Європейське місто як модус соціальної реальності та категорія культури

Названі проблеми сягають області наших взаємин з культурною спадщиною як такою (чужою і, звичайно, власною). Спеціаліст у цій області, професор Анна Тріандафіліді (Anna Triandafyllidou) з European University Institute визначає культурну спадщину як щось таке, що є цінним для конкретних спільнот (щось матеріальне - монументи, будівлі; нематеріальне - традиції, фольклор або навіть природні об'єкти), як процес, у якому минуле повідомляє про себе і фактично використовується в сьогоденні. Вона має суб'єктивний характер, тому має стосунок до спільнот, націй або міст, які визначають культурну спадщину і виробляють ставлення до свого минулого. Місто як носій культурної спадщини відчуває подвійне навантаження. З одного боку, воно виконує функцію збереження, з іншого - має одночасно виконати і функцію перетворення відповідно до способу життя його городян. Культурна спадщина є однією з основ для соціалізації людей.

Підтвердженням того, що місто відіграє в цьому процесі важливу роль, може бути приклад з книги «Нове індустріальне суспільство» Джона Г елбрейта: «Щоліта мандрівники з США і промислових міст Європи і Японії відправляються оглядати залишки допромислової цивілізації. Бо такі міста, як Афіни, Флоренція, Венеція, Севілья, Агра, Кіото і Самарканд, хоча вони й були страшенно бідні в порівнянні з нинішніми Дюссельдорфом, Нагоя, Дагенхеймом, Флінтом або Магнітогорськом, приховують у собі набагато ширші можливості естетичних насолод» [212]. Коли виникає небезпека втрати цих «цивілізаційних реліквій», місцеві спільноти приходять у хвилювання та навіть лють. Що це за «реліквії» обґрунтовано пояснив в своїй теорії французький соціальний філософ Мішель Серто. Дослідник пише, що простір міста - це своєрідний «архів», минуле, яке обирається і використовується заново відповідно до звичаїв сьогодення. Артефакти минулого стають однаково загальними і займають центральне місце для багатьох, зовсім різних поколінь людей. Що дозволяє їм «забезпечувати циркуляцію колективного та індивідуального досвіду» [197].

Прикладом такої «емблеми» національної ідентичності можна назвати Бранденбурзькі ворота для німців. Особливе місце в міській свідомості цього міського об'єкта продемонстрував підсумок конкурсу проєктів на будівництво «Меморіалу убитим євреям» в 1990-х в Берліні. Йдеться про проєкт Горста Хохайзеля (Horst Hoheisel), прихильника створення контр-монументів. Його ідея полягала в тому, щоб підірвати Бранденбурзькі ворота в центрі Берліна, а їх уламки розрівняти рівним шаром у відведеному для меморіалу місці. Проєкт не тільки не переміг, але реакція на нього була однозначно негативною [227]. Суспільство сформувало відповідь, що символ Берліна, Німеччини, місце з більш ніж 200-річною історією, яке пам'ятає безліч публічних і політичних подій, місце-символ «об'єднання Берлінів» не може постраждати, якою б не була колективна вина німців у Другій світовій.

Необхідність розв'язання окресленої проблеми змусила представників різних держав шукати способів її регулювання на міжнародному рівні. У жовтні 2016 року відбулася Конференція Організації Об'єднаних Націй із житла та сталого міського розвитку (Хабітат-III), що пройшла у Кіто. Ця Конференція заклала бачення міського розвитку міжнародною спільнотою на кілька наступних десятиріч, на ній було прийнято «Нову програму розвитку міст» [74] (далі - Програма). В тексті документа зазначено, що урбанізація буде однією з найбільш радикальних тенденцій XXI століття, оскільки до 2050 року очікується двократне збільшення міського населення, а відповідно виникає проблема забезпечення збереження сталості розвитку міст.

Якщо попередній напрямок діяльності ООН-Хабітат був в цілому спрямований на забезпечення доступного житла для усіх та «поліпшення якості життя мільйонів міських жителів, у тому числі, мешканців нетрів і неорганізованих поселень» [74, с. 6], то нова програма додала до списку своїх компетенцій також питання екології, кліматичних змін та втілення цілей сталого розвитку ООН до 2030 року. Зокрема, цілі 11 «Сталий розвиток міст і громад». Й наскрізно через усю Програму проходить зобов'язання «сприяти розвитку культури», завдання визначення ролі культури та культурного спадку для розвитку міст.

Читаючи Програму, варто звернути увагу на зосередженість щодо культури як інструменті у міських змінах й урахуванні її потенціалу для міст, та вплив на міста через культурний розвиток. Зокрема, у пункті 10 визнається, що «... питання культури повинні враховуватися в контексті пропаганди і впровадження нових раціональних моделей споживання й виробництва, що сприяють відповідальному використанню ресурсів і усуненню згубних наслідків зміни клімату» [74, с. 6]. Пункт 37 окреслює питання публічного простору, суспільної дії та культурного спадку: «зобов'язуємося сприяти створенню безпечних, відкритих для усіх, доступних, екологічно чистих і якісних громадських місць, включаючи вулиці, тротуари та велосипедні доріжки, площі, набережні, сади і парки, які є багатофункціональними зонами соціальної взаємодії та інтеграції, забезпечення здоров'я та благополуччя людей, економічного обміну, а також культурного самовираження й діалогу між широким розмаїттям людей і культур» [74, с. 18]. Пункт 38: «... прихильність справі сталого використання природної та культурної спадщини, як матеріальної, так і нематеріальної, [...] шляхом проведення комплексної міської та територіальної політики і достатніх інвестицій [...], приділяючи особливу увагу тій ролі, яку вони відіграють у справі відновлення й відродження міських районів і посилення участі в суспільному житті та виявлення громадянської позиції» [74, с. 18]. Пункт 124 Програми акцентує на приматі збереження та охорони культурної спадщини для міста: «будемо включати питання культури, в якості однієї з пріоритетних складових планів і стратегій розвитку міст, в процес впровадження інструментів планування, включаючи генеральні плани, керівні принципи зонування, будівельні норми і правила, політики управління прибережними районами і політики стратегічного розвитку, спрямованих на охорону широкого спектра об'єктів матеріальної і нематеріальної культурної спадщини і ландшафтів, і будемо захищати їх від можливих руйнівних наслідків міського розвитку» [74, с. 39]. Пункт 125 стосується практичного втілення Програми і говорить про намір залучати об'єкти культурної спадщини в повсякденний міський розвиток, «надавати підтримку ефективному використанню культурної спадщини в інтересах сталого міського розвитку і визнавати її роль в стимулюванні участі і відповідальності. Ми будемо сприяти інноваційному та сталому використанню архітектурних пам'яток і об'єктів з метою створення вартості шляхом шанобливого відновлення і адаптації. Ми будемо залучати корінні народи і місцеві громади в популяризацію та поширення знань про об'єкти матеріальної і нематеріальної культурної спадщини та збереження традиційних форм самовираження і мов» [74, с. 39].

