Методи державного регулювання економіки

Збалансованість бюджету є необхідною умовою стабільності економічного і соціального розвитку країни. Забезпечується вона відповідністю доходної частини бюджету його витратам. При перевищенні видатків над доходами виникає дефіцит бюджету. Граничний розмір дефіциту та джерела його фінансування (погашення) визначаються законодавчим органом під час його затвердження. В світовій практиці фінансування бюджетного дефіциту здійснюється за рахунок : внутрішніх державних та зовнішніх запозичень і грошової емісії. В Україні згідно з чинним законодавством до джерел погашення бюджетного дефіциту віднесені кошти від приватизації державного майна. Внутрішні запозичення держави здійснюються через випуск та продаж державних зобов'язань на відкритому ринку цінних паперів. Вони включають облігації (ОВДП, місцеві облігації) та казначейські зобов'язання (векселі). Зовнішні запозичення здійснюються шляхом отримання кредитів в іноземних державах, міжнародних фінансових організаціях, кредитних установах, а також через розміщення державних цінних паперів в міжнародних фінансових структурах. Рішення про межі і терміни внутрішніх і зовнішніх запозичень приймає уряд в особі Міністерства фінансів.

При вивченні механізмів грошового кредитного регулювання слід акцентувати увагу на тому, що вони є інструментом впливу держави на пропозицію грошей та ціну кредиту і здійснюються з метою контролю за грошовою масою в обігу. Основним завданням грошово-кредитного регулювання є забезпечення внутрішньої стабільності грошей. Серед інших завдань слід виокремити: а) сприяння підвищенню ділової активності; б) вплив на динаміку інфляції з метою її зниження; в)активізація інвестиційної діяльності; г) підтримання рівноваги платіжного балансу. Суб'єктом грошово-кредитного регулювання виступає центральний (в Україні - Національний) банк. В Україні регулюючі функції НБУ реалізує через банківську систему, яка включає в себе комерційні банки, інвестиційні фонди, ощадний банк, страхові компанії, банки спеціального призначення.

Механізм грошово-кредитного регулювання полягає у здійсненні таких операцій: 1) зміна (збільшення чи зменшення) розмірів облікової ставки та норм банківського резервування; 2) здійснення операцій на ринку цінних паперів шляхом продажу чи купівлі державних зобов'язань; 3) проведення чи призупинення кредитної емісії; 4) встановлення валютного режиму національної грошової одиниці (девальвації або ревальвації). Виходячи з цього, виділяють два основні напрямки грошово-кредитного регулювання: 1) грошово-кредитна експансія (політика “дешевих” грошей) та 2) грошово-кредитна рестрикція (політика “дорогих” грошей). Політика “дешевих грошей” спрямована на збільшення грошової маси в обігу (пропозиції грошей) і проводиться в умовах зниження ділової активності та падіння виробництва. Політика “дорогих” грошей спрямована на стримування та обмеження грошової маси і здійснюється в умовах економічного зростання, коли спостерігаються негативні тенденції до розгортання інфляційних процесів. В Україні окрім окреслених загальних методів грошово-кредитного регулювання використовуються і специфічні (селективні) засоби впливу на грошову масу. До них відносять: встановлення кількісних обмежень на кредитні ресурси; визначення пріоритетних галузей і сфер пільгового кредитування; встановлення обмежень до доступу до кредитних ресурсів; контроль за діяльністю комерційних банків тощо.

Розгляд питання впливу уряду на кон'юнктуру ринку слід розпочати з повторення матеріалу про циклічність економічного розвитку та видів кон'юнктурних коливань. З метою подолання негативних диспропорцій в економічний системі та забезпечення стійкої рівноваги уряди країн проводять кон'юнктурну політику, яка є системою дій, що йдуть у протилежному до поточної економічної кон'юнктури напрямку. При цьому використовуються методи як фіскальної так і монетарної політики.

Використання інструментів фіскальної політики в регулюванні кон'юнктури ринку зводиться до дій уряду, пов'язаних як з безпосереднім втручанням в ринкові механізми (дискреційна фіскальна політика), так і використання автоматичних стабілізаторів ринкової системи (фіскальна політика вмонтованої стабільності). Дискреційна фіскальна політика - це політика, при якій уряд свідомо маніпулює податками та державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та прискоренням економічного зростання. Автоматичні стабілізатори - це податки, які мають здатність автоматично, без спеціальних державних рішень змінювати відношення доходів до витрат бюджету залежно від потреб стабілізації економіки. Їхня дія проявляється, по-перше, в автоматичній зміні податкових надходжень, а по-друге, в наданні державних соціальних трансфертів.

З метою активізації сукупного попиту держава може застосовувати 1) фіскальну політику розширення (збільшення видатків та зменшення податків); 2) стимулювання інвестицій за допомогою зниження процентних ставок за кредит; 3) збільшення грошової маси шляхом розширення кредитної емісії, зменшення норм банківського резервування та облікових ставок; 4) втручання в ринок цінних паперів шляхом скуповування державних зобов'язань. Стримування сукупного попиту здійснюється через проведення а) фіскальної рестриктивної політики стримування (скорочення видатків та збільшення податків); б) стримування інвестицій; в) зменшення грошової маси; г) втручання в ринок цінних паперів шляхом викидання на ринок більшої кількості державних зобов'язань.

Питання для самоконтролю

Окресліть проблематику формування доходів державного бюджету України.

Розкрийте механізм управління видатками Державного бюджету в Україні.

Порівняйте наслідки використання відомих Вам засобів погашення бюджетного дефіциту.

Розкрийте механізм податкового стимулювання в Україні та вкажіть на доцільність надання певних податкових пільг.

Охарактеризуйте механізм грошово-кредитного регулювання в Україні та вкажіть на суттєві відмінності від зарубіжної практики монетарного регулювання.

