Аграрна політика і біоекономіка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аграрна політика і біоекономіка



1. Особливості сільськогосподарського виробництва, що зумовлюють необхідність

політика аграрний державний біотехнологія

Головним і незамінним засобом в-ва в с/г є земля; одночасно засіб і предмет праці; при правильному використанні властивості постійно поліпшуються;

Сезонність виробництва;

с/г розвивається на основі різних форм власності і видів господарювання; для кожного з них мають бути створені економічні умови щодо підвищення ефективності господарювання;

Економічний процес відтворення тісно пов'язаний і незмінно переплітається з природним процесом оскільки розвиток відтворення рослин і тварин відбувається за біологічними законами. Для підвищення виробництва необхідно враховувати дію не тільки економічних законів, а й законів природи;

с/г в-во просторово розосереджено, що спричиняє великі обсяги внутрішньогосподарських перевезень вантажів;

на відміну від промисловості частина продукції використовується в подальшому виробничому процесі як засіб в-ва;

природні умови, які великою мірою зумовлюють кінцеві результати і рівень його ефективності.

Особливості с/г як галузі народного господарства визначають структуру в-ва, рівень забезпеченості і використання техніки, склад робочої сили; характер поділу праці та форми її організації зумовлюють нерівномірність надходження коштів від реалізації. Звідси є своєрідний характер дії економічних законів у с/г, специфіка його відтворення і розвитку, що зумовлюють необхідність втручання держави в розвиток галузі.



2. Аграрна політика як складова економічної політики держави

Аграрна політика - важлива і невідємна складова економічної державної політики, що може бути визначена як державне управління розвитком агропромислового виробництва по одному або одночасно кількох політично задекларованих економічно безпечних і соціально захищених напрямках. Охоплює всі державні рішення, які впливають на діяльність виробників для визначення, що виробляють, як і для кого.Аграрна політика - упорядкована діяльність держави і санкціонованих нею суспільно-правових інститутів по формуванню культурних, соціальних, правових і економічних умов життя сільського населення.

Найважливіші сфери АП:

Аграрний ринок;

Інвестиційна, кредитна, фінансова, науково-технічна і технологічна діяльність;

Податкова система;

Соціальне середовище;

Цільові і структурні перетворення на селі.

Обєет АП - поточні процеси в агроекономіці.

Предмет - система державних і суспільних заходів і прагнень, які визначають умови функціонування с/г.

Субєкти - ВР, КабМін, президент, міністерства, держ.комітет земельних ресурсів, водногоі лісового господарства, відповідні управління та департаменти при обласних адміністраціях.

3. Сутність та принципи аграрної політики

Аграрна політика - важлива і невідємна складова економічної державної політики, що може бути визначена як державне управління розвитком агропромислового виробництва по одному або одночасно кількох політично задекларованих економічно безпечних і соціально захищених напрямках. Охоплює всі державні рішення, які впливають на діяльність виробників для визначення, що виробляють, як і для кого.Аграрна політика - упорядкована діяльність держави і санкціонованих нею суспільно-правових інститутів по формуванню культурних, соціальних, правових і економічних умов життя сільського населення.

Найважливіші сфери АП:

Аграрний ринок;

Інвестиційна, кредитна, фінансова, науково-технічна і технологічна діяльність;

Податкова система;

Соціальне середовище;

Цільові і структурні перетворення на селі.

Обєет АП - поточні процеси в агроекономіці.

Предмет - система державних і суспільних заходів і прагнень, які визначають умови функціонування с/г.

Субєкти - ВР, КабМін, президент, міністерства, держ.комітет земельних ресурсів, водногоі лісового господарства, відповідні управління та департаменти при обласних адміністраціях.

Основні завдання:

1 розкрити систему явищ процесів і законів в аграрній сфері з метою вирішення комплексу економічних і соціальних питань розвитку агропромислового в-ва у процесі його трансформування;

2 вплив на аграрне законодавство;

3 забезпечення продуктами харчування за економічно виправданими цінами, забезпе-чення промисловості сировиною і вирішення проблеми охорони навколишнього середовища.

Практичне призначення:

Спрямована на створення таких економічних відносин та форм господарювання, які мб за без-печили стійке положення господ-даря на землі;

Сприяє встановленню еконо-мічно обґрунтованих справед-ливих відносин між містом і селом, між аграрним та іншими секторами економіки;

Демократично регулює еконо-мічні процеси;

Визначає умови праці і буденності селян, включає міри, спрямованні на визнання сіль-ської праці в суспільстві і турботу про сільське населення;

Займається вирішенням культур-них, соціальних, правових і політичних проблем в аграрній сфері.

4. Модель процесу формування аграрної політики

У процесі формування аграрної політики на неї впливає ряд факторів:

*традиційні погляди на місце і роль галузей АПК в житті суспільства;

*проблеми, що періодично виникають або існують постійно;

*значні зміни еволюційного характеру. Аграрна політика як єдине ціле складається з певних структурних елементів: сільськогосподарської, агропромислової, продовольчої та зовнішньоекономічної. Кожному структурному елементу відповідають свої об'єкти. Наведені об'єкти можуть бути логічно об'єднані в таке поняття, як «ринок сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства», існуючий незалежно від того, реалізується аграрна політика чи ні. Впливаючи на різні групи учасників ринкових відносин, держава впливає тим самим на ринкову ситуацію. Держава може підтримувати як пріоритетну галузь і сільськогосподарське виробництво (впливаючи наприклад, на рівень цін і доходів товаровиробників), і переробку (дотуючи закупівельні ціни) або споживання (шляхом встановлення низьких споживчих цін). Подібна практика існувала в радянський період.

