Форми забезпечення повернення кредиту як головний інструмент зменшення банківських ризиків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

відкритий міжнародний університет

розвитку людини „Україна”

Кіровоградська філія

Кваліфікаційна робота

На тему: „Форми забезпечення повернення кредиту як головний інструмент зменшення банківських ризиків”

Студента

Вербової Наталії Леонідівни

Кіровоград 2007

Вступ

Банківська система України як незалежної держави, що прагне до створення розвиненої ринкової економіки, є дворівневою. До першого рівня належить Національний банк, що являє собою «банк банків», центральний банк країни, а до другого - система комерційних банків.

Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони по суті виступають юридичне і економічно відокремленими підприємствами, що будують свою діяльність на комерційних засадах заради одержання прибутку.

Банківська система - одна з найважливіших і невід'ємних структур ринкової економіки, але в українській економіці ще не відбулася необхідна трансформація, вона не стала по-справжньому ринковою. Українські банки змушені працювати в умовах підвищеного ризику, тому вони частіше, ніж їх закордонні колеги, бувають в кризових ситуаціях. Причому більшість таких випадків пов'язана з неадекватним управлінням власним кредитним портфелем, оцінкою свого фінансового стану, а також надійності і стійкості їх основних клієнтів і партнерів по бізнесу.

Саме тому прийняти та зберегти якісне забезпечення по діючих кредитах банку є досить складно. Отже, тема дипломної роботи “Форми забезпечення повернення кредиту як головний інструмент зменшення банківських ризиків” потребує великої уваги.

Тема цієї роботи викликала у автора неабиякий інтерес ще й тому, що працюючи у кредитному підрозділі, не можна не перейматись проблемою охоплення ринку, оскільки у банка, як і в будь-якого іншого підприємства, є свій продукт.

Об'єктом дослідження виступає Відкрите акціонерне товариство “Державний експортно-імпортний банк України”, філія в м. Кіровограді (далі ВАТ “Укрексімбанк” в м. Кіровограді).

Іншим аспектом вибору саме такого напрямку аналізу питань щодо форм забезпечення кредитів являється той факт, що метою ВАТ „Укрексімбанк” є ефективне проведення структурних змін для створення потужної універсальної фінансової установи європейського зразка. Особливого значення при цьому набуває питання визначення рівня світового банківського рейтингу, яке напряму залежить від дотримання нормативів.

Крім того, Укрексімбанк має високий ступінь довіри з боку іноземних фінансових партнерів (частково завдяки специфіці свого утворення) та отримав доступ до ресурсів на міжнародних ринках капіталів, і тому стратегічними інтересами банку є переважно експортно-орієнтовані та імпортно-замінні галузі економіки, діяльність яких сприяє розвитку експортного потенціалу України.

Широке визнання міжнародними фінансовими колами професійних підходів у діяльності ВАТ „Укрексімбанк” сприяло активному залученню іноземних кредитних ресурсів в економіку України.

Мета, яку автор ставить при дослідженні цієї теми, полягає у вивченні сучасних теоретичних основ і сутності форм забезпечення повернення кредитів, які використовуються у вітчизняній практиці і порівняти їх із зарубіжним досвідом. Адже тепер ми маємо можливість співпрацювати із закордонними колегами не тільки на державному рівні, але і на рівні кореспондентських відносин банків. Дослідження проблемних питань забезпечення кредитів, оцінка і аналіз його якості з метою визначення необхідності і способів регулювання. Для досягнення мети передбачено виконати наступні завдання:

· проаналізувати нормативно-методичні документи;

· ознайомитися з останніми публікаціями в засобах масової інформації провідних фахівців, що стосується теми дослідження;

· надати організаційно-економічну характеристику установи, включаючи опис політик;

· зіставити ступінь відповідності положень з даної теми в установі засадам його ведення згідно чинного законодавства.

За рідкими випадками (надання кредитів без забезпечення тільки першокласним позичальникам - овердрафти, овернайти, бланкові кредити) забезпеченість повернення кредиту є однією з умов кредитних відносин між банком та позичальником. Її застосування викликано прагненням банків уникнення втрати наданої позики та належних до неї відсотків.

Застосування деяких з форм забезпечення повернення кредиту в філії ВАТ „Укрексімбанк” в м. Кіровограді показано на прикладі державного підприємства - одного з клієнтів цього банку. Посилаючись на статтю 52 "Банківська таємниця" Закону України "Про банки і банківську діяльність", автор цієї дипломної роботи не має права використовувати в ній точну назву обраного в якості базового підприємства, прізвища його директора, а звідси і інші реквізити (адреса, номер розрахункового та позичкового рахунків тощо). Також заборонено згадувати найменування контрагентів базового підприємства. Оскільки головним в практичній частині роботи є розкриття суті кредитного механізму, а точніше, застосування деяких з форм забезпечення повернення кредиту банком в практичній ситуації, тобто при виникненні кредитних взаємовідносин з позичальником, то приховування найменування конкретного отримувача кредиту при збереженні чисельних та часових даних аж ніяк не заважає зрозуміти цей механізм в його дії. Тому для простоти автор дав базовому підприємству, по відношенню до якого даний банк застосував деякі з форм забезпечення повернення кредиту, що описані в частині II, досить-такі просту назву - Позичальник. Під цією назвою і згадується це підприємство в II частині роботи.

Звичайно, навряд чи зараз можна зустріти в Україні банк, який в своїй діяльності застосовує одночасно всі способи забезпечення повернення наданих позик. Всі вони описані в теоретичній частині роботи. Оскільки саме економічна ситуація, що склалася на даний час, визначає ширину застосування банками кожної з них, то деякі форми описані лише в теоретичній частині (неустойка, задаток) - вони взагалі схожі скоріше на форму цивільної відповідальності перед кредитором. Решта способів (крім застави) застосовується рідко, тому в III частині роботи вказано, в основному, на їхні недоліки і на ймовірність зазнати збитків при недостатньо грамотному використанню їх банками.

