Підвищення ефективності використання земель сільськогосподарських підприємств

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Пояснювальна записка

до дипломної роботи

на тему: «Підвищення ефективності використання земель сільськогосподарських підприємств»

Київ - 2015

ВСТУП

Актуальність теми. Земля є головним національним багатством народу України. В сільському господарстві земля також виступає в якості основного засобу виробництва. Від того, як і яким чином використовується сільськогосподарські угіддя багато в чому залежить рівень добробуту не тільки нині живущих поколінь, а і майбутніх. Саме тому держава повинна створити такі умови для використання сільськогосподарських земель, які б забезпечували не тільки ефективне їх використання, а і підтримку природних властивостей, соціальну справедливість та добробут сільських мешканців. При подібній поставці питання мова фактично їх про формування сталого розвитку в використанні сільськогосподарських земель.

Проблема сталого розвитку, охорони земель та соціальних відносин на селі підіймались в роботах : В.А. Борисової, О.І. Гуторова, І.І Лукінова, М.Й. Маліка, Л.Г. Мельника, В.Я. Меселя-Веселяка, Л.І. Михайлової, О.В. Ульянченко, О.Л. Попової, П.Т. Саблука, О.В. Олійника, Т.І. Олійник, Б.Й. Пасхавера, О.В. Шубравської, М.А. Хвесика, В.В. Юрчишина, К.І. Якуби. Серед вітчизняних учених-аграрників дослідженню питань формування та підвищення ефективності використання земель сільськогосподарських підприємств присвячені праці: В. Будзяк, Г. Гуцуляка, Б. Данилишина, Д. Добряка, С. Кваши, І.М. Кошкалда, А. Мартина, А.Москаленка, Л. Новаковського, Б. Пасхавера, СА. Третяка, М. Федорова, М. Хвесика та інші. та ін. аграрний економічний диверсифікація земля

Водночас недостатньо опрацьованими залишаються питання щодо розробки механізмів формування ефективності використання сільськогосподарських угідь за умов формування сталого розвитку сільськогосподарських підприємств, розробці державного механізму впливу на збереження родючості грнутів, факторам соціального розвитку сільських територій. Усе зазначене обумовило вибір теми, формулювання мети і завдань дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є обґрунтування теоретико-методичних засад та формування практичних рекомендацій з підвищення ефективності використання земель сільськогосподарських підприємств в умовах сталого розвитку.

Об'єктом дослідження є ефективність використання земель сільськогосподарських підприємств за умов сталого розвитку.

Предметом дослідження є сукупність теоретичних, методичних та практичних засад підвищення ефективності використання земель сільськогосподарських підприємств в умовах сталого розвитку.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання економічних явищ і процесів, базові положення економічної теорії, праці вітчизняних і зарубіжних учених з питань сталого розвитку, землекористування аграрних підприємства, законодавчі та нормативні акти.



1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ЕФЕКТИВНОГО ВИКОРИСТАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В УМОВАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

• 1.1 Теоретичні основи та принципи ефективного землекористування

В сьогоднішніх умовах ефективність діяльності підприємства є запорукою його стратегічного виживання в ринковій економіці. Тому нами було вирішено розпочати розгляд проблеми ефективності використання земель сільськогосподарського виробництва саме з питання поняття категорії «економічна ефективність».

Слід відмітити, що поняття «ефекту» та «ефективності» є центральним елементом економічної науки. Проблемам оцінки ефективності сільськогосподарського виробництва присвячені наукові праці В.Г. Андрійчука, О.І. Гуторова, М.В. Калінчика, І.І. Лукінова, М.Й. Маліка, В.Я. Месель-Веселяка, О.В. Олійника, П.Т. Саблука, О.В. Ульянченка, В.Й. Шияна, та інших вчених аграрників

При визначенні суті ефективності виробництва є необхідним розрізняти терміни «ефект» і «ефективність». Ефект (від лат. effectus - результат, дія) у буквальному розумінні означає результат будь-якого процесу. Тому дуже часто категорію «ефективність» трактують як «результативність». Зокрема такий підхід простежується у визначеннях В.І. Мацибори В.П. Мертенса П.П. Руснака.

В зазначених роботах, як правило, підкреслюється, що ефективність - це узагальнююча економічна категорія, якісна характеристика якої відображена у високій результативності використання живої й уречевленої праці. Під ефективністю виробництва, при цьому розуміють результат, що вимірюється співвідношенням між отриманим результатом і витраченими на його досягнення ресурсами. В якості ресурсів можуть виступати як поточні витрати, так і залучені активи та капітал.

На думку відомих авторів підручника «Економікс» К. Макконнелла та С. Брю економічна ефективність охоплює співвідношення "витрати - випуск", характеризуючи зв'язок між кількістю обмежених ресурсів виробництва та отриманим у процесі нього кількісно вимірюваним результатом - продуктом.

Загального визнання набула «формула економічної ефективності», згідно з якою «чисельником» є результат (ефект) виробництва, а «знаменником» - ресурси (витрати) для його одержання. При цьому відсутня єдность серед економістів відносно того, що прийняти за «чисельник», тобто який саме показник може найкращим чином характеризувати цю ефективність.

Розгляд поняття "ефективність" в значенні результативності є характерним для більшості зарубіжних вчених, проте частина авторів розглядає ефективність як внутрішній параметр функціонування підприємства, а частина як зовнішнє поняття, прив'язане до ринку ресурсів, товарів і т. ін. Так, колектив зарубіжних авторів М. Х. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі вважають, що ефективність характеризується співвідношенням між обсягом виробництва продукції і необхідними для її виготовлення ресурсами, тобто визначається як внутрішній параметр функціонування підприємства, віддзеркалюючи ефективність використання ресурсів . В той час як Х. Лібенштайн, С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі оцінюють ефективність, як зовнішнє поняття. Американський економіст Х. Лібенштайн ввів X-ефективність в економіці - концепція ефективності функціонування підприємства. Функціонування підприємства вважають Х-ефективним, якщо воно виробляє (реалізує) за наявних ресурсів і найкращою з доступних технологій максимально можливий об'єм продукції .

