Мистецтвознавча наука хореологія як феномен художньої культури. Історія та художня практика хореографічної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Інститут телебачення, кіно та театру

Кафедра театрального мистецтва

Монографія

Частина II

Мистецтвознавча наука хореологія як феномен художньої культури. Історія та художня практика хореографічної культури

Денис Шариков

КИЇВ - 2013

Рекомендовано Вченою радою Київського міжнародного університету (протокол № 2 від 28 вересня 2012 року).

Рецензенти:

ЗАГАЙКЕВИЧ Марія Петрівна доктор мистецтвознавства, професор кафедри режисури та хореографії Львівського національного університету імені Івана Франка.

МАРКОВА Олена Миколаївна доктор мистецтвознавства, професор кафедри теоретичної та прикладної культурології Одеської національної музичної академії імені А.В. Нежданової.

Ш-25 Шариков Д.І Мистецтвознавча наука хореологія як феномен художньої культури. Історія та художня практика хореографічної культури.: монографія / Шариков Д.І. - К.: КиМУ, 2013. ? Частина II. - 204 с.: іл.

У монографії вперше у вітчизняному мистецтвознавстві систематизовано наукову дисципліну хореологію. Проаналізовано теорію, історію та створено типологію хореографічної культури.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ ХОРЕОГРАФІЧНОЇ КУЛЬТУРИ

2.1 Народна хореографія

2.1.1 Первісний танець, давньосхідний, варварський танець

2.1.2 Фольклорний, народний (класичний) танець

2.2 Класична хореографія

2.2.1 Давньоеллінський і давньоримський танець

2.2.2 Візантійський, руський і західноєвропейський готичний танець

2.2.3 Академічний танець і балет - ренесанс, бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм

2.3 Бальна хореографія

2.3.1 Придворний бальний танець XVI?XIX століття

2.3.2 Конкурсний бально-спортивний танець XX століття

2.4 Сучасна хореографія

2.4.1 Американські форми танцю - джаз-танець і свінг, теп-танець, модерн-танець

2.4.2 Імпресіонізм і модернізм у танці та балеті

2.4.3 Рок і масово-популярний, клубний танець, стріт данс

2.4.4 Естрадний танець і соцреалістична хореодрама

2.4.5 Неокласицизм хореографії, балетна неокласика, балетний постмодерн, постмодерністський танець і перформанс

Висновки до другого розділу

СПИСОК ВИКОРИСТОВАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Друга частина присвячена аналізу історії хореографічної культури. Аналізуються соціокультурні умови, етапи і хронологія естетики, виражальних засобів і форм, техніки народної, класичної, бальної, сучасної хореографії.

У підрозділі 2.1. «Народна хореографія» аналізуються соціокультурні особливості витоків і формування народного танцю. Визначені характерні риси і особливості, а також, хронологія, виражальні засоби, форми, жанри, техніки первісного, давньосхідного, варварського танцю. У первісному танці визначені та схарактеризовані найважливіші досягнення танців чоловіків і жінок - тотемні, військові, обрядові, побутові.

У давньосхідних танцях висвітлено особливості, виражальні засоби і техніка давньоєгипетського, давньоперсидського, давньоіндійського, давньокитайського танцю. Дано короткий аналіз і характеристика танцю варварських королівств Європи.

Проаналізовано і схарактеризовано формування, виражальні засоби і техніка народно-сценічного і фольклорного танцю. Визначено техніку народно-сценічних і характерних танців ? іспанського, італійського, угорського, польського, руського, українського, білоруського, молдавського, грузинського, грецького, східного (арабський, ліванський, єгипетський, турецький), казахського танцю.

Характеризуються сценічні форми індійського класичного танцю, китайського класичного танцю, японського класичного танцю, мексиканського танцю, а також характеризуються побутові та святкові форми танцю народів Африки.

У підрозділі 2.2. «Класична хореографія» аналізується специфіка формування академічної форми, а згодом - школи класичного танцю. Аналізуються соціокультурні особливості витоків і формування класичного танцю та академічного балету.

Визначено хронологію, характерні риси й особливості, школу, виражальні засоби, форми, жанри - давньоеллінського та давньоримського танцю мімів, візантійського танцю гістріонів, західноєвропейського танцю жонглерів і менестрелів, давньоруського танцю скоморохів, ренесансного танцю і балету, академічного танцю і балету бароко, класицизму, сентименталізму, романтизму.

Визначено три академічні школи класичного танцю - італійська, французька, російська, з усіма для них складовими особливостями структури, хронологією формування та видатними вчителями танцю, а також виражальними рисами вправ, рухів, роботи тіла.

У підрозділі 2.3. «Бальна хореографія» наведено характеристики видової специфіки придворного парного танцю XVI?XIX століття.

Висвітлено формування бального танцю впродовж ХХ століття і створення конкурсної спортивної програми європейського стандартного і латиноамериканського танцю. Визначено характерні риси й особливості, виражальні засоби, форми бально-спортивного, соціального танцю.

У підрозділі 2.4. «Сучасна хореографія» аналізується специфіка формування сучасних форм танцю: імпресіоністичних, джазових, неокласичних, модерних, модерністських, популярних, постмодерністських, а згодом - шкіл модерн джаз, теп танцю, контемпорарі данс, контактної імпровізації, хіп-хоп танцю.

Аналізуються соціокультурні особливості формування сучасного балету, визначено його хронологію, характерні риси й особливості, виражальні засоби, форми, жанри.

хореографічна культура балет

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ ХОРЕОГРАФІЧНОЇ КУЛЬТУРИ

2.1 Народна хореографія

2.1.1 Первісний танець, давньосхідний, варварський танець

Соціокультурна характеристика первісного суспільства. Первісно-родинний устрій - відправна точка в історії всіх народів, найдовша за часом існування суспільно-економічна формація. Перший етап розвитку людства: первісний устрій - займає величезний період часу до появи класових суспільств в різних регіонах планети. Його періодизація заснована на розбіжностях у застосованих матеріалів та техніці виготовлення знарядь праці (археологічна періодизація). Відповідно до неї прадавні часи де зароджується танець, поділяють на три періоди.

Кам'яний вік: мезоліт (середньо кам'яний, 10 тис. років до н.е. - 6 тис. років до н.е.); неоліт (новокам'яний, 6 тис. років до н. е. - 2 тис. років до н.е.); енеоліт (мідно-кам'яний, 5 тис. років до н.е. - 1 тис. років до н.е.) Бронзовий вік (4 тис. років до н.е. - 1 тис. років до н.е.), залізний вік (поширення металургії з 1 тис. років до н.е.). Історію первісного суспільства науковці розгалужують на прояви художньої творчості та мистецтва танцю так: зародження виробничого господарства: 9 тис. років до н. е. - 8 тис. років до н.е. (пізній мезоліт, неоліт); виробниче господарство: 8 тис. років до н.е. - 5 тис. років до н.е. [111, с. 13?20].