Що ж стосується застави, то зараз ця форма забезпечення виконання зобов'язання використовується банками найчастіше у порівнянні з іншими формами, тому що цей вид забезпечення найнадійніший за будь-якого іншого. В описаних відносинах між Укрексімбанком та Позичальником використовувалися застава, договір доміціляції векселів та договір поручительства. Якщо останній виглядає не більше як додаткова гарантія повернення наданої позики, то без застосування другої форми Позичальник не зміг би самостійно розрахуватись з банком в даній ситуації, і банк був би змушений вдаватися при цьому до реалізації заставленого майна і вже таким чином задовольняти свої вимоги до боржника.

В будь-якому разі акцент при вирішенні питання про забезпечення повернення кредиту приділяється саме заставі. Її популярність у банків в якості форми забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань пояснюється найбільшою надійністю серед інших форм, оскільки використання застави зменшує кредитний ризик приблизно на 50 %, забезпечуючи не тільки повернення кредиту, але й процентів по ньому. При невиконанні боржником кредитного зобов'язання в зазначений строк банк може отримати задоволення своїх вимог із вартості заставленого майна.

Крім того, заставлене майно потребує ретельної оцінки своєї вартості. Фахівці банків з питань оцінки та реалізації заставленого майна визначають її ринкову вартість, а у випадках, коли потрібна оцінка незалежних експертів, то останні визначають її експертну оцінку і результати свого оцінювання оформлюють у вигляді звіту.

Розділ 1. Теоретичне обґрунтування та актуальність застосування форм забезпечення погашення кредиту

1.1 Суть та основні принципи забезпечення повернення кредиту

Забезпечення позики має важливе значення в кредитних операціях банку, оскільки в кінцевому підсумку це забезпечує прибуток банку. Крім того, забезпечення позики позичальником необхідно для гарантії збереження банківських активів. Останні майже повністю складаються з позичкових коштів (вкладів клієнтів).

Мета забезпечення повернення позики полягає в тому, щоб отримати деякі права поверх основних прав за контрактом у випадку порушення позову проти клієнта, якщо не дотримуються умови погашення позики. Забезпечення приймається, якщо банк вважає, що особисті зобов'язання клієнта по виплаті позики недостатні для її повного погашення. В цьому випадку повинні застосовуватися загальні принципи надання кредиту.

Найбільш розповсюдженим типом забезпечення є певне майно клієнта, яке виділяється в якості активу (яке підлягає продажу у випадку невиплати позики), з надходжень від продажу якого банк відшкодовує свої витрати на позику. Важливе значення мають і гарантії. Це забезпечення не дає банку права на будь-які активи, але замість цього він отримує підтримку за рахунок особистого контрактного зобов'язання третьої сторони виплатити позику, якщо цього не зробить позичальник. На практиці гаранта часто просять депонувати матеріальне забезпечення або підтримувати на депозитному рахунку сальдо не менше встановленої суми, щоб гарантувати особисте поручительство.

Будь-яке забезпечення має розглядатися тільки в останню чергу, рішення про видачу або невидачу позики завжди повинно прийматися із врахуванням привабливості самої заяви, а не прагнення забезпечити повернення кредиту. Забезпечення стає важливим лише після схвалення заяви на отримання кредиту. Проте наявність підходящого забезпечення може стати основним пунктом у переговорах про видачу позики.

Розглянемо причини прийняття забезпечення. По-перше, у разі неплатоспроможності клієнта банк може уникнути всіх наслідків його банкрутства (якщо клієнт - приватна особа або товариство) або ліквідації (якщо клієнт - акціонерне товариство).

Якщо було отримано адекватне забезпечення, весь борг може бути відшкодований за рахунок продажу активів майна, причому додатково отримані кошти можуть бути віднесені до активів, які підлягають розповсюдженню поміж інших кредиторів. Якщо позика була незабезпеченою, банк зможе відстоювати свої права на належну йому суму у змаганні з іншими незабезпеченими кредиторами і, можливо, отримає тільки незначну долю боргу після того, як належні до розповсюдження сумарні активи компанії будуть співставленні з її сумарними зобов'язаннями.

Друга причина стосується не стільки здатності клієнта погасити позику, скільки його бажання це зробити. Для банку вкрай важливо, щоб його позики постійно знаходились в обігу; банк - це, головним чином, джерело короткострокового кредиту. Таким чином, затримка у виплаті крупної позики може негативно вплинути на потік готівки банку. Прийняття підходящого забезпечення дозволяє уникнути цієї проблеми, а також витрат і загальної суєти судової тяжби.

Основними принципами прийняття забезпечення повернення позики є такі:

1. Вартість забезпечення повинна, принаймні, дорівнювати сумі позики, але бажано було б передбачити і достатню маржу. Це міркування особливо важливе в тих випадках, коли вартість запропонованого майна може змінюватися, як, наприклад, у випадку з акціями. Крім того, необхідно, щоб вартість майна можна було достатньо точно оцінити. Поліс страхування життя, наприклад, оцінити просто, звернувшись до компанії, яка видала поліс. Але вартість акцій приватної компанії, які пропонуються під забезпечення позики, можна визначити тільки шляхом аналізу її річних фінансових звітів.

2. Перевірка майнового титулу клієнта і оформлення майна в якості забезпечення. Хоча адміністративні і юридичні витрати звичайно переносяться на клієнта, можливі проблеми з перевіркою титулу і оформленням забезпечення сильно зменшують його привабливість. Закладна на землю або інше майно в рамках права справедливості може бути отримана простим депонуванням титульних документів, але закладна на землю в рамках загального права, особливо, якщо земля не зареєстрована, часто вимагає досить тривалого дослідження майнового титулу клієнта.

