Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ НІВЕРСИТЕТ

Факультет економіки і управління

Кафедра економіки підприємстві корпорацій

Економіка підприємства

Тернопіль -- 2006

Зміст

1. Предмет, завдання і об'єкт вивчення курсу

2. Підприємство як суб'єкт господарювання

3. Основи діяльності підприємства в умовах ринку

4. Управління підприємством

5. Персонал підприємства

6. Виробничі фонди підприємства

7. Оборотні кошти

8. Нематеріальні ресурси і активи підприємства

9. Інвестиційна діяльність підприємства

10. Інноваційні процеси та їх ефективність

11. Техніко-технологічна база виробництва

12. Організація виробництва

13. Виробнича та соціальна інфраструктура

14. Регулювання, прогнозування та планування діяльності

15. Виробництво, якість і конкурентоспроможність

16. Продуктивність, мотивація та оплата праці

17. Витрати і ціни на продукцію підприємства

18. Фінансово-економічний результат, ефективність діяльності та економічна безпека підприємства

19. Реструктуризація і санація підприємства

20. Банкрутство та ліквідація підприємств

Список використаної літератури

1. Предмет, завдання і об'єкт вивчення курсу

В умовах ринку кожне підприємство є незалежним товаровиробником. Воно може самостійно приймати будь-які рішення у межах чинного законодавства. Водночас підприємство у своїй діяльності зазнає впливу макроекономічних чинників, зовнішнього середовища, воно відповідальне за свої дії перед державою, діловими партнерами, перед кінцевим споживачем своєї продукції.

Задоволення потреб споживачів - основна мета ринкової економіки. Проте, кожне підприємство прагне мати прибуток, одержання якого потребує знань та досвіду з економіки підприємства.

Економіка підприємства є наукою про ефективність виробництва, шляхи досягнення підприємством високих результатів за найменших затрат. Економіка підприємства як конкретна галузь економічної науки й навчальна дисципліна базується на пізнанні та свідомому використанні економічних законів і закономірностей функціонування та розвитку суспільного виробництва. Виявлення конкретних форм прояву цих законів і закономірностей у господарській діяльності підприємства є загальним предметом курсу. Отже, предмет курсу "Економіка підприємства" включає вивчення: теорії і практики господарювання на рівні підприємства; конкретних форм і методів господарювання, принципів формування й використання виробничого потенціалу; взаємодії всіх видів ресурсів; організації та ефективності господарсько-комерційної діяльності підприємства. Об'єктом вивчення курсу є підприємство як первинна ланка народного господарства.

Джерелами вивчення курсу є: Закони України, Постанови Верховної Ради України, Укази Президента, положення, практичний досвід функціонування підприємств, статистичні дані, наукові публікації в періодиці, монографії вітчизняних і закордонних економістів тощо.

Завданням курсу є: враховуючи всі особливості становлення ринкових відносин на кожному конкретному підприємстві, визначити умови і фактори, за яких намічені технічні, організаційні та економічні заходи в найбільшій мірі сприятимуть ефективному використанню нагромаджених ресурсів і тих, що залучаються у виробництво.

"Економіка підприємства" як наука тісно пов'язана з політичною економією, предметом якої є вивчення законів і закономірностей розвитку суспільства загалом, і суспільного виробництва зокрема; з мікроекономікою (враховує дію законів попиту і пропозиції, спадної дохідності від використання факторів виробництва, динаміку витрат виробництва), економічною статистикою, фінансами підприємств, РПС тощо.

Важливою є методологія вивчення курсу, яка є системою використовуваних взаємопов'язаних і взаємодіючих методів. Методологія вивчення курсу має відповідати процесу пізнання істини. Тому в ній необхідно виокремлювати емпіричну, теоретичну та прикладну сторони. Емпірична сторона пізнання означає здійснення збиральної й описової функцій. Теоретичний зріз процесу пізнання реалізує функцію пояснення нових понять і термінів, створення нових та уточнення існуючих теорій, прогнозування розвитку процесів і явищ. Прикладний бік цього процесу характеризується опрацюванням практичних рекомендацій для забезпечення найефективніших форм господарювання. Основою методології має бути єдність емпіричної та теоретичної сторін пізнання, а також матеріалістична діалектика.

З огляду на це, методологія курсу включає певну сукупність методів, і в першу чергу методів економічного аналізу. Метод економічного аналізу є способом дослідження і пізнання економічних явищ, які відбуваються на підприємстві, в об'єднанні, галузі. Характерними особливостями даного методу є: використання системи показників, які всесторонньо характеризують господарську діяльність, вивчення причин зміни цих показників, виявлення і визначення взаємозв'язку між ними. Методи економічного аналізу можна поділити на дві групи: 1. Традиційні - до них відносяться такі способи і прийоми, які використовувались з моменту виникнення економічного аналізу як відокремленої галузі спеціальних знань: використання відносних і середніх величин, порівняння, групування, індексний метод, балансовий метод, деталізація загальних показників у часткові тощо. 2. Економіко-математичні - використовують тоді, коли виникає потреба вивчити і визначити одночасно вплив багатьох факторів на результат їхньої взаємодії. Структура виробництва в певному суспільстві формується під впливом суспільного поділу праці, який призводить до виділення окремих виробництв і формування галузей. Загальний поділ праці спричинив виокремлення промисловості. Сільського господарства, зв'язку, транспорту, будівництва. Частковий поділ праці спричинив виділення галузей всередині промисловості і т.д., а одиничний поділ праці має місце безпосередньо на підприємстві. Структура промислового виробництва формується під впливом часткового поділу праці. Промисловість - головна ланка вітчизняного народногосподарського комплексу - є галуззю, що здійснює переробку сировинних ресурсів та випуск готових виробів.