Важливою віхою розвитку людства був перехід від споживання готових продуктів природи до їхнього виробництва, тобто від привласнювального господарства до відтворювального (виробничого). Найвищим етапом розвитку кам'яного віку був неоліт. У цей час широко використовується рубляче знаряддя праці, розвивається виробництво керамічного посуду. Найшвидшими темпами культура неоліту розвивалася на Близькому Сході. Саме там виникло землеробство, започаткувалося розведення свійських тварин. За часів енеоліту тривав розвиток землеробства; у добу бронзи (бронзовий вік) і раннього заліза (залізний вік) у степових районах поширилося напівкочове та кочове скотарство. Відбувся перший в історії людства поділ суспільної праці: з племен землеробів-скотарів відокремилися переважно скотарські, спочатку пастуші, а пізніше кочові племена. Застосування бронзи і заліза надало могутнього поштовху розвиткові ремісництва.

У бронзовому віці з'явилися меч і бойова колісниця, було винайдено винайдено ткацький верстат, удосконалювалися знаряддя праці. Розпочався другий в історії людства великий суспільний розподіл праці - відокремлення ремесла від землеробства. З поглибленням розділу суспільної праці та зі зростанням обсягів виробництва (під час першої економічної революції неоліту, яка заключено у переході від привласнюючого до виробничого господарства) виник надлишок продукту, що призвело до появи приватної власності та майнової нерівності. На зміну первісному устрою приходять класові суспільства та рабовласницька форма правління [65, с. 19?20 ].

Первісна культура відіграла значну роль у розвитку людства. Саме з цього культурно-історичного періоду розпочалась історія людської цивілізації: формувалася людина, зароджувалися такі форми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво. З розвитком матеріальної культури зростало значення колективних форм праці, що сприяло розвитку елементів духовної культури, зокрема - мислення й мови. Виникали зародки релігії, ідеологічних уявлень, з'явились і деякі елементи магії й початкові форми мистецтва. Отже, формування первісно-родинного ладу сприяло розвитку духовного життя первісної людини. Джерелом знань людства в ті часи була її трудова діяльність, під час якої накопичувався досвід, що стосувався, передусім, уявлень про навколишню природу. Зразки образотворчого мистецтва доби первісно-родинного устрою відомі завдяки численним археологічним пам'яткам: графічним та живописним зображенням (серед них наскальним малюнкам) тварин, рідше рослин і людей, мисливських та воєнних сцен, танцям та релігійним церемоніям [132, с. 251?254 ].

Первісний танець (Х тис. років до н.е. - I тис. років до н.е.). Первісний танець як компонент структури художньої творчості відображав ідеологічні уявлення, які складалися серед первісних людей. Розподіл і характер суспільної праці серед чоловіків і жінок наклав свій відбиток і на художню творчість первісного суспільства. Свідоцтва про художню творчість первісного суспільства доби палеоліту, мезоліту, неоліту та енеоліту, відомі переважно завдяки дослідженням печерних і наскальних розписів, містять опис елементів первісного побуту. Значне місце серед цих елементів посідають малюнки із зображенням первісного танцю, який можна поділити на «тотемні» танці, обрядові танці чоловіків і жінок, а також побутові танці (саме такий поділ викладено в праці Євгенії Корольової присвяченій первісним танцювальним формам) [117, с. 34?37].

Тотемні танці виникли ще за часів мезоліту 10 тисяч років до н.е. Щоб краще розібратись, що являють собою тотемні танці, треба спочатку визначити поняття тотемізму взагалі. Тотемізм - первісна форма релігії, разом з фетишизмом, анімізмом, магією. Це віра в існування тісного зв'язку між людиною або якоюсь родовою групою та її тотемом - певним видом тварин, рідше рослин. Рід носив ім'я свого тотема, і члени роду вірили, що походять від спільних з ним предків, перебувають з ним у кровному спорідненні. Люди, зі свого боку, не мали права вбивати тотемну тварину або завдавати їй шкоди. Взагалі тотемізм був своєрідним ідеологічним відображенням зв'язку роду з його природним середовищем, який усвідомлювався в єдиній зрозумілій того часу формі кровного споріднення [65, с 17].

Тотемні танці - культові танці, які виконувалися під час певних обрядів і магічних ритуалів у таємній печері. Печера була своєрідним святилищем, де посвячені особи - шамани здійснювали тотемні ритуальні дійства, які безпосередньо супроводжувалися танцями, заклинаннями, звертанням до певної тварини - тотемного пращура. Тотемні танці служили, передусім, для вшанування тотемної тварини й заручення її заступництвом і захистом від голоду чи нападу. Під час ритуалу його учасники немовби відчували присутність тотемного пращура [ 117, с. 50].

Нині такі «тотемні танці» збереглись у народів, які не зазнали впливу цивілізації і продовжують жити за первісними законами. Це деякі племена австралійських аборигенів та африканських бушменів.

Обрядові танці - танці, які відображали певне дійство (обряд). Розподілялися танці на чоловічі і жіночі.

Чоловічі обрядові танці, у свою чергу, розподілялися на мисливські й військові. «Мисливські танці» зустрічаються вже в наскальних малюнках мезоліту й неоліту у вигляді зображень мисливців, які полюють на великого звіра - лева, мамонта, оленя, чи ловлять рибу. «Військові танці» беруть свій початок з доби мезоліту. Вони ототожнювались із чоловічою міццю, захисником племені чи нападником під час військових сутичок між племенами. У лексичному плані у чоловічих обрядових танцях домінував стрибок, була поширена присядка, хлопки й тупотіння [117, с. 109?117 ].

Жіночі обрядові танці розподілялись на «плодючі танці», «тваринні танці» та «військові танці». Перші ототожнювались із культом плодючості, жінки-матері, хранительки вогнища, продовжувачки роду. Танці плодючості» обов'язково виконувались із якоюсь рослиною в руках; танець відображав характер певної рослини [117, с. 96?99 ]. «Танці тварин» відображали характерні ознаки птаха, змії чи інших тварин. Зображення в наскальних малюнках тваринних танців належать ще до часів палеоліту.