Подальший розвиток підходу до розгляду ефективності з точки зору досягнення мети отримав в ряді робіт зарубіжних авторів. Так, Хан Д. розглядає «ефективність» як вміння правильно робити намічене , Друкер П. вважає, що результативність є наслідком певних процесів, виконання функцій, завдань, досягнення цілей, а ефективність - наслідком правильності таких дій проте як перше поняття, так і друге є однаково важливими . А.Д. Виварец, Л.В. Дістергефт стверджують, що у найбільш загальному сенсі, ефективність будь-якого процесу, будь-якого виду діяльності характеризує ступінь досягнення поставленої мети . Е. Долан визначає «ефективність» як вибір вірних цілей, на яких фокусується вся енергія підприємства . Також з позиції досягнення мети «ефективність» розглядає Ю.П. Сурмін, який визначає ефективність як показник успішності функціонування системи для досягнення встановлених цілей .

Важлива роль у вивченні питання ефективності належить В. Паретто ]. Згідно із запропонованою ним теорією граничної межі виробничих можливостей сільськогосподарське підприємство буде ефективне за таких умов: по-перше, виробництво будь-якої продукції не може зростати без збільшення одного чи кількох факторів виробництва або зменшення виробництва інших продуктів; по-друге, жоден із факторів виробництва не може зменшитися без зменшення обсягу виробництва одного або кількох продуктів, або збільшення інших факторів.

С. Мочерний визначає ефективність як здатність приносити ефект, характеристику результативності процесу або проекту. Для оцінювання ефективності розраховують співвідношення результату до витрат, які було здійснено для отримання результату. Для визначення поняття ефективність, важливим є твердження про те, що ефективність виступає в якості категорії, яка характеризує причино-наслідкові зв'язки у системі, а тому може виступати в якості параметру, що описує здатність системи приносити очікуваний результат. В цьому разі результат ототожнюється з ефектом, а витрати характеризують «ціну» результату . Такого визначення ефективності дотримується А. Шеремет , визначаючи ефективність економічних процесів через порівняння результатів та витрат. Подібну думку мають і вчені Б. Жнякін та В. Краснова , які розглядають ефективність як співвідношення результату (ефекту) та витрат, що викликали цей ефект. Однак, це є тільки одним із способів розрахунку ефективності, який не враховує її економічної сутності. І. Бланк представляє ефективність як співвідношення показників результату (ефекту) і витрат (суми ресурсів, які використані для його досягнення) [ , с. 383].

Якщо звернутись до більш детального розгляду самої категорії «ефективність», то в першу чергу необхідно послатись на думку академіка НААН Андрійчука В.Г. В підручнику «Економіка підприємств агропромислового комплексу» він додає наступне її визначення: «…результативність певного процесу, дії, що вимірюється співвідношенням між отриманим результатом і витратами (ресурсами), що його спричинили. [ , с.440]. При цьому підкреслюється багатогранність вияву даної категорії, що пов'язано з існуванням багатьох видів ефекту та різноманітністю витрат (ресурсів), що їх спричинили. Далі автор наводить визначення саме економічної ефективності як зіставлення ефекту, отриманого саме від економічної діяльності з витраченими на його одержання економічними ресурсами, що є обмеженими і вимагають постійного відновлення.

Також Андрійчук В. Г. пропонує виділяти наступні види ефективності:

1. технологічна;

2. економічна;

3. соціальна;

4. екологічна [Там само, с.441].

Технологічна ефективність при цьому трактується як є результатом взаємодії факторів виробництва з живими організмами, які використовуються в сільськогосподарському виробництві. Кількісно вона виражається через урожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тварин.

Теремець Л.А. визначає технологічну ефективність як рівень використання земель в процесі виробництва, головним критерієм якого є науково-обґрунтована система ведення сільського господарства. Іншими словами, критерій ефективності оцінюється: 1) через максимізацію виробництва при певному об'єму земельних ресурсів; 2) через мінімізацію кількості земельних ресурсів, що забезпечують за- даний об'єм виробництва. Соціальну ефективність використання земель, з її точки зору, слід розглядати як відношення отриманих позитивних соціальних результатів до витрат, що використовувалися на досягнення стратегічних цілей соціально-політичної системи та реалізації загальнодержавних, галузевих та індивідуальних інтересів. Показники цього виду ефективності враховують соціально-економічні наслідки з реформування земельних відносин, прийнятих законів і норм, управлінських рішень різного рівня. При неможливості виконання кількісної оцінки ефекту потрібно проводити якісну оцінку їх впливу..

Соціальна ефективність відповідно знаходить своє відображення у таких соціальних пріоритетах:

· рівень заробітної плати та динаміка її підвищення;

· соціальні виплати на відпочинок, оздоровлення, організацію дозвілля;

· покращення умов праці і скорочення тривалості робочого дня без зменшення заробітної плати;

· ліквідація важкої і непрестижної ручної праці, підвищення рівня безпеки працівників, запобігання професійним захворюванням;

· створення умов для підвищення освіти і професійного зростання працівників, поліпшення професійної підготовки персоналу;

· поліпшення побутових умов трудового колективу [30, с.442].

Необхідно також враховувати, що земля в сільському господарстві виступає і як засіб виробництва, і як природне середовище, а з урахуванням соціальної її значимості - і як базис для життя людей. Тобто одночасно може бути і об'єктом, і суб'єктом забруднення .

Нарешті, третій вид ефективності - екологічну ефективність Андрійчук В.Г. трактує, як результат здійснення додаткових вкладень екологічного спрямування, джерелами яких виступає, за аналогією з соціальною ефективністю, економічний ефект, створений у ході економічної діяльності підприємств.