5. Групи інтересів в аграрній політиці

Аграрна політика, як і політика в цілому, визначається різноманіттям суспільних, групових і приватних інтересів.

Носії інтересів - це вітчизняні товаровиробники та споживачі сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства. Вони являють собою досить складну групу суб'єктів ринкових відносин, у якій можливі певні суперечності.

Виразники інтересів також досить складна і суперечлива група, що включає в себе політичні партії, громадські та професійні об'єднання.

Групи виразників інтересів не випадково називають групами тиску. У них є ще й третє найменування - лобіюють організації.

Лобізм-це повсюдна світова практика, яка, безумовно, потребує законодавчого регулювання.

Лобіюють організації, як правило, встановлюють тісні відносини з таким впливовим у громадському «класом», як державна бюрократія.

Бюрократія - це шар службовців - професіоналів, які беруть безпосередню участь у підготовці, реалізації та контролі за ходом реалізації рішень, прийнятих начальницьким суб'єктом. Бюрократія - впливовий прошарок суспільства.

Політики виступають першими у ряді суб'єктів, що формують аграрну політику держави. Політики і бюрократія прагнуть до підтримки агропродовольчого сектора в очікуванні політичних та громадських дивідендів.

6. Система цілей аграрної політики держави

Аграрна політика як складова соціально-економічної політики держави повинна передбачати реалізацію певної мети. Генеральною метою економічної політики держави є економічна та соціальна стабільність, удосконалення суспільного ладу, адаптація його до мінливих умов. Через специфічні властивості сільського господарства (іммобільність землі та інших засобів виробництва, низька оборотність поточних активів, нееластичність цін на продукти харчування, територіальна розосередженість і розрізненість товаровиробників, монополізм І та ІІІ сфер АПК, диспаритет у відносинах села й міста) ринкові механізми господарювання не забезпечують його розвитку і нормального відтворення. У цьому зв'язку метою аграрної політики є створення сприятливих умов для функціонування ринкових відносин, нейтралізація або послаблення негативного впливу ряду механізмів, забезпечення розширеного відтворення АПК, а також виробництво необхідних суспільних благ, які не можуть бути створені стихійними механізмами ринкової економіки, що орієнтують суб'єктів економічної діяльності. Формуванню цілей аграрної політики передує всебічний аналіз агропромислового комплексу, його дія на загальний стан економіки країни та життєвий рівень населення, місце держави у суспільному поділі праці на світовому ринку, стан продовольчої безпеки.

Основними завданнями аграрної політики є:

· організаційно-економічні: а) формування еквівалентних міжгалузевих відносини сільського господарства з іншими галузями економіки країни; б) державне регулювання агропромислового виробництва, спрямоване на підвищення його ефективності, освоювання досягнень науково-технічного прогресу, зростання доходів сільськогосподарських товаровиробників; в) розвиток вертикальної та горизонтальної інтеграції, в першу чергу кооперації як одного з основних напрямів формування економічно справедливих відносин між учасниками процесу виробництва, переробки та реалізації кінцевої продукції; г) впорядкування функцій державного управління та їх розмежування; д) формування системи земельних відносин: підвищення ефективності використання землі та збереження за безпосередньо зайнятими в сільськогосподарському виробництві права власності на неї;

· інвестиційні: а) створення сприятливих економічних умов для інвестиційної активності - розвиток лізингу, підтримка середньострокового комерційного кредиту, реалізація інвестиційних програм і проектів; б) ефективна амортизаційна політика;

· інноваційні: а) підтримка фундаментальної та особливо важливої прикладної аграрної науки; б) створення нового покоління машин і обладнання, освоєння їх на виробництві;в) розвиток інформаційних систем в АПК;

· галузеві: а) нарощування і підвищення стійкості виробництва зерна як необхідної умови розвитку АПК, засобу забезпечення продовольчої безпеки країни; б) вирішення білкової проблеми шляхом відновлення та збільшення виробництва продукції тваринництва і птахівництва;

· соціальні: а) зростання доходів сільськогосподарських товаровиробників, подолання бідності значної частини сільського населення; б) зниження рівня безробіття на селі шляхом створення нових і модернізації існуючих робочих місць, що дозволить отримувати доходи, достатні для забезпечення високого рівня життя; в) проведення цілеспрямованої та ефективної молодіжної політики, яка б зробила і сільськогосподарську працю, і проживання в сільській місцевості привабливими; г) відновлення і подальший розвиток соціальної інфраструктури сільських територій.

У економічній політиці для позначення взаємопов'язаних цілей використовується поняття «магічних багатокутників». У трикутнику постають три внутрішньоекономічні цілі: стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості населення, стабільність цін. У чотирикутнику додається ціль забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги, у п'ятикутнику - соціальна ціль зі справедливого розподілу доходів і власності, у шестикутнику - охорона навколишнього середовища. У країнах ЄС головними цілями вважаються справедливість, безпека, добробут, свобода.

Залежно від критерію розрізняють макроекономічні, галузеві, довгострокові, тактичні та інші види цілей. До макроекономічних цілей належать забезпечення продовольчої безпеки країни, задоволення платоспроможного попиту населення на продовольство за кількістю та якістю, переробної промисловості - на сировину, проведення активної експортної політики, забезпечення найбільш високих податкових надходжень.

Складніші за своєю будовою галузеві цілі, оскільки вони пов'язані з визначенням перспектив розвитку не тільки сільського господарства, але і взаємопов'язаних з ним галузей, що входять до агропромислового комплексу, а також соціальними проблемами сільських територій.