Вкажіть на ефективність державної політики, спрямованої на стимулювання та стримування сукупного попиту.

Тема 3. Державне регулювання цін та інфляції

Необхідність, сутність та завдання державного регулювання цін. Методи державного регулювання цін.

Механізм реалізації антиінфляційної політики держави.

Досвід державного регулювання цін в зарубіжних країнах.

Рекомендована література для самостійного вивчення теми: [1,2,3,12,34,45,48,63].

Стислий виклад основного матеріалу та рекомендації до вивчення теми

При засвоєнні матеріалу, особливий акцент необхідно зробити на тому, що ціна є важливою складовою ринкового механізму і виконує регулюючі функції лише за умови вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується лише під впливом ринкових чинників. Разом з тим, в умовах трансформаційних змін та циклічності економічного розвитку ціна не завжди виступає універсальним засобом регулювання економіки, що обумовлює необхідність державного регулювання цін або ж формування правил ціноутворення на окремі види товарів і послуг. Завданнями державного регулювання цін є 1) стабілізація довгострокового економічного розвитку; 2) недопущення та попередження інфляції; 3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції; 4) підтримання прожиткового мінімуму та забезпечення доступу до соціально значущих товарів і послуг; 5) захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції.

Сутність та форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку держави та ступеня розв'язання соціальних проблем суспільства. Звідси, втручання держави в процес ціноутворення здійснюється за такими формами

а) обмеження рівня цін та контроль за ціноутворенням;

б) встановлення розмірів прямих податків та введення стимулів в оподаткуванні;

в) державна підтримка цін через надання дотацій;

г) моніторинг цін та опублікування даних про їхню динаміку.

В Україні державне регулювання цін здійснюється на загальнодержавному та регіональному рівнях. Якщо на загальнодержавному рівні переважно формуються основні правила ціноутворення на стратегічні товари та встановлюється порядок контролю за дотриманням дисципліни цін, то на регіональному рівні регулювання цін має забезпечити стабілізацію економічного розвитку з урахуванням місцевих особливостей та реалізацію державної соціальної політики в частині доступності для населення соціально значущих товарів і послуг.

Державне регулювання цін здійснюється за допомогою прямих і непрямих методів. Пряме регулювання здійснюється з метою ліквідації цінових диспропорції та захисту споживача від диктату монополістів, а також, забезпечення доступності населення до основних товарів і послуг. Здійснюється наступною системою заходів:

- встановлення фіксованих цін на найважливіші товари і послуги;

- встановлення максимального (мінімального) рівня цін;

- декларування зміни цін;

- запровадження закупівельних (заставних) цін;

- заморожування (блокування) цін;

- контроль за ціноутворенням на продукцію монополістів;

- надання дотацій виробникам соціально значущих товарів і послуг.

Непрямі методи дозволяють корегувати поведінку суб'єктів ринку, які беруть участь у ціноутворенні. В систему основних заходів непрямого регулювання відносять

- зміну рівня непрямих податків (ПДВ, акцизного збору, ввізного мита);

- надання пільг і стимулів в оподаткуванні та диференціювання податків;

- регулювання курсу валют;

- встановлення розмірів роздрібної торговельної націнки (максимального рівня).

Державне регулювання цін в Україні регламентується Законом України “Про ціни та ціноутворення”, а також Постановами КМУ, ВРУ, Указами Президента України.

Вивчення питання механізмів антиінфляційного регулювання доцільно розпочати з повторення матеріалу щодо виду та причин розгортання інфляційних процесів, визначення чинників, які впливають на динаміку інфляції та наслідків некерованості інфляційного зростання цін.

З метою стримування інфляції та зменшення її негативних наслідків на економіку країни уряди проводить антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика - є комплексом взаємозв'язаних заходів, спрямованих на зниження та попередження розгортання інфляції. Вибір конкретних способів антиінфляційного регулювання економіки залежить від різних чинників, основними з яких є: характер інфляційних процесів; стан загальногосподарської кон'юнктури ринку; інфляційні очікування населення; обсяги та динаміка грошової маси; рівні оподаткування; розмір та динаміка державних видатків. Здебільшого антиінфляційна політика охоплює політику управління чинниками попиту та пропозиції, а також чинниками, які зумовлюють розгортання інфляційних процесів, і, насамперед, сферу грошового обігу. Серед основних заходів антиінфляційного регулювання виокремлюють заходи стратегічного і тактичного характеру. Зокрема, до заходів стратегічного характеру (довготривалої дії ) відносять а) погашення інфляційних очікувань , насамперед, цінових (контроль за цінами, гарантія збережень, попередження нагнітання поточного попиту); б) введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси; г) скорочення бюджетного дефіциту (насамперед, через скорочення державних видатків - субсидій, дотацій); д) регулювання грошових доходів і витрат населення (державні позики, цільові вклади в ощадбанки, приватизація житла, випуск і продаж цінних паперів). Заходи тактичного характеру (короткотривалої, швидкої дії) включають а) запровадження податкових пільг і стимулів в оподаткуванні; б) зниження процентних ставок за кредити; в) індексацію доходів

У світовій практиці застосовують такі класичні напрямки антиінфляційної політики:

політику доходів (реалізується шляхом заморожування “зарплати; фіксації цін та контролю за їх нім рівнем; обмеження зарплати шляхом збільшення оподаткування. укладанням угод про цінову політику з виробниками товарів і послуг);.

дефляційну політику (здійснюється через проведення грошово-кредитну рестрикцію; впровадження державного протекціонізму; розвиток конкуренції та обмеження монополізму; скорочення державних видатків та збільшення доходів.);

адаптаційну політику (проводиться шляхом індексації доходів та погашення інфляційних очікувань).

