Аграрна політика і біоекономіка

Сьогодні потрібно відверто сказати, що у світі не існує позитивного досвіду функціонування обов'язкової системи страхування врожаю. Обов'язкова система страхування врожаю є стягнення податку з найкращих господарів на користь найгірших. Навіть кращі господарі намагатимуться створити ситуацію, у якій вони могли б отримати компенсацію: «примушуєте мене купувати страховку - будьте впевнені, що в мене будуть збитки».

Окрім того, була прийнята постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 року № 590 «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування тварин на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою, від хвороб, стихійних лих та нещасних випадків». Але ця постанова, як і попередня, також не зіграла тієї ролі для розвитку страхування сільськогосподарських ризиків, яку на неї покладали.

Причиною такого положення була недооцінка з боку урядових структур і самих сільськогосподарських товаровиробників можливостей страхування у створенні сприятливих умов розвитку агропідприємництва. І, як приклад реалізації негативної дії ризиків у сільськогосподарських підприємствах можна навести дані щодо кількості збиткових підприємств, які за останні роки коливалися у межах 32 - 56 відсотків. Нехтування виваженої політики ризик-менеджменту нерідко призводило і до банкрутства сільськогосподарських підприємств.

Стабілізація і подальший розвиток економіки, зміна форм власності та економічного механізму управління зумовлюють переорієнтацію суб'єктів господарської діяльності на захист від ризиків втрати або пошкодження майна, шляхом впровадження перевірених світовою практикою форм і видів страхування

Певним досягненням можна визнати прийняття Закону України від 24 червня 2004 року № 1877-ІV «Про державну підтримку сільського господарства України». Варто, відзначити що у порівнянні з попереднім Законом у діючому Законі відповідно до 10 статті, суб'єкт господарської діяльності зобов'язаний попередньо застрахувати свої ризики загибелі (втрати) сільськогосподарської продукції (її частини) та капітальних активів у випадку, якщо:

- продає на організованому аграрному ринку будь-який вид товарного деривативу базовим активом якого є сільськогосподарська продукція;

- даний суб'єкт отримує бюджетну дотацію або субсидію, пов'язану з виробництвом сільськогосподарської продукції або здешевлення її ціни;

- отримує банківський кредит (позику) на цілі виробництва сільськогосподарської продукції або придбання капітальних активів, якщо проценти за таким кредитом (позикою) частково або повністю здешевлюються (відшкодовуються) за рахунок бюджету;

- отримує бюджетний кредит (позику) або банківський кредит (позику) під гарантію держави чи органу місцевого самоврядування на цілі виробництва сільськогосподарської продукції або придбання капітальних активів.

Для виконання означених вимог, суб'єкт господарської діяльності зобов'язаний застрахувати ризики загибелі (втрати) сільськогосподарської продукції чи її частини за правилами індексного чи комплексного страхування. Ці положення також не враховуються на практиці.

Хоча у цьому Законі багато надзвичайно суперечливих і дискусійних положень щодо страхування агроризиків, але саме завдячуючи йому та зусиллям Мінагрополітики у минулому 2005 році вперше було виділено 54 млн. гривень бюджетних коштів на здешевлення вартості страхових внесків фактично сплачених суб'єктами аграрного ринку. Доцільно зазначити, що ця сума не відповідає розрахункам потреби у державних коштах на ці цілі (470 млн. грн.).

Окрім того, вперше був розроблений Порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються для здешевлення вартості страхових премій (внесків), фактично сплачених суб'єктами аграрного ринку, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2005 р. № 325, а також прийнятий наказ Міністерства аграрної політики від 18 травня 2005 р. № 209 «Про затвердження Розподілу коштів, передбачених у Державному бюджеті України на 2005 рік, що спрямовуються для здешевлення вартості страхових премій (внесків), фактично сплачених суб'єктами аграрного ринку, та інших документів щодо здешевлення вартості страхових премій (внесків), фактично сплачених суб'єктами аграрного ринку». Доречно відмітити, що і на 2006 рік зазначений порядок залишився без змін, лише внесені до нього деякі технічні корективи постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2006 р. № 243 «Питання використання коштів державного бюджету за деякими бюджетними програмами у сфері агропромислового комплексу».