«Військові танці» виконувалися жінками тоді, коли чоловіки брали участь у походах і битвах. У лексичному плані в жіночому танці були наявні коливальні й обертові рухи, рухи стегнами, животом, грудьми та всім корпусом. У жіночому танці вперше з'явився ковзаючий стрибок. У сидячих танцях розроблялася певна техніка рухів рук, голови, верхньої частини тіла.

Побутові танці - танці, які відображали елементи побуту первісних людей. З'явилися ще в добу мезоліту. Вони поділялися на сюжетні й безсюжетні. Побутові сюжетні танці тематично були різноманітними. Основним джерелом сюжетів була трудова діяльність (полювання, землеробство, скотарство). Побутові безсюжетні танці - тематично-образні; основою їх були емоційні переживання [117, с. 174?176 ].

Отже, розвиток трудової діяльності людини викликав до життя найдавніші пантомімічно-хореографічні дійства. Вони були результатом поєднання діяльності людської свідомості й творчого вираження, які народжували художньо-образні уявлення та визначали синкретичний характер танцювальних дійств. Усі види художньої творчості (танець, пантоміма, акторське, музичне, словесне, образотворче мистецтва) тісно переплітались і були безпосередньо пов'язані з матеріальним виробництвом та споживанням (полювання, рибна ловля, скотарство, землеробство) [ 238, с. 165].

Розвиток абстрактного мислення та нових уявлень про світ привів до появи в танцях геометричних мотивів. Найдавнішим і найпоширенішим було коло - зручна форма масового танцю, а також символіка руху Сонця, Місяця. Результатом появи святилищ, де виконувалися тотемні танці, були їхня канонізація та систематизація, що дало змогу зафіксувати найдавніші обрядово-культові форми пластики [244, с. 19?22].

Танці первісних племен являли собою характерні твори фольклору, призначені для загально-масового виконання. Танці були створені на основі певних культово-побутових традицій, проте значне місце посідала імпровізація. Життєздатність первісних танців залежала від їх яскравості й повноти віддзеркалювання пластичної інтонації та емоційного настрою свого часу. Знання загальних рис первісних танців дає право проаналізувати подальший розвиток систем чоловічого і жіночого танцю, їх видів, жанрів і запису. Первісний танець, дав поштовх до зародження і розвитку етнічного й фольклорного танців, а також створив прості танцювальні форми, синкретичний характер дійств і видовищ, форми запису танцю і вивчення його техніки.

Соціокультурна характеристика давньосхідних цивілізацій. Доба Давнього Світу охоплює період від початку Єгипетської цивілізації до падіння західної Римської імперії. Рабовласницькі держави Давнього Сходу зробили значний внесок в історію людства: вони навчились обробляти залізо, добувати сталь, скло та вироби з нього, винайшли компас, папір, порох, створили писемність, законодавство. Саме там встановлені монотеїстичні та пантеїстичні форми релігії, теократичний, деспотично-імперський державний устрій, там же окреслились особливості основних видів мистецтва (образотворче, музика, танець). Досягнення давньосхідних держав стали основою подальшого розвитку країн Сходу, справили сильний вплив на колиску європейської цивілізації - Давню Елладу (Грецію) і Давній Рим (Італію) [132, с. 255?259].

Наприкінці V-IV тис. до н.е. в історії людства починається новий етап - з'являються перші цивілізації, які різко відрізняються від первісних суспільств. Найважливішою характерною рисою нового рівня суспільства стало створення рабовласницьких держав, які виникають на широкій території від Середземномор'я до Тихого океану, а також на американському континенті. Історію Давнього Світу, час, коли танцювальне мистецтво мало змогу проявити себе професійно, умовно поділити на два етапи: 100 р. до н.е. - 1000 р. до н.е. (доба розквіту давніх держав - Давній Єгипет, Давня Мессапотамія, Давній Китай Давня Індія); 1000 р. до н.е. - 200 р. до н.е. (доба пізньої давнини - Ізраїль, Фінікія, Ассирія, Вавилон, Давня Індія, Давній Китай, Давня Персія) [65, с. 21].

Розвиток культури безпосередньо пов'язаний з процесами розвитку продуктивного виробництва, матеріальним і духовним розшаруванням суспільства, освоєнням нових культурних надбань. Найдавніші з них (країни Сходу, антична Еллада (Греція) та Рим (Італія) характеризуються швидким зростаннями обсягів виробництва, підвищенням рівня життя людей, перетворенням мистецтва у самостійну форму діяльності. Контакти між Далеким і Близьким Сходом були досить слабкими, що обумовило різноманітність та унікальність їх культури й мистецтва. Культура і мистецтво Давньосхідних держав були тісно пов'язані з релігією, і в дійсності задовольняло її потреби [85, с. 21?23]. Високого розвитку в мистецтві Давньосхідних держав сягнули архітектура та скульптура, частково живопис, у менший мірі - музичне та візуальне танцювальне мистецтво [132, с. 260?261].

Танець Давнього Єгипту (1500 р. до н.е. - 30 р. до н.е.) Будучи теократичною монархією, Давній Єгипет мав досить обмежену танцювальну культуру. Ми проаналізуємо розвиток танцю періоду «Нового царства», «Пізнього», «Птоломейського». Насамперед, це храмові та релегійно-святкові танці - релігійні церемонії, святкові й похоронні обряди, таємничо-магічні ритуали жерців та жриць. Головними виконавцями були жерці та жриці, а також служники храмів. Серед таких танців слід виокремити астральний танець (зображення небесних світил і їх руху у Всесвіті) та божественний танець - прославлення Озіріса, Гора, Ізіди, Анубіса, Сета, Птаха, Амона-Ра, Апіса, які супроводжувалися рухливими картинами пишного дійства у виконанні танцівників, жерців і жриць (нині це справедливо можна було б назвати балетом) [215, с. 41-45 ].