У розвинутих країнах вироблені загальні принципи і методи реалізації державної цінової та антиінфляційної політики. Зокрема, державні органи беруть на себе функції встановлення конкретних цін на товари і послуги, які мають для національної економіки вирішальне значення, а також регулювання цін на окремі соціально значущі товари і послуги та здійснення контролю за ними. Частка цін, що контролюються державою, коливається в межах від 10 до 30 %. В багатьох країнах створена потужна правова база державного регулювання цін, яка включає систему законів, постанов, програм. Налагоджено систематичне, загальнодоступне опублікування інформації про ціни, їх рівень і динаміку. Ці дані використовуються у регулюванні рівнів доходів та їх індексації при розгортанні інфляційних процесів. Основними галузями, де реалізуються механізми державного регулювання цін, є сільськогосподарське виробництво, видобувна промисловість, паливно-енергетична промисловість, виробництво медикаментів, зв'язок, зовнішньоекономічна діяльність, захист внутрішньої економіки від впливу зовнішнього ринку (наприклад, шляхом спостереження за відповідністю рівнів і співвідношень внутрішніх і зовнішніх цін і регулювання надходжень на внутрішній ринок товарів і послуг).

Ціновий контроль здійснюється переважно шляхом спостереження за динамікою цін і дотриманням цінового законодавства. При їхньому порушенні застосовуються економічні санкції і обмеження. Значний вплив на механізми реалізації державної цінової політики мають національні особливості економіки, наявність сировинних ресурсів, політичні фактори, місце країни у світовому поділі праці.

Питання для самоконтролю

Охарактеризуйте цінову політику в Україні.

Вкажіть на характер інфляційних процесів в країні та окресліть механізм антиінфляційного регулювання економіки

Окресліть позитивні та негативні наслідки здійснення адаптаційної політики в в антиінфляційному регулюванні .

Окресліть позитивні та негативні наслідки здійснення політики доходів.

Охарактеризуйте методи прямого та непрямого регулювання цін в Україні.

Вкажіть, що із зарубіжного досвіду регулювання цін, є прийнятним для практики втручання в ціноутворення в Україні.



Тема 4. Управління довгостроковим розвитком національної економіки

економіка фінансовий бюджетний держава

4.1 Прогнозування соціально-економічного розвитку

При вивченні питань теми слід виходити з того, що в умовах становлення ринкової економіки соціально-економічне прогнозування (СЕП) виступає важливою складовою цілісного механізму державного регулювання економіки і покликане передбачати ймовірні тенденції при розв'язанні стратегічних завдань розвитку країни. Прогнозні оцінки економічних процесів і явищ слугують вихідним матеріалом для вибору цілей розвитку економіки, визначення напрямків стратегії соціально-економічного розвитку, розроблення орієнтовних макроекономічних параметрів та їхнього обґрунтування, а також прийняття управлінських рішень щодо досягнення прогнозованого стану економіки. Разом з тим, СЕП є одним із основних інструментів реалізації державної політики на довго- і короткостроковий періоди. Прогнозування виявляє проблеми, які слід ураховувати в майбутньому періоді і дозволяє обґрунтовувати заходи щодо активного впливу на них.

Необхідність СЕП спричиняється тим, що майбутнє невизначене й ефект багатьох рішень, які приймаються сьогодні, протягом певного часу не відчутні. Тому точне передбачення майбутнього підвищує ефективність процесу прийняття таких рішень. Під прогнозом розуміють науково-обгрунтоване судження про можливий (ймовірний) стан та перспективи розвитку об'єкта в майбутньому. Прогнозування (з грец. - “знання наперед”) є видом пізнавальної діяльності людини, спрямованої на формування прогнозів розвитку об'єкта в майбутньому на основі аналізу тенденцій його поведінки в минулому.

Прогнозування є важливою з'єднувальною ланкою між теорією і практикою у всіх сферах суспільного життя. В своїй основі воно містить два поняття: передбачення і пропозицію. Передбачення є формою опису можливих або бажаних перспектив розвитку об'єкта( його стану, тенденцій), а пропозиція є способом досягнення бажаного стану через прийняття системи конкретних цілеспрямованих управлінських дій і рішень.

Соціально-економічне прогнозування(СЕП) є науковим обґрунтуванням можливих змін або якісного стану економіки в майбутньому, а також альтернативних шляхів і термінів досягнення цього стану.

Наявність прогнозу з тієї чи іншої проблеми дає змогу уникнути помилок чи випереджаючих або запізнілих рішень, попередити несприятливі та небажані події. Економічний прогноз визначає основні напрями розвитку економіки і відбиває сукупність складних зовнішніх і внутрішніх зв'язків та залежностей в економічній системі. Його розроблення має ґрунтуватися на дотриманні основних принципів, до яких відносять принципи системності, альтернативності, цілеспрямованості, наукової обґрунтованості, інформаційної єдності, багаторівневого описання, адекватності. Державне прогнозування в Україні ґрунтується на більш конкретизованій системі принципів, яка включає принципи: цілісності; об'єктивності; науковості; гласності; самостійності; рівності; дотримання загальнодержавних інтересів.

До основних функцій економічного прогнозування відносять:

науковий аналіз процесів і тенденцій в національній економіці;

дослідження об'єктивних зв'язків явищ в економіці у певний період;

оцінка об'єкта прогнозування;

виявлення альтернатив розвитку економіки;

нагромадження наукового матеріалу для обґрунтування вибору управлінських рішень.

