В першому випадку "Первісний кредитор" (банк) передає "Новому кредитору" (як правило, ним є дебітор позичальника) права на обов'язки по кредитному договору, укладеному між ним та позичальником. "Новий кредитор" згідно договору цесії приймає на себе обов'язки по погашенню заборгованості Позичальника перед банком по основній суми кредиту і повинен перерахувати банку цю суму до закінчення строку дії кредитного договору. Банк же передає „Новому кредитору” документи, що засвідчують право вимоги до Позичальника.

Філія Укрексімбанку в м. Кіровограді у випадку з Позичальником застосувала прості векселі, які були прийняті від ТОВ "X" (воно виступає дебітором по відношенню до боржника позичальника - ДП "У", продукцію якого реалізує. до цього слід додати, що ТОВ "X" виступило також як поручитель погашення заборгованості Позичальником банку) до платежу і оплати цих векселів з рахунку доміцільованих векселів.

Як вже було сказано, щоб забезпечити своєчасне і повне повернення кредиту і відсотків по ньому від Позичальника, який на момент одержання кредиту все ще мав заборгованість перед бюджетом, банк змусив його знайти поручителя, який, виступаючи боржником по відношенню до Позичальника, зміг би забронювати кошти на рахунку № 911701 "Розрахунки банків по доміціліантним векселям" на суму виписаних векселів.

Так, філія Укрексімбанку уклала з ТОВ "Х" договір про виконання функцій доміціліата. Згідно цього договору банк зобов'язаний перерахувати кошти, раніше депоновані ТОВ "Х" - поручителем, з рахунку 911701 на рахунок векселедержателя для оплати векселів. Якщо векселі виписані Поручителем на користь банку, банк має право на дострокове списання коштів. Початок дії договору - момент перерахування коштів ТОВ "Х" на рахунок № 911701 на суму виписаних векселів. Кінець дії - повне виконання сторонами своїх обов'язків по договору.

Для депонування коштів на рахунку № 911701 ТОВ "Х" надає заяву на доміціляцію векселів на ім'я керуючого філії Укрексімбанку: Просимо прийняти на доміціляцію векселі згідно реєстру, що додається”.

З кредитного договору бачимо такий графік погашення заборгованості:

10 000 - 31.07.2005 р.

60 000 - 31.08.2005 р.

60 000 - 30.09.2005 р.

70 000 - 31.10.2005 р.

Першу частину кредиту в сумі 10 тис. грн.. Позичальник погасив за рахунок невідкладних потреб (це стаття, куди спрямовуються кошти (певний відсоток від виручки) у випадку наявності заборгованості перед бюджетом, наприклад, на заробітну плату. Підприємство має виключне право розпоряджатися коштами на цій статті). Другу частину кредиту та проценти Позичальник погасив за допомогою першого векселя, а третю і четверту - за допомогою другого векселя.

Отже, повернемось до реєстру доміцільованих векселів. Перший вексель, виписаний ТОВ "X", містить номінальну суму 63 607 грн. 40 коп., врахований банком за тією ж вартістю. Місце складання і платежу по векселю - філія Укрексімбанку в м. Кіровограді.

Підтвердженням того, що вексель прийнятий на доміціляцію банком, є напис на лицевій стороні векселя: "Як аваліст за".

На зворотній стороні вексель містить 2 накази платити. Перший наказ, виписаний ДП "У", якому Позичальник поставляє свою продукцію згідно рознарядкам концерну "Укрспирт", гласить: "Платити за наказом Позичальника". Цим написом: ДП "У" переводить борг ТОВ "Х" на Позичальника. А останній своїм наказом "Платити за наказом філії ВАТ „Укрексімбанк” в м. Кіровограді" гасить другу частину кредиту і відсотки за неї.

Слід додати: що по кожному векселю складається акт прийому-передачі векселів. В акті прийому-передачі векселів від Позичальника Укрексімбанку вказано, що нижчезазначений вексель переданий в рахунок погашення заборгованості по кредиту та нарахованих процентів за користування кредитом. Зазначений в акті прийому-передачі вексель перевірено на:

наявність на бланку векселя обов'язкових реквізитів;

наявність його в реєстрі;

індосація векселя та передаточний напис без помилок.

Цей акт повинно бути завірено підписом особи, яка проводила аналіз.

А завершується погашення другої частини кредиту оформленням платіжного доручення від 31.08.2005 р., де вказується платник - ТОВ "X", одержувач коштів - філія Укрексімбанку в м. Кіровограді, сума - 63 607 грн. 40 коп. Призначення платежу - перерахування коштів по договору-дорученню про виконання функції доміцілянта від 23.06.2005 р. Вексель № ___. Без ПДВ.

Другий вексель, виписаний ТОВ "X", містить номінальну суму 132 938 грн., банком врахований за тією ж вартістю. Дата складання векселя - 23.09.2005 р. Дата і місце платежу по векселю - 24.09.2005 р., філія Укрексімбанку в м. Кіровограді.

Зворотна сторона цього векселя містить три накази платити. Перший наказ виписаний ЗАТ "Н" (яке виступає ще одним кредитором по відношенню до ТОВ "X". До речі, на лицевій стороні векселя міститься безумовне зобов'язання ТОВ "X": "24 вересня 2005 р. ми заплатимо проти цього векселя ЗАТ "Н" чи його наказу 132 938 грн.). Він звучить: "Платити за наказом ДП "У". Тобто останній став розпорядником депонованих коштів по цьому векселю. Далі ДП "У" робить передаточний напис: "Платити за наказом Позичальника", передаючи останньому свої повноваження розпоряджуватися цими коштами. А вже після здійснення Позичальником напису: "Платити за наказом філії ВАТ "Укрексімбанку" ТОВ "X" гасить решту частини кредиту за Позичальника.

Отже, якщо співставити строк погашення кредиту за кредитним договором (31.10.2005 р.) і строк фактичного погашення (24.09.2005 р.), то бачимо, що Позичальник погасив кредит і проценти по ньому достроково.

Розділ 3. Пропозиції по удосконаленню механізму використання форм забезпечення погашення кредиту

3.1 Недоліки застави та напрямки більш ефективного її використання

При всіх перевагах перед іншими способами забезпечення застава має і істотні недоліки. Які ж невигідні сторони з точки зору банків?