3. З попереднім висновком тісно пов'язана легкість, з якою зацікавленість банку у забезпеченні позики може бути захищеною. Важливо також і те, наскільки ефективно вона захищена. Наприклад, власність заставодержателя на землю може бути захищеною абсолютно, але процес судового захисту досить складний і забирає багато часу. З другого боку, закладна на акції може бути захищеною легко та ефективно шляхом реєстрації банку або уповноваженої ним компанії в якості хранителя акцій у книгах компанії. Закладна на поліс страхування життя в рамках загального права забезпечує легкий і абсолютний захист інтересів банку, але не може завадити клієнту банку зробити цього недійсним, наприклад, загинувши в результаті заняття небезпечною діяльністю або, згідно деяким полісам, здійснивши самогубство.

4. З комерційної точки зору важливою є легкість, з якою забезпечення може бути проданим або якось інакше реалізованим. Банки, як вже було сказано, займаються переважно короткостроковим кредитуванням і було б комерційним нонсенсом видавати позику на дворічний строк і при цьому покладатися на забезпечення, для реалізації якого знадобиться три роки.

Майно по закладній в рамках загального права завжди набагато легше реалізувати, ніж майно по закладній у рамках права справедливості. Остання дає позовні права тільки проти клієнта особисто, і, якщо клієнт не погодиться на продаж майна, знадобиться здобуття судового ордеру.

Краще приймати забезпечення по позиці клієнта від третьої особи, а не від самого клієнта. Перевага цього полягає у наступному. Якщо клієнт не заплатить, банк зможе подати на нього в суд за несплату боргу, може пригрозити оголосити його банкрутом або розпочати проти нього процедуру ліквідації; якщо клієнт не може платити тобто стає неплатоспроможним, банк зможе довести його банкрутство (або ліквідацію) внаслідок невиплаченого боргу і отримати те, що, в кінцевому підсумку, йому належить. Але важливо те, що ця судова процедура ніяк не вплине на права на забезпечення, яке прийнято від третьої сторони. Таким чином, банк зможе відшкодувати свої збитки з інших джерел, незалежно з одного або з другого або в поєднанні одного з іншим. Існує, проте, одна практична складність: третя сторона може бути цілком впевненою в тому, що її забезпечення ніколи не знадобиться, і її реакція може виявитися дуже несприятливою.

1.2 Необхідність укладання угод по забезпеченню кредиту

Основоположною властивістю кредитних відносин є необхідність повернення кредиту. В кредитній угоді приймають участь два суб'єкти - кредитор і позичальник. Механізм організації повернення кредиту враховує місце кожного з них у здійсненні цього процесу. Кредитор є організатором кредитного процесу. Щоб захистити свої інтереси, він вибирає таку сферу вкладення позикових коштів, такі прийнятні розміри позики, методи її погашення та умови кредитної угоди, які б створили передумови для своєчасного і повного повернення позики. Але зворотній рух позики залежить від кредитоспроможності позичальника, його сумлінності, стану грошового ринку.

Кредитна угода передбачає зобов'язання позичальника повернути кредит. На практиці ж виходить, що наявність зобов'язання ще не означає гарантії своєчасного повернення кредиту.

Зростання інфляції спричиняє знецінення наданої позики, а погіршення фінансового стану позичальника - порушення строку повернення кредиту. Тому необхідним є формування надійного та дієвого механізму організації повернення кредиту. Причому формою забезпечення повернення кредиту повинно бути джерело погашення боргу і юридичне оформлення права кредитора на його використання.

В банківській практиці джерелом погашення позик може бути виручка від реалізації продукції та майно, яке має позичальник. Виручка від реалізації продукції, наданих послуг, виконаних робіт є реальною гарантією повернення кредиту лише у фінансово стійких підприємств, які є першорядними клієнтами банку. Першорядні позичальники отримують кредити переважно по контокорентному рахунку. Для клієнтів, у яких кредитоспроможність нижче першого класу, виникає необхідність мати додаткові і реальні гарантії повернення кредиту: застава майна і прав, поручительства, банківські гарантії, страхування.

На підставі кредитного договору, який визначає спосіб забезпечення повернення позики, за кредитором закріплюється джерело погашення позики в разі відсутності коштів у позичальника при настанні строку платежу.

Відомо, що однією з найбільш серйозних проблем при укладанні договорів вважається визначення умов, які забезпечують максимальний захист інтересів сторін у випадку порушення договору одним із учасників. Згідно загальному правилу учасник договору, який не виконав прийняті на себе зобов'язання, повинен відшкодувати контрагенту понесені у зв'язку з цим збитки в повному обсязі. Використання спеціальних засобів забезпечення виконання зобов'язань в ряді випадків може надати кредитору гарантію повної компенсації втрат при невиконанні боржником договору.

1.3 Способи забезпечення виконання зобов'язань

Спеціальні способи забезпечення виконання зобов'язань можна розділити на 3 групи по мірі їх надійності. До першої групи відносяться способи, які можуть забезпечити виконання боржником своїх обов'язків лише при наявності у нього достатніх грошових коштів і майна. До цієї групи відносяться неустойка і задаток. Більш надійними вважаються способи, коли при порушенні договору разом із боржником відповідальність несе третя особа, яка має стійке фінансове становище - поручитель або гарант, або коли із майна боржника виділяється певна частина, із вартості якої в першу чергу будуть погашені вимоги даного кредитора (застава).

Крім того, способи забезпечення виконання зобов'язань можна розділити на пов'язані і не пов'язані з попереднім виділенням майна. До перших відносяться задаток і застава. Перевага їх полягає в тому, що при цих забезпечувальних засобах простіше провести примусове стягнення, ніж при неустойці, поручительстві, гарантії. Разом з тим застава, поручительство, гарантія дають кредитору право стягнути всю заборгованість незалежно від провини боржника. Неустойка і задаток, як міри юридичної відповідальності, вимагають провинної поведінки боржника.

Зобов'язання по своїй природі - відношення тимчасове, яке повинно припинитися. Нормальний спосіб припинення зобов'язання - його виконання. Більшість зобов'язань виконуються добровільно і належним чином. Однак кредитор має значний інтерес у тому, щоб полегшати собі відшкодування збитків у випадку невиконання зобов'язання. Нарешті, кредитор зацікавлений у спонуканні боржника до своєчасного виконання під страхом невигідних для того наслідків у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання.