СЕП як процес передбачення передбачає наявність об'єкта і суб'єкта прогнозування. Практична діяльність суб'єкта стосовно об'єкта прогнозування полягає у тому, щоб за допомогою певного інструментарію і методів прогнозування вивчити і оцінити інформацію про об'єкт або систему і дати орієнтовні контури їхнього розвитку в майбутньому. На макроекономічному рівні суб'єктами СЕП виступають міністерства , державні комітети, інші органи центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом. Роль єдиного центру СЕП і вироблення моделей розвитку національної економіки в цілому виконує Міністерство економічного розвитку і торгівлі України. Основу його функцій становить методологічне та організаційне забезпечення реалізації економічної політики держави, складовим елементом якої є прогнозні моделі соціально-економічного розвитку. Практичним результатом роботи Мінекономіки є розроблення узагальненого Прогнозу соціального та економічного розвитку на коротко- та довгострокові періоди та прогнозних основних параметрів функціонування економіки на поточний період. Наукове обґрунтування соціально-економічних прогнозів здійснюється системою науково-дослідних інститутів, провідним з яких виступає Інститут економічного прогнозування.

Під системою соціально-економічного прогнозування розуміють єдність методології, організації і розробки прогнозів, що забезпечують їхню узгодженість, послідовність і безперервність.

Сьогодні розробляється багато різноманітних прогнозів різного спрямування, характеру, терміну дії, тому виникає проблема їхньої узгодженості і ув'язки між собою. Важливою характеристикою СЕП є класифікація (типологія) прогнозів. В теорії і практиці прогнозування існують різні підходи до класифікації. Спільним є те, що типологія базується залежно від класифікаційних ознак, якими можуть бути: об'єкт прогнозування, його масштаби, час випередження, функції прогнозу, наявність інформації тощо. В прогностиці сьогодні існує понад 30 класифікаційних ознак, що ускладнює формування єдиної класифікації.

Вихідними в системі прогнозування економічного і соціального розвитку є прогнози первинних факторів виробництва. До цієї групи належать прогнози природних, виробничих, трудових, фінансових науково-технічних ресурсів. За об'єктом прогнозування вирізняють прогнози ресурсів ; прогнози розвитку економіки; прогнози суспільних потреб. Залежно від рівня агрегування показників прогнози класифікуються на макроекономічні, макроструктурні, галузеві, регіональні. За ознакою відношення до об'єкту прогнозування прогнози бувають активними і пасивними. Активні прогнози містять якісну оцінку виявлених тенденцій та передбачають систему управлінських дій з метою досягнення прогнозованого стану об'єкта. Пасивні прогнози враховують складені в минулому закономірності розвитку об'єкта і не передбачають активних дій з боку державних органів управління по їх зміні.

За функціональною ознакою прогнози поділяються на два типи пошукові і нормативні. Пошукові прогнози базуються на умовному продовженні в майбутньому складеної в минулому тенденції розвитку без огляду на чинники, які здатні змінити ці тенденції. Нормативні прогнози розробляються на підставі заздалегідь визначеної мети (цілі, нормативу). Їхнє розроблення спирається на принцип цілеспрямованості і пов'язане з управлінськими аспектами прогнозування. За своєю суттю вони є активними прогнозами.

За ступінню обґрунтованості доказів і використання вихідної інформації прогнози бувають інтуїтивні (складені на основі інтуїції прогнозиста і не усвідомленні методів і принципів прогнозування ) та логічні ( складені на основі логічних і теоретичних обґрунтувань вихідних принципів прогнозування і способів оцінки результатів прогнозування). За часовим горизонтом (часом випередження) прогнози класифікуються як оперативні, короткострокові, середньострокові та довгострокові (далекострокові). Зазначені прогнози відрізняються один від одного не тільки тривалістю прогнозного горизонту, а й характером прогнозної інформації (кількісна чи якісна) та гіпотезою про можливість зміни певних тенденцій в межах прогнозного горизонту.

В залежності від сценарію (умов) розвитку економіки, які закладаються в прогноз розрізняють оптимістичні (максимальні), песимістичні (мінімальні) та реалістичні (помірні) прогнози. Вибору варіанту прогнозу (сценарного розвитку) передують гіпотези про сталий розвиток, активне державне втручання, перешкоди (зовнішні і внутрішні). Оптимістичний варіант прогнозних розрахунків будується за умови, що уряд здійснюватиме активні дії щодо реформування економіки, її стабілізації та забезпечення економічного зростання, песимістичний варіант прогнозів передбачає погіршення вихідних умов функціонування об'єкта, а реалістичний варіант відповідає сценарію розвитку економіки, при якому всі основні тенденції в ретроспективі зберігатимуться на весь перспективний період.

За іншими частковими класифікаційними ознаками прогнози поділяються а) за ступенем контролю за змінними величинами - на контрольовані і неконтрольовані; б) за умови настання події - на умовні і безумовні; в) від кількості об'єктів, які розглядаються - на одиничні і множинні; г) за метою прогнозування - на конфірмативні і планіфікаційні. Конфірмативні мають за мету довести чи спростувати те чи інше уявлення про об'єкт, а планіфікаційні - створити фундамент (основу) для розроблення планових показників. д) від кількості об'єктів, які розглядаються - розрізняють одиничні і множинні прогнози.

Під методами соціально-економічного прогнозування розуміють сукупність прийомів, оцінок та способів дослідження соціально-економічних процесів, які дають змогу на основі аналізу минулих (ретроспективних) внутрішніх і зовнішніх зв'язків в системі або їх змін винести судження про можливий (ймовірний) її розвиток в майбутньому.

Вибір методу прогнозування ґрунтується, насамперед, на необхідності забезпечити функціональну повноту, достовірність і точність прогнозу, а також, на необхідність зменшити затрати часу і грошові засоби на здійснення процесу прогнозування соціально-економічного розвитку.

В систему методів, що використовуються в прогнозування соціально-економічного розвитку, закладаються певні класифікаційні ознаки. Найбільш розповсюдженою є ступінь формалізації, за якою методи прогнозування поділяються на інтуїтивні і формалізовані. Другою класифікаційною ознакою можна назвати загальний принцип дії методів прогнозування (тут розрізняють експертні, фактографічні і комбіновані методи); третьою - спосіб отримання прогнозної інформації, за якою методи прогнозування поділяються на статистичні, експертних оцінок, моделювання.