По-перше, якщо банк займається кредитуванням фізичних та юридичних осіб під заставу майна, необхідно створити спеціальний відділ або притягувати, експертів дня його оцінки, що вимагає додаткових, витрат коштів та часу.

По-друге, ст. 18 Закону України "Про заставу" дозволяє наступну заставу вже заставленого майна, що знов-таки зачіпляє інтереси кредитора. Хоча зазначена стаття передбачає обов'язок боржника попередити кожного з заставодержателів про всі попередні застави і у випадку необхідності відшкодувати збитки, на справі ж отримати компенсацію втрат досить проблематично.

По-четверте, відповідне оформлення і реалізація заставленого майна оподатковуються численними податками і зборами. Так, необхідно сплатити збір при нотаріальному оформленні відчуження майна, державне мито при паданні майнового позову, ПДВ і податок на прибуток після реалізації предмету застави. Цим, а також можливістю зниження ринкової вартості заставленого майна пояснюється вимога банків, щоб вартість предмету застави перевищувала розмір кредиту в 1,5 - 1,8 разів.

Треба сказати, на сьогодні кількість організацій, які надають кредити фізичним особам, невелика. Ті ж банки, які надають кредити громадянам, віддають перевагу в якості застави нерухомість, транспортні засоби, рідше - цінні папери (найбільш реально отримати кредит під заставу ОВДП, які мають 100%-ву ліквідність). Для приватних підприємств характерним є стандартний набір: застава квартири, машини, аудіо- та відеотехніки. Слід врахувати, що в багатьох банках процентні ставки декілька змінюються в залежності від виду застави.

У відповідності із Законом "Про заставу" заставник зобов'язаний застрахувати заставлене майно, що залишається в його володінні, однак в списку обов'язкових видах страхування, передбачених Законом "Про Страхування", даний вид не числиться.

Звичайно банки співпрацюють з певною страховою компанією, в якій рекомендують позичальнику застрахувати заставлене майно. Це звільнює клієнта від клопіт, пов'язаних з пошуком страхової компанії, але разом з тим розцінки в компанії, що рекомендується банком, можуть бути вищими, ніж в інших.

Взагалі, страхування заставленого майна охоче займаються багато страхових організацій. В одних вартість цієї послуги визначається як процент від суми кредиту, в інших - як процент від вартості застави, і в кожному конкретному випадку вона залежить від виду застави і страхових ризиків. З цієї причини слід узнати вимоги банку щодо подій, на випадок яких відбувається страхування.

Як бачимо, застава зовсім не є безумовно вигідним способом забезпечення ні для боржника, ні для кредитора. Але за даних умов він найбільш підходить через відсутність більш надійного способу забезпечення кредиту.

В методичних рекомендаціях НБУ щодо застосування банками Закону України „Про заставу” № 23015/11 від 08.10.1993 р. оцінку майна, яке приймається банком у заставу, рекомендується здійснювати згідно з „Методикою оцінки вартості майна під час приватизації”, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 15.08.1996 р. № 9611. Але, це правило має чисто рекомендаційний характер. Звичайно сторони договору застави, особливо коли йдеться про недержавну форму власності, домовляються про ціну предмету застави на свій розсуд.

Заставодавець як власник має право розпоряджатися своїм майном на свій розсуд (Закон України „Про власність” та „Про підприємства в Україні”). Певне обмеження встановлено ст.. 11 Закону „Про заставу” відносно деякого майна державних підприємств та майна відкритих акціонерних товариств, створених в процесі корпоратизації - вони повинні погоджувати умови застави свого майна з органом, уповноваженим управляти цим майном, чи засновником такого ВАТ (як правило, це відповідне міністерство або орган приватизації).

Звичайно, при вступі позичальника (заставодавця) з кредитором в заставні правовідносини виникає протиріччя: перший прагне віддати майно в заставу по більш високій ціні, а другий прагне прийняти це майно у заставу по якомога нижчій. Але ці протиріччя усуваються договором застави, який у більшості випадків засвідчується нотаріально, і в якому вказується заставна вартість майна.

Філія Укрексімбанку в м. Кіровограді визначає „для себе” ринкову вартість прийнятого у заставу майна. Але що у даному випадку розуміється під „ринковою вартістю”? Економічна теорія визначає ринкову ціну як ціну за умов рівності попиту та пропозиції. Оскільки теж саме майно з різних причин може коштувати в різних регіонах по-різному, банк використав одну із частковостей поняття „ринкової вартості” - ціну аналогових продажів у даному регіоні, які діяли під час укладання договору застави. Ринкова вартість майна, яке Позичальник віддав під заставу Укрексімбанку в якості забезпечення повернення отриманого кредиту, склала за таким способом оцінки 302 тис. грн. Банк, в свою чергу, прийняв це майно у заставу за ставкою 73%, тобто заставна вартість цього майна склала 73% від визначеної ринкової вартості. Різниця між ринковою та заставною вартостями (маржа) служить банку для впевненості, що у разі невиконання боржником своїх зобов'язань, яке змусить банк приступити до реалізації заставленого майна, останній напевно поверне собі всю суму грошових коштів за основним боргом та процентам по ньому.

Як було зазначено раніше, майно державного підприємства, яке віддається під заставу, потребує експертної оцінки незалежних експертів. Механізм оцінювання ними цього майна (автотранспорту) було наведено вище. Тут слід звернути увагу на те, що за вихідну ціну кожної одиниці заставленого майна (ціна на день надання) вони приймали ціпу з прайс-листів на той час, яка значно перевищує визначену ринкову вартість. (Тому що, як відомо, ціни в прайс-листах відповідають тій сумі, яку, скоріше, бажає отримати продавець, ніж заплатити покупець, тобто за такими цінами більше бажаючих продати, ніж тих, хто купує. Це - вихідна ціна, яку "Сформував" продавець» до початку торгів з покупцем). І вже з той ціпи вони відняли природний знос за пробігом та природний знос за часовим фактором. Вартість кожного автомобілю з урахуванням всього зносу все одне перевищує ринкову вартість. Чим викликана така розбіжність? Скоріше за все, експерти оцінюють майно як об'єкт, який піддається лише фізичному зносу при експлуатації в "ідеальних" умовах. Тобто "ігноруються" фактичні умови експлуатації, моральний знос і, що вкрай важливо, кон'юнктура ринку аналогічного товару. Перевищення пропозиції на автомобілі (включаючи ті, що були в експлуатації) над попитом ще більше зменшує реальну ціну на автомобіль. Таким чином, хоча банк і не має ліцензії на здійснення оцінки майна, яке передається у заставу, визначена ним ринкова ціна цього майна значно ближча до істини, ніж результат незалежної експертної оцінки.

