Молочна ріка – диво природи

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Молочна ріка - диво природи

Мелітополь-2002

ББК 28.082 [4Укр-4Зп.] ISBN

Молочна ріка - диво природи. - Мелітополь, 2002. - 100 с.

Громадська організація “Таврійська заповідна допомога”

Громадська організація “Швидка заповідна допомога”

Лабораторія іхтіології та загальної гідробіології НДІ Біорізноманіття МДПУ

Кожна річка має свою історію, має її й Молочна, що колись була великою судноплавною рікою та несла свої цілющі води майже безводним степом Приазов'я. Багато втрат та змін зазнала вона з тих часів. Негативні процеси, повязані з діяльністю людини призвели до змін та значного погіршення стану річки та її приток, біологічного різноманіття та природних ресурсів.

В нашій книзі на основі літературних даних та власних спостережень авторів описується історія геобіоформування долини та заселення басейну р. Молочної, етапи освоєння природних ресурсів річки людиною з реконструкція її акваторій. Читачу пропонується детальне знайомство з навколишньою флорою та фауною, наводяться перелік заповідних територій.

Книга розрахована на старшокласників, студентів, викладачів шкіл та вузів нашого регіону, екологів, біологів,практиків з різних галузей господарчої діяльності, членів громадських організацій екологічного спрямування, а також всіх, не байдужих до сьогоднішнього стану пророди.

Видання забезпечила фінансова підтримка Фонду Ч. Мотта за програмою ІСАР - «Єднання» «Екологічний шлях у майбутнє» в рамках проекту «Збереження біологічного та ландшафтного різноманіття басейну ріки Молочної»

Технічне і художнє оформлення Демченко Віктор

Комп`ютерна верстка і макетування: Буденко Андрій

Рецензенти: - доктор біологічних наук, професор, завідувач міжвідомчою комплексною лабораторією наукових основ заповідної справи Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України і Міністерства екології та природних ресурсів

Андрієнко Тетяна Леонідівна.

- кандидат біологічних наук, доцент Мелітопольського державного педагогічного університету

Заброда Станіслав Миколайович

© Таврійська заповідна допомога

Зміст

Незвичайне

Сьомий слоник (Листопад Олег)

Дивна рослина (Коломійчук Віталій)

Таке буває (К.З.)

від Геродота до наших часів (Дегтяренко Олена)

Мільйони років тому (Дегтяренко Олена)

Про тих, кого бачила наша річка (Крилов Микола)

Молочна від витоку до гирла (Дегтяренко Олена)

Рослинний світ басейну ріки Молочної (Коломійчук Віталій)

Рослинність басейну

Флора узбережжя

Ботанічні раритети

Лікарські рослини

Тваринний СВІТ БАСЕЙНУ РІКИ МОЛОЧНОЇ

Ентомофауна басейну (Івко Сергій)

Донні тварини ріки Молочної (Антоновський Олександр)

Дивовижний світ амфібій та рептилій(Сурянда Наталя, Попов Володимир)

Ссавці басейну річки Молочної (Сурядна Наталя)

Використана література

Від авторів

Ми сподіваємося, що дана книга доможе і т.д. Слід також вдмітити що дана книга не є ідеальним описом р. Молочної поза нашої уваги залишилося ще досить багато цікавих фактів та описів, що ми сподіваємося буде висвітлюватися як науковцями так і громадським діячами.

Всі пропозиції та зауваги просимо надсилати

Ми будем дуже вдячні Вам за коментарі. Це зробить нашу подальшу роботу більш комплексною та цікавою до для Вас

Подяки

Дякуємо людям, які допомагали нам готувати цю книгу до друку, чиї кваліфіковані поради та зауваження значно поглибили змістовність багатьох її частин та розділів. Особливу нашу персональну подяку висловлюємо:

Рецензентам видання:

Андрієнко Тетяні Леонідівні та Заброді Станіславу Миколайовичу.

Консультантам видання:

Карасьову Олександру Миколайовичу - начальнику відділу заповідної справи та екомережі

Катишу Сергію Васильовичу - головному спеціалісту відділу заповідної справи та екомережі .

Волоху Анатолію Михайловичу - к.б.н. доцент Таврійської держовної агротехнічної академії.

А також тим установам та організаціям без допомоги яких неможливо було зібрати та обробити матеріал для написання цієї книги:

Державному управлінню екології та природних ресурсів в Запорізькій області,

Мелітопольському державному педагогічному університету.

Азово-Чорноморській орнітологічній станції МДПУ.

Відділу герпетології та зоомузейю НДІ Біорізноманіття МДПУ.

Лабораторії комплексного краєзнавства МДПУ.

Мелітопольській міжрайонній екологічній інспекції.

Краєзнавчому музею м. Мелітополя

Молодіжній громадській організації “Євроклуб-Мелітополь”

Еколого-краєзнавчому клубу “Меотида”

Еколого-натуралістичному центру м. Мелітополя.

Незвичайне

ріка басейн заповідний флора

Кожна річка має свою історію. Має її й Молочна, що колись була великою судноплавною рікою та несла свої чисті води майже безводним степом Приазов'я. Не раз ця життєдайна окраса та годувальниця нашого краю змінювала свій зовнішній вигляд. А інколи й потерпала. І найчастіше - через діяльність людини.

Так само, як будь-яка жива істота, річка народжується, розквітає і вмирає. Часто вмирання річки відбувається на наших очах: зникають дерева, кущі і трави вздовж неї, залишають гнізда птахи та покидають обжиті місця тварини. У воді зникають певні мікроорганізми, інші бурхливо розвиваються. Багаті на рибу річки стають безрибними. Така тяжка доля спіткала і нашу рідну річку. Та поміж великої кількості степових південних річок України, - отих, що, зазвичай, частково пересихають влітку - Молочна для нас особлива. Вона варта нашої поваги хоча б за те, що за довгі тисячоліття свого існування змогла пробити собі майже двохсоткілометровий шлях на південь - до Азовського моря. Багато цікавих і правдивих історій можна почути на її берегах. Ось деякі з них...

Сьомий слоник

Викопний південний слон жив приблизно 2-4 мільйони років тому - в період пізнього пліоцену. Його рештки знаходили дуже рідко - у світі є лише шість уцілілих кістяків цієї тварини. В країнах СНД - взагалі лишень один, - він зберігається у Санкт-Петербурзі. Перед початком Великої Вітчизняної війни цей кістяк почали розкопувати біля міста Приморська, що в Запорізькій області, радянські спеціалісти. А закінчували вже німецькі. Оцінили знахідку як скарб, вивезли до фатерлянду. А вже звідти кістки потрапили до Ленінграду - у якості військового трофею.

