Мистецтвознавча наука хореологія як феномен художньої культури. Історія та художня практика хореографічної культури

Наприкінці XIII століття мандрівні жонглери осідають у європейських містах - Парижі, Діжоні, Антверпені, Лондоні, Любеку, Мюнхені, Празі, Толедо, Венеції, Флоренції, після чого починається їх розподіл за спеціальностями. Спочатку виділяються музиканти та виробники музичних інструментів. Вони засновують власний музичний цех у 1297 р. Згодом, інша частина жонглерів засновує танцювальний цех із танцівників-акробатів у 1321 р. 1338 р. жонглери-танцівники та жонглери-інструменталісти починають називати себе менестрелями, поступово відокремлюючись від «низового» жонглерства. Упродовж XV ст. диференціація жонглерства призвела до появи різних категорій жонглерів. Перша вища категорія - менестрелі: об'єднання майстрів танцю і співу, акробатики, жонглювання, а також цех інструменталістів. Друга нища категорія - морескери, ярмаркові плясуни, актори й співаки [27, с. 94?95].

Отже, за часів Середньовіччя відбувся дуже прогресивний історичний процес розвитку танцювального мистецтва. Нащадки мімів Стародавнього Риму та гістріонів Візантії - жонглери не тільки зберегли, а навіть примножили досягнення танцювального мистецтва Античності. Упродовж XI-XV століть у деяких країнах Західної Європи (насамперед Іспанії, Португалії, Австрії) мистецтво жонглерів переслідувалося та нищилося церковно-релігійними структурами. Церква стежила, щоб людина була носієм цнотливості й аскетизму. Хоч для підтримання власного авторитету і влади над суспільством римо-католицька церква дозволяла, лише релегійно-театральні містерії на біблійні сюжети [244, с. 83?86].

2.2.3 Академічний танець і балет - ренесанс, бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм

Ренесанс (фр. Renaissance - відродження) - культурно-філософський рух, напрям і стиль кінця Пізнього Середньовіччя та початку доби Нового часу 1260-1650 рр., що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину і відродження традицій Античності. Його родоначальниками виступили Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо в літературі; Джотто Дібінтоно, Мазаччо у живописі. У художній культурі мистецтво Ренесансу умовно поділяють так: італійський ренесанс 1260-1620 рр.: проторенесанс 1260-1390 рр.; ранній ренесанс 1390-1450 рр.; високий ренесанс 1450-1560 рр.; маньєризм (пізній ренесанс) 1540-1620 рр.; ренесанс у Португалії - монуеліно (архітектура, скульптура, живопис) 1485?1580 рр.; ренесанс в Іспанії - ерререско (архітектура, живопис - Ель Греко) 1520?1630 рр.; північний ренесанс 1430-1650 рр.: Франція - фонтенбло (архітектура, скульптура, живопис) 1515?1630 рр., Велика Британія - тюдор (архітектура) 1510?1630, Німеччина - везер (архітектура) 1520?1620 рр., Німеччина й Австрія - дунай (живопис) 1510?1550 рр. [85, с. 152?152].

Ренесанс виник, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV-XV століттях відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладались у середньовічну філософсько-богословську систему. Творчість діячів періоду Високого ренесансу переповнена вірою в безмежні можливості людини, її волі і розуму, запереченням схоластики й аскетизму. Це епоха нових географічних відкриттів - подорож до Індії, навколо Африки, Васко да Гамою 1489 р., відкриття Америки Христофором Колумбом 1492 р., кругосвітнє плавання Фердинанда Магеллана 1527 р.

Розвиток мистецтва: в архітектурі ? створення великої кількості світських будівель в Італії (палац Медичі, собор св. Петра), Іспанії (Ескуріал), Франції (палаци Лувр, Шамбор, Фонтенбло), Великій Британії (палаци Хемптон-корт, Хетвіл-хауз), Німеччині (Аугсбурзька, Бременська, Лейпцизька ратуші). У живописі відображення ? всього багатства дійсності новими художніми засобами, зображення людського тіла, серед іншого й оголеного; в Італії - Сандро Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буанаротті, Рафаель Санті, Тиціан Вечеліо; у Німеччині ? Альбрехт Дюрер, Ганс Гольбейн; в Нідерландах - Ян ван Ейк, Ієронім Босх, Пітер Брейгель.

Характерними ознаками культури ренесансу є: світський і нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом; відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була частково забута в середні віки; створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків; повернення філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень ренесансу; широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування; переміщення людини як основної цінності в центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки. Головним критерієм культури доби Ренесансу, мистецтва, науки, політики, економіки доби Ренесансу був гуманізм, філософія та погляди якого почали вичерпувати себе на початку XVII століття. На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст [65, с. 141?145 ].

Гуманізм - визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі доби Ренесансу, право на щастя в житті і вільний вияв природних почуттів і здібностей. Гуманізм ? це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.

Танець Ренесансу спирався на народну творчість. Обидві ці тенденції були істотні для балету, який у добу Ренесансу тільки починав зароджуватися. Елементи балету виникли в Італії в синтетичних видовищах (спів, драматургія, музика, танець), що супроводжували свята - ходу, маскаради, карнавали. В Італії, а пізніше у Франції, Англії та інших країнах, такі видовища влаштовувалися при королівських дворах. Вони містили традиційні побутові танці і виконувались аматорами, однак згодом організація таких вистав набула професійного характеру.

З'являлися професійні організатори видовищ - festaiuoli (від італ. festіа - свято). Вони систематично включали до вистав алегоричні і міфологічні пантоміми, пасторалі, інтермедії. Танцювальні фрагменти носили, вірогідно, сюїтний характер, їх ускладнення вело до вдосконалення техніки сценічного танцю, який відокремлювався від побутового, вбираючи в себе найрізноманітніші форми - від народних танців чи мистецтва жонглерів до обрядових.

Став виникати «фігурний, або геометричний танець» (у первісному значенні - виразний). Святкові видовища згодом набули сюжетного характеру в Італії («Бал Геркулеса», 1473 р., Рим, постановник П'єтро Ріоріо; «Хореографічний бенкет», 1489 р., Тортоне, при дворі Бергонціо ді Ботто під час одруження герцога Міланського; «Свято - рай», 1496 р., Мілан, при дворі герцога Людовіка Моро; танцювально-театральні дійства, бали-свята у Флоренції при дворі Лоренцо I Медичі (Чудовому). Проте в добу Ренесансу балет не набув автономії в мистецтві, на відміну від літератури, живопису, скульптури, архітектури, частково музики [61, с.12].