Галузь промисловості - це якісно однорідна сукупність підприємств різних форм власності, які виконують однакові функції в системі суспільного поділу праці. Основними ознаками, що впливають на формування галузей промисловості є:

- виробництво в значних масштабах однорідної і спорідненої продукції; - наявність великої кількості підприємств-виробників даної продукції; - специфічні технологічні процеси і організація праці; - однорідність споживаної підприємствами сировини; особливий кадровий склад.

Галузеву структуру промисловості характеризують кількісне співвідношення між окремими галузями і певні виробничі взаємозв'язки між ними. Для аналізу зрушень у галузевій структурі використовують показники:

1. Темпи росту обсягу виробництва галузі:

Т_гал =Q_пл/Q_б *100, %,

де Q_пл , Q_б - обсяг випуску продукції галуззю в плановому чи базовому періоді.

2. Галузевий коефіцієнт випередження:

К_гал =Т_гал/Т_пром,

де Т_пром - темп росту виробництва в промисловості, %.

3. Питома вага окремої галузі в загальному обсязі виробництва промисловості в плановому періоді:

Д_пл =Д_б*К_гал, %,

де Д_{пл ,} Д_б - частка галузі в загальному обсязі виробництва продукції промисловістю в плановому і базовому періодах, %.

Для характеристики виробничих зв'язків галузі з іншими галузями використовують показники:

1. Питомі витрати продукції даної галузі у випуску кінцевого продукту промисловості:

П_гал=Q_гал/Q_пром,

де - Q_гал - загальний обсяг виробленої галуззю продукції, грн., Q_пром - кінцевий продукт промисловості, грн.

2. Частка продукту даної галузі у виготовленні її кінцевого продукту (коефіцієнт внутрігалузевих зв'язків):

К_{в з} =Q_вл/Q_гал,

де Q_вл - обсяг продукції галузі, призначений для споживання всередині неї, грн.

3. Частка продукту даної галузі, що направляється на переробку в інші галузі (коефіцієнт міжгалузевих зв'язків):

К_{м з} =Q_інш/Q_гал,

де Q_інш - обсяг продукції галузі, що направляється в інші галузі.

Чинниками, які визначають галузеву структуру виробництва є:

— рівень впровадження досягнень НТП;

— рівень спеціалізації і кооперування; наявність природних ресурсів; суспільно-історичні умови та геополітичне становище держави; рівень матеріального добробуту населення тощо.

Методом аналізу і планування галузевої структури і міжгалузевих зв'язків є міжгалузевий баланс - документ, що містить систему економічних показників, які відображають конкретні пропорції виробництва і споживання кожного виду продукції.

2. Підприємство як суб'єкт господарювання

Підприємство -- організаційно відокремлена та економічно самостійна первинна ланка сфери народного господарства, яка виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги). Поняття "підприємство" сформульовано у Господарському кодексі України: підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом місцевого самоврядування або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Будь-яке підприємство має історично усталену конкретну назву (завод, фабрика, шахта тощо). Воно може включати кілька організаційних утворень (комбінат, об'єднання). У більшості країн світу такі організаційні утворення заведено називати фірмами (корпораціями).

Місія -- це головна мета підприємства, тобто чітко визначена причина його існування. Місія сучасного підприємства полягає у виробництві продукції (наданні послуг) для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку. На основі встановленої загальної місії визначаються загальнофірмові цілі, які мають бути: конкретними і вимірними, зорієнтованими у часі, досяжними, взаємодоповнюваними, чітко сформульованими щодо кожного виду діяльності підприємства . Реалізація головної мети діяльності підприємства вимагає вирішення часткових завдань, а саме: 1. Постійне підвищення ефективності виробництва. 2. Впровадження досягнень НТП у виробництво. 3. Постійне зростання культурно-технічного рівня працівників підприємства і залучення їх до творчої діяльності.

Головні напрямки діяльності поділяються на паралельно і послідовно здійснювані: вивчення ринку товарів (ситуаційний аналіз); інноваційна діяльність; виробнича діяльність; комерційна діяльність; післяпродажний сервіс.

Основними рисами промислового підприємства є:

– Виробничо-технічна єдність: характеризується взаємопов'язаністю структурних підрозділів підприємства, зумовлену спільністю призначення готової продукції, єдністю процесів її виробництва.

– Економічна єдність: проявляється в єдності плану, обліку, аналізу, оцінки результатів діяльності, спільності матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

– Організаційна єдність: базується на наданні йому прав юридичної особи і відповідальності за результати роботи, передбачає наявність єдиного колективу працівників і єдиної системи керівництва.

Підприємство має діяти і господарювати в межах законодавства, що регулює всі напрямки його діяльності. Визначальними правовими та юридичними актами, які регулюють діяльність підприємства є Конституція України, Господарський кодекс України, Закони України, статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір.

Конституція України визначає основи політичної, економічної та правової системи країни, в межах якої організовують і здійснюють свою діяльність підприємства та інші суб'єкти господарювання.