На думку Хвесика М.А. еколого-економічна криза, що є характерною ознакою сучасності, викликана рядом причин [ , с.120]:

· застарілою технологією виробництва та матеріально-технічної бази;

· відсутністю економічно-правового механізму стимулювання розвитку раціональних, еколого-безпечних технологій ресурсокористування;

· домінуванням підходу отримання максимального ефекту при мінімальних затратах, з неврахуванням вимог екологічної безпеки.

В сучасних умовах вважається, що основними чинниками підвищення ефективності використання землі у сільському господарстві є: продуктивність сільськогосподарського виробництва; система землеробства; родючість землі. Погіршення якісних характеристик землекористування негативно позначилось й на показниках його ефективності, зокрема спостерігається стала тенденція до зниження обсягів сільськогосподарської продукції, отриманої з оброблюваних земель у вартісному і натуральному виразі .

Ще у XVII столітті англійський філософ епохи Просвітництва Джон Локк відмічав, що “Якщо держава багата родючими землями, то інша держава, яка не має таких переваг, не зможе конкурувати з нею щодо розвитку сільського господарства. Але для того, аби використати ці переваги, необхідно усунути причини, через які сільське населення покидає село ... Бо ставка на торгівлю помилкова: - вона не сприяє багатству нації., в результаті після виграшу одних і програшу інших, загальна сума грошей остається такою ж, як і до гри” [ , с.118].

Серед заходів, які можуть покращити екологічний стан земельних ресурсів, можна назвати: розробка проектів будівництва та рекультивації протиерозійних споруд; створення лісосмуг та заліснення еродованих та деградованих земель; проведення рекультивації порушених земель; моніторинг сільськогосподарських угідь щодо забруднення важкими металами та пестицидами; вилучення малопродуктивних земель з переведенням у природні кормові угіддя і заліснення тощо. Ці та багато інших заходів щодо підвищення ефективності використання земельних ресурсів можуть бути впроваджені за умов вивчення їх якості, регіональних особливостей сільськогосподарського виробництва, економічних і правових умов господарювання . Поняття екологічної ефективності також включає в себе збереження та підвищення рівня родючості земель, що використовуються в виробництві .

Слід відмітити, що контролювати і регулювати проблеми земельної екологічної ефективності повинна держава, через проведення відповідної політики. Державна земельна політика - це діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, спрямована на раціональне використання та охорону землі, гарантування продовольчої безпеки країни і створення екологічно безпечних умов для господарської діяльності і проживання громадян держави. Державна земельна політика формується у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель, землеустрою, ведення державного земельного кадастру, плати за землю, здійснення моніторингу земель і державного контролю за використанням та охороною земель. Земельна політика держави в конкретний період її розвитку багато в чому формується під впливом загальної соціально-економічної політики і виражається в правилах розподілу й використання земельного фонду, обмеженнях і стимулах у цій галузі .

На державному рівні прийнята постанова КМУ від 11 лютого 2010 р. № 164 “Про затвердження нормативів оптимального співвідношення культур у сівозмінах у різних природно-сільськогосподарських регіонах”. Це дає змогу упорядкувати структуру посівних площ, обмежити вирощування у сівозмінах соняшнику, ріпаку, кукурудзи на зерно, які виснажують ґрунти . Практика показує, що в ряді господарств землі не використовуються і не передаються в оренду. Держава практично самоусунулася від найважливішої своєї функції - землеустрою, яке є головним механізмом у наведенні порядку на землі, вирішенні екологічних, правових, соціально-економічних, організаційно- територіальних завдань. Фінансування проектних робіт із землеустрою практично припинилося, зупинена розробка генеральних схем використання і охорони земельних ресурсів, регіональних прогнозів раціонального використання сільськогосподарських земель . Такий стан у землевпорядкуванні змусив на рівні держави прийняти постанову КМУ від 2 листопада 2011 р. №1134 “Про затвердження порядку розроблення проектів землеустрою”, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь. Згідно цього законодавчого документу з 01.01.2013 р. господарства, які мають у користуванні більше 100 га землі і в яких не виготовлений такий проект, лишаються права виробничої діяльності на землі. За порушення законодавства встановлені штрафні санкції. Однак за суб'єктивних та об'єктивних причин не врегульовано законодавчо бази роботи по виготовленню проектів землеустрою стримуються, чим завдається великої шкоди сільськогосподарському виробництву та розвитку сільських територій

Незважаючи на прийняті державні акти, основа національного багатства України - високопродуктивні сільськогосподарські землі - використовуються вкрай неефективно. Основна причина низької продуктивності сільськогосподарських угідь полягає в недостатньому технологічному й організаційному рівні землеробства. Розпочата в 1991 р. земельна реформа не доведена до кінця. Не створено систему ефективного земельного законодавства. Інфраструктура землекористування поступово погіршується і відстає від потреб реальної економіки; посівні площі сільськогосподарських культур виводяться з господарського обороту, що справляє значний вплив на скорочення валової продукції рослинництва; фізичний взаємозв'язок між виробництвом сільськогосподарської продукції і сільськогосподарськими землями свідчить, що ефективність використання сільськогосподарської землі за останні десять років є вищою в особистих підсобних господарствах населення. Однак значне розширення площ сільськогосподарської землі в особистих підсобних господарствах населення не відповідає темпам збільшення сільськогосподарської продукції; особисті підсобні господарства населення без фінансових, матеріальних, технічних та наукових ресурсів не зможуть забезпечити відповідний рівень використання аграрного земельно ресурсного потенціалу земель; реформування аграрного сектору поки що не створило кращих умов для його розвитку. Більше того, за останні десять років економічний і соціальний стан сільських товаровиробників помітно погіршився, скоротилось виробництво сільськогосподарської продукції; слід відмітити, що трансформація аграрного сектора економіки на базі зміни земельних відносин, яка проходила в умовах постійного спаду виробництва, загострення як внутрішніх, так і зовнішніх протиріч економічного і політичного характеру, не дає бажаних наслідків, що свідчить про недостатню ефективність трансформації в сільському господарстві .