Іншою розвиненою танцювальною формою були побутові танці - розважально-придворні й народні. Перші мали світський характер і були прийняті при дворі фараонів та аристократії. До них належали побутово-ритуальні (міміка з танцями), у яких танець виконував сам фараон при призначенні на міністерську посаду поважних єгиптян; побутово-розважальні, святкові (пантомімічно-театральні), призначені фараоном чи його двором пишні танцювальні дійства - вистави для задоволення. Другі ж були поширені серед селян і ремісників, наприклад, весільні, поховальні танці (співи з танцями). Свідоцтва про танці Давнього Єгипту ми маємо з літературних джерел - «Книги мертвих», єгипетських міфів, а також живопису давньоєгипетських храмів (Абу Сембал, Карнак, Луксор). Важливо наголосити, що танець, форми, рухи, позиції (як і культура і мистецтво Єгипту взагалі) наклав свій відбиток на культуру Давньої Греції, будучи для неї певним зразком [215, с. 37-40 ] Танець у Давньому Єгипті носив назву т'єреф [215, с. 43]. Танцювальна техніка була схожа із сучасною. Рухи були виразні, змістовні, плавні; застосування стрибків вважалося дикунським. Єгиптянам був відомий ріrrouettе, port de bras, petit et grand sautй; балетні форми - pas marchй, pas couru, раs dе deuх, раs trоіс, раs de quatre. Стилізація давньоєгипетського танцю знайшла своє місце у творчості представників академічного балету - Маріуса Петіпа «Дочка Фараона», сучасного балету - Михайла Фокіна «Клеопатра, або Єгипетські ночі», а також серед представників модерн-танцю (Рут Сен-Дені і Теда Шоуна, Марти Грем).

Танець Давньої Персії (Ірану) (560 р. до н.е. - 640 р. н.е.) Персія була зороастрійською монархічною державою з певними проявами федералізму, а також мала своєрідну давню танцювальну культуру, у якій відобразилася культурна спадщина давніх держав Месопотамії (Шумер-Аккад, Ассирія, Вавилон). У Персії танець був дуже поширеним видом мистецтва, передусім за часів перських царів Ахеменідів (560 р. до н. е. - 330 р. до н.е.), держав Селевкідів і Парфян (310 р. до н.е. - 225 р. н.е.), Ірану Сассанідів (225-640 рр.) [244, с.28]

Згідно з історичними джерелами з культури і мистецтва того часу, у Персії були поширені такі форми танцю: театралізовано-танцювальні містерії, ритуальні танці, розважальні танці, конкурсні танці при царському дворі (Ксеркса, Дарія), храмові танці та народні танці. Як в Індії та Китаї ці форми танців стали основою складання «Іранського класичного танцю», а також вплинули на розвиток східного танцю взагалі [Шариков С. 28].

Танець Давньої Індії (800 р. до н.е. - 550 н.е.). Подібно до танцю в Єгипті танцювальне мистецтво Індії носило переважно релігійний характер і відрізнялося досить вираженим окультним забарвленням. Ми проаналізуємо танець періода від «Упанішад» до кінця «Гуптської держави». Спираючись на свідоцтва пам'яток мистецтва та культури Давньої Індії, давньоіндійські танці можна також поділити на храмові, розважальні та побутові.

Храмові танці - релігійно-танцювальні церемонії, окультно-магічні ритуали індійського чи буддистського походження [215, с. 64-69]. Жерці (брахмани) засновували при храмах танцювальні інститути баядерок, де посвячення в служниці храму - «девадассі» - супроводжувалося певною танцювальною церемонією. Техніка танців не мала майже нічого спільного із сьогоденною балетною технікою. Розвивалася гнучкість корпуса, різноманітні маніпуляції руками. Доля баядерок визначалася, як звичайно, ще при народженні, коли пристрасні шамани у стані трансу проголошували дівчинку обранкою божества. Новонароджені ж хлопці за таких же умов проголошувалися храмовими музиками. Усе своє життя баядерка служила у храмі, виконуючи ритуальні танці на честь того чи іншого божества. Баядерки також повинні були виступати в заможних людей на святах, куди їх спеціально запрошували.

Розважальні танці - танці царів й аристократії і танці народу. Вони також найчастіше виконувалися баядерками. Сам танець чи танцювальні церемонії носили театрально-пантомімічний характер, мали чіткий сюжет і супроводжувалися співом, танцем та музикою. Того ж часу в Індії були закладені основи «Індійського класичного танцю» (Бхарат Натьям, Оддисі, Катхак, Кучінуді).

Побутові танці - танці факірів (жебрацька секта). Танець виконувався в оголеному вигляді, супроводжувався стогоном і виттям, пульсуючими рухами стегон, спини й рук. У танці також могла використовуватися зброя - невеликі гострі кинджали, якими факіри під час екзальтації наносили собі порізи та рани, з яких лилася кров. Танець тривав доти, доки хтось із глядачів не кидав виконавцеві гроші.

Також факіри проводили й дресирувальні вистави зі зміями - пітонами, кобрами, гадюками, яких обмотували навколо тіла. Найпоширенішим номером була гра на духовому інструменті і тоді кобра виповзала з глечика, ледве коливаючись у такт музики. [244, с. 25-26] У давньоіндійському епосі ми знаходимо цікаву легенду щодо появи танців. Згідно з ученням індуїзму, богиня Бхавані, у захваті від того, що з'явилася на світ, віддала хвалу творцю, стрибаючи й танцюючи у просторі. Під час хореографічних справ з її черева вийшли три яйця, з яких виділилися три божества - Брахма, Вішну, Шива. Стилізація давньоіндійського танцю, його форми, рухи, сценічна манера та віртуозна техніка знайшла своє місце в академічному балеті Маріуса Петіпа («Баядерка» 1877 р.); індійської стилізації в модерн-танці Рут Сен-Дені; постмодерному балеті Моріса Бежара («Бхаті» 1968 р.).

Танець Давнього Китаю (770 р. до н.е. - 220 р. н.е.) На відміну від культури Єгипту та Індії, культура і мистецтво Китаю розвивалися незалежно від релігії і мали досить своєрідний та унікальний характер, не маючий спільного з мистецтвом країн Близького Сходу та Південної Азії через географічну віддаленість. Ми проаналізуємо танець періоду від династії «Джчоу» (770?249 рр. до н.е.) до кінця династії «Хань» (206 р. до н.е. ? 220 р. н.е.). Згадки про танець у Давньому Китаї ми знаходимо в пам'ятках мистецтва і культури. Ритуально-обрядові танці - форми танців, пов'язані з пантомімними святковими дійствами при дворі імператора, китайської аристократії, які є основою «Китайського класичного танцю».

Обрядово-побутові танці - це танці пов'язані з побутом, повсякденним життям і світобаченням: Іві-Мень (рухи хмарин), Та-кнем (великий круговорот), Та-гу (благодіяльний), Та-у (великий войовничий), У-гіонтзе (танець руху води). Для дітей існували «малі» танці. З 20 років дозволялися святкові танці: Фу-у (танець прапорів), Іу-у (танець білого пір'я), Гоанг (містичний птах), Мау-у (танець коров'ячого хвоста), Кань-у (танець зброї), Гень-у (танець людини) [215, с. 28-29]. Професійними танцівниками й виконавцями в Давньому Китаї вважалися мандарини [215, с. 31].