І хоча Програма не є обов'язковою до виконання, її автори акцентують, що деякі національні і місцеві органи управління вже доклали зусиль, спрямованих на закріплення бачення міст для усіх, яке називається «право на місто», в їхніх законодавствах, політичних деклараціях і статутах. В контексті залучення до Цілей сталого розвитку ООН (ЦСР) в Україні є національна доповідь «Цілі сталого розвитку: Україна» [101], яка визначає базові показники для досягнення ЦСР. У ній завдання одинадцятої цілі «Сталий розвиток міст і громад» в частині культурної спадщини 11.4. уточнене з урахуванням національних особливостей і пріоритетів до «Забезпечити збереження культурної і природної спадщини із залученням приватного сектору» [101, с. 84]. У культурній сфері заплановано орієнтуватися та збільшувати такі показники:

- Кількість об'єктів культурної та природної спадщини, які включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з 7-ми у 2015 році до 13-ти у 2030 році;

- Кількість пам'яток національного значення, включених до Державного реєстру нерухомих пам'яток України з 855-ти у 2015 році до 1305-ти у 2030 році [101, с. 140-142].

Питання охорони культурної спадщини обумовлюються культурною політикою країни. При цьому в українських офіційних документах зустрічаються таке визначення культурної спадщини: «культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини» [124]. В європейських документах та міжнародних актах культурну спадщину визначають дещо по-іншому. Міжнародна рада з охорони пам'яток та історичних місць (ICOMOS): «культурна спадщина - це вираз способу життя, розробленого співтовариством і переданого з покоління у покоління, включаючи звичаї, практики, місця, об'єкти, художні вираження і цінності. Культурна спадщина часто виражається або як нематеріальна, або матеріальна культурна спадщина» [225, с. 2].

Привертає увагу акцент на способі життя, який передається з культурними цінностями. Ця установка була центральною для «Європейського року культурної спадщини», оголошеного в 2018 році. Його гасло «Наша спадщина - де минуле зустрічається з майбутнім» [208], а мета - виховувати в громадянах почуття причетності до спільного європейського дому, підвищити обізнаність про те, що «формує нашу ідентичність і визначає хід нашого повсякденного життя» [208].

Фахівці, що працюють у сфері культури в Україні, вказують на те, що проблемою нашого регіону є занадто вузьке, застаріле сприйняття і визначення культури (Террі Санделл [123]). З розуміння культури та її значення зростають і певні практики роботи з культурною спадщиною, які в Україні і в європейських країнах також відрізняються.

Таким чином, культурна спадщина зазнає найбільш видимого впливу під час сучасних міських змін. Ставлення європейців до своєї культурної спадщини відрізняють залученість широких верств суспільства до вирішення її «долі», постійний діалог і чітке розуміння призначення культурної спадщини: її об'єднуюча та зберігаюча ідентичність спільноти функція. Це робота над тим, щоб покоління, які назвуть себе європейцями через 100 років, змогли побачити спадкоємність як з сьогоднішніми європейцями, так і з тими, що жили 100 років тому. Як видно з «Нової програми розвитку міст» ООН - Хабітат, розуміння культурної спадщини не має обмежуватися прагненням зробити місто більш туристично привабливим, збільшити кількість культурних пам'яток чи зусиллями з їх охорони, хоча в світлі неконтрольованої забудови українських міських історичних центрів - це також нагальна справа.

Необхідно також сформувати звичку до ефективного використання культурної спадщини в інтересах сталого міського розвитку, міським адміністраціям докладати зусиль з організації громадських публічних просторів як місць, де можливий діалог усіх мешканців міста. Робити експертизу при перейменуваннях та зносах тих чи інших монументів, і т.д., відстежувати переакцентування при зміні статусу місць пам'яті в міському просторі, щоб запобігти напрузі в суспільстві. Український контекст вимагає роботи над адаптацією Програми розвитку міст та її впровадження, розвиваючи міста та долучаючи їх до єдиної європейської та світової урбанізаційної мережі. Адже саме збереження культурної спадщини дозволяє зберегти і сутність конкретного міста, а отже і гармонійність життєвого середовища цього міста. Це не означає «консервувати» міські історичні пам'ятки, це скоріше про залучення об'єктів культурної спадщини до повсякденного міського розвитку [80, с. 7-11].

Напрямки, за якими відбуваються міські зміни, закладаються на міжнародному рівні на Всесвітньому форумі міст. Цей Форум було засновано у 2001 році як конференцію для узгодженості дій світової спільноти в урбаністичному розвитку. На сьогоднішній день Форум вважається провідним світовим майданчиком з питань сталого розвитку. Загальні цілі Всесвітнього форуму міст: підтримка і підвищення інформованості громадськості з питань сталого міського розвитку; а також координація та співпраця всередині різних структур і між ними з метою просування та виконання Порядку денного Хабітат, зокрема, ухваленого у 2016 році в Кіото на конференції «Хабітат III» Порядку денного міського розвитку.

У 2018 році відбувся Дев'ятий Всесвітній форум міст (The World Urban Forum, WUF9) програми ООН з населених пунктів ООН-Хабітат, що проходив в Куала-Лумпур. Тема сесії WUF9 «Міста 2030 - міста для всіх: реалізація нового порядку денного міського розвитку» (Cities 2030 - Cities for All: Implementing the New Urban Agenda). Виконавчий директор ООН-Хабітат Маймун Мохт Шариф (Maimunah Mohd Sharif) у своєму вітальному слові сказала, що, вибираючи в якості теми «Міста 2030 - міста для всіх», організатори хотіли визнати, що усі люди повинні перебувати в центрі роздумів про урбанізацію. Місто майбутнього не повинно обійти нікого, незалежно від статі, віку, фізичних можливостей, громадянства або статусу мігранта. На цьому Форумі урбанізація була визнана в двадцятці перших найбільш схильних до трансформації тенденцій, «населення, економічна діяльність, соціальні і культурні взаємодії, а також екологічні та гуманітарні наслідки усе частіше концентруються в містах» [198].

