Основи бібліотечно-бібліографічних знань

Размещено на http://allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Коледж промислової автоматики та інформаційних технологій

Одеської національної академії харчових технологій

Конспект лекцій

Основи бібліотечно-бібліографічних знань

для студентів ІІІ курсу

спеціальності 029 «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа»

галузі знань 02 «Культура і мистецтво»

Укладач: Ковальська Т.О.

викладач циклової комісії документознавства

та інформаційної діяльності

Одеса - 2019



Основи бібліотечно-бібліографічних знань: конспект лекцій. Ч. 1 / Укладач : Ковальська Т. О. - О., 2019. - 48 с.

Затверджено на засіданні циклової комісії документознавства та інформаційної діяльності КПАІТ ОНАХТ,

Протокол № 6 від 30 січня 2019 року

Курс лекцій структуровано відповідно до навчальної програми з дисципліни «Основи бібліотечно-бібліографічних знань» для студентів спеціальності спеціальності 029 «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа» галузі знань 02 «Культура і мистецтво» і містить лекційний матеріал до змістових модулів, список рекомендованої літератури.



Лекція 1. Бібліографознавство та бібліотекознавство як наука: становлення і розвиток

Витоки і процес становлення бібліотекознавства як науки: визначаються три джерела формування бібліотекознавчої думки: бібліотечна практика, професійна свідомість, соціальні замовлення. У розвитку бібліотекознавства можна накреслити декілька етапів:

1. передісторія - формування наукової думки, осмислення бібліотечної практики, поява перших праць (1 тисячоліття до н.е. - XVIст.);

2. оформлення наукових шкіл, професійних спілок, наукових журналів (кінець XIXст.);

3. утвердження наукового статусу, входження в клас гуманітарних наук (початок - середина XXст.);

4. перетворення у продуктивну силу сфери діяльності, трансформація, зміна предмета і об'єкта - 80-ті роки XXст.

Бібліотекознавство як наука розвивалася на протязі тривалого часу, але інтенсивно

– лише на початку XX ст. В той час становлення бібліотекознавства і оформлення бібліотечної діяльності у професійну сферу відбувалося майжеодночасно.

Перші писані джерела в галузі бібліотекознавства з'явилися ще в стародавні часи у вигляді каталогів бібліотек. Та суто бібліотечні праці з явилися пізніше у ХІІ-ХІІІ століття й мали описовий, методичний характер (Вінцент з Бове, Рішар Фурніваль); XVI ст. - XVII ст. (Габрієль Ноде, Іоган Генріх Хоттінгер, Г.В. Лейбніц), XVIIІ ст. - ХІХ ст. (Карл Мольбех, Феофан Прокопович, Фрідріх Адольф Еберт, Мартін Шреттінгер, В.М. Татіщев, К.М. Дерунов, В.І. Собольщиков, В.С. Сопіков, К.М. Бер).

Склалися бібліотекознавчі школи, які визначили напрям розвитку науки вже в XX ст.: англо-американська (бібліотекознавство як практикум), Східна Європа (як суспільна наука), Латинська Америка (науки про обіг документів).

Головні наукові проблеми періоду становлення бібліотекознавства визначилися як «сума технологій»: фонди, розстановка, читачі, функції, формування культурно-просвітницького, виховного, освітнього напрямів діяльності.

Розвиток українського бібліотекознавства припадає на кінець ХІХ-початок XX ст. і пов'язаний, в основному, з іменами К.І. Рубинського (1860-1930) та Л.Б.Хавкіної (1871- 1949). Слід згадати Х.Д.Алчевську (1841-1910), Д.І.Багалея, Є.В.Балобанову, які зробили значний внесок в практичну допомогу діяльності та розвитку бібліотек.

Радянський період бібліотекознавства поділяють на 2 етапи:

1) з 1917 р. до кінця 50-х років - зберігається функціональний напрям досліджень, до кінця 50-х років радянське бібліотекознавство сформувалося у самостійну наукову дисципліну;

2) 60-80-ті роки - проявляється інтерес до оформлення бібліотекознавства як повноцінної науки. Радянське бібліотекознавство (у визначенні О.С. Чубарьяна) - суспільна наука, що вивчає закономірності розвитку, властивості, характер і структуру бібліотечного процесу як однієї з форм масової соціальної комунікації. Прийнятним є визначення Г.К. Кузьміна (російського бібліотекознавця), який виходить з того, що бібліотекознавство покликане вивчати усе розмаїття явищ у бібліотечній сфері. Бібліотекознавство розглядається як самостійна наука, але її комплексний характер потребує визначення місця серед інших наук. В бібліотекознавстві превалює фактологія, що гальмує розвиток його теоретичних засад, утримує активний вплив на управління та освіту бібліотекарів в умовах інтенсивного розвиту системи соціальних комунікацій, які склалися наприкінці 70-х років XX ст. В наш час бібліотекознавство розглядається як наука, що вивчає закономірності, форми організації, процеси діяльності в бібліотечному соціальному інституті в контексті соціальної комунікації.

Теоретичні основи бібліотекознавства: в XX ст. наука стає невід'ємною частиною сучасної діяльності у різних сферах. Бібліотекознавство пройшло довгий шлях свого розвитку від «суми технологій» до самостійної наукової дисципліни, від емпіризму до теоретичних узагальнень.

Бібліотечна теорія - це комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення і пояснення фактів і явищ бібліотечної сфери діяльності. Бібліотечну теорію слід вважати вищою формою організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві зміни у бібліотечній сфері.

Об'єкт теорії - це те, що описує теорія, тобто сукупність реальних явищ. Предмет теорії - це те, що вона пояснює, тобто закономірні зв'язки і відносини, які функціонують у структурі об'єкта.

Бібліотечна теорія є результатом і підсумком наукової діяльності у бібліотечній сфері. Щодо об'єкта бібліотекознавства, осмислення якого почалося наприкінці XIX ст., існували різні точки зору, перш за все це були: бібліотека, система «книга-читач», бібліотечний процес розповсюдження книги, система бібліотечних елементів. Об'єкт бібліотекознавства ототожнювався з предметом.