І все ж в цій ситуації є моменти, які заслуговують особливої уваги. Це визначення вартості майна, за якою кредитор (банк) приймає його в заставу. Легко помітити, що ця вартість в грошовому виразі приблизно дорівнює сумі кредиту, яка запрошується, та відсотків по ньому. Отже, мова піде про так звану "заставну вартість".

Порядок визначення заставної вартості, виходячи з ринкової, здійснюється надто просто, як частина від неї, і отримана таким чином маржа має досить-таки "загальне" обґрунтування, хоча, слід визнати, наукового обґрунтування її, з урахуванням всіх чинників, поки що не існує. Звідси, банк може її значно завищити, що позичальнику попередньо вилучати занадто багато майна для надання його під заставу стане просто невигідно, особливо, якщо це майно використовується для отримання доходу. Крім того, поняття «заставна вартість» не має і нормативного тлумачення, що дозволяє комерційним банкам вдаватися до "власної творчості" при її визначенні.

Вказуючи на відсутність однозначного тлумачення поняття "заставна вартість" та пов'язані з цим можливі конфлікти між учасниками заставних відносин, спеціалісти-оцінювачі із Українського товариства оцінювачів (УТО) радять припинити користуватися поняттям "заставна вартість" та разом з поняттям "ринкова вартість" ввести поняття "ліквідаційна вартість", яка, крім того, що вона завжди нижча за ринкову, цілком відповідає меті визначення вартості об'єктів застави.

Логіка їх пропозицій наступна. При зверненні стягнення на об'єкт застави банк зіштовхується з процесом його реалізації. А для цього треба визначити таку вартість, за якою цей предмет застави можна реалізувати з дотриманням інтересів як своїх, так і заставника. Оскільки предмет застави є об'єктом ринкових відносин, то, здавалося б, його логічно було б оцінювати, а потім і реалізовувати саме за ринковою вартістю. Отже, треба визначитись саме з цим поняттям. Згідно з "Нормами професійної діяльності оцінювача" УТО "справедлива ринкова вартість - це вірогідна ціна, за якої об'єкт міг би бути проданий на відкритому конкурентному ринку за наявності всіх ознак чесної угоди і за відсутності нетипових умов фінансування з урахуванням того, що термін реалізації об'єкту повинен бути при цьому розумно довгим".

Загальновідомо, що банк відшкодовує збитки від невиконання боржником своїх зобов'язань, забезпечених заставою, за рахунок вартості цієї застави. Крім того, він прагне мінімізувати строки реалізації майна, щоб уникнути зайвих втрат, оскільки ще нереалізоване майно - це відвернені кошти із обігу.

Виходячи із інтересів заставодержателів, тобто банків, спеціалісти-оцінювачі вважають доцільним оцінювати об'єкти застави за вартістю за умов вимушеного продажу, а саме, за ліквідаційною. В "Нормах професійної діяльності оцінювача" УТО дається наступне тлумачення цього поняття: "Ліквідаційна вартість - це вартість, за якою об'єкт оцінки міг би бути проданий на відкритому конкурентному ринку, якби термін його реалізації був би коротшим від "розумно довгого" дня даного виду об'єктів на даному ринку".

Із наведених понять ринкової та ліквідаційної вартості випливає, що остання завжди нижча, а різниця їх рівнів обумовлена передусім фактором часу.

Більш доцільним пропонується прийняття за базу для розрахунку банківськими працівниками обсягів кредитів, що надаються, саме ліквідаційну вартість об'єктів застави, визначення якої повинно здійснюватися незалежними експертами, а не ринкова, виходячи з якої потім визначається заставна вартість. Це сприятиме забезпеченню більш обґрунтованого рівня ліквідності об'єкта застави.

Послідовність визначення обсягу кредиту, що надається позичальнику, залежно від вартості об'єкту застави, повинна бути наступною:

1) визначення ринкової вартості об'єкту застави;

2) визначення його ліквідаційної вартості;

3) визначення остаточного обсягу кредиту, що надається.

Тут ринкова та ліквідаційна вартості об'єктів застави та різниця між ними (Р₁) повинні визначатися незалежними експертами-оцінювачами, які фіксують свої висновки в звіті, що мас юридичну силу. Різницю ж між ліквідаційною вартістю об'єкту застави і обсягом кредиту, що надасться(Р₂), а також сам обсяг кредиту повинні визначати вже спеціалісти банку. Виходячи з цього, суму кредиту, що видає банк, можна визначити такою формулою:

К = С_рин - Р₁ - Р₂, де

С_рин - ринкова вартість об'єкту застави.

При цьому ліквідаційна вартість об'єкту застави визначається таким чином:

С_лік = С_рин - Р₁,

А обсяг кредиту, що надається, так:

Оскільки на даний час відсутня ефективна методологія визначення ймовірної вартості для умов змушеного (прискореного) продажу, виявляється доцільним запропонувати деякі підходи до вирішення проблеми визначення ліквідаційної вартості об'єктів застави.

Перевіркою впевнюємося, що формула Т_рин = Т₁ + Т₂ розрахована вірно:

Т_рин = (Т_лік - Т₀) + (Т_рин - Т_лік) = (Т_рин - Т₀).

Аналізуючи визначення поняття "Ліквідаційна вартість", бачимо, що відмінність між ринковою та ліквідаційною вартістю об'єкту застави (Т₂) залежить, насамперед, від фактору часу. Тож у загальних рисах величину Р₁ можна визначити так:

Р₁ = f (Т),

де f (Т) - функція, залежна від часу.

Також слід мати на увазі, що період реалізації товару залежить від цінової еластичності попиту. Причому за інших рівних умов для забезпечення реалізації об'єктів застави у мінімальні строки у разі низької еластичності попиту рівень ліквідаційної вартості, що встановлюється експертами-оцінювачами, повинен бути нижчим відносно ринкової вартості, ніж у випадку реалізації об'єктів застави з високим рівнем еластичності попиту.