Європейський балет виник у добу Відродження у XV-XVI століття термін «балет» був запроваджений у середині XV століття першим теоретиком, професійним викладачем танцю Доменіко да П'яченцо. Проте вже в середині століття народні та світські свята й церковні дійства містили елементи майбутніх театральних вистав із танцями. У XIV-XV столітті в Італії йшов процес формування світського (бального) танцю на основі народного танцю, а потім його професіоналізації; з'явилися перші танцмейстери, у чиїх трактатах установлювалися правила. Так формувалася професійна танцювальна школа, яка зіграла велику роль у становленні балету. У XV-XVI століттях танець піддавався театралізації, виникаючи в змішаних видовищах, на придворних святах у вигляді сценок (мореска) та інтермедії, стаючи частиною вистав нових жанрів (італійської музики, театру XVI століття - пасторалі, опери) [120, с.22].

Мореска (італ. moreschа, ісп. mоrіzса, фр. moresquerе буквально - мавританський танець) - музична танцювальна сценка. За традицією, танцівнику - «мавру» (з обличчям, вимазаним темною фарбою, з дерев'яним мечем і щитом) до ніг прив'язували дзвіночки. У багатьох європейських країнах мореска вважалася національним видовищем. У добу Ренесансу мореска спочатку перекочувала в придворні (інтермедії, момерії, маски), а пізніше в театральні вистави. Тут мореска втратила прикмети народної гри (аж до втрати маски «мавра») і перетворилась у фігурний танець урочистого характеру. У XVII столітті мореска ввійшла до музичного театру (наприклад, фінал опери «Орфей» Клаудіо Монтеверді, 1607 р.). Виконавці морески носили назву мореск'єрів [27, с. 97?105].

Комедія дель арте (італ. commedia dell'arte), або комедія маски - вид італійська народного майданного театру, виступи, які були створені методом імпровізації, на основі сценарію, який містить короткий сюжет, за участю акторів, одягнені в маски. Трупи, які грали комедію маски, були першими професійним театральними трупами в Європі, де закладались основи акторської майстерності, пантоміми та професійного танцю. Головні герої: Панталоне - старий скупий купець; Лікар - старий лікар-юрист; Брігелла - розумний слуга; Арлекін - хитрий слуга; Скарамуш - хвальковитий вояка боягуз; Пульчінелла - дурний слуга; Коломбіна - служниця; П'єро - нещасний коханець, невдалий суперник Арлекіна.

Катерина Медичі (1519-1589 рр.) ? французька королева, за батьком герцогиня Урбінська, за матір'ю герцогиня Овернська. Правителька Франції у 1559-1589 рр. Починаючи з 30-х років XVI ст. запрошувала італійських майстрів до французького двору, була покровителькою та меценаткою архітекторів, живописців, скульпторів, ювелірів, музикантів. Особисто дбала та керувала архітектурним і садово-парковим будівництвом палаців-замків - Фонтенбло, Шомбор, Шенонсо, Сен-Жермен, Лувр. За її правління до Франції приїздило багато вчителів танцю, багато з них були вихованцями Помпео Діобоно, Чезаре Негрі, Фабріціо Каррозо. Перша звернулась до балетного принципу ? поєднання драматичного сюжету, музики, співу та професійного танцю в єдине ціле дійство. Завдяки її зусиллям, саме у Франції з'явився перший балет [244, с. 93?94].

Справжнє об'єднання віршів, співу, музики і танцю в єдине драматургічне осмислене видовище склалося лише в 70-80-х- рр. XVI століття у Франції на честь проголошення польським королем Анрі Анжуйського та його від'їзду до Польщі ? було поставлено «Балет польських послів» (1573 р.). Першою придворною балетною виставою доби Ренесансу, яка поєднувала в собі музику, слово і танець та була об'єднана єдиною дією, є балет «Церцея чи Комедійний балет Королеви» («Вallet Соmiquе dе Lа Rеіпе»), який був поставлений у Франції італійським балетмейстером Бальтазаріні ді Буджайо (окремі танці були поставлені Чезаре Негрі) на замовлення Катерини Медичі та Анрі III Валуа, для весілля фаворита короля герцога де Жуаєза. Основою балету послужив сюжет Гомера «Одіссея». Композиторами виступив Луї Больє і Жан Сальмон, сценарій і вірші написав Ла Шене. Прем'єра відбулася 15 жовтня 1581 року у Бурбонському палаці в Парижі. Партії Цирцеї, Юпітера, Меркурія, наяд, сатирів та інші виконувалися принцами королівського дому, аристократами, придворними танцівниками. Ця вистава, у якій поєднувалися музика, спів, комедійні епізоди (слово «комедійний» вживалося у значенні «драматичний»), в історії балетного театру розглядається як перше балетне дійство.

Серед інших балетів доби Ренесансу слід відзначити балети-інтермедії «Слава», «Астрея» (Флоренція, 1608 р.); балет-дивертисмент «Танці Амурів» (Флоренція, 1608 р.); балети «Боротьба краси» (Флоренція, 1616), «Правда - ворог личини» (Турин, 1634 р.), «Тріумф Міневри» (Париж, 1615 р.), «Феї Сен-Жерменського лісу» (Париж, 1625 р.), «Благоденство» (Париж, 1639 р.), «Торжество французької зброї» (Париж, 1641 р.) [120, с. 61?63].

Приватні танцювальні школи XV-XVI століття існували лише в італійських містах у Римі, Флоренції, Мілані, Сієні, Турині, Неаполі, Падуї, Мантуї, але найважливішим стало заснування першої професійної школи танцю в Мілані 1554 р., ? Помпео Діобоно, розвиток якої продовжив в Італії та Франції Чезаре Негрі. Ця школа сприяла професійному розвитку методів викладання та навчання танцю, в особі Чезаре Негрі та Фабріціо Каррозо, практиків і теоретиків танцю від якої бере свій початок Італійська академічна школа класичного танцю. Ними були розроблені та систематизовані певні рухи: стрибки - tempo saltato (tamps levй sautй), gargoliatto (gargouillae), scivolata (pas glissade), getare (pas jetй), capriola (cabriole), frullare (entrechat), позиції - posizioni dei braccia y piedi (positions des bras et des pieds), оберти - piroetta (pirouette), giro (tour) тощо [244, с. 91?95].

Новий час (1450-1910 рр.) тривав від періоду Великих географічних відкриттів до початку Першої світової війни. Таким чином, цей проміжок часу відмічений початком формування і розвитку капіталістичного суспільства.