З цією метою виділяють різноманітні засоби, які забезпечують виконання зобов'язання: неустойка, застава, утримання майна боржника, поручительство, банківська гарантія, задаток та інш. Вказані способи забезпечення виконання зобов'язань за своєю роллю є додатковими зобов'язаннями, які обслуговують головне зобов'язання. Забезпечувальна роль вказаних способів проявляється в тому, що у момент виникнення зобов'язань вони створюють загрозу додаткових втрат при невиконанні обов'язку боржником.

Вибір способу забезпечення залежить, передусім, від характеру основного договору. Неабияку роль відіграє і те, який порядок дій кредитора передбачено у випадку порушення його прав, і наскільки швидко будуть задоволені його вимоги і в якому обсязі.

Позичальник в якості кредитного забезпечення може використовувати одну або одночасно декілька способів, що закріплюється в кредитному договорі. Забезпечувальні зобов'язання по поверненню кредиту оформлюються разом із кредитним договором і є обов'язковим додатком до нього.

Неустойка (штраф, пеня) - це визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання.

Неустойка - найбільш розповсюджений спосіб забезпечення виконання зобов'язань. Це пояснюється її простотою в застосуванні та універсальністю, а також тим, що розмір неустойки встановлюється заздалегідь. Неустойка стягується незалежно від завдання кредитору збитків. Кредитор не має права вимагати сплати неустойки, якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

Зобов'язання стосовно неустойки має здійснюватися в письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання. Це правило необхідно пам'ятати, так як недотримання письмової форми спричиняє недійсність угоди про неустойку. В залежності від підстав встановлення неустойки вона може бути договірною або законною. Розмір законної неустойки може бути збільшено за згодою сторін, якщо законом це не заборонено. Неустойка може виступати у виді конкретної суми; процента від вартості обов'язку - штраф; сум, що періодично стягуються, які нараховані на кожний день прострочення - пеня. Пеня може обчислюватися в конкретній сумі і в процентах до вартості зобов'язання.

В залежності від співвідношення неустойки з відшкодуванням збитків розрізняють 4 види неустойки:

· виклична, коли припускається стягнення тільки неустойки, але не збитків;

· штрафна, коли збитки можуть бути стягнені у повній сумі поверх неустойки;

· альтернативна, коли за вибором кредитора можуть бути стягнені або неустойка, або збитки;

· залікова, коли збитки відшкодовуються в розмірі, не покритому нею, тобто сума неустойки зараховується на користь відшкодування збитків.

По суті неустойка є грошовим зобов'язанням боржника перед кредитором (ст. 151 ЦК України) за невиконання або неналежне виконання як договірних, так і позадоговірних зобов'язань (статті 4, 440 ЦК України). Тому необхідною умовою для стягнення неустойки є факт цивільно - правового зобов'язання. Наявність договору (ст. 160 ЦК України) є обов'язковою умовою в тих випадках, коли вимога про стягнення неустойки ґрунтується лише на договорі. Якщо один і той самий вид неустойки передбачений і договором, і законом, то стягується неустойка більшого розміру. Неустойка, яка передбачена лише законом, підлягає стягненню з боржника у всіх випадках наявності зобов'язання, незалежно від підстав його виникнення, за умови дотримання всіх інших умов обґрунтованості стягнення.

Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання відбулося з вини обох сторін, суд може зменшити розмір відповідальності боржника. Розмір відповідальності боржника зменшується і в тому випадку, якщо кредитор навмисно або по необережності сприяв збільшенню розміру збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання або навіть не вжив розумних заходів щодо їх зменшення.

Однак по суті неустойка є скоріше формою відповідальності і може забезпечувати виконання зобов'язання лише в тому розумінні, що при порушенні договору боржник зобов'язаний сплатити певну грошову суму, а кредитору немає необхідності доводити свої збитки.

Застава - один з найважливіших інструментів ринкової економіки, ефективний і надійний спосіб захисту інтересів кредитора. Інтерес кредитора до застави виражається в кінцевому рахунку в тому, що в складі майна боржника виділяється певна частина і, якщо згодом зобов'язання буде порушеним, об'єкт застави продається, а з отриманої суми першим, раніше інших можливих кредиторів і в повному обсязі будуть задоволені вимоги того, чиє зобов'язання забезпечено заставою. У цьому зв'язку прийнято вважати, що, на відміну від таких способів забезпечення зобов'язань, як неустойка і поручительство, при яких кредитор в кінцевому підсумку "вірить боржнику", в зобов'язанні, забезпеченому заставою, кредитор "вірить речі".

Договір застави

Застава майна (рухомого чи нерухомого) означає, що кредитор-заставодержатель має право реалізувати це майно, якщо забезпечене майном зобов'язання не буде виконаним. Застава повинна забезпечити не тільки повернення позики, але й сплату відповідних процентів і неустойок по договору, передбачених у випадку його невиконання. Крім того, необхідно враховувати, що ринкова вартість заставленого майна може знизитись. Отже, у всіх випадках вартість майна повинна бути вищою за розмір позики.

Заставою можуть бути забезпечені зобов'язання як юридичних, так і фізичних осіб.

Застава виникає в силу договору або закону. Найбільше розповсюдження має застава в силу договору, коли боржник добровільно віддає майно під заставу, укладаючи при цьому договір з кредитором. Заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Це означає, що договір про заставу не носить самостійного характеру, тобто його не можна укладати окремо від іншого договору, виконання якого він забезпечує.

Предметом застави може бути будь-яке майно, яке у відповідності із законодавством має право бути відчуженим заставодержателем, а також цінні папери і майнові права.

Заставодавцем може бути особа, якій предмет застави належить на правах власності або повного господарського відання, вільне від інших зобов'язань і від заборони на відчуження, що підтверджується документально. Право повного господарського відання майном дозволяє господарюючому суб'єкту володіти, користуватися та розпоряджатися майном в тому ж обсязі, що і власнику, якщо законом або власником в засновницьких документах не передбачено інше. Обмеження на відчуження майна існують по відношенню до державних підприємств, оскільки вони повинні отримати дозвіл на заставу будівель і споруд від відповідного комітету по управлінню майном.

