszawa, 2007), 103-104.. Від ран, отриманих в битві, помер титулярний галицький король Калман Moor Wertner. Kalman halicsi kiraly. Wertner M. Az Arpadok tortenete. (Nagybecskerek, 1892), 448-450..

Бату дочекався підходу з польських земель решти монгольського війська, яке брало участь у легніцькій битві, і вторгнувся у землі Чеського королівства Владимир Пашуто. Героическая борьба русского народа за независимость (ХІІІ в.). (Москва, 1968), 169., а інші оглани почали розорювати угорські землі, рухаючись далі в словенські та хорватські землі аж до Адріатичного моря слідом за відступаючим угорським королем.

В Європі, яка наповнювалася панічними чутками, які приносили численні біженці, продовжувалася боротьба між імператором і папою. 3 травня 1241 р. між островами Монте-Крісто та Джільо флот сардинського короля Енцо, бастарда імператора Фрідріха II, перехопив генуезькі кораблі, взявши в полон сотню прелатів, які добиралися на собор до папи Annales lanuae. Ed. Georg Heinrich Pertz. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores. T 18. (Han- noverae, 1863), 194-196; Ryccardi de Sancto Germano notarii chronica a. 1189-1243. Ed. Georg Heinrich Pertz. Ibidem. T 19. (Hannoverae, 1866), 380; Annales Senenses. Ed. Georg Heinrich Pertz. Ibidem. T 19. (Hannoverae, 1866), 229.. Імператор планував зайнятися організацією боротьби проти вторгнення монголів після врегулювання своїх стосунків з папою Historia diplomatica Friderici secondi / Ed. Jean Louis Alphonse Huillard-Breholles. T 6. Pars 1. (Paris, 1860), 65, 116-117.. У травні 1241 р. старший син імператора німецький король Конрад IV звернувся до імперських князів із закликом до хрестового походу проти татар, призначивши збір у Нюрнберзі 1 липня 1241 р. Monumenta Germaniae Historica. Constituciones et Acta. Publica Imperatorum et Regum / Ed. Ludwig Weiland. T 2. (Hannoverae, 1896), 445-446. І, нарешті, 20 червня 1241 р. імператор Фрідріх II звернувся до імперії з енклікою, попереджуючи про небезпеку з боку завойовників, які прагнуть захопити Рим і знищити церкву Ibidem, 322-325. Matthaei Parisiensis Chronica Majora. Ed. Henry Richasrd Luard. Rerum Britannicarum medii aevi scriptores. T. 57/4. (London, 1877), 131..

Не можна вважати, що ці заклики залишилися на папері. Вже літом 1241 р. почалися сутички з окремими монгольськими частинами. Королі Конрад та Енцо здобули перемогу “десь недалеко від Дунаю”¹⁴⁰. Невеликі перемоги відсвяткували і баварський Karl Rudolf. Die Tartaren 1241/1242. Nachrichten und Wiedergabe: Korrespondenz und Historio- graphie. Romische Historische Mitteilungen. Bd. 19. (Wien, 1977), 100-105. та австрійський герцоги Hans Eberhard Hilpert. Kaiser- und Papstbriefe in den Chronica Majora des Matthacus Paris. (Stuttgart, 1981), 153-164.. Зрозуміло, що ці заходи не зупинили просування монголів. їх відхід став несподіванкою. Це вже пізніше, заднім числом, імператор Фрідріх II приписав собі звільнення угорських земель від монголів Matthaei Parisiensis Chronica Majora, 298..

Золота Орда. Бату відійшов на Волгу в середину завойованої території, де були добрі умови для кочового господарства і у 1243 р. почав формування свого великого улусу -- держави, яка входила до складу Монгольської імперії і в Європі стала називатися Золотою ордою.

