Підвищення ефективності використання земель сільськогосподарських підприємств

Організаційно-економічний механізм функціонування соціальної сфери села, як вважає М. Ступень, охоплює такі основні групи механізмів:

1. Фінансово-кредитні механізми, які визначають джерела фінансування соціальної сфери села та фінансово-кредитні умови підвищення ефективності її діяльності;

2. Механізми планування, які передбачають планомірний розвиток соціальної сфери села як на рівні регіону, так і на рівні району, а також окремого сільського населеного пункту;

3. Організаційні механізми, які передбачають оптимізацію структури соціальної сфери залежно від демографічних, економічних, екологічних, соціально-психологічних тенденцій кожного населеного пункту;

Механізми управління соціальною сферою, які базуються на удосконаленні органів управління соціальним розвитком села та поєднанні способів і методів управління на різних ієрархічних рівнях сільського розвитку .

Узагальнення характеристик соціально-економічного стану села, процесів, що відбуваються в сільськогосподарському виробництві, а також на сільських територіях загалом, дає змогу стверджувати, що для диверсифікації сільської економіки в регіональному розрізі існують необхідні умови, а також вагомі причини, основними з яких є низький рівень зайнятості та матеріального добробуту сільських жителів. Прискорений розвиток несільськогосподарських видів діяльності зумовлений процесом деаграризації сільської економіки - зменшенням в її структурі частки (але не обсягів!) аграрного виробництва [ , с. 49].

Окремо підіймається питання формування ментального простору сільських територій . Проблема в даному випадку полягає в тому, що для більшості сільського населення територія їх проживання не є привабливою. Відтак має місце його міграція до великих міст. Для того щоб змінити даний менталітет сільських мешканців, треба кардинально змінити умови життя та ведення бізнесу на сільських територіях. Сільські мешканці повинні бути впевнені в своєму майбутньому та майбутньому своїх дітей. Але в реальність, нажаль інша. Для того щоб змінити ситуація, як вважає О. Булавка необхідно соціальну політику держави спрямувати на підвищення трудової активності підприємницької ініціативи та ефективності праці . Для цього необхідно створити спеціальний фонд підтримки підприємницької ініціативи та перейти від субсидування діяльності центрів зайнятості до безпосередньої професійно-технічної підготовки за принципом попиту і пропозиції.

Крім того, в сільській місцевості важливим елементом розвитку є нарощування «символічного капіталу» у вигляді підтримки місцевих громад . Подібних підхід, як вважає В. Заяць перезентує більш складну, але й більш стійку, модель сільского розвитку.

Стратегію диверсифікації традиційно використовують як інструмент підвищення доходів господарюючих суб'єктів (як сільськогосподарських підприємств, так і домогосподарств), що характеризує потребу в доході як основну рушійну силу цього процесу. Процес ініціювання диверсифікації відбувається у двох випадках: по-перше, за умови, коли традиційний вид діяльності не забезпечує належного рівня доходів (диверсифікація потреби); по-друге, коли існуючий потенціал дає змогу розширювати сферу діяльності (диверсифікація можливості) . Проте в кожному разі детермінантою диверсифікованої діяльності виступає саме наявний потенціал.

Формування державно-приватного партнерства в земельній сфері визначається як механізм взаємодії (середньо- та довгостроковий) держави та бізнесу в рамках реалізації проектів для вирішення суспільно значущих питань, які створюються з метою раціонального використання земельних ресурсів. При цьому державний сектор залишає за собою право власності на земельні ресурси, відповідальність за стан, контроль за діяльністю приватного сектору. У свою чергу останній забезпечує управлінський потенціал, інноваційні технології, капітал, високу економічну ефективність. Наводимо логістичну схему формування державно-приватного партнерства з метою відтворення територіальної економічної системи .

На думку Т. Зінченко, належне використання принципів партнерства сприятиме створенню умов для спільного гармонійного розвитку та підвищення конкуренто-спроможності загалом. До того ж забезпечення інституціонального середовища соціальних, економічних та екологічних програм територіальних громад належних їм земельних ресурсів підвищить якість життя населення, рівень інвестиційної привабливості, збільшить капіталізацію земельних ресурсів, забезпечить їх самовідновлення, що сприятиме сталому розвитку територій .

Екологія та економіка дедалі більше переплітаються між собою - на місцевому, регіональному, національному і глобальному рівнях, - формуючи складний комплекс причин та наслідків" [ , с. 16-17]. Еколого орієнтований розвиток - це такий розвиток, що сприяє встановленню оптимальних параметрів еколого- економічної системи, які не загрожують її цілісності та створюють можливості для динамічного розвитку і встановлення рівноваги між потребами суспільства і обмеженнями природного середовища. Такий розвиток повинен забезпечувати збереження асиміляційного потенціалу навколишнього природного середовища для теперішнього і наступних поколінь людства .

Підкреслюється, що перехід до нового виду господарювання повинен здійснюватися при ретельному еколого-економічному обгрунтуванні, без нанесення шкоди економіці сільськогосподарських підприємств . Основною умовою такого переходу повинні стати не тільки вимога обов'язкового збереження родючості грунтів, поліпшення екологічної ситуації, а й збалансований розвиток економіки сільського господарства.

Отже, екологізація є неминучою і для прискореного переходу до нової парадигми слід подолати три основні проблеми, а саме: розширити модернізацію підприємств з одиничних випадків до модернізації економіки в цілому, перейти від ситуаційного реагування у сільському господарстві до здійснення системних реформ і змінити традиційну модель мислення сільгоспвиробника й кожного чиновника на нову, гнучку і здатну приймати «стійкі» рішення, адже у довгостроковому періоді турбота про екологічну ефективність дасть високі економічні результати як на мікро-, так і на макрорівнях .