Конкретно в якості застави можуть виступати: підприємства в цілому (або комплекс); основні фонди (будівлі, споруди, устаткування); товарно-матеріальні цінності; товарно-транспортні документи (залізничні накладні, варранти, коносаменти, складські свідоцтва, контракти та інш.); валютні кошти; цінні папери (акції, облігації, векселі, сертифікати, депозитні вклади і т.д.).

Розрізняють 2 види застави:

· при якій предмет застави може залишатися у заставодавця;

· при якій предмет застави передається у розпорядження, у володіння заставодержателю.

Найбільше розповсюдження має перший вид застави. При заставі із залишенням майна у заставодавця останній має право:

· володіти і користуватися предметом застави у відповідності з його призначенням;

· розпоряджатися предметом застави шляхом його відчуження з переведенням набувальнику боргу по зобов'язанню, забезпеченому заставою.

У той же час заставодавець повинен застрахувати за свій рахунок предмет застави на його повну вартість, подбати про його збереження, повідомити заставодержателя про здачу предмета застави в оренду.

Застава із залишенням майна у заставодавця може виступати у декількох формах, основними з яких є:

· застава товарів в обігу;

· застава товарів в переробці;

· застава нерухомого майна.

Застава товарів в обігу (застава зі змінним складом) означає, що позичальник має право реалізувати закладені цінності при умові одночасного погашення певної частини заборгованості або заміни вибувших товарів іншими, які відповідають даному виду кредитування, цінностями на рівну або більшу суму. Позичальник повинен забезпечити відповідний облік та зберігання закладених цінностей і несе за це відповідальність.

Застава товарів в переробці означає, що позичальник має право переробляти на своєму виробництві закладену сировину, матеріали, напівфабрикати, але при цьому заставне право буде розповсюджуватися на вироблені напівфабрикати, незавершене виробництво, готову продукцію і товари відвантажені. Під заставу товарів в обігу кредитувалися і продовжують кредитуватись торгівельні і постачальницько-збутові організації, державні промислові, будівельні, транспортні та сільськогосподарські підприємства.

Застава нерухомості (іпотека) - це застава підприємств, будівель, споруд або інших об'єктів, безпосередньо пов'язаних із землею, разом з відповідними земельними ділянками або правом користування ними.

Надаючи кредит під заставу будівель, устаткування та іншої нерухомості, банк повинен бути зацікавленим не тільки в степені їх реалізованості, але і в здатності позичальника отримувати прибуток, достатній для погашення кредиту, щоб уникнути продажу застави.

Банк, як заставодержатель, при залишенні застави у заставодавця має право перевіряти по документах її фактичну наявність, розмір, стан та умови зберігання предмета застави. Якщо предмет застави було втрачено, і заставодавець не відновив його або зі згоди заставодержателя не замінив іншим майном, рівним за вартістю, то банк - заставодержатель має право вимагати дострокового погашення забезпеченого заставою зобов'язання.

Другий вид застави - застава із залишенням предмета застави у заставодержателя, або який інакше називається закладом, є найбільш привабливим видом застави в банківській діяльності, особливо якщо в якості предмета застави пропонується майно, яке не є нерухомістю, або майно, передача якого під заставу не вимагає державної реєстрації. Це пояснюється тим, що при передачі майна у володіння заставодержателю (банку) останній може здійснювати найбільш дійовий контроль за станом даного майна і, крім того, у банку більше гарантій відносно можливості погашення виданого ним кредиту позичальнику.

Даний вид застави може виступати в двох основних формах:

· тверда застава;

· застава прав.

Тверда застава в класичному вигляді передбачає передачу товару і іншого майна банку і зберігання його на складі кредитної установи або на складі позичальника, але під замком та охороною банку. Цінності, які приймаються у заклад, повинні відповідати таким вимогам, як легка реалізуємість, можливість їх страхування і тривалого зберігання, а також здійснення банком контролю за ними. Застосування закладу пов'язано для банків з певними труднощами і витратами, оскільки це пов'язано із необхідністю здійснення такої не властивої їм функції, як зберігання ТМЦ. На Заході таку функцію для банків виконують спеціальні організації - складські компанії. В цьому випадку вони виписують складські квитанції, які і служать забезпеченням позики. Банки віддають перевагу складським квитанціям без права передачі, які виписуються на банк і дозволяють їм здійснювати більш надійний контроль за забезпеченням кредиту, а у випадку неповернення останнього дають право на вилучення цінностей зі складу.

Найбільш зручними для банку об'єктами твердої застави є товарні і товарно-транспортні документи, а також цінні папери. По-перше, вони передаються заставодавцем у забезпечення позики безпосередньо самому банку (заставодержателю), причому не вимагають окремих витрат на своє зберігання. По-друге, вони відрізняються високою ліквідністю, що має для банків велике значення у випадку невиконання боржником свого зобов'язання по позиці.

Застава прав - відносно нова форма закладу і поки недостатньо відпрацьована в законодавчому відношенні. В якості закладу можуть виступати документи, які свідчать про передачу банку в якості забезпечення по позиці прав володіння та користування майном, прав на об'єкти інтелектуальної власності (авторських прав на промислові зразки, товарні знаки, гудвіл, ноу-хау, патенти) та інш.

Отримання предмету застави у заклад, окрім необхідності забезпечити його належне зберігання, покладає на заставодержателя (банк) і інші додаткові обов'язки. Так, заставодержатель повинен, наприклад, направляти звіт про використання предмету застави в інтересах заставника, якщо це передбачено договором; негайно повернути заклад заставнику після виконання ним забезпеченого закладом зобов'язання.