Як і всі монгольські великі і малі улуси, Золота Орда ділилася на дві частини: правий і лівий фланги (улус Джучі, напевно, був так розділений ще при житті самого Джучі чи у 1227 р.). Ці частини отримали назви Синьої і Білої Орд (Кок-Орди і Ак-Орди), тобто орд східної (правий фланг) та західної (лівий фланг) Вадим Трепавлов. Система крильев и административное устройство. История татар с древнейших времен. Т. 3. Улус Джучи (Золотая Орда). XIII - середина XV в. (Казань, 2009), 188-190; Искандер Измайлов. Ак-Орда. Там же, 190-194; Александр Кадырбаев. Кок-Орда. Там же, 236-240.. Правий фланг з центром на правобережжі Сир-Дар'ї і містами Сигнак та Отрар отримав брат Бату -- Орду, лівий фланг, напевно, -- наступний брат Берке. Спочатку лівий фланг займав Поволжя, а після 1243 р. його центр перемістився на Північний Кавказ, де були найкращі пасовища, що було особливо важливим для монголів-кочовиків. Крім того Бату розділив свої володіння на 12 улусів, які входили до складу обох флангів (термін „улус” загалом означає „державу” Евгений Кычанов. О татаро-монгольском улусе ХІІ в. Восточная Азия и соседние территории в средние века. Отв. ред. В. Е. Ларичев. (Новосибирск, 1986), 94-96., але в даному розумінні найкраще відповідає терміну „князівство”), які, в свою чергу, стали ділитися на дрібніші улуси (адміністративні одиниці і феоди одночасно), відповідно монгольській практиці за військовим принципом у залежності від рангу їх державця (темник, тисячник, сотник, десятник) Там же, 96-98; Его же. Кочевые государства: от гуннов до маньяжуров. (Москва, 1997), 319 с.; Татьяна Скрынникова. Потестарно-политическая культура монголов ХІ-ХІІІ вв. Средневековая культура монгольских народов. Отв. ред. Ш. Б. Чимитдоржиев. (Новосибирск, 1992), 55-67..

Великі улуси-князівства, які ввійшли до складу Ак-Орди і Кок- Орди, отримали Чингізиди -- переважно близька родина Бату. Берке отримав тоді Північний Кавказ, інший брат Шейбан -- межиріччя Іртиша і Обі. Старший син Бату Сартак отримав правобережжя нижньої течії Волги Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. (Москва, 1957), С.111, 184-186..

Більшість дослідників вважають, що п'ять улусів охоплювали Північне і Західне Причорномор'я. Пониззя Дунаю і межиріччя Пруту і Дністра отримав, можливо, брат Бату -- Бувал, бо пізніше цей улус був центром володінь його внука знаменитого Ногая. Межиріччя Дніпра та Дністра дісталося Корейці (Курумиші, Куремсі). В Бакоті сидів його баскак, а болохівські князі стали його прямими васалами. Лівобережжя отримав зять Бату -- Мауці (Могуцій). Його васалами стали чернігівські князі. Правобережжя Дону було віддано Картану, одруженого з сестрою Бату. П'ятий улус охоплював Крим Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т.1.

Извлечения из сочинений арабских. (Санкт-Петербург, 1884), 55-63.. Не виключено однак, що перші три улуси насправді складали один велетенський улус, який належав Мауці. Мехеметжан Сафаргалієв вважав, що Бувал це спотворення імені Мувал, тобто цей царевич був тотожним Мауці і отримав від Бату улус у складі всього Причорномор'я аж до Дунаю. Цей улус потім перейшов до його сина Татара та внука Ногая. А Коренца був просто темником і еміром Мауці, адже не випадково темник Бурундай, який змінив пізніше Коренцу, був еміром Ногая Мехеметжан Сафаргалиев. Распад Золотой Орды. (Саратов, 1960), 35, 58.. Всі великі улуси були роздані Чингізидам, а належність Коренци до Чингізидів сумнівна, якщо він не був тотожнім Курумиші, третьому синові Орду і племіннику Бату Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. 2. Извлечения из персидских сочинений. (Москва-Ленинград, 1884), 42, 46, 73.. Біографія останього близька до такої тотожності. Востаннє він згаданий у 1260 р. в колі оглана Арик-Буги, претендента на престол великого каана, де він правдоподібно міг опинитися, будучи зміщений Берке після поразки у війні з Данилом Романовичем Владимир Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. (Москва, 1950), 272, 298; Его же. Героическая борьба русского народа за независимость (ХІІІ в.). (Москва, 1968), 243; Игорь Греков. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже X1V-XV вв.). (Москва, 1975), 31; Вадим Егоров. Историческая география Золотой Орды в XIII-X1V вв. (Москва, 1985), 188; Игорь Греков, Фёдор Шахмагонов. Мир истории: русские земли в XIII-XV векахю (Москва, 1986), 89; Юрий Селезнёв. Элита Золотой Орды. (Казань, 2009), 112-113.