Відповідно до Наказу кошти державного бюджету були розподілені між регіонами враховуючи посівні площі сільськогосподарських культур за 2002-2004 роки.

Таке запізніле прийняття механізму проходження коштів вплинуло на те, що фактично весняні та літні сільськогосподарські ризики майже не були застраховані і з виділених коштів лише 5,8 млн. грн. (10,7%) фактично було використано на часткову компенсацію страхових внесків сільськогосподарським товаровиробникам. Але навіть такі невеликі суми, як свідчать дані таблиці дозволили значно пожвавити страхування агроризиків серед сільськогосподарських товаровиробників.

Підсумовуючи необхідно відзначити, що забезпечення страховим захистом сільськогосподарського виробництва залишається невирішеним. У зв'язку із цим можна виділити головні проблеми:

Найперше немає розробленої концепції розвитку страхування сільськогосподарських ризиків в Україні та дієвої і ефективної програми державної фінансової підтримки страхування агроризиків.

Обмеженість бюджетних коштів, які Україна може сьогодні виділити на підтримку сільськогосподарських виробників, не є підставою для того, аби відмовлятися від розробки цих концепцій та програм, адже головна проблема полягає не у відсутності коштів, а у відсутності прозорих механізмів для їх ефективного використання.

Тому, одним із ключових питань, яке нині потребує принципового вирішення є питання про механізм державної підтримки сільськогосподарських виробників. Сьогодні більшість експертів поділяють думку, що державна підтримка страхування ризиків сільського господарства у тій формі, у якій її надавали у 2005 році була неефективною. Тобто, потрібно наново формувати принципи, моделі, механізми та схеми її надання, такі, які відповідали б законам функціонування ринкової економіки та сучасним умовам розвитку світового ринку.

Розуміння основних принципів, на яких побудовано системи державної підтримки сільськогосподарських виробників в інших країнах, дозволить здійснити великий обсяг підготовчих заходів, що мають передувати запровадженню таких програм. Зокрема, йдеться про вдосконалення розподілу повноважень та процедур прийняття рішень на державному рівні, контролю за виконанням рішень та використанням коштів, вдосконалення методів ведення фінансової звітності підприємств тощо.

Отже, в ситуації, що склалась, потрібно знайти оптимальне рішення щодо подальшого стимулювання страхування сільськогосподарського виробництва найефективнішим способом.

Окрім того, на нашу думку, слід мати на увазі, що завжди існуватимуть ризики, які не підлягатимуть традиційному страхуванню, а тому існуватиме потреба державної участі в захисті сільськогосподарських виробників від цих ризиків. Водночас, як ми бачимо на прикладі розвинених країн, таке втручання необхідне, хоча завжди обтяжливе для державного бюджету та адміністративно ускладнене. Тож, завдання полягає в тому, щоб виробити найсприятливіший спосіб накопичення коштів у спеціальному резервному фонді, а також найефективніші та найпрозоріші процедури здійснення відшкодування.

Зокрема, варто розглянути варіанти заохочення сільськогосподарських виробників до участі у фондах взаємного страхування для того, аби пряма державна допомога надавалась їм у випадку повного використання коштів цих фондів.

Доцільним є проведення дискусії щодо страхування від окремих ризиків. Хоча цей шлях дозволяє обом учасникам страхового процесу максимально діяти у своїх інтересах: страховику оцінити ті ризики, які він реально зможе покрити страхуванням, а страхувальнику - обрати для страхування саме ті ризики, які він вважає для себе найнебезпечнішими, існує багато протилежних думок аж до повного несприйняття такого підходу.