В наш час бібліотечна справа досягла нового рівня своєї організації, ознаками якого стали розвинута структура, системна організація діяльності у межах бібліотечних мереж, системи соціальних комунікацій, система підготовки і підвищення кваліфікації кадрів, оформлення професійного друку і наукових установ, визначені суспільні функції, державна і професійна система управління тощо. Поняття об'єкта бібліотекознавства, таким чином, стало більш широким і трансформується відносно нового рівня організації бібліотечної діяльності, яка стала соціальним інститутом. Об'єкт бібліотекознавства визначається нами як бібліотечний соціальний інститут, тобто інстиціалізовані і соціально-упорядковані у різних спеціалізованих заходах відносини і поведінка бібліотечного закладу в ході виконання певних соціальних функцій, пов'язаних з розповсюдженням документів, інформації і знань. Нове трактування об'єкта бібліотекознавства дозволяє заперечувати синонімічність понять об'єкта та предмета. Предмет бібліотекознавства можна визначити як вивчення процесів, закономірностей виникнення, становлення, функціонування і розвитку бібліотечного соціального інституту.

Особливості розвитку сучасного бібліотекознавства пов'язані з історією становлення, напрямами методологічних пошуків та наукових узагальнень. інформаційний бібліографічний освіта каталог

Бібліотекознавство - вивчає бібліотечну справу, проблеми комплектування фондів бібліотек, організовує спеціальну обробку та зберігання видань, здійснює довідково-інформаційне обслуговування читачів.

Головною особливістю сучасного бібліотекознавства стали процеси диференціації та інтеграції, теоретичною з'ясування зв'язку моментів єдності та якісних відмін бібліотекознавства, інформатики, книгознавства.

Актуалізація наукових бібліотечних досліджень викликана не тільки кризовим станом, але й формуванням внутрішніх тенденцій бібліотечної науки і практики. Однією з таких тенденцій виступає об'єднання різних аспектів бібліотекознавчих досліджень, прагнення вийти за рамки усталених стереотипів у виборі методів і трактування отриманих результатів.

В наш час бібліотекознавство сформувалося в самостійну науку, яка входить до галузі соціальних комунікацій.

Сьогодні бібліотекознавство має всі ознаки науки і необхідні засади подальшого розвитку. Закономірностями розвитку бібліотекознавства є диференціація, інтеграція, систематизація, формалізація, інформатизація.

Зв'язки бібліотекознавства з іншими науками. Бібліотекознавство знаходиться у системі наукового знання і його розвиток не можливий без постійного взаємозв'язку з іншими науками. Міжнаукові взаємозв'язки бібліотекознавства характеризуються багатоаспектністю відносин з точки зору об'єкта і предмета вивчення понятійно-категоріального апарату, принципів організації теорії, методології та методики, характеру синтезу знання, опису і тлумачення фактів, організації науково-дослідної роботи та проведення досліджень.

Зв'язки бібліотекознавства здійснюються як у горизонтальному, так і у вертикальному напрямах, тобто між спорідненими науками (бібліографознавством, інформатикою, архівознавством тощо) та науками середнього (теорія соціальних комунікацій, соціальна інформатика) і вищого (філософія) рівнів. Вони можуть відбуватися на основі мультидисциплінарності, тобто простого, переважно формального, застосування наукового знання, яке здобуте іншими науками. І на відміну від цього можуть мати міждисциплінарний характер, який забезпечує формування нових пізнавальних структур у бібліотекознавстві. Міждисциплінарні зв'язки базуються на методологічній інтеграції.

Сучасне бібліотекознавство природно пов'язане з загальними комплексами наук (природничі, суспільні, технічні) у контекстів синтезованого знання, що формується (техніко-гуманітарне знання, природничо-наукове знання).

Ці процеси характерні для сучасного наукового пізнання в цілому і обумовлені формуванням нового стилю наукового мислення - синергетичного. Він став ознакою науки у середині XX ст. і набуває всебічного розвитку в наш час. Тому велике значення надається зв'язкам бібліотекознавства з філософією. Філософський аналіз бібліотекознавства - це один з шляхів створення фундаментальної теорії, усвідомлення природи, суттєвості й об'єктивних тенденцій розвитку бібліотечної сфери.

Міцно пов'язане бібліотекознавство з соціологією, психологією, педагогікою. Це пояснюється тривалою орієнтацією бібліотекознавчих досліджень на вивчення читача, книжки, читання у межах книжково-документальної парадигми.

Останнім часом посилилися зв'язки з культурологією, яка досліджує закономірності розвитку суспільства, феномен культури в цілому й типи культур в історії людської цивілізації, вивчає умови формування й стимули духовних потреб населення, шляхи формування всебічно розвинутої особистості.

Бібліотекознавство посилює свої зв'язки з економічними науками. В наш час ці зв'язки мають важливе значення, враховуючи входження бібліотечної сфери до ринкових відносин, в умовах, коли інформація стала товаром у глобальному масштабі.

Нові умови функціонування бібліотек і бібліотечної системи, в цілому, по-новому висвітлюють взаємозв'язки з теорією менеджменту.

Найбільш тісні зв'язки бібліотекознавство має з дисциплінами документально-інформаційного циклу: документознавством, книгознавством, бібліографознавством, інформатикою, архівознавством, музеєзнавством. Це пов'язано з генетичною природою й об'єктами, які вивчаються.

Бібліотекознавство як система знань про бібліотеку та бібліотечного соціального інституту (надалі БСІ). Загальне бібліотекознавство вивчає закономірності історичного і логічного процесу розвитку БСІ. Окремі теорії обґрунтовують взаємозв'язок розвитку бібліотеки та її окремих складових елементів БСІ (економіки, освіти, управління бібліотечних мереж).

Структура бібліотекознавства: загальне бібліотекознавство; теорія фондів (формування, відбір, комплектування, управління); обслуговування читачів; управління; організація діяльності бібліотек і систем;бібліографознавство.

Структура визначається диференціацією знання про бібліотечну справу.

Спочатку вона була технологічною, тобто структурована за бібліотечними процесами. З поглибленням науки змінювалися її структура: за аспектами відносин і взаємозв'язків бібліотечної справи та соціуму (історичний, педагогічний, економічний, соціологічний тощо); за окремими елементами бібліотечної справи (бібліотечна справа країни, регіону; каталоги, фонди, кадри, економіка); за окремими типами бібліотек (національні бібліотеки, універсальні наукові бібліотеки, спеціальні).

Основним розділом бібліотекознавства є загальне бібліотекознавство, яке вивчає загальну теорію, методологію та історію.

Вчення про бібліотечні каталоги поділяється на: каталогізацію, систематизацію, предметизацію.