На першому етапі 1450-1660 рр. ? мистецтво високого та північного ренесансу, формування абсолютних монархій і централізованих держав - Британія, Нідерланди, Іспанія, Португалія, Австрія, Данія, Швеція, Росія. Великі географічні відкриття і початок колонізації Америки, Африки, Азії. Поява бірж, розвиток фермерського господарства, поява нової форми організації виробництва - мануфактури. Буржуазні революції в Нідерландах (1566-1608 рр.) та Великій Британії (1642-1653 рр.). Реформація та поява протестантизму в Західній Європі - англіканство, лютеранство, кальвінізм, баптизм. Розвиток науки - ескіз літального апарата Леонарда да Вінчі, геліоцентрична система світу Миколи Коперника, побудова телескопа Галілео Галілеєм. Зародження філософії «Нового часу» - емпіризм Френсіса Бекона (досвід від дослідження за певними об'єктами і процесами до загальних законів, який передає знання (індуктивний метод); раціоналізм Рене Декарта (думка та логічний аналіз і висновки, дають відповіді (дедуктивний метод). Початок мистецтва бароко - Лоренцо Берніні, Франческо Бароміні, Мікеланджело Караваджіо (Італія); Франсуа Монсар, Жак Лемерсьє, Ніколя Пуссен, Ле Во, Лебрен (Франція); Пітер-Пауль Рубенс, Антоніс Ван-Дейк (Бельгія); Рембрандт ван Рейн, Франц Хальс, Якоб ван Рейсдал, Ян Вермер (Нідерланди) [132, с. 270?271].

На другому етапі 1660-1790 рр. ? золотий вік абсолютних і просвітницьких монархій - Іспанія, Португалія, Франція, Австрія, Пруссія (Німеччина), Савойя (Італія), Росія, Польща, Данія, Швеція, Голландія (Нідерланди), Британія. Американська війна за незалежність 1775-1783 рр., поява нової держави США. Також Французька буржуазна революція 1789-1793 рр. До другої половини XVII століття Західна Європа втратила релігійну цілісність. Унаслідок Реформації і періоду тривалих релігійних війн у частині європейських країн панівною християнською конфесією став протестантизм - лютеранство, кальвінізм, англіканство, тоді як в інших державах католицизм зберіг домінантне становище. Між державами із різними релігіями встановився «modus vivendi», що означало толерантне ставлення до релігійних розбіжностей хоча б у межах усієї Європи, якщо не окремих країн. Релігійна боротьба тривала у вигляді полеміки і дискусій, а це сприяло розширенню діапазону висловлюваних просвітницьких думок [65, с. 179?180 ].

Просвітництво ? це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII--XVIII століття. Представники цієї течії (вчені, філософи, письменники) вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого -- переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, у якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу. Суттєвою відмінністю доби Просвітництва від попередніх було те, що в цей час почало формуватися громадське життя. Надалі питання суспільства обговорювались у пресі, дискусійних клубах, кав'ярнях, салонах, на асамблеях, у масонських ложах. Хоча держава та церква намагалися стримувати вільнодумство, часто зробити це було неможливо, оскільки заборонені цензурою праці часто можна було опублікувати за кордоном, у країнах із ліберальнішими поглядами, таких, як Велика Британія та Нідерланди.

Просвічений абсолютизм ? політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «зверху» найзастаріліших феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів [111, с. 281?288].

Бароко (від португальської barroco - перлина неправильної форми; від італійської barroco - вигадливий, дивний; французької barroque - складний візерунок, величний, розкішний, помпезний). Стиль у мистецтві та балеті 1610-1760 рр. Особливістю балету бароко були античний чи побутовий сюжет - домінування танцювальної техніки над змістом. У балеті переважали складні, гарно оздоблені, пишні пересувні декорації; костюми виконавців вражали своєю красою, пишністю - яскраві тканини, візерунки, коштовне каміння тощо. Техніка була складною, чоловічий танець переважав над жіночим. Віртуозні pas assemblй, pas jetй, pas marchй, pas de bourrй, pas assemblй, pas glissade, pas ballonnй, entrechat quatre, roile, entrechat trois, cabriole, tour de force, soutenu en tournent, tour chainй, pirouttes, tour en l'air. Професійними танцівниками стають баладени, а також з 1681 р. на сцені з'являється перша жінка в балеті як професійна балерина м-ль де Лафонтен [120, с.85?87].

Балет бароко був придворно-аристократичним і мав такі жанри: балети-маскаради 1610-1630 рр.; мелодраматичні балети 1610-1630 рр.; ballet-entrйe 1610-1640 рр. (балет-виходів); сomedie-ballet 1660-1690 рр. (балет-комедія); ballet-pastorale 1700-1770 рр. (балет-пастораль); ballet-opera 1670-1770 рр. (балет-опера) [244, с. 99?102].

Балети-маскаради - жанр, який поєднував комічну і шляхетну словесну декламацію з танцями, дивовижні, казкові та екзотичні костюми. «Маскарад Сен-Жерменського ярмарку» (1606 р.).

Мелодраматичні балети - жанр, який за змістом мав міфологічний, лицарський чи фантастичний сюжет; поєднував танцювальні епізоди із вокальними аріями; «Балет аргонавтів» (1614 р.), «Божевілля Роланда» (1618 р.).

Вallet-entrйe - жанр, у якому важливим був розкішний, ефектний і шляхетний танцювальний вихід-марш під декламацію. Музика йшла фоном і підкреслювала велич танцівника в «Королівському нічному балеті» (1653 р.), у якому брав участь молодий король Франції Луї XIV Бурбон.

Луї XIV Бурбон (1638-1715 рр.) - король Франції з 1643 р. Саме за його правління було створено перші вищі навчальні заклади з композиції, викладання та вироблення наукової методології з музики й танцю - Королівська академія танцю (1661 р.), Королівська академія музики (1672 р.). Саме король був головним ініціатором розвитку танцю й балету, а також надання танцю наукового значення щодо його теорії і понять, професійного навчання, побудови і композиції балету. Упродовж 1653-1673 рр. особисто брав участь як провідний головного соліст у балетах П'єра Бошана, добре володів професійною танцювальною технікою. Був покровителем мистецтв та ініціатором побудови садово-паркового ансамблю у Версалі 1661-1710 рр. [237, с.114]

У балеті «Ніч» (1653 р.) він, як світло, яке виганяло ніч, з'являвшись в образі сонця, виконував жорсткі, граціозні і шляхетні port de bras, pliй, relevй, стаючи в гарні й елегантні пози. Навколо нього, на знак пошани і вірності, з чотирьох сторін ставали принци королівської родини, які схилялись перед королем у глибокому reverence. У балеті багато використовувалось pas marchй, pas de bourrй, soutenu en tournent, великі пози epoulement effacй, croisй, equartй. [215, с. 383]