Сьогодні вже відомо, що завдання класичної аграрної (сільськогосподарської) політики суперечать основним принципам сталого сільського розвитку. Практика довела, що аграрна політика майже ніяк не позначається на економічних аспектах сільського розвитку, при цьому екологічні наслідки її реалізації для сільських територій є, як правило, негативними. Отже, виникає потреба в розробці політики, яка враховувала б соціально-економічні та екологічні аспекти сільського розвитку, підтримуючи рівень життя і доходів вітчизняних виробників, використовуючи при цьому екологічно орієнтовані виробничі методи, які забезпечують споживачів якісними продуктами, а сільські громади - якісним, диверсифікованим середовищем проживання.

Принципи екологічно чистого виробництва у виробництві передбачають раціональне використання сировини, матеріалів та енергоносіїв; мінімізацію застосування (або повне вилучення) токсичних матеріалів, зменшення обсягів усіх видів викидів і скидів, а також зменшення відходів на рівні джерела їх виникнення шляхом заміни сировини і технологій; покращення практики управління, адміністрування, введення економічних та інформаційних заходів; зменшення негатив- ного впливу виготовленої продукції на довкілля та умови життєдіяльності людини впродовж усього її життєвого циклу (від проектування до використання та утилізації або захоронення відходів) шляхом змін самої продукції та правил поводження з нею з метою зменшення кількості відходів, що утворюються в результаті її виробництва, використання та ліквідації .

Нині в Україні чи не найголовнішим гальмівним чинником розвитку органічного виробництва та вирощування екологічно чистої сільськогосподарської продукції є стан земельних ресурсів. Сільськогосподарські угіддя охоплюють дві третини усієї території України, в тому числі рілля - більше 55% (при екологічній нормі 40%). Порушення правил агротехніки, використання важких сільськогосподарських машин, непродумана меліорація, перевипас худоби, перехімізація та інші чинники спричинилися до втрати за останні 25 років майже 500 тис. га сільськогосподарських угідь та зниження вмісту гумусу у ґрунті на 9%.

Основними причинами погіршення екологічної ситуації є відсутність прогресивних технологій, недотримання науково обґрунтованих сівозмін, перевага монокультури в деяких агропідприємствах; низькі норми внесення органічних до- брив; порушення технології застосування мінеральних добрив і пестицидів; збільшення площ кислих, засолених, техногенно забруднених земель через призупинення робіт із вапнування та гіпсування ґрунтів .

Тому, у найближчій перспективі слід запровадити систему еколого-економічного обліку, метою якої було б врахування та включення екологічних факторів у проектному та інвестиційному аналізі на підприємствах, при стратегічному плануванні розвитку територій та обґрунтуванні пріоритетних напрямів розвитку економіки загалом. В умовах складної екологічної ситуації у державі, пов'язаної з нераціональним використанням природних ресурсів, екологічну політику України доцільно спрямовувати на збереження і розвиток природоохоронної бази, запровадження у практику нових економічних інструментів для вирішення економічних протиріч й екологічно безпечного управління виробництвом .

За родючістю ґрунтів і біологічною продуктивністю угідь Україна все ще є однією з найбагатших держав світу. Висока природна родючість ґрунтів визначає провідну роль земельного фонду як одного з найважливіших ресурсів економічного розвитку та найціннішої частини національного багатства України. За оцінками науковців, земельні ресурси України становлять понад 40% економічного потенціалу держави, на використанні земель формується понад 2/3 фонду споживання, виробляється 88% обсягу продуктів харчування [ , ].

На думку О.А. Мамалюка при обґрунтуванні системи ринкових механізмів екологічного регулювання сільськогосподарського землекористування слід враховувати такі положення:

1) ринковим економічним інструментам притаманні певні властивості: економічна ефективність, стимулювання, гнучкість, прибутковість. збереження і передача ресурсів;

2) використання економічних інструментів характеризується положеннями: існування змішаних систем, велика різноманітність економічних (ринкових) інструментів і ситуацій;

3) застосування ринкових підходів у природоохоронній діяльності дозволяє вирішувати одночасно кілька екологічних проблем через їх взаємозалежність;

4) традиційні адміністративно-правові підходи мають право на існування, якщо вони дають позитивний ефект;

5) ринковий підхід дозволяє досягти більш високого рівня охорони природного середовища при тих же питомих витратах на боротьбу із забрудненням, стимулює ініціативу підприємств у відношенні зручних їм методів охорони природного середовища. У результаті підприємства будуть прагнути приймати рішення, пов'язані з меншими витратами, застосовувати нові технології боротьби із забрудненням навколишнього середовища .

Кількісною величиною виміру загроз слугують ризики, які включають два моменти: імовірність їх появи та розмір збитків. Нині найнебезпечнішим для земель України є порушення співвідношення між природними та антропогенними екосистемами, викликане надмірною діяльністю людини протягом останніх 200-300 років. Зокрема, якщо раніше 35% площі становили екосистеми степу, близько 34% -- екосистеми лісу, а 31% -- освоєні землі гірських систем Карпат і Криму , то на сьогодні природні степи практично повністю перетворилися на сільськогосподарські землі, у незначній кількості зберігшись у природному стані лише в заповідниках, заказниках і на схилах балок, тоді як лісів у їх первинному стані (стиглих і перестиглих) залишилося менше 11%. Решта -- це штучні ліси, змінені діяльністю людини. Якщо в минулому середня лісистість екосистем становила 50%, до тепер вона утримується на рівні 18 % (від площі суші), до того ж більша частина (55,8%) -- це ліси, зараховані до оздоровчо-охоронно-захисної (першої) групи .