Вчення про бібліотечні фонди поділяється на: теорію комплектування, теорію організації фондів.

Теорія обслуговування читачів - на: теорію вивчення читачів (читачезнавство), теорію керування читанням, теорію пропаганди книги, теорію організації діяльності, теорію управління бібліотечною сферою.

Структура науки являє собою надзвичайно динамічне утворення, на яке впливають процеси диференціації і інтеграції професійного знання.



Лекція 2. Основні етапи розвитку бібліотекознавства

Бібліотекознавство (книгознавство) - це відносно молода дисципліна, яка зародилася наприкінці ХVIІІ ст., дуже повільно розвивалася у XIX ст., а на початку XX ст. (1910-1935 рр.) стрімко сформувалася. На межі 20-30-х рр. була заборонена і визнана ідеологічно шкідливою наукою. Відродження її пов'язане з хрущовською відлигою (кін. 50-х - поч. 60-х рр. XX ст.). З того часу наука розвивається і привертає увагу багатьох дослідників.

Вперше термін «книгознавство» (рос. «книговедение») було використано у 1820 р. видатним російським бібліографом В. Анастасевичем. Його праця «Про необхідність сприяння російському книгознавству» поклала початок розвитку книгознавчих досліджень.

У сучасній теорії щодо визначення книгознавства існує три точки зору.

1. Книгознавство - це єдина комплексна наука про книгу і книжкову справу.

2. Книгознавство - це комплекс, система окремих, цілком самостійних наук про книгу (представники цієї наукової концепції заперечують існування єдиної книгознавчої науки).

3. Книгознавство - це загальна теорія, яку використовують науки про книгу і книжкову справу.

Книгознавство - це комплексна суспільна наука про книгу та книжкову справу, яка вивчає в історичному, сучасному та прогностичному планах процеси створення, розповсюдження і використання творів писемності та друку у суспільстві. У цьому визначенні можна чітко визначити ключові слова, які є основними для розуміння суті книгознавства:

• комплексна (тобто книгознавство сприймається як єдина наука);

• суспільна (наука вивчає книгу у взаємозв'язках із суспільством, із читачем);

• в історичному, сучасному та прогностичному планах (вивчає книги в конкретних умовах, коли вони з'являлися і починали впливати на читача);

• твори писемності та друку (адже книгознавство вивчає як друковану книгу, так і рукописні пам'ятки).

Взаємозв'язок книгознавства з іншими галузями: видавнича справа, бібліополістика, бібліотекознавство, бібліографознавство та ін. Об'єкт і предмет книгознавства: існує декілька підходів до визначення об'єкта книгознавства. Різні дослідники:

1. Вивчають книгу як об'єкт книгознавства.

2. Розглядають об'єкт книгознавства як книгу у взаємодії з читачем (тобто книгу як відгук на потреби читача і як фактор впливу на читача).

3. Визначають об'єкт книгознавства як систему «Книга - книжкова справа» (орієнтуючись передусім на підготовку до видання, розповсюдження та використання книги).

4. Розглядають об'єкт книгознавства як систему «Книга - читач», приділяючи основну увагу тому, як книга впливає на читача, а читач - на книгу). Ця точка зору є домінуючою в сьогоднішніх умовах. Сучасні науковці вважають, що система з такими взаємовпливами відповідає вимогам суспільного характеру книгознавства.

5. Аналізують об'єкт книгознавства як систему «Твір - книга - читач» (адже один і той самий твір може бути втілений у різних видах видань: збірках, окремих виданнях, зібранні творів тощо).

6. Визначають об'єкт книгознавства як систему «Книга - книжкова справа - читач». Прихильники цієї точки зору підкреслюють, що випуск і розповсюдження книги значною мірою залежить від суспільства, від читача.

Об'єкт бібліотекознавства - це твори писемності та друку у зв'язках з діяльністю людей, тими умовами, в яких вони виникають та впливають на громадське суспільне життя. Предмет книгознавства (тобто зміст цієї науки) становлять закономірності (причини) виникнення, розвитку та функціонування книги у взаємодії з читачем.

Методи бібліотекознавства: Загальнонаукові методи (аналіз, синтез, історизм); Спеціальні книгознавчі методи (бібліографічний, друкарський (палеографічний), аналітико-тематичний, структурно-типологічний, порівняльно-історичний, функціональний, системний (системно-типологічний)методи. Вперше книгознавство почали ґрунтовно розробляти у 70-х рр. XVIII ст. Австрійський бібліограф М. Деніс написав працю «Вступ до книгознавства», у якій виклав своє розуміння цієї науки. Загалом у книгознавстві він вбачав філологічну науку - бібліографію, що складається з трьох частин: історії рукописної та друкованої книги; друкарської справи; бібліотекознавства та каталогізації.

Варто відмітити певну однобічність розуміння книгознавства з акцентом на бібліотечно-бібліографічну справу, характерну для того часу. В цьому проявилася й обмеженість наукових поглядів М. Деніса, адже він не вивчав і не визнавав суспільної ролі книги.

Зацікавлення книгознавчими дослідженнями та, зокрема, бібліографією у широкому розумінні яскраво виявились у кінці XVIII ст. у Франції, де після Великої французької буржуазної революції величезні бібліотеки, що зберігалися у замках, маєтках, монастирях, були націоналізовані. Для каталогізації книг, налагодження наукової обробки видань, серед яких було чимало унікальних як рукописних, так і друкованих, необхідні були фахівці. Тому у великих містах Франції в багатьох навчальних закладах заснували курс бібліографії, який мав історичний характер і включав чотири книгознавчі дисципліни:

Зміст теорії бібліографії у Франції XVIII ст.
	історія письма та рукописної книги;
	історія друкування;
	класифікація рідкісних книг та методика їх опису;
	методику зберігання книг у бібліотеках.

На початку XIX ст. у Франції завдяки школам книгознавства, які діяли в потужних містах, було сформовано ґрунтовну наукову школу французького книгознавства, яка переважно зосереджувалася на історії книги та бібліографуванні всіх відомих видань (рукописних і друкованих). Цю школу представляли Е. Пеньо та Ф. Еберт, які вважали, що книгознавство як наука вивчає історію книги крок за кроком та здійснює опис усіх відомих книг різних народів, різних історичних періодів. Таким чином, на початку XIX ст. дослідники до складу книгознавства включали дві науки. історію книги йбібліографію.

