Економіка підприємства

Технічний розвиток підприємства - це процес формування і вдосконалення його техніко-технологічної бази. Технічний розвиток як об'єкт організаційно-економічного управління охоплює різноманітні форми, які мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечувати просте та розширене відтворення основних фондів підприємства. Із сукупності форм технічного розвитку доцільно виокремлювати такі, що характеризують, з одного боку, підтримування техніко-технологічної бази підприємства (капітальний ремонт устаткування, заміна спрацьованого устаткування новим такого самого технічного рівня, технічне доозброєння підприємства), а з іншого -- її безпосередній розвиток через удосконалення й нарощування виробництва (модернізація, технічне переозброєння, реконструкція, розширення, нове будівництво).

Оцінку технічного рівня різногалузевих підприємств треба провадити періодично (один раз на кілька років) у процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають ступінь технічної оснащеності праці персоналу, рівень прогресивності застосовуваної технології, технічний рівень виробничого устаткування. рівень механізації та автоматизації основного й допоміжного виробництва.

Виробнича структура підприємства - це склад, кількісне співвідношення і розміри внутрішніх підрозділів, форми їх побудови та взаємозв'язку. На виробничу структуру підприємства впливають чинники: масштаб виробництва, характер технологічного процесу, складність конструкції виробу. Цеховою виробничою структурою є така, у якої головним виробничим підрозділом підприємства є цех. Цехи поділяються на: основні (обробні, складальні), допоміжні (ремонтні), побічні (утилізації), обслуговуючі (складське і транспортне господарство), підсобні (виробництво тари). За без цехової виробничої структури її основою є виробнича дільниця. Корпус є основним структурним підрозділом корпусної виробничої структури.

Загальна структура підприємства включає, крім виробничих підрозділів, заклади соціально-культурного призначення та підрозділи апарату управління.

Згідно із Законом України "Про лізинг", який набрав чинності 10 січня 1998 р., лізинг -- це підприємницька діяльність, що спрямована на інвестування власних або позичених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем (юридичною особою або індивідуальним підприємцем, які здійснюють лізингову діяльність) у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме й рухоме майно, що належить до основних фондів, у тім числі машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо, стосовно яких немає обмежень щодо передавання їх у лізинг (оренду). Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти (мисливські угіддя, ліси, водоймища тощо).

Оперативним заведено називати лізинг із неповною окупністю орендованих основних фондів. Найбільшого поширення набув так званий фінансовий лізинг, тобто лізинг з повною окупністю орендованих матеріальних елементів основних фондів. Внутрішній лізинг за своєю сутністю і масштабом поширення буває внутрішньо- або загальнодержавним. Його суб'єктами є українські підприємства (організації) чи їхні інтеграційні утворення. Українські суб'єкти лізингу можуть практично здійснювати дві його форми -- зворотний та пайовий лізинг. Зворотний лізинг передбачає викуп лізингодавцем майна у власника (виробника) і передачу цього майна в лізинг тому самому власнику. За пайового лізингу оренда здійснюється за участю кількох суб'єктів лізингу із залученням одного чи кількох кредиторів. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може перевищувати 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.

Чинне законодавство України дозволяє здійснювати міжнародний лізинг. Останній реалізується суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або тоді, коли лізингове майно чи платежі перетинають державні кордони. Інакше кажучи, суб'єктами міжнародного лізингу завжди є інвестори інших країн. Це дає змогу вітчизняним підприємствам оновлювати свою технічну базу за рахунок конкурентоспроможного устаткування, транспортних та інших засобів праці зарубіжного походження.

Сервісний лізинг застосовується за умови придбання на лізингових засадах складної техніки або такої, що зазнає швидкого техніко-економічного старіння (наприклад, комп'ютерно-обчислювальна техніка, транспортні засоби тощо).

Організаційно-правові основи здійснення лізингових операцій базуються на чинному законодавстві (Законі України "Про лізинг" та інших нормативно-правових актах України), а також на укладених відповідно до цих активів договорах про лізинг. Основною правовою формою регулювання взаємовідносин між суб'єктами лізингу є договір (угода), що укладається між ними.

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції (надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та організації виробництва.

Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосовуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Загальне правило таке: виробнича потужність визначається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється. Здебільшого це натуральні або умовно-натуральні вимірники за видами продукції (послуг).

Виокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну. Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівництва нового підприємства: вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути досягнута протягом нормативного терміну її освоєння. Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства. Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати в певних галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості -- для покриття так званих пікових навантажень в електро- та газових мережах, надійного забезпечення енергоресурсами споживачів на період виконання ремонтно-аварійних робіт; харчовій індустрії -- для переробки істотно збільшеного обсягу сільськогосподарської сировини, що швидко псується, у високоврожайні роки; на транспорті -- для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці тощо.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників: номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється; кількість встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та використання площ протягом року; прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).

Виробничі потужності підприємств обчислюються за відповідними галузевими основними положеннями, що відображають особливості конкретних галузей. Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою профільної продукції. При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об'єднуючи окремі вироби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної з них базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик цього представника за допомогою розрахункового коефіцієнта трудомісткості. Якщо підприємство випускає кілька видів різної продукції, то виробнича потужність визначається окремо для кожного виду виробів.

Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого кооперування. До провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси (операції) і мають вирішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції.

Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними нормами продуктивності устаткування, використання виробничих площ і трудомісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва. Для розрахунків виробничої потужності підприємства береться максимально можливий річний фонд часу (кількість годин роботи устаткування). На підприємствах з безперервним процесом виробництва таким максимально можливим фондом часу роботи устаткування є календарний фонд (8760 годин на рік) за мінусом часу, необхідного для проведення ремонтів і технологічних зупинок устаткування.

Для підприємств з дискретним процесом виробництва фонд часу роботи устаткування визначають, виходячи з фактичного режиму роботи основних цехів і встановленої тривалості змін у годинах відрахуванням часу на проведення ремонтів устаткування, вихід них і святкових днів.

Виробнича потужність верстату, обладнання, агрегату:

, одиниць/період,

де Тшт. - прогресивна норма часу на одиницю продукції, год./одиницю.

Вихідна виробнича потужність у вартісному виразі, тобто потужність на кінець розрахункового періоду (року):

,

де ВПвх - виробнича потужність на початок періоду, грн..; ВПвв - введена в плановому періоді виробнича потужність, грн.; ВПвив - виведена за плановий період виробнича потужність, грн.

Середньорічна виробнича потужність підприємства, цеху:

, грн.,

де к - кількість місяців експлуатації обладнання з певною потужністю протягом року.

Для докорінного поліпшення рівня використання наявних потужностей для переважної більшості підприємств потрібно якомога швидше подолати спад виробництва, стабілізувати й поступово нарощувати обсяги виробництва конкурентоспроможної продукції, яка користується попитом на вітчизняному та світовому ринках.

Методичні рекомендації щодо розв'язання практичних задач

Приклад

Визначити виробничу потужність пекарні та її виробничу програму, якщо середня тривалість випікання хлібобулочних виробів вагою 1 кг складає 40 хв, тривалість зміни 8 год., режим роботи двозмінний. Номінальний фонд робочого часу 300 днів/рік, а втрати робочого часу 10%.

Виробнича потужність пекарні визначається потужністю печей, яких встановлено 3 одиниці. Коефіцієнт використання потужності 0,85.

Рішення

Виробнича потужність печі:

Nп=Фд/Тшт,

де Фд - дійсний фонд робочого часу печі; Тшт - норма часу.

Фд = 300 2 8 0,9 = 4320 год/рік

Nп=(4320 60)/40 = 648000 кг.

Виробнича потужність пекарні:

648000 3 = 1 944 000 кг = 1944 т/рік

Виробнича програма:

Qв=N Квп, де Квп - коефіцієнт використання виробничої потужності

Qв=1944 0,85=1652,4 т/рік

12. Тема. Організація виробництва

Головною складовою виробничого процесу є технологічний процес - сукупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці. За призначенням виробничі процеси поділяються на: основні - процеси безпосереднього виготовлення профільної продукції. Стадіями виробничого процесу є заготівельна, обробна, складальна. Допоміжні - процеси виготовлення продукції, що використовується на підприємстві для забезпечення нормального здійснення основних процесів (ремонтне, інструментальне господарство). Обслуговуючі - забезпечують нормальні умови для здійснення основних і допоміжних процесів (складські й транспортні процеси). За перебігом у часі виробничі процеси поділяють на: дискретні (переривчасті) - характеризуються циклічністю, зв'язаною з виготовленням виробів певної форми поштучно (машини, одяг); безперервні - процеси, характерні для виробництва продукції. яка не має закінченого обсягу і форми (рідкі, сипкі речовини), а тому не потребує технологічної циклічності. За ступенем автоматизації виробничі процеси поділяються на: ручні; механізовані; автоматизовані; автоматичні.

Основними принципами проектування та організації виробничих процесів є: спеціалізація; пропорційність; паралельність; прямоточність (предмети праці мають пересуватися в усіх стадіях та операціях виробничого процесу за найкоротшими маршрутами); безперервність; ритмічність; автоматичність; гнучкість; гомеостатичність (спроможність виробничо системи стабільно виконувати свої функції в межах допустимих відхилень).

Тип виробництва - класифікаційна категорія виробництва, що враховує його об'єктивно наявні конкретні властивості (широту номенклатури, регулярність, стабільність та обсяг випуску продукції). Різновидами організаційних типів виробництва є: одиничне - виробництво, що характеризується широкою номенклатурою продукції і малим обсягом випуску однакових виробів, повторне виготовлення яких здійснюється через тривалі проміжки часу або й зовсім не передбачається; серійне - виробництво, яке має обмежену номенклатуру продукції, а виготовлення окремих виробів періодично повторюється певними партіями - серіями); загальний їх випуск може бути достатньо великим; воно буває дрібно-, середньо-, велико серійним; масове - виробництво, що відрізняється вузькою номенклатурою продукції, зате великим обсягом і тривалим часом її виготовлення. Окремо виділяють дослідно-експериментальне виробництво - виготовляє зразки або невеликі партії виробів для проведення дослідних робіт, випробувань, доробки конструкції. Найефективнішим є масове виробництво, яке уможливлює застосування високопродуктивного спеціального устаткування та раціональної організації виробництва; технічно та організаційно найскладнішим і найменш ефективним є одиничне виробництво.