В залежності від того, у кого залишається предмет застави, заставодавець або заставодержатель зобов'язаний застрахувати його на повну вартість на випадок загибелі, від пожежі, повені та інших стихійних лих, а також на випадок розкрадання і здійснення державними органами дій, прийняття рішень, актів, які припиняють господарську діяльність заставодавця. При настанні страхових випадків банк має право переважного задоволення своїх вимог із суми страхового відшкодування. Страхування предмету застави в любому випадку здійснюється за рахунок заставодавця.

В деяких країнах, зокрема, в Україні та Російській Федерації, Закон "Про заставу" передбачає, що боржник може заставити одне і те ж майно одночасно декільком кредиторам. При цьому законодавці виходять з того, що, по-перше, вартість майна, що заставляється, може бути значно вище суми зобов'язання, забезпеченого заставою; по-друге, строки виконання зобов'язань перед різними кредиторами неоднакові і, отже, можна послідовно виконати зобов'язання. Банк як кредитор, приймаючи майно у заставу, повинен з'ясувати, чи не знаходиться воно вже у заставі. Це дозволить встановити черговість задоволення вимоги даного банку і, отже, вирішити питання про можливість кредитування клієнта. Заставодавець з метою інформації потенційних кредиторів про наявність свого майна у заставі повинен в обов'язковому порядку вести Книгу запису застав. В ній містяться відомості про вид і форму застави, предмет застави, його вартості, а також про обсяг забезпечених заставою зобов'язань.

Договір про заставу є юридичним документом, який складається окремо від того зобов'язання, яке забезпечується заставою.

Договір про заставу повинен здійснюватися в письмовій формі. В ньому необхідно відобразити умови, які передбачають вид і форму застави, існування забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання, склад і вартість заставленого майна, права і обов'язки заставодавця і заставодержателя, порядок звернення стягнення на майно боржника у випадку невиконання ним забезпеченого заставою зобов'язання, припинення права застави, порядок вирішення спорів. В договорі про заставу повинні бути також вказані найменування і місцезнаходження обох сторін, опис і місцезнаходження майна, що закладається. Договір про заставу вважається недійсним, якщо не дотримуються вищеперелічені умови.

Для деяких видів договорів встановлено обов'язкове нотаріальне засвідчення. В цьому випадку і договір про заставу також підлягає нотаріальному засвідченню. Однак, якщо одна із сторін наполягає, нотаріально може засвідчуватися будь-який укладений ними договір, а, відповідно, договір про заставу, який забезпечує виконання основного договору.

Для деяких видів майна, які передаються у заставу, встановлена обов'язкова державна реєстрація застави. Це означає, що після того, як договір про заставу вже підписаний, а в необхідних випадках нотаріально засвідчений, необхідно у відповідному державному органі заставу зареєструвати. Якщо застава майна підлягає державній реєстрації, то договір про заставу вважається укладеним з моменту його реєстрації. Орган, що здійснює реєстрацію застави, зобов'язаний видати заставодавцю і заставодержателю свідоцтва про реєстрацію.

До видів майна, по яких при передачі у заставу потрібна реєстрація, відносяться: земля, підприємства, автотранспорт, маломірні річкові суда, житлові будинки та інш.

Іпотека реєструється в Книзі запису застави за місцем знаходження підприємства або іншого об'єкту. Перехід права власності або повного господарського відання на предмет іпотеки від заставодавця до іншої особи підлягає реєстрації в тій же Книзі запису застави, в якій зареєстрована іпотека.

За рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, визначеному на момент фактичного задоволення (включаючи проценти, збитки, спричинені простроченням виконання, неустойку, а також витрати по утриманню заставленого майна і витрати судові, пов'язані із здійсненням забезпеченої заставою вимоги). Право звернення стягнення на предмет застави кредитор-заставодержатель здобуває, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано. Підставою для звернення стягнення на заставлене майно є рішення суду, арбітражу або Третейського суду. Заставодержатель (кредитор) повинен довести, що зобов'язання не виконано або виконано неналежним чином. У тому випадку, якщо рішення суду прийнято на користь банку (заставодержателя), йому видається виконавчий документ, на підставі якого заставлене майно реалізується, і із виручки задовольняються вимоги кредитора. Якщо сума, яка виручена від реалізації заставленого майна, перевищує суму вимог кредитора, то різниця повертається заставодавцю, а якщо вирученої від продажу предмету застави суми недостатньо для повного задоволення вимог кредитора, то він має право отримати суму, якої не вистачає, від іншого майна боржника, на яке може бути звернене стягнення.

Договором про заставу заставодержателю може бути надано право самостійно, без судового рішення реалізувати передане йому в заставу майно при простроченні виконання зобов'язання. В цих випадках в договорі заздалегідь визначається мінімальна продажна ціна або встановлюється порядок оцінки чи реалізації цього майна при дотриманні інтересів обох сторін.

Законодавчі органи залишають за собою право визначати окремі випадки, при яких стягнення може відбуватися на користь кредитора у безспірному порядку на підставі виконавчого надпису нотаріуса. Разом з тим існує правило, що до тих пір, поки предмет застави не реалізовано, заставодавець має право запобігти його продажу, виконавши зобов'язання по основному договору.

Право застави припиняється:

· з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання;

· у випадку втрати заставленого майна;

· у випадку придбання заставодержателем права власності на заставлене майно;

· у випадку закінчення права, яке складає предмет позики.

Виконання основного обов'язку має бути підтверджено відповідними документами (розпискою кредитора про отримання боргу, актом приймання-передачі предмету застави та інш.). У випадку часткового виконання зобов'язання застава зберігає силу до тих пір, поки зобов'язання не буде виконано в повному обсязі.

Нестандартні варіанти застави

Практика заставних операцій в Україні поки невелика. Проте встигли з'явитись такі їх варіанти, які можна вважати новими, нестандартними.

1. В якості предмета застави використовуються нові види цінних паперів.

Як відомо, раніше в нашій банківській системі мали певне розповсюдження позики під заставу векселів, включаючи перезаставу векселів в НБУ. Пізніше у заставу стали приймати і деякі види інших цінних паперів. В результаті клієнти банку (заставодавці) задовольняли свою тимчасову потребу в кредитних ресурсах і в той же час їм не доводилось продавати цінні папери, що знаходились у них. Їх можна було передавати на зберігання до банку, що гарантував їх збереження.

