Економіка підприємства

За економічною роллю у формуванні собівартості продукції витрати поділяють на основні та накладні: основні витрати безпосередньо пов'язані з процесом виготовлення виробів і утворюють їх головний речовий зміст. Це витрати на сировину, основні матеріали, технологічне паливо та енергію, заробітну плату основних виробничих робітників. З допомогою накладних витрат створюються необхідні умови для функціонування виробництва, його організації, управління, обслуговування (загальновиробничі витрати).

За способом обчислення на окремі види продукції витрати поділяються на прямі та непрямі. Прямі витрати безпосередньо відносять на собівартість виготовлення конкретного виду продукції і можуть бути розраховані на її одиницю прямо (матеріали, паливо, заробітна плата). Непрямі витрати пов'язані з виготовленням різних видів продукції, в цьому разі не можна безпосередньо обчислити витрати на окремі види продукції (загальновиробничі витрати, витрати на утримання та експлуатацію машин тощо). Непрямі витрати розподіляються на окремі види продукції пропорційно визначеній базі.

Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні. Постійні витрати - це такі, абсолютна величина яких у даний період при зміні обсягу виробництва в певних межах не змінюється. При істотних змінах обсягів виробництва, наслідком яких є зміни виробничої та організаційної структури підприємства, величина постійних витрат змінюється стрибкоподібно, після чого вона знову залишається постійною. Це витрати на утримання й експлуатацію будівель, споруд, управління цехом, орендна плата. До постійних витрат відносять також витрати, які неістотно змінюються внаслідок зміни обсягів виробництва, тому їх називають умовно-постійними. Змінні витрати -- це такі витрати, величина яких у даний період безпосередньо залежить від обсягу виробництва. У свою чергу, змінні витрати поділяють на пропорційні, прогресивні і регресивні.

Пропорційні змінні витрати змінюються прямо пропорційно до обсягу виробництва (коефіцієнт пропорційності дорівнює одиниці). Це витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну заробітну плату. Прогресивні змінні витрати зростають у відносно більшій пропорції, ніж обсяг виробництва (коефіцієнт пропорційності більший за одиницю). До них можна віднести витрати на відрядно-прогресивну оплату праці. Регресивні змінні витрати змінюються у відносно меншій пропорції, ніж виробництво (коефіцієнт пропорційності менший за одиницю). До цих витрат належать витрати на експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, інструмент тощо.

Поділ витрат на постійні та змінні дає змогу визначити кількісну залежність різних витрат від змін в умовах виробництва та реалізації при здійсненні планування, виборі варіантів рішень.

Залежно від часу виникнення витрати можуть бути поточними, одноразовими, майбутніми. Поточні витрати здійснюються щоденно в даному періоді, одноразові -- це разові витрати, що здійснюються не частіше як один раз на місяць. Майбутні витрати -- це витрати, на які резервуються кошти в кошторисно-нормативному порядку (оплата відпусток, сезонні витрати та ін.).

Собівартість продукції -- це виражені в грошовій формі сукупні витрати на підготовку і випуск продукції (робіт, послуг). Собівартість характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість продукції (робіт, послуг).

Залежно від часу розрахунку розрізняють: планову собівартість, яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент складання плану; фактичну собівартість, яка відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку; нормативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів; кошторисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову, виробничу собівартість. Технологічна собівартість включає витрати, пов'язані з технологічним процесом виготовлення продукції. Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції. Виробнича собівартість -- це витрати підприємства, пов'язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою собівартістю.

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і середньо-галузеву. Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготовлення продукції в умовах окремого конкретного підприємства, середньо-галузева -- відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі.

Середньо-галузева собівартість визначається за формулою:

С_ер=

Сі -- собівартість певного виду продукції на і-му підприємстві, грн.; Ni -- кількість виготовленої продукції на і-му підприємстві, од.; п -- кількість підприємств у галузі, що виготовляють даний вид продукції.

Індивідуальна собівартість використовується для планування, аналізу та порівняння витрат виробництва окремих підприємств, середньо-галузева -- головним чином для ціноутворення.

Слід розрізняти собівартість продукції і кошторис виробництва. Кошторис виробництва -- це витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період незалежно від того, відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис виробництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються.

Витрати, що входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами: 1) матеріальні витрати; 2) витрати на оплату праці; 3) відрахування на соціальні заходи; 4) амортизація основних фондів і матеріальних активів; 5) інші витрати, пов'язані з основною діяльністю. Таке групування для всіх підприємств промисловості є ідентичним. Порядок розроблення кошторису виробництва може бути різним, залежно від розміру підприємства, стану його інформаційної бази та стадії планування.

Структура собівартості -- це поелементний її склад, обчислений у відсотковому відношенні до загальної суми витрат, тобто питома вага різних елементів витрат на виробництво продукції. На основі аналізу структури собівартості розрізняють:

а) матеріаломісткі виробництва, у собівартості продукції яких значну питому вагу займають витрати на сировину і матеріали (підприємства чорної металургії, машинобудування, легкої та харчової промисловості);

б) енергомісткі виробництва, у собівартості продукції яких значною є частка витрат на енергію (підприємства кольорової металургії, органічного синтезу);

в) фондомісткі (капіталомісткі) виробництва (підприємства нафтопереробної промисловості, виробництво електроенергії);

г) трудомісткі виробництва (підприємства вугільної та металообробної промисловості, машинобудування, точне приладобудування).

