Стратегічне планування -- процес здійснення сукупності систематизованих та взаємоузгоджених робіт із визначення довгострокових цілей та напрямків діяльності підприємства.

Етапи стратегічного планування розвитку підприємства такі: Визначення місії; Формулювання стратегічних цілей; Аналіз зовнішнього середовища, оцінка актуальності й реальності місії та цілей; Аналіз потенціалу, перспектив розвитку, оцінка адекватності потенціалу місії та цілям; Впровадження, контроль та оцінка результатів; Розробка функціональних і ресурсних субстратегій; Аналіз стратегічних альтернатив; Вибір генеральної стратегії.

Бізнес-план (БП) підприємства чи організації -- це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінансові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним. Він є дозвільною підставою для здійснення підприємницької діяльності, необхідною передумовою залучення інвестицій для розробки та реалізації підприємницької ідеї, будь-яких інноваційно-інвестиційних проектів. У ринковій системі господарювання БП виконує дві важливі функції: зовнішню (ознайомлення заінтересованих ділових людей із сутністю та ефективністю реалізації нової підприємницької ідеї) і внутрішню (відпрацювання системи управління реалізацією підприємницького проекту).

Цілями розробки БП як багатофункціонального документа є:

* налагодження ділових стосунків між підприємцем і майбутніми постачальниками, продавцями та найманими працівниками; * проектування системи управління започаткованим бізнесом у конкретній сфері діяльності; * своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху організації власного діла; * формування та розвиток управлінських якостей підприємця; * перевірка життєздатності підприємницької ідеї ще до її практичної реалізації.

Загальна методологія розробки БП охоплює три стадії: початкову, підготовчу та основну. Початкова стадія є обов'язковою за умови започаткування нової справи; вона передбачає опрацювання концепції майбутнього бізнесу. На підготовчій стадії формується інформаційне поле, оцінюються сильні і слабкі сторони діяльності фірми, формулюються її місія та конкретні цілі, розробляється стратегія й можливі стратегічні альтернативи. На основній стадії здійснюється безпосередня розробка конкретного БП.

На зміст і структуру БП істотно впливають: цілі розробки БП; аудиторія, на яку розраховано БП; сфера та розміри бізнесу; характеристика продукту бізнесу; фінансові можливості підприємця.

Особливості та зміст тактичних планів. Складання середньо- та короткострокових планів належить до тактичного планування діяльності будь-якого підприємства. Тактичне планування за ознаками істотно відрізняється від розробки й практичного здійснення стратегії. Існують три аспекти цієї різниці.

* Перший -- часовий: стратегічне планування зв'язане з рішеннями, наслідки яких даватимуться взнаки протягом тривалого періоду і які буде складно виправити. Тактичні плани лише конкретизують та доповнюють стратегічні.

* Другий -- за охопленням сфер впливу: стратегічне планування справляє ширший і глибший вплив на діяльність підприємства, а тактичне має вузьке спрямування.

* Третій -- сутнісно-змістовий: якщо стратегічні плани окреслюють місію та підпорядковані цій місії цілі діяльності підприємства, а також принципово важливі загальні засоби досягнення таких, то тактичні мають чітко визначити всю сукупність конкретних практичних засобів, необхідних для здійснення намічених цілей.

Тактичне планування охоплює розробку середньо і короткострокових планів. Середньо- і короткострокові плани взаємозв'язані; вони складаються за єдиною методологією та мають однакову структуру.

Змістова характеристика тактичних планів передбачає також виокремлення за певними ознаками показників, що за ними встановлюються планові завдання, визначається ступінь їхнього виконання, оцінюється діяльність підприємства взагалі.

За економічним змістом показники поділяють на натуральні та вартісні. Натуральні показники необхідні для матеріально-речового виразу та обґрунтування плану. Вартісні показники використовуються для характеристики загальних обсягів виробництва, темпів його розвитку, розмірів витрат, доходів тощо. За економічним призначенням показники поділяють на кількісні та якісні. Перші характеризують абсолютні обсяги виробництва та ресурсів, що споживаються: обсяг продукції, матеріалів, виробничі фонди, кількість працівників тощо. Другі показують ефективність використання виробничих ресурсів і всього процесу виробництва: продуктивність праці, матеріаломісткість продукції, фондовіддача тощо.

Розрізняють також абсолютні й відносні показники. Перші характеризують певне явище абсолютно, без порівнювання з іншими показниками. Зробити таке порівняння дають змогу відносні показники.

Система оперативного планування. У процесі оперативного планування здійснюється детальна розробка планів підприємства та його підрозділів -- окремих виробництв, цехів, виробничих дільниць, бригад, навіть робочих місць -- на короткі проміжки часу (місяць, декаду, робочий тиждень, добу, зміну). При цьому розробка планів органічно поєднується з вирішенням питань організації їхнього виконання та поточного регулювання виробництва.

Оперативне планування поєднує два напрямки роботи. Перший напрямок, у рамках якого розробляються оперативні плани та графіки виготовлення й випуску продукції, називається календарним плануванням. Другий напрямок включає роботи, що необхідні для безперервного оперативного обліку, контролю та регулювання виконання оперативних планів і ходу виробництва -- диспетчеризація.

У процесі оперативного планування треба розв'язувати такі завдання:

* забезпечення виконання плану виробничої діяльності (випуск планової продукції в заплановані строки) за ритмічної роботи всіх підрозділів підприємства;

* установлення оптимального режиму роботи підприємства, що сприятиме найбільш ефективному й повному використанню устаткування та робочої сили;

* максимальне скорочення тривалості виробничого циклу та обсягів незавершеного виробництва.