Банки беруть у заставу не будь-які цінні папери, а тільки такі, які належать відомим, солідним емітентам, мають офіційне котирування на фондових біржах, приймаються до обліку або як застава у Центральному Банку. До них відносяться:

· державні цінні папери і цінні папери, що гарантуються державою;

· акції і облігації великих акціонерних банків і промислових компаній, які обертаються на біржах;

· банківські ощадні і депозитні сертифікати та інш.

Попередній контроль в даному випадку полягає в перевірці якості запропонованих у заставу цінних паперів і права власності на них потенційного позичальника. У наступному порядку банк повинен зосередити увагу на аналізі кон'юнктури ринку цінних паперів з тим, щоб мати в заставі лише ліквідні їх види. В договорі про заставу повинні бути перелічені всі види цінних паперів, прийнятих у заставу, ціна за номіналом і ціна їх придбання, порядок зберігання, можливість заміни, величина маржі.

2. З'явилася можливість застави валюти.

Вказівка, яка містилася в "Основных положениях о регулировании валютных операций на территории СССР" Держбанку СРСР від 24.05.1991 р. № 352, дозволяла уповноваженим банкам надавати кредити клієнтам під заставу іноземної валюти. Ця вказівка тривалий час носила скоріше декларативний характер. Причина - відсутність валюти у клієнтів банку. Тому застава валюти практично була відсутньою.

В теперішній час окремі підприємства, опинившись в скрутному фінансовому становищі, змушені продавати валюту, яка була у них, хоча деякі з них мають реальну можливість взяти під заставу валюти кредит. В той же час банки через невідпрацьованість цього виду застави неохоче беруть валюту у заставу.

А між тим тут мається ряд привабливих моментів для сторін. Особливістю цього виду застави є те, що не треба використовувати встановлений Законом "Про заставу" порядок реалізації предмету застави через суд.

"Основными положениями" Держбанку передбачається, що у випадку відмови боржника виконати вимоги по поверненню кредиту інвалюта реалізується через уповноважені банки на внутрішньому валютному ринку і за рахунок гривневої виручки від її реалізації покриваються вимоги кредиторів.

Інша безумовна перевага валюти - можливість вартісного аналізу предмету застави.

Поки із всього різноманіття валют в ходу дві: американський долар і німецька марка. Спеціалісти знаходять десятки причин популярності саме цих валют. Однак їх заставна популярність пояснюється швидкістю їх реалізації. Доведено, що валюту, яка не знаходиться в активному обігу, реалізувати значно трудніше.

В діловому світі (з урахуванням спеціалізації банку і курсової різниці) розповсюджена практика встановлення заставної вартості валюти, що закладається, яка не перевищує 90 % курсу, діючого на даний момент.

В окремих випадках валюта оцінюється від 50 до 70 % від курсу. До числа інших незаперечних переваг цієї застави відноситься майже 100-процентна відсутність витрат по її зберіганню, так як йдеться про валютний рахунок, бажано в банку заставодержателя. Крім того, здійснюється нарахування процентів, яке дозволяє нарощувати валютну масу, що служить забезпеченням виданого кредиту.

Поруч із позитивними моментами в заставі валюти треба враховувати і деякі недоліки. Йдеться про незахищеність валютних рахунків від дій, подібних "замороженню" валюти.

У зв'язку з невідпрацьованістю цього виду застави хотілося звернути увагу на наступне:

1) В деяких регіонах точиться боротьба за вигідного клієнта. Надаючи кредит, банк має реальну можливість впливати на боржника. Тому бажано, щоб він перевів валюту в банк заставодержателя.

Припустимо, що пункт проекту договору про те, що заставодавець - власник валюти і що вона не заставлена - перестрахування. Однак ця вимога все ж не позбавлена підстави. Заставодержатель має право (не фіксуючи в договорі і до його укладання) отримати нотаріально засвідчений документ - заяву із зазначенням джерел походження валюти і її належності заставодавцю. Заява про те, що валюта не заставлена, оформлюється так же само, як і інші види застави. Очевидно, що ведення Книги запису застави для заставодержателя потрібно вважати обов'язковим.

2) Уявляється, що в умовах інфляції курс буде зростати, тому формулювання в проекті договору "Заставодержатель по домовленості сторін не має права продати заставлену валюту нижче курсу на дату __.__.____" всього лише декларація. Заставодержатель, зв'язавши себе договором, у випадку зміни фінансово-економічної ситуації може опинитись у невигідному становищі. Однак валютна застава і тут його врятує, так як можна залишити у себе валюту і чекати на сприятливу кон'юнктуру.

3) В тому випадку, якщо валюта залишається на рахунку в іншому банку, заставодавець повинен довести до відома про заставу валюти свій банк, вручивши йому примірник договору про заставу і надавши заставодержателю зобов'язання про те, що всі операції з валютою надалі будуть проводитись у відповідності з цим договором.

Незайвим буде згадати, що у пошуках клієнтури банки все частіше звертають увагу на фізичних осіб, тому всі рекомендації, викладені вище, прийнятні і у випадку видачі споживчого кредиту, на даному етапі цей вид застави найбільш перспективний і менш ризиковий.

4) Поступово починає відроджуватись застава нерухомості (іпотека). Об'єктом іпотеки можуть бути будівлі, споруди, устаткування, підприємства тощо. Що ж стосується роботи банків та інших комерційних структур з нерухомістю, то, враховуючи проблематичність визначення ринкової ціни предметів нерухомого майна, найбільш розповсюдженою є модель - видача кредитів строком до 1 року під високі проценти під заставу нерухомості, в основному квартир.

Цілком зрозуміло, що кредит не більш, ніж на рік - це не іпотечний кредит. Якщо до того ж прийняти до уваги виключно високі ставки по кредиту, то напрошується наступний висновок: йдеться про спосіб дешево придбати нерухомість позичальника.