На початку XIXст. в Росії формується національна школа бібліографії, розпочинається ґрунтовна робота з вивчення книги. Засновником російської бібліографії був В. Сопіков.

Справу В. Сопікова продовжив В. Анастасевич, який після його смерті очолив Імператорську бібліотеку. В. Анастасевич організував бібліографічну роботу із систематизації та опису журнальних статей; використав оригінальну схему групування літератури за об'єктами пізнання, висунувши на чільне місце науки про природу, та запровадив систематичний бібліотечний каталог; першим подав ідею створення бібліографічних товариств, які мали б налагодити належний обмін видань та створення бібліографічних покажчиків різноманітного змісту і призначення, оскільки вважав, що бібліографія відіграє важливу роль у підвищенні рівня освіченості. Щоправда, організувати бібліографічні товариства на початку і в середині XIX ст. не вдалося, оскільки суспільство ще не приділяло книзі достатньо уваги.

Науковці країн Західної Європи - Е. Пеньо, Ф. Еберт, Й. Лелевель, К. Естрейхер - упродовж всього XIX ст. прагнули відмежувати власне бібліографію від книгознавства (часто називаючи його «бібліологією»). Так, Е. Пеньо вважав, що бібліографія охоплює лише питання опису та класифікації видань, а бібліологія є теорією бібліографії (саме таку думку він провадить у «Тлумачному словнику з бібліології» 1802-1804 рр.).

Наприкінці XIX ст. центр книгознавства повертається до Росії, де працює вчений М. Лісовський, який здійснив вагомий внесок у формування книгознавства як окремої комплексної науки про книгу і книжкову справу. Саме його цілком слушно вважають засновником нових поглядів, що відокремили цю галузь знань від споріднених. У своїх відомих працях «Книгознавство як предмет викладання, його сутність і завдання» (1915 р.), «Книгознавство, його предмет і завдання» (1922 р.) вчений визначив книгознавств як «наукову дисципліну, яка об'єднує технічні, теоретичні і практичні знання, дотичні до книги у її минулому та сучасному, та має на меті з'ясувати умови виникнення, розповсюдження й використання творів писемності і друку». Заслуга М. Лісовського перед книгознавством полягає в тому, що він:

1. Втілив ідею В. Анастасевича про організацію бібліографічних товариств. на початку XX ст. було засноване Московське, Петербурзьке та Одеське бібліографічнітовариства;

2. Налагодив випуск книгознавчої періодики, був організатором і редактором двох бібліографічних видань «Російська бібліографія» та«Бібліограф»;

3. Першим розробив навчальний курс книгознавства, викладав книгознавство в Петербурзькому (1913-1916 рр.) та Московському (1916-1919 рр.)університетах.

У XX ст. розвиток книгознавства можна умовно поділити на 4 етапи:

Роки	Етапи розвитку книгознавства у ХХ ст.
20-ті рр.	книгознавство розглядається як історична дисципліна, яка використовує статистику, спогади, описи видань. Це початковий етап узагальнення та суспільного бачення книги.
кінець 30-х - 40-ві рр.	важливий період з точки зору методології. На основі ідеологічних документів того часу розроблялись методологічні проблеми книги. На першому плані - ідеологічний аспект книги як знаряддя марксистсько-ленінських поглядів. Заперечувалися досягнення попередніх етапів розвитку книгознавства.
50-тірр.- середина 60-хрр.	період відродження книгознавства як комплексної науки. Створюються узагальнені праці про видавничу справу - перший підручник «Лекції з теорії і практики редагування» колективу московських авторів. Створено ряд робіт з історії книгознавства й історії книги - «400 років російського книгодрукування», «Історія книги» (Є. Кацпржак), «Історія книги» (Й. Баренбаум, О. Давидова).
70-ті рр. - до сьогодні	підвищена увага дослідників до історичних проблем: історії книги, видавництв, книгарень, бібліотек, життя та діяльності видатних діячів книги. Практичний напрям робота окремих видавництв, розробка певних видів літератури, типів видань.

Сучасні підходи до формування бібліотекознавчої теорії: бібліотекознавство знаходиться в стадії становлення своєї методології.

Крім того, бібліотекознавство розвивалося у контексті наукових установлень, які сформувалися у середині XIX ст., коли рукописні або друковані документи фактично склали основу передачі інформаційного знання.

З цього часу також набирає силу диференціація в бібліотечній сфері, яка поступово призвела до ізольованості сформованих дисциплін бібліотечно-бібліографічного циклу з середини 50-х років ХХ ст.). Це було однією з внутрішніх причин гальмування соціально-комунікативного знання і перешкоджало виробленню загальної картини і загальних фундаментальних понять бібліотекознавства. Це позначилося і на організаційних формах і підготовці кадрів, обумовило об'єктивну обмеженість професійного світогляду.



Лекція 3. Основні етапи розвитку бібліотекознавства та бібліотечної справи в Україні

Розвиток українського книгознавства

Українська рукописна книга XI-XIV ст. була винятковим явищем книжкового мистецтва.

Про це свідчать пропорційність елементів, досконалі шрифти, надзвичайно яскраві ілюстрації, ошатні оправи. Прикладом любові до книги можна назвати найбільшу в Європі на той час книгозбірню, якою володів київський князь Ярослав Мудрий, і яка налічувала 1100 томів. З XV по XVII ст. книгодрукування було дуже розповсюдженим на теренах України. З огляду на книжкову культуру якість тогочасних видань була надзвичайно високою.

Особливого розвитку бібліологія набула в 50-60-х рр. XIX ст., коли її усвідомлюють як окрему науку. Розпочинаються дослідження українських стародруків і створення бібліографічних покажчиків. В цей час Європа ототожнює книгознавство з бібліографією, що впливає і на дослідження українців. Значний вплив на розвиток української книги мала німецька школа (бібліографія та історія книги). I впродовж другої половини XIX ст. по всій території сучасної України розповсюджуються бібліографічні дослідження.

В 1849-1850 рр. М. Максимович створює покажчик «Книжная старина Южнорусская», в якому є розширені бібліографічні описи з характеристикою видань. Цей твір вважається однією з перших українських бібліографічних праць.

Пізніше осередком книгознавчих досліджень стає Чернігів, де видається газета «Черниговские губернские ведомости». Саме на сторінках цієї газети відомий етнограф П. Єфименко вміщував бібліографічні замітки - короткі рецензії на нові праці.