Оскільки цілі виражають найбільш суттєві об'єктивні потреби суспільства, слід розглядати високоефективне виробництво, що передбачає прибутковість, високу продуктивність праці, низьку витратність ресурсів, достатній обсяг виробництва продукції високої якості й інші показники. Обсяг виробництва для конкретного підприємства та організації агропромислового комплексу - не головний показник ефективності, але не враховувати його неможливо.

Інша важлива ціль аграрної політики - забезпечення конкурентоспроможності продукції, що реалізується на вітчизняному, а за певних умов і на світових ринках. Ще одна мета аграрної політики на сучасному етапі - створення умов для високої доходності сільськогосподарської праці. Фактор доходності або оплати праці робітників, зайнятих у сільському господарстві, визначає багато в чому рівень їх кваліфікації, мотивацію до праці. Ціль екологізації агропромислового виробництва пов'язана із поліпшенням середовища існування людини, і з виробництвом екологічно чистої продукції, що забезпечує реалізацію завдання здорового харчування населення.

В Україні згідно із Законом «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» стратегічними цілями державної аграрної політики є:

· гарантування продовольчої безпеки держави;

· перетворення аграрного сектора на високоефективний, конкуренто-спроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави;

· збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації;

· комплексний розвиток сільських територій та розв'язання соціальних проблем на селі.

Таким чином, загальна мета може і має складатися з декількох цілей, які мають і функціональний, і часовий характер. Тобто на кожному етапі необхідно визначати проміжну ціль, що приведе врешті-решт до досягнення кінцевої мети.

7. Вплив рівня розвитку біотехнологій на місце держави в світовому просторі

Як свідчить світовий досвід, біотехнологія є одним із пріоритетних напрямів розвитку економічної безпеки розвинутої держави. На сьогодні одним із першочергових заходів є виявлення в Україні перспективних напрямів розвитку біотехнології, науково-дослідних установ і промислових підприємств, які займаються дослідженнями в зазначеній сфері та впровадженням результатів цих досліджень у виробництво, створення економічних умов для виконання цього завдання. У класичному розумінні біотехнологія - це наука про методи і технології виробництва різних речовин і продуктів із використанням природних біологічних об'єктів і процесів. Біотехнологія є вагомим і перспективним фактором розвитку світового виробництва, застосовується практично у всіх секторах світової економіки та демонструє значні потенційні переваги. Так, біотехнологія допомагає боротися з хворобами, розвиваючи та покращуючи медицину, забезпечуючи населення планети доступними, життєво необхідними препаратами. Значний потенціал біотехнологія має у боротьбі з голодом і може вирішити проблему браку їжі для країн, що розвиваються. Біотехнологія допомагає довкіллю, дозволяючи знизити ризик токсичного забруднення ґрунтів і ґрунтових вод, підвищити ефективність сільського господарства. У промисловості багато технологій замінюються біотехнологіями, що використовують ферменти і мікроорганізми, зокрема, у харчовій галузі, у сфері переробки сільськогосподарських, промислових і побутових відходів, очищення і використання стічних вод, одержання біогазу і добрив.

Про важливу роль біотехнології у світі свідчать обсяги виробництва продукції біотехнологічного сектора, що постійно збільшуються. За даними Міжнародного консалтингового агентства Аbercade, загальний обсяг світового ринку біотехнологічної продукції на сьогодні становить майже 163 млрд. дол. США, продукції основних секторів, зокрема харчової промисловості і сільського господарства - 45 млрд. дол. США, фармацевтичної галузі - 27 млрд. дол. США, ферментів і препаратів для виробництва миючих засобів - 21 млрд. дол. США. Після 2005 року сектор біотехнології став одним із найбільш прибуткових, і за даними ОЕСР щорічне зростання обсягів виробництва біотехнологічних продуктів становить 10-15відсотків. В Україні, як свідчить вітчизняний досвід, рівень розвитку біотехнології порівняно зі світовим, є невисоким. За оцінками експертів, обсяг виробництва українського сектору біотехнології на сьогодні не перевищує 20 млн. дол. США. Так, у фармацевтичній промисловості частка вітчизняного виробництва на ринку імунобіотехнологічних препаратів становить лише 9%, а сектор промислової біотехнології розвинутий ще менше. На українському ринку лікарських засобів сьогодні переважають імпортні пробіотики, і частка продукції зарубіжних фірм становить понад 70%. Водночас в Україні функціонують підприємства, які на сьогодні є успішними та перспективними у виробництві біофармацевтичних препаратів, зокрема, ЗАТ НВЦ "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" (м. Київ), ЗАТ "Біофарма" (м. Київ), ОАО "Фармак" (м. Київ), ЗАТ "Біолік" (м. Харків), ЗАТ "Лекхім" (м. Харків), ВАТ "Дніпрофарм" (м. Дніпропетровськ), ТОВ "Біостимулятор" (м. Одеса).

8. Особливості розвитку біоекономіки в світі, вплив на розвиток прогресу

Біоекономіка - це практична наука про методи господарювання, заснованої на біотехнології, а також використанні відповідної нововиявленої сировини для виробництва енергії і матеріалів.

Основними напрямами біоекономіки є:

1) У соціальній сфері - це диверсифікація економіки у с/г і її зростання.

Розвиток сільських регіонів і покращення соціальної ситуації в містах. Покращення здоров'я людини, екології та якості життя.