Надійним напрямом підвищення економічної ефективності використання земель у ринкових умовах є перехід на принципи їх екологобезпечного використання. Безумовно, він спричинить структурну перебудову всієї системи землеробства та вимагатиме здійснення цілого комплексу заходів на національному рівні, проте ці зусилля будуть, перш за все, екологічно та соціально виправданими, а також виявлять позитивний економічний ефект і при цьому будуть сприяти підвищенню продуктивності землеробства.

На думку Добряка Д.С., основу економічного механізму екологобезпечного землекористування доцільно формувати, базуючись на:

· відповідальності за екологічну безпеку землекористування;

· стимулюванні екологобезпечного землекористування;

· фінансовому забезпеченні екологобезпечного землекористування;

· страхуванні земель під час реалізації їх екологобезпечного користування .

У ряді випадків має місце експлуатація ґрунтів без проведення заходів з охорони та відтворення їх родючості. У багатьох господарствах землеробство ведеться з повним ігноруванням закону про повернення у ґрунт поживних речовин, які винесені з урожаєм сільськогосподарських культур. Внаслідок цього, як свідчать дані агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення, кожні п'ять років ґрунти України втрачають 0,04% гумусу та по 6 мг/кг ґрунту рухомих сполук фосфору і калію .

Поряд з проблемами екологічної ефективності водночас постають питання раціонального використання земель. У нормативних документах термін «раціональне використання земель» визначене як забезпечення всіма землекористувачами в процесі виробництва максимального ефекту в здійсненні цілей землекористування з урахуванням охорони земель та оптимальної взаємодії з природними чинниками .

Г.В. Черевко та М.І. Яцків раціональне використання й охорону земель розглядають як два взаємопов'язані процеси, спрямовані на підвищення продуктивних сил землі, які передбачають:

· оптимізацію розподілу земельного фонду між галузями народного господарства і якомога ефективніше його використання в кожній із них;

· оптимізацію структури окремих видів земельних угідь (ріллі, багаторічних насаджень, сіножатей, пасовищ, лісів, земель під водою тощо) відповідно до природно-економічних зон і районів;

· розробку і впровадження раціональної системи землеробства, яка охоплює ґрунтозахисний обробіток, удобрення, вапнування кислих та гіпсування засолених і солонцюватих ґрунтів, технологію вирощування сільськогосподарських культур, систему сівозмін тощо;

· осушення заболочених і перезволожених земель та зрошення й обводнення посушливих;

· запобігання затопленню, підтопленню, заболоченню земель, погіршенню їх фізико-хімічних властивостей;

· широке використання ґрунтових мікроорганізмів для створення високородючих і стійких до ерозії ґрунтів;

· розробку і впровадження науково обґрунтованої системи луківництва;

· розробку й впровадження раціональної системи розселення, забудови сільських та міських населених пунктів, розміщення каналів для перекидання води з багатоводних у маловодні райони, великих водосховищ, шляхів сполучення, ліній електропередач, нафтогазопроводів;

· розробку і впровадження еколого-економічної оцінки земель та використання її для планування розміщення й спеціалізації сільськогосподарського виробництва, визначення обсягу державних закупівель рослинницької і тваринницької продукції, витрат на виробництво і дохідності сільськогосподарських підприємств, встановлення правильних, науково обґрунтованих цін .

Л.І. Дідковська також розглядає раціональне використання та охорону земельних ресурсів як два взаємозалежні між собою поняття. Вона вказує на те, що раціональне використання та охорона земельних ресурсів - це багатоаспектне поняття, яке уособлює в собі складну систему екологічних, економічних та соціальних заходів з оптимізації організації використання земельних ресурсів, які спрямовані на підвищення економічної ефективності та екологобезпечності землекористування за рахунок вирішення питань природоохоронного, ресурсозберігаючого, відтворювального характеру, тобто всебічної охорони грунтів і відтворення їх родючості .

Основним завданням охорони і раціонального використання земельних ресурсів є збереження і відтворення ґрунтів, їх екологічної цінності та природної якості. Вирішення цього завдання має бути здійснене за рахунок реалізації таких заходів: поетапне забезпечення відновлення екологічно збалансованого співвідношення земельних угідь за рахунок зменшення розораності земельного фонду та збільшення лісистості території; розроблення науково обґрунтованих проектів, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь; створення контурно-меліоративної системи території, яка передбачає диференційоване використання земель залежно від рельєфу, грунтовоекологічних і водоутворювальних умов; здійснення агротехнічних протиерозійних заходів із запобігання замулюванню водних джерел продуктами ерозії. Тільки планомірне і науково обґрунтоване виконання природоохоронних заходів надасть можливість відновити деградовані землі і зберегти родючі ґрунти, що сприятиме розвитку галузі .

З точки зору А.М. Третяка потрібно також звернути увагу ще на один аспект, який стосується сільськогосподарських земель. Зокрема їх використання технологічно є найбільш складним. Цей процес на практиці передбачає постійну підтримку родючості земель і функціонування відповідної землевпорядкованості (облаштованості) території .

Раціональне та ефективне використання землі означає не тільки отримання максимуму необхідної сільськогосподарської продукції, а й підвищення її родючості. У разі неправильного використання землі, порушення правил агротехніки якість земель знижується, а родючість зменшується, тому сільськогосподарські підприємства повинні вживати певні організаційно-господарські, агротехнічні, меліоративні та гідротехнічні заходи щодо стану земельних ресурсів .