У добу династій «Цінь» і «Хань» 220 р. до н.е - 220 р. н.е давньокитайський танець набув певних змін: він уже не був повільним і спокійним, а набув обертових і стрибкових рухів. Естетика й етикет давньокитайського танцю відображали спокій і гармонію. Основою моралі були «стриманість душевних спрямувань». Танець у Давньому Китаї звався «У». [215, с. 27] Він був досить монотонним і плавним, без стрибків. Завдяки міміці та жестам рухи набували певного змісту і відповідали сюжету. При імператорському палаці була влаштована академія, якою завідували два музичні мандарини. Танцювальна освіта була обов'язковою для імператорської сім'ї та придворної аристократії. За соціальним статусом кожні верстви населення мали право на певну кількість танців: придворні - 6 танців, міністри та князі - 4 танці, вчені - 2 танці. Відхилення від цієї танцювальної регламентації не дозволялося.

Танець варварських королівств 430-750 рр.

Було б нелогічним не схарактеризувати танцювальне мистецтво варварських держав (остготів, лондгобадів, франків, вестготів, бургундів, баварів, тюрінгів, англосаксів), які почали з'являтися після з 450 р., а також під час занепаду і остаточного падіння Західно-Римської імперії у 476 р. Побутово-ритуальні танці варварських королів мали дикунський вигляд і були подібні до первісного танцю, або до танців сучасних аборигенів Австралії, Океанії, Африки. Побутовий танець виражав свята й урочисті події, ритуальний - поклоніння предкам, богам, природі, воїнам. Важливим у танці був символічний елемент і сильна емоційна репрезентація, експресивність у корпусі та рухах. Танець у варварських королівств, як звичайно, супроводжувався хоровим співом та ударними ритмами і духовою мелодією [215, с. 255?260].

2.1.2 Фольклорний, народний (класичний) танець

Народний танець ? фольклорний танець, який виконується у своєму природному середовищі і має певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми тощо. Фольклорний танець ? це стихійний прояв почуттів, настрою, емоцій, виконується в насамперед для себе, а потім ? для глядача (суспільства, групи).

Термін «народний танець» іноді застосовується до танців, які мають історичне значення в європейській культурі та історії. Для інших культур терміни «етнічний танець» або «традиційний танець» іноді використовуються, хоча («традиційний танець») може включати умови церемоніального танцю. Існує ціла низка таких сучасних танців, як хіп-хоп, які розвиваються спонтанно, але термін «народний танець», зазвичай, не застосовується до них, замість нього використовується термін «вуличні танці». Термін «народний танець» призначений для танців, які значною мірою пов'язані з традицією та зародились у ті часи, коли існували відмінності між танцями «простого народу» і танцями «вищого суспільства».

Терміни «етнічний танець» і «традиційний танець» використовуються, щоб підкреслити культурні корені танцю. У цьому сенсі майже всі народні танці є етнічними. Не всі етнічні танці є народними, наприклад, ритуальні танці або танці ритуального походження, не вважаються народними танцями. Ритуальні танці, зазвичай, називають «релігійними танцями» через їх призначення. Характерні особливості народного танцю почали формуватись у далекому минулому (див. 2.1.1. «Первісний танець, давньої східний, варварський танець»), це стосується пісень, танців, одягу і навіть зачіски. Перші танці виникли як прояв емоційних вражень від навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів, а пізніше ? жестів, що відображали певні трудові процеси (наприклад, деякі хороводи). Перший танець, як і пісня, виконував магічну роль, тому серед календарно-обрядових танців збереглося найбільше архаїчних рис [139, с. 30?39].

Іспанський народний танець. Народні танці Іспанії різноманітні і назви їх походять від назв провінцій, де ці танці були популярні. Батьківщини більшості народних танців - провінція Андалузія ? фламенко, аллегріас, солеарес, фарукка. У них застосовуються складні і різноманітні інструменти або чергування ударів підборів і шкарпеток, значна роль рук. Кастаньєти використовуються рідко і зазвичай жінками. Танці фламенко виконуються у супроводі гітари, вигуків, ударів в долоні. Розробка і регламентація національних танців призвела до утворення до кінця XVIII?XIX столітті іспанського класичного танцю, якого навчають у школах: болеро, сегідилья з Ла-Манчи, малагуэнья, хота з Валенсії, андалусійські петенерас, оле, панадерос. У XIX? на початку ХХ століття стали з'являтися балети, з використанням чи побудовані виключно на іспанських танцях: «Дон Кіхот» на музику Льва Мінкуса, хореографія Маріуса Петіпа (1869 р.), «Арагонська хота» на музику Михайла Глинки, хореографія Михайла Фокіна (1916), «Болеро» на музику Моріса Равеля з хореографією (1926 р. - Броніслави Ніжинської, 1961 р. - Моріса Бежара, 1997 р. - Аніко Рехвіашвілі).

У 30-х?80-х рр. ХХ століття отримали популярність танцівники фламенко ? Антоніа Мерсе (Архентинита), Пілар Лопес, Антоніо Руїс Соллер, Кармен Амайя, Антоніо Гадес. Коріння танцю «Фламенко» можна знайти в індійській, арабській, іспанській культурах. Фламенко відомий своїми радикальними рухами рук і ритмічним тупанням ніг[139, с. 278?279]. Танцюристи фламенко витрачають багато часу на опрацювання та вдосконалення часто тяжких танцювальних прийомів. Хоча не існує єдиного танцю фламенко, танцюристи повинні дотримуватися суворих меж ритмічних малюнків. Кроки танцюрист виконує залежно від традицій пісні, яка лунає. Можливо, найбільша радість у танці фламенко ? спостерігати особисто вирази й емоції танцівниці, які змінюються кілька разів упродовж одного спектаклю. Іспанські танцювальні форми є з одними у навчальних академічних дисциплінах характерного та народно-сценічного танцю з виховання артистів балету, викладачів хореографічних дисциплін, балетмейстерів. При вивченні іспанського танцю найчастіше у навчанні звертають увагу на форми танцю «фламенко», «пасадобль», «сапатеада», «хота» [327].