А оце нещодавно об'явився сьомий слон. Влітку 1999 року в одному з піщаних кар'єрів тієї ж Запорізької області робітники наткнулися на незвично великі кістки. Вирішили, що - динозаврові, повідомили про це в Токмацький краєзнавчий музей. Райдержадміністрація дала музею трохи грошей, за які найняли екскаватор, котрий зняв верхній шар ґрунту. Видобули бивень. Далі взялися за лопати, викопали декілька ребер та хребців, один із зубів (у слонів взагалі - чотири зуби). Усі знахідки працівниками музею були сховані до запасників. А по тому - яму засипали: гроші скінчилися, польовий сезон теж.

Взимку на місце розкопок приїхав спеціаліст Національного природничого музею Віталій Логвиненко. Саме він впізнав у знахідці рідкісного південного слона. Це викликало нову хвилю інтересу до знахідки. У 2000 році естафету розкопок продовжили вже члени громадської археологічної організації Токмака. Гроші цього разу виділяє область, обласний краєзнавчий музей надає ентузіастам посильну підтримку. Археологи дістають декілька кісток, а яму, разом із доброю половиною кістяку, знову заривають.

От і, начебто, все. Гроші й ентузіазм закінчились. Як підсумок - якась купка якихось кісток лежить у районному музеї. Ніякої сенсації, ніякого внеску до світової науки. Типова історія для нашого часу.

А от і не все! Слоник-бо - сьомий! Щаслива цифра, кажуть. І в нашому випадку ця прикмета дійсно справдилась.

Ще під час перших розкопок працівникам краєзнавчого музею викликався допомагати Сергій Івко - учень одинадцятого класу другої середньої школи м. Токмак. Допитливий хлопчина, пізніше ставши студентом Мелітопольського педагогічного університету, продовжував уважно слідкувати за розвитком археологічної (точніше - палеонтологічної) історії. Дізнавшись, що третіх розкопок вже ніхто не збирається проводити, улітку того ж 2000 року він розпочав їх разом з Ярославом Костюком, своїм молодшим товаришем. Друзі озброїлись звичайною лопатою та дозволом все того ж музею: "Як хочете, хлопці, то копайте".

Коли прийшли на місце розкопок - жахнулися: скрізь валялися уламки. Як виявилося, хтось пустив чутку: "Музей скуповує кістки по двадцять гривень за кіло!". Хтось інший повірив, викопав усе, що було зверху та потрощив, щоб зручніш було нести. За отим, що залягало глибше - ніхто вже не приходив. Тож склавши решту уламків до ящика, хлопці взялися до роботи. До початку семестру встигли викопати нижню щелепу із обома зубами, гомілкову кістку. На додачу знайшли частини скелету викопного оленя.

Розкопки Сергій продовжив... в університетській бібліотеці - шукав методику обробки та реставрації кісток. На зимових канікулах та по вихідних просушував частини скелету, - як видобуті власноручно, так і оті, що зберіглись у музеї. Потім, ніби на гігантську мозаїку, перевів на них не одну банку клею ПВА, щоб складене трималося купи.

Водночас хлопець усіляко намагався привернути увагу до опікуваної ним знахідки. Дізнавшись, що Асоціація викладачів історії та суспільних наук "Доба" разом з Міносвіти проводять громадську акцію школярів України "Громадянин", підбиває своїх молодших товаришів з рідної школи до рішучих дій. Організатори акції високо оцінили "номер зі слоном" у їхньому виконанні. "Дресирувальників" нагородили, але очікуваного Сергієм "прориву на слонячому фронті" не відбулося.

Аж ось історію про слона надрукувала газета "Столиця". Газета оприлюднила плани Сергія, розповіла про брак коштів, сподіваючись, що хтось відгукнеться й допоможе. Наслідки не забарилися. Усвідомлюючі унікальність цієї знахідки люди зголосилися передати Сергію 1000 гривень на продовження розкопок.

"Насамперед куплю літрів 50 клею ПВА, потім - намет, спорядження", - так відповів Сергій Івко на моє запитання про те, як саме він планує витратити гроші.

Намет, щоправда, Сергій купити не встиг. Зате встиг - лопати.

Настав новий, довгоочікуваний польовий сезон 2002 року - сезон продовження розкопок нашого багатостраждального, а з іншого боку - "щасливого" слона. З газетними статтями в руках Сергій пішов до місцевої влади. І міськвиконком, і райвиконком пообіцяли підтримати розкопки.

Грошей, щоправда, у місцевих бюджетах на подібні речі не передбачалося, але ж на те вона і влада, щоб знаходити шляхи вирішення проблем. Від місцевих спонсорів отримали юні палеонтологи продукти харчування і мінеральну воду. "Шефство" над ними взяла також голова Жовтневої сільради Токмакського району Н. І. Антипенко. То нагодує, то молока привезе. Так що на цьогорічних розкопках хлопці голодними не сиділи. А тут ще з с.Червоногірка школярі нагодились - на екскурсію. Деякі з сільських хлопчаків так зацікавились знахідкою, що в наступні дні з`явились з лопатами на допомогу. Робота кипіла. Все нові й нові знахідки чекали на юних ентузіастів під товщею піску та глини. Щоправда розміри цих знахідок та їхній стан були далекі від бажаних. З розкопу вийняли окремі хребці, фрагменти ребер, частини бивнів та інші шматочки доісторичної тварини. Працювалося важко. Заважали часті дощі. А тут іще брак досвіду розкопок дався взнаки. За час роботи у кар'єрі хлопці нагорнули велику купу глини та піску, яка зрештою почала заважати працювати далі: грунт сипався в розкоп. Вручну перекидати цю купу бракувало сил та часу, а екскаватор затягнути в кар'єр ніяк не вдається.

В останній день розкопок до кар'єру завітали кореспонденти телеканалу "Інтер", щоб показати "сьомого слоника" всій Україні. Адже така рідкісна для наших країв знахідка варта того. Зйомки проводились у кар'єрі, в "реставраційній майстерні" - у Сергія вдома, та в міському краєзнавчому музеї, де знаходяться вже відреставровані кістки.

Зараз Івко чекає на новий польовий сезон, щоб повернутися до свого слона. Ще залишилося докопати близько двох метрів до дна кар'єру, щоб дістати решту кісток. Чекає Сергій і на те, що хтось із владних або грошовитих людей усвідомить важливість знахідки. Відреставрований кістяк сьомого в світі цілого скелету рідкісного викопного південного слона, виставлений у спеціальному скляному павільйоні десь у центрі Києва і буде найкращим доказом, що жарт про Україну як батьківщину слонів - зовсім і не жарт!