Вдосконалення системи використання земельних ресурсів та їх охорони потребує запровадження комплексу заходів, спрямованих на: зменшення розораності земельного фонду, збільшення лісистості території, поетапне встановлення екологічно збалансованого співвідношення земельних угідь у зональних системах землекористування, дотримання екологічних вимог охорони земель під час землевпорядкування територій, заборону відведення особливо цінних сільськогосподарських угідь для несільськогосподарських потреб, запровадження економічних важелів впливу на суб'єкти землекористування .

З метою активізації відтворювальних процесів на засадах екологічної безпеки в системі національного господарського комплексу В.І. Мельник вважає необхідним:

· забезпечити прогнозованість, гарантованість і широкий доступ державної підтримки щодо товаровиробників на основі бюджетних програм;

· досягти збалансованого розвитку усіх галузей; здійснювати пропорційний розподіл доходів від реалізації продукції кінцевого споживання у системі: виробництво продукції - закупівля - переробка - реалізація;

· розвивати міжнародні та науково-виробничі зв'язки; сприяти розвитку ефективної взаємодії науки і техніки, інноваційної діяльності та впровадженню їх результатів; надавати допомогу і створювати умови товаровиробникам, що вкладають інвестиції у виробництво екологобезпечної продукції, дотримуючись світових екологічних стандартів у процесі виробництва .

У теоретичному напрямку О. Є. Новіков робить наступні висновки: а) економічний потенціал - це сукупність природних умов і ресурсів, можливостей, запасів і цінностей, а також компетенції, що можуть бути використані для досягнення певних цілей; б) економічний потенціал сільських територій це: 1) ресурси, що характерні для даної території, у ході використання яких задовольняються суспільні потреби її населення; 2) спроможність певної сільської території (як системи) забезпечувати постійне її функціонування, або ж здатність господарюючих суб'єктів (ураховуючи природно-кліматичні та культурологічні особливості, використовуючи наявні ресурси та можливості сільської території) забезпечувати довгострокове функціонування і досягати стратегічних цілей; 3) можливість розширення господарської діяльності на даній території та поліпшення її благоустрою шляхом використання наявних (або із залученням додаткових) ресурсів; в) нами розроблена модель структури та взаємозв'язку складових економічного потенціалу сільських територій, яка являє собою сукупний потенціал ресурсів і зусиль, ефективне використання яких забезпечує досягнення стратегічних цілей розвитку сільських територій .

Єдина багаторівнева стратегія раціонального природокористування в Україні має охоплювати макроекономічний, регіональний та мікроекономічний рівні господарювання і передбачати узгодження вищих (державних, регіональних) стратегій з нижчими (місцевими, локальними), своєчасне взаємне їх коригування у разі змін умов господарювання. Відповідно до такої системи стратегій мають бути розроблені детальніші програми розвитку та реалізації, тактичні плани з ранжируванням пріоритетів для кожного рівня господарювання. Реалізація конкретного проекту повинна максимально відповідати установленим пріоритетам нижчого та вищих рівнів. Сучасним інструментом державного впливу на процеси раціонального природокористування в регіонах є використання програмно-цільового методу управління.

Розроблення оптимальної системи багаторівневих стратегій природо-користування, на думку М. Ступеня, має ґрунтуватися на низці концептуальних положень, зокрема:

* відповідність єдиної стратегії природокористування прогресивним змінам, що супроводжують процеси соціального, екологічного, економічного розвитку, забезпечення своєчасної реалізації' перспективних напрямів інноваційно-інформаційного розвитку;

* узгодження державних, регіональних стратегій з місцевими та локальними, гнучке коригування стратегічних і тактичних цілей стратегій різного рівня у разі необхідності;

* врахування системою стратегій багатоваріантності розвитку подій і придатність її до реалізації умов господарювання: забезпечення органами влади та економічними суб'єктами реальної можливості вживання ресурсоощадних заходів на певному рівні господарювання, фінансування цих заходів за рахунок різних джерел (власних коштів підприємств, фінансування з бюджетів різних рівнів, залучення коштів інших інвесторів), раціоналізації складу еколого-економічних мотиваційних важелів і джерел фінансування;

* отримання оптимальних економічних та інших результатів, передбачених цілями інноваційно-інформаційного розвитку держави та її регіонів, окремих суб'єктів господарювання, за найменших витрат;

* забезпеченість вживання ресурсоощадних заходів, передбачених системою стратегій, достатніми обсягами коштів із різних джерел фінансування;

* забезпечення системою стратегій стимулювання впровадження насамперед ресурсоощадних заходів, що мають більшу ефективність і менший ризик (у межах його прийнятного рівня), а також пріоритетного використання еколого-економічних важелів мотивації, яким притаманне аналогічне співвідношення ефективності й ризику .

Виходячи з вищевикладеного вважаємо наголосити на тому, що стале землекористування в Україні поки що залишається лише в якості перспективного напряму. Незважаючи на економічне зростання в аграрному секторі на протязі останнього десятиліття актуальність як екологічних, так і соціальних проблем лише поглибилась. Це обумовлено з одного боку, відірваністю сільських громад від економічних процесів, а з іншого дисбалансом в розвитку самого аграрного виробництва, обумовленими спрямованістю підприємств на обмеженої кількості видів продукції галузі рослинництва.

Викладений матеріал також дозволяє сформулювати власне бачення поняття сталого землекористування, як способу використання землі з метою отримання продукції, водночас з збереженням природних властивостей грунтів та комплексним розвитком сільських територіальних громад.