У 2020 році Десятий Всесвітній форум міст (WUF10) було проведено в Об'єднаних Арабських Еміратах в Абу-Дабі з темою «Cities of Opportunities: Connecting Culture and Innovation» - «Міста можливостей: поєднуючи культуру та інновації» [170]. Ця тема влучно відобразила процес зведення Еміратами прямо посеред пустелі екологічного міста майбутнього - Масдар- Сіті. Воно заявлене як перше у світі вуглецево-нейтральне місто, яке буде забезпечувати себе за допомогою поновлюваних джерел енергії, тому при його будівництві застосовуються найрізноманітніші технологічні рішення щоб акумулювати сонячну енергію і розподіляти її в місті. Але ця технологічна начинка упакована у впізнавані фасади арабських будинків. По-суті, інноваційний Масдар-Сіті - це квінтесенція принципів традиційної арабської архітектури, що демонструє максиму: найбільш ефективний спосіб

побудувати місто в певних умовах - застосовувати перевірені на практиці традиційні підходи до будівництва. Проект цього «теракотового міста» належить архітектору Норману Фостеру, який об'єднав основні прийоми будівництва пустельних міст: багато навісів і критих переходів, щильно розташовані будинки, вузькі короткі вулички і світлі фасади. Місто планується завершити до 2030 року, але вже зараз воно демонструє, що поєднати культуру та інновації в міському плануванні можливо цілком успішно, що перегукується із заявами учасників Форуму: «культура є невід'ємною частиною вирішення проблем урбанізації та досягнення Нової програми розвитку міст» [28].

Всесвітній Форум міст збирається раз на два роки, отже до наступного Одинадцятого Форуму 2022 року трендом міського розвитку буде зосередженість на локальній культурній унікальності, усвідомлене встановлення взаємовідносин між культурою як способом життя, способом мислення, корпусом цінностей і містом, в якому ця культура стає можливою. Культура і культурна спадщина більше не сприймаються як лише обов'язок зберігати давнину - вони презентуються як двигун міського розвитку, і навіть умову виживання в майбутньому.

Яскравим кейсом культурного перетворення міст може бути приклад переосмислення промислових ландшафтів і визнання за ними культурної цінності [232], [49], що підкріплюється теоретичними дослідженнями аспектів ідентичності, на кшталт «Індустріальна спадщина та регіональна ідентичність» (Industrial heritage and regional identities) 2018 року [269], або культурної історії та регіональних дискурсів пам'яті, як це робиться у дослідженні «Винайдення зеленого мегаполісу Рур, Німеччина: наративи постіндустріального озеленення та критична історична культура» (Inventing the Green Metropolis Ruhr, Germany: Postindustrial Greening Narratives and Critical History Culture) 2020 року [204]. Кінець 2018-го року позначився закриттям останньої шахти з видобутку кам'яного вугілля в найбільшій вугільній області Німеччини. Президент Федеративної республіки Німеччина Франк-Вальтер Штайнмаєр прокоментував це припинення видобутку кам'яного вугілля в країні і закриття шахти «Проспер-Ганіель» (Prosper- Haniel) в Боттропі, як «завершення епохи» [61; 131; 228].

Німецький досвід переосмислення промислових просторів є прикладом успішної джентрифікації, організації музеїв-шахт і ревіталізації життя в регіоні на рейках культурних індустрій [104]. Яскравий приклад найбільша шахта Європи - шахта-музей «Цольферайн» (Zollverein), яка входить разом з футбольними стадіонами Шальке і Боруссії в 400 -кілометровий туристичний маршрут «Дорога індустріальної культури Рурської області», який більше нагадує паломницький шлях. Також, подібний факт цінний, як приклад роботи з міською корпоративною ідентичністю в сучасному світі. Повсякденне життя мешканців Рура завжди було підпорядковане логіці гірничої професії. Тому і церемонія закриття шахти Боттропа задіяла усіх жителів міста. Шахтарські пісні займали у цей період перше місце по прослуховуванню в місцевому хіт- параді, а в місцевих церквах проводили спеціальні служби. Не залишилися осторонь і футбольні клуби бундесліги Шальке і Боруссія (Borussia Dortmund), гравці останньої пообіцяли носити на грудях напис «Danke, Kumpel» («дякую, шахтар»). Таке переосмислення промислових міських просторів також є результатом втілення культури «відповідального споживання» [22] - через відповідальне використання індустріального спадку в розбудові креативних індустрій.

Ще одним напрямком міського розвитку стає своєрідне «повернення» до такої форми міського співробітництва, як міські союзи. Як було показано у другому розділі цього дослідження, свого часу такі міські союзи як, наприклад, Г анза, створили фундамент для вироблення та поширення єдиної форми міського життя, законів і правил життя в містах-членах та вплинули на певну уніфікацію європейського міського простору, завдяки культурним та торгівельним зв'язкам міст. Далі на перший план вийшли національні держави, а пізніше - регіональні союзи таких держав (наприклад ЄС), але усе більше уваги привертає відновлення ролі міст у різних сферах сучасного світу, зокрема, в економіці. Як зауважує економіст К'єлл Нордстрем, це пов'язано з тим, що компанії починають організовувати свою діяльність з прицілом на міста, а не країни: «Навіщо вкладати гроші у всю Австрію цілком, якщо всі ваші клієнти і всі творчі ресурси зосереджені у Відні?» [247, с. 64]. Простіше уявити простір нового глобального світу як мережу міст і зв'язків, що їх з'єднують: транспортних, економічних, культурних. Те, якими будуть ці зв'язки - залежності або рівного партнерства, - закладається саме зараз в таких проектах, як китайський проєкт One-Belt-One-Road («Пояс і шлях» або новий Шовковий Шлях) з тією лише різницею, що при виникненні стародавнього Шовкового Шляху «рух було більше організовано з Заходу на Схід, ніж навпаки», а тепер проект «Пояс і Шлях» - повна протилежність стародавньому Шовковому Шляху» [51]. На основі повідомлень зі ЗМІ можна припустити, якою бачать роль міст у своїх проектах китайці. Усередині Китаю йшла конкурентна боротьба за право бути «ключовим» містом «Пояса і Шляху». Китайський президент зробив заяву, що країна буде сприяти глобалізації фінансових ринків Шанхая за допомогою ініціативи «Пояс і Шлях». З цією метою місто роблять більш привабливим для іноземних компаній, розширюючи зону вільної торгівлі (ЗВТ). Фактично, Шанхай представляється як парадні ворота, завжди відкриті для встановлення торгових, економічних зв'язків.