Відомою працею середини XIX ст. є «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края», виданий у 1853 р. О. Лазаревським.

З середини XIX ст. надзвичайно активно розгортаються книжкові дослідження і у Львові. Осередком таких досліджень був так званий Народний дім, який мав потужну бібліотеку. Видатним українським бібліографом середини - II половини XIX ст. був Я. Головацький, який уклав три бібліографічні праці. «Библиография Галицко-Русская в 1772-1848 гг.», «Библиографические находки во Львове» (про рідкісні стародруки)та «Дополнение к очерку Славяно-Русской библиографии В.М. Ундольского». Ці праці датуються 60-70 рр. XIX ст. і продовжують загальний для Європи напрям бібліографічних розробок.

В другій половині ХІХ ст. у Львові працював колекціонер і дослідник стародруків А. Петрушевич, який написав декілька важливих історичних праць («О начале книгопечатания на Руси вообще и в городе Львове в особенности», «Хронологическая роспись церковных и мирских русско-словенских книг, напечатанных кирилловскими буквами в городе Львове» та ін.), які поєднують бібліографічні та історико-книгознавчі дослідження.

У 80-х рр. розпочинає свої бібліографічні публікації найвидатніший український бібліограф кінця ХІХ - початку ХХ ст. Іван Омелянович Левицький. Він жив у Львові й досліджував українські книги (трохи менше часописи), випущені на теренах Австро-Угорщини. Основна бібліографічна праця вченого «Галицько-Руська бібліографія», в якій описано всі книги, надруковані українською мовою в Австро-Угорщині. Це велика, копітка праця, пов'язана з віднаходженням книжок, бо І. Левицький описував лише ті видання, які бачив і тримав у руках, тобто використовував принцип de visu (від лат. - «на власні очі, як очевидець»). І. Левицький став найвідомішим бібліографом у Європі.

Із заснуванням у 1873 р. Товариства ім. Т. Шевченка і його перетворенням у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), вчені Галичини розпочинають окремі книжкові дослідження. Найвидатнішими бібліографами тих років були І. Франко, М. Павлик і В.Доманицький.

Іван Франко уклав бібліографічний покажчик «Матеріали до галицької бібліографії», в якому об'єднав видання різних, навіть найдрібніших друкарень і непомітних авторів. І. Франко був надзвичайно прискіпливим і методичним: він розробив загальний план покажчика (хронологічний, а в його межах - алфавітний), сформував план опису кожної книги. Покажчик Франка містив також об'єктивну й справедливу оцінку видань.

Не менш відомим діячем був Михайло Павлик, який написав покажчик «Спис творів І. Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності». Після відкриття бібліотеки НТШ у 1893 р. Павлик став її першим директором.

Відомим бібліографом кінця ХІХ ст. був Василь Доманицький, який склав ґрунтовний бібліографічний покажчик публікацій періодичного органу НТШ - «Покажчик змісту «Літературно-наукового вісника». Покажчик Доманицького пізніше доопрацював I. Франко.

З 80-х рр. XIX ст. важливими книгознавчими осередками стають Харків та Одеса. До революції 1917 р. в Харкові працювали відомі бібліографи, книгознавці, зокрема Христина Алчевська, яка розробляла проблеми так званої рекомендаційної бібліографії, тобто джерел для самоосвіти. Вона розробила тритомний покажчик «Что читать народу», де були перераховані книги, які слід було читати для самоосвіти. Після революції 1917 р. Харків став потужним книгознавчим центром. Тут до 1970-х рр. перебувала Книжкова палата України, яка вела статистику друку та розробляла інші проблеми книжкової справи.

В Одесі був осередок бібліографічних досліджень, який очолював відомий український бібліограф Михайло Комаров. Вчений працював над укладанням цінних бібліографічних праць, найважливішою з яких був «Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798-1883 рр.)». М. Комаров вважається засновником нової української бібліографії, оскільки першим звернув увагу на необхідність укладання національної бібліографії. Крім того, укладав оригінальні покажчики. «Бібліографія з питань українського фольклору», «Українська драматургія», «Шевченко в литературе и искусстве».

Таким чином, на початку XX ст. в Україні проводилися цікаві дослідження книги у трьох тематичних напрямках:

1. Розробка бібліографічних покажчиків - переважно української книги (як стародрукованої, так і сучасної).

2. Рекомендаційна бібліографія (зокрема, праці X.Алчевської).

3. Дослідження з історії книги та книгодрукування.

Проте, існував недолік - всі навколо книжкові дослідження здійснювали ентузіасти - видатні науковці, для яких книга була однією з галузей наукових зацікавлень, а фахових дослідників, зосереджених виключно на книзі, не було.

До того ж, на кінець ХІХ ст. в Україні не було сформовано наукових осередків, які б об'єднали зусилля окремих вчених і піднесли книгознавчу роботу на вищий рівень.

Діяльність книгознавчих осередків на українських землях

В 1909 р. у межах Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові було створено спеціалізований центр, який займався проблемами української книги (передусім, вивчав історію книги та укладав книгознавчі праці) - бібліографічну комісію. Ця комісія опікувалася трьома проблемами:

1. Створення різноманітних бібліографічних праць, оскільки треба було зберегти відомості про всі українські видання, випущені на теренах Австро-Угорщини.

2. Створення наукових засад бібліографічного опису книг і часописів.

3. Видання книгознавчих часописів, оприлюднення результатів праці науковців.

Комісія досліджувала українську книгу та бібліографію і ставила за мету створити повний перелік українських книг під назвою «Національна бібліографія», починаючи з «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.). Важливу роль у створення комісії відіграв український бібліограф і бібліотекар Зенон Кузеля, який на той час перебував у Відні й був поінформованим про стан європейської бібліографії. В 1908 р. З. Кузеля написав до НТШ листа «Всправі української бібліографії», в якому чітко розроблено наукову програму діяльності бібліографічного осередку й накреслено основні напрямки роботи. Фактично, З. Кузеля став ініціатором створення бібліографічної комісії приНТШ.

До складу комісії увійшли відомі науковці, які мали в сфері своїх зацікавлень книгу й книгознавство: М. Грушевський, І. Свєнціцький, І. Кревецький, І. Франко, В. Доманицький, М. Комаров. Очолив комісію І.О.Левицький.