Радикальна екологізація і дієва інтенсифікація агропромислового комплексу неможливі без оптимізації співвідношення земельних угідь. Слід вважати оптимальним, коли відношення нестабільних факторів (рілля, сади) до стабільних (природні кормові угіддя, ліси, лісосмуги) не перевищує одиниці. До цього співвідношення не входять урбанізовані і техногенно змінені території. Це означає, що розораність земель області не може перевищувати 40 %, а частка ріллі від площі сільськогосподарських угідь 50 % .

Р.В. Ліпський зазначає, що економічний ефект від раціонального використання ресурсного потенціалу реалізується на двох основних рівнях: - на мікрорівні - агроформування мають можливість знизити собівартість продукції, отримати відповідно вищий прибуток і за рахунок нього збільшити обсяги виробництва, вдосконалити асортимент, покращити показники якості; - на макрорівні - ефективне використання ресурсного потенціалу забезпечить підвищення конкурентоспроможності продукції, що послабить ціновий тиск на таких виробників з боку вітчизняних та іноземних конкурентів, вплине на цінове регулювання та утвердження ринкових засад функціонування сільськогосподарського виробництва .

Наведемо ще кілько підходів до визначення економічної ефективності виробництва. За думкою В. Л. Анічина економічна ефективність виражає відносну результативність і може бути визначена через корисний ефект, тобто коли абсолютний результат перевищує сукупні витрати на виробництво. Формою прояву цього ефекту є виражений в грошовому еквіваленті чистий дохід і прибуток, які й виступають головними критеріями ефективності [ , с. 31].

Як зазначає О. Г. Шпикуляк економічна ефективність виробництва виражається через результативні показники, які свідчать про кількісне та якісне співвідношення між затратами й отриманими результатами (ефектом, що визначається витратами виробництва, які в сукупності у вартісному вимірі складають ефективність) [ , с. 6].

З точки зору О. В. Олійника, В. Й. Шияна, В. В. Олійник, які розрізняють різні види ефективності, але вважать економічну ефективність найбільш взаємопов'язаною із конкурентоспроможністю, категорія ефективності свідчить про повне задоволення суспільних та особистих потреб за найбільш раціонального використання наявних ресурсів [ , с. 33]. Цю думку також доповнюють О. В. Ульянченко, Л. А. Євчук, І. В. Гуторова, які вважають, що ефективність - це результат, оцінений в статиці, тому за різних умов господарювання вона буде різною [ , с. 16]. У той же час, основним показником конкурентоспроможності Д. Г. Легеза вважає показник норми прибутку [ , с. 362], який, як зазначалося вище, багато дослідників відносять до показників економічної ефективності виробництва.

На думку професора Й.С. Завадського, ефективність аграрного сектора економіки лише на третину зумовлюється вкладеннями в техніку й устаткування, а усе інше залежить від людського чинника, інтелектуального потенціалу, кваліфікаційного рівня, здібностей керівників і спеціалістів .

О.В. Гунченко трактування економічну ефективність розглядає як процес отримання результатів від затрачених ресурсів, що характеризується окрім економічних, показниками соціальної і екологічної ефективності та перебуває під впливом дій внутрішніх та зовнішніх факторів .

Виходячи з вищевикладеного можна виділити кілько важливих позицій які обумовлюють поняття економічної ефективності. По-перше, це витрати ресурсів або капіталу. При цьому важливим є не просто понесенні витрати, а витрати які дають позивний ефект. В протилежному випадку немає сенсу говорити про ефективність діяльності. З свого боку фактори, які формують ефективність землекористування різні та чисельні. Це рівень науково-технічного прогресу, державна підтримка, економічний механізм в галуззі. Для сільського господарства важливим чинником є також дія закону спадної віддачи. Першим економістом, який фактично є автором відкриття даного закону був А. Тюрго. Він відмічав, що додатків вкладання капіталу призводять не до зростання., а до падіння рівня віддачи. Дослідження сучасних авторів також підтверджують дію даного закону в сьогоднішніх умовах в Україні .

Виходячи з цього поняття економічної ефективність використання земель слід трактувати результат приєднання до землі капіталу у різні формі з метою отримання доходу в умовах дії закону спадної віддачи та інших лімітуючих факторів зовнішнього середовища.

Економічна ефективність виражається через критерії та показники. Під критеріями розуміється ознака, на основі якого проводиться оцінка ефективності (рівень прибутку, частка ринку, рівень продажів, конкурентоспроможність і т.д.). Показники використовуються для кількісного виміру ефективності .

Сутність економічної ефективності виражається через її критерій та показники. Критерій - це головна відмінна ознака й визначальна міра вірогідності пізнання сутності ефективності виробництва (діяльності), згідно з яким здійснюється кількісна оцінка рівня цієї ефективності .

Одним з основних критеріїв ефективного використання земельних ресурсів є продуктивність угідь, яка визначається урожайністю культур у сівозмінах та продуктивністю тварин, рівень технологічного оснащення сільського господарства та система ведення виробництва [ , c.87].

На думку О.І. Зінченка, під час визначення економічної ефективності використання земельних ресурсів для потреб рослинництва визначають показники, що характеризують використання господарської території: співвідношення сільськогосподарських угідь до загальної площі підприємства (характеризує структуру земельних угідь); рівень розораності (характеризує структуру сільськогосподарських угідь); співвідношення посівної площі окремих видів культур до загальної площі посіву (характеризує структуру посівних площ) .