Оскільки значення коефіцієнту еластичності для короткостроковою і довгострокового періодів відрізняються, цілком правомірно під час визначення ліквідаційної вартості спиратися на значення коефіцієнта еластичності для короткострокового періоду. На Україні ж практично не ведуться дослідження з питань цінової еластичності більшості товарних груп. Тому подальше висвітлювання проблеми визначення ліквідаційної вартості, спираючись на суто український досвід в цьому напрямку, поки що не має сенсу. Вітчизняні ж експерти-оцінювачі, хоча і визнають деяку помилковість цього підходу, змушені в своїх дослідженнях спиратись на результати аналогічних закордонних розробок.

Перш, ніж приступити до розгляду функції f (Т), слід відмітити, що втрати і втрати банку, пов'язані з неповерненням кредиту та з процесом реалізації об'єкту застави, поділяються на:

1. Одноразові (И₁), до числа яких відносяться: сума неповерненого кредиту, неодержані до моменту Т_лік відсотки, втрати, пов'язані з виконанням вимоги, забезпеченою заставою.

2. Поточні (И₂), в числі яких витрати на утримання об'єкту застави, його збереження, витрати на рекламу, інформаційні послуги тощо.

Таким чином, розрахунок функції f (Т), яка відображає витрати і втрати банку, пов'язані з неповерненням кредиту та з процесом реалізації об'єкту застави, можна побудувати так:

,

де п - число років;

м - число періодів нарахування відсотків протягом року;

п * м - число періодів нарахування відсотків за весь термін;

і - річна процентна ставка.

Але застосування цієї формули має певні обмеження. Справа в тому, що вона побудована для розрахунку складних відсотків декурсивним способом нарахування відсотків. Для розрахунку ж простих відсотків або для застосування антисипативного способу нарахування процентів формула розрахунку величини f (Т) буде іншою.

Отже, враховуючи вищезгадані обмеження і недоліки, експерти-оцінювачі пропонують таку формулу розрахунку ліквідаційної вартості об'єкту застави:

Наведена вище проблема визначення ліквідаційної вартості майна, запропонована вітчизняними спеціалістами-оцінювачами, має стати предметом подальших досліджень експертів-оцінювачів з метою широкого застосування в практиці оцінки вартості об'єкту застави.

Підхід, аналогічний тому, що був обраний дня розрахунку величини Р₁, може застосовуватися вже банківськими спеціалістами також для розрахунку величини Р₂, відповідно, для визначення обсягів кредитів, що видаються (К).

В практиці оцінювання майна, яка склалася в Україні, використовується, в основному, два методи: метод витрат і метод аналогів продаж.

Метод витрат полягає в тому, що вартість об'єкту не перевищує витрат по заміні його новим, тобто відновній вартості, за цінами, що діють на момент оцінки. Може включати оцінку повної вартості відтворення або повної вартості заміщення.

Метод аналогів продаж оснований на даних про поточні угоди купівлі-продажу по об'єктах, аналогічних тому, що оцінюється. Даний метод предполагає, що покупець не заплатить за об'єкт суму, яка перевищує вартість відомої йому вартості, що володіє такою ж корисністю.

Але таку власність, яка використовується перш за все для отримання доходу, доцільно оцінювати за методом оцінки по доходу, тобто коли основні вигоди від володіння власністю виступають в формі місячної або річної ренти. До таких об'єктів можна віднести: автозаправочні станції, ресторани, кафе, перукарні, пивбари, обладнані склади. За аналогією з ощадним вкладом матеріальні вигоди від володіння доходною власністю складаються із:

1. "повернення на інвестицію" (аналогічно до відсотків по вкладу);

2. "повернення самої інвестиції".

Отже, метод оцінки по доходу оснований на принципі передбачення, згідно якого вартість власності може бути визначеною як теперішня вартість майбутніх вигод. Якщо вигоди власника виражені в грошовій формі, їх вартість може бути вимірною величиною чистого доходу, що очікується від користування даною власністю.

Вартість дорівнює відношенню величини доходу до норми повернення.

Вартість = Дохід / Норма повернення

Наприклад, за цим методом, вартість власності, що приносить в рік дохід $ 50 000 при нормі повернення 10 %, дорівнює $ 500 000.

Перелічимо 6 основних етапів визначення вартості власності за цим методом:

1. Обчислити річний валовий дохід, який здатна принести власність.

2. Оцінити типові втрати від неповного використання об'єкту.

3. Відрахувати втрати під неповного використання із валового доходу і отримати ефективний валовий дохід.

4. Оцінити річні витрати і відрахувати їх з ефективного валового доходу з метою отримання чистого доходу (або чистого операційного доходу).

5. Проаналізувати аналогічні інвестиції з метою знаходження норм і методу оцінки по доходу, які придатні дня досліджуваної власності.

6. Розділити чистий операційний дохід на норму повернення для отримання кінцевого результату.

Що стосується визначення величини норми повернення, то, якщо в розвинених країнах тривалість повернення капіталу 15 - 20 років вважається нормою, в Україні ж граничний строк довіри - 3 - 4 роки. Відповідно, і норма повернення складає 25 - 33 %.

Світовий досвід показує, що результат оцінки по бізнесу вище оцінки активів, оскільки ніхто не стане купувати бізнес, якщо він дешевше засобів, в противному разі купують окремі, більш сучасні засоби і створюють повий бізнес.

Надійність застави визначається ступенем ризику, пов`язаного з умовами збереження, відчуження та реалізації майна протягом дії зобов`язання:

У випадках, коли в забезпечення пропонується застава різних класів, то загальний клас застави визначається по більш вагомій заставі.

Висновки щодо оцінки застави мають забезпечити вичерпну інформацію стосовно прийнятності, характерних ознак, ринкової та заставної вартості предмету застави.

У висновках висвітлюється інформація щодо фінансового стану позичальника в контексті порівняння потенційного та фактичного розміру застави за видами (основні засоби, товарно-матеріалі запаси тощо). При цьому узагальнюються дані щодо майна та майнових прав позичальника, оформлених в заставу за діючими кредитами, та обґрунтовується можливість оформлення в заставу іншого майна.