Однак сьогодні, як підкреслює В.М. Онегіна в аграрній політиці в Україні ще не сформовано механізмів забезпечення комплексності умов сталого розвитку, не знайдено оптимального сполучення ринкового та державного механізмів регулювання в умовах змін ресурсних обмежень, технологічних інновацій, стану відкритості країн, цінових тенденцій у світовому просторі. Подальшого опрацювання потребують як процедури розробки і прийняття політичних рішень, так і заходи державного впливу на розвиток агросфери. Удосконалення процедур розробки державних заходів потребують посилення їх наукового забезпечення, чому сприяло б введення процедури наукової експертизи законодавчо-нормативних актів. З урахуванням функціональної зумовленості аграрна політика в сфері реалізації має включати такі складові, як політику упорядкування, компенсаційну, політику розвитку та політику реформування (остання реалізується в економіці, в якій тривають системні перетворення). Заходи політики упорядкування мають передбачати створення державою законодавчої бази, якою визначаються права власності, правила здійснення ринкових трансакцій, стандарти якості, принципи та механізми державного регулювання агарного сектору .

• 1.3 Трасформації земельних відносин аграрних підприємств

Земельна реформа, яка фактично розпочалася разом зі здобуттям державної незалежності України, основною своєю метою ставила заміну неефективного, технологічно відсталого колгоспного ладу, що орієнтувався на екстенсивне використання сільськогосподарських земель, на систему землекористування європейського типу, ґрунтовану на міцних фермерських господарствах, в основі функціонування яких лежить приватна власність на землю. Квінтесенцією такої мети можна вважати тезу відомого українського вченого А. Гальчинського: «Ринок і тільки ринок із усією його атрибутикою, і насамперед із конкуренцією та диференціацією, є єдино можливою конкурентоспроможною формою розвитку сільського господарства. Це не придумав хтось із учених. Така природа аграрних відносин. Політики, які стверджують протилежне, або, граючи в політичні ігри, лукавлять, або просто неуки у своїх професіональних пізнаннях» [ , с. 3-8].

Економічний розвиток держави залежить від форм власності на засоби виробництва і виготовлену продукцію, а відповідно, й форм господарювання. Тому проблеми реформування аграрного сектору економіки, розвитку різноукладності, ефективних організаційно-правових структур і розроблення механізмів їх реалізації постійно перебували і перебувають у полі зору економічної науки .

Історія трансформації земельних відносин в Україні була визнана ще на початку 90-х рр. Так, 18 грудня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Постанову № 563-ХІІ "Про земельну реформу" , відповідно до якої всі землі республіки були оголошені об'єктом реформи. Завданням цієї реформи було визнано перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковане володіння громадянам, постійне володіння підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель. У березні 1992 р. Верховна Рада вже незалежної України прийняла прогресивний на той час Земельний кодекс і Постанову № 2200-ХІІ "Про прискорення земельної реформи і приватизації землі" .

Указ Президента України від 10 листопада 1994 року № 666/94 „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" прискорив завершення процесу роздержавлення землі. Логічним продовженням цього процесу став Указ Президента України від 8 серпня 1995 року № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" . Ним передбачався розподіл земель (як правило, без виділення в натурі), переданих у колективну власність недержавних сільськогосподарських підприємств, на земельні частки (паї), і видача членам цих підприємств сертифікатів єдиного зразка, що гарантують право на земельну частку (пай) в земельному масиві, що знаходиться у колективній власності. Тобто володарі сертифікатів мали право вільного виходу з підприємства із своїми земельними частками (паями) та виділення їх в натурі (на місцевості). В основному до кінця 1999 р. початковий етап земельної реформи було завершено. Академік П.Т. Саблук відмічає, що на першому етапі земельної реформи було розроблено механізм її здійснення, який полягає в реалізації комплексу правових, технічних та організаційних заходів, а саме: роздержавлення земель із визначенням категорій земель, що залишається в державній власності; приватизацію земель шляхом передачі її у колективну власність сільськогосподарським підприємствам; паювання сільськогосподарських угідь; видачу сертифікатів на право на земельну частку (пай) громадянам членам колективних та інших недержавних сільськогосподарських підприємств . Новий етап земельної реформи в Україні було започатковано Указом Президента України від 3 грудня 1999 року № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" . Цим Указом було передбачено реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) як форми аграрного підприємництва, що не відповідає вимогам ринкової економіки, в господарські структури на засадах приватної власності. Указом було передбачено здійснення організаційних заходів щодо:

· забезпечення всім членам КСП вільного виходу з цих підприємств із земельними та майновими паями та створення на їх основі приватних підприємств, фермерських господарств, господарських товариств та інших суб'єктів господарювання;

· забезпечення встановлення плати за земельну частку (пай);

· виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток, які звернулися з заявами про виділення земельних ділянок в натурі;

· надання громадянам можливості розширювати особисті підсобні господарства без створення юридичної особи за рахунок земельних ділянок, одержаних при виділенні земельної частки в натурі; Цей Указ стимулював процес виділення власникам земельних паїв земельних ділянок реформованих КСП в натурі та оформлення державних актів на право власності на землю.

З огляду на пройдений шлях реформування сільськогосподарських підприємств ринкового типу В.Я. Месель-Веселяк зазначає, що спираючись на оцінку його селянами, можна зробити такі висновки:

· аграрна реформа серед інших складових економічної реформи була науково обґрунтованою, теоретично дослідженою, нормативно забезпеченою і практично впровадженою;

· в Україні було відпрацьовано власну модель реформування аграрного сектора в цілому і земельних відносин зокрема;

· забезпечено багатоукладність виробництва на селі, де функціонують різні рівноправні форми господарювання, побудовані на приватній власності на землю у поєднанні з індивідуальною, сімейною і колективною формами організації праці;

· створено нові сільськогосподарські підприємства ринкового спрямування, які в організаційному плані, внаслідок підвищення мотивації праці, мають більші можливості й перспективи ефективного господарювання;

· особисті селянські господарства значною мірою забезпечили трудову зайнятість селян як буферний фактор при зменшенні потреби сільського господарства у трудових ресурсах і нерозвиненості інфраструктури на селі;

· відбулися позитивні соціальні зрушення. Збулися історичні прагнення селян: землю передано у їхню власність, якою можна вільно розпоряджатися, створювати власне господарство, передавати в оренду й одержувати орендну плату, передавати спадкоємцям. Земля належить селянам і збережена від процесу привласнення окремими групами підприємців, як це відбулося у промисловості .