Бібліографічна комісія надзвичайно плідно працювала в різні роки. В її діяльності можна видалити 3 періоди:

1. Довоєнний (початковий), що тривав з 1909 по 1913 р. (в цей рік помер Левицький, що суттєво вплинуло на роботу комісії).

2. Воєнний (до 1922 р.) - найгірший період для комісії, оскільки чимало вчених служило у війську. До того ж, під час окупації було знищено бібліотеку НТШ.

3. Повоєнний (1922-1939 рр.). Комісію очолив В.Дорошенко.

В 1939 р. діяльність НТШ і бібліографічної комісії було припинено.

Комісія проводила свою роботу досить організовано. Її члени збиралися приблизно один раз на рік (на початках діяльності - два рази), обговорювали наукові проблеми, виголошували реферати, які пізніше були рекомендовані до друку. В 1923 р. до складу комісії увійшли науковці з інших міст, зокрема з Києва: Ю. Меженко, В. Сімович, Л. Биковський. Всі дослідження науковців комісії публікували, для цього використовували: 1. Різноманітні часописи НТШ («Літературно-науковий вісник», «Записки НТШ», «Стара Україна»). Часопис «Стара Україна» виходив в 1924-1925 рр., головним редактором був І. Кревецький. Основне місце в цьому часописі посідали історичні матеріали. В 1924 р. було видано спеціальний випуск з нагоди 350-ї річниці українського друкарства. Різноманітні спеціалізовані книгознавчі часописи, зокрема «Бібліологічнівісті» (1923-1932 рр., Київ), «Книжка» (1922-1923 рр., Станіслав), «Книголюб» (видавався Українським товариством прихильників книги у Празі).

З 1937 р. бібліографічна комісія НТШ почала випуск власного спеціалізованого видання «Українська книга» - щомісячного журналу, який виходив до кінця 1939 р. у Львові, а в 1941-1943 рр. мав річні номери, випущені в Кракові. Часопис містив результати досліджень з бібліографії членів комісії і публікував матеріали у рубриках «Історичне книгознавство», «Бібліотекознавство», «Мистецтво книги», «Бібліографія», «Книжкова справа в сучасному», «Нові видання» і «Рецензії». Часопис «Українська книга» мав спеціальний випуск, присвячений 450-й річниці українського друкарства у Кракові.

Центральним напрямом видавничої діяльності бібліографічної комісії НТШ був випуск ґрунтовних наукових праць у серії «Матеріали до української бібліографії». Загалом було випущено сім окремих видань в межах цієї серії.

Всі видання серії - матеріали до української бібліографії є надзвичайно цінними з таких міркувань: вони всі українознавчі, дотичні до національних проблем; всі видання є методично довершеними (з огляду на стан бібліографії першої третини ХІХ ст.); всі видання відрізняються високою культурою, мають різноманітні додаткові елементи (передусім, покажчики).

Також всі праці серії пройшли наукову апробацію в бібліографічній комісії, обговорення на засіданнях осередку.

Таким чином, бібліографічна комісія НТШ працювала надзвичайно плідно, мала великі видавничі здобутки, внесла вагомі досягнення у розвиток української книгознавчої думки ХХ ст.

Київ - столиця України, центр культурного життя, ще в ХІХ ст. мав декілька осередків переважно історичного спрямування, які в колі своїх зацікавлень розглядали й українську книгу. Це були, передусім, історичні товариства (особливо товариство Нестора-літописця), які досліджували проблеми історії української книги, розробляли бібліографічні покажчики українських стародруків. Така тематика зумовлена кількома причинами:

1. У Києві було зосереджено чимало книжкових багатств України - рукописних і друкованих, зокрема в книгозбірнях Києво-Печерської Лаври, Михайлівського монастиря, приватних бібліотеках;

2. На той час європейська книгознавча думка обмежувала бібліологію лише бібліографією та історією книги;

3. В Україні не було кваліфікованих книгознавців.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. в Україну повернувся відомий науковець Юрій Меженко, який навчався в університетах Петербурга та Москви, де прослухав курс М. Лісовського з книгознавства і мав знання, необхідні для розбудови української бібліології. В цей час гостро постали проблеми організації книжкової справи і книжкового руху. Потрібно було створити національну книгозбірню, центр статистичних досліджень, сховище обов'язкових примірників, налагодити облік і наукове дослідження української книги.

В 1918 р. найбільші бібліотеки Києва були об'єднані в одну, що отримала назву Всенародна бібліотека України. Окрім самого Ю. Меженка до праці були залучені й інші видатні українські книгознавці - І. Кревецький, Л. Биковський. Бібліотека видавала періодичний орган «Книжковий вісник» і організовувала діяльність інших бібліотек, була тим потужним центром, який започаткував сучасну бібліотечну справу.

В тому ж 1918 р. у Харкові, другому за значенням місті України, було засновано Головну українську книжкову палату. Спочатку Книжкова палата працювала в Києві, однак дуже швидко була переведена до Харкова, який став книгознавчим осередком України. Нині Книжкова палата знову перебуває в Києві. Це центр державної реєстрації і опрацювання обов'язкового сигнального примірника, укладач різноманітних бібліографічних видань, зокрема «Літопису книг України» і «Нових видань України». Книжкова палата так само, як і інші осередки, об'єднала дослідників української книги. Так, тривалий час тут працював Михайло Ясинський, автор монографії про Михайла Комарова.

Не менш важливою подією в розвитку українського книгознавства, зокрема після 1917 р., було створення наукового центру з вивчення проблем книги. Таким осередком став Український науковий інститут книгознавства (УНІК), який розпочав свою діяльність в 1922 р. Завдяки керівництву Ю. Меженка, об'єднанню зусиль найвидатніших українських дослідників книги (зокрема, С. Маслова, Д. Балики, П. Попова) УНІК став європейським центром книгознавства, найавторитетнішим книжковим осередком, діяльність якого впливає і на сучасні дослідження книги. Завдання УНІКу полягали у вирішенні таких проблем:

1. Розробка загальних питань книгознавства, теорії книги. Це унікальне завдання: жодний осередок на той час не займався теорією книги. Передусім ці питання розробляли М. Куфаєв у праці «Філософія книги», І. Калинович у статті «Тайна і святиня книги», Л. Биковський у статті «Книгознавство»тощо.