Стосовно методів організації виробництва, можна виділити: а) організацію не потокового виробництва, основними ознаками якого є: на робочих місцях обробляються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети праці, оскільки кількість кожного з них є невеликою та недостатньою для нормального завантаження устаткування; робочі місця розміщуються однотипними технологічними групами без певного зв'язку з послідовністю виконання операцій; предмети праці переміщуються у процесі обробки складними маршрутами, що збільшує перерви між операціями. Сферою застосування не потокового виробництва є одиничне і серійне виробництво. б) Організація потокового виробництва, яке є високоефективним методом організації виробничого процесу. Його ознаками є: за групою робочих місць закріплюється обробка або складання виробів однієї назви; технологічний процес має високу поопераційну диференціацію; на кожному робочому місці виконується одна чи кілька подібних операцій; предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невеликими партіями відповідно до ритму роботи; робочі місця розміщуються послідовно за ходом технологічного процесу. Потокові методи організації виробництва застосовуються за умов виготовлення продукції значним обсягом і протягом тривалого часу, що характерне для велико серійного та масового виробництва.

Основною структурною ланкою потокового виробництва є потокова лінія, тобто технологічно та організаційно виокремлена група робочих місць, на яких виготовляється один чи кілька типорозмірів подібних виробів згідно з ознаками потокового виробництва. Параметрами потокових ліній є: такт - інтервал часу, через який з поточної лінії сходять вироби, що рухаються один за одним; визначається діленням планового фонду часу роботи лінії за розрахунковий період на обсяг виробництва продукції в натуральному виразі за той самий період; ритм - інтервал часу, через який з лінії сходять предмети праці, що передаються з операції на операцію транспортними партіями; розраховується множенням такту лінії на розмір транспортної партії; синхронізована операція - операція, тривалість якої доведено до величини, що дорівнює або є кратною такту лінії; кількість робочих місць - визначається для кожної операції діленням її тривалості на такт потокової лінії; швидкість руху конвеєра; довжина робочої зони на конвеєрі.

Тенденціями розвитку потокового виробництва є: створення все більшої кількості автоматизованих ліній; підвищення гнучкості виробництва через впровадження устаткування з ЧПУ, багатофункціональних роботів, гнучких автоматизованих систем, які здатні до швидкого переходу на випуск нових виробів.

13. Виробнича та соціальна інфраструктура

Інфраструктура підприємства -- це комплекс цехів, господарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому. Розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури. До виробничої інфраструктури підприємства належать підрозділи, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основних виробничих цехів. Соціальна інфраструктура забезпечує задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства.

Виробнича інфраструктура суттєво впливає на економіку підприємства. Зростання ролі та значення виробничої інфраструктури пояснюється тим, що: 1) підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги і складність робіт із ремонту й налагоджування устаткування, потребує розширення номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань; 2) перехід до нових технологій та інтенсифікація технологічних режимів роботи устаткування підвищують вимоги до якості та збільшують потребу в різних видах енергії; 3) ускладнення виробничих процесів і поглиблення внутрішньовиробничих зв'язків між підрозділами збільшують обсяги робіт із транспортування вантажів; 4) навантаження на комунікаційні мережі та природоохоронні споруди постійно зростають.

Для досягнення високих виробничо-господарських результатів важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат у трудовому колективі й соціальну мотивацію праці, тобто сформувати активно функціонуючу соціальну інфраструктуру. Усе це безпосередньо впливає на рівень продуктивності праці та кінцеві результати діяльності підприємства.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничих процесів на підприємстві є: постійне підтримування в робочому стані машин та устаткування, інших засобів праці; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментом, енергією; виконання транспортних операцій та інших зв'язаних з ними робіт. Усе це має здійснювати ефективно діюча система технічного обслуговування виробництва. До системи технічного обслуговування виробництва входять відповідні структурні підрозділи підприємства..

Ремонт -- це процес відновлення початкової дієспроможності устаткування, яку було втрачено в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до складу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт засобів праці, монтаж і введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин і нестандартного обладнання, модернізацію діючих машин та устаткування.

На практиці застосовують три форми організації ремонтно-профілактичних робіт залежно від масштабів виробництва. За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства підпорядковано головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що всі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз. що їх підпорядковано начальникам цехів. Змішана форма організації ремонту поєднує в собі централізацію і децентралізацію: технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний персонал виробничих цехів, а капітальний ремонт, модернізацію, виготовлення запасних частин і нестандартного устаткування -- персонал ремонтно-механічного цеху.

Залежно від того, як визначаються потреби в ремонтних роботах, розрізняють систему планово-запобіжного ремонту (систему ПЗР) і систему ремонту за результатами технічної діагностики.

Суть системи ПЗР полягає в тім, що всі запобіжні заходи та ремонти здійснюються відповідно до встановлених заздалегідь нормативів. Після відпрацювання кожною фізичною одиницею устаткування певної, визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові ремонти, черговість і послідовність яких залежить від призначення засобу праці, його конструктивних особливостей, умов експлуатації. Визначення обсягів і видів ремонтних робіт у системі ремонту за результатами технічної діагностики здійснюється залежно від фактичної потреби в них після об'єктивного контролю технічного стану того чи того виду засобів праці.