2) В економічній сфері - зниження собівартості продукції, більш ретельний контроль за її властивостями, поява нових виробів і ринків їхнього збуту, зниження залежності, торгівлі від енергоресурсів.

3) В екологічній сфері - запобігання забрудненню навколишнього середовища, зниження обсягів викидів газів та інших отруйних речовин.

4) Створення нових матеріалів і палива, використання продуктів багаторазового споживання і методів комплексної переробки сировини.

9. Державна система формування та розвитку біоекономіки в Україні

Національні системи сільського господарства більшості країн світу перебувають в стані трансформації від споживчого підходу до напрямку оптимального поєднання виробництва біоенергії і продовольства та збереження довкілля. Запровадження глобальних інформаційних систем відстеження стану природних і продовольчих ресурсів в аграрному секторі є необхідним. Такі дії вимагають розвинення міжнародних процедурних, термінологічних та аналітичних підходів, створення програм збереження природних ресурсів від деградації, формування сталого розвитку сільських територій. Критерії конкурентоспроможності змінюються пріоритетами сталого розвитку аграрного сектору, що в умовах «досягнутих» техногенних зрушень потребує запровадження найновітніших технологій, в першу чергу в процесі координації зусиль та визначення спільних пріоритетів, на довго-, середньо- та короткострокових дистанціях. Тому все більше країн світу вступають в діалог щодо гармонізації нормативно-правового забезпечення за програмами СОТ та Євроінтеграції (див. сторінку on-line бази даних Європейського законодавства http://eur-lex.europa.eu/).

Система економічного розвитку європейської спільноти, що реалізується на протязі останніх 5 років у вигляді національних науково-технологічних платформ, дозволяє значно підвищити можливості узгодженого перетворення економічних механізмів і для сусідніх країн. За змістом, технологічна платформа (далі - ТП) - це механізм, призначений об”єднати всі інтереси зацікавлених сторін для розвитку довгострокового передбачення конкретних проблем, створення послідовної динамічної стратегії для виконання такого передбачення та керівництва виконанням плану дій. Такий механізм дасть можливість досягти бажаного результату щодо узгодженої програми дій та оптимізувати вигоди всіх сторін. Розвиток стратегічного плану досліджень є вирішальним елементом реалізації стратегії. З метою досягти її більш ширших цілей, технологічна платформа повинна, в довшій перспективі, генерувати життєдіяльну конкурентоспроможність і світове лідерство ЄС у відповідних областях, стимулюючи збільшене та більш ефективне інвестування в науково-дослідну діяльність шляхом розвитку інновацій та знімаючи перешкоди щодо розміщення та розвитку нових технологій.

ТП забезпечують рамки для визначення пріоритетів для досліджень і розвитку, часові рамки та програми з низки стратегічно важливих питань, коли досягнення майбутнього зростання Європи, конкурентоспроможність і життєспроможність залежать від головних досліджень і технологічного просування в межах довгого періоду часу.

Також технологічні платформи допомагають адекватному спрямуванню фінансування досліджень в галузях з високим рівнем промислової важливості, покриваючи всю економічну мережу нарощування цінностей та мобілізуючи органи державної влади як національного, так і місцевого рівнів.

Сприяючи ефективному партнерству між державними та приватними інституціями, технологічні платформи мають потенціал, щоб зробити значний внесок до поновленої Лісабонської стратегії та розвитку Європейського дослідницького простору. По суті, вони доводять свою роль потужних учасників розвитку європейської дослідницької політики, зокрема орієнтуючи Сьому рамкову програму на краще задоволення потреб промисловості.

Приєднання до цього інноваційного процесу, спеціалізованого за кожним галузевим напрямком і повним спектром внутрішньої та міжнародної ринкової діяльності, сприяє спільній меті досягнення світових рівнів конкурентоспроможності, в тому числі для України.

Одночасно, від України щодо СОТ вимагають системних інституційних реформ, запровадження високого рівня державного моніторингу ринкових процесів, оновленої організації законодавчої бази та системи технічного регулювання, підвищення якості продукції, тощо. У цьому контексті доцільно звернути увагу на проект BECOTEP (Bio-Economy Technology Platforms - Біоекономічні технологічні платформи) започаткований Європейською сьомою рамковою програмою (7th Framework Programme (FP7).

Проект BECOTEP поєднує усі галузі, пов”язані із біологічними об”єктами економічної діяльності (рисунок 1). Цей новітній економічний напрям створює основу зростання природної довговічності та повноцінної працездатності людини, відновлення довкілля, зменшення витрат на лікування та боротьбу з екологічними катастрофами. В основу проекту покладено принципи Біоекономіки заснованої на знаннях (Knowledge-Based Bio-Economy). BECOTEP об”єднує у своєму складі 9 європейських технологічних платформ.

10. Особливості екологічної політики в аграрному секторі

Аграрний сектор - одна з найважливіших сфер матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості - сировиною

Аграрний сектор посідає досить важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни і добробут людей. Розвиток же самого аграрного сектору залежить від тієї частки економічних відносин, які складаються в ньому.

Економічні відносини в аграрному секторі досить специфічні, бо виникають вони з приводу привласнення й використання землі як основного фактору виробництва. Це, в свою чергу, відрізняє аграрний сектор від інших галузей народного господарства.

Особливості аграрного сектора полягають в тому, що

по-перше, на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування в сільському господарстві земля - головний об'єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;

по-друге, для сільського господарства характерним є збіг часу виробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;

по-третє, в сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тому кінцевий результат є сума зусиль людини і природи;

по-четверте, складність і різноманітність економічних зв'язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплетінням різноманітних форм власності.