Калькуляція -- це розрахунок собівартості одиниці продукції, виконаних робіт та послуг. Калькуляції складають на продукцію основного й допоміжного виробництв щомісячно, за квартал, за рік за цільовим призначенням. Розрізняють такі види калькуляції:

* планові (складають на основі прогресивних норм витрачання засобів виробництва та робочого часу й використовують як вихідні дані при встановленні цін);

* кошторисні (стосуються нових видів продукції, робіт та послуг для розрахунку відпускних цін);

* нормативні (складають на основі існуючих норм використання засобів виробництва та робочого часу).

Перелічені види калькуляції є попередніми, їх розробляють до початку виробництва продукції і використовують при складанні кошторису.

Калькуляції, що за даними бухгалтерського обліку відображають фактичні витрати, називають звітними. Вони потрібні для контролю за виконанням планових завдань із собівартості продукції і для виявлення резервів подальшого зниження витрат.

При калькулюванні встановлюють об'єкти калькулювання, вибирають калькуляційні одиниці, визначають калькуляційні статті витрат та методики їх обчислення.

Об'єкт калькулювання -- продукція, собівартість якої обчислюється. До об'єктів калькулювання належать основна та допоміжна продукція (інструмент, запасні частини), послуги і роботи (ремонт, транспортування тощо). Головним об'єктом калькулювання є готова продукція, що поставляється за межі підприємства споживачам. Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця -- одиниця його кількісного вимірювання (у штуках, метрах, тоннах тощо).

При калькулюванні продукції витрати групують за калькуляційними статтями, перелік і склад яких установлюється підприємством самостійно.

Витрати, пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), можуть групуватись за такими статтями калькуляції (типовими для більшості підприємств):

1) сировина та матеріали; 2) куповані комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи та послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій; 3) паливо й енергія на технологічні потреби; 4) зворотні відходи (вираховуються); 5) основна заробітна плата; 6) додаткова заробітна плата; 7) відрахування на соціальні заходи; 8) витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції; 9) відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристосувань цільового призначення та інші спеціальні витрати; 10) витрати на утримання й експлуатацію машин та обладнання; 11) загальновиробничі витрати.

Сума перших 10 статей становить технологічну собівартість, сума 11 статей -- цехову (виробничу) собівартість виготовленої продукції.

Найпоширенішими методами обліку витрат на виробництво та калькулювання собівартості продукції є позамовний, попередільний та нормативний.

При позамовному методі об'єктом калькулювання є окреме замовлення (контракт), за яким визначаються прямі витрати, а непрямі витрати щомісяця розподіляються між замовленнями. Такий метод використовуватись для визначення собівартості послуг допоміжних та обслуговуючих виробництв, що виконуються для основних виробництв. При попередільному методі об'єктом обліку є собівартість напівфабрикатів за окремими виробами в межах переділу (фази технологічного процесу). Використання нормативного методу передбачає наявність нормативів витрат.

Під факторами зниження собівартості продукції (робіт, послуг) розуміють усю сукупність рушійних сил і причин, які визначають її рівень та динаміку.

Розрізняють такі фактори зниження собівартості продукції:

підвищення технічного рівня виробництва, зокрема упровадження нової прогресивної технології, підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів; розширення масштабів використання й удосконалення техніки і технології, що застосовується; краще використання сировини та матеріалів;

поліпшення організації виробництва і праці, тобто удосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; упровадження наукової організації праці; поліпшення використання основних виробничих фондів; поліпшення матеріально-технічного забезпечення; скорочення транспортно-складських витрат тощо;

зміна обсягу виробництва, що зумовлює відносне скорочення умовно-постійних витрат у результаті зростання обсягу виробництва;

зміна структури, асортименту та поліпшення якості продукції. Індексний метод дає змогу врахувати вплив перелічених факторів на зниження собівартості продукції.

Відносне зниження собівартості за рахунок економії матеріальних витрат (%АС„) у результаті зміни норм витрат сировини, матеріалів, енергії на одиницю продукції та цін на ресурси визначають за формулою

де Ім -- індекс норм витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції; Іц - індекс цін на одиницю матеріального ресурсу; _м.з -- частка матеріальних витрат у собівартості продукції в базовому періоді.

Індекси норм витрат матеріальних ресурсів і індекси цін розраховують за формулами

де q₁ -- обсяг виготовленої продукції; за планом (звітом); m₀ ,m₁ -- норми витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції відповідно у базовому і плановому (звітному) періодах; р_о, р₁ -- ціна ресурсу відповідно в базовому і плановому (звітному) періодах.

Відносне зниження собівартості за рахунок зростання продуктивності праці та економії заробітної плати (%С_п.п.) обчислюють за формулою



І_З.П -- індекс зростання заробітної плати; І_П.П -- індекс зростання продуктивності праці; _З.П -- частка заробітної плати у собівартості продукції базового періоду.

Індекс середньої заробітної плати та індекси продуктивності праці (обчислюються для робітників, що працюють за відрядною системою оплати праці) розраховують так:

,

де З₀, 3₁ -- середня заробітна плата відповідно в базовому і плановому (звітному) періодах; П₀, П₁ -- продуктивність робітників відповідно у базовому і плановому (звітному) періодах.