Топіха І.Н. також відмічає, що про економічну ефективність використання землі судять на основі системи натуральних і вартісних показників. До натуральних показників він відносить: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства - на ріллю, птахівництва - на площу зернових). До вартісних показників відносить: виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалізації, чистої продукції і прибутку

Для оцінки на рівні аграрного підприємства ефективності використання природно ресурсного потенціалу Кузьменко О.Б. пропонує коефіцієнт як відношення ресурсу родючості поля за еколого-агрохімічним паспортом земельної ділянки до фактичної урожайності зернових земельної ділянки. Ефективність використання потенціалу аграрного підприємства визначається як середнє зважене за площею від суми добутків коефіцієнтів ефективності використання земельно-ресурсних потенціалів кожної земельної ділянки на її площу .

А.М. Тертяк також пропанує здійснювати характеристику використання земельного фонду в цілому і окремих угідь через розрахунок низки коефіцієнтів:

1) коефіцієнт використання земельного фонду для сільськогосподарського виробництва ? відношення площі сільськогосподарських угідь до площі земельного фонду;

2) коефіцієнт використання сільськогосподарських угідь (коефіцієнт розораності) ? відношення площі ріллі до площі сільськогосподарських угідь. Цей показник також непрямо характеризує якість землі;

коефіцієнт використання орних земель ? відношення площі ріллі до площі орних земель;

коефіцієнт використання ріллі ? відношення посівної площі до площі ріллі тощо .

Як вважає Г.О. Волошин важливим критерієм ефективного використання земельних ресурсів є продуктивність угідь, яка визначається урожайністю сільськогосподарських культур. Урожайність сільськогосподарських культур, як натуральний показник дає можливість простежити ефективність використання земельних угідь у динаміці протягом значного періоду часу. Крім того, на урожайність сільськогосподарських культур впливають ряд таких факторів: родючість ґрунтів, агротехнічні заходи, якість насіннєвого матеріалу, форми господарювання. Провідна роль у системі заходів, спрямованих на підвищення урожайності сільськогосподарських культур та ефективності використання земельних ресурсів, належить застосуванню мінеральних і органічних добрив. Проведені дослідження засвідчують, що сучасне застосування мінеральних і органічних добрив у Київській області різко зменшилось у порівнянні з 2000 роком і не відповідає науково обґрунтованим нормам [ , с. 40-41].

Нами пропонується власний коефіцієнт ефективності використання землі, який отримав умовну назву коефіцієнт відносної ефективності використання землі за продуктивністю праці. Його формула має наступний вид:

(1.1.)

де:

К - коефіцієнт відносної ефективності використання землі за продуктивністю праці;

Пв - питома вага продукції даної культури в структурі товарної продукції отриманої з посівних площ підприємства;

Пз - питома вага витрат на заробітну плату по продукції даної культури в структурі витрат по заробітної плати;

Пз - питома вага посівної площі по даній культурі в структурі посівних площ підприємства.

Економічний зміст даного показника буде полягати в тому, що чим вище значення даного коефіцієнта тим більш ефективно використовується земля під даною культурою.

Стратегічним завданням подальшого розвитку земельних відносин є законодавче врегулювання рентних відносин, за яких суттєва частина створюваної у сільському господарстві земельної ренти має використовуватися на розширене відтворення цієї галузі. Створення таких умов забезпечуватиметься за допомогою цінового і податкового механізмів, побудованих на врахуванні грошової оцінки земель, обчисленої на основі земельної ренти .

Таким чином, поліпшення ефективності використання земельних угідь в ринкових умовах обумовлює спочатку створити певні передумови (паспортизація, оцінка, ціна тощо) для трансформації земельних відносин, прийняти відповідні нормативно-законодавчі акти із посиленням відповідальності власників за використання земельних угідь, можливість продажу землі сільськими радами для громадян, які бажають проживати у даній місцевості та використовувати ділянки для виробництва і продажу сільськогосподарської продукції ..

Підсумовуючи проблеми оцінки ефективності використання земель в на сучасному етапі В.В. Юрчишин зазначає: «Слід набратися сміливості і вказати причини того, чому маємо те, що маємо. Відслідковуємо те, що є, а повинні відслідковувати причинно-наслідкові зв'язки і відносини. Іван Іларіонович Лукінов говорив: «критерієм успіху має бути приріст ефекту». Якщо оцінювати за критерієм економічного і соціального приросту те, що маємо сьогодні, то слід визнати, що задум реформувань аграрних відносин не вдався» [ , С.33].

Стратегічним напрямом розвитку земельних відносин в Україні в період до 2020 року є організаційне, нормативно-правове та економічне удосконалення орендних земельних відносин. Метою стратегії є: забезпечення сталого землекористування; збереження, відтворення та підвищення родючості ґрунтів; трансформація земельних відносин в аграрній сфері відповідно до вимог ринкової економіки; екологізація землекористування на засадах його сталого розвитку

Для досягнення мети стратегії розвитку земельних відносин в аграрній сфері та підвищення ефективності використання сільськогосподарських земель передбачається:

· формування ефективного механізму функціонування прозорого, регульованого державою ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, що передбачає створення належної інфраструктури, захист прав суб'єктів ринку, запобігання спекулятивним операціям із землею;

· законодавче врегулювання розмірів сільськогосподарських угідь, які орендуються інтегрованими агроструктурами, зокрема, агрохолдингами, та реєстрація їх за місцем розташування земельної ділянки;

· удосконалення організаційно-економічного механізму регулювання земельних відносин, удосконалення методики і оновлення показників нормативної грошової оцінки сільськогосподарських угідь на новій інформаційній основі, запровадження автоматизованої системи обліку платників земельного податку та плати за оренду землі;

· сприяння розвитку органічного виробництва через формування відповідної нормативної бази та створення національного органу сертифікації; проведення хімічної і водної меліорації земель; розроблення цільової програми відтворення родючості ґрунтів та її послідовна реалізація;

· формування інституту обмежень у використанні земель, пов'язаних з охороною земель, та забезпечення екологічної збалансованості землекористування; вжиття заходів щодо вилучення з інтенсивного використання деградованих, малопродуктивних та техногенно забруднених земель сільськогосподарського призначення, передбачивши фінансування цих робіт окремою статтею державного бюджету;

· забезпечення контролю за раціональним використанням земель шляхом запровадження науково обґрунтованих сівозмін, переведенням малопродуктивної і деградованої ріллі в інші види сільськогосподарських угідь та під залісення .