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об'єктивними законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості. Економіці України притаманна висока питома вага ресурсомістких та енергоємних технологій, впровадження та нарощування яких здійснювалося найбільш "дешевим" способом - без будівництва відповідних очисних споруд. Це було можливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористування та без урахування вимог охорони довкілля. Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров'я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням і біологічно-генетичною деградацією народу України.

11. Інструменти державної екологічної політики

У розвинутих країнах світу органи влади, вчені та фахівці приділяють усе більшу увагу можливостям щодо застосування економічних важелів для здійснення екологічної політики, убачаючи в цьому або певну визначену альтернативу нинішній, переважно адміністративній, системі природоохоронного регулювання, або істотне доповнення до неї. Як свідчить досвід, відповідні механізми розвиваються і в країнах з перехідною економікою.

Застосування економічних важелів являє собою важливу частину ініціатив відносно стійкого розвитку, проголошених у декларації, що підписана країна-ми-учасницями Конференції ООН з проблем навколишнього середовища і розвитку «Earth Summit» (Ріо-де-Жанейро, 1992). Європейський Союз також зацікавлений у більш широкому застосуванні економічних важелів. П'ята програма економічної діяльності «Уперед до стабільності» проголошує, що використання економічних і фінансових факторів повинне відігравати більш значну роль у загальному підході до охорони навколишнього природного середовища.

За станом на 2005 p., створений в Україні економічний механізм у сфері природокористування включає такі платежі (збори): за спеціальне використання водних ресурсів; за користування надрами для видобутку корисних копалин; за користування надрами з метою, не пов'язаною з видобутком корисних копалин; за землю; за спеціальне використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду; за спеціальне використання диких тварин; за спеціальне використання рибних та інших живих водних ресурсів.

Окрім того, прийнятими законодавчими актами вже передбачена плата за користування мисливськими угіддями, збір за полювання на мисливських тварин, плата за спеціальне використання ресурсів рослинного світу, платний режим за використання природних лікувальних ресурсів.

Тим самим уведена розгалужена нормативна база, але, як свідчить подальший аналіз, вона виявилася недостатньо дієвою відносно створення організаційно-економічного механізму регулювання природокористування, охорони, збереження й відтворення природних ресурсів. Сучасний рівень платежів і зборів за користування природними ресурсами не забезпечує адекватного відображення реальних утрат суспільства і не створює достатньої фінансової бази для природоохоронної діяльності13.

Основні недоліки вітчизняного економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що він, по-перше, не в змозі зацікавити товаровиробників у проведенні природоохоронних заходів за рахунок власних коштів; по-друге, не кореспондується іншими економічними показниками і важелями господарської діяльності; по-третє, недостатньо оперативно й ефективно реагує на динаміку економічних і екологічних процесів у державі.

Розглянемо основні економічні інструменти природоохоронної діяльності. Економічні нормативи і ліміти при забрудненні навколишнього середовища. Однією з найважливіших складових частин природоохоронного законодавства є система екологічних стандартів. Саме на ці стандарти повинні орієнтуватися підприємства-забруднювачі у своїй природоохоронній діяльності. Недотримання стандартів призводить до юридичної відповідальності.

Стандартизація означає встановлення єдиних і обов'язкових для всіх об'єктів даного рівня системи управління норм і вимог.

Державні стандарти у сфері охорони навколишнього природного середовища є обов'язковими для виконання і визначають поняття й терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я людей, інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів. Екологічні стандарти розробляються і вводяться в дію відповідно до порядку, установленого законодавством України.

Система екологічних нормативів включає:

а) нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування);

б) гранично допустимі викиди та скиди до навколишнього природного середовища забруднюючих хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів.

Законодавством України можуть установлюватися й інші екологічні нормативи, які повинні відповідати вимогам охорони навколишнього природного середовища.

Екологічна стандартизація і нормування проводяться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Плата за забруднення навколишнього природного середовища встановлюється на основі лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин до навколишнього природного середовища і розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та іншого виробництва. Плата встановлюється в розрахунку на натуральну одиницю шкідливої речовини. Норматив плати складають викиди речовин у межах ліміту. Понадлімітні викиди (скиди) становлять наднормативну плату і підлягають фінансовому покаранню у вигляді оплати, збільшеної в кілька разів (звичайно до п'яти).

Платежі в межах нормативів забруднення включаються в собівартість і повинні оплачуватися споживачем. Наднормативні платежі сплачуються підприємством за рахунок прибутку, що істотно знижує його рентабельність.

Порядок установлення нормативів плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища визначається Кабінетом Міністрів України.