Оперативне планування здійснюється в масштабі всього підприємства як цехове (міжцехове), а для окремих цехів -- у розрізі дільниць і робочих місць (внутрішньоцехове). У практиці господарювання розрізняють три основні системи оперативного планування: подетальну, комплектну та на замовлення. Вибір системи оперативно-виробничого планування залежить від типу виробництва, складу й особливостей продукції тощо. Перевагу віддають тій системі, яка дає змогу найбільш ефективно вирішувати завдання оперативного планування.

Розробку та реалізацію оперативного плану здійснює диспетчерська служба (виробничо-диспетчерський відділ) підприємства. На неї (нього) покладено завдання: забезпечити виконання графіків виробництва в усіх підрозділах; контролювати ритмічне й достатнє завантаження всіх робочих місць; запобігати простоям або своєчасно їх виявляти та швидко усувати; використовувати технологічні та страхові запаси в разі виникнення перебоїв у виробництві.

Виробнича програма підприємства (план виробництва і реалізації продукції) - це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно з договорами поставок.

Номенклатура - це перелік назв видів продукції, а асортимент - це різновидність виробів у межах даної номенклатури.

Обсяг виробництва продукції у натуральних вимірниках визначають на основі обсягу поставок:

ОВ=ОП-Зп+Зк, натур. од.,

де ОП - обсяг поставок у натуральних одиницях; Зп, Зк - відповідно запаси продукції на складі на початок і кінець планового року, натур. од.

Вартісними показниками виробничої програми є: обсяг товарної, валової, реалізованої, чистої, умовно-чистої продукції, нормативної вартості обробітку, валового і внутрізаводського обороту, обсяг незавершеного виробництва.

Обсяг товарної продукції:

ТП=

Nі - випуск продукції і -го виду в натуральних одиницях; Ці - гуртова ціна підприємства одиниці виробу і-го виду, грн.; Р - вартість робіт і послуг на сторону, грн.; N - кількість видів продукції, що виготовляється на підприємстві.

Обсяг валової продукції визначається:

ВП=ТП-(НЗВп -НЗВк) - (Іп-Ік), грн., де

НЗВп, НЗВк - відповідно вартість залишків незавершеного виробництва на початок і кінець планового періоду; Іп, Ік - відповідно вартість інструменту для власних потреб на початок і кінець планового періоду.

Валовий оборот підприємства (ВО) - це обсяг валової продукції незалежно від того, де вона буде використана. Внутрізаводський оборот (ВЗО) - та продукція підприємства, яка використовується всередині нього для подальшої переробки.

Реалізована продукція визначається за формулою:

РП = ТП+(Гп-Гк) + (Внп-Внк), грн., де

Гп, Гк - відповідно залишки готової нереалізованої продукції на початок і кінець планового року; Внп, Внк - відповідно залишки продукції відвантаженої. За яку термін оплати не настав на початок і кінець планового року.

Обсяг чистої продукції підприємства обчислюється:

ЧП=ТП-(М+А), грн., де

М - матеріальні витрати на виробництво продукції; А - сума амортизаційних відрахувань за відповідний період.

Показник нормативної вартості обробітку, що використовується у матеріаломістких галузях, визначається як добуток показника нормативної вартості обробітку одного виробу і кількості виготовлених виробів даного виду.

Величина незавершеного виробництва визначається:

НЗВ=

N - кількість виробів у натуральних одиницях; С - собівартість одного виробу;

Кнз - коефіцієнт наростання затрат при виготовленні виробу; Д - кількість робочих днів у році.

Виробнича програма підприємства повинна бути обгрунтована наявними виробничими ресурсами і виробничою потужністю підприємства.

Методичні рекомендації щодо розв'язання практичних задач

Приклад

Виробнича програма підприємства характеризується такими даними: готові вироби - 40 370 тис. грн., товари культурно-побутового призначення 172 тис. грн.., роботи промислового характеру, виконані на сторону - 320 тис. грн.

Незавершене виробництво на початок року становило 125 тис. грн.., на кінець - 142 тис. грн.

Залишки готової продукції на складах: на початок року - 70 тис. грн., на кінець - 56 тис. грн.

Визначити обсяг товарної, валової та реалізованої продукції.

Рішення

1. Обсяг товарної продукції:

ТП=

2. Обсяг валової продукції:

ВП=ТП-(НЗВп -НЗВк) - (Іп-Ік) = 40 862 + (142 - 125) = 40 879 тис. грн.

3. Обсяг реалізованої продукції:

РП = ТП+(Гп-Гк) + (Внп-Внк) = 40 862 + (70 - 56) = 40 876 тис. гр.

15. Виробництво, якість і конкурентоспроможність

Якість як економічна категорія відбиває сукупність властивостей продукції, що зумовлюють міру її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення. Поряд із якістю існує поняття технічного рівня певних видів продукції. Це поняття за змістом вужче за попереднє, оскільки охоплює сукупність лише техніко-експлуатаційних характеристик. Рівень якості -- це кількісна характеристика міри придатності того чи того виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї як порівняти з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного та оптимального її рівнів.

Абсолютний рівень якості того чи того виробу знаходять обчисленням вибраних для його вимірювання показників, не порівнюючи їх із відповідними показниками аналогічних виробів. Одночасно визначають відносний рівень якості окремих видів продукції, що виробляється (проектується), порівнюючи її показники з абсолютними показниками якості найліпших вітчизняних та зарубіжних аналогів. Проте рівень якості продукції під впливом науково-технічного прогресу і вимог споживачів мусить постійно зростати. У зв'язку з цим виникає необхідність оцінки якості виробів, виходячи з її перспективного рівня, що враховує пріоритетні напрями й темпи розвитку науки і техніки. Для нових видів продукції і передовсім знарядь праці доцільно визначати також оптимальний рівень якості, тобто такий її рівень, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво й використання (експлуатацію) продукції за певних умов споживання була б мінімальною.