Узагальнюючи сказане вище, можна приєднатись до пропозиції Ж. А. Петренко по організації ефективного використання та охорони земельних ресурсів сільськогосподарського призначення, відтворення і підвищення їх родючості:

1) необхідно підготувати та впровадити галузеві схеми збереження і відтворення земельних ресурсів від деградації і забруднення з поступовим перенесенням центру ваги на відповідальність за вирішення цих питань у землекористуванні на місцеві органи влади;

2) розробити і реалізувати короткострокові, середньострокові і перспективні програми удосконалення землекористування, відновлення і збереження корисних властивостей земель різного цільового призначення та функціонування;

3) створити систему спостереження за станом земельних ресурсів та спрогнозувати соціально-економічні наслідки її змін. Зараз як ніколи раніше загострилася необхідність здійснення на національному рівні комплексу невідкладних заходів щодо структурної перебудови землекористування, створення ефективної системи охорони земель, перш за все продуктивного призначення, на основі виваженої програми дій держави, яка спиралася б на узагальнені результати наукових досліджень у галузях економіки, екології, права та землеустрою.

Ефективне використання земельних ресурсів та підвищення їх родючості можливе тільки за умов високого рівня знань і навичок. Зростання кількості господарів на землі, які не мають навіть середньої агрономічної освіти, сприяє непрофесійному використанню сільськогосподарських угідь. Тому підвищення кваліфікації власників землі - одне з найважливіших завдань, спрямованих на раціональне і ефективне використання ґрунтів. Висока культура землеробства передбачає оптимізацію земельних відносин. Лише за таких умов може бути посилена відповідальність господаря землі за її стан.

• 1.2 Сталий розвиток як фактор формування аграрних трасформацій

У статті 4 Конституції України зазначено, що земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави . Жодний природний ресурс, крім землі, не наділений такими можливостями, які дають змогу використовувати його практично в усіх галузях народного господарства. Тільки земля поєднує в собі такі особливості, як територіальний базис для розміщення продуктивних сил, властивість природного ресурсу й основного засобу виробництва. В аграрному секторі земля є ще й предметом праці. Дуже популярне і в наші дні переконання, що праця - це батько і основний принцип багатства, а земля - його мати, висловив У. Петті [16].

Зокрема, термін «розвиток», часто науковці вживають у таких поєднаннях, як: економічний розвиток, соціально-економічний розвиток, розвиток економіки України (або іншої країни), розвиток регіону та міста, розвиток окремого підприємства. Як наголошує Лексин В.Н. та Швецов А.Н., під розвитком зазвичай, мається на увазі, будь-яка прогресивна зміна перш за все в економічній сфері. Якщо ж розглядається як кількісна зміна, то аналізується передусім економічне зростання. Водночас, за твердженням дослідників, при якісній зміні мова може йти про структурні зміни або про зміну змісту розвитку, або про придбання економічною системою нових характеристик [ , с.112].

Серед українських дослідників, аргументовано поняття «економічного розвитку» трактує С.В. Мочерний [ ;]. На думку першого дослідника, «економічний розвиток - це збільшення обсягів суспільного виробництва і розширення можливостей економіки задовольняти зростаючі потреби населення в товарах та послугах, а також критерій економіки. В політико-економічному аспекті економічний розвиток означає кількісне і якісне вдосконалення процесу суспільного відтворення в органічній єдності складових елементів (ВВП, відносин економічної власності тощо), зростання національного багатства, спрямоване на реалізацію поставленої мети» [Там само, с.454].

Однак сьогодні все частіше науковці вживають термін не просто «розвиток», а «сталий розвиток». Концепція «сталого розвитку» розроблялася міжнародним співівтовариством поступово, визначаючи принаймні три принципові обов'язкові її складові: економічне зростання, соціальний прогрес та захист навколишнього середовища. Стійкий (сталий) розвиток виражає достатньо просту ідею: досягнення гармонії між людьми і між суспільствами та природою, розв'язання протиріч, що існують у наш час (протиріччя між природою і суспільством, між екологією і економікою, між розвинутими країнами і тими, що розвиваються, між багатими і бідними, між уже сформованими потребами людей і розум- ними потребами, між теперішніми та майбутніми покоління- ми тощо). Взаємозв'язок та баланс економічних, соціальних, екологічних, інституційних та інноваційно-технологічних компонентів з метою максимізації добробуту людини без ускладнення можливостей для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби визначаються сучасними науковцями як «сталий роз- виток» .

Концепція сталого розвитку ґрунтується на п'яти головних принципах:

1. Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби.

2. Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.

3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на благополучніше життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф - злидні, які стали у світі звичайним явищем.

4. Необхідно налагодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.

5. Розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється .

На думку П. Самуельсона, поняття сталого розвитку передбачає зрівноважений розвиток. Рівновага - це такий стан економіки країни, при якому зберігається здатність її до саморегулювання. У разі відхилення економічної системи від збалансованого стану в дію вступають сили, що спрямовують свої зусилля на відновлення порушених структурних зв'язків .

Серед вітчизняних дослідників значну увагу проблемам сталого розвитку приділяють О.В. Шубравської , О.Л. Попова ,М. А. Хвесик , Б.М. Данилишин , О.І. Гуторов .