Італійський народний танець. Прийнято вважати, що національні танцювальні традиції в Італії зародилися в XIV столітті, так як раніше це були все-таки більш прості рухи, в яких не було чіткої закономірності і кодифицированности. У становленні танцювального мистецтва не обійшлося і без «заморських» вчителів: відомо, що у свій час знатні особи запрошували танцювальних майстрів Доменіко да П'яченца, Гьюгельмо Эбрео де Песарро, який були танцмейстерами при дворах Лоренцо Медичі та Ізабелли Д'Есте. Характерна особливість італійських танців - швидкість руху. Але незважаючи на швидкість, танцювальні pas досить прості. Називаються танцювальні pas в танцювальному спадщині Італії «Balli». Інша характерна особливість італійських танців ? постійні переходи з повною стопи на носок. Переходи ці символічні, і вони позначають зв'язок земної (коли танцюрист опускається на повну стопу) і божественного (коли піднімається на носок). Ми розглянемо лише два танця з багатьох італійських танців - сальтареллу і тарантеллу.

Тарантела (Tarantella), танець у супроводі гітари, тамбурина і кастаньєт поширений у Неаполі, Апулії, Калабрії і на Сицилії, музичний розмір ? 3/8, 6/8 такта. Згідно з однією з легенд, якщо людину вкусив павук тарантул, то уникнути зараження можна, лише танцюючи тарантелу протягом декількох годин. Жителі в Середньовіччі вірили, що саме ця комаха може заразити божевіллям. Музику для цього танцю грають на гітарі чи тамбурині, його можна танцювати в парі або соло. Люди утворюють коло, спочатку рухаються ритмічно в одну сторону, а потім повинні різко змінити напрямок. Зараз його також можна побачити на весіллях Незважаючи на те, що тарантела одержала широке поширення на всьому півдні Італії, класикою все ж вважається неаполітанська тарантела. У балетному мистецтві італійський танець представлений «неаполітанським танцем» з дивертисменту балету Петра Чайковського «Лебедине озеро», хореографія Маріуса Петіпа (1890 р.), балеті Рикардо Дріго «Арлекінада», хореографія Маріуса Петіпа (1900 р.), балетом Ігоря Стравінського «Пульчінелла», хореографія Леоніда Мясіна (1920 р.) а також неокласичною мініатюрою «Тарантела» Джорджа Баланчіна, на музику Луї Моро Готтшалька (1964 р.) Італійські танцювальні елементи є з одними у навчальних академічних дисциплінах характерного та народно-сценічного танцю з виховання артистів балету, викладачів хореографічних дисциплін, балетмейстерів [328].

Угорський народний танець. Угорська танцювальна спадщина вважається надбанням світової театрально-музичної культури. У різні часи на території Угорщини жили і творили такі великі композитори, як Бела Барток, Ференц Ліст, Іоган Брамс, Франц Шуберт. Особливістю угорської танцювальної музики є те, що вона надзвичайно мелодійна і наспівна, але, водночас - темпераментна й експресивна. Як звичайно, мелодія угорського танцю ділиться на дві частини. Перша частина ? це своєрідний вступ, широкий і мелодійний, а друга ? швидка і темпераментна. Музичний розмір угорського танцю ? 2/4 і 4/4 такта. Пісенно-танцювальний фольклор Угорщини дуже багатий і різноманітний. Коло сюжетів і тим для танців дуже широкий: це і обрядові, і військові, і трудові, і ігрові, і святково-календарні танці. З танців можна судити про чисельні деталі життя, характеру та побуту народу. Угорські танці бувають чоловічими, жіночими і змішаними, і пластика кожного з цих танців відрізняється. Найбільш складні чоловічі танці, в яких багато важких синкопованих рухів, численних танцювальних елементів ? стрибки, хлопання. Найбільш відомішим угорським танцем є - «чардаш» [325].

Чардаш (угор. csбrdбs, від csбrda ? «шинок, корчма») ? традиційний угорський народний танець з музичним розміром 2/4, 4/4 такта. Кожна мелодія чардашу, у 8-ому чи 16-ому тактів, має в наприкінці повну завершену каденцію з характерним і незмінним малюнком мелодії. Танець складається з двох контрастних частин, обидві чверті та в одному ладі ? повільної, патетичної (анданте), що супроводжує чоловічий круговий танець, угорською ? lassu та швидкої, стрімкої (allegro), що супроводжує запальний парний танець угорською ? friss. Для чардашу характерні гостра, часто синкопована ритміка, віртуозна імпровізація. Угорські танцювальні форми є з одними у навчальних академічних дисциплінах характерного та народно-сценічного танцю з виховання артистів балету, викладачів хореографічних дисциплін, балетмейстерів [139, с. 256].

Польський народний танець. Особливість польського фольклору в тому, що в ньому органічно переплітаються музика, танці й співи. П'ять народних танців ? краков'як, полонез, мазурка, оберек і куявяк. Причому у кожному регіоні танцюють власні краков'яки і мазурки, і для кожного танцю є власний костюм.

Мазурка походить від жителів історичної області Мазовії ? мазурів, у яких вперше з'явився цей танець. Музичний розмір ? 3/4 або 3/8, швидкий темп. Часті різкі акценти, які зміщуються на другу, а іноді й на третю частку такту. У XVII столітті мазурка увійшла в цикл польських селянських танців, а в XIX столітті набула поширення як бальний танець у країнах Європи і часто застосовувалась у балетних виставах - «Пахіта», «Лебедине озеро» [139, с. 308].

Куявяк ? лірична, повільна мазурка, три частковість яка близька до вальсової; танець-міркування або танець-спогад. Темп музики помірний; розмір 3/4 такта; мелодика плавна, характерні акценти на різних частках такту. Після куявяка часто виконується оберек. Оберек ? різновид мазура з вибагливішим ритмічним малюнком і характерним акцентом на третій частці кожного другого такту. Темп танцю швидкий, розмір 3/4 такта; на 3-й частці кожного 2-го такту ? гострий акцент, що супроводжується притупуванням. Оберек часто виконується після більш повільного ? куявяка. Краков'як, ? швидкий танець польського походження в 2/4 такта; форма двоколійна, мелодія жвавого характеру, часто має акцент на другий восьмий у такті, яка синкопрується з третьою. Ритм гострий, з частими синкопами. Виконується весело, темпераментно, з гордовитою поставою. Польські танцювальні форми є з одними у навчальних академічних дисциплінах характерного та народно-сценічного танцю з виховання артистів балету, викладачів хореографічних дисциплін, балетмейстерів [338].