Листопад Олег

Дивна рослина

У нашій місцевості зростає безліч різноманітних рослин, різних за розмірами, будовою, наявністю чи відсутністю квіток, соковитістю плодів тощо. Деякі з них ми зустрічаємо ледь не щодня, а про існування інших навіть не здогадуємось. Однак зустрічаються серед нашого різнотрав'я рослини, що заслуговують на особливу увагу та повагу людини. До таких, з точки зору ботаніків, належить цимбохазма дніпровська.

Росте вона в нашій місцевості ще з дольодовикового періоду, тобто є реліктовим видом. Крім того, цимбохазма є ендемічним видом з розірваним ареалом, бо зростає на відносно невеликій площі півдня України не суцільною смугою, а локальними острівцями. За межами нашої держави цей вид трапляється на Сальсько-Маничському вододілі Російської федерації і більше ніде в світі не зустрічається.

Цимбохазма дніпровська росте на кам'янистих місцях, виходах вапняків, схилах степових балок лише в степовій смузі. До теперішнього часу відомо близько 30 місцезнаходжень цього виду на території Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської та Миколаївської областей. Раніше популяції цього виду відмічали також у північній частині Криму. Але, на жаль, останнім часом місцезнаходження цимбохазми у Криму не підтверджуються. У Північному Приазов'ї перші достовірні знахідки цього виду датуються 20 роками ХХ століття. Ця рослина трапляється в Якимівському (територія ландшафтного заказника “Сивашик”, на правому березі Утлюцького та Молочного лиманів), Мелітопольському (околиці м. Мелітополя, Троїцька балка), Токмацькому (долини річок Чингул (с. Садове, с. Заможне, м. Молочанськ), Куркулак (с. Шевченкове), Молочна (с. Виноградне), Токмачка (с. Остриківка), Чернігівському (між селами Стульневе, Новомихайлівка та с. Верхній Токмак) районах.

Вперше цей вид описав у 1820 році відомий російський природодослідник, академік Петербурзької академії наук П.С. Паллас. У 1935 році українські вчені-систематики М.В. Клоков та І. Г. Зоз виділили цю рослину в окремий рід, який є монотипним, тобто має лише один вид - дніпровська. Інший вид, схожий на цимбохазму - цимбарія даурська, поширений у Східному Сибіру, Китаї та Монголії і є найближчим родичем нашої цимбохазми. Така значна географічна відстань між цими двома родами є одним з підтверджень реліктовості цимбохазми дніпровської.

Наукова назва роду “цимбохазма” походить від грецьких слів “порожнина” та “зів”. І дійсно - якщо уважніше придивитися до квітки, то вона чимось нагадує роззявлений рот.

Цимбохазма занесена до Світового Червоного списку МСОП, Європейського Червоного списку рідкісних рослин і тварин та Червоної книги України (І категорія). Цимбохазма дніпровська дуже специфічна рослина, - вона не росте в умовах “захищеного ґрунту” - ботанічних садах та на інтродукційних ділянках. У неї дуже пригнічений механізм утворення насіння. Чисельність рослин підтримується за рахунок вегетативного розмноження - кореневищними пагонами. Хоча на деяких територіях вона досить непогано утворює плоди, але невідомо, чи є в них насіння, здатне до проростання. Ділянки, де зростає цей унікальний вид, потребують найсуворішого режиму охорони, а сам вид - пізнання процесів його розвитку та розмноження.

Коломійчук Віталій

Таке буває

“В ночь на воскресенье 26 февраля жители села Терпенья были разбужены сильным треском со стороны реки Молочной. На рассвете мне пришлось побывать на реке, ставшей полностью неузнаваемой. Тихая и незаметная в летнее время, замечательная своими «кисельными» берегами и заявляющая о своем существовании громкими лягушачьими концертами - Молочная превратилась в грязную, бушующую реку. На расстоянии почти трех верст русло реки было загромождено огромными вертикально стоящими льдинами, сильным течением нагроможденными друг на друга, местами образуя настоящий полярный айсберг. С верхов реки неслись новые льдины, с треском сбиваясь в общую кучу. Вода с шумом и ревом прорывалась в щели между льдинами, то, пенясь, то, рассыпаясь миллионами брызг. К семи часам утра русло реки оказалось почти окончательно загроможденным, и вода хлынула из берегов, заливая окрестные низменности. Река в это время представляла весьма грозную стихийную силу. В десять часов утра река разлилась до четырех и более верст. Все видимое вверх по реке пространство, вплоть до горизонта покрылось водой. Стоял чудный ясный весенний день, и для терпеньевцев развернулась необычная картина - зеркальная поверхность залитой местности тихо колыхалась, сверкая на солнце. Появилась флотилия из оригинальных судов - деревянных корыт, снующих в разных направлениях, вылавливающих всевозможные предметы. Вот тащат ворота, затем сани.… Показывается небольшая скирда соломы - причалить ее к берегу нет возможности - ее зажигают, - пылающим костром понеслась она по воде. Вдали на островке черным пятном, выступающим на общем сверкающем фоне, кто-то заметил прыгающие фигурки. Навели бинокль - оказались зайцы. Отрядили «экспедицию» к острову, при приближении которой несколько штук бросилось в воду вплавь, двух изловили и привезли к берегу.

К одиннадцати часам вода ворвалась в село и залила до 50 усадеб. Приблизительно в это же время передняя льдина, упирающаяся в прибрежное дерево, разломилась, и вся ледяная масса с грохотом понеслась по течению. Догадайся кто-либо утром отрубить переднюю льдину, можно было бы избежать загромождения русла и последствий, т.е. разлива реки, весьма чувствительно отразившегося на нижних селах - Тамбовке, Семеновке и т.д. Около двенадцати часов дня русло реки очистилось совершенно и вода быстро пошла на убыль. К утру следующего дня река вошла в русло. Большого вреда наводнение у нас не причинило, так как большинство усадеб было залито с задней стороны. Пострадали немного корма - солома, полова, находящиеся обыкновенно в задних частях усадьбы. Несколько залитых домов, благодаря высоким каменистым фундаментам, стойко выдержали натиск воды; да и наводнение продолжалось недолго - всего лишь несколько часов.”

К.З.