Експертні методи прогнозування застосовуються в тих випадках, коли інформаційний масив, який характеризує розвиток об'єкта в минулому, недостатній або ж відсутній. Експертні методи ґрунтуються на використанні оцінки (інтуїції) спеціалістів-експертів щодо перспектив розвитку об'єкта в майбутньому.

За принципом дії експертні методи поділяють на а) методи індивідуальної експертної оцінки (МІЕО) та б) методи колективної експертної оцінки (МКЕО).

Методи індивідуальної експертної оцінки включають методи прогнозування, засновані на використанні в якості джерела інформації, судження (оцінку) одного або декількох спеціалістів-експертів. При цьому, експерти повинні бути компетентними в сфері діяльності, що підлягає прогнозуванню. До МІЕО відносять анкетування, аналітичні і доповідні записки, методи написання сценарію, морфологічний аналіз, інтерв'ю, дискусії, психоінтелектуальна генерація ідей.

Методи індивідуальної експертної оцінки є поки що найбільш доступними, але не найбільш достовірними способами розроблення прогнозу через значну суб'єктивність і залежність від професіоналізму і компетентності експерта. Використання методів колективних експертних оцінок (МКЕО) є спробою підвищити ступінь об'єктивності думок експертів, збільшити достовірність групового обговорення.

МКЕО - це методи, що ґрунтуються на виявленні узагальненої об'єктивної оцінки експертної групи шляхом оброблення індивідуальних незалежних оцінок, винесених експертами, які входять в цю групу. МКЕО можуть здійснюватися шляхом як безпосереднього (опитування) так і опосередкованого (анкетування) контакту з експертами. В групі опосередкованих методів при формуванні судження експерт підпадає під активні дії, які стимулюють його до прийняття найбільш обґрунтованих і найбільш вірогідних рішень. Характерними представниками цієї групи є методи експертних комісій, методи колективної генерації ідей, методи круглого столу. Опосередковані методи забезпечують анонімність експертів, що дає змогу обґрунтовувати своє судження і не узгоджувати його з раніше висунутими. При цьому узгодженість суджень і думок досягається шляхом багатоетапного анкетування експертів. До таких методів відносять метод “Дельфі”, евристичне прогнозування, синоптичні методи, матричні моделі.

Фактографічні методи використовуються тоді, коли інформаційна база про минулий розвиток об'єкта є достатньою і в повному обсязі. В якості інформаційної бази використовуються факти, які дійсно мали місце і зафіксовані на будь-якому носії інформації і мають як кількісний так і якісний характер. Фактографічні методи включають статистичні методи; методи аналогії; методи прогнозного моделювання.

Статистичні методи ґрунтуються на аналізі часових динамічних рядів, які дозволяють окреслити загальні тенденції у розвитку об'єкта. Виділяють динамічні ряди а) з стійкою тенденцією (трендом); б) з нестійкою тенденцією; в) з відсутньою тенденцією.

При прогнозуванні показників з стійкою тенденцією використовують наступні методи математичної статистики: прогнозної ектраполяції; ковзної (плавної ї) середньої ковзної; методи найменших квадратів; адаптивного і експоненціального згладжування; гармонійних ваг.

Для прогнозування динамічних рядів з нестійкою та відсутньою тенденцією найбільш доцільними є методи кореляційно-регресійного аналізу; ймовірного моделювання; ланцюгів Маркова; методи на основі функцій з гнучкою структурою.

Методи аналогій полягають у перенесенні раніше складеної моделі розвитку об'єкта-аналога на прогнозований об'єкт. Використовується у випадку, коли об'єкт прогнозування розглядається як фізична і повномасштабна модель об'єкту-аналога, а цілі і завдання прогнозування відповідають цілям і завданням розвитку об'єкта-аналога. Найбільш використовуваними методами аналогії в прогнозуванні економічного і соціального розвитку є математична , історична та структурна аналогія.

Методи прогнозного моделювання полягають у побудові умовного зображення об'єкта прогнозування, що відбиває його характеристики в реальному середовищі і які є істотно важливими для цілі прогнозування. В прогнозуванні модель замінює неіснуючий об'єкт, а тому її призначення полягає в тому, щоб побудувати можливе інформаційне зображення прогнозованого об'єкта і процесів, що в ньому відбуваються. Модель при прогнозуванні стає єдиним інструментом перевірки концепції майбутнього на допущення і визначення меж можливих траєкторій розвитку, тобто модель зв'язує інформаційне зображення сучасного з теоретичним відображенням майбутнього. Моделювання широко використовується для побудови імітаційних моделей в економіці (структури, взаємозв'язків, пропорцій, збалансованості ). В практиці СЕП найчастіше використовують наступні типи моделей: структурні; імітаційні; сітьові; статистичні; економіко-математичні; факторні; економетричні.

Вивчення процесу державного прогнозування слід розпочати з визначення сутності та організаційних засад розроблення Державного прогнозу соціально-економічного розвитку України. Державне прогнозування є науково-обгрунтованим передбаченням напрямків розвитку країни, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і термінів досягнення параметрів економічного розвитку.

Учасниками державного прогнозування в Україні згідно чинного законодавства визначені - органи державної влади, які розробляють, затверджують і реалізують прогнозні документи СЕР, а саме Кабінет Міністрів України; Міністерство економіки, інші центральні органи виконавчої влади; Рада міністрів АР Крим; місцеві державні адміністрації; органи місцевого самоврядування. В систему повноважень суб'єктів Державного прогнозування входять:

організація підготовки до складання Державного прогнозу;

визначення структури прогнозних документів, термінів і порядку їхнього розроблення;

визначення відповідальних виконавців прогнозних документів;

здійснення організаційно-методичного керівництва та координація підготовки прогнозів на різних рівнях державного управління економікою;

погодження прогнозних розрахунків, зроблених на різних рівнях управління;

контроль за виконанням управлінських заходів щодо досягнення прогнозованого стану соціально-економічного розвитку.