Руський народний танець. Руський танець ? вид російського народного танцю. До російського танцю належіть хоровод, перепляс, бариня, кадриль, та ін.). У кожному районі ці танці видозмінюються за характером і манерою виконання і зазвичай мають власну назву, що походить від назви місцевості або танцювальної пісні. Музичний розмір зазвичай 2/4 або 6/8. такта. Руські танці є повільними і швидкими, з поступовим прискоренням темпу. Хороводи бувають жіночі і змішані. Виконуються частіше по колу, зазвичай супроводжуються піснею, іноді у вигляді діалогу учасників. «Перепляс» носить характер змагання. Для жіночого танцю характерні плавність, величавість, легке кокетство, гра з хустинкою; танець чоловіків відрізняється відвагою, спритністю, широтою, гумором. Руські хороводи, прикрашаючи собою наше сімейне життя. Коли жили наші предки вдома, вони займались іграми, танцями, хороводами; а коли були вони на війні, то оспівували батьківщину у своїх билинах. З веселих бенкетів Володимира пісні розносилися по всій Русі і переходили від роду до роду. Гусляри в старовину відкривали піснями великокняжі бенкети, так і заспівувачі і хороводниці складають хороводи і танці. Історія хороводів починається в переказах; а всі руські народні перекази говорять про минуле, як про теперішній час, без вказівок днів, і років; розповідають, що робили батьки і діди, не згадуючи ні місця дії, ні самих осіб [113, с. 7?11].

Руський танець носив імпровізаційний характер. Не було регламентовано і пересування танцюристів по танцювальному полю: кожен міг зайняти місце, яке йому хотілося. В основі руського танцю лежало кілька характерних прийомів. Одним з найпоширеним був крок, який складався з безлічі елементів, зокрема, з присідань, підйому навшпиньки та ін. Найпопулярнішим був трикрок, при якому танцюрист робив три кроки, які вкладались у три перші вісімки двох четвертного такту. Поширеним варіантом кроку були дрібушки, тобто швидкі вистукування ногами на одному місці. Танцювальний крок міг супроводжуватися погойдуваннями стегнами, що було найхарактерніше для жіночих танців. Танців хлопці і дівчата навчалися змалечку. Вони спостерігали за старшими на святах і весіллях, тут же пробуючи. З віком навички шліфувалися, вигадували нові «чудернацькі кренделі». Танцюристи намагалися не тільки повторити, але щось своє придумати. Звідси і велика різноманітність самобутніх руських танців. Змагаючись у танці, молодь красувалася спритністю, відвагою і чарівністю, святковим убранням. Хлопці і дівчата придивлялись один до одного. І щоб сподобатися, намагались і в танцях показати себе. Ми коротко розглянемо трепак і руську кадриль [113, с. 86?87].

Трепак ? старовинний руський народний танець. Виконується у швидкому темпі у двочастковому розмірі. Основні рухи ? дробові кроки і притупування. Рухи вигадувалися виконавцем на ходу. За властивостями має багато спільного з камаринскою і баринею: або одиничний чоловічий танець, або «перепляс». Але, на відміну від них, трепак свого загальноприйнятого наспіву не мав [211, с. 7?9; с. 76; 103?104].

Російська кадриль має різноманітні форми і принципи побудови, а також досить складні за композицією й технікою виконання фігури. За формою побудови можна виділити три групи кадрилей: квадратні або кутові, де пари стоять по сторонах квадрата (їх зазвичай чотири) і рух здійснюється хрест-навхрест або по діагоналі; лінійні або дворядні, в яких можуть брати участь до 16 пар і навіть більше. Для композиції лінійної кадрилі характерний рух двох ліній танцюристів назустріч один одному; колові ? у них танцюють 4, 6 або 8 пар. Рух здійснюється по колу, іноді до центра кола і тому у великому колі. Фігури в руській кадрилі можуть мати назви, пов'язані з характером виконуваного руху або малюнком танцю: проходочка, знайомство, крутія, зірочка, ворота та ін. Між фігурами існують паузи. Фігури оголошуються ведучим чи дається знак для їх виконання ? хусткою або притупуванням. Руські танцювальні елементи є одними з форм навчальних академічних дисциплін характерного та народно-сценічного танцю з виховання артистів балету, викладачів хореографічних дисциплін, балетмейстерів [113, с. 125?130].

Український народний танець. Специфіка життя стародавніх східнослов'янських племен ? древлян, дреговичів, в'ятичів, сіверян, волинян, білих хорватів, бужан та інших ? служила за основу самобутньому, оригінальному, хореографічному мистецтву українського народу. Усі обряди, магічні звернення, заклинання і т. п. безпосередньо залежали і були органічно пов'язані із землеробством і анімалістичним культом. Танцювальні рухи характерні для гопака, козачка, метелиці, формують основу танців Центральної України, визначають головні національні особливості української народної хореографії, якщо подивитись українські хороводи і сюжетні танці, легко помітити, що серед цих творів є однойменні твори. Усі українські народні танці, які збереглись у художньому побуті народу, виконують під музичний супровід. Український народ створив власне незвичайне, оригінальне хореографічне мистецтво, яке займає одне з провідних місць у світовій духовній культурі.

Першу класифікацію українських танців запропонував Василь Верховинець, поділивши всі українські танці на масові, парні й сольні. [55, с. 7?8] Музикознавці класифікують їх за характером музичного супроводу: гопаки, козачки, польки, мазурки, кадрилі тощо. Між хореографами побутує класифікація і за назвами танців; рибка, коваль, швець, горлиця тощо. Андрій Гуменюк у книжці «Українські народні танці» поділяє їх на хороводи, сюжетні й побутові. [74, с. 9?15]

Говорячи про українські народні танці, слід зазначити, що часто один і той же танець у різних місцевостях може мати різні назви. Наприклад, такий відомий нині український танець як гопак має інші назви: гоцак, козак, козачок, тропак та інші. Крім назв танців, у народі існує ряд назв танцювальних рухів. Василь Верховинець записав кілька з них: доріжка, присядки, навприсядки, вихиляси, «бач, як заплів» (пізніше названа плетінкою), «от завернув», «от загріба», плазунець. Нині відомі й інші народні назви рухів: гопаки, витинанки, підскоки, підтупи, дрібні скоки, тропаки, закрутки, голубці тощо. Переважна більшість українських танців побудована на одних і тих же рухах, які витворилися з національного темпераменту, місцевого колориту, одягу тощо. За характером музики та рухів українські народні танці можна поділити на три групи: метелиці, гопаки, козачки; коломийки, гуцулки, верховини, польки та кадрилі [74, с. 16?24].