"Мелитопольские ведомости"

№ 28, 1912 рік, 8 березня

Від Геродота до наших часів

Археологічні пам`ятки, літописи та історичні документи вказують на те, що освоєння річок Приазов`я, куди входить наша річка Молочна, почалося багато століть тому. Перші відомості про річки є у творах давньогрецьких та давньоримських письменників та мандрівників V ст. до н.е. В них згадувалось про те, де б еруть початок самі більші ріки Приазов`я від Дунаю на заході та до Дону та Кубані на сході.

Найбільш повно в давні часи про річки Північного Причорномор`я та Приазов`я говорив та писав Геродот (484 - 425 рр. до н.е.). Він описав Меотиду (Азовське море у ті часи) і Танаїс (теперішній Дон), який впадає в неї. Деякі свідчення про річки Приазов`я зустрічаються у багатьох істориків, поетів та науковців давнього Риму. Досить детальні свідчення про відстані до деяких пунктів знайдені у периплах - давніх лоціях. Так, в одному з них (IV ст. до н.е.) є перелік річок, що впадають в Чорне та Азовське море з відстанями між їхніми гирлами до найбільш помітних на морському узбережжі точок - гір, мисів, заток та ін.

Повні повідомлення з географії античної древності дають праці Клавдія Птоломея. Обриси Чорного та Азовського морів на картах Птолемея досить близькі до дійсних, гідрографічна мережа пригирлових ділянок річок, імовірно, була взята з різноманітних периплів і також досить правдоподібна. Витоки ж річок та їх протяжність помічені досить грубо та схематично, а мережа притоків, як правило, взагалі відсутня.

На початку нашої ери осілі народи, що населяли південну та східну частини сучасної України, досить добре знали свої річкові шляхи і плавали не тільки великими річками, але і по малих їх притоках. З І по ІХ ст. короткі свідчення про річки східної та південно-східної України можна зустріти вже й у візантійських та арабських письменників. І що цікаво, араби частіше згадують про шляхи, що вели на схід - до Волги та Каспійського моря, письменники ж Візантії - майже виключно про Північне Причорномор'я.

Починаючи з Х ст., основними джерелами, що стосуються річок, стають літописи, які дійшли до нашого часу у вигляді різноманітних списків. Детальний географічний опис Східної Європи з наведенням багатьох відстаней та з короткою гідрографічною характеристикою великих річок від Дністра до Волги приводить у своєму трактаті “О двух Саматиях” ректор Краківського університету Мацей з Мехова (1457 - 1523 рр.).

Найбільш давньою географічною картою середньовіччя вважається карта генуезця Петра Вісконте, що була зроблена у 1311 р. Вона відображає східну частину Середземноморського басейну. До того ж часу відноситься і його карта Чорного моря (1313 р.). На цих картах у Північному Причорномор`ї показані ще тільки гирла річок від Дунаю до Дону, самі ж річки наведені без притоків.

На початку XVI ст. (приблизно 1525 р.) була складена перша карта руських князівств, яка одночасно була й першою гідрографічною картою, де відображалася і північно-східна частина України з її гідрографічною сіткою. Ця карта була складена за матеріалами писаних книг (велися з 1490 р.), міжевих грамот (з 1504 р.), креслень прикордонних земель та дорожників початку століття.

У другій половині XVI ст. (близько 1570 р.) з`являється, так званий “Великий Чертеж земли Русской” - перша детальна гідрографічна карта Східної Європи. В межах України вона охоплювала гідрографічну мережу басейну Сіверського Дінця та лівобережжя Дніпра аж до Криму та Приазовських степів. Та науковці не стояли на місці, “Великий Чертеж” значно доповнювався та уточнювався. Одне з таких доповнених видань було опубліковане Н.І. Новіковим у 1773 р. під назвою “Давняя Российская гидрография”, що включала в себе опис річок, протоків, озер, колодязів Московської держави з вказанням міст, що знаходились поблизу них та відстанями між ними.

Вже у XVI - XVIІ ст. завдяки послам, що мандрували до Криму, були досить детально розвідані шляхи по Сіверському Донцю, Конці та Молочній, також по степах Приазов`я та Присивашшя.

Дослідниками південної та східної частин України, починаючи з кінця XV ст., стають вільні запорозькі козаки. Із своїх походів вони часто поверталися приазовськими річками, зокрема Міусом та Кальміусом. Запорізьким козакам досить добре була відома вся гідрографічна мережа півдня України від Дунаю до Дону. Невеликі річки, озера та джерела були в них на усному, можливо навіть на письмовому та картографічному рахунках. Не без їхньої участі був складений у 1627 році в Москві “Чертеж по украинским и черкасским местечкам от Москвы до Крыма”.

Перші інструментальні гідрографічні зйомки у прилеглих до України районах та в її межах проводяться у 1696 р. під час плавання Доном, Азовським морем та Керченською протокою корабля “Крепость”. У цьому ж році була складена карта північної частини узбережжя Азовського моря від Міусу до Дону. Друга ж чверть XVIIІ ст. ознаменувалася більш поглибленним вивченням і картуванням території України та пов`язаних з цим зйомками її річкової мережі.

У 1745 році Географічний департамент академії наук видав атлас, складений з 19-ти карт. У ньому були представлені дані зйомок та уточнення старих карт, що були проведені під час війни з Туреччиною (1735 - 1739 рр.). В результаті дослідження та зйомок під час маршів була складена карта півдня України, яка потім мала назву “Карти театру воєнних дій” та карта Криму. Тут же на картах наводяться короткі характеристики річок, що впадають в Азовське море та лимани на відрізку від Сивашу до Дону; надані відомості щодо якості води, додається опис деяких рослин.

До 80-х років XVIІІ ст. відносять складання цілої низки топографічних описів намісництв та губерній у східній частині України. Там приводяться детальні матеріали про річки, що протікають територіями намісництв, озера без виключення малих річок, а місцями і стариць по заплавах великих річок, свідчення щодо можливостей та термінів судноплавства. Вже наприкінці XVIІІ ст. видаються атласи, до змісту яких входять карти Російської імперії більш ніж на 40 аркушах з детальною гідрографічною мережею.

Під час Першої світової війни, а далі громадянської роботи по дослідженню рік Приазов`я були припинені.

За радянських часів вивченню водних ресурсів, зокрема басейнів річок, починає приділятися все більше і більше уваги. Зйомками та описанням деяких річок Приазов`я та Донбасу починає займатися Управління гідрометеослужби УРСР та його науково-дослідницькі організації. Однією з таких організацій з 1930 року стає Гідрометеорологічний інститут. Зокрема ним ще у 1925 -1927 рр., був складений “Каталог річок басейну України”, де вперше були наведені короткі гідрографічні описи кожної річки. З 1926 р. першочергову роль у вивченні водних ресурсів відіграє Інститут водного господарства України, що у 1934 р. був включений в систему інститутів Академії Наук України.