Серед економічних важелів і стимулів основне місце займають платежі і податки за забруднення. Вони являють собою непрямі важелі впливу і виражаються в установленні плати на викиди чи скиди. Рівень платежу відповідає соціально-економічному збитку від забруднення чи якому-небудь іншому показнику, наприклад економічній оцінці асиміляційного потенціалу природного середовища. Позитивна роль податків на забруднення і платежів полягає в тому, що ця система надає максимальну волю забруднювачу щодо вибору стратеги сполучення ступеня очищення і плати за залишковий викид, що дозволяє мінімізувати витрати на перетворення зовнішнього фактора забруднення у внутрішню статтю витрат для них. Якщо природоохоронні витрати низькі, то фірма значно скоротить викиди (замість того, щоб платити податок). У теорії вона скоротить їх до оптимального рівня, коли прирісні витрати на додаткове очищення стають рівними ставці платежу. Податками можуть бути обкладені також первинні ресурси, кінцева продукція чи технології. Хоча чисто зовні за впливом на підприємство податки і платежі еквівалентні, необхідно все-таки провести грань між цими двома інструментами. Коли ми вимовляємо слово "податок", то маємо на увазі, що, по-перше, він направляється в бюджет, а, по-друге, немає особливих причин, окрім поповнення скарбниці, щоб його вводити. Коли говоримо про платіж, то вже відразу маємо на увазі, що платник щось оплачує. На даний випадок платіж за забруднення - це плата за право користування асиміляційним потенціалом природного середовища. Користувач цього ресурсу платить за нього так само, як він платить за сировину, що здобувається, електроенергію та ін. Платежі користувачів на покриття адміністративних витрат можуть включати плату за одержання дозволу чи ліцензії, а також інші номінальні платежі, що відповідають величині викидів і покривають витрати на роздачу дозволів і ліцензій. Ці платежі загалом менші від платежів за забруднення і мають обмежений вплив на рівень викидів фірми. Швидше за все їх треба розглядати як ліцензійний збір, що супроводжується видачею ліцензії. По суті цей платіж не має самостійного значення.

Фінансові норми, нормативи і ліміти під час використання природних ресурсів. Використання природних ресурсів в Україні здійснюється у порядку загального і спеціального використання природних ресурсів. Законодавством України громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєнеобхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком і обмежень, передбачених законодавством України.

Використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов'язкових екологічних вимог:

- раціонального й економного використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій;

- здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища;

- здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;

- застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку здоров'я населення;

- збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;

- здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав інших осіб.

Плата за спеціальне використання природних ресурсів встановлюється на основі нормативів плати і лімітів їх використання.

Нормативи плати за використання природних ресурсів визначаються з урахуванням їх розповсюдженості, якості, можливості їх відтворення, доступності, комплексності, продуктивності, місцезнаходження, можливості переробки й утилізації відходів та інших факторів.

Нормативи плати за використання природних ресурсів, а також порядок її здійснення встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Ліміти використання природних ресурсів установлюються в натуральній формі та в порядку, що визначається місцевими Радами народних депутатів, окрім випадків, коли природні ресурси мають загальнодержавне значення. У цьому випадку ліміти використання природних ресурсів установлюються Кабінетом Міністрів України.

Платежі за використання природних ресурсів у межах установлених лімітів відносять на витрати виробництва, а за понадлімітне використання і зниження їх якості вони стягуються з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств, організацій або громадян.

Платежі за використання природних ресурсів надходять до місцевих бюджетів і направляються на виконання робіт з відтворення, підтримки цих ресурсів у належному стані. А платежі за використання природних ресурсів загальнодержавного значення в межах установленого ліміту в розмірі 50% надходять до Державного бюджету і 50% - до місцевого бюджету, за понадлімітне використання - до позабюджетних екологічних фондів.

Плата за погіршення якості природних ресурсів (зниження родючості ґрунтів, продуктивності лісів, рибопродуктивності водойм тощо) у результаті володіння і користування встановлюється також на основі нормативів. Порядок установлення нормативів плати за погіршення якості природних ресурсів визначається Кабінетом Міністрів України. Платежі підприємств, установ, організацій, а також громадян за погіршення якості природних ресурсів унаслідок володіння і користування ними здійснюється за рахунок прибутку, що залишається в їх розпорядженні.

Фінансові санкції і штрафи за екологічні порушення. Істотне значення в системі платного природокористування повинні одержати штрафи, різного роду санкції за нераціональне використання природних ресурсів. На випадок вибуття земель через їхнє нераціональне використання (несанкціоноване складування відходів, забруднення важкими металами, радіоактивними елементами тощо) повинні застосовуватися жорсткі санкції, що включають фінансову і правову відповідальність. Зокрема, розмір штрафів повинен бути значний, щоб реально впливати на діяльність виробника. Штрафи накладаються на посадових осіб підприємства, установи й організації або фірми, а позови за завдану шкоду - безпосередньо пред'являються підприємствам за нанесений природним ресурсам збиток на кожний конкретний випадок. Для цього існує такса для обчислення розміру шкоди, заподіяної територіям і об'єктам природно-заповідного фонду. Вона обчислюється за вирубку чи ушкодження дерев або чагарників, за незаконний відстріл або знищення диких тварин (штраф або позов може накладатися як на громадян, так і на підприємства, установи або організації), за знищення або ушкодження трав'янистого покрову, сінокосів і випасів тварин без спеціального дозволу, заготівлю і збір плодів, ягід, горіхів, грибів, лікарських рослин, технічної сировини, проїзд транспортом, де це заборонено тощо.

Механізм впливу штрафів загалом носить обмежений характер, оскільки є за своєю природою локальним. Часто підприємствам набагато легше заплатити штраф, ніж увести в дію спорудження, витрати зі створення й експлуатації яких набагато перевищують розміри штрафу.

Завершуючи розгляд заходів відносно поліпшення й удосконалювання вже існуючих економічних інструментів екологічного регулювання в Україні, важливо підкреслити, що більшість із запропонованих рекомендацій може реалізуватися без якого-небудь істотного підвищення державних витрат на процедури контролю у сфері природокористування.

А тепер розглянемо приклади нових для вітчизняного природокористування економічних регуляторів екологічного управління й оздоровлення навколишнього середовища, які, на нашу думку, здатні створити мотиваційно-стимулюючу основу для активного впровадження екологоорієнтовних методів господарювання.