Комедія-балет - театральний жанр, що поєднував діалог, танець і пантоміму, музично-інструментальне, іноді вокальне, а також художнє оформлення - декорації та костюми. Його творцями були драматург Жан-Батист Мольєр, композитор Жан-Батист Люллі, балетмейстер П'єр Бошан і декоратор Карл Вігарані. Це комедії-балети: «Докучні» (1661 р.), «Шлюб за неволею» (1664 р.), «Принцеса Еллінська» (1664 р.), «Любов-цілителька» (1665 р.), «Комічна пастораль» (1667 р.), «Жорж Данден» (1668 р.), «Пан де Пурсоньяк» (1669 р.), «Міщанин у дворянстві» (1670 р.), «Блискучі коханці» (1670 р.), «Психея» (1671 р.), «Удавано хворий» (1673 р.), «Тріумф любові» (1681 р.) [120, с.113?114]

Балет-опера - театрально-музичний жанр, у якому балет був складовою частиною оперного дійства. Танці були розважальним дійством між оперними аріями та хоровим співом: «Галантна Індія» (1740 р.). У 1661 р. за наказом короля в Парижі створюється Королівська академія танцю, яка існувала до 1780 р. Вона виробляла канони танцювальних форм і рухів, створювала методи викладання, систему балетних термінів, принципи й прийоми запису танцю. Завдяки П'єру Бошану та Раулю Фьойє, було створено французьку термінологію й теорію балету. За основу було взято метод італійської школи Чезаре Негрі та форми рухів, поз, положень давньогрецької оркестіки.

Головним принципом у танці стає «En Dehors» - виворотність. На її основі в танці розроблена спеціальна професійна техніка: закриті (fermeМs) і відкриті (ouverts) положення; схрещені (croises), несхрещені (effaces), розвернуті (ecartes) позиції; рухи назовні (en dehors) та рухи всередину (en dedans); рухи вперед (en avant), назад (en arriere), убік (en cote), правильні вправи для рук роrt de bras. Були прийняті п'ять позицій рук і ніг (positions des bras et des pieds).

Упроваджено певні правильні танцювальні кроки - pas marchй (сценічний крок), pas de bourrй (переступаючий крок), pas couru (біг), pas glissade (просковзуючий крок), pas chass (поганяючий крок), pas assemblй (збираючий крок), pas jetй (розривний крок), pas ballonnй (повітряний, відстрибуючий крок), pas ballotй (гойдаючий крок) pas balancй (погойдуючий крок).

Розроблені правильні рухи в оберті - en tournent, pirrouette, tour de forse. Запозичені та систематизовані рухи з італійської школи: на занос ніг - intrecciato, entrechat, (плетений заносний стрибковий рух); сapriole, cabriole (рух кози). Також Академія танцю була першою професійною вищою школою в Європі з навчання танцю та принципів побудови балетного дійства. Від створення Академії танцю бере свій початок Французька академічна школа класичного танцю. 1701 року Раулем Фьойє впроваджено термін «ЧпсеьгсЬцйб» - хореографія, мистецтво запису танцю, і нотація танцювальних кроків, а також у 1708 році балет остаточно стає окремим видом пластичного мистецтва, виділившись із музичного театру. Хоча дуже часто поєднувався з оперою [244, с.101].

П'єр Бошан 1631-1705 рр. - французький артист, викладач, балетмейстер, теоретик танцю, академік. Виступав у партіях у придворному балеті короля Луї XIV Бурбона. Від 1653-1673 р. ставив особисто для короля ballet-entrйe, де сам монарх був сольним виконавцем і головним героєм, найчастіше в образі бога сонця Геліуса, бога Юпітера. Головний керівник Академії танцю 1661-1701 рр. і придворний постановник балету в 1653-1703 рр. [120, с.116?120]

Видатні викладачі танцю, теоретики, постановники балету бароко 1650-1760 рр. - це Гійом Пекур, Луї Дюпре, Джон Уївер. Видатні виконавці - Клод Баллон, Мішель Блонді, Луї Дюпре, Гаетано Вестріс, Рінальдо Фузано, Барберина Компанійні, Марі Комарго, Марі Салє, Франсуаза Прево.

Джон Уївер (1673-1760 рр.) - англійський балетмейстер, теоретик танцю. Перший, ще за часів барочного балету, почав ставити сюжетно-образні балети без слів та оперного співу. Перший поставив пантомімічний балет «Трактирні завжди присутні» (1702 р.), перший класифікував танці за видами - серйозний, гротесковий, сценічний. Був прихильником життєво важливої правди в балетному мистецтві для відображення природної дійсності. Міфологічні герої його постановок мали людські риси, наближаючи їх до життєвих характерів. Наприклад, балет «Кохання Марса і Венери» (1717 р.) [120, с.185?189].

Марі Салє - перша реформувала жіночу сукню, підкоротивши її до середини литки, і значно відрізала підбори на туфлях, що надавало змогу показувати складну техніку ніг - cabriole, pas ballonnй, entrechat quatre, roile, entrechat trois, а також виступала без перуки з розпущеним волоссям. Марі Салє одна з перших серед жінок звернулася до композиції танцю й імпровізації [244, с.102].

Класицизм (від лат. classicus - зразковий) - напрям у мистецтві та балеті 1760-1810 рр., в основі якого лежить античність: класика, еллінізм, римське мистецтво. Також класика доби італійського Ренесансу. Кредо напряму - розумна закономірність, шляхетність, вираження піднесених моральних ідеалів, сувора організованість, міць і велич, логічний і гармонійний образ, рівновага і симетрія в композиційній побудові. У балеті класицизм виник як протиставлення бароко, його розкішній і масивній репрезентації, домінування танцювальної техніки над ідейно-образним змістом, умовними формами й рухами, які не завжди були змістовні й виразні. Також представники балету класицизму підтримали ідеї Просвітництва. Норми гарного смаку, стриманості та виваженості людини виходили з природи, у якій вбачався зразок гармонії. Тому в балеті почав діяти принцип слідування природній правдоподібності [132, с. 272].