У 1944 - 1946 та 1956 рр. проведено гідрографічний аналіз та узагальнення гідрологічних матеріалів більше ніж 35 річок Приазов`я. Інститутом гідрології та гідротехніки АН УРСР був складений перелік річок України, довжиною більше 10 км, та надані їх основні гідрографічні характеристики.

Мільйони років тому

Свого сучасного вигляду р. Молочна з усіма своїми притоками набувала протягом тривалих і найрізноманітніших змін земної кори. Постійні піднімання та опускання земної поверхні спричиняли безперервний розвиток та зміни ландшафтів нашого краю. Під час цих змін моря, лимани, протоки та інші водні території набували різного вигляду та положення відносно суходолу: то вода наступає, затоплюючи величезні території, то навпаки, відступає, звільняючи місце для розвитку наземної флори та фауни. І так тривало мільйони років...

Приблизно 5 млн. років тому, наприкінці міоценової епохи внаслідок опускання суші, морські води затопили величезні простори - територію сучасної Румунії, Болгарії, України, Чорного та Азовського морів. Тут сформувався новий, так званий Меотичний басейн з морською флорою і фауною. Меотичний - це тому, що територію Чорного та Азовського морів давньогрецький історик Геродот називав "Меотидою".

Та Меотида проіснувала не довго. 1.5 - 5 млн. років тому (ранній пліоцен) в ході чергового підняття суші на місці Меотиди сформувалося вже значно менше за розмірами озеро-море. Берег цього вже понтійського озера-моря був, навіть, значно північніше описуваної території, тому даних щодо ранньопліоценових річкових долин майже немає. Але 2,5 млн. років тому (середній пліоцен), коли Чорноморський басейн, який включав у себе і басейн Азовського моря, перетворився на кіммерійський, закладається нова мережа річок та річкових долин. Про це красномовно свідчать відклади дельти досить великої річки між верхів'ям сучасної долини Молочної та Приазовським блоком Українського кристалічного щита. Клімат у цей час теплішає. Територія знову перебудовується. Того ж часу між річками Дніпро та Молочна існувала мережа мілководних річок.

На зміну кіммерійському приходить менш солоний та більш теплий куяльницький басейн. Ще після настання у верхньому пліоцені деякого похолодання клімату та після великого припливу прісних вод з суші, відбулося деяке опріснення куяльницького басейну.

Десь 2 млн. р. тому (пізній пліоцен) у загальних рисах майже сформувалась сучасна річкова мережа. У долині р. Молочної між Мелітополем та північною частиною Молочного лиману морських куяльницьких відкладів немає. Це зумовлено глибоким урізом русла пра-Молочної за куяльницького часу в материнські породи. Про існування пра-Молочної за куяльницького часу свідчить і знахідка у геологічних відкладах прісноводних молюсків.

Отож, остаточне формування річкової мережі відбулося вже у пізньому пліоцені (близько 2 млн. років тому). Ті часи характеризувалися розманітністю тваринного та рослинного світів. Тому і приваблювали "молочні води", крім тварин, ще й давніх людей, про що свідчать археологічні знахідки вдовж течії ріки стоянок стародавніх епох, зокрема на Кам'яній Могилі у Мелітопольському районі.

Про тих, кого бачила наша річка

Протягом всієї історії господарського освоєння регіону р. Молочна привертала увагу людини. Матеріали археологічних розкопок біля Кам'яної Могили свідчать про те, що 10 тис. років тому долину ріки заселяли різні народи, які інтенсивно використовували її ресурси.

Основними видами господарської діяльності в початковий період освоєння території були полювання, рибний лов і збирання. На стоянках первісної людини археологами були виявлені кістки коня, кабана, зубра, оленя, зайця. Можливо, були і мамонти, що використовувались як об'єкт полювання. Свідчення цього знайдені в с. Вознесенка Мелітопольського району Запорізької області.

Формування річки відбувалося під значним впливом різноманітних природних умов. Кордони між відкритими степовими просторами і річковими долинами були важливими ландшафтними межами, що перешкоджали "виходу людини з данної території".

Перехід до виробничого господарства сприяв розвитку у басейні Молочної скотарства, що засвідчують численні кістки великої рогатої худоби, а згодом і кози. Розвиток скотарства в регіоні пов'язаний з поширенням ґрунтів важкого механічного складу, який заважав поширенню землеробства. З огляду на особливості природних умов і ступінь розвитку продуктивних сил, ймовірно, протягом декількох тисячоліть у долині ріки Молочної і її притоків розташувались поселення, а прилягаюча територія використовувалася під пасовища. Розвитку скотарства сприяло приручення коня.

На початку І тисячоліття до н. е. населення степової зони переходить до кочових форм господарства. Свідчення про виділення кочівників із середовища землеробських народів зустрічається у древніх авторів. Так, Євстафій у своїх "Коментариях к "Землеописанию" Дионисия" пише: «Говорят также, что … скифы, прежде всего, когда-то питались хлебом и занимались земледелием, но потом, переменив образ жизни, сделались кочевниками».

В період панування скіфів з'явилося перше письмове згадування про ріку Молочну. При всіх розбіжностях у тлумаченнях античних джерел більшість дослідників пов'язує ріку Молочну з рікою Геррос Геродота. Як відзначає античний автор, Геррос - Молочна була кордоном між двома групами скіфських племен. На сході були землі, де жили скіфи-кочівники, а на заході - царські скіфи. Про останніх свідчать розкопки Мелітопольського кургану. Таким чином, як вважає Б.А. Рибаков, басейн ріки Молочної був місцем мешкання власне скіфів, про які Геродот писав: «…не земледельцы ведь они, а кочевники».

Сармати, які прийшли на зміну скіфам, також вели кочовий спосіб життя. Однак на зимівлю, як і скіфи, вони зупинялися в долинах річок. Експедиція Інституту історії матеріальної культури в 1949 році виявила у нижній течії річок північно-західного Приазов'я 40 поселень скіфсько-сарматської епохи, які були поселенням зимівників.

Після виникнення кочівництва переважним процесом у приазовському регіоні був процес осідання кочівників. Його розвитку перешкоджала часта зміна кочових народів у Приазов'ї. З кінця IV століття, моменту вторгнення гунів, що поклали початок багатовіковому пануванню тюркських народів у регіоні, до початку XIII століття тут перемінилося багато народів: готи, авари, хазари, печеніги, половці та ін.