Відносне зниження собівартості продукції за рахунок зменшення умовно-постійних витрат (%С_У.П) розраховують за формулою:

де І_У.П -- індекс зростання умовно-постійних витрат; Іq -- індекс зростання обсягу випуску продукції; _У.П -- частка умовно-постійних витрат у собівартості продукції.

Для обчислення впливу структурних змін в асортименті продукції на зміну витрат (С_СТР ), що відносять на собівартість, застосовують формулу:

,

де С₀ -- собівартість товарної продукції в базовому періоді; С_0i-- собівартість одиниці і-го виду продукції в базовому періоді; A_1і-- кількість i-ї продукції в плановому (звітному) періоді.

Вплив зміни якості сировини (збільшення чи зменшення частки корисного компоненту) визначають за формулою:

де К_Я -- коефіцієнт якості сировини, який визначають співвідношенням частки корисного компоненту планового (звітного) і базового періодів.

Ціна - це грошовий вираз вартості товару. Вона завжди коливається навколо ціни виробництва та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці. Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують функції:

· обліково-вимірювальну - ціна виступає як засіб обліку та вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції;

· розподільна функція забезпечує за допомогою цін, які відхиляються від вартості, перерозподіл частини доходів первинних суб'єктів господарювання і населення.;

· стимулююча - використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної дохідності (прибутковості) кожному виробнику, посереднику та продавцю товарів виробничого і споживчого характеру.

Складовими елементами ціни продукції є:

1. Собівартість + Прибуток = Оптова ціна підприємства.

2. Собівартість + Прибуток + Податок на додану вартість + Акцизний збір+ +Оптово-збутова надбавка (витрати і прибуток постачальницько-збутових організацій) = Оптова ціна реалізації.

3. Собівартість + Прибуток + Податок на додану вартість + Акцизний збір+ +Оптово-збутова надбавка (витрати і прибуток постачальницько-збутових організацій) + Торговельна надбавка (витрати і прибуток торговельних організацій) = Роздрібна ціна.

Основними видами цін і тарифів за різними класифікаційними ознаками є:

1. Згідно з особливостями купівлі-продажу і сфери економіки: світові; оптові; закупівельні; роздрібні; тарифи вантажного і пасажирського транспорту; тарифи на платні послуги.

2. Залежно від рівня встановлення і регулювання: централізовано фіксовані та регульовані; договірні; вільні.

Загальними чинниками, що визначають ціни на промислові товари є: гнучкість попиту; високі технічні параметри та низька вартість експлуатації; орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенційних покупок з огляду на їхню ефективність; можливість надати готовому виробу більшої привабливості для покупців.

За ринкових умов господарювання можуть використовуватись такі методи ціноутворення, а саме: розрахунок ціни за методом "середні витрати плюс прибуток"; розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого) прибутку; установлення ціни на засаді суб'єктивної цінності товару; установлення ціни на підставі рівня поточних цін; установлення ціни на підставі результатів закритих торгів; метод ціноутворення "за рівнем попиту"; метод установлення ціни за місцем походження товару; метод установлення єдиної ціни з включенням у неї витрат на доставку; метод установлення зональних цін; метод установлення ціни стосовно базисного пункту; метод установлення ціни з прийняттям на себе витрат на поставку; установлення цін зі знижками.

Методичні рекомендації щодо розв'язання практичних задач

Приклад 1.

Розрахувати процент знижки витрат на виробництво продукції, якщо відомо, що виробнича програма підприємства становить 500 виробів А, 720 виробів Б, собівартість яких відповідно дорівнює 85 і 160 грн./шт. Планом на наступний рік передбачено збільшити випуск продукції А на 20%, Б -- на 40%. Оптова ціна продукції А -- 110 грн., Б -- 200 грн.

Рішення

Визначимо витрати на 1 грн. товарної продукції у звітному і плановому періодах:

.

Визначимо процент знижки витрат на виробництво продукції

Приклад 2

Пальто з натурального хутра має повну собівартість 1000 грн. рівень рентабельності даного виробу 33%. Надбавка за високу якість і відповідність міжнародним стандартам -- 15%. Ставка акцизного збору 30%. Торговельна надбавка -- 12% до вільної відпускної ціни з ПДВ. Розрахуйте роздрібну ціну пальто.

Рішення.

Вільна відпускна ціна продукції включає акцизний збір і надбавку (Надб):

Ц_ВВ = Ц_гурт + АЗ + Надб

Ц_{гурт =} 1000 1,33 = 1330 грн.

Надб = 1330 0,15=199,5 грн.

АЗ = (1330+ 199,5) 0,3 = 458,85 грн

Вільна відпускна ціна

Ц_ВВ = 1330 + 199,5 + 458,85 = 1988, 85 грн

Вільна відпускна ціна з ПДВ дорівнює:

Ц_ВВ = 1988,85 1,2 = 2386,02 грн.

Роздрібна ціна включає, крім Ц_ВВПДВ, торгівельну надбавку і дорівнює:

Ц_розд = Ц_ВВПДВ + Надб_торг =2386,02 + 2386,02 0,12 = 2386,02 +286,32 = 2672,34 грн

18. Фінансово-економічний результат, ефективність діяльності та економічна безпека підприємства

Прибуток -- це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства. Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету підприємницької діяльності і береться за головний показник її результативності (ефективності). Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування.

Загальний (балансовий) прибуток -- це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства - чистий прибуток.

У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття валового, маргінального та операційного прибутку.