У балеті класицизму зміст балету стає головним. Сюжет найчастіше обирався з античної літератури. Для чіт- кісного й виражальнішого засобу передачі ідейно-оброзного змісту представники балетного класицизму впровадили принципи давньоримської сальтації - танцювальної пантоміми, яка почала переважати над професійним танцем. Жести й рухи в балеті були змістовними й обов'язково виражали певну дію і завдання. Балет класицизму був придворним, де працювали винятково професійні майстри - баладени й балерини. Художнє оформлення балету спрощується - декорації позбавляються пишності та розкішності, важливим є правдива передача сюжету та змісту при декоруванні сцени балету. У костюмі вже часто використовується давногорецька туніка, м'які туфлі. Техніка залишається такою ж, як і в барочному балеті. Чоловічий танець переважає над жіночим. Віртуозні pas assemblй, pas jetй, pas marchй, pas de bourrй, pas assemblй, pas glissade, pas ballonnй, entrechat quatre, roile, entrechat trois, cabriole, tour de force, soutenu en tournent, tour chainй, pirouttes, tour en l'air тепер є додатком до виражальних жестів і рухів танцювальної пантоміми [121, с. 26?30]. Також важливою стає роль характерного танцю. Спочатку - як передача виконавцем образу персонажа балету, завдяки виражальним жестам і танцювальній пантомімі. А згодом - при дивертисментних фрагментах стилізованого народного танцю - іспанського, італійського, угорського, східного [67, с. 253].

Також балет класицизму завдяки збагаченню за рахунок виражального жесту і танцювальної пантоміми, запроваджує нову танцювальну форму - «Danse d'action» дійовий танець. Ця форма згодом стане не тільки передачею виражальної змістовності танцю, а також кульмінацією в балетному дійстві при передачі найголовнішого його моменту завдяки використанню corps de ballet - ансамблю виконавців [237, с.115].

Видатні представники балету класицизму і просвітництва - Франц Гілфердінг в Австрії, Гаспаро Анджоліні в Італії, Жан-Жорж Новерр у Франції.

Франц Гілфердінг (1710-1768 рр.) - австрійський балетмейстер, який працював в Австрії та Росії. Прихильник поєднання драми та балету - трагедія, комедія. Використовував у балеті побутові фрагменти життя, стилізований народний танець для передачі в балеті національного колориту. Головний балетмейстер Віденського театру 1742-1759 рр.; Санкт-Петербурзького театру 1759-1764 рр. Він створив балет-комедію «Рукодільниця, або Голландський трактир» (1742 р.); балети-трагедии: «Британик» на сюжет трагедії Жана Расіна, «Перемога Флори над Бореєм» (1760 р.), «Амур і Психея» (1762 р., до коронації російської імператриці Катерини II Ангальт-Цербської Романової, за сценарієм Олександра Сумарокова [120, с.258].

Гаспаро Анджоліні (1731-1803 рр.) - італійський балетмейстер, теоретик танцю, учень Франца Гільфердінга. Працював в Італії, Австрії, Росії. Один із засновників дійового балету та його танцювальної форми - danse d'action. Намагався перетворити балет у хореографічну драму. Його естетика балетного дійства зводилась до домінанти музики; рух, жест і танець повинні бути звичайними, простими, виражальними, без прикрас. Танці він поділяв на гротесковий, комічний, напівхаракерний, серйозний. Важливим для нього була передача ідейно-образного змісту вистави. Його перший балет «Дон Жуан» (1761 р.) був створений на музику Крістофа-Віллібальда Глюка. Героїчні балети: за трагедіями Франсуа-Марі Вольтера «Семіраміда» (1765 р.), «Аріадна і Тезей» (1776 р.), «Амур і Психея» (1789 р.) [121, с. 136?139].

Жан-Жорж Новерр (1727-1810 рр.) - французький балетмейстер, теоретик танцю, навчався танцю в Луї Дюпре. Також із Анджоліні, один із засновників дійового балету. У Британії ознайомився з творчістю Джона Уївера та його пантомімічними балетами. У його балетах усе змістовне навантаження несла пантоміма, танець підпорядковувався музиці. Іноді в балеті його танець посідав останнє місце, віддаючи перевагу лише пантомімному дійству. Його знаменита теоретична праця «Листи про танець» (1760 р.) чітко описувала принципи побудови балетного дійства, естетику танцю, його характеристику, художнє оформлення костюмів і декорацій. Головний балетмейстер паризької Опери в 1776-1781 рр. Провідним засобом у балеті він вважав пантоміму, а не танець. Балети «Провансаль» (1755 р.), «Смерть Геркулеса» (1762 р.), «Медея і Язон» (1763 р.), «Апелес і Кампасала» (1776 р.), «Вікторія» (1794 р.) [121, с. 83?85].

У 1738 р. в Росії Жаном Батистом Ланде вперше в країні засновано професійну танцювальну школу, «Кадетський корпус», з якого бере початок, Академія російського балету імені Агрипіни Ваганової, а також Російська академічна школа класичного танцю, яку у 1785?1830 рр. підтримали і підготували багато виконавців Іван Вальбрех і Шарль Дідло [244, с. 162].

Сентименталізм (від англ. sentimental, фр. sentiment - почуття) - напрям в мистецтві та балеті 1780-1830 рр. Панівним у сентименталізмі на відміну від класицизму є не розум, а почуття. Гарний смак, стриманість і виваженість, не суперечать життєвим хвилюванням, почуттям, емоціям, а є такими звичайними, як і все живе в природі. У 1790-х рр. під впливом моди, подібно до античного танцю, жіночий балетний костюм стає здебільшого легким, з'являється безпітборні туфлі. Надалі лише балерини починають найчастіше ставати і довго танцювати на півпальцях, що стало передвісником тацю на пуантах - «danse en pointe» [237, с.116].

Жан Доберваль (1742-1806 рр.) - французький артист, балетмейстер, навчався танцю в Жан-Жоржа Новерра. Головний балетмейстер Паризької опери в 1781-1783 рр. Творчість Доберваля характеризує продовження розвитку та вдосконалення балетної пантоміми і танцю, репрезентація життя звичайних людей з людськими ситуаціями і пристрастями. У балеті він використовує легкий побутовий чоловічий і жіночий костюм, у його виставах використовуються природні зображення ландшафту, декор інтер'єру. Жан Доберваль створив комічний балет як форму нового жанру, створюючи хореографію, де головні герої є реальними та діють, виходячи зі справжніх обставин, покладаючись на власні сили і винахідливість і не закликаючи на допомогу богів або героїв. Його балети «Дезертир» (1785 р.), «Зрадливий паж» (1787 р.), «Марна пересторога» (1789 р.), «Телемак на острові Каліпсо» (1797 р.).