Декларування «відкритості» є відмінною рисою китайської урбанізації в цілому. В есеї синолога Джулії Ловелл [238] є кілька спостережень на цей рахунок: західні архітектори люблять Китай за державну підтримку

немислимих для Заходу архітектурних проектів (чемпіонів з оригінальності, епатажності і висотності). Взагалі, китайська політика міського розвитку через архітектуру вважається «м'якою силою» країни на міжнародній арені. Китайські міста «вражають відкритістю, монументальністю, оригінальністю і масштабом» [238, с. 11-13].

Поза Китаєм зміни ролі міст, що входять в Ініціативу, найкраще видно на прикладах таких стрімко зростаючих міст - зон економічної торгівлі, як Хоргосс (Казахстан) або Анаклія (Грузія). Анаклію переорієнтовувати з сільськогосподарського поселення на вільну індустріальну зону буде британська консалтингова компанія Buro-Happold. Уже ведуться роботи з розчищення місця для спланованого нового міста. Також відзначається переосмислення свого міського становища країнами Східної Європи у зв'язку з проектами «Пояс і Шлях», тому що це знижує їх залежність від настроїв в ЄС.

Схоже на те, що Китай вдихає сучасне життя в традицію спілок торгових міст, ініціатива «Пояс і Шлях» залучає усе більшу кількість міст по всьому світу, адже це досить зручні з логістичної точки зору міста. Це може призвести до зміни ставлення до міста як самостійного суб'єкту на міжнародній арені; не країни, а міста укладають угоди, не країни, а міста - ключові точки, вузли, хаби, центри сили і економіки. Але, з іншого боку, великий плюс для Китаю в тому, що чим сильнішими і впливовішими ставатимуть такі міста «шляху», тим міцніше буде «пояс». І в кінцевому рахунку, до якої країні не належали б територіально міста-члени ініціативи, вони все одно в першу чергу будуть «працювати» всередині китайського проєкту [51].

Вибудовуються нові зв'язки міст не лише між собою (лінійні), а й міст та держав (раніше ієрархічні, а тепер паритетні). Ілюструє цю тезу підписання 16 грудня 2019 року мерами чотирьох східноєвропейських столиць (Братислави, Будапешта, Праги та Варшави) «Пакту вільних міст» [48]. На перший погляд, цей «Пакт вільних міст» (або, як його ще назвали у ЗМІ «Пакт проти популізму», формат «Маленький Вишеград») - реакція на проблему зростання популізму, що останні кілька років непокоїть Європейський Союз. Але це також і нова міська мережа, ще один формат співробітництва міст, що буде мати вплив в Східній Європі на багатьох рівнях. На політичному рівні міста-підписанти прагнуть самостійно укладати угоди та брати зобов'язання перед органами Європейського Союзу, зокрема, зобов'язання щодо виконання кліматичного порядку денного. Вочевидь досягнення кліматичної нейтральності буде чи не головним пріоритетом ЄС на кілька десятиліть вперед, тому можна розраховувати на значні проєкти в цьому напрямку. В економічному плані - «Вільні міста» хотіли б отримувати з бюджету ЄС безпосереднє фінансування напряму, без посередництва держави в якості розподілювача. А ціннісний рівень взагалі виявляє ідеологічно протилежну спрямованість міської та державної політики. Підписанти «Пакту» - міський голова Братислави Матуш Валло, мер Будапешта Гергей Карачонь, міський голова Праги Зденек Гржиб та міський голова Варшави Рафал Тшасковський вважаються опозиційними мерами в своїх країнах по відношенню до центральної влади. Вони декларують, що Пакт спрямований на захист та просування цінностей свободи, людської гідності, демократії, рівності, верховенства закону, соціальної справедливості, терпимості і культурного розмаїття.

Таким чином, в Східній та Центральній Європі вибудовуються нові моделі взаємодії між державами та містами з органами та структурами ЄС. Взагалі, сучасні міські мережі - справа дуже поширена, але чомусь не популярна для обговорення. В книзі «Якби мери міст керували світом» Бенджамін Р. Барбер (Barber, Benjamin R. «If mayors ruled the world: dysfunctional nations, rising cities») іронізує з приводу того, що «коли Франція посилає війська в Малі - про це знає весь світ, але мало хто буде знати, що 4 806 французьких муніципалітетів були залучені в закордонне співробітництво в 147 країнах за останні кілька десятиліть» [175, с. 137]. Міські мережі та союзи існували ще до того, як оформилася сучасна геополітична карта, й поява нових міських союзів дає підстави вважати, що ця форма співробітництва продовжуватиме існувати.

Західні урбаністичні цінності і міські стратегії перетворюють місце проживання і перетворюють світосприйняття городянина. З одного боку, місто оформлюють уявлення про певний спосіб життя, з іншого - ці уявлення виникли саме завдяки міському способу життя. Нові міста, що виникають прямо зараз, мають можливість відображати тільки ті культурні установки, на які існує запит саме зараз. Тобто це міста одразу ХХІ століття. Історія розвитку європейських міст - це еволюція ідеї міста, у тому числі і як культурної форми. Простори сучасних міст більш-менш одноманітні, в них вгадується загальна логіка. Так, це унікальні простори, тому що всі міста різні, але урбанізований простір - одне велике «західне місто». Нова архітектурна форма приходить разом з іншими елементами життя західної людини, наприклад, цінностями або звичкою мислити певним чином. Західний урбанізм, який постав із європейської християнської (а перед цим греко-римської) культури, визначає та інтерпретує світ через свою культурну систему координат, для якої нормально відтворювати міські форми через втілення певного набору архетипів міст - символічних структур міського простору, втілених в архітектоніці міського простору. Український філософ Мирослав Попович в лекції 2015 року «Київ як «другий Єрусалим» торкнувся явища translatio hyerosolimi - перенесення Єрусалиму. Він зазначив, що російське місто Володимир повторює топоніміку Києва, Київ - Константинополя, а Константинополь - Єрусалиму. «Відомо, що в російському місті Владимирі ми знайдемо відгомони географії Києва - і князівську Г ору, і Золоті ворота, і Поділ, і Либідь, і Ірпінь, і інші київські реалії. У свою чергу Київ повторює топоніміку Константинополя, а та - топоніміку Єрусалима. Через Золоті ворота головна вулиця веде до митрополичих палат і до храму - Софії в Царгороді та Єрусалимі, Успіння Богородиці у Владимирі (зауважимо, що Свята Софія - теж богородичний храм, бо Богородиця носила Христа під серцем, як логос мудрість Божу, себто по-грецьки Софію). Перед містом Ярослава, на площі перед Святою Софією збудовано княжий Ярославів палац; він повторює Царгородський, а той своєю назвою і посвятою відсилає до Єрусалимського храму царя Соломона. Далі до берегів Дніпра - княжі ристалища (паралель до константинопольського іподрому), ще далі - театр (теж як в Єрусалимі)» [114, с. 5].