Залежно від призначення певні види продукції мають специфічні показники якості. Усі показники якості виробів поділяють на дві групи: перша-- диференційовані (поодинокі) показники, з яких виокремлюється найбільш розгалужена низка одиничних показників якості (табл. 1); друга -- загальні показники якості всього обсягу продукції, що її виробляє підприємство.

У практиці господарювання важливо знати не лише якість окремих виробів, а й загальний рівень якості всієї сукупності продукції, що її виготовляє підприємство. З цією метою застосовують певну систему загальних показників, а саме:

* частка принципово нових (прогресивних) виробів у загальному їхньому обсязі; * коефіцієнт оновлення асортименту; * частка продукції, на яку одержано сертифікати якості; * частка продукції для експорту в загальному її обсязі на підприємстві; * частка виробничого браку (бракованих виробів); * відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за зниженими цінами.

Для визначення рівня якості виробів застосовують кілька методів: об'єктивний, органолептичний, диференційований, комплексний. Об'єктивним і органолептичним методами користуються для визначення абсолютного рівня якості, а диференційованим і комплексним -- відносного рівня якості окремих видів продукції.

У деяких галузях промисловості якість продукції оцінюється по сортах за допомогою коефіцієнта сортності (К_С):

де N₁, N₂ -- відповідно випуск продукції вищого і нижчого сорту, одиниць;

Ц₁, Ц₂ -- ціна одиниці виробу відповідного сорту, грн.

Економічна ефективність поліпшення якості продукції характеризується розміром додатково отриманого прибутку від виробництва і реалізації продукції підвищеної якості.

Конкурентоспроможність продукції. Загалом поняття конкурентоспроможності характеризує властивість об'єкта задовольняти певну конкретну потребу як порівняти з аналогічними об'єктами даного ринку. Конкурентоспроможність можна розглядати стосовно найрізноманітніших об'єктів: проектно-конструкторської документації, технології виробництва продукції, окремого проекту, окремої фірми (підприємства, організації), галузі, регіону, країни в цілому.

Таблиця 1 Система одиничних показників якості продукції

Групи показників	Окремі показники груп
Вид	Сутнісна характеристика
1. Призначення	Характеризують корисну роботу.	Продуктивність. Потужність. Міцність. Вміст корисних речовин. Калорійність.
2. Надійності, довговічності та безпеки	Визначають міру забезпечення тривалості використання і належних умов праці та життєдіяльності людини.	Безвідмовність роботи. Можливий термін використання. Технічний ресурс. Термін безаварійної роботи. Граничний термін зберігання.
3. Екологічні	Характеризують ступінь шкідливого впливу на здоров'я людини та довкілля.	Токсичність виробів. Вміст шкідливих речовин. Обсяг шкідливих викидів у довкілля за одиницю часу.
4. Економічні	Відображають міру економічної вигоди виробництва продуцентом і придбання споживачем.	Ціна за одиницю виробу. Прибуток з одиниці виробу. Рівень експлуатаційних витрат часу й коштів.
5. Ергономічні	Окреслюють відповідність техніко-експлуатаційних параметрів виробу антропометричним, фізіологічним та психологічним вимогам працівника (споживача)	Зручність керування робочими органами. Можливість одночасного охоплення контрольованих експлуатаційних показників. Величина шуму, вібрації тощо.
6. Естетичні	Визначають естетичні властивості (дизайн) виробу	Виразність і оригінальність форми. Кольорове оформлення. Естетичність тари (упаковки).
7. Патентно-правові	Відображають міру використання нових винаходів за проектування виробів	Коефіцієнт патентного захисту. Коефіцієнт патентної чистоти

Конкурентоспроможність підприємства означає його здатність до ефективної господарської діяльності та забезпечення прибутковості за умов конкурентного ринку. Конкурентоспроможність підприємства -- це здатність забезпечувати випуск і реалізацію конкурентоспроможної продукції. Під конкурентоспроможністю продукції заведено розуміти сукупність її властивостей, що відбиває міру задоволення конкретної потреби проти репрезентованої на ринку аналогічної продукції. Вона визначає здатність витримувати конкуренцію на ринку, тобто мати якісь вагомі переваги над виробами інших товаровиробників.

Кількісну оцінку конкурентоспроможності однопараметричних об'єктів (наприклад машин та устаткування) можна зробити, користуючись формулою

де К_П -- конкурентоспроможність продукції на конкретному ринку, частка одиниці; Е_ОП, Е_ПК -- ефективність відповідно оцінюваної продукції і продукції-конкурента, одиниця корисного ефекту/одиниця валюти; -- коригуючі коефіцієнти, що враховують конкурентні переваги.

З-поміж технічних способів (чинників) підвищення якості продукції визначальне місце належить постійному вдосконаленню проектування, техніко-технологічної бази підприємства. Це зумовлюється тим, що належні основи технічного рівня та якості виробів формуються в процесі їхнього проектування. До важливих і ефективних способів цілеспрямованого підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на світовому й національному ринках відносять поліпшення стандартизації як головного інструменту фіксації та забезпечення заданого рівня якості. Адже саме стандарти й технічні умови відображають сучасні вимоги споживачів до технічного рівня та інших якісних характеристик виробів, відбивають тенденції розвитку науки і техніки.

Стандартизація продукції. Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює: * установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів; * розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації й автоматизації виробництва; * визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення; * формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень; * створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва.