Гопак, назва танцю походить від дієслова гопати (плигати, скакати). Танець в основному імпровізаційний. У народі його танцюють так, щоб виконавці один одному не заважали. У танці використовують широкі стрибки, присядки і всілякі складні кружляння. Танцюристи намагаються виконати їх якнайкраще. Між ними розпочинається своєрідне змагання, яке за своїм характером нагадує російський перепляс. Гопак виник у козацькому побуті й спочатку виконувався лише чоловіками. Тепер його танцюють разом з чоловіками і жінки. Гопак може виконувати один (обов'язково чоловік), два, три і більше танцюристів. У сценічній обробці він має відповідну композиційну структуру, яка складається з окремих танцювальних фігур, що, чергуючись, утворюють його орнаментальний малюнок. Проте гопак завжди відзначається героїчним забарвленням. Мелодії гопаків, узагальнюючи ідейно-емоційний зміст танцю, у цілому під час його виконання часто змінюють свій характер: то вони звучать мужньо і героїчно, то радісно й запально. Тут усе залежить від того, яку рису вдачі людини змальовано в хореографічному епізоді тієї чи іншої фігури гопака. Мелодій гопаків дуже багато. Частина з них є пісенними мелодіями типу «Від Києва до Лубен» або «Гоп, мої гречаники». Основу їх становить інструментальна народна музика. Значна частина мелодій гопаків виконується для слухання. Гопаки зустрічаються в операх ? «Сорочинському ярмарку» Михайло Мусоргського, «Мазепі» Петра Чайковського, «Травнева ночі» М. Римського-Корсакова, «Запорожці за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського та інших, а також у балетах «Тарасі Бульбі» Володимирі Соловйова-Сєдого, «Марусі Богуславці» Анатолія Свєчнікова [74, с. 191?194].

Козачок, назва цього танцю пов'язана з життям воїнів-козаків. Його побутування, як свідчать різні джерела, належить до далекого минулого. На відміну від гопаків козачки виконуються у швидкому і дуже швидкому темпі. Танцювальні рухи вимагають від виконавців бісерної техніки. Виконуючи припадання (доріжки), тинки, колупалочки, вірьовочки, присядки, голубці, зірочки, ланцюжки та інші рухи і композиційні елементи, використані в загальній композиції козачка, танцюристи вихорем проносяться перед глядачем. Живе сплетіння цих рухів у різних фігурах утворює вишуканий хореографічний малюнок. У козачку, як і в гопаку, широко застосовується змагання між окремими виконавцями і навіть групами. Загальна композиція має давні традиції щодо послідовності чергування окремих фігур і їх повторень. Саме цим козачок і відрізняється від гопака. Танець виконують здебільшого без імпровізації. Найменша кількість виконавців козачка ? пара. Основне навантаження при виконанні падає на жіночу партію. Оптимізм, радість, нестримні веселощі ? ці риси вдачі української молоді стали основою емоційного змісту численних мелодій козачків. Характерна ознака мелодій козачків ? їх дрібний (бісерний) ритмічний малюнок. У мелодіях козачків найбільшою мірою варіаційна розробляється ритмічна формула дактиля. Вона й визначає основну ритмічну якість мелодій цього танцю. В ритмо-кадансі, якими закінчуються мелодії козачків, вживається роздрібнений дактиль із застосуванням форшлагу. Це ритмічне угрупування виявляється в такій формі: 2/4 такта. Мелодії козачків настільки емоційно виразні та яскраві з художнього боку, що завжди привертали увагу митців України, Росії, Польщі та інших країн [74, с. 195?200].

Коломийка, на відміну від інших народних танців, збереглась до останнього часу як коломийка-пісня, коломийка ? інструментальна п'єса і коло-мийка-танець. Дуже часто в народі всі ці різновиди коломийок об'єднані в одне ціле: танцюють її під спів хору в супроводі оркестру. Отже, коломийка є однією з форм синтетичної народної творчості. Текст коломийок за змістом найрізноманітніший. Він складається з окремих строф (куплетів). Кожна строфа ? це коротка зарисовка типового конкретного моменту, взятого з навколишньої дійсності. Зміст зарисовок охоплює найрізноманітніші прояви життя народу в певних історичних умовах. Коломийка є одним з дуже цікавих танців. Вона відзначається багатством танцювальних рухів, вражає глядача яскравим оригінальним колоритом, властивим населенню західних областей України (Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина). У давнішій формі коломийки вихідною позицією було коло, а в сучасній -- ряд. Основним композиційним елементом слід вважати коло, яке поступово розпадається на менші кола, доходячи до пари в колі. Значне місце в коломийці займає так званий хрещик, під час виконання якого дівчата і хлопці міняються місцями [74, с. 225?233].

Основними танцювальними рухами, які використовуються в цьому танці, є зірниця, присядка, мережка, тропак, ножиці. Для коломийки характерні жвавий темп виконання, бадьорий настрій, яскравість орнаментального хореографічного малюнку. Мелодії коломийок за способом виконання поділяються на три групи: вокальні, вокально-інструментальні та інструментальні. В останніх повністю збережено їх вокальну суть, проте вони відзначаються ширшим діапазоном, подрібненою ритмікою, широким застосуванням синкопованих ритмів і різноманітних прикрас (мерлізмів). Коломийковий вірш має чотирнадцять складів, які утворюють піввірш. Якщо взяти текст коломийки з двох рядків, то типову їх ритмічну будову можна показати такою формулою: 2 (4 + 4) + (3 + 3). Музичні періоди як вокальних, так і інструментальних мелодій коломийок закінчуються типовими для цього танцю ритмо-кадансами. Мелодії коломийок, як і інших побутових танців, широко використовують композитори у своїх творах. Яскраві, оригінальні ладово-інтонаційною і ритмічною будовою коломийки зустрічаються в симфонічних композиціях Романа Симовича, «Гуцульській рапсодії» Георгія Майбороди, поемі «Возз'єднання» Бориса Лятошинського, «Закарпатських ескізах» Вадима Гомоляки. Українські танцювальні елементи є одними з форми у навчальних академічних дисциплінах характерного та народно-сценічного танцю з виховання артистів балету, викладачів хореографічних дисциплін, балетмейстерів [4, с. 34?35].

Білоруські народні танці. Білоруська національна хореографія зберегла багату творчу спадщина минулого. Найпопулярніші білоруські народні танці ? лявоніха, крижачок, юрачка, полька-янка, чарот, таукачикі, чобати, лянок, кола, бульба, ручнікі, млинок, касци, козачка, мяцеліца, мікіта, дударикі, бичок, казирі. Особливість білоруського танцю динамічність і життєрадісність, емоційність і колективний характер виконання [235, с. 148?160].