На нашу думку, в Україні існують передумови для розвитку страхування від окремих ризиків. Страхування від окремих ризиків дозволить встановлювати прийнятні для аграріїв страхові тарифи й досягти при цьому стабільності страхової системи без залучення державної допомоги. Українські сільськогосподарські виробники, особливо ті з них, які використовують новітні технології, здатні власними силами скоротити втрати від багатьох ризиків (нестачі вологи, шкідників тощо). Отже, вони зацікавлені у страхуванні від одного-двох найнебезпечніших для їхнього виробництва ризиків, яке може бути їм надане за ціною, нижчою від ціни комплексного (мультиризикового) страхування.

Варто звернути увагу, ще на одну проблему. Для успішного страхування дуже важливо, аби обидві сторони страхового процесу отримували достовірну інформацію один від одного. Страховик - про ті ризики, які реально загрожують сільськогосподарському виробництву, а страхувальник - про умови страхування та виплати відшкодування. Якщо страховик на підставі викривленої інформації недооцінив ризики конкретного виробництва, він опиняється під загрозою понести значні збитки в результаті виплати відшкодування. З іншого боку, страхувальник може не отримати очікуваного відшкодування після настання страхового випадку через те, що інформація щодо умов та процедур страхування, надана йому страховиком, не була повною. При цьому обидві сторони зацікавлені в тому, аби надати іншій неповну або асиметричну інформацію.

Якими шляхами можна подолати цю проблему? Перший , традиційний, який використовують страхові компанії - здійснення постійного моніторингу поведінки страхувальника. Здійснення моніторингу поведінки страхувальника передбачає у штаті страхової компанії достатньої кількості кваліфікованих спеціалістів із сільськогосподарською освітою, а також адміністративні витрати на виконання робіт із моніторингу. Крім того, моніторинг ефективний лише тоді, коли в країні по діловому виконуються норми договірного права та спірні питання можуть швидко й справедливо бути вирішені в суді. З огляду на зазначені особливості методу моніторингу поведінки страхувальника, він видається нам надто витратним для українських страхових компаній.

Другий шлях - використання нового на сьогоднішній день виду страхування на основі погодного індексу. Цей метод майже повністю виключає ризик викривлення інформації, адже згідно з ним факт настання страхового випадку засвідчується даними метеорологічних станцій, які ведуть спостереження за погодними умовами. При цьому право на отримання відшкодування виникає у страхувальників у разі засвідченого цими станціями виходу досліджуваних погодно-кліматичних показників за межі встановлених нормативів.

Звичайно, страхування на основі погодних індексів вимагає певних передумов для свого розвитку. По-перше наявності історичних даних про погоду та врожайність за тривалий період, принаймні за 30 років. По-друге створення системи, яка б дозволяла б збирати надійні дані, які відповідали б міжнародним стандартам якості. По-третє, потрібен розвиток формальних фінансових ринків, аби страхові поліси на основі погодних індексів могли обертатись як фінансовий інструмент.

Світовий досвід щодо використання такого методу є на сьогодні досить обмеженим. Проте, можливо, саме в Україні є найбільше підстав для використання цього методу з огляду на притаманні низькі адміністративні витрати, прозорість та доступність.

Висновки. Отже, в ситуації, що склалась, потрібно знайти оптимальне рішення щодо подальшого стимулювання страхування сільськогосподарського виробництва найефективнішим способом. На нашу думку, існує декілька напрямків, які потрібно розвивати паралельно.

Найперше, розробка оптимальної стратегії розвитку страхування сільськогосподарських ризиків, створення умов для функціонування товариств взаємного страхування, розвиток індексного страхування, створення резервного фонду для накопичення коштів для ризиків, які не підлягають страхуванню, який має використовуватися із такими цілями, а також ефективні та прозорі процедури здійснення відшкодування за державними програмами. Важливими напрямками також є - досконалість інформації, добровільність участі у страхуванні, розвиток страхування від окремих ризиків.

39. Наукове забезпечення розвитку аграрного сектору України.

Рівень розвитку агропромислового виробництва в Україні значною мірою залежить від стану його наукового забезпечення. Згідно з чинним законодавством (стаття 15 З-ну України про наукову і науково-технічну діяльність) координацію, організацію і проведення досліджень у галузі аграрної науки покладено на українську академію аграрних наук.