С.М. Кваша відмічає, що саме три функції, - виробничо-технологічна, соціально-демографічна, еколого-рекреаційна, для нас визначають принципи збалансованого розвитку, як закладені ще в РІО 1992 року і продовжені в положеннях і висновках РІО +20. Ми маємо для себе визначити модель розвитку аграрного сектору, яка визначатиметься не лише питаннями збільшення обсягу виробництва продукції, ми намагаємося нашою стратегією вибудувати збалансований, комплексний підхід або, власне, сталий підхід до розвитку аграрного сектору економіки України

Висловлюються дуже різні погляди щодо трактовки самого поняття «сталий розвиток». З одного боку, можна зустрітися з твердженням, що авторам концепції вдалося досить вдало вирішити проблему вибору центрального символу доктрини і його базового визначення. З іншого боку, керуючись трактовкою поняття сталого (підтримуючого) розвитку запропоновано десятки його визначень: рівновісний, збалансований, амортизований, контрольований, невичерпний, розвиток за рахунок відсотків з природного капіталу і т. ін .

Вказується, зокрема, що словосполучення «сталий розвиток» не можна вважати вдалим, бо відносно терміну «розвиток» уже сформувалося уявлення, згідно з яким він означає закономірну якісну зміну матеріальних та ідеальних об'єктів, яка характеризується як незворотна і спрямована. Цим розвиток відрізняють від функціонування, якому притаманні зворотні зміни, в тому числі циклічного характеру, а також відсутність спрямованості змін [ , с. 400]. А, як відомо, для економічної динаміки якраз і притаманна циклічність тому вживання словосполучення «економічний розвиток» є доцільним. За аналогією можна вважати допустимим вживання поняття «сталий розвиток», із зосередженням уваги на вирішенні не стільки проблем термінологічної чіткості (хоча це взагалі дуже важливо), скільки реальних змістових проблем такого розвитку. У контексті такої постановки проблеми важливого значення набуває вирішення питання про можливість оцінки спрямованості розвитку через визначення змін величини сукупного капіталу.

Замість сталого розвитку всіх складових аграрної сфери сьогодні в Україні відбувається майже одновекторна спрямованість на реалізацію інтересів капіталу, з метою одержання «ефекту масштабу», деформацію структури сільськогосподарського виробництва внаслідок скорочення тваринництва, скорочення працівників, монокультуризацію тощо. Щодо екологічної ситуації, характерним є катастрофічний стан ґрунтів (еродована майже третина орних земель), виснаження земельних ресурсів нинішніми орендарями. Порушуючи вимоги плодозміни, раціональної структури посівів, вони з року в рік вирощують найприбутковіші культури - пшеницю, ячмінь, соняшник і ріпак, кукурудзу. Унаслідок незбалансованого внесення поживних речовин із мінеральними та органічними добривами, недотримання науково обґрунтованих сівозмін, високої розораності угідь вміст гумусу в ґрунтах порівняно з 1990 роком знизився до 0,2% .

Проблема раціоналізації використання земель сільськогосподарського призначення в Україні дедалі більше ускладняються у зв'язку з наростаючою комплексністю її характеру. На сьогодні це має різні аспекти, основними з яких є технологічний, економічний, організаційний та екологічний. Рівень використання земель в Україні зараз настільки критичний, що подальша деградація потенціалу земельних ресурсів у сільському господарстві може мати катастрофічні наслідки, котрі відповідним чином, безперечно, позначаться на загальному рівні продовольчої безпеки країни, здоров'ї нації тощо .

Особливе значення для розвитку сільських територій України мала розробка та реалізація Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року та Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року . Метою Державної цільової програми сталого роз- витку сільських територій на період до 2020 року є забезпечення сталого розвитку сільських територій, підвищення рівня життя сільського населення, охорона навколишнього природного середовища, збереження природних, трудових і виробничих ресурсів, підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва. Планування і впровадження діяльності з сільського розвитку здійснюється з урахуванням Концепції Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року .

Актуальність реалізації загальнодержавної Програми та розгляду питання про її виконання зумовлена значним занепадом, що спостерігається у соціальній сфері сільських населених пунктів протягом тривалого часу внаслідок обмеженості бюджетного фінансування, фізичної та моральної зношеності основних засобів у соціальній сфері, неналежній увазі до проблем підтримки відповідного рівня функціонування об'єктів соціальної сфери з боку органів місцевого самоврядування. Свідченням залишкового підходу до розвитку села є той факт, що частка витрат, передбачених «Державною цільовою програмою розвитку Українського села до 2015 р.» на розвиток соціальної сфери села та сільських територій становить лише 13 % від загального обсягу її фінансування .

На селі проживає значна кількість бідних людей і це багато в чому ускладнює завдання створення середнього класу серед них. За офіційними даними, в сільській місцевості склалася до теперішнього часу така соціально- економічна структура, яка викликає чималу тривогу. Розшарування за доходами серед сільського населення не піддається ніякому розумному поясненню і, тим більше, виправданню. Положення, в якому найбідніші верстви складають майже половину жителів українського села, говорить про серйозні проблеми в нашому суспільстві. Адже із загального числа сільських мешканців приблизно одна третина - взагалі мають доходи нижче прожиткового мінімуму [ , с. 116-121].

Сільські території - це не тільки просторовий базис виробництва, а й природне середовище та місце життєдіяльності людей. Саме тому від людини, її культурно-освітнього рівня, професійної підготовки, навичок, вмотивованості, бажання та вміння працювати і господарювати залежить ефективність використання території. Але, на жаль, 0,5% українських селян не вміють писати і читати, біля 10% мають лише початкову освіту. Причому мало- грамотних знаходяться не пенсіонери, а молоді люди, які народилися в кінці 80-х - середині 90-х років ХХ ст. . Таким чином, сільські території, по- перше, це фізична територія, в межах якої існують і розвиваються представники рослинного, тваринного світу і людина як біосоціальна істота. По- друге, руральна (від анг. rural -- сільський) частина території, розміщена у просторі. Сільські території, з огляду на їх природу, наділені властивістю множинної додатковості .

...