При цьому слід зазначити, що складність утворення економічного механізму націоналізації природокористування в Україні полягає ще й у відсутності соціально-економічних умов для впровадження класичних, відпрацьованих схем такого механізму, властивого іншим країнам. Тому для української економіки перехідного етапу необхідно мати механізм економічної адаптації природоохоронних цілей суспільства до його реальних можливостей, а отже - украй потрібна система якісно нових, гнучких економічних регуляторів оздоровлення природного середовища.

На Першому світовому конгресі економістів-фахівців з питань навколишнього середовища і природних ресурсів, який відбувся у Венеції (1998 p.), було проголошено, що успіхи світової економіки наприкінці XX сторіччя пов'язані, головним чином, з посиленням стимулюючого впливу ефективних економічних інструментів екологічної політики'4. Найбільш актуальними економічними проблемами екополітики є:

- реформування податкової системи з метою посилення стимулюючої ролі екологічних податків;

- уведення нових, більш ефективних економічних інструментів екополітики і посилення стимулюючої функції традиційних;

- захист і охорона повітряних і водних басейнів, земель і лісів, що мають винятково важливе значення для збереження життєдіяльності на Землі, за допомогою економічних інструментів екополітики.

Нормативи і питомі викиди. Нині виплати за забруднення довкілля не спираються на нормативи питомих викидів, оскільки ці нормативи пс узаконені, а лише частково пов'язані з технологічним рівнем виробництв. Крім того, ці виплати входять у собівартість продукції. Отже, плата за викиди перетворюється на «перекачування» багатомільярдних сум з однієї кишені в іншу і досип, невисоким ступенем екологічного використання.

Екологічні нормативи, з урахуванням економічних критеріїв, можуть бути поділені на три групи: територіальні нормативи питомих навантажень, галузеві нормативи, нормативи з коленого виду ресурсів.

Територіальні нормативи питомих навантажень (розраховуються на одиницю площі або обсяг) передусім спрямовані на забезпечення екологічної стійкості економіки в умовах комбінованої дії на них кількох антропогенних факторів з урахуванням природного й антропогенного районування.

Галузеві нормативи (розраховуються на одиницю товарної продукції або на гривню вартості основних фондів) повинні регламентувати вплив на головні природні компоненти з боку характерних для кожної галузі народного господарства факторів екологічного ризику. Ці норми повинні орієнтуватися на неухильне зростання навантажень на природне середовище, що в умовах збільшення масштабів господарської діяльності є єдиною можливою стратегією.

Нормативи з кожного виду природних ресурсів природокористування мають гарантувати більш раціональне використання усіх видів природних ресурсів і забезпечити розширене відтворення відповідних природних ресурсів, комплексне, а в перспективі замкнуте на основі вторинної переробки використання невідновлювальних мінерально-сировинних ресурсів. Такий підхід до природокористування має привести до формування ноосферного кругообігу речовини і потоків енергії, до гармонічного поєднання господарської діяльності зі збереженням умов відтворення природних ресурсів.

Природокористування в державі не відповідає вимогам екологічної безпеки в нинішніх економічних умовах але зараз дуже важливо забезпечити поступальний і цілеспрямований розвиток у даному напрямі. Саме цій меті і повинна підпорядковуватися система екологічного нормування.

Субсидії являють собою спеціальні виплати фірмам-забруднювачам за скорочення викидів. Серед субсидій найбільше часто зустрічаються інвестиційні податкові кредити, позики зі зменшеною ставкою відсотка, гарантії позик, забезпечення прискореної амортизації природоохоронного устаткування, кошти на регулювання цін первинних ресурсів і кінцевої продукції.

Системи обов'язкової відповідальності. Якщо вважати, що права власності на навколишнє середовище належать усьому суспільству в цілому, то фірми-забруднювачі повинні нести відповідальність за заподіяний збиток. Якщо податок на забруднення чи плата за викиди відбиває граничний збиток від забруднення, визначений до акта викиду, то збиток у системі обов'язкової відповідальності розраховується за фактом викиду (після нього) конкретно для кожного випадку. Тобто, фірма, що заподіяла збиток зобов'язана його або компенсувати, або провести очищення порушеного природного об'єкта, або виплатити компенсації потерпілим тощо. Така система припускає використання документів, що закріплюють зобов'язання на здійснення природоохоронної діяльності під відповідну заставу. Цей підхід особливо ефективний, якщо кількість забруднювачів і їхніх жертв обмежена, а розмір забруднення і його склад легко відстежити. Необхідно розрізняти аварійні викиди і відновлення екосистеми після здійснення певної діяльності (рекультивація земель). У першому випадку фірма може лише прогнозувати майбутній збиток і вживати всі необхідні заходи, щоб його не допустити. Але якщо такий збиток буде нанесений, винуватець цілком компенсує його. В якості гарантії тут можуть виступати активи фірми, страховий поліс тощо. У другому випадку масштаби майбутнього збитку відомі, наприклад, якщо мова йде про видобуток корисних копалин. Гарантією тут виступає грошовий депозит, унесений фірмою.

Податки на забруднення. Існує дві моделі регулювання природоохоронної діяльності. Перша базується на принципі дій "спонукального податку". У цьому випадку рівень плати повинен зацікавити підприємство-забруднювача в очищенні виробничих відходів до встановлених законодавством норм. Друга модель використовує принцип "перерозподілу податків". їх рівень не залежить від чинних екологічних норм. Функція цих податків - мобілізація засобів для фінансування природоохоронних програм. Крім того, вони сприяють зниженню сумарних витрат підприємств, розташованих поблизу, на очищення викидів шкідливих речовин.