Валовий прибуток-- це різниця між виручкою та виробничими витратами. Операційний (чистий) прибуток дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат. Маргінальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає прибуток і постійні витрати.

Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) позареалізаційні операції.

У фінансовій політиці підприємства важливе місце займає розподіл і використання одержуваного прибутку як основного джерела фінансування інвестиційних потреб і задоволення економічних інтересів власників (інвесторів). Із загального прибутку сплачується податок згідно з умовами, передбаченими законодавством про оподаткування прибутку підприємств. Прибуток, що залишився після оподаткування (чистий прибуток), поступає в повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішеннями власників.

Відповідно до принципових (головних) напрямів використання цей прибуток можна розділити на дві частини: 1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (як заохочувальний захід), на соціальну підтримку тощо (розподілений прибуток); 2) прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його розвитку (нерозподілений прибуток). Останній спрямовується на створення резервного та інвестиційного фондів. Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального обороту коштів або джерелом покриття додаткової потреби в них. Його формування є обов'язковим для господарських товариств, орендних підприємств, кооперативів.

Розподіл прибутку на виплату дивідендів та інвестування є фінансовою проблемою, яка істотно та неоднозначне впливає на фінансову стабільність і перспективи розвитку підприємства. Основними варіантами дивідендної політики можуть бути: 1) виплата постійного рівня дивідендів протягом кількох років; 2) виплата дивідендів зі щорічним певним зростанням; 3) спрямування на дивіденди встановленої (нормативної) частки чистого прибутку 4) виплата дивідендів із залишку прибутку після фінансування інвестиційних потреб; 5) виплата дивідендів не грошима, а додатковим випуском акцій.

Фінансово-економічний стан підприємства характеризується ступенем його прибутковості та оборотності капіталу, фінансової стійкості та динаміки структури джерел фінансування, здатності розраховуватися за борговими зобов'язаннями.

Для оцінки фінансово-економічного стану підприємства необхідна відповідна інформаційна база. Такою можуть бути звіт про фінансові результати діяльності і баланс -- підсумковий, синтетичний документ про склад засобів діяльності підприємства та джерела їхнього формування в грошовій формі на певну дату. Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу використовуються для оцінки й діагностики фінансового стану підприємства.

Прибутковість підприємства вимірюється двома показниками -- прибутком і рентабельністю. Прибуток виражає абсолютний ефект без урахування використаних ресурсів. Тому для аналізу його доповнюють показником рентабельності.

Рентабельність -- це відносний показник ефективності роботи підприємства, котрий у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Виокремлюють рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції. Рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) обчислюється в кількох модифікаціях: рентабельність активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність акціонерного капіталу.

Рентабельність активів (Ра) характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства та обчислюється за формулою

де П_з(ч) -- загальний (чистий) прибуток підприємства за рік;

Ка -- середня сума активів за річним балансом.

Рентабельність власного капіталу (Ра) відображає ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:

де Пч -- чистий прибуток підприємства; Кв -- власний капітал підприємства.

Рентабельність акціонерного капіталу (Рак) свідчить про верхню межу дивідендів на акції та обчислюється так:

де Кст -- статутний капітал (номінальна вартість проданих акцій). Цей показник можна обчислювати також як рентабельність акціонерного капіталу від звичайних акцій. Тоді з прибутку Пч віднімають фіксовані дивіденди на привілейовані акції, а зі статутного капіталу -- номінальну вартість цих акцій.

Рентабельність продукції (Рп) характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут. Вона визначається за формулою

де Прп -- прибуток від реалізації продукції за певний період;

Срп -- повна собівартість реалізованої продукції.

Рентабельність продукції можна обчислювати також як відношення прибутку до обсягу реалізованої продукції. Саме в такому вигляді цей показник використовується в зарубіжній практиці. У багато номенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції обчислюється також рентабельність окремих її різновидів. Рентабельність одного виробу (Рі) розраховується за формулою:

де Ці, Сі -- відповідно ціна й повна собівартість і-го виробу.

Ділова активність підприємства є досить широким поняттям і включає практично всі аспекти його роботи. Специфічними показниками тут є оборотність активів і товарно-матеріальних запасів, величини дебіторської та кредиторської заборгованості. Оборотність активів (п_а) -- це показник кількості оборотів активів підприємства за певний період (переважно за рік)

де В -- виручка від усіх видів діяльності підприємства за певний період; Ка -- середня величина активів за той самий період.

За цих умов середня тривалість одного обороту (і) становитиме

де Дк -- кількість календарних днів у періоді.

Оборотність товарно-матеріальних запасів (п_тмз) виражається кількістю оборотів за певний період:

п_тмз = Ср/Мз

де Ср -- повна собівартість реалізованої продукції за певний період; Мз -- середня величина запасів у грошовому виразі.

Фінансова стійкість підприємства характеризується співвідношенням власного й залученого капіталу. Для цього використовуються різні коефіцієнти. З-поміж них найбільш поширеними є коефіцієнти автономії та забезпечення боргів. Коефіцієнт автономії(k_a) обчислюється діленням власного капіталу на підсумок балансу підприємства:

де Кв -- власний капітал підприємства; К_б -- підсумок балансу (сума всіх джерел фінансування).

Коефіцієнт забезпечення боргів (k_зб) є модифікацією першого показника і визначається як співвідношення власного та залученого капіталу, тобто

k_зб =Кв/Кз,

де Кз -- боргові зобов'язання підприємства (залучений капітал).