В процесі реалізації даного Указу відбулися великі зміни соціально-економічного і організаційного характеру. Ці процеси стали обєктом дослідження багатьох вчених. Зокрема, Л.М.Бойко , Д.С.Добряка , Л. В. Новаковського , А.М. Третяка , М.М. Федорова , О.І. Гуторова .

Сьогодні, з одного боку, площа земельних угідь сільськогосподарських підприємств скорочується, а громадян - зростає, з другого - стовідсоткове панування державної власності на землю змінилося на абсолютне домінування в сільському господарстві приватної земельної власності. Вагоме нарощування земельних угідь для товарного виробництва у громадян та значне збільшення площі сільськогосподарських угідь та ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків та господарських будівель в особистих селянських господарствах свідчать про усвідомлення громадянами країни суті глибинних змін в національній економіці та намагання здійснювати власну виробничу діяльність відповідно до вимог ринкового середовища. Вирішення сучасних проблем земельних відносин в аграрній сфері потребує проведення системної державної політики, спрямованої як на розвиток ринку земель сільськогосподарського призначення, так і на реформування правоохоронних інституцій, сприяння діяльності громадських організацій землевласників, формування багатоукладності на селі, поєднання приватних інтересів землевласників та землекористувачів з загальносуспільними інтересами .

Важливий крок зроблено у формуванні нової організаційної структури аграрного сектора, в якій тепер майже всі суб'єкти господарювання ґрунтуються на засадах приватної власності на землю та інші засоби виробництва - і господарські товариства, і сільськогосподарські виробничі кооперативи, і приватно-орендні підприємства. Трансформування КСП у названі структури супроводжувалося формуванням фермерських господарств. Але цей процес не відрізнявся активністю.

Разом з тим він характеризувався істотним розширенням землекористування цих господарств шляхом оренди земельних часток колишніх членів реорганізованих колективних господарств. Земельні ділянки значної маси ОПГ членів реорганізованих КСП розширено за рахунок приєднання земельних часток (або їх частин), виділених у натурі. У цілому великого поширення набула оренда земельних ділянок і земельних часток без виділення їх у натурі .

Мотиваційний вплив фактора володіння власністю у різних категорій працівників сільського господарства виявився неоднаковим і залежить не лише від рівня економічної культури, а й економічних, адміністративних можливостей потенційних власників. Це, як показала практика, суттєво ускладнило розвиток відносин власності як умови формування ефективних організаційно-економічних виробничих утворень в галузі.

Основна маса власників земельних паїв (майнові не варто брати до уваги через їх формальний зміст) на першому етапі була мотивована очікуванням змін, у результаті приватизації. Це спричинило руйнування цілісних продуктивних майнових комплексів і формування дрібнотоварних господарств населення .

Отже, з одного боку, економічна доцільність вимагає концентрації земельного капіталу, а з другого - існує необхідність супроводження земельного ринку заходами захисту інтересів власників земельних часток. Такими заходами повинні стати створення досконалого законодавства, прозорість та інформаційна підтримка земельного ринку і адміністративне втручання у процес ціноутворення на початковому етапі .

Розмір сільськогосподарського підприємства є одним з найважливіших факторів, що впливають на ефективність його господарювання. Тому підприємство повинно мати раціональні розміри, що в сучасних ринкових умовах сприяє підвищенню ефективності виробництва. Основним показником розміру сільськогосподарських підприємств та їх виробничих підрозділів є вартість валової продукції, оскільки вона визначає кінцевий результат виробництва. .

Фактично, сьогодні в агарному секторі продовжується концентрація виробництва, в першу чергу через укрупнення земель сільськогосподарських підприємств. Що в свою чергу призвело до виникнення так званих, агрохолдингів. Під вплив агрохолдингів на ринок оренди землі є безперечним. Загалом це позитивний вплив, адже агрохолдинги витісняючи фермерів з ринку оренди сільськогосподарської землі, змушують їх змінювати свою спеціалізацію, переходити від вирощування зернових і технічних культур до вирощування овочів, фруктів, ягід. Вони також забирають землю у неефективних аграрних підприємств, змушуючи їх виходити з аграрного бізнесу. Результатом цього є підвищення загальної ефективності сільськогосподарського виробництва, адже агрохолдинги завдяки використанню кращих технологій на значних земельних площах отримують більше дешевшої продукції, тоді як фермери заповнюють ринкову нішу трудомісткої продукції, виробництво якої в сучасних умовах вони забезпечують ефективніше .

В якості аргументів виникнення агрохолдингів потрібно відмітити, що інтеграція господарюючих суб'єктів в АПК сприяє подоланню багатьох структурних проблем вітчизняної перехідної економіки. Відсутність формальних інтегрованих структур призводить до здійснення вертикального контролю на ринках сільгосппродукції і продуктів її переробки засобами посередницьких структур. Інтеграція підприємств АПК дозволяє учасникам заповнити існуючі недоліки ринку за рахунок: створення внутрішнього ринку капіталу, спільної інфраструктури; підвищення якості використовуваної інформації для учасників об'єднання; зниження трансакційних витрат; підвищення якості управління; лобіювання спільних інтересів. Розвиток та зміцнення інтеграційних взаємодій дозволяє знизити можливість опортуністичної поведінки їх учасників, диктату цін з боку суміжників, сприяє фінансовому оздоровленню підприємств, що входять до аграрно-промислової структури, згладжує гостроту недостачі ліквідних засобів. Великі аграрно-промислові формування здатні підвищити ефективність реального сектора економіки, здійснювати позитивний вплив на розвиток регіонів, інфраструктури, створювати нові технології, сприяти зростанню зайнятості, тобто вирішувати комплекс гострих соціально- економічних проблем [ , с. 254].