Справа тут не в сентиментальності або ностальгії мешканців більш нових міст за давниною, а в тому, що Єрусалим виступає на світоглядному рівні зразком для культурних форм християнської свідомості. Слідувати цим зразкам природно і навіть необхідно для визначення свого місця в культурі. Але коли архітектурна форма міста переймається некритично та відірвано від міської ідеї - такі нові міста не можуть забезпечити «автентичну» європейську якість міського життя. Виникають феномени, на кшталт феномену російського нонурбанізму в розробках В'ячеслава Глазичева. В есеї «Слободизація країни Гардарики» автор пише про імітацію форми міста без міської поведінки городян та без відтворення в місті структури буття. Адже має бути пряма відповідність між містом та культурою, імітація форми міста не забезпечує автоматичної появи «цивілізаційного стандарту». За В. Глазичевим, «міста в європейському сенсі зле вкорінювалися на російській території в будь-який період її нескінченного освоєння, тому і з міською формою культури у нас постійні труднощі, і сама її наявність була і залишається під питанням. Під міською культурою Європою вже років п'ятсот розуміється (з обов'язковими реверансами на адресу екзотичних регіонів) культура взагалі - особливе середовище породження, поширення та обміну цінностей між відносно вільними громадянами, яких греки називали «політейї» або причетні до політики» [24].

Від такого невдалого вкорінення міської форми на непридатному до того субстраті страждає якість життя городян. Проілюструвати цю думку допоможе порівняння «західного міста» і «не-західного міста», а точніше, момент їх перетворюючої зустрічі. Так, зусиллями східних правителів, що здобули освіту в Європі, були європеїзовані ісламські міста. Наприклад, площа Тахрір (Майдан Тахрір, площа звільнення, що здобула популярність під час Арабських революцій) в Каїрі - результат містопланівних зусиль правителя Єгипту Ісмаїла-Паші, який прагнув побудувати «Париж на Нілі». У замітці «Республіканська архітектура проти традиційного співтовариства» [129] автор вказує, що Турецька республіка часів Ататюрка теж діяла через реформу звичного міського устрою, прагнучи замінити замкнуті самодостатні «махалля» - локальну форму організації суспільного життя з мечеттю в центрі - більш світськими кварталами. Згодом східний світ став практично локомотивом передових архітектурних рішень. Згадаємо Дубаї і «місто в місті» хмарочос Бурдж-Халіфа - найвищу будівлю в світі, або спроби Саудівської Аравії будувати нові міста, найбільш ефективні для ведення економічної діяльності в сучасному світі. Наприклад, ініціативи принца Саудівської Аравії бен Салмана побудувати високотехнологічне місто майбутнього, де буде панувати оновлений іслам. А ісламське суспільство «знову» буде толерантним, помірним і в цілому як європейське, тільки не християнське і не секулярне [54]. Також дослідження в цьому напрямку веде індійська дослідниця Рупалі Кавількар (Rupali Kavilkar) відслідковуючи вплив ідеологічнихдоктрин соціалізму та неолібералізму на індійські міста [255].

Крайніми формами неприйняття міських культурних перетворень можуть бути соціальні і навіть військові конфлікти. Сирійська архітекторка та спікера TED Марва Аль-Сабуні (Marwa Al-Sabouni) називає містобудівну політику, що призвела до перебудови старого ісламського міста та руйнування суспільних зв'язків в Сирії, однією з причин конфлікту: «Сучасні міські архетипи, що виникли по всьому Близькому Сходу, були однією з причин відчуження і розділення наших спільнот» [171]. В своїй промові «How Syria's architecture laid the foundations for war» («Як архітектура Сирії заклала основи війни»), архітекторка відкриває проблему експансії західних суспільних ідеалів через архітектуру та перетворення міських просторів та небезпеку витіснення традиційних сенсів. Вона розповідає, як сирійське місто Хомc гармонійно існувало у формі традиційної архітектури старого ісламського міста, «але за останнє століття цей крихкий баланс поступово руйнувався; спочатку містобудівниками колоніального періоду, коли французи вирішили змінити те, що вони вважали застарілими сирійськими містами. Вони підривали міські вулиці і пересували пам'ятники. Вони називали це покращенням, що стало початком довгої і повільної кульмінації. [...] Гармонія архітектурного і соціального середовища була знищена елементами сучасності - жахливими бетонними блоками, зневагою, естетичною розрухою, урбанізмом, що розділяє суспільство за класами, віруваннями чи достатком». [171]. Зміна форми архітектурного середовища призвела до міської сегрегації. Місто розділилося на заможний центр та бідну периферію, міські спільноти також зазнали розшарування, оскільки втратили відчуття приналежності до спільного міського простору. Названа ситуація підважила суспільні настрої, що колихнулися у бік розв'язання військових дій. Архітекторка бачить вихід у відновленні статусу-кво традиційної для Сирії архітектури відновлення міст, на її думку має враховувати традиційні цінності, «які створюють умови для мирного співіснування, де краса створена не для показу, а, радше - задля зручності та легкості, а моральні цінності заохочують щедрість і прийняття, архітектура не лише для еліти, а й для всіх, як це було раніше в затінених алеях старого ісламського міста, змішані конструкції, що розвивають почуття спільності» [172].