За певних умов кредити вигідно брати. Тут проявляється ефект так званого фінансового важеля (лівериджу), який виражають через відношення величини заборгованості до величини власного капіталу.

Платоспроможність підприємства, тобто його здатність вчасно розраховуватися з боргами, визначається за допомогою коефіцієнтів ліквідності. Вони показують, наскільки короткострокові зобов'язання покриваються ліквідними активами. А оскільки поточні активи мають різну ліквідність, то й обчислюється кілька коефіцієнтів ліквідності -- загальної, термінової та абсолютної.

Коефіцієнт загальної ліквідності (k_лз) -- це відношення оборотних активів до короткострокових пасивів:

k_ЛЗ = К _оа / К_зк

де К_оа,-- оборотні активи підприємства; К_зк --короткострокова заборгованість підприємства.

Коефіцієнт термінової ліквідності (k_ЛТ ) обчислюється як відношення оборотних активів високої (термінової) ліквідності до короткострокових пасивів, тобто

k_ЛТ = К_ТЛ/К_ЗК

де К_ТЛ -- оборотні активи високої (термінової) ліквідності, до яких відносять оборотні активи за мінусом товарно-матеріальних запасів (запасів і витрат).

Коефіцієнт абсолютної ліквідності (k_ла ) -- це відношення абсолютно ліквідних активів до короткострокових пасивів:

k_ла = К_ал/Кзк

де Кал -- абсолютно ліквідні активи підприємства, до яких належать гроші та короткострокові фінансові вкладення (ліквідні цінні папери).

Забезпечення задовільної ліквідності потребує певних управлінських зусиль та оптимізації фінансово-економічних рішень.

Ефективність виробництва -- це комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва й робочої сили (працівників) за певний проміжок часу. У зарубіжній практиці як синонім терміна "результативність господарювання" зазвичай застосовується термін "продуктивність системи виробництва та обслуговування", коли під продуктивністю розуміють ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) за виробництва різноманітних товарів і послуг. Родовою ознакою ефективності (продуктивності) може бути необхідність досягнення мети виробничо-господарської діяльності підприємства з найменшими витратами суспільної праці або часу.

Сутнісна характеристика ефективності виробництва знаходить відображення в загальній методології її визначення, формалізована форма якої має вигляд:

Результативність виробництва як найважливіший компонент для визначення його ефективності не варто тлумачити однозначно. Необхідно розрізняти:

1) кінцевий результат процесу виробництва;

2) кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства.

Перший відбиває матеріалізований результат процесу виробництва, що вимірюється обсягом продукції в натуральній і вартісній формах; другий включає не тільки кількість виготовленої продукції, а також її споживну вартість. Кінцевим результатом процесу виробництва (виробничо-господарської діяльності підприємства) за певний період часу є чиста продукція, тобто новостворена вартість, а фінансовим результатом комерційної діяльності -- прибуток (прибутковість).

Ефективність виробництва має поліморфність визначення й застосування для аналітичних оцінок та управлінських рішень. З огляду на це важливим є виокремлення за окремими ознаками відповідних видів ефективності, кожний з яких має певне практичне значення для системи господарювання .

Економічну ефективність відображають через різні вартісні показники, що характеризують проміжні та кінцеві результати виробництва на підприємстві чи в іншій інтеграційній виробничій структурі. До таких показників належать; обсяг товарної, чистої або реалізованої продукції; величина одержаного прибутку, рентабельність виробництва (виробів); економія тих чи тих видів ресурсів (матеріальних, трудових) або загальна економія від зниження собівартості продукції; продуктивність праці тощо. * Соціальна ефективність полягає у скороченні тривалості робочого тижня, збільшенні кількості нових робочих місць і рівня зайнятості людей, поліпшенні умов праці та побуту, стану довкілля, безпеки життя тощо. Соціальні наслідки виробництва можуть бути не лише позитивними, а й негативними (безробіття, посилення інфляції, погіршання екологічних показників).

Локальна (комерційна) ефективність визначає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності підприємства, унаслідок якої воно має певний зиск (дохід, прибуток). Коли ж виробництво продукції на даному підприємстві потребує додаткових витрат ресурсів, але її споживання (використання) на іншому підприємстві зв'язане з меншими експлуатаційними витратами або іншими позитивними наслідками діяльності, то кажуть про народногосподарську ефективність, тобто сукупний ефект у сферах виробництва та споживання відповідних виробів (послуг).

Абсолютна ефективність характеризує загальну або питому (у розрахунку на одиницю витрат чи ресурсів) ефективність діяльності підприємства (організації) за певний проміжок часу. Порівняльна ефективність відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання і вибору ліпшого з них; рівень порівняльної ефективності відбиває економічні та соціальні переваги вибраного варіанта здійснення господарських рішень (напрямку діяльності) проти інших можливих варіантів. Абсолютна й порівняльна ефективність доповнюють одна одну.

Первинна ефективність -- це початковий одноразовий ефект, що його одержано внаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства (організації), запровадження прибуткових технічних, організаційних або економічних заходів.

Процес вимірювання очікуваного чи досягнутого рівня ефективності діяльності підприємства методологічно пов'язаний із визначенням належного критерію і формуванням відповідної системи показників.