Господарський кодекс України введений в дію 1 січня 2004 р. Він встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності, яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності. Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.

Статут підприємства -- певна сукупність правил, що регулюють діяльність підприємства та його взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання. Статут повинен відповідати основним положенням Господарського кодексу.

У ньому мають бути чітко сформульовані:

o точне найменування і місцезнаходження підприємства;

o власник (власники) або засновник (засновники);

o місія та основні цілі діяльності;

o органи управління і порядок їх формування;

o джерела і порядок формування майна;

o умови реорганізації і припинення діяльності.

Колективний договір -- угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією підприємства (організації), що використовує найману працю. Колективний договір має укладатися щорічно. Колективним договором регулюються виробничі, економічні і трудові відносини працівників з власником підприємства; визначаються заходи із забезпечення належних умов та оплати праці, соціального захисту всіх категорій персоналу.

Класифікація підприємств

Класифікаційна ознака	Види підприємств
Мета і характер діяльності	Комерційні. Некомерційні
Форма власності	Приватні. Колективні. Комунальні. Державні. Спільні
Належність капіталу	Національні. Іноземні. Змішані (спільні)
Правовий статус і форма господарювання	Господарські товариства. Кооперативні. Одноосібні
Галузевий та функціональний вид	Промислові. Будівельні. Сільськогосподарські. Транспортні. Торговельні. Торговельно-посередницькі. Інноваційно-впроваджувальні. Лізингові. Страхові. Банківські тощо.
Технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкованості	Головні (материнські). Дочірні. Асоційовані. Філії.
Розмір за чисельністю працівників, осіб	Малі. Середні. Великі.
Спосіб утворення та формування статутного фонду	Унітарні. Корпоративні.

До державних підприємств належать казенні підприємства, тобто підприємства, які не підлягають приватизації.

Материнські підприємства контролюють інші фірми залежно від розміру капіталу, правового статусу і ступеня підпорядкованості; дочірні підприємства - юридично самостійні утворення, які здійснюють комерційні операції і складають звітний баланс, проте материнська фірма суворо контролює діяльність дочірних компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій; асоційовані підприємства - є формально самостійними, але з різних причин вони залежать від головної фірми і змушені підпорядковуватись її стратегічним цілям; філії - не користуються юридичною й господарською самостійністю.

Добровільні та інституціональні об'єднання підприємств (організацій): відмінністю між ними є те, що якщо добровільні інтеграційні утворення створюються за принципом абсолютної добровільності входження до їх складу, то інституціональні об'єднання -- ініціативно-примусовим способом з рішення вищих органів управління. Основними видами інтеграційних утворень є:

Асоціація - найпростіша форма договірного об'єднання підприємств та організацій з метою постійної координації, господарської чи іншої діяльності. Корпорація - договірне об'єднання різних суб'єктів на основі інтеграції їх науково-технічних, виробничих і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності всіх учасників. Консорціум - тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад, реалізації великого проекту). Вони можуть і бути не лише національними, а й міжнародними (міжнародний консорціум супутникового зв'язку). Концерн - інтеграція підприємств різних галузей економіки на основі єдності власності та контролю, за принципом диверсифікації з втратою окремими підприємствами самостійності і, як правило, підпорядкуванням фінансовим інституціям. Холдинг - засноване на об'єднанні капіталів інтегроване товариство, яке безпосередньо не здійснює виробничу діяльність, а використовує свої фінансові кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств з метою контролю за їх діяльністю. Воно вирішує головні питання діяльності своїх учасників за збереження їхньої самостійності. Фінансово-промислова група - створюване за рішенням уряду країни інтеграційне утворення, яке складається з різних суб'єктів господарювання всіх форм власності для реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей, а також структурної перебудови економіки.

3. Основи діяльності підприємства в умовах ринку

Політекономічне поняття ринку: сфера виявлення економічних відносин між людьми, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання. Конкретно-економічне поняття ринку: сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) в процесі купівлі-продажу товарів.

Ринок забезпечує органічний зв'язок між виробництвом і споживанням. На ринку виявляються реальні обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значущість виробленого продукту і витраченої на його виготовлення праці, установлюється співвідношення між попитом і пропонуванням, яке формує певний рівень цін на товари та послуги

Основні функції ринку: Спеціальна: забезпечується рух товарів від виробника до споживача. Регулятивно-контрольна: через посередництво ринку визначається: що, скільки, коли, як і для кого виробляти. Унаслідок дії закону вартості та закону попиту і пропонування встановлюються відтворювальні пропорції, оптимізується розподіл ресурсів між сферами діяльності, забезпечується контроль за суспільно-допустимим рівнем виробничих витрат. Стимулююча: ініціюється виробництво тих товарів, які необхідні споживачам. Через механізм конкуренції ринок активно впливає на розширення асортименту і підвищення якості продукції, вилучення з виробництва застарілих її видів.

З урахуванням поведінки суб'єктів ринку, ринки поділяються на:

1. Ринок споживачів, тобто ринок окремих осіб і домашніх господарств, які купують товари або послуги для особистого споживання;

2. Ринок виробників -- сукупність осіб і підприємств, які купують товари для їх використання у виробництві інших товарів чи наданні послуг;

3. Ринок проміжних продавців (посередників) -- сукупність осіб та організацій, які стають власниками товарів для їх перепродажу або здавання в оренду іншим споживачам та одержання прибутку;

4. Ринок державних і громадських установ, які купують товари і одержують послуги для їх дальшого використання у вигляді комунальних послуг або для передавання тим, хто цих послуг потребує;

5. Міжнародний ринок -- ринок іноземних покупців, споживачів, виробників, проміжних продавців.