Сучасна вітчизняна аграрна наука функціонуючи в ринкових умовах потребує державної підтримки щодо фінансового забезпечення оновлення матеріально-технічної бази фінансового забезпечення стажування науковців у провідних наукових центрах світу, а також створення сприятливих умов щодо закріплення в наукових установах перспективної молоді.

Агропромисловий комплекс України - це був потужним сектором вітчизняної економіки, який забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість-сировиною, але за останні роки між сферами АПК зв'язки, які існували на даний час майже втрачені.

Вирішення проблеми - збільшення обсягів виробництва конкурентоспроможної с/г продукції потребує наукового обґрунтування, розв'язання питань удосконалення структури с/г виробництва, механізмів економічних взаємовідносин, зокрема між виробниками с/г сировини та переробної галузі, створення біологічних і фізичних об'єктів с/г призначення, які матимуть кращі показники. Вирішенню зазначених питань сприятиме розроблення необхідних технологічних рішень і відповідної документації, які впливатимуть на ефективність розвитку агропромислового комплексу в цілому.

Українська аграрна наука має дуже багато здобутків, але вони неповною мірою використовуються в с/г виробництві, основною причиною цього є низький рівень матеріально-технічного і фінансового забезпечення с/г виробництва, що призводить до недотримання агротехнологій.

Для забезпечення продовольчої безпеки держави, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної с/г продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках, необхідно збільшити до економічно-доцільного рівня обсяги виробництва основних продовольчих товарів, мінімізувавши витрати на їх виробництво і забезпечити їх якість, яка відповідала міжнародним нормативам.

Успішне вирішення зазначеної проблеми можливе з роз-м агропромислового комплексу на інноваційній основі, що передбачає:

1)Ефективне наукове забезпечення розвитку галузей агропромислового виробництва.

2) Здійснення необхідного державного протекціонізму.

3) Залучення значних інвестицій приватного капіталу.

Інновації аграрного спрямування повинні бути адаптовані до тих чи інших ґрунтово-кліматичних умов в країні, враховувати реалії соціально-економічного розвитку, структуру галузей агропромислового виробництва, культурні та побутові традиції посилення.

Обов'язково необхідно відмітити, що на сучасному етапі, зростає комерційна цінність комплексно-наукових розробок, результати впровадження яких є більш прогнозованими і ефективнішими, ніж використання галузевих інновацій.

Метою наукового забезпечення розв'язку галузей агропромислового виробництва є отримання нових знань про закономірності функціонування існуючих та створення новітніх біологічних і фізичних об'єктів, їхньої взаємодії і впливу на довкілля, а також розроблення на базі отриманих знань наукових продуктів для інноваційного розвитку агропромислового виробництва, здатних забезпечити збільшення обсягів виробництва конкурентної с/г продукції.

Для досягнення поставленої мети були визначені такі способи:

1) Створення інновацій за результатами наукових досліджень, їх передачу у с/г виробництво та переробку галузь для впровадження.

2) Розроблення державної інформативної бази.

3) Виробництво дослідними господарствами мережі науково-дослідних установ, необхідного насіннєвого матеріалу, нових порід, типів для с/г товаровиробників.

4) Розроблення стандартів та інших нормативних документів.

5) Створення мережі самостійних госпрозрахункових формувань наукового спрямування.

6) Розроблення пропорцій органам влади з питань аграрного сектору.

7) Залучення с/г товаровиробників до адаптації нових розробок, створення банку даних, готових для впровадження у виробництво розробок науково-дослідних установ.

Формування та розвиток ринку інноваційної продукції. Проведення консультації і навчання керівників різних рівнів та спеціалістів для вивчення інноваційного забезпечення економічного розвитку в регіональних центрах наукового забезпечення агропромислового виробництва.

Багатогалузевість агропромислового виробництва, різноманітність ґрунтово-кліматичних умов та багатоукладність економіки зумовлюють проведення широкого спектра досліджень:

1) Поглиблене вивчення основ генетики, селекції та біотехнології і створення нових біологічних об'єктів із заданими споживчими властивостями.