Сальваторе Вігано (1769-1821 рр.) - італійський артист, балетмейстер. У балетах спирався на складні драматичні, філософські й міфічні сюжети, яскравість і виразність головних героїв. Перший почав поєднувати драму і балет. Його балети «Творіння Прометея» (1801 р.); «Стрільці», «Весталка» (1818 р.); балети-трагедії за п'єсами Уїльяма Шекспіра «Отело», «Макбет» (1818 р.); «Жанна Д'Арк» (1821 р.) [122, с. 102?104].

Шарль Дідло (1767-1837 рр.) - французький артист, балетмейстер, навчався у Жан-Жоржа Новерра, Жана Доберваля. Продовжувач розвитку створеної Жаном Батистом Ланде у 1738 р. Російської академічної школи класичного танцю в Санкт-Петербурзі, на базі Петербурзької театральної школи (нині Академія російського балету імені А.Я. Ваганової). Упродовж роботи в Росії 1816-1837 рр. як головний балетмейстер Імператорського театру він підняв виконавську майстерність російських артистів балету, починаючи від театральної школи до Імператорського театру, поєднуючи два елементи у вихованні професійного танцю в Росії - італійську технічну манеру й академічну французьку. Розробив правила й принципи устава для прийому у Петербурзьку театральну школу хлопців і дівчат. Також остаточно ввів у російський балет прийоми балетної архітектоніки європейського балету - академічний професійний танець, танцювальну пантоміму, характерний і стилізований народний танець, художню образність і виразність сюжету. Балети ставилися на сюжети античних міфів, російських і східних народних казок, творів Олександра Пушкіна. Його балети «Метаморфози» (1795 р.), «Ацис і Галатея» (1797 р.), «Медея і Ясон» (1807 р.), «Халіф Багдадський» (1818 р.), «Повернення з Індії» (1821р.), «Кавказький полонений» (1823 р.), «Руслан і Людмила» (1825 р.) [215, с. 479].

Видатні виконавці класицизму та сентименталізму - (1760-1830 рр.) - брати П'єр і Максиміліан Гарделі, Женев'єва Гослен, Марі Алар, Марі Гімар, Луї Дюпор, Шарль Дідло, Огюст Вестріс.

Романтизм (від фр. romantisme) - напрям у мистецтві та балеті. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. У романтичному балеті на сцені розгортається дія, яка символізує боротьбу людини з надприродними силами. У добу балетного романтизму артисти балету і головні герої є різними духами, природними і міфологічними істотами. Розроблялася спеціальна технологія танцю, що символізує легкість і повітряність [132, с. 275].

Балет романтизму висуває на перший план жіночі образи. І якщо раніше в балеті бароко, класицизму і сентименталізму солістами були лише чоловіки, то в романтичних балетах ними стають жінки як провідні майстри сцени. Відповідно зазнали зміни костюми танцюристів. Символічним кольором доби романтизму стає білий, що символізував тоді смуток і чистоту. Розробляється спеціальна техніка балету, яка набуває назви - пальцевої. Балерина танцює в спеціальних балетних туфлях - пуантах, створюючи неземний, чистий повітряний образ. Особливе місце в романтичному балеті відіграє музика. Вона не тільки акомпанемент балету, але й органічне відображення балетного дійства, його частин, рухів і варіацій виконавців. Балет XIX століття симфонізується, де музика починає відігравати провідне місце і створювати єдине ціле із танцем, розкриваючи його художньо-образний зміст.

Видатні балерини й танцівники романтичного балету - Марія Тальоні, Фані Ельсер, Шарлота Грізі, Фані Черріто, Люсіль Гран, Олена Андріянова, Авдотія Істоміна, Матильда Кшесінська, Ольга Преображенська, Жюль Перро, Люсьєн Петіпа, Павло Герд, Микола Легат [67, с. 433].

Академізм - тип мистецтва, що створюється в академіях (образотворчого, музичного, театрального мистецтва, академії танцю). Історично виникають у різні епохи під впливом діяльності академій, наприклад: Болонська академія живопису ? у 1588 р., Французька академія танцю ? 1661 р. Академічний - це зразковий, найдовершеніший. У балеті академізується принцип багатодієвості балету - 2, 3 дії, серед них балети «Жизель», «Лебедине озеро», а також балети однодійні чи балети-дивертисменти - «Pas de quatre» - «Фестиваль квітів у Дженцано».

Також головним виражальним засобом у балеті стає класичний танець. Застосування характерного танцю, як образного, так і дивертисментні стилізовані народні танці - польський, угорський, іспанський, східний, італійський, шотландський. Для передачі художньо-образного насичення в балеті використовується танцювальна пантоміма.

У балеті створюються такі форми - entreй, danse d'action, pas de deux, pas de trois, pas de quatre. Важливою рисою балету стає танцювально-музична форма «Рas de deux» для показу віртуозної техніки та дуетного танцю головних виконавців. Рas de deux складається з entreй - виходу головних виконавців; adagio - повільної частини з великими підтримками; variations le dame et cavaliere - варіації на віртуозну техніку балерини й артиста балету; сode - закінчення віртуозної техніки: для чоловіків - grand jetй en tournent, grand pirouette a le seconde, для жінок - tour pique en dedans, tour fouetй. Система навчання в балеті створюється завдяки використанню прийомів і методів італійської та французької шкіл. Методи Філіпа Тальоні і Крістіана Йогансона, Карло Блазіса й Енеріко Чеккетті. Термінологія танцю є французькою [244, с.113?115].

Філіппо Тальоні (1777?1871 рр.) ? італійський артист, педагог, балетмейстер. Батько видатної романтичної балерини Марії Тальоні. Артистичну діяльність розпочав 1794 року. У 1795?1798 рр. ? перший танцівник в театрах Ліворно, Флоренції, Венеції, Турині і Мілана. 1799 року вдосконалювався в Парижі в майстра танцю Жана-Франсуа Кулона. Того ж року дебютував в Академії музики і танцю (Paris opera) в балеті «Караван». У 1802?1805 рр. перший танцівник Королівської опери в Стокгольмі. Значну частину творчого життя Тальоні присвятив хореографічній освіті й сценічній кар'єрі дочки; багато постановок були здійснені в розрахунку на її виняткові хореографічні дані. У 1805?1828 рр. працював балетмейстером у театрах Відня, Мюнхена, Штутгарта. У 1830?1836 рр. ? головний балетмейстер Паризької опери, на сцені якої поставив дивертисмент в операх: «Бог і баядерка» (1830 р.) і «Бал-маскарад» (1833 р.) Перший романтичний балет «Сильфіда» (1832 р.) на музику Жана Шнейцхофера. У 1837?1845 рр. ? головний балетмейстер імператорського театру в Санкт-Петербурзі. Філіппо Тальоні ? один з новаторів хореографічного мистецтва. Новаторський характер постановок Тальоні, сприяв утвердженню на сцені нової, багатшої і різноманітнішої тематики мови танцю, удосконаленню та поглибленню виражальних засобів. Він вводив жанрово-побутові епізоди, стилізовані народні танці і пантомімічні сцени. У танцювальній техніці за його творчості провідним у балеті стає роль балерини, її повітряного образу, легких стрибків, затримки в пістрі, величезна і граціозна робота рук у танці - port de bras; нахиляння корпуса, пози, стрибки - camber, temps arabesque, pas ballonnй, grand jetй; уміння стояти і завмирати в позі на одній нозі - aplombе, створюючи повітряний образ. Почав використовувати в балеті пересувальні повітряні декорації, створюючи казковий образ. Тальоні був видатним педагогом класичного танцю. Його метод викладання зафіксований французьким танцівником Леопольдом Адісом у 1859 р., встановив метод французької школи - «тальонізм» [125, с.160?169].