2. Проблема, пов'язана з визначенням, збиранням та опрацюванням української книги. В УНІКу вперше було наведене наукове визначення поняття «українська книга». Це - книга: 1) надрукована на території України (будь-яка, незалежно від мови, автора); 2) надрукована українською мовою за межами України; 3) матеріали про Україну, надруковані українською чи будь-якою іноземною мовою за межами України (наприклад, праця «Of Ukraine», опублікована в США). Таким чином, розроблене в УНІК у тлумачення української книги, є доволі широким, включає численні видання українознавчої тематики, видрукувані в різних регіонах і частинахсвіту.

3. Рекламно-організаційне завдання. В історичних умовах 20-х рр. треба було поширювати любов до читання, пропагувати книгу. Працівники інституту організовували книжкові виставки, пересувні бібліотечки, зустрічі з письменниками, авторами видань - тобто наближали книгу до широких народних мас.

4. УНІК налагоджував випуск різноманітних видань, пов'язаних з книжковою справою. Передусім, було створено бібліотечку науково-популярних та наукових праць, виданих УНІКом. До складу цієї бібліотечки увійшли праці С.Маслова «Рукописна книга» і «Українська друкована книга XVI-XVIII ст.», П. Попова «Друкарство: його початок і поширення в Європі», Д. Балики «Бібліотека».

З 1923 р. в УНІКу видавався найавторитетніший книгознавчий часопис «Бібліологічні вісті».

Національний характер роботи УНІКу, спрямований на дослідження української книги, призвели до звинувачень в націоналізмі. З 1929 р. почалися репресії проти науковців, Ю. Меженко був заарештований і виїхав після арешту за межі України, працював в Петербурзі. В 1932 р. УНІК і часопис «Бібліологічні вісті» було закрито. Українське книгознавство, як і книгознавство взагалі, було заборонено.

Сучасні осередки книгознавчих досліджень

Книжкова палата України пройшла важкий і тернистий шлях свого становлення та розвитку. Разом з державною бібліографією та її друкованим органом - літописами - Палата розвивалась та удосконалювалась і стала центром державної бібліографії.

Основними напрямами наукової діяльності Книжкової палати України є внесок у розвиток науки, культури, освіти, бібліографічної, книговидавничої й бібліотечної справи, інформатизації суспільства, збереження й пропаганда української книги. її наукова діяльність знаходить свій вияв в організації та здійсненні багатоаспектного вивчення книги та преси.

Книгознавство як комплексну науку про книгу й книжкову справу представлено в науковій діяльності Палати самостійними, проте тісно пов'язаними напрямами, серед яких особливе місце займає бібліографознавство. Протягом десятиліть у Палаті створюється методологічна база для аналізу й узагальнення фактичного матеріалу, досліджуються закономірності розвитку, функції, об'єкти, методи бібліографії, розробляється система термінів, відеотипологічна структура, проводиться різностороння науково-методична робота з удосконалення бібліографічного опису літератури та уточнення принципів відображення матеріалів в органах державної бібліографії і зведених бібліографічних працях, обґрунтовується система бібліографічного обслуговування користувачів бібліографічної інформації, розробляються методи й правила бібліографічної роботи, питання міжнародного співробітництва.

Наукові дослідження в бібліографознавстві проходять у процесі його безперервного взаємозв'язку з бібліографією як галуззю її науково-практичної діяльності, інформатикою й іншими спорідненими дисциплінами суспільних наук. Здійснюючи державну бібліографію, Книжкова палата щорічно бібліографічно опрацьовує, піддаючи обліку та реєстрації, опису, класифікації і каталогізації до 120 тис. одиниць усіх видів друку. За 85 років свого існування Палатою бібліографічно опрацьовано понад 12,5 млн. одиниць друкованої продукції. Вона створює і видає поточні, кумулятивні, ретроспективні бібліографічні покажчики, реферативні журнали та інші універсальні бібліографічні видання, конче необхідні для наукових установ, бібліотек й інших творчих організацій. У1996 році було відновлено започатковану ще в 20-х роках традицію створення бібліографії літератури мовами національних меншин України.

Здійснено ряд наукових досліджень у галузі реферування інформації, зокрема генерування реферативної інформації та розроблення методики наповнення її баз даних. Розгалужена система бібліографічної інформації Палати всебічно охоплює всі видання України і є найвагомішою складовою частиною загальнодержавної системи бібліографічної інформації,

Для класифікаційних потреб і введення української термінології в інформаційну галузь проведено наукову роботу з удосконалення та уточнення наукової галузевої термінології, впровадження класифікаційної системи УДК і видання таблиць УДК українською мовою.

Дослідження процесів розповсюдження книги, впровадження системи Міжнародної стандартної нумерації книг дозволило Палаті розробити концепцію створення національної інформаційної книготорговельної мережі, реалізацію положень якої успішно розпочато.

Книжкова палата здійснює багатопланову статистику друку: поточний облік друкованої продукції, щорічні узагальнюючі її розробки і порівняльні аналізи статистичних даних про випуск творів друку. Статистичні матеріали Палати є базою для дослідження тенденцій і перспектив розвитку книговидавничої справи в Україні.

Чимало зроблено Книжковою палатою в здійсненні централізованої каталогізації і класифікації літератури. Випуск бібліографічних карток на книги, журнальні статті та рецензії значною мірою сприяє підвищенню науково-методичного рівня довідково-бібліографічного апарату бібліотек та економії робочого часу бібліотечних працівників. А картковий репертуар каталогів Палати дозволяє їй проводити велику й різноманітну за своїм характером і змістом довідково-бібліографічну роботу.

Теоретичні узагальнення наукових досліджень Книжкової палати в галузі історії та практики державної бібліографії та книгознавства, розроблення актуальних проблем книговидання і друкованих засобів масової інформації одержують своє висвітлення в цілому ряді монографій, статей, методичних і навчальних посібників на сторінках журналу «Вісник Книжкової палати» й інших публікаціях.

Українська книгознавча періодика

Розквіт української книгознавчої періодики тісно пов'язаний з розквітом українського книговидання та бібліології. Найбільше журналів і газет виходило в 20-30 роках і потім з середини 90-х рр. ХХ ст.

Першим книгознавчим часописом був «Книгарь», який виходив у Києві за редакцією Миколи Зерова в 1917-1920 рр. Цей часопис визначив структуру й зміст усіх наступних книгознавчих видань. Він складався з чотирьох частин:

Структура часопису «Книгарь»
- статті, які висвітлювали проблеми літератури;
- бібліографія видань, тобто створення повного переліку тогочасних українських видань;
- рецензії на випущені книги;
- статті теоретичного та історичного характеру з історії книги, книгознавства, бібліографії.