Критерій -- це головна відмітна ознака й визначальна міра вірогідності пізнання суті ефективності виробництва (діяльності), відповідно до якого здійснюється кількісна оцінка рівня цієї ефективності. Правильно сформульований критерій має якнайповніше характеризувати суть ефективності як економічної категорії і бути єдиним для всіх ланок суспільного виробництва чи господарської діяльності.

Суть проблеми підвищення ефективності виробництва полягає в тому, щоб на кожну одиницю ресурсів (витрат) -- трудових, матеріальних і фінансових--досягати максимально можливого збільшення обсягу виробництва (доходу, прибутку). Виходячи з цього, єдиним макроекономічним критерієм ефективності виробництва (діяльності) стає зростання продуктивності суспільної (живої та уречевленої) праці. Кількісна визначеність і зміст критерію відображаються в конкретних показниках ефективності виробничо-господарської та іншої діяльності суб'єктів господарювання.

Формуючи систему показників ефективності діяльності суб'єктів господарювання, доцільно дотримуватися певних принципів, а саме: * забезпечення органічного взаємозв'язку критерію та системи конкретних показників ефективності діяльності; * відображення ефективності використання всіх видів застосовуваних ресурсів; * можливості застосування показників ефективності до управління різними ланками виробництва на підприємстві (діяльності в організації); * виконання провідними показниками стимулюючої функції в процесі використання наявних резервів зростання ефективності виробництва (діяльності).

Система показників ефективності виробництва (діяльності), що її побудовано на підставі зазначених принципів, має включати кілька груп: 1) узагальнюючі показники ефективності виробництва; 2) показники ефективності використання праці (персоналу); 3) показники ефективності використання виробничих (основних та оборотних) фондів; 4) показники ефективності використання фінансових коштів (оборотних коштів та інвестицій). Кожна з цих груп включає певну кількість конкретних абсолютних чи відносних показників, що характеризують загальну ефективність господарювання або ефективність використання окремих видів ресурсів.

Для всебічної оцінки рівня й динаміки абсолютної економічної ефективності виробництва, результатів виробничо-господарської та комерційної діяльності підприємства поряд із наведеними основними варто використовувати також і специфічні показники, що відбивають ступінь використання кадрового потенціалу, виробничих потужностей, устаткування, окремих видів матеріальних ресурсів тощо.

Узагальнюючий показник ефективності застосовуваних ресурсів підприємства (організації) можна розрахувати, користуючись формулою



де Езр -- ефективність застосовуваних ресурсів, тобто рівень продуктивності суспільної (живої та уречевленої) праці; Vчп -- обсяг чистої продукції підприємства; Чп -- чисельність працівників підприємства; Фос -- середньорічний обсяг основних фондів за відновною вартістю; Фоб -- вартість оборотних фондів підприємства; k_ПВП -- коефіцієнт повних витрат праці, що визначається на макрорівні як відношення чисельності працівників у сфері матеріального виробництва до обсягу утвореного за розрахунковий рік національного доходу і застосовується для перерахунку уречевленої у виробничих фондах праці в середньорічну чисельність працівників.

Узагальнюючим показником ефективності споживаних ресурсів може бути показник витрат на одиницю товарної продукції, що характеризує рівень поточних витрат на виробництво і збут виробів (рівень собівартості).

З-поміж узагальнюючих показників ефективності виробництва (діяльності) того чи того первинного суб'єкта господарювання виокремлюють насамперед відносний рівень задоволення потреб ринку. Він визначається як відношення очікуваного або фактичного обсягу продажу товарів (надання послуг) суб'єктом господарювання до виявленого попиту споживачів. До важливих узагальнюючих показників ефективності виробництва (діяльності) належить також частка приросту продукції за рахунок інтенсифікації виробництва. Визначення частки приросту продукції за рахунок інтенсифікації виробництва здійснюється за формулою:

,

де Чінт -- частка приросту обсягу продукції, зумовлена інтенсифікацією виробництва; Рз -- приріст застосовуваних ресурсів за певний період (розрахунковий рік), %; V_п -- приріст обсягу виробництва продукції за той самий період (рік), %.

Народногосподарський ефект використання одиниці продукції як узагальнюючий показник ефективності того чи того виробництва обчислюється як приріст чистого прибутку (доходу), тобто як приріст загального ефекту (збільшення прибутку внаслідок зростання обсягу виробництва і продуктивності праці, економії експлуатаційних витрат та інвестиційних ресурсів тощо) за відрахуванням вартості придбаної (купленої) продукції виробничо-технічного призначення.

Неухильне зростання соціальної ефективності є кінцевою метою багатоаспектної діяльності підприємств та організацій. З огляду на це економічну ефективність відносно соціальної треба вважати проміжною. Рівень економічної результативності діяльності суб'єктів господарювання служить матеріально-фінансовою базою для розв'язання будь-яких соціальних проблем. З урахуванням саме цієї важливої обставини кожному підприємству (підприємцю) треба постійно оцінювати соціальну ефективність своєї діяльності.

Принциповими підходами до оцінки соціальної ефективності є:

* По-перше, соціальну ефективність треба визначати на двох рівнях: 1) локальному (на підприємстві та в організації стосовно міри задоволення конкретних соціальних потреб працівників); 2) муніципальному та загальнодержавному (стосовно міри соціального захисту людей і забезпечення соціальних потреб різних верств населення з боку місцевих органів влади та держави в цілому).