Жюль-Жозеф Перро (1810?1892 рр.) ? французький танцівник і балетмейстер, представник романтичного балету. Навчався в Огюста Вестріса. Партнер видатної балерини Марії Тальоні. Працював солістом балету у Франції, Великій Британії, Італії, Австрії. Найважливішою його роботою є вершина романтичного балету «Жизель» (1842 р.) на музику Адольфа Адана. Реалістичний балет «Есмеральда» за романом Віктора Гюго «Собор Нотр Дам де Парі» на музику Цезаря Пуньї. 1845 р. поставив перший балет-дивертисмент «Pas de quatre» (перший безсюжетний балет заради краси романтичної техніки танцю), на музику Цезаря Пуньї в Лондоні, для чотирьох відомих балерин Європи ? Марії Тальоні, Шарлотти Грізі, Люсіль Гран і Фані Черріто. У 1851?1859 рр. працює головним балетмейстером в імператорському театрі, де поставив такі балети: у 1855 р. «Маркитанка» (Арміда), у 1858 р. ? «Корсар» (власна версія і хореографія за сценарієм Жоржа Мазільє) [125, с.252 ?259].

Артюр Сен-Леон (1821?1870 рр.) ? французький танцівник і балетмейстер, представник романтичного балету. Навчався у Франсуа Альбера. Працював у трупі Жюля Перро, де виконував провідні партії у балетах «Есмеральда» і «Ундіна» на музику Цезаря Пуньї. 1844 р. в Парижі ставить балет «Маркитанка» на музику Цезаря Пуньї. Артюр Сен-Леон ставив балетні спектаклі в Римі, Мілані, Лондоні, Відні, Берліні, Парижі, Санкт-Петербурзі. Його постановки носили розважальний характер, у них було багато трюків, барвистих танцювальних виходів ? антре і технічних фокусів, він майстерно володів мистецтвом сценічних ефектів, використовуючи чудеса технічних нововведень піротехніки, електрики, тим самим підкорюючи глядача зовнішнім блиском, химерною, яскравістю костюмів і декорацій. Його не зацікавили теми й образи романтичного балету, він шукав у літературних сюжетах лише привід для танців. З 1859?1869 рр. працював головним балетмейстером імператорського театру в Санкт-Петербурзі, де в 1864 р. поставив балет на національну казку Петра Єршова «Горбоконик» на музику Цезаря Пуньї; Також у 1867 р. ? балет за казкою Олександра Пушкіна «Золота рибка» на музику Леона Мінкуса. Вершиною творчості прославленого балетмейстера офіційно вважається постановка в 1870 р. балету «Коппелія, або Дівчина з блакитними очима» на музику Лео Деліба у Grand O'Pera de Paris. Також Сен-Леон є автором однієї з систем запису танцю, яку опублікував 1852 р. в Парижі під назвою «Сценохореографія, або Мистецтво запису танцю» [67, с. 460].

Август Бурнонвиль (1805?1879 рр.) - французький артист, данський педагог, головний придворний балетмейстер Данського королівського театру, представник балетного романтизму. Навчався у власного батька Антуана Бурнонвіля та Огюста Вестріса. Бурнонвіль був талановитим балетмейстером, його відомі балети ? «Сильфіда» (1836 р.) на музика Германа Левенсхольда; «Неаполь» (1842 р.), на музику Нільса Вільгельма Ґада, Едварда Хельстеда, Хольгера Паулі і Ханса Лумбю; «Фестиваль квітів у Дженцано» (1858 р.) на музику Едварда Хельстеда [125, с. 354 ?354].

Маріус Іванович Петіпа (1818?1910 рр.) - французький артист, російський педагог і балетмейстер. Вчився у свого батька - Жана Петіпа та Огюста Вестріса. У 1838?1846 рр. виступав як танцівник Бордо, Нанта, Мадрида. З 1847-го переїздить до Росії на посаду артиста-міма, викладача в театральному училищі, а також помічника головного балетмейстера при імператорському театрі. З 1847?1869 рр. працює з видатними французькими балетмейстерами Жюлем Перро й Артюром Сен-Леоном. З 1869?1903 рр. ? головний балетмейстер імператорського театру в Санкт-Петербурзі. Маріусом Петіпа було створене зведення правил балетного академізму. Саме, побудова багатодійового балету, головним виражальним засобом якого є класичний танець, використання стилізації народного і характерних танців у вигляді дивертисментних номерів - іспанські, італійські, польські, угорські, східні, руські. Велику увагу приділив ансамблевому танцю виконавців, насамперед це стосувалося «так званих білих балетів» ? жіночого сorps de ballet. Його постановки відрізнялися майстерністю композиції, стрункістю хореографічного ансамблю, віртуозною розробкою сольних партій. Всередині спектаклів Петіпа будував розгорнені хореографічні сцени, в яких зароджувався танцювальний симфонізм. Кращі балети Петіпа: «Дон Кіхот» (1869 р.) на музику Людвіга Мінкуса; «Баядерка» (1877 р.) на музику Людвіга Мінкуса; «Пахіта» (1881 р.) на музику Едуарда Дельдеве за сценарієм Жоржа Мазільє; «Жизель» на музику Адольфа Адана за сценарієм Жюля Перро і Жана Корралі, «Копелія» (1884 р.) за сценарієм Артюра Сен-Леона; «Марна пересторога» (1885 р.) за сценарієм Жана Доберваля; «Есмеральда» (1886 р.) на музику Людвіга Мінкуса за сценарієм Жюля Перро, «Спляча красуня» (1890 р.) на музику Петра Чайковського; «Лебедине озеро» (1895 р.) на музику Петра Чайковського разом з Львом Івановим; «Привал кавалерії» (1896 р.) - музика Йохана Армсгейма; «Раймонда» (1898 р.) на музику Олександра Глазунова; «Корсар» (1899 р.) на музику Адольфа Адана за сценарієм Жоржа Мазільє, Жюля Перро [165, с.111?116].