Стандартизація продукції здійснюється за такими принципами: * урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності виробництва для виробника, користі й безпеки для споживачів і держави в цілому; * гармонізація з міжнародними, регіональними, а за необхідності -- з національними стандартами інших країн; * взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції; * участь у розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін -- розробників, виробників, споживачів, органів державної виконавчої влади; * відкритість інформації щодо чинних стандартів та програм робіт зі стандартизації з урахуванням вимог законодавства.

Результати стандартизації відображаються в спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти й технічні умови -- документи, що містять обов'язкові для продуцентів норми якості виробу і способи їхнього досягнення. Нормативно-технічна документація, що застосовується на підприємствах, охоплює певні категорії стандартів, які різняться за мірою жорсткості вимог до виробів і за сукупністю об'єктів стандартизації.

Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містять міжнародні стандарти, розроблені Міжнародною організацією стандартизації -- ІСО, що їх використовують для сертифікації виробів, призначених для експорту в інші країни і реалізації на світовому ринку.

Державні стандарти України встановлюють на: 1) вироби загально машинобудівного застосування (підшипники, інструменти); 2) продукцію міжгалузевого призначення; 3) продукцію для населення й народного господарства; 4) організаційно-методичні та загально технічні об'єкти (науково-технічна термінологія, інформаційні технології, технічна документація, організація робіт зі стандартизації та метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин); 5) елементи народногосподарських об'єктів державного значення (транспорт, зв'язок, енергосистема, оборона, навколишнє природне середовище); 6) методи випробувань. Вони містять обов'язкові й рекомендовані вимоги. До обов'язкових належать вимоги, котрі гарантують безпеку продукції для життя, здоров'я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.

Галузеві стандарти розробляють на ту продукцію, щодо якої бракує державних стандартів України, або за необхідності встановлення вимог, котрі доповнюють чи перевищують такі за державними стандартами, а стандарти науково-технічних та інженерних товариств -- у разі потреби поширення результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів.

Стандарти підприємств виокремлюють у самостійну категорію умовно (без правової підстави). Їх підприємства розробляють з власної ініціативи для конкретизації вимог до продукції й самого виробництва.

Сертифікація продукції та систем якості. Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічну діяльність, важливим елементом системи управління якістю стає сертифікація продукції. Сертифікатом є документ, що засвідчує високий рівень якості товару, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. В Україні розрізняють обов'язкову й добровільну сертифікацію. Обов'язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління суб'єктами господарювання, охоплює перевірку й випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та дальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може проводитись з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов'язковими.

Суб'єкти господарювання повинні: * у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів; * забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано; * реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката; * припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката.

Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет із сертифікації -- СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблено: * правила та порядок здійснення сертифікації продукції; * критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій); * умови вступу до міжнародної системи сертифікації.

Головні принципи формування системи якості: * підготовка всіх категорій кадрів найвищого професійного рівня; * безпосередня заінтересованість першого керівника та всього керівництва підприємства в розв'язанні проблем забезпечення якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної структури системи; * управління якістю продукції за участю всіх без винятку працівників підприємства; поточний розподіл відповідальності між підрозділами та їхніми керівниками; залучення робітників до повсякденної роботи у цьому напрямку через гуртки якості.

До найважливіших методів забезпечення належної якості та конкурентоспроможності продукції належать державний нагляд за якістю і внутрішньовиробничий технічний контроль.

Державний нагляд за якістю. В Україні створено державну систему стандартизації та сертифікації. Національним органом, що проводить і координує роботу із забезпечення її функціонування, є Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України). Для організації розробки, експертизи й підготовки до затвердження державних стандартів України з рішення Держстандарту створено технічні комітети зі стандартизації, що діють за договором із національним органом. До роботи в цих комітетах залучаються на добровільних засадах представники заінтересованих підприємств та організацій, провідні вчені й спеціалісти. Основними функціями Держстандарту України стосовно сертифікаційних робіт є: 1) визначення принципів, структури та правил системи сертифікації; 2) затвердження переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації; 3) акредитація органів із сертифікації та випробувальних лабораторій (центрів), атестація експертів-аудиторів; 4) установлення правил визнання сертифікатів інших країн; 5) постійне інформування споживачів через відповідні інформаційні фонди щодо стандартів різних категорій, сертифікатів, класифікаторів техніко-економічної та соціальної інформації, випробувальних центрів тощо.

У межах державної системи стандартизації та сертифікації в Україні функціонує державний нагляд за якістю, який здійснюють відповідні органи. Він передбачає конкретно визначену відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за порушення стандартів, норм (метрологічних, санітарних та інших, які встановлюють гранично допустимі величини показників продукції, що гарантують високу якість) і правил (санітарних, екологічних, протипожежних, технологічних). Державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил здійснюють Держстандарт України та його територіальні органи -- центри стандартизації, метрології та сертифікації.

Суб'єкти господарювання за порушення вимог стандартів (норм, правил) несуть матеріальну відповідальність -- штраф. Сплата штрафів у відповідних розмірах не звільняє підприємців від обов'язку відшкодування збитків споживачам продукції, котрі виникли внаслідок порушення стандартів (норм, правил) або внаслідок невиконання умов договору на поставку продукції.

Внутрішньовиробничий технічний контроль. З-поміж існуючих методів забезпечення виробництва продукції високої якості чільне місце належить внутрішньовиробничому технічному контролю. На підприємствах функції безпосереднього контролю якості складових частин і готових для споживання виробів виконують відділи технічного контролю (ВТК). Об'єктами контролю тут стає ретельне дотримування виробничо-трудової; дисципліни, технологічних режимів обробки та складання виробів.