Система прогнозних документів соціально-економічного розвитку складається з а) прогнозів соціально-економічного розвитку на середньо-та короткостроковий періоди; б) прогнози соціально-економічного розвитку АР Крим, областей, районів та міст на середньо- та короткостроковий періоди; в) прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньо- та короткостроковий періоди.

Укрупнена структура Державного прогнозу соціально-економічного розвитку Україна на середньо-та короткостроковий періоди складається з таких основних розділів:

Припущення щодо зовнішньої економічної ситуації та внутрішньої економічної політики (сценарні варіанти).

Аналіз економічного і соціального розвитку країни за минулий період.

Прогнозні макроекономічні показники і пропорції.

Висновки щодо основних тенденцій розвитку економіки на прогнозний період.

Пропозиції щодо визначення напрямків економічної і соціальної політики на прогнозний період.

Умови реалізації прогнозу. (ризики реалізації прогнозних показників).

Порядок і терміни складання прогнозу соціально-економічного розвитку України встановлюються на основі рішення КМУ або уповноваженого економічного органу. Організаційно-методичне забезпечення розробки прогнозів здійснює Міністерство економічного розвитку і торгівлі разом з Інститутом економічного і соціального прогнозування при НАН України, іншими структурами (центром експертних оцінок, аналізу і прогнозування при КМУ, відповідним департаментом в Мінекономіки).

Прогноз економічного і соціального розвитку України на 2016-2019 роки був схвалений постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.2015 р. № 558 “Про схвалення Прогнозу економічного і соціального розвитку України на 2016 рік та основних макропоказників економічного і соціального розвитку України на 2017-2019 роки”.

Прогнозні розрахунки на 2016-2019 роки враховують складну поточну ситуацію, ряд припущень щодо зовнішньої кон'юнктури та внутрішніх умов розвитку економіки.

За підсумками І півріччя має місце:

падіння ВВП, яке за оцінками Мінекономрозвитку становить 15,9%,

падіння промисловості - на 20,5%,

зменшення обсягів виробництва у сільському господарстві - на 9,3%,

зростання споживчих цін - на 39,3% (липень до грудня),

скорочення обсягів експорту товарів - на 35,4% (в тому числі до РФ - у 2,2 рази),

падіння реальної заробітної плати - на 23,9%.

Найбільше у 2015 році економіка України страждає від геополітичного конфлікту. Перепонами на шляху розвитку стали:

(1) руйнування виробничих потужностей та транспортної інфраструктури на території військового конфлікту,

(2) втрата міжгалузевих та логістичних зв'язків у регіональному та зовнішньоекономічному просторі,

(3) ускладнення міжнародних відносин із країною-основним торгівельним партером (РФ),

(4) недоступність енергетичної сировини (вугілля),

(5) суттєве зростання інвестиційних ризиків та негативних очікувань населення.

Але також значний негативний вплив на економіку України у 2015 році справляють і накопичені системні диспропорції, наслідками яких стали девальваційні та інфляційні шоки.

В той же час в останні місяці ситуація в економіці стабілізувалась і очікується позитивна тенденція до пожвавлення економічної активності у ІІ півріччі 2015 року. Як наслідок, падіння ВВП за підсумками року уповільниться до 8,9%, а інфляція очікується на рівні 45,8 відсотка (грудень до грудня).

Прогноз на 2016-2019 роки розроблено за двома сценаріями.

Макропараметри сценарію 1 узгоджені з МВФ, і передбачають успішну реалізацію економічної програми, яку запроваджуватиме Уряд України за підтримки МВФ та інших міжнародних партнерів.

Сценарій 2, відповідно до рекомендацій МВФ, передбачає більш песимістичний розвиток порівняно із сценарієм 1, з огляду на те, що економічні реформи реалізуються на тлі ряду суттєвих викликів та ризиків. У зв'язку з цим відновлення зростання може зайняти більше часу та виявитися менш вираженим.

Так:

сценарій 1 передбачає зростання ВВП у 2016 році - на рівні 2%, сценарій 2 - падіння ВВП на 0,3%;

номінальний ВВП прогнозується в обсязі 2 262 млрд.грн. та 2 245,7 млрд.грн. відповідно;

інфляція на рівні 12 та 14,7% відповідно (грудень до грудня).

Основними факторами росту за сценарієм 1 будуть інвестиційний попит та експорт. Рушієм відновлення інвестиційного попиту буде збереження макроекономічної стабільності, отримання міжнародної допомоги для реалізації інфраструктурних проектів та відбудови постраждалих територій. Активізація експорту відбудеться за рахунок використання девальваційних переваг, відкриття для України європейських ринків наближення вітчизняного законодавства до норм ЄС.

За сценарієм 2 вплив експорту та інвестиційного попиту прогнозується позитивним, у зв'язку із необхідністю вирішення питань відбудови постраждалих територій, у тому числі за рахунок донорської допомоги, але суттєво меншим. Разом з тим не очікується зростання кінцевих споживчих витрат населення та сектору загальнодержавного управління.

Також у проекті постанови представлено прогноз основних макропоказників на 2017 - 2019 роки.

З метою мінімізації бюджетних ризиків прогноз на середньострокову перспективу представляє не максимально досяжні орієнтири за умов успішної реалізації політики реформування, а консервативні орієнтири, відповідно до яких за сценарієм 1 ВВП зростатиме в середньому протягом 2017-2019 років на 3,8 % щороку, за сценарієм 2 - на 2,3 %.