На сучасному етапі розвитку української економіки для багатьох підприємств стає актуальним питання підвищення ефективності своєї організаційної структури, розширення сфери діяльності, виходу на нові ринки. Як зазначає П.Т. Саблук в умовах формування сучасного аграрного ринку все більше підвищується актуальність холдингових підприємств. Аналіз досвіду корпорації Заходу і розвинених країн Сходу, які мають холдингову форму організації , дають підстави стверджувати, що на чолі багаточисельних підприємств, заводів, підрозділів, які входять, наприклад, в концерн (та зберігають при цьому юридичну самостійність), стоїть холдинг, який концентрує контрольні пакети акцій даних підрозділів та придає всій структурі цілісність і керованість. Одним із кроків структурної перебудови підприємства, на наш погляд, може стати створення холдингу. Організація холдингу припускає наділення головної організації контрольними пакетами акцій інших підприємств, що відкриває можливості контролю і управління ними. В економічній практиці, а також в довідковій літературі немає єдиного визначення поняття “холдинг”, хоча в даний час і існує безліч його трактувань. Назва походить від англійського слова holding (володіння або держання) . Класичне визначення холдингових підприємств, зроблено американським вченим-економістом Г. Гутманном : “У найбільш загальноприйня- тому вживанні цього терміна - холдингове підприємство є корпорація, яка володіє пакетом, що дає право голосу акцій іншої корпорації, достатнім для того, щоб мати над нею діловий контроль”. Німецький учений Т. Келлер дає наступне визначення холдингу: “Під холдингом або холдинговим підприємством слід розуміти підприємство, головною областю діяльності якого є розрахована на тривалий термін пайова участь в одному або кількох самостійних у правовому відношенні інших підприємствах” [129, с. 19].

На підставі проведеного дослідження В.К. Збарським встановлено, що порівняно висока ефективність великих аграрних господарств досягається за рахунок дії наступних чинників: більше можливостей для впровадження нових видів техніки, технологій і ефективного їх використання; кращі можливості для зберігання, переробки і реалізації продукції. Однак переваги великого господарства необхідно розглядати в аспекті оптимальних розмірів. За певними їх межами вступають в дію чинники, що знижують ефект масштабу виробництва (збільшуються транспортні витрати, знижується ефективність управління тощо) Анкетні обстеження особистих селянських господарств Золотоніського і Шполянського районів Черкащини, проведені автором у 2006 p., свідчать, що фактор приватної власності в них діє ефективніше, ніж фактор концентрації виробництва, чим і пояснюється вища ефективність дрібних селянських господарств у порівнянні з великими .

А це не сприяло в подальшому формуванню системної земельної реформи. В своїй переважній більшості члени і керівники реорганізованих сільськогосподарських підприємств вважали, що поділ сільськогосподарських угідь з видачею державних актів на право власності на земельну ділянку врегульовує земельні відносини власності і практично завершує реформування земель. Але при цьому необхідно погодитися з думкою А.П. Вервейко, що з метою формування ефективних землекористувань та землеволодіння потрібно завершити роботи по оформленню власника землі та майна .

М.І. Подгребальна вважає, що концентрація земель в руках великих агровиробників є прямою загрозою подальшого розвитку середніх і малих сільськогосподарських підприємств. Звідси, одним з напрямків удосконалення організації діяльності великотоварних агроформувань повинно стати посилення їх соціальної спрямованості. Для цього держава повинна урегулювати антимонопольне законодавство відповідно до умов, що склалися на ринку оренди земель сільськогосподарського призначення, а також посилити свій контроль за діяльністю як великих агроформувань, так і менших за розмірами .

На підставі аналізу агарних реформ в сільському господарстві Т.І. Осташко відмічає аналіз інституційних умов реорганізації КСП у 1999-2000 рр. показав, що: реформування відбулося із запізненням принаймні на 10 років порівняно із країнами Центральної та Східної Європи, коли сільське господарство вже було доведене до кризового стану, а сільське населення до зубожіння; не була забезпечена інформаційна підтримка реформи, отже не всі власники земельних часток і майнових паїв змогли розпорядитися ними на свій розсуд; реорганізація не виправдала очікувань селян щодо виділення їм землі в натурі, що загальмувало розвиток фермерського руху; стислі строки і масовий характер процесу реорганізації КСП привели до простої “зміни вивіски”. Саме ці інституційні передумови привели в подальшому до формування переважно “бімодельної” організаційно-виробничої структури сільського господарства, у якій переважають дві моделі - “традиційна” на основі господарств населення та “індустріальна” на основі вертикально інтегрованих експортоорієнтованих структур. Натомість не були створені інституційні умови для масового поширення як “фермерської” (європейської) моделі сільського господарства, так і виробничих та обслуговуючих кооперативів .

Тенденція до концентрації земель також має місце в США. Так, основними виробниками товарної продукції сільського господарства в США є великі ферми, фермерські кооперативні об'єднання і корпорації, середній розмір яких - 400 га землі (в Канаді не менше 500 га); 28% таких підприємств виробляють 90% товарної продукції сільського господарства В країнах Європейського Союзу більш раціональним виявився тип фермерських господарств зернового напрямку з площею 100 га. В той же час аграрна політика провідних країн світу поряд із стимулюванням концентрації виробництва сприяє розвитку сімейних ферм, не допускаючи надмірної концентрації земель .

Водночас, аграрна політика розвинених країн спрямована на підтримку і розвиток сімейної ферми як основної організаційної форми ринкового сільськогосподарського виробництва. Курс на розвиток сімейного фермерського господарства вимагає обмеження надмірного зосередження земельних угідь в руках окремих фізичних або юридичних осіб. Правова норма, згідно з якою земельна власність повинна бути місцем проживання і роботи її власника, - ефективний захід запобігання утворенню дуже великих землеволодінь (латифундій), що функціонують на найманій сільськогосподарській праці.