На вітчизняних підприємствах найбільш поширеною є система ПЗР.

Інструментальне господарство -- це сукупність внутрішньовиробничих підрозділів підприємства, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням і ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням і видачею на робочі місця. Поняття технологічної оснастки (інструменту) поширюється на всі види різального, вимірювального та складального інструменту, а також на штампи, пресформи та інші пристрої. Підрозділи, які входять до складу інструментального господарства підприємства, виконують відповідні конкретні функції.

Інструментальний відділ займається постачанням інструментів і пристроїв, що виготовляються на спеціалізованих інструментальних заводах, а також проектуванням технологічної оснастки для власних потреб.

Інструментальний цех здійснює виготовлення, ремонт і відновлення спеціальної оснастки (інструменту) загального користування. Увесь придбаний, виготовлений і відремонтований (відновлений) інструмент надходить до центрального інструментального складу. Тут здійснюється його приймання, облік, зберігання та видача цехам (дільницям, виробництвам)-споживачам. Безпосереднє обслуговування робочих місць технологічною оснасткою забезпечують цехові інструментально-роздавальні комори. Вони одержують від центрального інструментального складу технологічну оснастку, зберігають її оборотний фонд, збирають і передають до центрального складу зношений інструмент.

Керівництво інструментальним господарством здійснює головний технолог підприємства, якому підпорядковано інструментальний відділ (бюро), інструментальний цех і центральний інструментальний склад. Цехові інструментально-роздавальні комори підпорядковано начальнику відповідного цеху.

Безпосередній процес управління інструментальним господарством передбачає: визначення потреби в інструменті; організацію власного виробництва оснастки; придбання необхідного інструменту в спеціалізованих виробників (продавців); організацію належної експлуатації інструменту виробничими підрозділами підприємства.

Розрахунки річної потреби в інструменті здійснюють, виходячи із запланованих обсягів виробництва продукції, номенклатури потрібної для цього оснастки і норм витрат інструменту. Норму витрат інструменту встановлюють залежно від типу виробництва. У масовому виробництві її розраховують на операцію, деталь або виріб. В одиничному та дрібносерійному виробництві норма витрати інструменту встановлюється в узагальненому вигляді.

Процес виготовлення продукції на підприємстві супроводжується переміщенням певної кількості різних вантажів, що потребує значних витрат на транспортне обслуговування виробництва, чітка організація якого забезпечує поєднання всіх елементів виробничого процесу. Комплекс підрозділів, що займається вантажно-розвантажувальними роботами та переміщенням вантажів, утворює транспортне господарство. Його склад залежить від характеру продукції, типу та обсягів виробництва. На підприємствах з великими обсягами перевезень вантажів організовуються спеціалізовані цехи залізничного, автомобільного та інших видів транспорту. На середніх і невеликих підприємствах створюється єдиний транспортний цех.

Транспортне господарство підприємства очолює начальник транспортно-технологічного відділу, до складу відділу здебільшого входять технічне бюро, бюро організації перевезень, диспетчерська служба, бюро тари.

Уся сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється за допомогою трьох взаємозв'язаних видів транспорту. Зовнішній транспорт забезпечує зв'язок підприємства з приймальними пунктами транспорту загального користування (залізничними станціями, водними та аеропортами), а також зі складами місцевих контрагентів. Міжцеховий транспорт використовується для перевезень вантажів на території підприємства (між цехами, службами, складами). Управління зовнішнім і міжцеховим транспортом покладається на начальника транспортного відділу чи начальника транспортного цеху. Внутрішньо-цеховий транспорт виконує транспортні операції в межах окремого цеху. Він поділяється на загальноцеховий (перевезення вантажів між цеховими складами, дільницями, технологічними лініями) і міжопераційний (зв'язок між окремими робочими місцями). Управління ним здійснюють керівники відповідних цехів.

В основу планування транспортного господарства беруть визначення вантажопотоків, тобто кількості вантажів (у тоннах, штуках), що переміщуються в заданому напрямку на певну відстань за конкретний проміжок часу. Розміри і маршрути окремих потоків вантажів розраховуються на базі виробничої програми підприємства, норм витрати матеріальних ресурсів і відстані перевезень. Сума всіх вантажопотоків, здійснюваних усіма видами транспорту, становить річний загальний обсяг перевезень вантажів.

Вибір видів транспортних засобів залежить від обсягів перевезень, габаритів і фізико-хімічних властивостей вантажів, відстані та напрямків їхнього переміщення. Розрахунки необхідної кількості транспортних засобів кожного виду здійснюються з урахуванням добового обсягу перевезень вантажів, вантажопідйомності транспортних засобів і кількості рейсів за добу. Планування роботи транспортного господарства полягає в розробці річних (квартальних) і календарних (місячних, добових) планів, а також у оперативному регулюванні перевезень.

Умовою безперервного перебігу виробничих процесів на підприємствах є створення певних запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів, а також міжцехових і внутрішньоцехових запасів напівфабрикатів власного виготовлення. Усі ці запаси зберігаються на різних складах підприємства, сукупність яких утворює його складське господарство. Доцільним є створення трьох видів складів на підприємствах:

* матеріальних (підпорядкованих відділу матеріально-технічного постачання) -- для зберігання запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів та інших матеріальних цінностей, що надходять на підприємство ззовні;

* виробничих -- для зберігання напівфабрикатів власного виготовлення; до них включають також центральний інструментальний склад, цехові інструментально-роздавальні комори, склади запасних частин та устаткування;

* збутових -- для зберігання готової продукції та відходів виробництва, що підлягають реалізації; їх підпорядковано відділу збуту підприємства.