2) Відпрацювання сучасних технологічних рішень з виробництва, зберігання та переробки с/г сировини.

3) Зменшення питомих витрат енергії на виробництво продукції та підвищення продуктивності праці.

4) Виробництво та ефективне використання енергоносіїв.5) Розроблення нових технологічних процесів і технічних засобів для промислового виробництва с/г продукції.

6) Більш повне використання агробіологічного потенціалу сільських територій.

7) Підвищення якості продукції та збереження довкілля.

Зазначенні вищі дослідження проводитимуться в науково-технічних програм на основі сучасних наукових підходів з використанням оригінальних методик.

Основні напрями аграрної науки:

1) Землеробство. Меліорація та агроекологія.

2) Рослинництво.

3) Тваринництво.

4) Ветеринарна медицина.

5) Механізація та електрифікація.

6) Зберігання та переробка с/г сировини та якості харчової продукції.

7) Аграрна економіка і земельні відносини.

8) Наукове забезпечення трансферу інформації.

40. Пріоритети інвестиційної політики держави.

Інвестиції - матеріально-фінансова основа оновлення і накопичення основного капіталу, що визначає структуру економіки, темпи її зростання і рівень конкурентоспроможності на світовому ринку.

Пріоритетами інвестиційної політики держави є:

1) Розвиток паливо-енергетичного комплексу, ресурсозберігаючих технологій, забезпечення населення товарами народного споживання вітчизняного виробництва.

2) Створення ефективних форм і механізмів управління інвестиційної діяльності.

3) Залучення іноземних інвестицій.

4) Перегляд надання державних кредитів на вигідних умовах на конкурентній основі.

5) Прискорення вибуття застарілого обладнання.

6) Перехід до нових принципів централізованого фінансування інвестиційної діяльності та ін.

Всі ці пріоритетні напрями інвестиційної діяльності в Україні повинні проводитися в межах макроекономічної стабілізації та трансформації інвестиційного механізму.

Регулювання інвестиційного процесу в державі повинно здійснюватись через:

1) Державну інвестиційну політику, яка визначає та підтримує пріоритетні напрями розвитку економіки.

2) Через індикативне планування певних показників і встановлення нормативів регулювання інвестиційного процесу.

3) Шляхом забезпечення належного функціонування довірчої та правової системи.

Існує 2 підходи стосовно державного втручання в інвестиційний процес:

1) Держава через виконавчі органи влади бере на себе як умого більше функцій управління.

2) Держава надає максимальну свободу щодо суб'єктів інвестування і впливає на інвестиційний процес через податкову, амортизаційну кредитну політику, систему пільг і санкцій.

На сучасному етапі існують такі пріоритетні напрями, використання джерел фінансування інвестиційної діяльності:

1) Розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу.

2) Структурна перебудова народного господарства.

3) Інвестування галузей і виробництва, які сприяють розширенню конкурентного середовища, розвитку приватизації і підприємства.

4) Державна підтримка виробництв, які потребують оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може забезпечити технічний і технологічний прорив, істотний приріс обсягів виробництва.

5) Інвестування виробництв, де можливе є ефективне перед-профілісовання або вертикальне злиття.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з дотриманням послідовності наведених пріоритетів при оцінці інвестиційних проектів.

41. Основні напрями державної інноваційної політики в аграрному секторі

Інноваційна діяльність є важливою складовою системи заходів, щодо прискорення розвитку с/г, підвищення його конкурентоспроможності і ефективності. На даний час інноваційна діяльність в с/г суттєво уповільнилась.

У найширшому розумінні агроінновація - це нововведення, що реалізується в аграрній сфері і характеризується як системні впровадження результатів науководослідної роботи, що приводять до позитивних якісних та кількісних змін у характеристиці взаємозв`язків між біосферою та техносферою, а також поліпшують стан навколишнього середовища та перетворюють процес функціонування та розвитку виробничогосподарської системи АПВ(агропромислового виробництва) в напрямі підвищення ефективності, стійкості та системної якості.