Одночасно прагнення до конкурентоспроможності сімейних ферм спонукають до оптимізації їх розмірів до рівня, відповідного можливостям сучасних технологій. Тому світовий досвід свідчить про необхідність обережного і поступового процесу концентрації сільськогосподарських угідь з метою збільшення землекористування середньої сімейної ферми.

Відтак, для підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарських товаровиробників світова практика використовує організаційну форму фермерських об'єднань на кооперативних або корпоративних засадах, при яких підвищення рівня концентрації виробництва поєднується із збереженням фермерської земельної власності і фермерської трудової участі .

Як відмічає І. Кириленко та В. Івченко Польша, маючи на старті ринкових реформ маючи ті ж самі проблеми, що і Україна швидка запровадила передовий досвід та створила потужного фермера-виробника . Виходячи з цього автори роблять висновок, що фундаментальною основою селозберегаючої моделі є розвиток фермерських господарств.

П.І. Юхименко вважає, що на основі узагальнень і аналізу конкретних статистичних даних та наукових досягнень вітчизняних дослідників, які більше уваги приділяли аналізу форм оренди, позитивних і негативних сторін кожної із них, обґрунтувати ефективніші важелі впливу на розвиток ринкових принципів агропідприємництва в Україні, що необхідно для практичного забезпечення ефективного використання земельних ресурсів країни .

Слід зазначити, що зміст поняття «агропромислова інтеграція» в широкому сенсі, мають на увазі розвиток виробничих і економічних зав'язків між галузями і підприємствами агропромислового комплексу, які пов'язані між собою, технологічно й об'єктивно орієнтовані на поєднання їх матеріальних інтересів у процесі виробництва і реалізації кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини. Посилення таких зав'язків в останні роки є закономірним явищем. У процесі поглиблення суспільного поділу праці сільське господарство самостійно вже не може забезпечувати умови власного відтворення. Це зумовлено тим, що розвиток даної галузі все більшою мірою залежить від промисловості, що поставляє селу необхідні засоби виробництва. Їх питома вага в структурі спожитих матеріальних ресурсів знаходиться в межах 35 - 38 % .

Серед переваг агропромислової інтеграції можна виділити наступні :

· забезпечується єдиний процес виробництва, закупівлі, зберігання, переробки продукції;

· створюються більш сприятливі умови для широкого впровадження досягнень науково-технічного прогресу;

· досягається скорочення управлінського апарату;

· створюються умови для поєднання інтересів усіх учасників АПК;

· виникає можливість організації виробництва на основі ефективної економії усіх ресурсів;

· забезпечується оптимальне поєднання територіального та галузевого управління.

П.М. Музика пропанує створити територіальні агротехнопарки, виходячи з природно-кліматичного, демографічного, підприємницького і т.п. середовища, метою яких буде інтеграція з наукою через інноваційні інкубатори для прискорення і поглиблення трансформаційних процесів у виробничих сферах регіону шляхом розширення ринкового середовища, активізація господарських взаємовідносин з вітчизняними та закордонними партнерами, мобілізації та ефективного використання ресурсів, в першу чергу, земельних .

З точки зору Н.М. Сіренко основними заходами щодо вдосконалення земельних відносин з метою підвищення конкурентоспроможності аграрного сектора економіки повинні стати: 1) покращення екологічного стану агроландшафтів через запровадження екологічно безпечних способів виробництва і оптимізацію структури земельних площ; 2) об'єднання сільськогосподарських товаровиробників та їх земельних масивів; 3) законодавчо-нормативне врегулювання орендних відносин в частині підвищення рівня відповідальності орендарів; 4) по переднє до зняття мораторію законодавчо-нормативне забезпечення ринку земель .

З нашої точки зору подальші трансформації в аграрній сфері України так чи інакше будуть пов'язані з саме з конвертацією виробництва. Так, по даним за 2014 р агрохолдинги забезпечили майже п'яту частину виробництва всієї валової продукції рослинництва України - 19,6% або 34,9 млрд грн. У порівнянні з 2013 р, навіть незважаючи на втрату частини активів, обсяги виробництва валової продукції рослинництва збільшилися на 3,6% . Відтак держава повинна упорядкувати умови цього процесу. Вони можуть полягати в наступному. По-перше, в разі якщо площа контрольована агрохолдингом площа буде перевищувати 50000 тис. га, то повинна бути введена звичайна система оподаткування, або збільшено в 1,5 рази величину фіксованого податку. По-друге, в разі якщо площа контрольована агрохолдингом перевищує 100 тис. га землі, дане підприємство повинно виробляти не менше 30% продукції тваринництва.

1 Поняття ефективності є однією з базових в економічній науці. Сьогодні існують різні погляди що його змісту та методики розрахунку. Відносно ефективності використання землі прийнято виділити показники економічної, технологічної, екологічної та соціальної ефективності. З нашої точки зору поняття економічної ефективність використання земель слід трактувати як результат приєднання до землі капіталу у різні формі з метою отримання доходу в умовах дії закону спадної віддачи та інших лімітуючих факторів зовнішнього середовища.

2. З метою оцінки рівня ефективності використання землі пропонується розраховувати коефіцієнт відносної ефективності використання землі за продуктивністю праці, як відношення питомої ваги продукції даної культури в структурі товарної продукції до множення питомої ваги витрат на заробітну плату по продукції даної культури в структурі в структурі витрат на питому вагу посівної площі по даній культурі в структурі посівних площ підприємства. Економічний зміст запропонованого показника буде полягати в тому, що чим вище значення даного коефіцієнта тим більш ефективно використовується земля під даною культурою.