Організація складського господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до виробничого використання, видачу та облік руху матеріальних ресурсів.

Завезення матеріалів на склади підприємства здійснюється відповідно до оперативних планів відділу матеріально-технічного постачання. Матеріали, що надходять, обов'язково підлягають кількісному та якісному прийманню. Кількісне приймання означає перевірку відповідності кількості, обсягів і номенклатури матеріалів записам у супровідних документах. Якісне приймання проводиться з метою встановлення відповідності одержаних вантажів стандартам, технічним умовам, зразкам та іншим вимогам, обумовленим у договорі поставки.

Розміщення і зберігання матеріальних ресурсів на складах підприємства може здійснюватися трьома способами. Сортове розміщення передбачає закріплення за кожним видом матеріалів постійного місця його зберігання. За партіонного способу кожна партія матеріалів, що надійшла на підприємство, зберігається окремо. Комплектне розміщення є різновидом сортового та означає розміщення матеріалів комплектами, що відпускаються у виробництво.

Важливою функцією складського господарства є також підготовка матеріалів до виробничого використання, тобто комплектування, нарізування, розкрій тощо. Ці роботи виконують заготівельні відділення (дільниці) матеріальних складів підприємства. Видача матеріалів зі складів здійснюється в межах ліміту, що його розраховує відділ постачання, виходячи з виробничої програми та відповідних витрат матеріальних ресурсів.

Облік руху матеріальних ресурсів ведеться за допомогою картотеки як на складах підприємства (кількісно-сортовий облік), так і в бухгалтерії (кількісно-вартісний облік). В окремій картці зазначаються номенклатурний номер матеріалу, його найменування, марка, сорт, одиниця виміру і ціна, а також фіксуються всі надходження та видачі матеріалу. За картотекою розраховуються залишки матеріалів, які порівнюються з нормами запасу зберігання й лімітами.

Удосконалення техніко-технологічної бази виробництва, збільшення потужності та інтенсифікація використання машин (агрегатів) об'єктивно збільшують споживання різних видів енергії. Частка витрат на енергію в структурі собівартості продукції має тенденцію до зростання. Оскільки енергія (електроенергія насамперед) не може накопичуватися, тобто процес її виробництва збігається з процесом споживання, будь-які порушення енергопостачання завдають підприємству значних збитків. Усе це підвищує значення безперешкодного функціонування енергетичного господарства підприємства.

До складу енергетичного господарства зазвичай входять такі окремі його види:

* електросилове -- генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне господарство; * теплосилове -- котельні, компресори, водопостачання, каналізація; * газове -- газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки; * пічне -- нагрівальні й термічні печі; * слабкострумове -- власна телефонна станція, різні види зв'язку (у тім числі диспетчерського та селекторного); * енергоремонтне -- технічне обслуговування, ремонт і модернізація різноманітного енергообладнання.

Керівництво енергетичним господарством за значних обсягів споживання енергії здійснює головний енергетик підприємства. Безпосереднє виконання функцій енергозабезпечення виробництва покладається на відділ головного енергетика, енергоцех і відповідні лабораторії. На невеликих підприємствах енергетичне господарство підпорядковується головному механіку. В основу організації енергогосподарства покладаються розрахунки планового і звітного енергетичного балансів підприємства.

Кожне підприємство становить не лише складну виробничо-економічну, а й не менш складну соціальну систему. Соціальні потреби працівників підприємства охоплюють широке коло питань: поліпшення умов інфраструктури праці та охорони здоров'я, побуту працівників і членів їх сімей, соціально-культурного обслуговування. Забезпечення соціальних потреб трудових колективів здійснюється сукупністю певних підрозділів соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких можуть входити: 1) їдальні, кафе, буфети; 2) лікарні, поліклініки, медпункти; 3) власні житлові будинки, заклади побутового обслуговування; 4) школи, професійно-технічні училища, факультети та курси підвищення кваліфікації; 5) дитячі дошкільні заклади, бібліотеки, клуби (палаци культури); 6) бази та будинки відпочинку, спортивні споруди тощо.

Утримання всієї сукупності об'єктів соціальної інфраструктури кожним підприємством потребує чималих коштів. Управління діяльністю підрозділів соціальної інфраструктури здійснює заступник директора підприємства (віце-президент фірми) з кадрових і соціальних питань. Йому підпорядковано відділи: кадрів, технічного навчання, адміністративно-господарський та житлово-комунальний, які вже безпосередньо керують діяльністю установ соціальної інфраструктури підприємства.

Вирішення питань соціального розвитку колективу підприємства належать до найважливіших чинників підвищення ефективності виробництва, високої результативності виробничо-господарської та комерційної діяльності. Сучасні умови господарювання висувають підвищені вимоги до персоналу підприємства, рівня його загальної освіти, професійної підготовки, творчої активності.