Британський соціолог, дослідник сучасного суспільства Зигмунт Бауман назвав сучасні міста «звалищами страхів і побоювань» [179, с. 37], що породжуються глобально викликаною невпевненістю і невизначеністю, песимістично наполягаючи, що не існує місто -центричних або виключно міських рішень системних протиріч і збоїв, оскільки міський простір страждає від проблем, народжених в іншому місці. Але британський соціолог визнає за містами і можливість створювати умови для подолання невпевненості і невизначеності через перетворення їх на експериментальні майданчики. Адже саме такі глобальні виклики є майданчиками для росту нових цінностей. В подоланні таких глобальних проблем, як екологічна та міграційна кризи, зіткнення різних культур та світоглядів, пошуки підстав для сталого розвитку, основними напрямками в яких відбувається перетворення ідеї міста, в сучасну епоху стає поява нових міських зв'язків у вигляді міських союзів, відбувається повернення містам суб'єктності на рівні з національними державами. Також відбувається переосмислення ролі культури для міських змін, культурної пам'яті та культурної спадщини для збереження ідентичності, взяття міжнародними організаціями на себе регулюючої ролі в цьому питанні. Водночас розгортається критика експансії міських культурних форм, перенесення їх на міста, що перебувають поза контекстом (західної) європейської культури. Відбувається процес переосмислення того, чим є міська форма та яке цивілізаційне навантаження вона несе, які ризики спричиняє.

Висновки до розділу 3

1. Культурна ідея міста може бути артикульована та розкрита через звернення до міфу міста. Досвід аналізу міфу Донецька показав, що міф конкретного міста з'являється з ідеєю цього міста та регулює усі аспекти соціального життя спільноти. Як правило, такий міф не вичленовується, міфологічний наратив не дискурсивний і сприймається не критично, а входить до повсякденного життя городян.

2. У результаті аналізу практичного кейса міфу міста як вербалізованої та втіленої специфічної ідеї міста (на прикладі міфу міста Донецька, дослідженого до 2013 року), донецький міф умовно можна окреслити трьома етапами, співвіднесеними з історичним виміром буття регіону: дореволюційним, радянським періодом та пошуком власної територіальної ідентичності у загальному контексті українського суспільства. Донецький міф можна представити у вигляді «ядра», яке живить локальну ідентичність, до складу якого ввійшли наступні культурні символи - архетипи (складові донецької міфології): архетип «Донецького Степу»; мотив «славного козацького минулого», вольниці; концепт вугілля; архетип дороги, перетину різних шляхів; архетип місця, де можна заробити грошей, такого собі «Ельдорадо». Усі вони формуються в рамках території під впливом індустріалізації й того способу життя, якого вона вимагала. Наступним «пластом» у структурі міфу стали ті комплекси уявлень, які нашарувалися, завдяки радянській ідеологічний парадигмі. Основними темами стають категорії «робітник», «праця», «промисловість». Попередні міфологеми та міфеми зазнають трансформації й змінюються відповідно до епохальних вимог. У певний період донецький регіон набуває непересічного значення в межах країни, закладаються уявлення про його винятковість та особливість. Невідповідність міфу до реального стану речей змусила представників регіональної спільноти активно звертатися до зміфологізованої донецької історії, на перший план вийшли спортивний потенціал регіону (спортивне вболівання за ФК «Шахтар»), відбулося перетворення уявлень про «шахтарський характер». Винятковість донецького регіону перетворюються на міфологічний концепт, що завершив третю сходинку в розумінні донецького міфу в розглянутий період.

3. На підставі отриманих результатів запропоновано визначати міф міста як актуальну реальність, пов'язану із системою уявлень локальної спільноти (городян) про місто та самих себе, закодовану символічними засобами в наративі про місто та опредметнену в міському просторі.

4. Міф міста має ірраціональний характер і виступає тим фактором в передбаченні стратегії розвитку та поведінкових стратегій, що виводить систему міста з рівноваги та штовхає її на неочікувану дію, на нелінійні стратегії поведінки. Але водночас міф міста стає тим принципом самоорганізації міської спільноти, що з точки зору синергетичного підходу сприяє організації нового порядку системи й забезпечує її збереження після проходження біфуркацій. Таким чином, важливість врахування, а перед тим виявлення та дослідження міфів, що фундують та цементують соціальний простір міста, сприятиме розумінню міста як системи, що само розвивається, й віднайденню нових цінностей, що уможливлюють вироблення підстав для діалогу.

5. Показано центральну роль міської культури для європейської цивілізації через аналіз трансформації культурної пам'яті, її втілення у міському просторі, через війни за меморіали та місця пам'яті в містах. Продемонстровано, що відбувається переосмислення ролі культури для міських змін, культурної пам'яті та культурної спадщини задля збереження ідентичності, взяття міжнародними організаціями на себе регулюючої ролі в цьому питанні. Культура і культурна спадщина більше не сприймаються як лише обов'язок зберігати давнину - вони презентуються як двигун міського розвитку, і навіть умова виживання в майбутньому. Міський розвиток у програмних документах Всесвітніх форумів міст значною мірою зосереджується на локальній культурній унікальності, усвідомленому встановленні взаємовідносин між культурою як способом життя, способом мислення, корпусом цінностей і містом, в якому ця культура стає можливою.

6. Завдяки глобальним викликам, сучасні міста стають майданчиками для зростання нових цінностей. В подоланні таких глобальних проблем, як екологічна та міграційна кризи, зіткнення різних культур та світоглядів, пошуків підстав для сталого розвитку, - основним напрямком у сучасну епоху стає перетворення ідеї міста. Новий колективний досвід життя в місті направлений на три міські практики, що формують міську ідею: місто покликане зберігати ідентичність, зберігати історію, забезпечувати сучасність життя. Узагальнивши наведені тенденції, можна виділити наступні чинники, що обумовлюють зміну соціальної поведінки городян та впливають на зміну просторів, які людина конструює як середовище для життя:

1) Трансформуючий вплив урбанізації й прогнозування стрімкого кількісного збільшення міст та городян у світі. До 2050-го року очікується двократне збільшення міського населення, тому урбанізація буде однією з найбільш радикальних тенденцій XXI століття.