Опис предмету застави має бути здійснений згідно Стандартів. Стандарт визначає мінімально необхідну інформацію щодо застави. При обґрунтовані заставної вартості предмету застави, яка суттєво відрізняється від ринкової вартості аналогічних об'єктів, слід надавати додаткову інформацію, що підтверджує ці висновки.

При надані в заставу товарів в обороті аналізуються середньомісячні залишки з урахуванням максимальних та мінімальних залишків товарів на балансі заставодавця та динаміка сальдо товарів в обороті, яке розраховується за формулою: Товари та запаси + Дебіторська заборгованість за товари - Кредиторська заборгованість за товари. На дату видачі кредиту сальдо товарів в обороті має перевищувати суму кредиту.

При оформлені в заставу різноманітних груп майна, інформація має надаватися по кожній з груп, а також узагальнюватись с точки зору спільного використання цього майна.

У разі суттєвої різниці між ринковою (експертною) оцінкою та заставною вартістю предмету застави у висновку наводяться чинники цієї розбіжності.

Прийнятність предметів застави визначається по рівню їх пріоритетності. Пріоритетними видами застави є: грошові кошти, гарантії першокласних інвестиційних банків, державні цінні папери, іпотека, основні засоби. Товари в обігу, майнові права, як правило, приймаються в заставу як додаткове забезпечення, при цьому загальна заставна вартість забезпечення класів “А” і “В” має перевищувати суму кредиту та відсотків за користування кредитними коштами, нарахованих за один рік.. В якості виключення можливо розглядати заставу товарів в обороті при кредитуванні торгових компаній з урахуванням вимог застави товарів в обороті, визначених у методичних рекомендаціях.

Якщо в заставу надається майно змішаного виду, то доцільно при аналізі прийнятності загальної структури застави враховувати галузь економіки, в якій працює позичальник / заставодавець, його форму власності, строк кредитування, фінансовий стан позичальника чи заставодавця, тощо.

Наступна застава майна, яке вже перебуває в заставі може прийматися в забезпечення виконання зобов`язань за кредитними угодами ВАТ “Укрексімбанк”, якщо заставодержателем за попередніми заставами є виключно ВАТ “Укрексімбанк” та застави достатньо для покриття всіх діючих та нових зобов`язань. Наступна застава майна, що перебуває в забезпеченні зобов`язань за кредитами в інших банках ризикована та недоцільна, крім випадків, коли зобов`язання за кредитами в інших банках достроково погашаються внаслідок переходу позичальника на обслуговування до ВАТ “Укрексімбанк”. В цьому випадку достатність забезпечення розраховується на загальних умовах без врахування заборгованості за кредитами в інших банках.

Пріоритет надається нерухомості торгового призначення та складських приміщень. Прийнятним є також застава торгового обладнання, зокрема морозильні камери, холодильники, холодильні вітрини та транспортні засоби підприємства, навантажувачі тощо. Заставу товарів в обороті при відсутності на балансі підприємства основних засобів доцільно посилювати заставою власного майна його засновників.

Належним чином оформлені документи щодо забезпечення зобов`язань по поверненню кредиту в одній або одночасно в декількох формах, подаються в банк до надання кредиту. Оформлення договору застави (поруки) здійснюється відповідно до чинного законодавства України, внутрішніх положень та розпоряджень банку щодо забезпечення кредитів.

Основною умовою прийняття в заставу майна позичальника є ліквідність майна та достатність компенсації витрат банку, пов`язаних з невиконанням умов кредитного договору.

Договори застави візуються виконавцями, підписуються уповноваженими особами та, при необхідності, згідно з чинним законодавством, нотаріально посвідчуються. У договорі застави може бути передбачене нотаріальне посвідчення договору застави i в тих випадках, якщо це є не обов'язковим, відповідно до законодавства України, але на цьому наполягає одна із сторін.

Договір застави (поруки) укладається між банком - заставодержателем i Заставодавцем в письмовій формі та передбачати: сутність забезпечення, розмір забезпечення, строки та умови виконання зобов'язань по поверненню кредиту, процентів за його користування та інших платежів, детальний склад (опис) та вартість заставленого майна, місцезнаходження предмету застави, зобов'язання по страхуванню заставленого майна), а також інші умови, стосовно яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди.

Після підписання договорів щодо забезпечення кредиту та його нотаріального посвідчення договір застави (поруки) підлягають внутрішній банківській реєстрації договорів.

Надання кредитних коштів проводиться після підписання кредитного договору та договорів забезпечення кредиту і за умови виконання установою банку всіх вимог кредитного комітету(комісії) щодо кредитування.

Протягом дії кредитної угоди банком здійснюється моніторинг об'єктів застави шляхом періодичних планових та позапланових перевірок, у разі коли виникають сумніви у схоронності заставленого майна, відповідності поточної ринкової вартості майна його вартості на момент укладання договорів або сумлінності заставодавця, відповідального за схоронність заставленого майна, дотримання умов та режимів його збереження та експлуатації. Періодичність перевірок обумовлюється видом застави та станом виконання позичальником кредитних зобов`язань.

3.2 Пропозиції щодо оптимального застосування інших форм забезпечення погашення кредиту

Поручительство

З якими ж труднощами може зустрітися банк при прийнятті поручительства по зобов'язаннях своїх позичальників?

Перш за все, слід уважно віднестись до того, що поручитель маг право висовувати кроти вимоги кредитора заплатити за невиконання боржником зобов'язання заперечення, які міг би представити боржник, якщо інше не передбачено в договорі поручительства. Тобто, якщо договір прямо не закриває таку можливість, поручитель не втрачає права на ці заперечення навіть в тому випадку, якщо сам боржник від них відмовився або визнав борг. Інакше кажучи, якщо це не передбачено договором поручительства, поручитель діє на свій розсуд і може скористатись всіма доводами проти вимог кредитора незалежно від волі основного боржника. Зокрема, така ситуація можлива, коли боржника визнано банкрутом, і він все одне не має коштів для розрахунків з кредиторами.

Тепер розглянемо, які права набуває банк після того, як виконав зобов'язання згідно доктору поручительства (коли сам банк виступав поручителем).