2.3 Бальна хореографія

2.3.1 Придворний бальний танець XVI?XIX століть

Бал (від лат. ballare - танцювати; і фр. Bal - танцювальне свято) ? великий танцювальний вечір. У Європі традиція світських балів формується в XIV столітті у Франції, Бургундії, Тоскані, Мілані, Венеції, Неаполі, Угорщині, Чехії, Німеччині, Австрії, Данії, Швеції, Англії й Шотландії, Кастилії й Арагоні і незабаром бали стають невід'ємною частиною придворних свят. У XV?XVII століттях манери, правила поведінки і весь танцювальний етикет піддавалися суворій регламентації. На вечорах були присутні головні церемоніймейстери балу, які вказували, кому належить відкрити бал, хто і з ким має танцювати, а також вони стежили за поведінкою і рухами тих, хто танцює. Відступ від правил був недопустимим [159].

Бальні танці ? група різних парних танців, деякі з яких мають народні джерела. Виконувались у XV?XIX століттях на балах, святкових видовищах, урочистостях, бенкетах, балетах, які проводились у приміщеннях з полированою підлогою чи паркетом. З величезного різноманіття як історико-побутовий, так і народних танців у групу бальних потрапили танці, що характеризуються двома ознаками: усі бальні танці є парними; пару становлять чоловік і жінка. У XVI столітті італійські та французькі танцмейстери створили техніку і геометрію танцю. Також вони звертали особливу, увагу на стиль виконання і манери тих, хто танцює. Від виконавця вимагалась величава постанова корпуса, повільна і граціозна, витончена і шляхетна, розмірена хода, рухи, манірні, детально розроблені взаємні вітання - переходи і реверанси. Дотримання всіх цих правил не тільки в танці, але й у побуті, вважалося ознакою благородного й аристократичного походження та високого суспільного становища. Живі і безпосередні рухи народних танців вважалися поганим тоном. Встановленому в суспільстві церемоніалу відповідали і костюми. Чоловіки носили камзоли, плащі і капелюхи з пір'ям, які знімали і знову вдягали під час танцю. Жінки носили сукні з дуже довгими шлейфами (до 5 метрів), з безліччю складок і складні головні убори. Загальний стиль костюма був пишний і важкий, він зв'язував і не давав свободи рухам [51].

У часи блискучих балів, маскарадів, балетів-виходів, мелодраматичних балетів почався процес розмежування народного і бального танців. Відбувалося це вже від кінця XV століття, спочатку в Італії (Турин, Флоренція, Модена, Мілан, Венеція, Падуя, Мантуя, Неаполь), а потім у Франції, Бургундії, Англії. Виникають перші трактати про танці, робляться спроби описання кроків і стрибків. У XV?XVI столітті були поширені такі танці: басданси, бранлі, модні ходи з поклонами і танці-вітання, павана, вольта, романеска, гальярда, куранта. У другій половині XVI століття однією з основних форм розваг знаті були бали і маскаради у формі балів. Природно, ці танці були радше показом мод, демонстрацією заможності і багатства, становища аристократії, ніж танцем. Але урочистий характер цих танців, прагнення до різноманітності навіть у рухах тих, хто танцює в залі, долучає до танцю різні стрибки, підскоки, просковзуючі кроки. Прокинувся масовий інтерес «нудьгуючого» дворянства до танців як форми відпочинку і розваги. Танець як естетично розвинена форма дозвілля ? відтепер життєва потреба вищих прошарків суспільства. Саме французькі королі і королеви - Катерина Медичі, Шарль IX Валуа, Анрі III Валуа, Анрі IV Бурбон, Марі Медичі, Луї XIII Бурбон, Анна Австрійська Габсбург ? власним прикладом поваги до танцю і захопленням балетом, запрошенням провідних танцмейстерів з Італії, своєю владою, розрахунком і багатством зуміли передати нащадкам кращі естетичні й етичні традиції періоду «Останніх Валуа і перших Бурбонів» (1560?1660 рр.), «Галантного століття» (1660?1790 рр.)

У XVII?XVIII столітті в танцях аристократів з'являються менует і швидкий менует, гавот, контрданс. Зникає природність рухів, саме в цей час з'являються закони постановки рук і ніг, регламентація рухів корпуса ? усе, що ввійшло до класичного танцю й академічного балету. На балах XVII століття уявлення про красу ліній були зведені до естетичних принципів барочного балету ? граціозністю на балах вважалася виворотність ніг, руки необхідно було тримати заокругленими: підняті або опущені, вони повинні були бути однаково округлені в ліктях, кисть зібрана, великий палець відведено під долоню навпаки середнього пальця. У XIX столітті серед аристократичних і шляхетних салонів Франції, Великої Британії, Австро-Угорщини, Росії, Німеччини, Італії, Данії, популярними стають нові, живі, легкі і більш невимушені танці ? полонез, вальс, галоп, екосез, французька кадриль, котильйон, полька, мазурка, які стають загальноєвропейськими бальними танцями.

З другої половини XVII та до кінця XIX століття остаточно формується така форма проведення часу, як бали. Танець став усіма визнаний як дуже приємна, незамінна розвага. Бал стає однією з найважливіших частин суспільного життя. Це місце зустрічі та спілкування. А на балах можна зустрічатися просто так і це буде «пристойно». З усіх можливих способів проведення часу бал виявляється найпопулярнішим. Адже прогулянка аристократа чи заможної людини (від XVII століття монархічні двори, придворна аристократія, дворяни, державні службовці, а з XIX століття - військові, великі промисловці, міщани) не дає можливості для спілкування, тому що здійснюється, як звичайно, у кареті. При полюванні спілкування, також є незручним, оскільки пов'язане із сидінням на коні. Театр ? чудова вигадка, де можна демонструвати туалети, вести бесіди в глибоких ложах, кокетувати, фліртувати, не споглядати видовища. І лише бал дозволяє хоч трохи виявити власну спритність і витонченість, а також вільно «вийти у світ». Спілкування було не менш важливим складником балу, ніж танці. На балах зав'язувалися знайомства, зав'язувалися питання служби і кар'єри, формувалася громадська думка [51, с. 156].