3. Концепція «сталого розвитку» сьогодні є провідною ідеологією в економічному розвитку всіх розвинутих країн. Вона базується на поєднанні трьох обов'язкових складових: економічне зростання, соціальний прогрес та захист навколишнього середовища. В сьогоднішніх реаліях розвитку агарного сектору України, особливої гостроти набувають саме останні дві складових аграрного розвитку.

4. Аналіз існуючих підходів та проблем оцінки сталості в сільському господарстві дозволив сформулювати власне поняття категорії «сталого землекористування». Вона визначається як спосіб використання землі з метою отримання продукції, водночас з збереженням природних властивостей грунтів та комплексним розвитком сільських територіальних громад.

5. Держава повинна упорядкувати умови процесу формування агрохолдигів. Вони можуть полягати в наступному. По-перше, в разі якщо площа контрольована агрохолдингом буде перевищувати 50000 тис. га, то повинна бути введена звичайна система оподаткування, або збільшено в 1,5 рази величину фіксованого податку. По-друге, в разі якщо площа контрольована агрохолдингом перевищує 100 тис. га землі, дане підприємство повинно виробляти не менше 30% продукції тваринництва.

• 2. СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ
• 2.1 Структурні трансформації сільськогосподарських земель аграрних підприємств

Аграрна реформа триває в Україні вже більше двадцяти років. Земельна реформа є складовою частиною даної реформи. Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель .

Земельна реформа є складовою аграрної політики, яка на сучасному етапі передбачає докорінну перебудову земельних відносин, роздержавлення земель, зміну форм власності і господарювання, удосконалення структури земельних і сільськогосподарських угідь, раціональне їх використання, поліпшення родючості ґрунтів та їх захист, ведення земельного кадастру, інші заходи.

Нормативно-правова база, що включає понад 120 нормативно-правових актів з питань реформування і регулювання земельних відносин, в основному забезпечила проведення в Україні земельної реформи, перерозподіл земель за формами власності. Якщо на початок 1992 року весь земельний фонд України перебував у державній власності, то на початок 2008 року питома вага державної власності складала 48,9%, приватної - 51,0% і колективної (згідно з державними актами) - 0,1%.

Значне прискорення аграрна реформа набула після виходу грудневого Указу Президента України (1999 р.) . Відбулась трансформація і паювання підприємств. Це призвело, з одного боку до подрібнювання підприємств, а з іншого до виникнення агрохолдингів. Як відмічає В.Я. Амбросов, у результаті значна частина підприємств за своїм правовим статусом не відповідає вимогам і є по суті структурами малого та середнього підприємництва . Тому цілком закономірним буде те, що в майбутні роки власники можуть приймати рішення про інші організаційні форми підприємств. Інтересам власників-товаровиробників повинна відповідати організаційна структура господарюючих суб'єктів з погляду галузевої і виробничої структури, управління, економічної самостійності, самоврядування. Як вважає В.Я. Амбросов залежно від функціонувальної спрямованості в складі сучасних агроформувань можуть формуватися такі структури:

§ спеціалізовані рослинницькі з виробництва продовольчих, технічних, кормових культур;

§ тваринницькі спеціалізовані та багатогалузеві, функціонуючи переважно на власній кормовій базі;

§ багатогалузеві з виробництва товарної продукції рослинництва і тваринництва;

§ з промислової переробки сільськогосподарської продукції і випуску продовольчих товарів [Там само]

В результаті здійснення земельної реформи понад дві третини сільськогосподарських угідь передано у приватну власність громадян та юридичних осіб. Біля 7 млн. громадян отримали сертифікати на право на земельну частку (пай), з яких понад 90% замінили сертифікати на Державні акти на право власності на земельну ділянку.

Федоров М.М. відмічає, що аналіз трансформаційних змін у землекористуванні дає підстави до висновку, що земельні відносини у сільському господарстві в період до 2020 року будуватимуться переважно на орендних засадах з одночасним формуванням і еволюційним розвитком ринку права оренди земель і цивілізованого ринкового обороту земельних ділянок, який нами вбачається як система економіко-правових відносин, що забезпечує його суб'єктам (громадянам, юридичним особам та державі) включення землі як капіталу в економічний оборот, здійснення цивльно-правових угод з приводу переходу права власності на земельну ділянку або права користування нею в установленому законодавством поряд ку з урахуванням попиту і пропозиції .

Інша проблема була пов'язана з концентрацією земель в великих об'єднаннях - агрохолдингах. Чому такої концентрації не спостерігається в розвинутих капіталістичних країнах, зокрема США, Канаді, Європейському Союзі? Відповідь, як вважає С.І. Дем'яненко, проста - в країнах, де ринкова економіка тільки формується, ринки функціонують недосконало, тобто не створено відповідних інституційних та правових умов для їх ефективного функціонування . Так, сільськогосподарська земля в Україні, Росії, Казахстані є занадто дешевою, не існує легального, розвинутого ринку земель цієї категорії. В цій ситуації для бізнесових структур, таких як агрохолдинги, відсутні проблеми з дешевою орендою значної кількості землі, і, фактично, сільськогосподарська земля для них є не лімітованим виробничим ресурсом. Наприклад, вартість оренди сільськогосподарської землі в Україні приблизно в 20-25 разів нижча, ніж в ЄС. Обмежувати розміри агрохолдингів можуть інші виробничі ресурси, зокрема, капітал, праця, менеджмент. При цьому висококваліфікована праця є найдефіцитнішим ресурсом, зокрема праця механізаторів, операторів у тваринництві, менеджерів, особливо найвищого рівня. Тому на сьогодні вузьким місцем в діяльності агрохолдингів і чинником, що лімітує їх подальше розширення, є дефіцит висококваліфікованих кадрів.