Як вже було сказано, якщо поручитель добровільно або вимушено виконав свої зобов'язання перед кредитором, він займає місце кредитора в основному зобов'язанні. Звідси випливає, що поручитель набуває право вимагати від боржника виконання зобов'язання лише в тому об'ємі, в якому він сам виконав вимоги кредитора. Крім того, припускається можливість відшкодування втраченої вигоди, яка виникла у поручителя через відволікання грошових коштів для виконання зобов'язання по основному договору. (Це є специфікою поручительства, чого немає при видачі банківської гарантії). Право поручителя вимагати від боржника компенсації втраченої вигоди відкриває для першого можливості зловживання: вимагати штучно накрученої втраченої вигоди шляхом змови з своїм контрагентом на предмет завищення штрафних санкцій за невиконання якогось договору.

Існує можливість встановити інший порядок взаємовідносин між поручителем і основним боржником на підставі договору, тобто договором може бути знято відповідальність основного боржника за додаткові втрати поручителя.

Щоб поручитель міг реалізувати вимогу компенсації своїх втрат від боржника, що закладені в основному зобов'язанні, йому необхідно отримати від кредитора всі документи і права. При цьому необхідно відрізнити права, які первісно належать поручителю (згідно договору з боржником), і права, які перейшли до нього від кредитора. Якщо перші є самостійними, то по відношенню до других поручитель стає правонаступником із збереженням строку позовної давнини.

Банківська гарантія

На що треба звернути увагу при видачі гарантії?

Гарантію в тому вигляді, як вона визначена в місцевих законах, важко застосувати в міжнародних торгових обмінах. Це пов'язано в першу чергу, з тим, що отримувачі вимагають, щоб текст гарантії був сформульовано ясно і відповідав правилам, які визнані в міжнародній практиці. Це означає, що більшість гарантій передбачає оплату за пред'явленням без вказання умов оплати і без права заперечення. В цивілізованих країнах випадки зловживання досить рідкі. Однак бажано, щоб можна було змусити держателя гарантії надати доказ, що контракт не було виконано задовільним чином. Причому, таким доказом може бути документ, який складено нейтральною третьою особою.

Існує два способи видачі банківських гарантій:

- прямий - гарантія банку на користь іноземного покупця;

- непрямий - банк доручає іноземному банку видати гарантію на користь покупця.

Обрання того чи іншого варіанту залежить від приписань країни покупця.

Основні розбіжності між цими двома варіантами полягають в формулюваннях. Пряма гарантія формулюється індивідуально в залежності від особливостей кожного конкретного випадку. Непряма гарантія, що надається банком країни покупця, використовує стандартні формулювання, які прийняті в даній країні, і покривається безумовною контр-гарантією банку, що доручив її видати, яка належить оплаті за першою вимогою. Правом, що застосується при цьому, є право країни знаходження банку, який видає гарантію.

Виключно важливу роль відіграє строк дії банківської гарантії. Момент, коли припиняється дія гарантії, повинно бути зафіксованим в ясній формі, що не припускає неоднозначного тлумачення, дня того, щоб банк міг автоматично анулювати гарантію при закінченні строку її дії. При цьому не обов'язково, щоб держатель повернув оригінал документу.

Недостатньо чіткі формулювання типу "дійсно до підписання протоколу приймання" не є достатніми, так як існує ризик, що протокол приймання буде підписано з великим запізненням або, що ще гірше, зовсім не буде підписано. В цьому випадку гарантія повинна діяти довше, ніж це передбачено. Формулювання такого тину особливо небажані в тих випадках, коли зобов'язання по гарантії беруть па себе банки в країні покупця, оскільки часто ці зобов'язання анулюються лише після того, як іноземний банк отримає від держателя гарантії оригінал документу. Рекомендується додавати до такого формулювання наступне уточнення: "...Однак не пізніше, ніж...".

Якщо позичальник не виконав, повністю або частково, свої зобов'язання згідно контракту, гарантованих банком, держатель гарантії може пред'явити свої права по гарантії. В цьому випадку банк намагатиметься захистити інтереси основного боржника, але він повинен здійснити оплату, якщо умови гарантії повністю викопані. Інші проблеми виникають, якщо гарантія була видана банком країни держателя гарантії. Останній пред'явить свої права в своїй власній країні, і вирішувати питання про те, чи обґрунтована вимога про сплату по гарантії, місцевий банк буде самостійно. Безумовна реверсивна відповідальність банку, який видав гарантію, зобов'язує його здійснити виплату за першою вимогою.

З метою уникнення збитків від заздалегідь підготовлених постачальником афер необхідно додати попереджальні дії гаранта:

1) в договорі гаранта з бенефіціаром необхідно вписувати умову: бенефіціар за 3 банківські дні до направлення гаранту умовного СВІФТу підтвердження уповноваженої особи про майбутнє виставлення гарантії, а потім текст самої гарантії спецкур'єром відвозиться в банк контрагента, виставляє в третій банк перфоменс-бонд (страховку) в розмірі вартості гарантії (приблизно 1,5 - 2 % від її загальної вартості);

2) щоб уникнути судових зволікань при неадекватних діях бенефіціара його потрібно зобов'язати заставити в третій банк (на користь гаранта разом із текстом договору про гарантію) певну суму грошей;

3) спочатку виписується не гарантія, а фінансово-юридичне зобов'язання гаранта, де гарантується надання гарантії по першому коносаменту (з таким документом бенефіціар може спокійно укладати договір з виробником, здійснювати доставку товару до порту, укладати договір фрахту і т.п., але він не може її використовувати як фінансовий інструмент для спекуляції);

4) загальна вимога: перевірити імідж і фінансовий стан постачальника за допомогою комерційно-інформаційних служб державної безпеки, ще краще укласти угоду (але це дорожче) з міжнародною Пойєрською конторою, яка, крім перевірки, приймає на себе матеріальну відповідальність за здійснення угоди.

Страхування ризику неповернення кредиту

Слід зазначити, що в економічно розвинених країнах такий вид страхування практично відсутній, так як банки покривають свої ризики за рахунок створених ними спеціальних фондів. Страхові компанії майже не займаються страхуванням ризику неповернення кредитів. Але, поки практика страхування кредитів існує, існують і пов'язані з цим вельми гострі проблеми.

Перша з цих проблем полягає в тому, що, як правію, сторонами договору страхування ризику неповернення кредиту виступає страхова компанія і позичальник, що тягне за собою немалі труднощі для 6анку-кредитора. З чим вони пов'язані?