Специфіку інновацій в агросекторі зумовлено особливостями самого сільського господарства.

Нині ключовою є проблема залучення інвестиційних ресурсів в інноваційний розвиток та їх раціонального використання для подальшого економічного розвитку аграрного виробництва.

Нині постало важливе питання визначити ефективний шлях подальшого розвитку агропромислової сфери регіонів відповідно до тих напрямів, які визначені для розвитку держави.Це можливо через створення холдингів.

42. Галузева структура сільськогосподарського виробництва в Україні.

Сільське господарство входить до складу агропромислового комплексу і включає такі основні галузі:

Рослинництво. Галузь підрозділяється на підгалузі по вигляду вирощуваних рослин: зернові культури (пшениця, ячмінь, жито, овес, рис, кукурудза, гречка, сорго та ін.); зернобобові культури (горох, квасоля, сочевиця, соєві боби та ін.); кормові культури (однорічні та багаторічні трави, силосні культури, кормові коренеплоди, кормові баштанні культури); технічні культури: а) харчові культури (цукровий очерет, цукровий буряк, крохмаловмісні культури, лікарські рослини); б) текстильні культури (бавовник, льон, джут, коноплі); в) каучуконоси (гевея); овоче-баштанні культури: а) картопля, б) листові культури (капуста, салат, шпинат, кріп, листова петрушка і ін.); в) плодові культури (томат, огірок, гарбуз, кабачок, патисон, баклажан, перець); г) цибулинні культури (цибуля і часник); д) коренеплоди (морква, столові буряк, пастернак, петрушка, селера, ріпа, редиска, редька та ін.); е) баштанні культури (кавун, диня, гарбуз та ін.); цитрусові культури (апельсин, грейпфрут, мандарин, лимон, бергамот та ін.); тонізуючі культури (наркотичні культури, чай, кава, какао); олійні і ефіроолійні культури: а) олійні культури (соняшник, рицина, гірчиця, ріпак, кунжут, рижій (рослина), коноплі, льон, кокосова пальма, олійна пальма, оливкове дерево); б) ефіроолійні культури (коріандр, аніс, кмин та ін.); виноградарство; садівництво; грибництво.

Тваринництво: скотарство (вирощування великої рогатої худоби); вівчарство; козівництво; конярство; бджільництво; джмільництво; звірівництво; марикультура оленярство; птахівництво; верблюдівництво; шовківництво; свинарство; рибництво; кролівництво;

Галузева структура сільського господарства

Сільське господарство - вирощування сільськогосподарських культур і розведення сільськогосподарських тварин для одержання продукції рослинництва і тваринництва; одна з основних галузей матеріального виробництва. На відміну від інших сфер виробництва, сільське господарство ведеться на значних площах і територіально розосереджене; в ньому використовується земля (основний засіб виробництва), світло, тепло, вода й живі організми - рослини й тварини. Основні галузі сільського господарства - рослинництво і тваринництво, що охоплюють групи дрібніших галузей (в рослинництві - рільництво, овочівництво, садівництво, виноградарство, лісівництво та ін.; у тваринництві - скотарство, вівчарство, свинарство, птахівництво, конярство та ін.). Своєю чергою, рослинництво і тваринництво диференціюються за групами культур, видами тварин і т. д.

Рослинництво - 1) вирощування культурних рослин (сільськогосподарських культур) для виробництва рослинницької продукції - одна з основних галузей сільського господарства. Забезпечує населення продуктами харчування, тваринництво - кормами, чимало галузей промисловості (харчову, комбікормову, текстильну, фармацевтичну, парфумерну та ін.) сировиною. Тісно пов'язане з тваринництвом. За способом виробництва охоплює: рільництво, овочівництво, садівництво, баштанництво, ягідництво, виноградарство, луківництво, квітництво, лісівництво; 2) наука про культурні рослини і методи їх вирощування для одержання високих стійких урожаїв, розділ агрономії.