Контроль на виході виробничої системи (підприємства та його підрозділів) має запобігати потраплянню бракованої продукції споживачеві або передачі її на наступні технологічні фази (стадії) з усіма негативними наслідками цього. Такий контроль уможливлює також постійне інформування керівництва про рівень виконання виробничих завдань та досягнуті економічні результати виробництва. Активним є контроль якості безпосередньо в ході технологічного процесу виготовлення виробу та режимів його обробки за допомогою спеціальних контрольних технічних пристроїв, вмонтованих у технологічне устаткування. За автоматизованого контролю перевірка якості здійснюється через застосування автоматичних пристроїв без участі людини як під час технологічного процесу, так і після завершення обробки чи складання виробу. Статистичний -- це особливий вид (метод) вибіркового контролю, що ґрунтується на застосуванні теорії ймовірностей та математичної статистики.

16. Продуктивність, мотивація та оплата праці

Під продуктивністю праці як економічною категорією розуміють ефективність трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Розрізняють: - індивідуальну і суспільну продуктивність праці. У першому випадку враховують лише затрати живої праці працівників при виготовленні продукції; у другому випадку до уваги беруть повні затрати живої і уречевленої праці, втіленої у сировині, матеріалах, знаряддях праці; - продуктивність праці одного середньоспискового працівника і робітника; - планову і фактичну продуктивність праці за певний період часу.

Для характеристики поняття "продуктивність праці використовують абсолютні показники, які визначають її рівень, і відносні, що характеризують темпи її зростання. Рівень продуктивності праці означає стан продуктивності у певний період часу. Темпи зростання показують зміни в рівнях продуктивності праці між певними періодами часу.

Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції, що виробляє один працівник за одиницю робочого часу - виробітком; або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції - трудомісткістю:

В = ; Т = де

В - виробіток за одиницю часу.

О - кількість виготовленої продукції.

Ч - час, витрачений на випуск даної продукції.

Т - трудомісткість продукції.

На підприємствах для розрахунку продуктивності праці використовують такі методи: натуральний, умовно-натуральний, трудовий, вартісний. Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію. Рівень продуктивності праці при використанні умовно-натурального методу вимірюється кількістю виготовленої продукції у фізичних одиницях виміру у розрахунку на одиницю затраченого часу. Даний метод використовують у тих випадках, коли підприємство або цех випускає різний асортимент продукції у межах встановленої номенклатури. Вартісні показники можуть застосовуватись для визначення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією. Як вартісні показники використовують товарну, чисту, нормативно-чисту продукцію. Може використовуватись показник нормативної вартості обробітку (легка промисловість), враховуючи специфічну особливість окремих галузей. Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного нормування та обліку праці. Їх використовують на робочих місцях, дільницях, цехах. Що випускають однорідну продукцію. Та за наявності значних обсягів незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних та грошових одиницях.

Чинники, що впливають на зростання продуктивності праці можна поділити на дві узагальнюючі групи - зовнішні та внутрішні. До групи зовнішніх чинників належать ті, що об'єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства (загальнодержавні та загальноекономічні чинники - законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура, природні ресурси), а до внутрішніх - ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали, енергія і персонал, організація виробництва й праці, система мотивації).

Окрім цього, у практиці господарювання використовуються такі фактори зростання продуктивності праці на підприємстві: матеріально-технічні (удосконалення техніки і технології); організаційні (удосконалення системи управління); економічні (удосконалення методів планування); соціальні (нематеріальне заохочення); природні умови та географічне розміщення підприємства.

Планування продуктивності праці здійснюється методом прямого рахунку та по факторним методом. Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці шляхом ділення запланованого обсягу випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях на планову чисельність промислово-виробничого персоналу.

За пофакторного методу розрахунок приросту продуктивності праці відбувається через визначення економії чисельності працівників під впливом певних факторів. Етапами розрахунку планового рівня продуктивності праці є наступні:

1. Обчислюють економію робочої сили під впливом техніко-економічних факторів. Такими факторами можуть бути: підвищення технічного рівня виробництва (механізація і автоматизація виробництва, застосування прогресивних технологій); структурні зрушення у виробництві (зміна питомої ваги окремих видів продукції у виробничій програмі; зменшення чисельності робітників за рахунок збільшення питомої ваги кооперативних поставок); вдосконалення управління, організації виробництва і праці (вдосконалення організаційної структури управління підприємством, впровадження нових методів організації праці); зміна обсягу виробництва; галузеві фактори (зміна умов видобутку корисних копалин у добувних галузях); введення в дію й освоєння нових об'єктів (цехів).

Загальна економія чисельності працівників (Ез) визначається як сума економії чисельності з кожного з перелічених факторів.

2. Визначають вихідну чисельність промислово-виробничого персоналу в плановому періоді (Чв).

3. Визначають планову чисельність працюючих як різницю між вихідною їх чисельністю в плановому періоді і загальною величиною їх зменшення.

4.Проводять розрахунок приросту продуктивності праці в плановому періоді:

ДПП пл. =

Якщо відомою є зміна трудомісткості виробничої програми загалом, то зміну продуктивності праці по підприємству в плановому році обчислюємо:

ДПП пл. =

?Тпр - процент зменшення або збільшення трудомісткості виробничої програми в плановому році, %.