Пізніше виходили такі видання як «Книжковий вісник» (1919 р., орган Всенародної бібліотеки України); часопис «Голос друку» (вів статистику видань); часопис «Книгар» (1923-1924 рр.); часопис «Книга», який з часом перетворився на «Нову книгу» (1924-1925 рр.). Останні два видання були дуже політизованими й багато уваги приділяли поширенню українських видань.

Головним тогочасним виданням був часопис «Бібліологічні вісті», заснований у 1922 р. Українським науковим інститутом книгознавства. Головним редактором був Юрій Меженко. В часописі публікувалися праці науковців УНІКу (Ю. Меженка, С. Маслова, П. Попова, М. Ясинського), бібліографічної комісії НТШ (І. Кревецького, І. Свєнціцького), зарубіжних книгознавців, які з різних причин виїхали за межі України (С. Сірополко, Л. Биковський, В. Симович), «Бібліологічні вісті» розглядали теоретичні проблеми книгознавства.

У часописі було три основних розділи: теорія книги - статті, які досліджували теоретичні проблеми книгознавства; історія книжкової справи, книжкового руху, української книги, друкарства; найцікавіший розділ - «Хроніки», в якому вміщували відомості про тогочасне книжкове життя - відкриття виставок, конференцій, роботу музеїв, архівів, бібліотек, аналіз найкращих публікацій з європейських журналів, тобто було надзвичайно багато інформації, яка цікавить і сучасних науковців.

Часопис було закрито в 1932 р. у зв'язку зі забороною книгознавства.

На західноукраїнських землях теж було чимало книгознавчих видань: виходили часописи «Книжка», «Стара Україна», «Бібліотечний порадник», «Українська книга», «Книжник» тощо.

Часопис «Книжка» видавався в Станіславові (тепер - Івано-Франківськ) в 1921- 1923 рр.

«Стара Україна» - загальнокультурологічний часопис, у якому багато місця відводилось книзі, зокрема історії української книги. Часопис видавався у 1924-1925 рр. у Львові бібліографічною комісією Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

«Українська книга». Видавався з 1937 до 1939 рр., пізніше - в 1941-1943 рр. в Кракові. Це був орган бібліографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка. В часописі розглядались різні питання бібліотечної справи, бібліографії, історії книги. Проте, не було відомостей про видавничу справу.

Нині в Україні видається приблизно 30 видань, призначених для дослідників книги та видавців. Найголовніші з них:

«Наукові праці національної бібліотеки України ім. Вернадського» - щорічне видання, друкує теоретичні статті з книгознавства й бібліотечної справи.

Впродовж 1994-2007 рр. публікувався часопис «Друкарство», який розглядав безліч питань, зокрема з технології, і містив статті 3-х тематичних напрямків з книгознавства: історія книги й друкарства; теорія видавничої справи (рубрика «Заочний університет видавця», планувалося додати розділ «Авторське право»); оформлення видань, культура книги.

Протягом 1994-2006 рр. виходив часопис «Палітра друку», який окрім питань технології друку розглядав і проблеми видавничої справи.

Українська академія друкарства видає наукові збірники «Поліграфія та видавнича справа» (з 1964 р.), «Квалілогія книги» (з 1996 р.) та «Наукові записки» (з 1999 р.), «Книга і преса в контексті соціокультурного розвитку суспільства».



Лекція 4. Методологія і методика бібліотекознавства та бібліографознавства

Документальна і психолого-педагогічна орієнтація бібліотекознавства останнє десятиріччя поповнилася новими пізнавальними засобами через застосування системного, структурного, функціонального підходів, моделювання і використання математичного апарату. Однак, довгий час не вдавалося знайти засіб для дослідження зв'язків і відносин, які складають сутність бібліотечних процесів.

Кризу в діяльності бібліотек, яка до недавнього часу мала глобальний характер, можна визначити як структурну кризу, яка полягає у відсутності, незначному прояві або руйнуванні системоутворюючих чинників на рівні теорій бібліотекознавства, бібліографознавства, інформатики, архівознавства, музеєзнавства та їх практичного втілення.

Разом з тим, все більше відчувається необхідність у пошуку загального фундаментального синтезу знань в цих сферах. Це стало предметом вивчення і дискусій у зарубіжному і радянському суспільстві в 70-ті - початку 80-хроків.

В наш час широкий синтез знань, який охопив різні галузі соціально-комунікативної сфери, потребує не тільки інтеграційної, але й концептуальної єдності під егідою фундаментальної науки. Це необхідно також для вирішення багатопланових проблем, оптимізації і передачі соціальної інформації в суспільстві.

Фундаментальність соціально-інформаційних знань набуває загального статусу, стає основою світоглядного розуміння обігу інформації в суспільстві.

Теорія бібліотечної діяльності стає, таким чином, підсистемою теорії більш високого рівня, що має велике значення не тільки для розвитку теорії формування професійного світогляду на цій основі, але й для вирішення питань з підготовки кадрів і організаційно-функціонального входження бібліотек в інфраструктуру суспільства, а, отже, і для управляння в цій сфері.

Можна дійти висновку, що цікавість до теорії методологічної частини сьогодні зростає в умовах посилення вимог до задоволення практичних завдань, які висуває розвиток інформаційного суспільства.

Зближення бібліотек і різних інформаційних служб відбувається на соціальне замовлення користувачів інформації, закріпленої на різноманітних носіях. Недостатній рівень їх взаємодії знижує загальну ефективність поширення знань в суспільстві. Відбувається формування бібліотеки нової формації.

Невдачі інформаційної науки примушують спеціалістів постійно повертатися до бібліотеки, що підтверджується досвідом зарубіжного бібліотекознавства, інформатики та практики організації діяльності бібліотек. Стає поширеним погляд на бібліотеку як на заклад, що моделює зростання знань, який прискорює історичний прогрес доступними на сьогодні засобами. Вони відбивають зростання знань, зберігаючи записи історії. Реалізуються ці напрями досліджень у межах інформаційного підходу. Його методологія базується на категорії «інформація». Відображенням теоретичних пошуків у цьому напрямі стали дослідження бібліотечної та інформаційної сфер діяльності, інтегративні тенденції, які явно простежувалися в процесі інформаційного обслуговування під впливом використання нових інформаційних технологій.

...