Інфраструктура ринку -- сукупність організацій (установ), що мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, які здійснюють просування товарів із сфери виробництва у сферу споживання. Основні елементи ринкової інфраструктури: комерційні інформаційні центри; товарні, фондові і валютні біржі; комерційно-кредитні та інші об'єкти; транспортна і складська мережі; комунікаційні системи.

Згідно Господарського кодексу України: підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Основні функції підприємницької діяльності:

Творча -- генерування та активне використання новаторських ідей і проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві). Ресурсна -- формування та ефективне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів. Організаційна -- практична організація маркетингу, виробництва, реклами, продажу та інших господарських операцій.

Науково-обґрунтовані принципи здійснення підприємницької діяльності:

Вільний вибір підприємницької діяльності.

Самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів, визначення цін на товари.

Вільне наймання працівників і належний рівень оплати їхньої праці.

Придбання матеріально-технічних, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонене (необмежене) чинним законодавством.

Вільне розпорядження прибутком, що залишається в підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом.

Самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Роль підприємництва у формуванні ефективної системи господарювання полягає у наступному: підприємництво створює конкурентне середовище і стає каталізатором економічного розвитку суспільства; служить дійовим важелем для ефективних структурних змін у системі господарювання; сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

Підприємницька діяльність поділяється на виробничу й посередницьку.

Виробнича підприємницька діяльність за спрямуванням: традиційна (класична), частково-інноваційна, інноваційна. Підприємницька діяльність за характером: основна, допоміжна. Посередницька підприємницька діяльність: Агентування (агенти: виробників, уповноважених зі збуту, уповноважених по закупівлі; брокери, комісіонери, консигнанти). Торговельно-комерційна діяльність -- Суб'єкти: оптово-роздрібні фірми, торговельні доми, дилери, комівояжери. Аукціонна торгівля -- Об'єкти: промислові товари, нерухомість, майнові сертифікати. Форми: внутрішньодержавна, міжнародна. Біржове підприємництво -- біржі: фондові (валютні), товарні, праці. Специфічні операції: ф'ючерсні контракти, опціони.

У ринковій економіці організація підприємницької діяльності базується на договірних взаємовідносинах. Договір (контракт, угода) -- форма документального закріплення партнерських зв'язків, яка обумовлює предмет договору, взаємні права та обов'язки, наслідки порушення домовленостей. Договір опосередковує відносини у процесі праці, виробництва і реалізації продукції або надання різноманітних послуг. У ринковій системі господарювання застосовують два типи договорів: 1) установчі; 2) підприємницькі. Установчий договір -- це письмовий документ, який засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб відносно заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї. Підприємницький договір -- документ, що відображає угоду сторін (партнерів) відносно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької діяльності (форми бізнесу) у певній організаційно-правовій формі.

Взаємини між підприємцями, які оформлені договірними відносинами, характеризують партнерські зв'язки. Форму партнерських зв'язків завжди пропонує один з бізнесменів-партнерів, а конкретна форма таких зв'язків залежить від специфічних особливостей даного бізнесу

Міжнародна підприємницька діяльність: глобалізація діяльності, здійснюваної через науково-технічне, виробниче, торговельне, сервісне та інше взаємокорисне співробітництво суб'єктів господарювання двох чи більше країн (міжнародних партнерів). Основним мотивом участі партнерів у міжнародному бізнесі є можливість збільшення масштабів та ефективності підприємництва за рахунок інтернаціоналізації певних сегментів ринку, використання нових додаткових джерел матеріальних та інвестиційних ресурсів, диверсифікації виробничо-господарської діяльності.

Суб'єкти міжнародної підприємницької діяльності: фізичні особи -- громадяни даної країни, іноземні громадяни та особи без громадянства, які є діє- і правоспроможними; юридичні особи, які зареєстровані в даній країні і мають на її території постійне місцезнаходження; структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва); спільні підприємства, які мають постійне місцезнаходження в даній країні.

Рівні та форми інтернаціоналізації суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності:

1. До першої і найнижчої за рівнем належить виконання окремих зовнішньоекономічних операцій - експортно-імпортних, лізингових, лізингових тощо.

2. Невисокий рівень включає форми промислової кооперації: науково-технічну, виробничу, збутову.

3. Високий рівень - це спільне підприємництво: створення і функціонування СП, ліцензування.

4. Надвисокий рівень - комплекси територіально-виробничих і багатосторонніх економічних зв'язків: прикордонна і прибережна торгівля, створення консорціумів.

4. Управління підприємством

Управління підприємством або іншим первинним суб'єктом господарювання -- це постійний і системний вплив на діяльність його структур для забезпечення узгодженої роботи і досягнення кінцевого позитивного результату.

Функції управління:

Планування -- процес визначення цілей діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання індивідуальних завдань працівників підприємства або іншого суб'єкта господарювання для досягнення загального позитивного результату діяльності.