* По-друге, важливе практичне значення має визначення рівня задоволення соціальних потреб працівників за рахунок фінансових коштів самого підприємства (організації). До соціальних потреб працівників, які може певною мірою задовольнити підприємство, зокрема належать: збільшення розміру оплати праці понад встановлений державою мінімальний рівень заробітної плати; оплата значної частини вартості або надання безкоштовних путівок до лікувально-оздоровчих закладів; дотації закладам громадського харчування підприємства; надання безповоротної позички на придбання житла і зведення дачних будиночків; будівництво та утримання власного житлового фонду, баз відпочинку, будинків (палаців) культури, поліклінік, дитячих дошкільних закладів, спортивних споруд; забезпечення нормальних (безпечних для здоров'я) умов праці та належної охорони довкілля; направлення працівників у середні й вищі навчальні заклади з виплатою стипендій та оплатою навчання; стажування керівників і спеціалістів у зарубіжних фірмах; створення підсобних сільськогосподарських підприємств (цехів) тощо.

* По-третє, оцінюючи соціальну ефективність, треба враховувати соціальні заходи, здійснювані за рахунок муніципального (місцевого) і загальнодержавного бюджетів, розмір яких формується під безпосереднім впливом податкових надходжень від суб'єктів господарювання. Основними з таких заходів є: установлення й регулювання мінімальної заробітної плати працівникам державних підприємств та організацій; встановлення й виплата пенсій, стипендій, допомоги багатодітним сім'ям, субсидій на житлово-комунальні послуги; індексація заробітної плати й пенсій відповідно до динаміки роздрібних цін і тарифів; регулювання продажних цін на певні види товарів і вартості комунальних послуг; бюджетне фінансування державних підприємств та організацій невиробничої сфери; реалізація муніципальних, регіональних і загальнодержавних ї соціальних програм тощо.

* По-четверте, конкретне визначення рівня соціальної ефективності має охоплювати не тільки ті заходи, які піддаються кількісному вимірюванню, а й ті, щодо яких кількісне вимірювання прямого ефекту є неможливим. Стосовно таких заходів вимірювання соціальної ефективності полягає в обчисленні непрямого економічного ефекту і витрат на його досягнення з наступним їх порівнянням, а також у якісній характеристиці, тобто більш-менш детальному словесному описі їхнього реального (можливого) впливу на результативність виробництва (діяльності) і життєвий рівень населення.

Рівень економічної та соціальної ефективності виробництва залежить від багатьох чинників. Тому для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання за певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямами розвитку та вдосконалення виробництва; 3) місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю).

Групування чинників за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання продуктивності праці і зниження зарплатомісткості продукції (економія затрат живої праці), зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва (економія затрат уречевленої праці), а також раціональне використання природних ресурсів (економія затрат суспільної праці). Активне використання цих джерел підвищення ефективності виробництва передбачає здійснення комплексу заходи, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдосконалення виробничо-комерційної діяльності суб'єктів господарювання (друга класифікаційна ознака). Визначальними напрямами є:

1) прискорення науково-технічного та організаційного прогресу (підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, форм і методів організації діяльності, її планування та мотивації);

2) підвищення якості й конкурентоспроможності продукції (послуг);

3) усебічний розвиток та вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання.

Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації в системі управління діяльністю (третя ознака групування чинників). Особливо важливим є виокремлення внутрішніх (внутрішньогосподарських) і зовнішніх (народногосподарських) чинників, а також поділ низки внутрішніх чинників на так звані тверді і м'які. "Твердими" чинниками називають ті, які мають фізичні параметри і піддаються вимірюванню, а "м'якими" -- ті, що їх не можна фізично відчути. але вони мають істотне значення для економічного управління діяльністю трудових колективів.

Економічна безпека підприємства - це такий стан корпоративних ресурсів і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їх використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам). Джерелами негативних впливів на економічну безпеку можуть бути: 1) свідомі чи несвідомі дії окремих посадових осіб і суб'єктів господарювання; 2) збіг об'єктивних обставин (наукові розробки, форс-мажорні обставини). Об'єктивними є такі негативні впливи, які виникають не з волі конкретного підприємства або його конкретних працівників. Суб'єктивні впливи мають місце внаслідок неефективної роботи підприємства в цілому або конкретних його працівників.

Головна мета економічної безпеки підприємства - гарантувати його стабільне та максимально ефективне функціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому. Загальна схема процесу організації економічної безпеки включає заходи, які здійснюються послідовно або одночасно: 1) формування необхідних корпоративних ресурсів; 2) загально стратегічне прогнозування та планування економічної безпеки за функціональними складовими; 3) стратегічне планування фінансово-господарської діяльності підприємства; 4) загально тактичне планування економічної безпеки за функціональними складовими; 5) тактичне планування фінансово-господарської діяльності підприємства; 6) оперативне управління фінансово-господарською діяльністю підприємства; 7) здійснення функціонального аналізу рівня економічної безпеки; 8) загальна оцінка досягнутого рівня економічної безпеки.

Приклад

Визначити прибуток та рентабельність виробу на кожному з трьох підприємств, що випускають вентилятори однакової моделі, якщо собівартість виробу на підприємствах: С₁=320 грн/шт., С₂=350 грн/шт., С₃=385 грн/шт., а річний обсяг випуску вентиляторів становить: N₁=15 тис. шт./рік, N₂=5 тис. шт./рік, N₃=1 тис. шт./рік. Нормативна рентабельність виробу - 18%

Рішення

Визначимо середньо галузеву собівартість вентилятора:

С_сг=

Визначимо оптову ціну виробу:

Ц_о= С_сг *()=330,24*(1+)=389,68 грн./шт..