4.2 Програмування національної економіки

Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм. Головними завданнями програмування є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання її розвитку. Мета державного програмування досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки.

Програмування, як форма державного регулювання, мас такі специфічні особливості:

1)втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коректує цей процес;

програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише спрямовує їхню діяльність;

основою програмування є структурне регулювання;

програмування як форма впливу на економіку, є системним і комплексним.

Особливе місце в системі державних програм посідають цільові комплекси програми. Згідно Закону України “Про державні цільові програми” Державна цільова програма - це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Метою розроблення державних цільових програм (ДЦП) є сприяння реалізації державної політики на пріоритетних напрямах розвитку держави, окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць; забезпечення концентрації фінансових, матеріально-технічних, інших ресурсів, виробничого та науково-технічного потенціалу, а також координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій для розв'язання найважливіших проблем.

Державні цільові програми поділяються на:

1) загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля (далі - загальнодержавні програми) - це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

2) інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

За своєю спрямованістю державні цільові програми поділяються на:

економічні, що спрямовані на розв'язання комплексних галузевих і міжгалузевих проблем виробництва, підвищення його ефективності та якісних характеристик, забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв, розвиток виробничої кооперації;

наукові, метою яких є забезпечення виконання фундаментальних досліджень у галузі природничих, суспільних і технічних наук;

науково-технічні, що розробляються для розв'язання найважливіших науково-технічних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукомісткої та конкурентоспроможної продукції;

соціальні, що передбачають розв'язання проблем підвищення рівня та якості життя, проблем безробіття, посилення соціального захисту населення, поліпшення умов праці, розвиток охорони здоров'я та освіти;

національно-культурні, спрямовані на розв'язання проблем національно-культурного розвитку, збереження національно-культурної спадщини, задоволення інтелектуальних та духовних потреб людини;

екологічні, метою яких є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків;

оборонні, що розробляються з метою посилення обороноздатності держави;

правоохоронні, спрямовані на забезпечення правоохоронної діяльності, боротьби із злочинністю та державної безпеки.

Державні цільові програми можуть бути спрямовані на розв'язання інших проблем, у тому числі регіонального розвитку, що мають державне значення.

Заходи, завдання та показники державних цільових програм:

А) включаються до відповідних розділів Державної програми економічного і соціального розвитку України на відповідний рік;

Б) враховуються під час складення проекту Державного бюджету України на відповідний рік шляхом визначення головними розпорядниками бюджетних коштів обсягів видатків на їх реалізацію у складі бюджетних програм та включення центральним органом виконавчої влади з питань фінансів відповідних бюджетних запитів до пропозицій проекту Державного бюджету України.

Перелік державних цільових програм, які планується виконати у відповідному році з використанням коштів Державного бюджету України, подається на розгляд Верховної Ради України у складі проекту Державної програми економічного і соціального розвитку України та разом із проектом закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Основними стадіями розроблення та виконання державної цільової програми є:

ініціювання розроблення державної цільової програми, розроблення та громадське обговорення концепції програми; (КМУ, Центральні органи виконавчої влади, НБУ, Національна Академія наук України, ВР АР Крим, обласні Київська та Севастопольська міські державні адміністрації);

схвалення концепції програми та прийняття рішення щодо розроблення проекту програми, визначення державного замовника та строків її розроблення; (КМУ розглядає концепцію ДЦП та у разі її схвалення приймає рішення щодо розроблення проекту програми, визначає державних замовників та строки її розроблення.)

розроблення проекту програми - визначення заходів і завдань, що пропонуються для включення до неї, а також обсягів і джерел фінансування;

державна експертиза проекту програми;

погодження та затвердження програми; (Загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля за поданням КМУ затверджуються законом. Інші ДЦП - за поданням державних замовників затверджуються КМУ);

проведення конкурсного відбору виконавців заходів і завдань програми;

ДЦП виконується шляхом здійснення її заходів і завдань органами державної влади, а також виконавцями, передбаченими програмою. Виконавцями ДЦП можуть бути підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що визначаються державним замовником для виконання заходів і завдань програми на конкурсних засадах.);

організація виконання заходів і завдань програми, здійснення контролю за їх виконанням;

підготовка та оцінка щорічних звітів про результати виконання програми, а в разі потреби - проміжних звітів;

підготовка та опублікування в офіційних друкованих виданнях заключного звіту про результати виконання програми.

Зокрема, проект державної цільової програми повинен містити:

паспорт програми - стислий виклад основних даних (назва, рішення про розроблення, відомості про державного замовника та відповідальних виконавців програми, строк виконання, обсяги та джерела фінансування);

визначення мети програми;

обґрунтування шляхів і засобів розв'язання проблеми, а також необхідності фінансування за рахунок коштів Державного бюджету України;

перелік заходів і завдань з визначенням виконавців, строків виконання (в цілому і поетапно), обсягів та джерел фінансування (з розбивкою за роками);

розрахунок очікуваних результатів (економічних, соціальних, екологічних тощо) виконання програми та її ефективності;

розрахунок обсягів та визначення джерел фінансування програми, у тому числі за рахунок коштів Державного бюджету України (з розбивкою за роками).

Проект державної цільової програми підлягає обов'язковій державній експертизі, що проводиться відповідно до закону.

Розроблення та виконання ДЦП здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, а також інших джерел, передбачених законом.

Для розробки й обґрунтування різних варіантів ЦКП доцільно використовувати методи економічного аналізу; методи структурного аналізу, тобто методи формування варіантів задоволення потреб народного господарства в продукції; балансові методи; методи обґрунтування рівня розвитку виробництва й основних показників за факторами впливу.

4.3 Макроекономічне планування

Одним із основних засобів формування та реалізації стратегії економічного і соціального розвитку держави, а також обґрунтування механізмів державного регулювання економіки є макроекономічне планування.