Для задоволення соціальних потреб працівників будь-яке підприємство має скласти план соціального розвитку, тобто обґрунтовану, фінансово та матеріально забезпечену систему заходів, спрямованих на вдосконалення соціальної структури кадрів, поліпшення умов праці й побуту всіх категорій працівників, їхнього соціально-культурного обслуговування, підвищення трудової активності.

Однією з передумов ефективного управління персоналом підприємства є прогнозування змін у соціальній структурі трудового колективу. Так, встановлення необхідних співвідношень різних категорій працівників за статтю і віком має на меті своєчасне забезпечення потреб у кадрах сучасного виробництва, адаптованого до ринкових умов господарювання. Характер і зміст праці, що невпинно й швидко змінюються під впливом досягнень науково-технічного та організаційного прогресу, потребують такого самого динамічного поліпшення професійної та кваліфікаційної структури персонали, а отже у плані соціального розвитку підприємства дуже вагомими мають бути заходи щодо підвищення рівня спеціальної освіти працівників, зменшення плинності кадрів.

У плані соціального розвитку обов'язково треба передбачити конкретні заходи, спрямовані на вдосконалення санітарно-гігієнічних умов праці (зниження рівня шуму, вібрації, запиленості та загазованості повітря тощо). Не менш важливою є розробка заходів для збереження належної працездатності протягом тривалого часу і запобігання швидкій стомлюваності. Ці заходи сприятимуть усуненню надмірних фізичних та нервово-психологічних навантажень, установленню оптимальних режимів праці й відпочинку, організації робочого місця, технічного стану знарядь праці, інтенсивності роботи, належної виробничої естетики тощо. Особливу увагу треба приділити заходам, що підвищують безпеку праці та усувають виробничий травматизм, а також запобігають професійним захворюванням.

До плану соціального розвитку трудового колективу обов'язково включають також заходи для поліпшення житлових і побутових умов працівників підприємства, їхнього соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я, а також зміцнення матеріально-технічної бази відповідних об'єктів соціальної інфраструктури. План соціального розвитку підприємства має передбачати також заходи для посилення трудової та творчої активності, зокрема ті, що сприяють розвитку раціоналізаторства й науково-технічної творчості працівників. Головні аспекти плану соціального розвитку підприємства мають бути узгоджені з відповідними територіальними планами.

14. Регулювання, прогнозування та планування діяльності

Будь-яка держава виконує низку функцій, визначальною з яких є функція регулювання економіки. Метою державного регулювання економіки є досягнення найбільш ефективного економічного, соціального, наукового й культурного розвитку країни. Таке регулювання здійснюється як економічними, так і адміністративними методами. Основними принципами державного регулювання економіки є: по-перше, мінімальне втручання державних органів у економічні процеси; по-друге, вплив відповідних владних структур на розвиток соціально-економічних процесів за допомогою встановлюваних державою економічних регуляторів і нормативів. Зміст і форми практичної реалізації названих методів і принципів державного регулювання економіки знаходять відображення у певній сукупності виконуваних державою економічних функцій.

Обов'язковою передумовою державного регулювання економіки є створення необхідної правової бази. Правову основу такого регулювання становлять законодавчі та нормативні акти, котрі визначають порядок формування і функціонування елементів ринкового господарства.

Одна з головних функцій держави полягає в розробці та сприянні здійсненню стратегії економічного розвитку народного господарства. Стратегічні напрямки розвитку економіки мають бути визначені в процесі макроекономічного планування, котре треба визнати центральною ланкою державного регулювання. Вагомою функцією держави у сфері управління економікою має стати регулювання інноваційних процесів та інвестиційної діяльності. З метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики здійснюється управління інвестиційною діяльністю. Державне регулювання інвестиційної діяльності включає як пряме управління інвестиціями, так і визначення державою належних економічних передумов для цієї діяльності.

Важливою економічною функцією будь-якої держави є перерозподіл централізованих доходів і ресурсів, стабілізація економіки й соціальний захист населення з метою сприяння збалансованому й стабільному розвитку народного господарства та нормальному життєзабезпеченню всіх верств суспільства і сфер його діяльності. Ще однією важливою соціально-економічну функцію держави є моніторинг регулювання процесів охорони і відтворення навколишнього природного середовища.

Макроекономічне планування (програмування). Головний зміст макроекономічного планування (програмування), що має суто індикативний характер, полягає в розробці й науковому обґрунтуванні цілей, орієнтирів, пріоритетів, пропорцій та структур соціально-економічного розвитку країни на певний перспективний період. На відміну від директивного індикативний план є орієнтовним: він охоплює систему необов'язкових для суб'єктів ринкових відносин рекомендацій, а також скоординованих і взаємозв'язаних засобів опосередкованого (непрямого) впливу на суспільне виробництво через фінансово-кредитний і податковий механізми та прямого впливу за допомогою державного підприємництва й розробки цільових комплексних програм.

Основні принципи індикативного макроекономічного планування такі:

* поєднання аналітичних і прогнозних методів для вивчення соціально-економічних процесів, визначення конкретних об'єктів державного впливу та вибору способів цього впливу; * інформування суб'єктів ринкових відносин про перспективи та прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їхньої відповідної орієнтації за вибору власних господарських рішень; * застосування переважно непрямих регуляторів і нормативів, обов'язкових для всіх суб'єктів ринкових відносин; * реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси та відповідні групи суб'єктів господарювання переважно через кошти державного бюджету.