Оскільки праця є основою забезпечення виробничого процесу, організовувати її необхідно на науковій основі. Науковою є така організація праці. Яка ґрунтується на досягненнях науки і передовому досвіді, дає змогу найкращим чином з'єднати техніку і людей у єдиному процесі праці, забезпечує найефективніше використання матеріальних і трудових ресурсів, підвищення продуктивності праці і сприяє збереженню здоров'я людини. Наукова організація праці допомагає вирішувати такі завдання: економічне (полягає у найефективнішому використанні матеріальних і трудових ресурсів та забезпеченні зростання продуктивності праці); психофізіологічне (спрямоване на підвищення працездатності людини без шкоди для її здоров'я); соціальне (полягає у створенні умов для перетворення праці в першу життєву потребу).

Основними напрямками НОП є: удосконалення форм розподілу і кооперації праці; поліпшення організації і обслуговування робочих місць; впровадження передових прийомів і методів праці; удосконалення нормування праці; поліпшення умов праці; підготовка і підвищення кваліфікації кадрів; зміцнення трудової дисципліни і підвищення творчої активності працівників.

Розрізняють такі норми праці: норма часу; норма виробітку; норма чисельності; норма обслуговування. Норма часу - це кількість робочого часу, необхідна для виконання конкретної роботи у найраціональніших для даного підприємства організаційних і технічних умовах з урахуванням передового виробничого досвіду:

Тшт = Топ +Тоб+Тв,

де Тшт - норма штучного часу; Топ - оперативний час; Тоб - час на обслуговування робочого місця; Тв - час на відпочинок і особисті потреби.

Оперативний час - це час, протягом якого робітник змінює предмет праці. Він ділиться на основний і допоміжний час.

У випадку одиничного або дрібносерійного виробництва норма часу визначається:

Тшт.к = Тшт+, де:

Тшт.к - норма штучно-калькуляційного часу; Тnз - підготовчо-заключний час;

n -кількість деталей у партії.

Норма виробітку - це обсяг роботи (у натуральному виразі), який повинен бути виконаний за одиницю часу:

підприємство конкурентоспроможність реструктуризація банкрутство

Нв=

Норма чисельності - це величина сукупних витрат праці, виражена через необхідну для виконання цієї роботи чисельність персоналу. Норма обслуговування - це встановлена кількість одиниць обладнання, яку обслуговує один робітник або бригада протягом зміни.

Розрізняють два основних методи нормування праці: досвідно-статистичний (сумарний), аналітичний. Досвідно-статистичний метод: норму встановлює нормувальник чи майстер на основі особистого досвіду. Його використовують лише в одиничному виробництві. Аналітичний метод ділиться на аналітично-розрахунковий і аналітично-дослідницький. Перший з них передбачає використання заздалегідь розроблених збірників нормативів на окремі частини операції. Другий полягає у встановленні норми часу на основі результатів спостережень і дослідженні витрат часу методом хронометражу.

Система мотивації -- це сукупність взаємозв'язаних заходів, що заохочують окремого працівника або трудовий колектив у цілому активно працювати для досягнення індивідуальних і загальних цілей підприємства (організації).

Основні сучасні вимоги до побудови системи мотивації праці:

Надання однакових можливостей відносно зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці.

Узгодження рівня оплати праці з її результатами і визнання особистого внеску в загальний успіх. Розподіл доходів залежно від рівня підвищення продуктивності праці.

Створення належних умов для захисту здоров'я, безпеки праці та добробуту всіх категорій працівників.

Забезпечення можливостей для підвищення професійної майстерності, реалізації здібностей працівників, можливостей для продовження навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації.

Створення в колективі атмосфери довіри, заінтересованості в досягненні спільної мети, підтримування двосторонніх комунікацій між керівниками і всіма іншими категоріями працівників.

Методи мотивації результативної діяльності.

Прямі економічні: Відрядна оплата. Погодинна оплата. Премії за раціоналізацію. Участь в прибутках. Оплата навчання. Виплати за максимальне використання робочого часу (немає невиходів на роботу).

Непрямі економічні: Пільгове харчування. Доплати за стаж. Пільгове користування житлом, транспортом тощо.

Соціальні (негрошові): Збагачення праці. Гнучкі робочі графіки. Охорона праці. Програми підвищення якості праці. Просування по службі. Участь у прийнятті рішень на більш високому рівні.

Оплата праці - це грошовий вираз вартості і ціни робочої сили, який виплачується працівникові за виконану роботу або надані послуги і спрямований на мотивацію досягнення бажаного рівня продуктивності праці. Заробітна плата працівника визначається його особистим трудовим вкладом, залежить від кінцевих результатів роботи підприємства, регулюється податками і максимальними розмірами не обмежується. Розміри, порядок нарахування і виплати заробітної плати регулюються чинним законодавством України, відповідними указами і постановами, галузевими інструкціями.

Основними видами заробітної плати є номінальна і реальна заробітна плата. Номінальна означає суму грошей, яку отримують працівники за свою працю, а реальна вказує на ту кількість товарів і послуг, яку працівник може придбати за зароблену суму грошей. Реальна заробітна плата перебуває в певному співвідношенні із номінальною:

де Ірзп -- індекс реальної заробітної плати, визначений за певний період;

Інзп -- індекс номінальної заробітної плати за цей же період;

Іц -- індекс цін, обчислений за період.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової заробітної плати. Основна заробітна плата працівника визначається тарифними ставками, посадовими окладами, відрядними розцінками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. Її розмір залежить від результатів роботи самого працівника.