Долина ріки Молочної і її притоків, які служили місцем зимівлі кочівників, а прилягаючі рівнини - місцем весняних та літніх кочовищ.

Початок осідання припадає на першу половину XIII століття, коли ця територія увійшла до складу одного з улусів Золотої Орди. Подальше осідання відбувається з середини XV століття, після виникнення Кримського ханства.

Географічне розташування північно-західного Приазов'я між основною територією Ханства - Кримом і Росією, визначило характер заселення Молочної і її господарського використання. Басейн ріки Молочної, як і вся материкова територія Кримського ханства, використовувався як літні пасовища і кочівництва ногайців. У середині XVІІІ століття басейн ріки Молочної входить до території кочівництв Єдичкульської орди. Ногайці були розсіяні в степу біля колодязів і уздовж рік по аулах.

Характер ведення господарства визначав регіональні особливості впливу людини на природні комплекси. Найбільш інтенсивному впливу людини піддавалися ґрунти і рослинність. Разом з тим, рухливий спосіб життя населення, що визначався низькою заселенністю території і рівнем розвитку продуктивних сил, не сприяв закріпленню тих чи інших змін у структурі природних комплексів.

Активна політика Російської імперії на півдні обумовила приєднання Кримського ханства до Росії. Про це було написано у маніфесті від 8 квітня 1783 року «О принятии полуострова Крымского, острова Тамана и всей Кубанской стороны под Российскую державу». З цього часу почався новий етап у заселенні й освоєнні басейну ріки Молочної.

У 1784 році була утворена Таврійська область. Басейн ріки повністю перейшов до Мелітопольського повіту. Однак, у 1796 році область ліквідується, її землі входять до складу утвореної Новоросійської губернії, а басейн Молочної переходить до Маріупольського повіту. У 1802 році після смерті Павла І відновлюється колишній адміністративно - територіальний розподіл, але вже з Таврійською губернією.

Важливим рубежем в історії ріки Молочної став 1842 рік, коли з території Мелітопольського повіту був виділений Бердянський повіт. Границя між ними пройшла по балці Куркулакській - річці Чингул - річці Молочній -Молочному лиману.

Коли за Дон відійшли ногайці, після приєднання Кримського ханства до Росії, в басейні ріки Молочної, як і в багатьох інших приєднаних територіях, не стало постійного населення. Царський уряд, прагнучи до найшвидшого освоєння краю, роздавав землі як переселенцям з інших областей Росії, так і іноземцям, що обумовило різноманітний етнічний склад населення. Найбільш могутнім і постійним був переселенський потік із внутрішніх губерній імперії. При цьому він не був однорідним у соціальному відношенні.

У північній і східній частинах басейну, а потім і на лівобережжі Молочної, селилися державні селяни. Першими в регіоні оселилися вихідці з Полтавської і Чернігівської губерній, які заснували село Токмак і слободу Покровську (Чернігівку). У ХІХ столітті сюди починають переселятися селяни із сусідніх селищ. Так, у 1814 році жителями с. Тимошівки була заснована Новоолександрівка (Мелітополь).

У нижній течії ріки Молочної були відведені землі для поселення сектантів. У 1802 році на правому березі почали розселятися духобори з Новоросійської, Тамбовської й інших губерній. Ними були засновані села Богданівка (Старобогданівка), Троїцьке, Спаське, Терпіння, Тамбовка. У 1841-45 рр. за розкольницьку діяльність духобори були вислані в Закавказзя.

У 20-их роках в Приазов'я переселяються представники ще однієї секти -молокани. Одне з поселень молокан - Астраханка, яке було засноване на притоці р. Молочної - р. Арабці.

Кілька ділянок у нижній течії Молочної були виділені для поміщиків. Так, ще наприкінці ХVIII століття ділянка "Овечий брід" була віддана генерал-майору Висоцькому. На початку ХІХ століття на правому березі Молочної з'являються володіння підполковника Гранобарського (с. Молочне) і титулованої радниці Полонської (с. Олександрівка), а ділянка Висоцького переходить таємній радниці Столипиній (с. Мордвинівка).

Незважаючи на землеробські традиції росіян і українців, на початковому етапі освоєння території провідну роль у господарстві грало скотарство. Це було пов'язано з наявністю великих вільних земель і широким поширенням думки про неможливість розвитку землеробства в новоросійських степах. У "Географічному описі Російської імперії" кінця XVIII століття відзначалося, що таврійський степ “до землеробства малоздатний”, а в 1807 році визнавалося, що "хліборобство не може стільки приносити користі, скільки скотарство і рибальство".

У 90-тих роках XVIII століття в Приазов'я повертаються ногайці. На схід від р. Молочної і південь від р. Юшанли були виділені землі для Єдисанської орди. Спочатку ногайці продовжували вести напівкочовий спосіб життя, а зупиняючись на зимівлю в річкових долинах, вони продовжували жити в кибитках. Але уряд наполягав, щоб ногайці перейшли до осілого життя. Після цього на Молочній і її притоках виникли аули: Єдинохта 1-а і 2-а (с. Констянтинівка), Баурдакі Эсебей 1-й (с. Вознесенка), Буркут 1-й (с. Тихонівка), Буркут 2-й (с. Оленівка), Акнокас (с. Новопилипівка) і Аккермен (с. Промінь).

Традиційно ногайці займалися скотарством, але разом з тим розвивалися і інші галузі. Ще в 1795 році правитель Таврійської області відзначав, що в ногайських ордах по річці Молочній "хліборобство в найкращому стані". Це підтверджується і даними врожайності за 1794 рік, коли в ногайців врожай яриці і ячменя склав сам-3, а проса сам-6, у той час як на іншій території повіту не повернули навіть насіння. У 1860 році в силу багатьох причин практично всі ногайці емігрували до Туреччини.

З 1804 року починається інтенсивна іноземна колонізація басейну Молочної менонітами і німцями. Менонітам для поселення була виділена ділянка на лівому березі, яка обмежена річками Токмак і Юшанли. Перші одинадцять колоній були засновані уздовж Молочної. Далі почали освоюватися притоки Молочної і р. Токмак. Усього менонітами було влаштовано 8 колоній уздовж р. Токмак, 21 - по р. Курошани і її притоках і 16 по р. Юшанли і її притоках. Меноніти з перших років перебування на молочних водах постійно розширювали свої землеволодіння. Після відходу ногайців землі, що належали їм, на південь від Юшанли також придбали меноніти, улаштувавши тут свої хутори. Особливо інтенсивно процес улаштування хуторів відбувався після скасування кріпосного права.