Організація -- процес формування структури виробничо-господарської чи іншої системи, розподілу завдань, повноважень і відповідальності між працівниками суб'єкта господарювання для досягнення загальних цілей його діяльності.

Мотивація -- процес, що спонукає працівників до спільних узгоджених дій, які забезпечують досягнення поставлених загальних цілей діяльності.

Контроль -- процес визначення досягнутих за певний період результатів діяльності, порівняння досягнутих результатів із запланованими і коригування діяльності, що в сукупності забезпечує виконання завдань плану на належному рівні.

Управління підприємством відображає сукупність взаємозв'язаних процесів планування, організації, мотивації і контролю, які забезпечують формування та досягнення цілей суб'єкта господарювання.

Основні принципи організації процесу управління виробничим підприємством: Економічність -- досягнення максимально можливих результатів діяльності за мінімальних витрат. Системність -- кожна ланка у виробництві розглядається як частина великої техніко-економічної системи, в яку вона входить. Пропорційність -- постановка завдань, визначення засобів і способів їх здійснення з урахуванням необхідності дотримання узгодженого розвитку суб'єктів управління. Особиста матеріальна заінтересованість -- матеріальне заохочення працівників за результатами праці. Директивність, єдиноначальність і самоуправління. Принцип директивності застосовується в процесі управління державними підприємствами. Єдиноначальність -- принцип, за якого будь-яку управлінську ланку очолює керівник, що несе повну відповідальність за результати діяльності і має право підпису на банківських та інших юридичних документах. Самоуправління діє в ланках управління, де власником ресурсів і результатів діяльності є трудовий колектив (малі фірми, акціонерні товариства тощо).

Методи управління -- це способи впливу на трудові колективи та окремих працівників, що об'єктивно необхідні для досягнення множинних цілей підприємства. Розрізняють методи управління: економічні; соціально-психологічні; організаційні. Економічні методи управління реалізують матеріальні інтереси людей у виробничих процесах через використання товарно-грошових відносин. Соціально-психологічні методи реалізують мотиви соціальної поведінки працівників. Організаційні методи управління покликані реалізовувати мотиви примусового характеру. Їх застосування зумовлене заінтересованістю працівників у належній спільній організації праці. Організаційні методи управління -- це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, що базуються на використанні організаційних відносин та адміністративної влади керівників. Усі такі методи управління розділяють на регламентні й розпорядчі. Суть регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідальності працівникам, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методичної, інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоплюють оперативну організаційну роботу, тобто визначення і розподіл конкретних завдань виконавцям, контроль за їх виконанням, проведення нарад тощо.

Організаційна структура управління -- це форма системи управління, що визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

Можливими типами організаційних структур управління підприємствами є:

1. Лінійна організаційна структура управління -- така структура, між елементами якої існує лише одноканальна взаємодія. За лінійної структури управління кожний підлеглий має лише одного керівника.

2. Функціональна організаційна структура управління базується на розподілі функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. У процесі її застосування кожний виробний підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних служб.

3. Лінійно-функціональну організаційну структуру управління засновано на розподілі повноважень і відповідальності за функціями управління та прийняття рішень по вертикалі.

4. Дивізіональну організаційну структуру управління пов'язано з поглибленням поділу управлінської праці (децентралізацією оперативних функцій і централізацією загальнокорпоративних функцій управління -- розробки та реалізації стратегії, фінансової діяльності тощо). При цьому використовується принцип поділу праці за цілями.

5. За використання матричної організаційної структури управління поряд з лінійними керівниками підприємства і функціональним апаратом управління виокремлюються ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки -- проектні групи.

5. Персонал підприємства

Персонал (трудові ресурси) підприємства -- це сукупність постійних працівників, які мають необхідну професійну підготовку і досвід практичної роботи (діяльності). Кадри -- найчастіше це певна сукупність працівників даного підприємства, які мають достатньо високий рівень кваліфікації і значний стаж роботи. Трудовий потенціал -- потенціал усієї сукупності працівників з урахуванням не тільки кількісних, а й якісних характеристик, тобто рівня освіти, ділових якостей тощо.

Професія -- вид трудової діяльності, здійснення якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань і практичних навичок. Спеціальність -- більш чи менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії. Кваліфікація -- сукупність спеціальних знань і практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій обумовленої складності.

Персонал, зайнятий основною діяльністю (виробничий персонал) -- сукупність працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів і заводоуправлінь, тобто всі працівники, які зайняті у сфері виробництва чи його обслуговування. Персонал неосновної діяльності (невиробничий персонал) -- працівники організаційних утворень, безпосередньо не пов'язаних з виробництвом, -- працівники житлово-комунального господарства, дитячих дошкільних і медичних закладів, будинків культури та інших закладів соціального спрямування.

Керівники -- працівники, які обіймають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів, із заступниками керівників і головними спеціалістами включно. Спеціалісти -- працівники, які виконують інженерно-технічні, економічні та інші роботи, зокрема інженери, економісти, нормувальники, юрисконсульти, менеджери з різних видів діяльності. Службовці -- працівники, які здійснюють підготовку та оформлення управлінської документації, облік і контроль, господарське обслуговування, тобто виконують суто технічну роботу (діловоди, обліковці, стенографісти тощо). Робітники -- працівники, які безпосередньо створюють матеріальні цінності чи надають різноманітні послуги.