Фінансова і кредитна політика держави. Визначальним елементом сучасного ринкового господарства є фінансова й кредитна політика держави, яка має забезпечувати регулювання стану ринкового середовища, нормальний перебіг економічних і соціальних процесів, повне задоволення суспільних потреб у фінансових ресурсах. Цільові настанови прогнозів, планів і програм реалізуються переважно через фінансові засоби регулювання і передовсім через бюджетне планування (державний бюджет і національні цільові фонди).

Державний бюджет -- це затверджений у законодавчому порядку розпис доходів і видатків держави здебільшого на один рік. Сукупність визначених у бюджеті доходів разом з відповідними цільовими чи спеціальними фондами характеризує консолідований розмір фінансових ресурсів, які має держава й котрі вона може витратити на різні потреби. Основним джерелом формування державного бюджету України є її національний дохід -- заново створена вартість, що є тією частиною вартості сукупного суспільного продукту, яка залишається після відшкодування матеріальних витрат: предметів і засобів праці (у розмірі їхньої амортизації). При цьому використовуються різні методи формування дохідної частини державного бюджету. Найбільш вагомими за обсягом для України є методи формування бюджету через систему оподаткування юридичних і фізичних осіб, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання та від приватизації державних підприємств, внесків підприємств та організацій у спеціальні загальнодержавні фонди. Напрямки використання ресурсів (видатків) державного бюджету в цілому є заздалегідь передбаченими. За обсягом головними з них визнають: фінансування народного господарства, включаючи розвиток пріоритетних галузей та структурну перебудову економіки, наукових і соціально-культурних установ, оборони; здійснення заходів із соціального захисту населення. У державному бюджеті також виокремлюють видатки на зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів господарювання, утримання владних структур, субвенції місцевим бюджетам, поповнення оборотної касової готівки, створення резерву Кабінету Міністрів України.

Добре налагоджені й розвинуті ринкові взаємовідносини між суб'єктами господарювання можливі за активно діючої грошово-кредитної системи, яка має забезпечувати ефективне управління грошовим обігом і кредитом. Кредит характеризує економічні відносини, що виникають між кредитором і позичальником з приводу одержання останнім позички в грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк зі сплатою заздалегідь встановленого відсотка за користування нею. Кредитування здійснюється на певних засадах: точне встановлення строку повернення, цільовий характер, належне матеріальне забезпечення та плата за користування. У всіх країнах незалежно від міри розвитку ринкових відносин існують три форми кредиту -- державний, банківський і комерційний.

Система оподаткування суб'єктів господарювання. До головних інструментів здійснення регулюючої функції держави щодо розвитку ринкових відносин в економіці належить податкова система, тобто сукупність податків, що стягуються в державі, методів їхнього розрахунку і стягнення, а також сукупність відповідних державних органів, які практично здійснюють цю специфічну діяльність. За побудови податкової системи важливо дотримуватись певних принципів оподаткування, а саме: стабільність; обов'язковість; соціальна справедливість за визначення й стягнення податків, зборів та обов'язкових платежів; передбачення відповідних пільг для окремих платників податків. Згідно із законом "Про систему оподаткування" в Україні запроваджено низку податків, зборів та обов'язкових платежів. При цьому відповідні податки й платежі зараховуються частково або повністю до бюджетів різних рівнів. З-поміж податкових надходжень та обов'язкових платежів у бюджет основними є податок на додану вартість (у середньому 50% цих надходжень), податок на прибуток (приблизно третина) та акцизний збір (решта).

Прогноз (від гр. prognosis -- передбачення) -- це спроба визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Процес складання (розробки) прогнозу називають прогнозуванням. Прогнозування розвитку (стану) підприємства або організації -- це наукове обгрунтування можливих кількісних та якісних змін його (її) стану (рівня розвитку в цілому, окремих напрямків діяльності) в майбутньому, а також альтернативних способів і строків досягнення очікуваного стану.

Процес прогнозування завжди базується на певних принципах:

* цілеспрямованість -- змістовий опис поставлених дослідницьких завдань;

* системність -- побудова прогнозу на підставі системи методів і моделей, що характеризуються певною ієрархією та послідовністю;

* наукова обґрунтованість -- усебічне врахування вимог об'єктивних законів розвитку суспільства, використання світового досвіду;

* багаторівневий опис -- опис об'єкта як цілісного явища і водночас як елемента складнішої системи;

* інформаційна єдність -- використання інформації на однаковому рівні узагальнення й цілісності ознак;

* адекватність об'єктивним закономірностям розвитку -- виявлення та оцінка стійких взаємозв'язків і тенденцій розвитку об'єкта;

* послідовне вирішення невизначеності -- ітеративна процедура просування від виявлення цілей та умов, що склалися, до визначення можливих напрямків розвитку;

* альтернативність -- виявлення можливості розвитку об'єкта за умови різних траєкторій, різноманітних взаємозв'язків і структурних співвідношень.

Система методів прогнозування формується через прогнозування і фіксацію можливих і структурованих за певними ознаками методів розробки прогнозів майбутнього стану того чи того суб'єкта господарювання. Залежно від джерел інформації, технології її обробки та одержаних результатів економічні методи прогнозування поділяються на дві групи: 1) фактографічні; 2) евристичні.