Величина додаткової заробітної плати визначається кінцевими результатами діяльності підприємства і виступає у формі премій, винагород, заохочувальних виплат, а також доплат у розмірах, що перевищують встановлені чинним законодавством. Основними функціями заробітної плати є: Відтворювальна функція - полягає в тому, що вона забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації. Стимулююча функція - передбачає встановлення таких розмірів оплати праці, які б спонукали працівників до підвищення продуктивності праці, досягнення найкращих результатів на робочих місцях. Регулююча функція - реалізує принцип диференціації рівня заробітної плати залежно від кваліфікації, складності праці, напруженості завдань, фаху. Соціальна функція - спрямована на забезпечення однакової оплати праці за однакову роботу, тобто реалізацію принципу соціальної справедливості щодо одержуваних доходів.

Ріст заробітної плати може бути абсолютним і відносним.

Державна політика оплати праці реалізується через механізм її регулювання. Це здійснюється через встановлення мінімального рівня заробітної плати, розрахованого на основі прожиткового мінімуму, рівня оподаткування доходів працівників, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних установах тощо, а також через тарифно-кваліфікаційну систему оплати праці.

Політика оплати праці реалізується в межах чинного законодавства України, насамперед Закону України "Про оплату праці" (1995 р.). Цей закон передбачає, крім державного, договірне регулювання оплати праці через механізм укладення системи тарифних угод різних рівнів: міжгалузевий - генеральна тарифна угода; галузевий - галузева тарифна угода; виробничий - тарифна угода як складова частина колективного договору. Тарифна угода - це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Диференціація заробітної плати працівників підприємства відбувається за допомогою тарифної системи, яка є сукупністю таких елементів: тарифні сітки; тарифні ставки; тарифно-кваліфікаційні довідники; система посадових окладів. Тарифна сітка є сукупністю кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів. Тарифна сітка містить 15 тарифних розрядів з діапазоном тарифних коефіцієнтів від 1 до 4,01.

Розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітної плати, нижче якого не може проводитись оплата за фактично виконану працівником норму праці.

Тарифні ставки інших розрядів (С_і) визначаються множенням тарифної ставки першого розряду (С_І) на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду (К_і):

, грн.

Тарифно-кваліфікаційні довідники містять систему вимог, яким повинні відповідати робітники певної професії і кваліфікації.

Система посадових окладів передбачає тарифне регулювання заробітної плати керівників, спеціалістів і службовців. Системи посадових окладів містять перелік посад усіх найменувань і розмірів місячних окладів щодо кожної посади ("вилки" окладів).

На підприємствах найчастіше використовують дві форми оплати праці: погодинну і відрядну.

Погодинна форма передбачає оплату праці залежно від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації.

Погодинна форма охоплює такі системи оплати праці:

1. Пряма погодинна. Заробіток при цій системі (Зп.пог) обчислюється:

Зп.пог = Фміс·* Сг, грн.,

де Фміс -- фактично відпрацьований за місяць час, год./міс.;

Сг -- годинна тарифна ставка за розрядом робітника, грн.,

2. Погодинно-преміальна система, при якій заробіток (Зп.прем) обчислюється:

Зп.прем = Зтар + Д, грн.

де 3тар -- сума заробітку, нарахованого за прямою погодинною системою оплати праці, грн.;

Д - сума преміальних доплат за досягнення певних якісних або кількісних показників, грн.

Сума доплат визначається із залежності



3.Система посадових окладів є різновидом погодинно-преміальної системи. За цією системою оплачується праця працівників, робота яких має стабільний характер.

Відрядна форма передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу виконаних робіт за певний проміжок часу.

Відрядна форма включає такі системи:

1. Пряма відрядна. Заробіток (Зп.відр) при цьому обчислюється за формулою:

де Рі, - відрядний розцінок за виготовлення одного виробу і-го виду, грн./шт.;

Nі -- фактична кількість виробів i-го виду, виготовлених робітником за певний час (найчастіше місяць), шт.;

п - кількість виді виробів.

Рі = Тшт_і Сг, грн.,

де Тшт. -- час на виготовлення одного виробу і-го виду, год.

2. Відрядно-преміальна. Сума заробітку (Зв.прем) при цій системі визначається із залежності

Зв.прем = Зтар.в + Дв, грн.

де Зтар. в, -- тарифний заробіток робітника при прямій відрядній системі оплати праці, грн.;

Дв -- сума преміальних доплат.

де П₁ - відсоток доплат за виконання плану; П₂ - відсоток доплат за кожен процент перевиконання плану; Пп пл. -відсоток перевиконання плану.

3. Відрядно-прогресивна:

Зв. пр = Nвб Рзв+(Nф - Nвб) Рпідв,

де Nвб - вихідна база для нарахування доплат (встановлюється на рівні 110 - 115% пл.), шт./міс.; Рзв - звичайний розцінок за один виріб, грн../шт.; Р підв - підвищений розцінок на один виріб, грн./шт.; Nф, Nвб - відповідно фактичний і запланований обсяг випуску продукції за місяць.

4. Непряма відрядна. Використовується при оплаті праці допоміжних робітників і підсобників. Заробіток підсобника обчислюється:

Знв підс = Nфі Рн ві,

де Nфі - фактично виготовлена кількість продукції і-тим робітником за зміну, шт./зміну; Рн ві - непрямий відрядний розцінок при обслуговуванні і-го робітника, грн./шт.

Р_{н ві} =С_зм / (n N_пл.і),

де С_зм - змінна тарифна ставка підсобника; n - кількість основних робітників, яких обслуговує підсобник; N_пл.і - плановий обсяг випуску продукції і-тим робітником.

Заробіток допоміжного робітника:

Знв доп = Т_ф С_г Квн,

де Т_ф - фактично відпрацьований допоміжним робітником час, год/міс; Сг - годинна тарифна ставка допоміжного робітника, грн./год; Квн - середній коефіцієнт виконання норм дільниці, яку обслуговує допоміжний робітник.