Спеціалісти найвищої кваліфікації -- працівники, які мають наукові ступені та вчені звання. Спеціалісти вищої кваліфікації -- працівники з вищою освітою і значним практичним досвідом. Спеціалісти середньої кваліфікації -- працівники із середньою освітою і певним практичним досвідом. Спеціалісти-практики -- працівники, які обіймають певні посади (інженерні, економічні), але не мають спеціальної освіти.

Висококваліфіковані робітники -- робітники з терміном фахової підготовки понад 2-3 роки та великим практичним досвідом, які можуть виконувати найскладніші та найвідповідальніші роботи. Кваліфіковані робітники -- робітники, з терміном фахової підготовки 1-2 роки і чималим досвідом, які можуть виконувати складні роботи виробничого характеру. Низькокваліфіковані робітники -- робітники зі строком фахової підготовки в кілька тижнів і певним досвідом роботи, які виконують нескладні роботи виробничого характеру. Некваліфіковані робітники -- допоміжний та обслуговуючий персонал без спеціальної підготовки.

Структура персоналу підприємства -- відносне (процентне) співвідношення окремих категорій персоналу в межах його загальної чисельності.

Розрізняють спискову, середньоспискову і явочну чисельність працівників. Явочна чисельність включає всіх працівників, які з'явились на роботу. Спискова чисельність включає всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному листку. Середньоспискова чисельність працівників за певний період визначається як сума середньомісячної чисельності, поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді.

Для виявлення загальної чисельності промислово-виробничого персоналу на плановий період використовується метод коректування базової чисельності:

Ч_пл = Ч_б * , де

Ч_б - базова чисельність ПВП, чол.; Іq - індекс росту обсягу виробництва в плановому році; Іпп - запланований індекс росту продуктивності праці.

Планова чисельність основних робітників:

1. За трудомісткістю виробничої програми:

Чо. = ,,,...,де

де:- повна трудомісткість виробничої програми розрахункового періоду.

Тр - розрахунковий ефективний фонд робочого часу одного працівника; Квн - коефіцієнт виконання нормативів.

2. За нормами обслуговування:

Чо.р. =

n - загальна кількість одиниць устаткування, що обслуговується; Зм - кількість змін роботи устаткування; Ксс - коефіцієнт спискового складу; Но - норма обслуговування.

3. За нормами виробітку:

Чо.р. =

N - планова кількість виробів.

Нв - годинна норма виробітку одного робітника.

Методика розрахунку чисельності більшості категорій допоміжних робітників аналогічна до методики визначення чисельності основних робітників за умови, що їх обсяги робіт планують і встановлені відповідні норми виробітку й обслуговування.

Чисельність керівників, спеціалістів, службовців визначають на основі затвердженого на підприємстві штатного розпису, згідно з діючими нормативами чисельності.

Для характеристики руху кадрів на підприємстві використовують коефіцієнти: 1. Коефіцієнт робочої сили з прийому:

Кп = де

Чn - чисельність прийнятих на роботу за період.

Чсс - середньоспискова чисельність працівників у періоді.

2. Коефіцієнт обороту робочої сили зі звільнення:

Чз = де

Чз.з - загальна чисельність звільнених за період за будь-яких причин.

3. Коефіцієнт плинності:

Кпл = де

Чз. - чисельність звільнених за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни чи з інших причин, не пов'язаних з виробництвом.

6. Виробничі фонди підприємства

Виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фонди підприємства (організації), усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні. Основні фонди -- це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції (платні послуги), що виробляється, частинами в міру спрацювання.

Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку.

Оцінка основних фондів є грошовим вираженням їхньої вартості. Вона об'єктивно необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємств та інших суб'єктів господарювання.

Види оцінки основних фондів: залежно від моменту проведення оцінки -- за первинною або відновною вартістю; залежно від стану основних фондів -- за повною або залишковою вартістю.

Вартість основних фондів:

первинна (початкова) вартість -- фактична вартість на момент проведення оцінки;

відновна -- вартість відтворення основних фондів за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первинна вартість, але за сучасними цінами. Для забезпечення порівнянності вартісної оцінки основних фондів періодично проводиться їхня переоцінка за відновною вартістю:

,

де Вв - відновна вартість основних фондів; Вп - початкова вартість основних фондів; ?Пп - річний приріст продуктивності праці, %.

* повна (первинна й відновна) -- це вартість у новому, не спрацьованому стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування; * залишкова -- характеризує реальну вартість основних фондів, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції. Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною вартістю та нагромадженою сумою спрацювання основних фондів. Її використовують для розрахунків норм амортизаційних відрахувань і визначення наслідків ліквідації спрацьованих основних фондів.

Балансова вартість групи основних фондів визначається:

1) на початок розрахункового року (БВ'_оф ) > обчислюється за формулою

БВ'_оф = БВ_о + В_ноф + В_кр +В_рек - В_в - АВ_о

де БВ_о -- балансова вартість основних фондів підприємства на початок року, що передував звітному; В_ноф -- витрати на придбання нових основних фондів; В_кр -- вартість здійснення капітального ремонту основних фондів; В_рек -- витрати на здійснення реконструкції виробничих приміщень і модернізацію устаткування; В_в -- вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, що передував звітному; АВ_о -- сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував звітному;

2) на початок наступного за звітним року -- враховуються абсолютні величини введення в дію та вибуття протягом звітного року, оскільки основні фонди мають діяти (не діяти) протягом усього наступного року незалежно від дати введення чи вибуття їх у звітному році.