Папський дипломат Плано де Карпіні згадує Мауці у переліку монгольських вождів Giovanni di Pian di Carpine. Storia dei Mongoli. Edizione critica del testolatinoa cura di E.Menesto; traduzione italiana a cura di M.C.Lungaroti e note di P.Dalfina; introduzione di L.Petech; studi stori- co-filologici di C.Leonardi, M.C.Lungaroti, E.Menesto. (Spoleto, 1989), lib.V, 21.. Павло Рикін досить переконливо ототожнив цього Мауці (Moucy) з Муджі Яя, який за Рашид ад-Діном був другим сином Чагатая Християнский мир и „Великая монгольская империя”. Материалы францисканской миссии 1245 года. (Санкт-Петербург, 2002), 257.. Мауці -- син Чагатая, звичайно, більше підходив на зятя Бату. Заперечення Ярослава Пилипчука, який звернув увагу на суперництво Чагатая та Джучі, а також Бурі з Батусередини ХІІІ ст. Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Вип. 5. (Львів, 2006), 19-20., не відкидають такої

можливості. Той же Бурі був одним з кращих полководців у війську Бату. Виконавши своє зобов'язання, тобто надавши потужний улус Джа- гатаїду, Джучиди були вправі очікувати подібної поведінки Хулагуїдів. Як Чингізид, через якого відбулося пов'язання гілки Джучі з гілкою Чагатая, Мауці (Могучій) міг отримати в улус все Причорномор'я від азовських берегів до гирла Дністра або, навіть, Дунаю. Курумиші у такому випадку міг бути його васалом. Як сюзерен цих територій Мауці міг вимагати пізніше у Данила Романовича Галич. Але, зрозуміло, що ця проблема залишається дискусійною.

Спроби співіснування. Вернувшись з вимушеної еміграції, князі застали повну руїну на Волині і втрату сюзеренітету у Галицькій землі, де вчорашні намісники спішили скористатися із ситуації, яка склалася. Не виключено, що вони сподівалися домовитися із завойовниками, або ж здобули охоронні пайдзи та ярлики під час пересування монгольських військ через Галицьку землю, більша частина якої уникнула розорення.

Відразу ж Романовичі вдалися до відновлення свого сюзеренітету над галицько-волинськими землями Леонтій Войтович. Король Данило Романович: політик і полководець. Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. (Львів, 2008), 76-78.. Монголи не могли залишити без уваги такий розвиток подій, тому зимою 1242--1243 рр., повертаючись з Угорщини, ординці зачепили Галицьке Пониззя. Напевно, що це було відповіддю на каральні походи галицького війська проти болохівських князів, які визнали ординську зверхність Олександр Головко. Держава Романовичів та Золота Орда. Український історичний журнал. (2004), № 6, 6.. Зимою 1243--1244 рр. ординці вислали на Волинь, яка вже повністю перебувала під контролем Романовичів, значніші сили, які очолювали “два богатирі ... Манъмана и Балаа”, завдання яких було “возискати” Данила Романовича Ипатьевская летопись, 784.. “Богатирі” -- передача монгольського “багатур”, епітета, якого удостоювалися найбільш відважні полководці. Імена полководців у літописному варіанті, безперечно, спотворені. Найближчими до них за співзвучністю імен є сини Шейбана (Шибана), молодшого брата Бату, який у його походах командував туменом. Туменами та тисячами у війську Бату командували переважно оглани (царевичі) Джучиди. Балакай (Балга) Юрий Селезнёв. Элита Золотой Орды. (Казань, 2009), 46. та Меркан Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. 2. Извлечения из персидских сочинений. (Москва-Ленинград, 1884), 53, 56; Юрий Селезнёв. Элита Золотой Орды. (Казань, 2009), 130. служили під командуванням батька. Балакай у 1257 р. був посланий на допомогу Хулагу завойовувати Іран і впав жертвою суперництва між Кулагу і Берке. Хулагу, який не хотів віддавати Джу- чидам Азербайджан, звинуватив Балакана в чарах проти нього і стратив у 1261 р. З цього почалася непримиренне протистояння Джучидів з Хулагуїдами¹⁰⁰. Зимою 1243--1244 рр. брати очолювали значні сили, бо монгольське військо йшло на Данилову столицю Холм, яка вистояла під час походу самого Бату. Монголи дійшли до Володави, тобто майже до самого Холму. І тут, схоже, правий Віталій Нагірний¹⁰⁷, який не погодився з висновком Олександра Головка, котрий вважав, що Данило Романович ухилися від зустрічі з монголами¹⁰⁸. За таких умов, маючи крім всього продовження конфлікту з Ольговичами, які і далі претендували на Галицьке князівство, Романовичі мусили шукати контактів з ханом Бату. Іншого виходу просто не було.