Фактографічні методи прогнозування базуються на використанні фактичних матеріалів, що детально характеризують зміни в часі всієї сукупності чи окремих ознак (показників) об'єкта прогнозування.

Евристичні методи прогнозування передбачають здійснення прогнозних розробок за допомогою логічних прийомів і методичних правил теоретичних досліджень. Конкретні методи прогнозування цієї групи охоплюють дві підгрупи --інтуїтивні та аналітичні. З-поміж основних методів першої підгрупи виокремлюють методи експертної оцінки й "мозкової атаки", а другої -- методи морфологічного аналізу, побудови "дерева цілей", інформаційного моделювання, оптимізації.

У групі фактографічних методів можна назвати випереджаючі методи, до яких, зокрема, належать методи патентної експертизи. У підгрупі статистичних можливі ще й такі методи прогнозування, як методи інтерполяції, кривих зростання та огинаючих кривих, а в підгрупі аналітичних -- методи аналогій, формування сценаріїв тощо.

Найважливішою функцією управління підприємством є планування його діяльності. Планування є процесом визначення цілей, що їх підприємство передбачає досягти за певний період, а також способів досягнення таких цілей.

Планування об'єднує структурні підрозділи підприємства спільною метою, надає всім процесам однонапрямленості і скоординованості, що дає змогу найбільш повно й ефективно використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно та своєчасно вирішувати різноманітні завдання управління.

Поряд із загальними принципами управління та планування (оскільки останнє є функцією першого) існують і специфічні принципи планування, а саме: цільова напрямленість, системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання ресурсів, адекватність об'єкта та предмета планування.

Залежно від тривалості планового періоду планування поділяється на перспективне й поточне. Перспективне планування на підприємстві охоплює довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Залежно від горизонту планування перспективний план розробляється із різним ступенем деталізації.

Довгостроковий план виражає переважно стратегію розвитку підприємства, у ньому використано рішення, що стосуються сфер діяльності та вибору її напрямків. Він має більш концептуальний характер, а необхідний цифровий матеріал використовується лише для обґрунтування названих рішень. Найважливішими складовими середньострокового плану є детальна хронологізація проектів, повна номенклатура продукції, що виготовляється, конкретніші інвестиційні та фінансові показники.

Середньостроковий план -- це деталізований стратегічний план на перші роки діяльності підприємства.

Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямками його діяльності на більш короткі періоди (квартал, місяць). Різновидом поточного планування є оперативно-календарне планування, тобто календарне погодження виробничого процесу між структурними підрозділами з урахуванням послідовності та параметрів технологічного процесу.

Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів. Методи планування мають: по-перше, бути адекватними зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин; по-друге, якнайповніше враховувати профіль діяльності об'єкта планування та різноманітні засоби досягнення основної підприємницької мети -- збільшення прибутку; по-третє, відповідати видовим ознакам плану, що розробляється.

Ресурсний метод планування, виділений за ознакою урахування ринкових умов господарювання та наявних ресурсів може застосовуватись при монопольному становищі підприємства або при слабкій конкуренції. Цільовий метод планування використовується за умови посилення конкуренції на ринку та базується на попиті на продукцію. Підприємство самостійно визначає мету (цілі) діяльності і для її (їх) досягнення формує відповідні плани.

За екстраполяційного методу планування проміжні та кінцеві значення планових показників визначаються на основі їхньої динаміки в минулому з припущенням того, що темпи та пропорції, що їх досягнуто на момент розробки плану, буде збережено і в майбутньому. Принципово протилежним є інтерполятивний метод, за яким підприємство встановлює ціль для досягнення її в майбутньому і на цій підставі визначає тривалість планового періоду та проміжні планові показники.

Дослідно-статистичний (середніх показників) метод передбачає для встановлення планових показників використання фактичних статистичних даних за попередні роки, середніх величин. Більш обґрунтованим є факторний метод планування, згідно з яким планові значення показників визначають на підставі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників. Факторні розрахунки застосовуються передовсім за планування ефективності виробництва. Найбільш точним є нормативний метод планування, суть якого полягає в тому, що планові показники розраховуються на підставі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їхніх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді.

Ув'язування потреб із необхідними ресурсами для їхнього задоволення забезпечується за допомогою балансового методу. Його суть полягає в розробці спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких із різним ступенем деталізації показують всі напрямки витрачання ресурсів згідно з потребами, а в другій -- джерела надходження цих ресурсів. Під час опрацювання балансу необхідно досягти рівності між цими двома його частинами. Баланси на підприємстві розробляються для різних видів ресурсів (матеріальні, трудові, фінансові). Матричний метод планування є дальшим розвитком балансового методу і полягає в побудові моделей взаємозв'язків між виробничими підрозділами та показниками.

За сучасних умов господарювання на підприємствах треба розробляти не один, а кілька варіантів плану. Показники окремих розділів мають бути оптимізовані за допомогою економіко-математичного моделювання.

Стратегічне планування. Стратегія -- це генеральна комплексна програма дій, яка визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їхнього досягнення. Вона формулює цілі та способи їхнього досягнення так, щоб указати підприємству певний напрямок розвитку. За своїм змістом стратегія є довгостроковим плановим документом, результатом стратегічного планування.