Етапи реалізації заставного права

Щоб застава могла стати реальною гарантією повернення кредиту, необхідне дотримання ряду економічних і юридичних вимог.

До економічних вимог відносяться: правильний вибір об'єкту застави, оцінка його вартості, визначення виду застави, організація в необхідних випадках контролю за збереженням предметів застави.

Юридичні вимоги наступні: чітке визначення прав і обов'язків заставодавця і заставодержателя, правильне оформлення заставних документів у відповідності із видом застави, порядок реєстрації і зберігання заставних документів. Тим самим вибудовується декілька важливих етапів реалізації заставного права.

1. Вибір об'єкту застави - перший і найбільш відповідальний етап.

Головною вимогою до вибору різного виду майна в якості застави є рівень його ліквідності. Найбільш ліквідним об'єктом, який має найвищий рейтинг якості, є, звичайно, грошові кошти (готівка і залишки коштів на термінових депозитах, ощадних вкладах, валютних рахунках). Разом з тим і у випадку з ними вимагається дотримання певних умов. Так, щоб залишки коштів на рахунках можна було прийняти в якості застави, необхідно, щоб ці рахунки були відкриті в тому ж банку, який видає позику. У випадку, коли банк надає гривневий кредит, використовуючи в якості застави кошти на валютному рахунку позичальника, він повинен передбачити можливість при необхідності заблокувати вказаний рахунок на суму, еквівалентну величині виданого кредиту.

При визначенні якості таких об'єктів застави, як товарно-матеріальні цінності (готова продукція, напівфабрикати, виробничі запаси), можна користуватись більш широким набором критеріїв. До них відносять: швидкість реалізації, відносна стабільність ціни, легкість оцінки, тривалість зберігання, ступінь матеріального зносу, можливість страхування. Крім того, для даних цінностей як об'єктів застави важливо визначити режими зберігання і використання.

При банках доцільно створити спеціалізовані підрозділи по контролю за заставою. В обов'язки цього підрозділу повинна входити економічна і юридична оцінка даного майна, а також, у випадку необхідності, його реалізація. Ця служба розробляє заставну документацію, дає висновок на кредитний комітет по даному виду застави, підготовляє проект заставного договору з урахуванням специфіки пропонованого об'єкта. Ця ж структура займається прийняттям в заклад на власні складські площі, забезпечує виділення охорони і стежить за дотриманням належних умов зберігання і фактичною наявністю заставленого майна.

2. Оцінка вартості застави - важливий і дуже непростий етап, який слідує безпосередньо за визначенням достатньої (тобто необхідної з точки зору банку - кредитора) вартості застави.

На самому початку існування заставних відносин оцінка вартості застави, її адекватність сумі кредиту здійснювалась в більшості випадків більш ніж приблизно. Справа не тільки в тому, що заставодавці, як правило, заявляють завищену вартість свого майна. У складному становищі знаходиться і заставоотримувач. Проблема в тому, що об'єктивна оцінка цінностей, що заставляються, пов'язана із визначенням їх ринкової вартості. Тим більш важко розраховувати на цей механізм в умовах інфляції та нестабільних правил оподаткування.

Бувають випадки, коли позичальник ще до закінчення строку погашення кредиту змушений знов таки через обмеженість терміну ревності товару «поновлювати» заставу: реалізовувати частину раніше опечатаної партії, а замість неї надавати в якості гарантії іншу. Якщо вони еквівалентні за вартістю, то ніхто заперечувати не стане. Але хто, крім експерта, зможе це визначити?

Висновок очевидний: для оцінки вартості застави краще за все звернутись до незалежних експертів.

Слід також додати, що в договір застави можна внести пункт, що передбачає право заставодержателя змінювати величину маржі (різниця між вартістю прийнятих у заставу цінностей та величиною кредиту і плати за нього) при зміні кон'юнктури і виникненні нових обставин.

3. Визначення виду застави.

Тут мета полягає в тому, щоб із різних варіантів вибрати такий вид застави, який найбільш повно відповідає умовам конкретної кредитної угоди.

По-перше, цей вибір можна зробити між звичайною заставою та закладом. В останньому випадку у заставодержателя (банку) з'являються деякі особливі обов'язки і права:

· вживати заходів по забезпеченню цілісності предмету застави (закладу), не припускати його зіпсованості;

· застрахувати предмет в обсязі його вартості за рахунок і в інтересах заставника.

Одночасно по договору банк може придбати право користування предметом закладу. Придбані таким чином майнові вигоди повинні спрямовуватися на покриття видатків по утриманню вказаного предмету або зараховуватися в рахунок погашення процентів по кредиту або самого кредиту.

Сфера застосування закладу невелика. Це пов'язано, з одного боку, з браком у банків приміщень для зберігання відповідних цінностей, з другого ж боку, з тим, що даний варіант припускає вилучення відповідного майна з корисного господарського обігу. Крім того, не будь-який предмет застави за своїми природними, натурально-речовими характеристиками може стати предметом закладу. Тому в сферу закладу потрапляють, як правило, коштовні камені і вироби з них, золото і вироби з нього, валютні цінності, предмети мистецтва, деякі види рухомого майна.

Як показує практика, більшість предметів застави залишається у заставодавців. Але і в цьому випадку можливі різні режими володіння, зберігання та користування предметами застави заставодавцями, які повинні бути чітко зафіксовані в договорі застави.

По-друге, вибір слід зробити між варіантами застави за способом володіння предметом застави (варіант обговорюється в договорі):

· без права продажу;

· з правом продажу;

· з правом здачі в оренду.

В першому випадку повинно бути передбачено зобов'язання заставодавця достроково погасити основний борг і проценти або перевести такий борг на особу, яка купила предмет застави. В третьому випадку слід передбачити в договорі пункт про обов'язок заставодавця повідомити заставодержателя про здійснену орендну угоду.

По-третє, слід зробити вибір між варіантами застави за способом (місцем) зберігання і користування предметами застави (ТМЦ):

...