2) Вплив міжнародних організацій на формування порядку денного для міських перетворень. Напрямки, за якими відбуваються міські зміни, закладаються державами та головами міст консенсусно на міжнародному рівні. Володіючи інструментами, які поліпшують збір та аналіз даних ООН через організації, що входять до її складу, намагаються на форумах та асамблеях (ООН-Хабітат, Всесвітній форум міст) визначати характер міських змін.

3) Переосмислення промислових ландшафтів і визнання за ними культурної цінності. Ця тенденція показує сучасне засвоєння попередньої міської матерії, що також є результатом втілення культури відповідального споживання - не доведення до занепаду міст та міських ландшафтів, а перетворення та подальше використання. В роботі наведено приклад німецького досвіду перетворення міст та навіть цілих регіонів, що були пов'язані із видобутком кам'яного вугілля на території, що надають культурні послуги.

4) Актуалізація такої форми міського співробітництва, як міські союзи. Простір сучасного глобального світу заповнюється мережами міст і зв'язків, що їх з'єднують: транспортних, економічних, культурних (що підтверджують такі проекти, як китайський One-Belt-One-Road («Пояс і шлях» або новий Шовковий Шлях; або підписання 16 грудня 2019 року мерами чотирьох східноєвропейських столиць (Братислави, Будапешта, Праги та Варшави) «Пакту вільних міст»). Ці нові зв'язки міст вибудовуються не лише між містами (лінійні), а й між містами та державами (раніше ієрархічні, а тепер паритетні).

7. Важливим чинником, що впливає на розуміння ідеї міста, названо процес переосмислення того, чим є міська форма та яке цивілізаційне навантаження вона несе, які ризики спричиняє. В роботі показано, що західний урбанізм, який постав із європейської християнської (а перед цим греко- римської) культури, визначає та інтерпретує світ через свою культурну систему координат, для якої нормально відтворювати міські форми через реалізацію певного набору архетипів міст - символічних структур міського простору, втілених в архітектоніці міського простору. Але коли архітектурна форма міста переймається некритично та відірвано від міської ідеї, - такі нові міста не можуть забезпечити «автентичну» європейську якість міського життя. Від невдалого вкорінення міської форми на непридатному до того субстраті страждає якість життя городян. Тому_розгортається критика необґрунтованої експансії міських культурних форм, перенесення їх на міста, що перебувають поза контекстом (західної) європейської культури.

8. Положення третього розділу дисертаційного дослідження знайшли відображення у наступних публікаціях авторки (посилання на перелік наведений в Додатку А): [2], [4], [5], [7], [8], [14], [20].

Висновки

На сучасному етапі в умовах цивілізаційних криз та зіткнення різних культурних установок, що розгортаються в міських просторах, стає зрозуміло, що місто є не лише ареною для цих процесів, а й іноді їхньою умовою, активним учасником та врешті - їхнім наслідком. Тому країни все частіше роблять спроби будувати нові міста з урахуванням потреб сучасного суспільства (більш екологічні, доступні чи технологічні), а також перетворюють старі історичні міста, вносячи зміни в їх структуру і тим самим пропонуючи зміни до способу життя городян. Аналіз практичних кейсів створення таких міст показує, що, керуючись лише архітектурною ідеєю, економічною доцільністю або управлінською логікою при побудові таких міст, їх творці ризикують створити непридатні для повсякденного життя міста. Тому потрібно враховувати особливості соціальної природи міської реальності: ідея, яка покладається в основу такого міста, має бути прийнятною для міської спільноти. В українському суспільстві саме зараз відбувається процеси, що сприяють співналаштуванню національної ідеї з загальноєвропейським контекстом. Так само зараз українські міста проходять своєрідний тест на культурну відповідність загальноєвропейській ідеї міста. Отримані результати сприятимуть розумінню того, в просторі яких світоглядних сенсів розгортатиметься наше міське життя.

Відповідно до поставлених задач, можемо зробити такі висновки:

1. В результаті аналізу теоретико-методологічних підходів до вивчення міста обґрунтовано застосування феноменологічного підходу для дослідження процесу створення та функціонування соціального простору міста. Зокрема, показано, що у другій половині ХХ сторіччя на перетині філософських, природничих наук та наук про людину виробляється нова конструктивістська методологія, що стоїть на принципах того, що спробу описати суспільство неможливо здійснити поза суспільством. Аналіз феноменологічної традиції інтерпретації соціальної реальності показав, що вона базується на інтерсуб'єктивності життєвого світу й визначається як досвід колективної свідомості людей, що живуть повсякденним життям та пов'язані між собою соціальними діями. Соціальна реальність, на відміну від життєвого світу, конструюється, але вони мають взаємозалежність. Наділена ціннісним значенням, соціальна дійсність об'єктивується через мову та артефакти й визначається як культура. У зв'язку з цим робиться висновок, що, відслідковуючи трансформаційні процеси в суспільстві, наприклад, зміну цінностей чи зміну порядку життєвих практик, можна зафіксувати момент розширення горизонту життєвого світу. Людина перебуває у дійсності, яку конструює, отже міста, в яких живуть люди, також є частиною цієї конструкції.

2. Уточнено, що конструюванню піддається не саме місто, а його ідея, яку людина може помислити. Через звернення до двох концепцій: поняття «Umwelt» (світ смислів живої істоти) Якоба фон Ікскюля та «Lebenswelt» (життєвого світу) Едмунда Гуссерля показано, що конструктивістські теорії припускають в якості онтологічного допущення існування певної первинної реальності, на основі якої конструюється наступний рівень дійсності. Потенціал цього підходу для пояснення соціальної реальності через феномени повсякденного життя з точки зору дослідження міста дозволяє унаочнити соціальну реальність в міській формі.

3. Обґрунтовано, що ідея європейського міста є аподиктичною формою існування центральних смислів європейської культури (категорією культури) та культурного буття (модусом соціальної реальності). З цією метою реконструйовано процес становлення європейського міста та показано, що на початок ХІІ сторіччя на території Європи склалися цілі мережі міст, сукупність яких становила земний християнський космос. Це були якісно нові утворення, порівняно з античними полісами. Подібні один на одне за своєю архітектонікою, вони розташовувалися на перетині інформаційних потоків того часу. Водночас, за своєю суттю це були християнські міста, і християнська свідомість людини, що їх закладала, в подальшому зберігала основні елементи структури центру таких міст (собор, ратуша, ринок) в кожному новозведеному місті в межах культурної епохи.