Необхідною умовою правильного обліку й планування відтворення основних фондів підприємств є їхня класифікація: 1) видова --використовується бухгалтерським обліком і статистикою; 2) укрупнена -- для розрахунків амортизаційних відрахувань.

Види основних фондів:

Будівлі: заводські та фабричні корпуси, електростанції, депо, гаражі, склади, офісні приміщення тощо. Споруди: шахти, кар'єри, свердловини, під'їзні шляхи підприємств, естакади, резервуари тощо. Передавальні пристрої: електромережі, різні трубопроводи, трансмісії тощо. Машини та устаткування: силові машини та устаткування, робочі машини та устаткування, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, лабораторне обладнання, обчислювальна техніка, комп'ютери. Транспортні засоби: магістральні трубопроводи, локомотиви, вагони, цистерни, баржі, автомобілі, тощо. Інструмент: механізовані та немеханізовані різальні, ударні, ущільнюючі й тому подібні знаряддя для ручної праці, а також пристрої для обробки деталей та складання готових виробів. Виробничий інвентар і приладдя: верстаки, робочі столи, інвентарна тара тощо. Господарський інвентар: офісне обладнання, протипожежні засоби тощо. Інші основні фонди: бібліотечні фонди, музейні цінності, багаторічні насадження, капітальні вкладення в орендовані основні фонди.

Видова класифікація основних фондів, що застосовується в бухгалтерському обліку (згідно з П(С)БО 7), така: земельні ділянки; капітальні витрати на поліпшення земель; будинки, споруди та передавальні пристрої; машини та обладнання; транспортні засоби; інструменти, прилади, інвентар; робоча і продуктивна худоба; багаторічні насадження; інші основні фонди.

Відповідно до податкового обліку основні фонди класифікують за функціональним призначенням на чотири групи: до першої групи відносять будівлі, передавальні пристрої; споруди та їх структурні компоненти; вартість капітального поліпшення землі; до другої - автомобільний транспорт та вузли до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське обладнання; до третьої групи відносять інші основні фонди, що не увійшли до першої, другої та четвертої груп; до четвертої - електронно-обчислювальні машини, їхнє програмне забезпечення тощо. Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, важливе практичне значення має виокремлення двох груп цих фондів: активної, яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі й завдяки цьому обумовлює певний обсяг і належну якість виготовлюваної продукції; до неї переважно належать робочі машини та устаткування, вимірювальні та регулювальні прилади, а також деякі технічні споруди -- гірничі виробки шахт, газові й нафтові свердловини та весь виробничий інструмент; пасивної, що створює умови для здійснення процесу виробництва; вона охоплює будівлі, споруди, транспортні засоби, силові машини та устаткування, передавальні пристрої, господарський інвентар та інші основні фонди.

Видова (технологічна) структура основних фондів -- співвідношення окремих їх видів (груп), виражене у відсотках до загального обсягу на підприємстві. За інших однакових умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша та ефективніша, чим більша в їхньому складі питома вага активної частини.

Структура основних фондів змінюється під впливом багатьох чинників: особливостей і технічного рівня виробництва, відтворювальної структури інвестицій, вартості будівництва виробничих об'єктів і рівня цін на технологічне устаткування, територіальне розміщення підприємства тощо.

Під фізичним (матеріальним) спрацюванням основних фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первинних техніко-експлуатаційних властивостей, тобто споживної вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості -- економічного спрацювання. На швидкість і розміри фізичного спрацювання впливають такі основні чинники: надійність і довговічність засобів праці; спосіб експлуатації -- екстенсивний чи інтенсивний; особливості технологічного процесу; якість технічного догляду й ремонтного обслуговування; кваліфікація робітників, обслуговуючого та ремонтного персоналу. Форми фізичного спрацювання основних фондів за рівнем спрацювання і можливістю усунення: усувне (тимчасове) -- періодично усувається з допомогою проведення відповідних ремонтно-профілактичних робіт (операцій); неусувне -- об'єктивно нагромаджується до граничної межі, досягнення якої зумовлює необхідність заміни повністю спрацьованих засобів праці.

Мірилом фізичного зносу є коефіцієнт фізичного зносу:

К_ф.з.=

- сума амортизаційних відрахувань від початку експлуатації основних фондів; ОФп - первісна вартість основних фондів; Вк.р. - витрати на капітальний ремонт основних фондів від початку їх експлуатації.

Моральний знос -- це зменшення вартості основних фондів під впливом підвищення продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби праці (перша форма), а також у результаті створення нових, більш продуктивних і економічно вигідних машин та устаткування, ніж ті, що перебувають в експлуатації (друга форма). Воно притаманне передовсім знаряддям праці і транспортним засобам.

Вимірником морального зносу першої форми є коефіцієнт морального зносу першої форми:

К_м.з.1 =1 -

Св, Сп - відповідно відновлена і первісна вартість основних фондів.

Коефіцієнт морального зносу другої форми визначається за формулою:

де Ц_о, Ц₁ -- ціна (повна вартість) відповідно застосовуваного та нового засобу праці; П_о, П₁, -- відповідно продуктивність тих самих засобів праці чи витрати на їхнє експлуатаційне обслуговування.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці (транспортних засобів) можна усунути або повністю відшкодувати, застосовуючи різні форми відтворення.