Визначимо прибуток на 1 вентилятор для кожного підприємства, грн.:

П_і = Ц_Оі - С_і ;

П₁ = 389,68 - 320 = 69,68;

П₂ = 389,68 - 350 = 39,68;

П3 = 389,68 - 385 = 4,68

Визначимо рентабельність виробу для кожного з підприємств, %:

19. Реструктуризація і санація підприємства

Реструктуризація підприємства трактується як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, як здатність привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної продукції, підвищити ефективність виробництва.

Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти конкурентоспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної, економічної та фінансової життєздатності підприємств.

Реструктуризація підприємства спрямовується на розв'язання двох основних завдань: по-перше, якнайскоріше забезпечити виживання підприємства; по-друге, відновити конкурентоспроможність підприємства на ринку. Відповідно до цих завдань і розглядають взаємозв'язані форми і види реструктуризації підприємств та організацій.

За оперативної реструктуризації підприємства (організації) розв'язуються дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів його (її) діяльності. Період оперативної реструктуризації триває приблизно 3--4 місяці. Оперативні зміни на підприємстві потребують проведення комплексу заходів, а саме:

* зміна окремих складових організаційної структури підприємства; * створення й виокремлення нових структурних підрозділів; * оперативне зниження дебіторської заборгованості; * зменшення величини оборотних фондів через виявлення та реалізацію (ліквідацію) зайвих запасів; * відмова (продаж паю) від пайової участі в інших підприємствах та організаціях, якщо попередній аналіз підтвердив недостатню економічну ефективність останніх; * скорочення обсягів основних фондів через реалізацію (ліквідацію) зайвого обладнання, транспортних засобів тощо; * аналітична оцінка та припинення вкладання неефективних інвестицій, крім життєво необхідних для підприємства й обґрунтованих з позицій розвитку ринку.

Отже комплекс заходів з оперативної реструктуризації містить заходи зі зниження всіх видів витрат (без одержання будь-яких суттєвих інвестицій) і швидкого збільшення обсягу збуту продукції та обороту капіталу.

Стратегічна реструктуризація підприємства (організації) забезпечує довготермінову його (її) конкурентоспроможність. Для досягнення такої конкурентоспроможності необхідне визначення стратегічної мети підприємства, розробка стратегічної концепції розвитку, а також напрямів та інструментів реалізації цієї мети. Отже, реструктуризації підприємства передує оцінка його стану.

Організаційно-правовий вид реструктуризації характеризується процесами комерціалізації, корпоратизації, зміни організаційної структури та власника державних підприємств.

Технічну реструктуризацію пов'язано із забезпеченням такого стану підприємства, за якого воно досягає відповідного рівня виробничого потенціалу, технології, "ноу-хау", управлінських навичок, кваліфікації персоналу, ефективних систем постачання й логістики, тобто всього того, що дає підприємству змогу виходити на ринок з ефективною та конкурентоспроможною продукцією.

Економічна життєздатність досягається, коли продукція підприємства, його капітальні та поточні витрати, рівень продажу й цінова політика забезпечують такий рівень економічної рентабельності підприємства, що відповідає сучасним умовам господарювання. Після досягнення фінансової життєздатності суб'єкт господарювання матиме таку структуру балансу підприємства, за якої показники ліквідності і платоспроможності задовольняють вимоги ринку, а також позбудеться проблем із виплатою кредитів, відсотків за них чи з погашенням інших боргових зобов'язань тощо.

Управлінську реструктуризацію зв'язано з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспроможне функціонування підприємства, зміну його організаційної структури, менеджменту, технологічної, інноваційної та маркетингової політики.

Вид і глибина необхідної реструктуризації залежать від характеру проблем підприємства. Іноді підприємство потребує лише часткової або так званої обмеженої реструктуризації для відновлення економічної та технічної життєздатності. При цьому підприємство встановлює для себе певні стандарти (орієнтири), які є кінцевою метою реалізації відповідного типу реформування. Такими орієнтирами можуть бути рівень фінансового лівериджу (співвідношення позикових і власних коштів), розмір робочого капіталу підприємства, а також коефіцієнт покриття боргів.

Для досягнення встановлених значень можуть використовуватися такі заходи: реструктуризація (переоформлення) боргів, додаткова емісія цінних паперів, переоцінка активів, зниження дебіторської заборгованості тощо. Коли проблеми підприємства є більш суттєвими, тоді підприємство потребує "усебічної" реструктуризації. Цей тип реформування включає й фінансову реструктуризацію. "Усебічна" реструктуризація охоплює розробку нової організаційної структури, відповідної продуктової, трудової, технічної та технологічної політики, зміни в менеджменті, організації тощо. Реструктурування підприємства в такий спосіб триває здебільшого до трьох років.

Будь-яку стратегію реструктуризації треба підсилювати заходами за трьома основними напрямками:

* зменшення витрат і підвищення ефективності виробництва та продуктивності праці, зниження енергоємності виробництва, посилення контролю за якістю продукції;

* модернізація або заміна обладнання;

* запровадження нової технології, доцільність якої має бути ретельно обґрунтована.

Санація -- це комплекс послідовних взаємозв'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності.

...