5. Колективна система оплати праці (бригадна). Використовується в тому випадку, коли характер обладнання чи специфіка технології потребують зусиль групи працівників різної кваліфікації.

При використанні цієї системи спочатку розраховується заробіток всієї бригади як при прямій відрядній системі, використовуючи бригадний розцінок. Потім цей заробіток розподіляється між членами бригади.

6. Акордна система. Передбачає встановлення розцінку працівникові або групі працівників не за окремі вироби чи операції, а за весь обсяг робіт із визначенням кінцевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строків виконання робіт і тому використовується при ремонтних роботах, ліквідації наслідків аварій тощо.

В умовах становлення ринкових відносин на багатьох підприємствах знайшла застосування безтарифна система оплати праці. Фактична заробітна плата кожного працівника підприємства є часткою у фонді оплати праці всього колективу або колективу окремого підрозділу і залежить від кваліфікаційного рівня працівника, коефіцієнта трудової участі і фактично відпрацьованого часу.

Контрактна система оплати праці ґрунтується на укладанні договору між роботодавцем і виконавцем, в якому обумовлюються режим та умови праці, права і обов'язки сторін, рівень оплати праці та інше.

Система участі у прибутках передбачає розподіл певної частини прибутку підприємства між його працівниками. Такий розподіл може проводитись у формі грошових виплат або розповсюдження акцій між працівниками підприємства.

Системи участі у прибутках диференціюються на систему оцінки заслуг, систему преміальних виплат, систему колективного стимулювання, систему участі у прибутках залежно від продуктивності праці та ін.

Загальний фонд оплати праці підприємства складається із фондів тарифної заробітної плати погодинників і відрядників і цілого ряду доплат. Просумувавши фонди тарифної заробітної плати погодинників і відрядників і доплати за преміальними системами, одержують фонд основної заробітної плати. Додавши до цього фонду інші види доплат, одержують годинний, денний, місячний і річний фонди оплати праці.

Методичні рекомендації щодо розв'язання практичних задач

Приклад 1

Визначити, яке заплановане зростання продуктивності праці на підприємстві, якщо відомо, що у минулому році було виготовлено продукції на суму 2210 млн. грн., а також планом передбачено збільшити її випуск на 5%. Чисельність працюючих на підприємстві була 2500 осіб. Планом передбачено скоротити її на 50 осіб.

Рішення

1. Продуктивність праці базова:

2210/2500=884 тис. грн./осіб.

2. Продуктивність праці планова:

(2210*1,05) / (2500-50) = 947 тис. грн./осіб.

3. Приріст продуктивності праці:

4. 947 / 884 * 100% - 100 =7,1%

Приклад 2

Розрахувати годинну тарифну ставку робітників цеху при середньому розряді 3.5, якщо відомо, що тарифна ставка І розряду складає 1.2грн./год, а тарифні коефіцієнти ІІІ і ІV розрядів відповідно складають 1.2 і 1.33.

Рішення

Розрахуємо годинну тарифну ставку робітників цеху:

С_3.5 =С₃+0.5 (С₄ -С₃) = 1.2 1.2 + 0.5 (1.2 1.33 - 1.2 1.2) = 1.52 (грн.)

17. Витрати і ціни на продукцію підприємства

У процесі своєї діяльності підприємство здійснює матеріальні та грошові витрати. Залежно від ролі, яку вони відіграють у процесі відтворення, їх поділяють на три групи:

1. Витрати, пов'язані з основною діяльністю підприємства. Це витрати на виробництво або реалізацію продукції, так звані поточні витрати, які відшкодовуються за рахунок виручки від реалізації продукції (послуг).

2. Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю, тобто на розширення та оновлення виробництва. Одноразові витрати на просте та розширене відтворення основних фондів, приріст оборотних коштів та формування додаткової робочої сили для нового виробництва. Джерелами фінансування цих витрат є амортизаційні відрахування, прибуток, емісія цінних паперів, кредити тощо.

3. Витрати на соціальний розвиток колективу (соціально-культурні, оздоровчі, житлово-побутові та інші потреби). Ці витрати не пов'язані з процесом виробництва, а тому джерелом їх фінансування є прибуток.

Найбільшу питому вагу у загальному обсязі витрат підприємства мають витрати на виробництво.

Розрізняють витрати економічні та бухгалтерські. Економічні витрати -- це всі види виплат постачальникам за сировину та матеріальні ресурси. Ці витрати складаються із зовнішніх (явних) та внутрішніх (неявних або імпліцитних). Зовнішні витрати -- це платежі постачальникам матеріальних ресурсів, виплата заробітної плати, нарахування амортизації тощо. Ця група витрат і становитиме бухгалтерські витрати, які фактично відповідають витратам наших підприємств.

Внутрішні витрати мають неявний, оскільки відображають використання ресурсів, що належать власнику підприємства у вигляді землі, приміщень, активів тощо, за які він формально не платить.

Розрізняють витрати на одиницю продукції та загальні витрати на весь обсяг виготовленої продукції (наданих послуг).

При плануванні, обліку та аналізі витрати класифікують за різними ознаками. Основними з них є ступінь однорідності, економічна роль у формуванні собівартості, спосіб обчислення на окремі види продукції, зв'язок з обсягом виробництва, час виникнення та обчислення. Залежно від ступеня однорідності витрати поділяються на прості (елементні) та комплексні. Прості (елементні) - це витрати однорідні за економічним змістом (сировина, основні матеріали, заробітна плата). Комплексні витрати різнорідні за своїм складом, вони охоплюють кілька економічних елементів (витрати на утримання та експлуатацію машин ).

...