Загальний коефіцієнт зношення основних фондів:

К_заг = 1-(1-К_ф.з.)*(1-К_м.з.1)

Амортизація основних фондів -- це процес перенесення авансованої раніше вартості засобів праці на вартість виготовлюваної продукції з метою її повного відшкодування. Норми амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів (Н_ар ) встановлюються централізовано з використанням формули

,

де С_б -- балансова вартість; С_л -- ліквідаційна вартість; А_п -- амортизаційний період (нормативний строк функціонування).

Основні методи амортизації основних фондів:

метод рівномірної (лінійної) амортизації -- перенесення вартості основних фондів на собівартість продукції (послуг) протягом амортизаційного періоду засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань;

метод подвійно-залишкової амортизації -- встановлення норм амортизаційних відрахувань через подвоєння норм, обчислених за методом лінійної амортизації, але не щодо балансової, а щодо залишкової вартості;

метод прискореної амортизації -- цільовий метод більш швидкого перенесення вартості основних фондів застосуванням диференційованих за роками норм амортизаційних відрахувань (у перші роки експлуатації -- збільшених, в останні -- різко зменшених).

Ефективність відтворювальних процесів великою мірою залежить від строків експлуатації основних фондів (насамперед -- їх активної частини). Скорочення або збільшення періоду експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та використання основних фондів.

Скорочення строків експлуатації машин, з одного боку, веде до прискорення їх оновлення, тобто зменшення техніко-економічного старіння, підвищення технічного рівня підприємств, зростання продуктивності праці, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з другого -- призводить до збільшення собівартості продукції (послуг) за рахунок амортизаційних сум, потребує більших інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.

Збільшення періоду функціонування машин дає змогу зменшити обсяги щорічної заміни спрацьованих засобів праці, але знижує сукупну продуктивність діючих знарядь праці та збільшує витрати на їхнє утримання (експлуатацію).

Строки експлуатації машин та устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші витрати суспільної праці на їхнє виготовлення та використання у виробництві протягом усього періоду функціонування.

Ремонт -- процес усунення тимчасового фізичного спрацювання конcтруктивних елементів (деталей, вузлів) у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації.

Види ремонтів за технічною ознакою :

* поточний -- збереження засобів праці в придатному для продуктивного використання стані проведенням регулярних ремонтно-профілактичних операцій для усунення дрібних несправностей і запобігання прогресуючому фізичному спрацюванню;

* капітальний -- періодичне відшкодування нормального фізичного спрацювання конструктивних елементів засобів праці й максимально можливе відновлення первинних техніко-експлуатаційних параметрів з допомогою повного розбирання об'єкта, що ремонтується, заміни спрацьованих деталей (вузлів) новими чи відновленими, його наступного складання і короткого післяремонтного випробування;

* відновний -- особливий вид найбільш складних ремонтних робіт, необхідність у проведенні яких виникає внаслідок стихійного лиха (пожежі, повені, землетрусу).

Модернізація діючого виробничого устаткування означає його вдосконалення для запобігання техніко-експлуатаційному старінню (або для усунення такого) і підвищення технічних параметрів до рівня сучасних вимог виробництва.

Заміна фізично спрацьованих і технічно застарілих засобів праці -- важливий елемент процесу відтворення основних фондів. За простого відтворення засобів праці обсяг їхньої заміни (вибуття) практично має дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань, за розширеного відтворення -- треба додатково враховувати темпи щорічного збільшення обсягу основних фондів.

Технічне переозброєння діючого підприємства--здійснення відповідно до плану (програми) його технічного розвитку (без розширення існуючих виробничих площ) комплексу заходів, що передбачають підвищення до сучасних вимог технічного рівня окремих дільниць, виробництва за рахунок впровадження нової техніки й технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, модернізації застарілого і заміни спрацьованого устаткування.

Реконструкція діючого підприємства -- здійснюване за єдиним проектом повне або часткове переоснащення виробництва. За необхідності можуть бути споруджені нові чи розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об'єкти.

Розширення діючого підприємства -- спорудження за новим проектом його другої та наступних черг, додаткових виробничих комплексів, нових цехів чи розширення існуючих, а також допоміжних та обслуговуючих господарств, комунікацій тощо.

Нове будівництво (новобудова) -- спорудження окремих виробничих об'єктів або підприємств, здійснюване на нових земельних ділянках і за затвердженим проектом.

Ефективність відтворення і використання основних фондів різногалузевих підприємств визначається за допомогою системи показників. Ці показники можна поділити на дві групи: узагальнюючі й окремі (індивідуальні). До узагальнюючих показників відносять фондовіддачу, яка визначається відношенням обсягу виготовленої продукції до середньорічної вартості основних фондів. Оберненим до фондовіддачі показником є фондомісткість. До системи окремих показників використання основних фондів відносять: показники їх екстенсивного та інтенсивного використання. До показників екстенсивного використання належать: коефіцієнт залучення у виробництво устаткування; коефіцієнт використання устаткування в часі; коефіцієнт змінності режиму роботи устаткування. Особливо важливим серед показників інтенсивного використання є коефіцієнт інтенсивного завантаження устаткування, який визначається відношенням фактичної продуктивності устаткування, що використовується на підприємстві, до його нормативної продуктивності.

...