Повернемося до згадуваного диплому угорського короля Бели IV королівському сервієнтові Міклошу, синові Обічка із Суді, від 22 квітня 1244 р., вважаючи його автентичним документом¹⁰⁹. З тексту цього документу випливає, що до квітня 1244 р. Данило Романович мав зустріч з “tatarorum principe” Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана: Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів. (Львів,

2004) , 171-172. Віталій Нагірний. “Да и Галич”, 11. Олександр Головко. Держава Романовичів та Золота Орда, 6. Мирослав Волощук. Проблема кількості візитів, 32. Там само, 35.. Навряд чи Данило Романович встиг би з'їздити в Орду на Волгу, як вважали деякі дослідники Микола Стасів. Корона Данила і татари. Analecta Ordinis s. Basilii Magni. Ser. 2. Sec. 2. Vol. 2 (7). Fasc. 1-2. (Romae, 1954), 142; Alexander Avenarius. Nikaia und Russland zur Zeit der tatarischen Bedrohung. Byzantinoslavica. T. 41. (1980), 37-38.. На це не було часу, а між тим монголи далі Володави не пішли, а “воротишася” Ипатьевская летопись, 794.. Подібну команду необхідно було віддавати відразу. І міг це зробити крім Бату тільки Мауці як володар улусу, до якого були віднесені і волинські землі. Віталій Нагірний вважає, що “tatarorum principe” -- це оглани, які очолювали експедицію проти Холму Віталій Нагірний. “Да и Галич”, 11.. Логіка в такій гіпотезі є, адже результатом переговорів був відхід ординського війська. Але обидва оглани були щонайбільше в ранзі тисячників, цього надто мало для “tatarorum principe”. Скоріше обидва багатури очолювали авангард війська Мауці, який рухався слідом за ними. В ставці Мауці князь Данило Романович, напевно, склав васальну присягу улусбеку Мауці, якого можна назвати “tatarorum principe”. Зрозуміло, що проблема і далі залишається дискусійною, але таке вирішення проблеми видається найбільш прийнятним.

Поїздка в Орду. Співставивши літописні повідомлення з інформацією папського посла Плано де Карпіні, з врахуванням часу на подорож до Сараю та повернення назад, польський історик Маріуш Бартніць- кий прийшов до слушного висновку, щодо прибуття посла Мауці до Данила не пізніше першої половини липня 1245 р. Mariusz Bartnicki. Polityka zagraniczna ksifcia Daniela Halickiego w latach 1217-1264. (Lublin,

2005) , 108-109., тобто до битви під Ярославом (яка відбулася 17 серпня 1245 р.). Слідом за Віталієм Нагірним Віталій Нагірний. “Да и Галич”, 10., я погоджуюся з цим висновком. Олексій Толочко датував поїздку Данила Романовича в Орду 1250 р. Олексій Толочко. Коли перестала існувати “Київська Русь”? Історіографічна доля одного терміну i поняття. Київська старовина. (1992), № 6, 15., більшість дослідників, слідом за М.Грушевським, -- 1246 р. Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т 2. (Львів, 1905), 253. Данило Романович виїхав в Орду 26 жовтня 1245 р. Николай Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. Университетские известия. (Киев, 1878), 57., наприкінці осені 1245 р. князь перебував на шляху до Сараю Віталій Нагірний. “Да и Галич”, 10..

Посилаючи свого посла до Данила з вимогою “Да и Галич”, Мау- ці, звичайно, не потребував погодження з Бату Олександр Головко. Держава Романовичів та Золота Орда, 6.. Улусбек мав право робити це сам. Раніше я був впевнений, що улусбека насторожила політика Данила, спрямована на повне відродження свого панування над всіма землями, які йому належали до Батиєвого походу 1240 р., включаючи Київ Леонтій Войтович. Княжа доба на Русі: портрети еліти. (Біла Церква, 2006), 493.. Але, скоріше, що монголи справді були готові розділити Галицьку і Волинську землі, що більше відповідало їх політиці загалом Михайло Грушевський. Кторія України-Руси. Т. 3. (Львів, 1905), 64; Іван Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство. (Київ, 1984), 127; Микола Котляр. Галицько-Волинська Русь. (Київ, 1998), 203.. Здогадка Віталія Нагірного, що монголи лише у 1245 р. намагалися встановити контроль над Галицькою землею Віталій Нагірний. “Да и Галич”, 10., не виглядає переконливою. Склавши васальну присягу перед Мауці взимку 1243-- 1244 рр., Данило Романович мусив присягати за всі свої володіння.