Податки на екологічно шкідливу для споживання продукцію. У промислово розвинутих країнах світу зростає роль екологічних податків і їхнього стимулюючого впливу на розвиток економіки15. Частка екологічних податків у відсотках до всіх коштів, що надходять від оподатковування юридичних і фізичних осіб, у 90-х р. складала: в Австрії - 4,4, Канаді - 4,5, Данії - 3,4, Фінляндії -7,3, Франції - 5,4, Німеччині - 4,9, Греції -6,1, Ірландії - 11,9, Італії - 9,0, Японії - 8,5, Нідерландах - 5,5, Новій Зеландії - 6,1, Норвегії - 10,8, Португалії -11,5, Іспанії - 7,5, Швеції - 5,3, Швейцарії - 4,7, Великобританії - 3,2, США -3,2. У цілому частка екологічних податків у цих країнах дорівнювала в 90-х р. 5,7%.

В Україні з екологічних податків стягується плата за лімітні й понадлімітні викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними джерелами забруднення, скидання забруднюючих речовин у поверхневі, територіальні та внутрішні морські води, а також у підземні горизонти; розміщення відходів у навколишньому природному середовищі. У 90-х р. кошти від цих екологічних податків складали лише 0,008% від загальної суми державних податків. В Україні не стягується екологічний податок на шумове забруднення (в Угорщини його було введено в 1988 p.).

Особливої уваги заслуговує такий економічний інструмент екологічної політики, як податок на екологічно шкідливу в споживанні продукцію, впроваджений у більшості промислово розвинутих країнах світу. У Великобританії введений диференційований збір за пальне (з урахуванням його шкідливого впливу на навколишнє природне середовище), а також диференційований збір за вантажні автомобілі (з урахуванням їхнього негативного впливу на навколишнє середовище). Подібні податки введено в деяких країнах Східної Європи. Зокрема, в Угорщині екологічний податок на пальне було введено у 1992 p., a пізніше - на покришки для автомобілів, холодильники й речовини, що охолоджують акумулятори для автомобілів і пакувальні матеріали.

Податок на екологічно шкідливу в споживанні продукцію варто застосувати й в Україні. На нашу думку, він міг би істотно підсилити функцію стимулювання податкової системи, особливо якщо його вводити з урахуванням концепції про «подвійні дивіденди».

Європейський досвід свідчить, що екологічні податки, у тому числі й податок на екологічно шкідливу в споживанні продукцію, - ефективні інструменти екополітики в тих випадках, коли нормативи плати за екологічне забруднення перевищують кошти, необхідні для запобігання екологічному збитку. Саме такий екологічний податок на етиловий бензин у Швеції в 1988- 1993 pp. привів до зменшення забруднення навколишнього середовища продуктами згоряння етилового бензину на 20%. Але не слід забувати, що необачне реформування податкової системи часто призводить до небажаних змін в економіці, яких реформатори, як правило, не очікують.

Плата за повернуті викиди і технологічні премії за використання природозберігаючих технологій. Плата за повернуті викиди - це економічний інструмент екополітики, що передбачає напрям коштів зі спеціальних національних фондів тим підприємствам і організаціям, які за рахунок удосконалювання виробництва забезпечили зменшення шкідливих викидів у навколишнє середовище. Створювати спеціальні національні фонди необхідно (в обсязі трьох відсотків від національного валового продукту) з метою їхнього використання на технологічні премії. Кошти цих фондів повинні надходити тим підприємствам, які за рахунок упровадження природозберігаючих технологій забезпечили поліпшення використання навколишнього середовища і природних ресурсів.

Прикладом, що підтверджує ефективність плати за повернуті викиди як економічний інструмент екополітики, можна вважати податкову систему Швеції, де вона використовується в якості ринкового інструмента, за допомогою якого регулюють викиди NOx. Застосування його у Швеції дозволило зменшити викиди NOx в атмосферне повітря на 50%. Крім того, його використання пов'язане з меншими управлінськими витратами (у Швеції вони складають 0,2-0,3% від реінвестованих прибутків). Цей інструмент екополітики привабливий ще й тим, що його функція стимулювання найбільш ефективно буде впливати на ті виробництва, де зменшення шкідливих викидів досягається з мінімальними витратами коштів.

Плата за повернуті викиди і технологічні премії за використання природозберігаючих технологій - «м'які» ринкові економічні інструменти екополітики, що використовуються, головним чином, лише в найбільш розвинутих країнах світу (США, Японії, Швеції і деяких інших). В Європі вони не знайшли широкого визнання.

Слаборозвинені країни і країни з перехідною економікою, як правило, мають «перекручену» податкову систему. Вони не мають коштів для виплати технологічних премій. Уведення додаткового екологічного податку з метою нагромадження коштів на технологічні премії призведе до виникнення нових проблем у податковій системі, а це може негативно вплинути на національну економіку.

Різні види податкових пільг у межах податкової і кредитно-фінансової політики існують для стимулювання інноваційної та інвестиційної активності товаровиробників відносно використання сучасних науково-технічних досягнень з метою реіндустріалізації старої, екологічно деструктивної, і утворення нової, ефективної, природоохоронної та ресурсозберігаючої матеріальної бази виробництва. Цьому сприяє впровадження:

а) прямого методу стимулювання інноваційної природоохоронної діяльності (наприклад, за рахунок зменшення оподатковуваного прибутку на суму, еквівалентну раніше визначеній частці від вартості придбаного екологічного устаткування);

...