Відповідно, в процесі вивчення теми студенти повинні зосередити увагу на визначенні сутності та місця планування в загальній системі функцій менеджменту на всіх рівнях державної влади. Адже планування - це специфічна управлінська функція, спрямована на визначення цілей розвитку, здійснення заходів управлінського впливу, а також на вироблення шляхів досягнення поставлених цілей.

Вивчаючи дану тему, студенти повинні уяснити, що в умовах, коли ринковий механізм саморегулювання не спрацьовує достатньо ефективно, або не в змозі вирішити актуальні проблеми економічного, соціального та екологічного розвитку, макроекономічне планування як функція державного регулювання економіки є об'єктивно визначеним. Слід наголосити, що макроекономічне планування широко використовується в регулюванні розвитку як країн з перехідною економікою, так і країн з розвиненою ринковою економікою.

Зокрема світова практика виробила такі основні форми макроекономічного планування:

- директивне планування, яке здійснювалось в країнах командно-адміністративного типу економіки і розглядалось як форма прояву прямого, жорсткого втручання держави в економіку, для якої характерна чітка регламентація діяльності товаровиробників; централізований розподіл ресурсів; прикріплення виробників до постачальників; абсолютизація державної форми власності; неврахування економічних законів та змін народногосподарської кон'юнктури в процесі формування і реалізації показників плану;

- індикативне планування, яке застосовується в країнах Західної та Північної Європи, США, Канаді, Японії, Південній Кореї, Східноєвропейських країнах та в сучасних умовах в Україні. За своєю суттю індикативний план має інформаційний та рекомендаційний характер, і розглядається як форма непрямого втручання держави в економіку. В процесі індикативного макроекономічного планування уряд впливає на розвиток національної економіки не шляхом вказівок і затвердження директивних обов'язкових завдань для товаровиробників, а за допомогою координації та регулювання діяльності суб'єктів ринку і забезпечення їх інформацією;

- стратегічне планування (здійснюється в країнах Європейського Союзу, США, Канаді, з останніх років і в Україні) - розглядається як системний спосіб управління змінами, процес визначення стратегічних цілей і здійснення найбільш важливих дій, вивчення сильних та слабких сторін, потенційних загроз та можливостей розвитку. Стратегічне планування забезпечує виживання економічної одиниці будь-якого рівня на динамічному ринку шляхом виявлення та утворення довготермінової стійкої відповідності між цілями системи, її ринковими шансами та внутрішнім потенціалом.

Вивчаючи особливості макроекономічного індикативного планування в Україні студенти повинні засвоїти сутність індикативного планування, яке полягає в тому, що держава діє на суб'єктів ринку не через введення обов'язкових планових завдань зверху - до низу, а шляхом інформування їх про тенденції розвитку національної економіки, а також про наміри уряду щодо перспектив та напрямів розвитку держави; або шляхом розробки рекомендацій суб'єктам ринку щодо організації їх діяльності, щодо напрямів інвестування, які б відповідали намірам уряду.

В Україні індикативне планування носить інформаційний та рекомендаційний характер, який забезпечується через державні замовлення і контракти; через бюджетне фінансування, надання державних кредитів у вигляді централізованого інвестування і фінансування пріоритетних галузей та виробництв, через розробку та реалізацію державних програм, застосування стимулюючих інструментів фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, структурно-інвестиційної політики тощо.

Метою індикативного планування є - реалізація цілей державного впливу на соціально-економічний розвиток.

Головним призначенням макроекономічного індикативного плану визначається розробка, обґрунтування і вжиття заходів щодо державного регулювання соціально-економічного розвитку.

В процесі вивчення теми студенти повинні звернути увагу на те, що індикативний план соціально-економічного розвитку держави - це організаційно-економічний інструмент втілення економічної політики держави у практику діяльності суб'єктів господарювання, який ґрунтується на системі економічних, науково-технічних і соціальних прогнозів, має орієнтувальний, рекомендаційний характер і є основою для вироблення регуляторів ринку.

Характерні риси макроекономічного індикативного плану:

основні завдання, які містяться в індикативному плані, не є обов'язковими для виконання, вони є орієнтирами, мають рекомендаційний характер, в основному мають безадресний характер (крім директивних показників);

є можливість коригувати показники плану в залежності від зміни народногосподарської кон'юнктури;

в структурі індикативного плану виділяють показники-пріоритети, тобто галузі, виробництва, напрямки діяльності, які будуть мати максимальну державну підтримку;

в плані виділяють показники-індикатори, тобто показники, які характеризують стан розвитку національної економіки (такі як макроекономічні та макроструктурні показники, рівень цін, рівень зайнятості, валютний курс, платіжний баланс);

в плані виділяють показники-регулятори, тобто, засоби реалізації планових завдань (обсяги державних контрактів, ставки податків, мита, ліміти, квоти, обсяги фінансування та асигнування з держбюджету, показники цільових комплексних програм; соціально-економічні норми і нормативи тощо);

індикативний план розробляється на всіх рівнях державного регулювання економіки: макроекономічному; галузевому; регіональному та мікрорівні.

Вивчаючи дану тему студенти повинні зосередитись на сутності методології індикативного планування як системи основних принципів, вимог та методів розробки індикативного плану. В методології розкривається: система показників; структура індикативного плану; важелі або регулятори, які застосовує держава для реалізації індикативного плану; основні баланси; методи розрахунку основних показників та балансових розрахунків.

Принципи методології макроекономічного планування: системності, комплексності, принцип поєднання інтересів держави, галузей, регіонів, окремих підприємств; принцип порівняння витрат і доходів (результату і затрат); поєднання елементів регулювання і саморегулювання ринку; принцип безперервності та альтернативності планування.

...