По-перше, зважаючи на те, що договір страхування вступає в силу за рідкими, особливо обумовленими випадками, з дати надходження 100 % страхової премії на розрахунковий рахунок компанії, перш, ніж довіряти гроші клієнту, банк повинен перевірити, чи сплатив позичальник страхову премію і, тільки переконавшись в тому, що страхова компанія отримала її в повному обсязі, здійснювати реальну видачу коштів.

По-друге, існує ще більш складне для банку питання, пов'язане з можливим застереженням в договорі страхування про сплату страхової премії в два етапи. В цьому випадку договір страхування втрачає силу при несплаті другої частини страхової премії. Таким чином, може скластися ситуація, коли позичальник, сплативши першу частину страхової премії, отримає кредит, а тоді відмовиться сплачувати другу частину страхової премії. Що в даному випадку робить банку? Банк не є стороною договору страхування, і, відтак, не тільки не може втручатись у відносини позичальника і страхової компанії, але часто залишається в невіданні про те, що договір страхування втратив силу. Все, що можна тут зробити, це або вимагати при укладанні договору страхування включення в нього застереження, що страхова компанія у випадку несплати другої частини страхової премії несе відповідальність хоча б в об'ємі, пропорційному розміру сплаченої частини премії, або взагалі відмовитися від прийняття страхового полісу, який передбачає розстрочку сплати страхової премії.

По-третє, бувають ситуації, коли при відсутності у позичальника коштів для сплати страхової премії він "просить" іншу юридичну особу оплатити за нього страховку. На перший погляд, все виглядає досить, надійно - страхову премію сплачено, договір страхування набув чинності, позичальник отримав кредит. Однак реальний платник страхової премії в будь-який момент має право вимагати повернення перерахованих за страхувальника (позичальника) страхових платежів. А оскільки страхова компанія і дійсний платник страхової премії не перебувають в договірних правовідносинах, страхова компанія зобов'язана за вимогою платника здійснити повернення перерахованих їй сум. Звичайна річ, що в такому випадку, страхова компанія, повернутий страхові платежі, анулює дію договору страхування.

Інший вузол проблем пов'язаний із забезпеченням цільового використання позикових коштів. Буває, коли позичальник надає банку в договорі і техніко-економічному обґрунтуванні, під які планується одержання кредиту, інші, ніж страховій компанії, відомості. Що ж відбувається у цьому випадку?

Оскільки обов'язок простежувати цільове використання кредиту лежить на банку, а страхова компаній не несе відповідальності за нецільове використання позикових коштів, у останньої, що називається, "розв'язані руки".

Банк переконаний, що наданий кредит використовується за призначенням, в той час як у страховій компанії є зовсім інша інформація про призначення кредиту.

Як правило, цільове призначення кредиту обговорюється у заяві страхувальника, до якої додаються відповідні договори і техніко економічне обґрунтування, а відтак, ця інформація є надбанням лише сторін договору страхування. Природно, що у випадку неповернення кредиту страховик з повним правом може відмовитись від виплати страхового відшкодування, оскільки він оцінював ступінь ризику угоди, виходячи з тих документів, які були надані позичальником до страхової компанії, а не до банку.

Тому в інтересах самого банку важливо, щоб у кредитному договорі було відображено цільове використання кредиту максимально чітко (з зазначенням номерів і дат відповідних договорів або контрактів, рахунків до сплати і т.п.). Так же чітко повинно бути визначено цільове використання позикових коштів і в страховому полісі.

Звичайно, банки іноді зацікавлені в кредитуванні клієнтів із зазначенням досить загального формулювання цільового використання - "на комерційні цілі". І це буває вигідно банку при контактах зі страховою компанією, так як останній при настанні страхового випадку практично неможливо буде посилатись на нецільове використання кредиту. Однак це може трапитись лише тоді, коли в страховому полісі в графі "Цільове використання" міститься лише відсилка до кредитного договору.

Але якщо в полісі жорстко встановлено ціль використання кредиту, а страхувальник використав позикові кошти на інші "комерційні цілі", то у випадку неповернення кредиту позичальником банку буде практично неможливо довести, що наданий кредит було використано за призначенням, хоча в кредитному договорі і фігурувало цілком обтічне формулювання, що дозволяє позичальнику використовувати отримані кошти за власним розсудом.

Практика страхування ризику неповернення кредиту породжує все нові "відкриття", що дозволяють позичальникам тим чи іншим способом отримати кредитні ресурси. Оскільки часто кредитуються операції купівлі-продажу товарів, то банк і страхова компанія зацікавлені в тому, щоб схема, угоди була гранично простою - закупівля товару на кредитні кошти і продаж його, в ідеалі, оптовому покупцю. Потенційний позичальник, щоб отримати кредит, забезпечує певний набір документів: договір купівлі-продажу, де він є покупцем, та аналогічний договір, де він виступає в якості постачальника товару. Банк в кращому випадку, перевіривши наявність товару і платоспроможність покупця-оптовика, з готовністю видає кредит. З іншого боку, у страховій компанії з тих же причин немає підстав відмовити у видачі страхового полісу. Угоду здійснено. І ось тут з'являються "несподіванки". Покупець-оптовик відмовляється купувати товар. Постачальник не має іншого виходу, як спробувати продати закуплений ним товар іншому покупцю. А це означає, по-перше, що іноді ілюзорними стають розрахунки на своєчасне повернення кредиту, по-друге, у страховій компанії з'являється можливість відмовити в страховому відшкодуванні, так як змінився ступінь ризику і не дотримується цільове використання кредиту.

Однією з умов договору між банком, клієнтом і страховою компанією може бути записано і таке: "клієнт зобов'язаний повідомити страхову компанію про неповернення кредиту". Порушення цього пункту клієнтом також може привести до відмови виплачувати страхове відшкодування, навіть якщо страховий випадок настав, і банк вимагає гроші від страхової компанії.

Підставою для відмови в позові банком до страхової компанії може бути і прострочення подання позову.