Правий берег Молочної вище духоборчих колоній був відданий для поселення німців. І в цьому випадку природний фактор зробив вирішальне значення при організації колоній. П'ять колоній були улаштовані німцями уздовж ріки Молочної, одна на р. Чингул і дві в балці Куркулацькій.

Поступове заселення краю, ріст цін на зерно і землю, розширення хлібної торгівлі, розвиток транспортної мережі й інші фактори обумовили підвищення ролі землеробства в структурі місцевого господарства. Якщо ще на початку століття територія визнавалася непридатною для землеробства, то вже наприкінці першої половини ХІХ століття материкова частина Таврійської губернії була визнана як "дуже родюча", де "перше місце займало хліборобство".

У першій половині ХІХ століття пануючими у регіоні були три системи землеробства. Залежна система землеробства історично була першою, що визначалося наявністю великих площ вільних земель. В міру заселення краю і збільшення площі орних угідь на зміну залежної прийшла переложна система землеробства. Найбільш прогресивна система землеробства - парова - була прийнята в менонітів. При цьому пар меноніти чотири рази зорювали, вносячи по 1200 - 2400 пудів гною на десятину безпосередньо перед оранкою. Однак, загальний рівень агротехніки залишався низьким. Цей факт неодноразово підкреслювали навіть офіційні джерела. 1864 рік - «на выгоды плодопеременного полеводства, правильную обработку и удобрение вообще обращается мало внимания». 1875 рік - відзначається поширення «почти первобытной системы обработки полей». Поширення на початку ХХ століття орендних відносин не поліпшило положення. Як відзначав Таврійський губернатор у 1907 році «являясь лишь кратковременными пользователями землею арендаторы рассчитывают исключительно на природное ее плодородие, которое, однако, как свидетельствует о том понижение урожаев, отказывается покровительствовать дальнейшему применению согласной с духом арендования хищнической системы полевого хозяйства, вредящей общим экономическим интересам края».

Ріст поголів'я з одночасним зростанням площі оброблюваних земель визначив збільшення навантаження на пасовищні угіддя, що підсилило вплив скотарства на ґрунтово-рослинний покрив і тваринний світ степу. До середини ХІХ століття пасовища в багатьох місцях представляли досить похмуре видовище, були покриті «весною полынью, молочаями, другими малоприятными травами, дающими дурной корм скоту и летом совершенно вытоптанными».

Антропогенна трансформація ландшафтних комплексів у межах оброблюваних земель, хоча і відрізнялася за характером і інтенсивністю, однак приводила до тих же результатів, що і на пасовищах.

Скорочення термінів перебування ділянок під перелогом приводило до того, що степова рослинність вже не поверталася до свого минулого стану. Цьому ж сприяло і збільшення чисельності гризунів, пов'язане з розвитком скотарства, що використовувало поклади і перелоги як пасовища.

Розташування орних угідь у прирічкових, схилових і балкових урочищах обумовило посилення ґрунтової ерозії, що викликала замулення рік, струмків і джерел. Інженер Єльський писав у доповідній записці: «Вследствие вспашки полей эти ключи, имевшие выход на обрывистых берегах речек, ныне совершенно заглушены наносами глин, уносимой с полей дождевыми водами, осаждающими эти наносы на берегах».

Позбавлений рослинності, розпушений ґрунт піддавався значній вітровій ерозії. Прямим наслідком цього стала часта поява курних бур. Навесні 1892 року у Бердянському повіті (на території якого розташовувався майже весь басейн р. Молочної) було видуто до 100 тис. десятин і засипано до 47 тис. десятин посівів, що склало понад 29% посівної площі. От як описує курну буру 1892 року в Приазов'ї С. П. Попруженко, очевидцем якої він був: "Сухий сильний східний вітер впродовж декількох днів рвав землю і гнав маси піску і пилу. Посіви, що пожовкли від сухого вітру, підрізувалися під корінь, як серпом, але і корені не могли зберегтися. Земля була знесена до 18 см глибини. Канали засипані до 1,5 м".

Зміна характеру поверхні вплинула на характер зволоження території. Лишаючи степову поверхню рослинного покриву, оранка привела до того, що талі води погано просочувалися в ґрунт, тому що остання не встигала розмерзтися. Внаслідок цього відбулося збільшення поверхневого стоку у весняний період.

У результаті зміни характеру земель змінився і гідрологічний режим р. Молочної. Літній і осінній рівень паводків понизився, весняний же став багатоводним і короткочасним. У 1909 році повінь на Молочній була настільки значною, що місцева газета відзначала "тільки люди похилого віку в деталях можуть пригадати подібне явище в історії Мелітополя". У 1912 році була наступна повінь, під час якої були затоплені прирічкові частини сел Терпіння (50 дворів), Тамбовки, Семенівки. У Мелітополі водою була затоплена Ярмаркова площа і прибережні вулиці.

Заміна трансформованих скотарством природних комплексів на сільськогосподарські угіддя вплинула на фауну тварин регіону. Зменшилася чисельність диких тварин, а деякі зникли зовсім, наприклад тарпани. Поряд з цим різко зросла чисельність шкідників сільського господарства - сарани, ховрашків, жука довгоносика, куськи хлібної й ін. Причому широке поширення двох останніх видів збігається з початком періоду панування землеробства.

Погіршення стану природного середовища обумовило необхідність більш раціонального та обдуманого використання природних ресурсів. Необхідність таких мір неодноразово підкреслювалася ще на початку ХІХ століття. Вказувалися й основні напрямки діяльності: поліпшення агротехніки, лісо- і гідромеліорації. "Доти, поки сільські господарства не будуть використовувати удосконалені землеробські знаряддя, - відзначалося в 1876 році, для більш глибокої оранки землі і будуть продовжувати виснажувати землю постійними посівами, залишаючи її майже без усякого добрива, не можна очікувати в середній складності навіть і посереднього врожаю". Раціональним також вважалося введення більш різноманітної хлібної культури, правильної сівозміни.

Незважаючи на справедливість і правильність запропонованих заходів, їхня часткова реалізація відзначається (за винятком земельних наділів менонітів) лише наприкінці ХІХ століття в зв'язку з діяльністю земств, у яких в 1894 році була введена посада повітового агронома. Поширення агротехнічних знань серед населення, введення правильної агротехніки і широке впровадження добрив, у тому числі і мінеральних, були основними напрямками роботи земств, велике значення яких було відзначено в офіційних матеріалах: “Під впливом мір агротехнічної допомоги впроваджуються правильні сівозміни не тільки на зразкових полях у землевлаштованих селян, але і сусідніми хуторянами й отрубниками. Мінеральні добрива до введення агрономічної допомоги мало були відомі місцевому селянському населенню. Ефективність проведених заходів привела до підвищення врожайності у багатьох місцях”.