4. Визначено, що суттєвою складовою змісту європейського міста як категорії культури виступає поширення християнства. Поставання міста нерозривно пов'язується із настанням християнської епохи, яка «уніфікує» концепт «Європа». Це досягається завдяки наданню однорідності, що виявляється в міському просторі. Міста розгортаються не як незліченні світи, а як численні, (але згодом здебільшого однорідні), християнські космогонічні моделі, територія яких вкупі є територією християнського світу, а згодом й християнської цивілізації. Показано, що сама структура західноєвропейського міста, яка закладається у ранньому середньовіччі, стає тією якісно новою формою організації простору для життя, яка буде основою майбутніх європейських міст.

5. Запропоновано визначати європейське місто як реалізовану систему соціального буття, форма якої транслюється змістом ідеї міста, що має християнське походження, центральні смисли якої кодуються та транслюються міфом міста. Відповідно до наведеного визначення виділено такі особливості європейського міста як модуса соціальної реальності:

1) європейське місто втілює світоглядну структуру християнського та модерного мислення і є одним з актуалізованих просторів повноцінної реалізації світоглядних імперативів християнської та модерної доби;

2) ідея європейського міста є смисловою структурою, в центрі якої знаходиться уявлення про сакральні цінності, а периферію складають імперативи, що регулюють соціальне буття у відповідності до центру; ця ідея є формою існування центральних смислів європейської культури (категорією культури), а її втілення - способом культурного буття (модусом соціальної реальності);

3) сакральне ядро ідеї міста, а відповідно й сакральний центр міста змінюється та трансформується у просторі і часі, але структурне місце та сакральна природа його значення залишаються інваріантними, що підтверджується аналізом змін центральних символів міст при зміні культурних епох.

Таким чином, простір соціального буття, що формується навколо сакрального центру та архетипічно відтворюється на християнських територіях, набуває аподиктичного значення в структурі сенсів соціальної реальності Європи, в тому числі, й модерного часу, стає ідею європейського міста.

6. На підставі аналізу літературних та архітектурних проєктів ідеальних міст, виникнення яких розглянуто у хронологічній послідовності, показано спроби авторів цих ідей закласти в проєкт ідеального міста бажаний соціальний порядок та конструювати місто ззовні по відношенню до городян. Виділено три типи ідей ідеальних міст: 1) ідея ідеального міста з точки зору найкращої для городян архітектурної форми; 2) ідея ідеального міста з точки зору трансляції певних ідеальних суспільних цінностей та поширення суспільних ідей; 3) ідея ідеального міста з точки зору регулятивного потенціалу з боку влади або автора концепції.

7. В результаті узагальнення досліджень міських міфів зроблено висновок, що культурна ідея міста може бути артикульована та розкрита через звернення до міфу міста. Досвід аналізу міфу Донецька показав, що міф конкретного міста з'являється з ідеєю цього міста та регулює усі аспекти соціального життя спільноти. Як правило, такий міф не вичленовується, міфологічний наратив не дискурсивний й сприймається не критично, а входить до повсякденного життя городян.

На підставі отриманих результатів запропоновано визначати міф міста як актуальну реальність, пов'язану із системою уявлень локальної спільноти (городян) про місто та самих себе, закодовану символічними засобами в наративі про місто та опредметнену в міському просторі.

8. Виходячи з позиції соціального конструктивізму, відповідно до якої уявлення про реальність є конструктами, а цілісний образ реальності сконструйованим, запропоновано підхід до міфу міста, в якому вербалізується образ міста, як до результату конструктивістської діяльності городян. Визначено, що елементами цього «міфологічного конструктора» виступають міські міфологеми, міфеми та міфоніми, які тяжіють до центрального сюжета - міфу про походження міста. Наповнення цих міфічних блоків залежне від пануючих у культурі ціннісних уявлень, що дозволяє повсякчас конструювати не історичний міф міста, а актуальний для його носіїв.

9. Міф міста, виступає тим фактором в передбаченні стратегії розвитку та поведінкових стратегій городян, що виводить систему міста з рівноваги, штовхає її на неочікувану дію, на нелінійні стратегії поведінки. Але водночас міф міста стає тим принципом самоорганізації міської спільноти, що з точки зору синергетичного підходу сприяє організації нового порядку системи й забезпечує її збереження після проходження біфуркацій. Таким чином, важливість врахування, а перед тим виявлення та дослідження міфів, що фундують та цементують соціальний простір міста, сприятиме розумінню міста як системи, що саморозвивається, й віднайденню нових цінностей, які уможливлюють вироблення підстав для діалогу.

10. Здійснено аналіз практичного кейса міфу міста як результату вербалізованої та втіленої специфічної ідеї міста (на прикладі міфу міста Донецька, дослідженого до 2013 року). Реконструйовано та охарактеризовано етапи та загальні напрямки формування донецького міфу (до 2013 року), проаналізовано їхнє сюжетне наповнення. Донецький міф умовно окреслено трьома етапами, співвіднесеними з історичним виміром буття регіону: дореволюційним, радянським періодом та пошуком власної територіальної ідентичності в загальному контексті українського суспільства. Донецький міф можна представити у вигляді «ядра», яке живить локальну ідентичність, до складу якого увійшли наступні культурні символи - архетипи (складові донецької міфології): архетип «Донецького Степу»; мотив «славного козацького минулого», вольниці; концепт вугілля; архетип дороги, перетину різних шляхів; архетип місця, де можна заробити грошей, такого собі «Ельдорадо». Всі вони формуються в рамках території під впливом індустріалізації й того способу життя, якого вона вимагала. Наступним «пластом» в структурі міфу стали ті комплекси уявлень, які нашарувалися, завдяки радянській ідеологічний парадигмі. Основними темами стають категорії «робітник», «праця», «промисловість». Попередні міфологеми та міфеми зазнають трансформації й змінюються відповідно до епохальних вимог. У той період донецький регіон набуває непересічного значення в межах країни, закладаються уявлення про його винятковість та особливість. Невідповідність міфу до реального стану речей змусила представників регіональної спільноти активно звертатися до зміфологізаваної донецької історії, на перший план вийшли спортивний потенціал регіону (спортивне вболівання за ФК «Шахтар»), відбулося перетворення уявлень про «шахтарський характер». Винятковість донецького регіону перетворюються на міфологічний концепт, що завершив третю сходинку в розумінні донецького міфу у розглянутий період.