Тому поїздку в ставку Батия, якій передували переговори про дозвіл на таку поїздку, була покликана або справді реальною загрозою втрати Галицької землі або все-таки спробою повернути собі Київ. Якби Ростислав Михайлович мав згоду Мауці на зайняття галицького престолу, то виступ проти нього Данила Романовича був би бунтом, але, Ростислав Михайлович виступив самовільно, та ще й при допомозі угорського короля. Після блискучої перемоги під стінами Ярослава це виставляло Данила Романовича як вірного васала, що покарав порушника. Водночас така ситуація давала підстави просити повернення Києва, бо виступ Ростислава кидав тінь і на його батька -- князя Михайла Всеволодовича Про час поїздки та інші деталі дискусії з цього приводу з Олександром Майоровим див.: Володимир Александрович, Леонтій Войтович. Король Данило Романович. (Біла Церква, 2013), 124-130; Леонтій Войтович. Спірні питання галицько-волинської історії: відкриття дискусії. Княжа доба: історія і культура. Вип. 8. (Львів, 2014), 360-371; Його ж. О некоторых спорных проблемах изучения Галицко-Волынской Руси времен Романа Мстиславича и Даниила Романовича (заметки о новейшей историографии). Русин. № 1(35). (Кишинев, 2014), 52-63.. Подібно до західних політиків, Данило Романович ше плекав надію про можливість домовитися з монголами і, навіть, з їх допомогою відродити державу Русь, зайнявши її найстарший престол.

Більшість дослідників, погано знайомих з монгольськими ритуалами і придворною практикою, ідучи за буквальним трактуванням літописного тексту, вважають, що Данило Романович у ставці Бату зазнав великого приниження История русской литературы X-XVII веков. Под ред. Дмитрия Лихачева. (Москва, 1980), 150; Александр Майоров. Александр Невский и Даниил Галицкий (К вопросу о взаимоотношениях русских князей с татарами). Князь Александр Невский. (Санкт-Петербург, 1995), 23; Иван Белозёров. Убийство князя Михаила Черниговского монголами в 1246 г. и монгольский языческий обряд при дворе хана Бату. Русское средневековье. 2000-2001. (Москва, 2002), 13-15; Юрий Кривошеев. Русь и монголы. Исследования по истории Северо-Восточной Руси XII-XIVвв. (Санкт-Петербург, 2003), 278; Наталья Жуковская. Напитки “белые” и “черные” - сакральная антитеза в пищевой традиции монголов. IV Конгресс этнографов и антропологов России. (Санкт-Петербург, 2005), 232; Галицко-Волынская летопись. Текст. Комментарий. Исследование. Сост. Николай Котляр, Вера Франчук, Андрей Плахонин. (Санкт-Петербург, 2005), 274-275.. Ясність у цій ситуації вніс глибокий знавець монгольського світу Олександр Юрченко: подібно до всіх інших титулованих володарів, які отримували аудієнцію у монгольських правителів, Данило Романович мусив пройти разом з привезеними дарами через два очищувальні вогні, далі ставши на обидва коліна поклонитися на південь зображенню Чингіз-хана, тричі схилити коліно перед щатром Бату і під час аудієнції стояти на колінах. Але виконання цього ритуалу, яке було загальнообов'язковим, завершилося не тільки визнанням монгольської зверхності і отримання своїх володінь з монгольських рук, але й включенням галицько-волинського князя у систему монгольської ієрархії. Він отримав запрошення на святкування монгольського Нового року (кінець січня -- початок лютого 1246 р.), де нарівні з Чингізидами пив чорний кумис, який, згідно тогочасних автентичних джерел, був напитком, що готувався виключно для вищої знаті імперії Александр Юрченко. Элита Монгольской империи: время праздников. Altaica. Вып. 4. (Москва, 2000), 204-205; Его же. Золотая статуя Чингис-хана (русские и латинские известия). Тюркологический сборник 2001: Золотая Орда и ее наследие. (Москва, 2002), 245-260; Его же. Русский князь на монгольском пиру (Даниил Галицкий и Бату). Юрченко А. Г. Золотая Орда: Между Ясой и Кораном (начало конфликта). Книга-конспект. (Санкт-Петербург, 2012), 235255.. Мабудь варто погодитися із зауваженнями Чарльза Гальперіна, що всі версії євроазійської школи про можливий союз руських князівств з монголами бездоказові. Жодного союзу не було, було завоювання і підпорядкування Charlz J. Halperin. Russia and the Golden Horde. The Mongol Impact on Medieval Russian History. (Bloomington, 1995), 61-74; Idem. The East Slavic response to the Mongol Conquest. Archivum Eur- asiae Medii Aevi. 1998-1999. Vol. 10. (1999), 109.. Більше того, “Русь була периферією для економічних і стратегічних інтересів Орди”времен. Т. 3. Улус Джучи (Золотая Орда). XIII - середина XV в. (Казань, 2009), 433.. Бату підтвердив