Поряд з введенням правильної агротехніки, значна боротьба велася зі шкідниками сільського господарства, результати якої щорічно відбивалися в звітах губернатора. Так, у звіті за 1884 рік відзначалося, що в Бердянському повіті знищено 1563830 ховрашків. Більш успішно велася боротьба із сараною, поява якої в масовій кількості наприкінці ХІХ століття значно зменшилося.

Уже перші поселенці зіштовхнулися з проблемою нестачі води, що і визначило розвиток зрошення. Так, німці зрошували суспільний сад на березі р. Молочної в колонії Нассау (нині село Виноградне Токмацького району). Меноніти, створюючи каскади ставків по притоках Молочної, зрошували самотоком сінокісні угіддя в їхніх долинах. Освоєння краю гостро поставило питання забезпечення господарств водою. З цією метою в 1865 році було вирішено організувати експедицію для дослідження найкращих способів постачання водою степової частини Кримського півострова і північних повітів Таврійської губернії, а також вибору місць і способів заліснення.

Основними формами гідромеліорації було створення артезіанських колодязів і будівництво гребель на степових балках для створення ставків. Однак, в силу соціально-економічних і технічних причин ця діяльність не одержала належного поширення і не принесла очікуваних результатів. Як правило, водоймища на ріках і в балках мали незначні розміри і побудовані без дотримання гідротехнічних вимог досить часто не давали потрібного ефекту. Інженер Лазов, який керував водними роботами в Таврійській губернії, після знайомства зі станом штучних водойм, писав: «поселяне небрежно обращаются со своими водохранилищами, не усаживают деревьями их берегов, не спускают к осени воду… От этого бассейны нередко или вовсе исчезают от прорыва гребель или же в них загнивает вода, разводятся насекомые, лягушки и т.п., через что они принимают вид болот, вредно действуют на здоровье людей и скота».

Як відзначалося вище, крім гідромеліоративних заходів значна роль у поліпшенні природного середовища приділялася лісомеліорації. «Приняв во внимание, - писав таврійський губернатор у звіті за 1874 рік, - что местности лесные меньше всего страдают от засух… нельзя не прийти к убеждению, что в обязательность лесоразведения, обязательность для каждого землевладельца засадить известное количество десятин лесом и обязательный уход за ним была бы такою мерою, которая хотя и не в очень близком будущем, но принесла бы несомненную пользу для края и предотвратила бы частые засухи и последствия засух - частые неурожаи».

Найбільший розмах лісорозведення був у менонітів, де кожен хазяїн зобов'язаний був засадити 0,5 десятин лісовими деревами. Лісові плантації менонітів були розділені на 5 ділянок, в яких нараховувалися 34 лісові плантації.

Ногайці, мешканці степу, також зайнялися лісорозведенням. При аулі Єдинохта (сучасне с. Костянтинівка) ногаєць Алі-Паша мав плантацію лісових і фруктових дерев, що займала три десятини (більш 3 га). У 1845 році була заснована Бердянська лісова дача, а в 1846 - розпочате лісорозведення. 45% площ і лісництва займали в'яз і берест, 17% - дуб, 13% - ясен, 8% - акація, 3,5% - шовковиця і 13,5 % - інші породи.

При всій позитивності степового лісорозведення воно мало і негативні наслідки - поширення шкідників деревних порід. У господарських планах Бердянської лісової дачі досить часто зустрічаються вказівки про боротьбу з комахами, основними з яких були златогуска, непарний шовкопряд, попелиця та ін.

Серед заходів, що до раціонального природокористування, були введені обмеження на строки полювання. Указами 1827 і 1829 років з 1 березня по 30 червня був заборонений відстріл диких птахів за винятком хижих. Однак, неврожаї нерідко визначали скасування цих мір, як це було в 1834, 1835, 1849 роках.

Незважаючи на всю правильність заходів раціонального природокористування, відсутність погодженості між меліоративними заходами і недостатній обсяг проведених робіт, обумовили невиконання поставлених завдань, оскільки, як відзначалося в огляді проведених меліоративних робіт, вони «долгие годы не выходили из пределов случайных, разрозненных начинаний, не только лишенных общего плана и системы, но и крайне слабо связанных между собою».

Молочна від витоку до гирла

Розглянувши історію формування р. Молочної, тепер давайте подивимось на сучасний її стан. Басейн ріки знаходиться на території Запорізької області. Найбільша за довжиною ріка північно-західного Приазов`я - Молочна має протяжність 197 км, а площу водозбору - 3450 км2. Відноситься до середніх річок, а її притоки є малими річками, адже площа їх водозбору не перевищує 2000 км2. Впадає ріка у Молочний лиман. На півночі та заході басейн межує з басейном р. Дніпро, на сході з басейнами невеликих річок, що впадають в Азовське море (Корсак, Лозоватка, Обитічна).

Починається річка із джерел, що пробиваються з кристалічних порід Токмак-Могили (Синьої гори), абсолютна висота якої над рівнем моря становить 307 м. Синя Гора являє собою виходи древніх гранітів та стійких метаморфічних порід, які є найбільш давніми геологічними утвореннями регіону. Вони широко представлені у вигляді останців - острівних піднять, що залишилися після розмиву. Існує декілька таких пам`яток неживої природи - Корсак-Могила, Бельмак-Могила (найвища точка Приазов`я - 327 м) та інші.

Південні та північні схили Приазовської височини, до якої входить басейн р. Молочної, досить глибоко розчленовані річковими долинами. В руслах таких річок спостерігаються пороги і стрімкі водоспади, а їх береги досить круті та високі. Це стосується верхів`я Молочної, верхів`я Конки, Берди, Обитічної та деяких інших річок.

Форми рельєфу в басейні р. Молочної. Сама поверхня району розчленована досить слабко, значною мірою одноманітна. Місцями на річці спостерігаються поди - замкнуті пониззя, діаметр яких в середньому становить декілька сот метрів, а глибина досягає 10 - 20 м. Під впливом як постійних, так і тимчасових водних потоків в регіоні найбільш поширеними є, так звані, флювіальні форми рельєфу (річкові долини, яри, балки). На схилах берегів річки спостерігаються різні форми обвалів та зсувів.

...