Досить розповсюдженою є і наступна помилки кредиторів. Пред'являючи позов тільки гаранту, вони часто забувають притягувати в радники своїх безпосередніх боржників. З різних причин гаранти страхові компанії доводять, що вони не повинні платити. І якщо в позові відмовлено, то кредитори, щоб стягувати гроші зі свого боржника, повинні знов подавати справу до суду і сплачувати ще раз державне мито. І чекати, коли суд розгляне їхню справу.

Часто виникають суперечки між банками і страховими компаніями через недостатньо чітко розписаних положень договору страхування. Так, недвозначно, повинен бути зафіксованим в договорі пункт про те, що саме страхується. Безпосередньо сума самого кредиту або тільки проценти по ньому? Або і те і інше узяте разом? Одночасно вимагається запис про штрафні санкції або про їх відсутність.

В договорі необхідно передбачати і чітку послідовність повернення грошей клієнтом банку. Особливо уважно сторони повинні віднестись до тих пунктів договору, що стосується звільнення страховиків від відповідальності.

Інші "правила гри", ніж при страхуванні кредитів виникають, коли страхова фірма виступає як гарант по забезпеченню повернення кредиту. Наприклад, в Росії, згідно Цивільного Кодексу, гарант несе лише додаткову відповідальність і повинен платити по зобов'язаннях боржника лише при недостатності у останнього коштів.

Підводячи підсумок, необхідно підкреслити, що норми чинного цивільного законодавства, в тому числі і Закон України "Про страхування", в принципі, не можуть забезпечити в повній мірі захист інтересів банку при страхуванні ризику неповернення кредиту. Передусім, це пов'язано з тим, що так чи інакше зобов'язаним перед кредитором залишається первісний боржник тобто позичальник і наявність договору страхування не дає додаткових правових гарантій повернення кредиту. А це означає практично повну залежність повернення кредиту від сумлінності і грамотних дій позичальника. Можливо, логічніше було б використовувати механізм страхування на окремих етапах комерційної програми, на здійснення якої було взято кредит, зокрема, ризиків несплати позичальнику конкретним підприємством за поставлену цьому підприємству продукцію, непостачання, зменшення рентабельності угоди, страхування перевезення вантажів.

Цілком зрозумію, що зазначені "вузькі місця" страхування ризику неповернення кредиту не можуть бути ліквідовані і укладанням тристороннього договору страхування (банк - позичальник - страхова компанія), так як страхова компанія в будь-якому випадку не зацікавлена модифікувати цей договір в договір поручительства або чим більше в договір про переведення боргу. Іншими словами, в тому випадку, якщо ризик неповернення кредиту страхується, неминуче залишається найширше поле для зловживань, омани, шахрайства.

Банкам же поки при страхуванні ризику неповернення кредиту доводиться покладатися виключно на порядність позичальника і керівництва страхових компаній, з якими вони контактують.

Банківські кредити, забезпечені цесіями, мають для банків перевагу в тому, що вони, поруч з позичальником, несусь відповідальність до третьої особи як гарантії повернення кредиту. Крім того, солідність і платоспроможність боржника позичальника регулярно наперед перевіряється позичальником.

Але в кредитах під уступку вимог можуть також лежати значні небезпеки, так як боржник позичальника може створити діючими, тобто маючими силу, всі заперечення по відношенню до банку, які він може висовувати до цедента (позичальника), наприклад, відмову здійснити платіж через помилкову або недостатню поставку. Достатнє забезпечення в кредитах під уступку вимог залежать від згоди боржника позичальника сплатити певну суму.

Небезпеки можуть з'являтися особливо в негласній цесії:

- вимога може бути вже уступленою іншому байку або постачальнику. Інший цесіонарій, тобто банк, що видав кредит, не отримує вимоги, незважаючи на повну довіру.

- позичальник відраховує надходження платежів не до банку.

- уступку було виключено між банком і боржником позичальника згідно договору.

- вимога не існує.

Часткові цесії можуть бути невигідними, якщо позичальник має великий і швидкий обіг вимог. В цьому випадку банк отримує важливе завдання від керівництва: перевірка рахунків, надходження сум і заміна цесій. Вимоги, що охоплюються пролонгованим зберіганням продавцем права власності на товар до моменту його повної оплати, виникають за обставин, які не задовольняють взагалі ні позичальника, ні банк.

Ці недоліки можуть, по можливості, бути виключеними глобальною цесією. Вимоги переходять до банку вже в момент їх виникнення.

При глобальній месії контроль за надходженнями вимог іноді складний. На практиці призначаються фінансові інспектори, які час від часу перевіряють бухгалтерські книги позичальника, зокрема, рахунки клієнтів.

кредит банк фінансовий вексель

Висновки

Зрозуміло, що в Україні система способів забезпечення кредитів знаходиться ще в стадії становлення. Щоб досягти того рівня, що існує в країнах з розвиненою ринковою економікою, потрібно не тільки багато часу але й зусиль законодавчої та виконавчої влад, які б, з урахуванням економічної кон'юнктури, що склалася на даний час в країні, постійно вишукували шляхи для її покращення. Покращення в даному випадку передбачає створення більш сприятливих умов для функціонування банків, спрямованих передусім для більшої доступності кредитів для потенційних позичальників. Тобто законодавчі зміни повинні сприяти стимулюванню ділової активності.

Що ж стосується рівня облікової ставки НБУ, то її величина формується не тільки під впливом політики Уряду та НБУ, але й зовнішніх факторів (ситуації на великих міжнародних валютних, фондових та товарних біржах). Вплив ставки НБУ на вартість кредиту (річного проценту за користування ним) виражається в тому, що банк іноді купує кредитні ресурси НБУ, і тому процент за користування кредитом, що сплачується позичальником банку, повинен перевищувати ставку НБУ на цей час.

Практика забезпечення кредитів, яка зараз склалася в Україні, свідчить про схильність банків до застави. Через зрозумілі труднощі у здійсненні підприємницької діяльності, так4і форми забезпечення кредиту, як гарантія, поручительство, страхування ризику неповернення кредиту та уступка вимог до третьої особи використовуються значно рідше. Економіка повинна набути цивілізованих форм як під впливом ефективного державного регулювання, так і з боку формування свідомості вітчизняних підприємців в плані їх ставлення до обов'язків платити податки. І розширення тих рамок, в межах яких дозволено зараз діяти як банкам, так і підприємствам сприятиме розширенню застосування інших форм забезпечення кредиту, а не тільки застави.

...