Тваринництво - розведення сільськогосподарських тварин. Воно забезпечує населення продуктами харчування (молоко, масло, м'ясо, сало, яйця та ін.), легку і харчову промисловість - сировиною (вовна, шкури, м'ясо, молоко та ін.), дає живу тяглову силу (коні, воли, осли, мули, буйволи, верблюди, олені), деякі корми (кісткове борошно та ін.), лікарські засоби (гормони, сироватки) та органічні добрива. Тваринництво поділяється на галузі: скотарство, свинарство, вівчарство, козівництво, конярство, верблюдівництво, птахівництво, рибництво, бджолярство, кролівництво, звірівництво, оленярство, собаківництво, шовківництво, ослівництво. Розрізняють тваринництво екстенсивне (зростання продукції завдяки збільшенню стада, пасовищ і т. ін.) та інтенсивне (додаткові вкладення засобів і праці з метою підвищення продуктивності стада). Системи утримування: пасовищна, стійлова, стійлово-пасовищна і стійлово-табірна. У кочових (напівкочових) народів поширене кочове (напівкочове) тваринництво.

Сільське господарство є однією з найважливіших галузей виробничої сфери, яка займається вирощуванням сільськогосподарських культур і розведенням тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості - сировиною. Сільське господарство складається з двох основних галузей: рослинництва і тваринництва. Галузева структура сільського господарства характеризується відсотковим співвідношенням різних його галузей. Вона визначається структурою валової продукції, виробничих витрат і затрат живої праці. Крім того, структура рослинництва може залежати від структури посівних площ сільськогосподарських культур, а структура тваринництва - від структури стада. З розвитком продуктивних сил розвиваються галузі сільського господарства і змінюється його структура. Поступово зростатиме частка тваринницької продукції, що зумовлено підвищенням попиту населення на такі цінні продукти харчування, як м'ясо, молоко, яйця. У структурі рослинницьких галузей переважає виробництво зерна, яке є основою сільськогосподарського виробництва, а також цукрових буряків, картоплі. Розвиток продуктивних сил і поглиблення суспільного поділу праці змінюють галузеву структуру і сприяють структурним зрушенням у розміщенні сільськогосподарського виробництва. Природно-економічні умови і особливості самого сільського господарства зумовили те, що в Україні розміщується виробництво багатьох найважливіших продуктів рослинництва і тваринництва.

43. Структура витрат виробництва та тенденції її зміни

Основні тенденції розвитку сільськогосподарського виробництва у підприємствах різних організаційно-правових форм та в особистих господарствах населення.

44. Визначення доцільної структури сільськогосподарського виробництва в Україні та основні завдання структурної політики держави.

45. Формування агропродовольчих ринків в Україні.

46. Співвідношення попиту та пропозиції основних видів продукції.

47. Еволюція підходів щодо регулювання агропродовольчих ринків в Україні.

48. Основні напрями державного регулювання ринку зерна.

49. Оцінювання економічних наслідків застосування окремих інструментів регулювання внутрішнього ринку зерна з точки зору прикладної економічної науки про добробут(welfare economics): вплив на добробут виробників, споживачів, державний бюджет та суспільство загалом.

50. Державне регулювання інших ринків продукції рослинництва.

51. Особливості державної підтримки виробників продукції тваринництва в Україні.

52. Ринок робочої сили в аграрному секторі України та проблема зайнятості сільського населення.

53. Сучасний стан комерційної біотехнології в Україні.

54. Біотехнологічні підприємства України.

55. Проблеми світової і української комерційної біотехнології.

56. Перспективи розвитку комерційної біотехнології в Україні.

57. Сутність, характеристики та основні відмінності біологічно чистої продукції рослинництва.

58. Система організації виробництва біологічно чистої продукції рослинництва.

59. Показники економічної та екологічної ефективності виробництва біологічно чистої продукції рослинництва.

60. Сутність, характеристики та основні відмінності біологічно чистої продукції тваринництва.

61. Система організації виробництва біологічно чистої продукції тваринництва.

62. Показники економічної та екологічної ефективності виробництва біологічно чистої продукції тваринництва.

Размещено на Allbest.ru