Аграрна політика і біоекономіка

За період з 2002 по 2010 рік відбулися певні позитивні тенденції - скоротилася частка договорів оренди на термін від 1 до 5 років (з 86,1 % до 59 %) та зросла частка орендних договорів на 10 років і більше (з 2,2 % до 10,4 %). Такі зміни є передумовою більш дбайливого ставлення до земель, недопущення їх виснаження у короткотерміновому періоді.

До того ж орендарі неохоче платять за користування земельними ділянками грошима. Найбільш популярним розрахунком залишається натуральна форма - 70,5 %. Це дає простір для необмежених зловживань. Зауважимо, що в розвинених країнах виплата орендної плати здійснюється виключно в грошовій формі.

Орендна плата є одним із чинників підвищення соціального захисту населення, особливо селян. Однак, річна виплата орендної плати складає 41% від рівня обумовленого договорами оренди.

Орендні земельні відносини мають надзвичайно важливе значення для соціально-економічної сфери України. Це пояснюється насамперед тим, що наша держава є аграрною країною, а тому даний сектор економіки потребує особливої уваги. Щодо селян, то для них оренда є додатковим, подекуди і основним, джерелом доходів, від якого в сучасних умовах відмовитись просто нереально. В кінцевому підсумку, дані відносини цікаві та необхідні також орендарям, адже більшість підприємств мають у власності невеликі площі сільськогосподарських угідь, тому є підстави для висновку, що без орендування землі вони не могли б існувати взагалі.

Удосконалення орендних земельних відносин потребує формування комплексної системи їх правового регулювання, з чітким дотриманням її в умовах виробництва та прийняття довгострокової урядової програми розвитку оренди в аграрному секторі, що дозволить суб'єктам орендних відносин повною мірою реалізувати всі правомочності, закладені в тріаді «володіння -користування -розпорядження» земельними ділянками. Всі заходи мають спрямовуватись на максимально можливий захист прав орендодавців і бути прийнятними для орендарів. Подальший розвиток орендних земельних відносин потребує створення відповідної правової бази. Певні позитивні зрушення ми вже маємо, а саме прийнято:

- Закон України «Про державний земельний кадастр», що ввійде в дію з 01.01.2012 р.;

- проект Закону України «Про ринок землі», який наразі викликав масу дискусій, адже містить певні суперечності;

- проект Закону України «Про державний земельний (іпотечний) банк».

Головним завданням у розвитку орендних земельних відносин в Україні є: формування відповідного конкурентного орендного середовища; дотримання сторонами умов договірних зобов'язань; удосконалення відносин між власниками і орендарями у питаннях розмірів, форм та повноти виплати орендної плати; підтримання родючості та раціонального використання орендованих земель тощо. При цьому держава повинна посилити контроль за раціональністю використання орендованих земель, запровадити належне стимулювання власників і користувачів за покращення якісних характеристик ґрунтів, провести паспортизацію й інвентаризацію земель, створити банк даних щодо руху прав власності на землю.

Наведене дає підстави стверджувати, що у сфері земельних відносин наявна ще значна кількість нерозв'язаних проблем, за яких не можуть ефективно розвиватись орендні земельні відносини. Тому існує нагальна потреба запровадження нових підходів до формування та реалізації державної земельної політики, започаткування нового, завершального етапу земельної реформи і забезпечення ефективного землекористування.

30. Розвиток державної політики щодо матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва в Україні

Система матеріально-технічного забезпечення - це сукупність підприємств-виробників матеріально-технічних ресурсів, торгово-посередницьких організацій, сервісних підрозділів, формувань з машиновикористання та державних органів, що регулюють відносини у сфері техніко-технологічного забезпечення. Діяльність цієї системи має бути спрямована на відтворення і розвиток матеріально-технічної бази, комплексну механізацію і автоматизацію технологічних процесів, відновлення і збереження родючості грунту в сільському господарстві на основі вітчизняного машинобудування та виробництва матеріальних ресурсів.

Створення та функціонування системи матеріально-технічного забеспечення агропромислового комплексу повинно базуватися на таких принципах:

спрямування цінової, фінансово-кредитної і податкової політики держави на відновлення і підтримку платоспроможності підприємств агромислового комплексу для досягнення розширеного відтворення основних засобів виробництва;

забезпечення однакових економічних умов у взаємовідносинах споживачів матеріально-технічних ресурсів із структурами їх виробництва, постачання, технічного обслуговування та надання виробничих послуг;

рівноправність розвитку всіх форм власності і господарювання;

вільний вибір структурами системи сфери діяльності;

вільний вибір товаровиробниками постачальників техніки, обладнання, матеріальних ресурсів і технологій, а також сервісних структур;

створення умов для розвитку конкуренції в усіх ланках системи;

обмеження економічними методами монопольних формувань у сфері матеріально-технічного забезпечення;

дотримання гарантій і відповідальності партнерів агропромислового комплексу за високу якість технічних засобів та наданих послуг, термінів і умов їх поставок, своєчасність взаєморозрахунків;

створення умов для забезпечення мінімальної кількості посередників у ланцюзі виробник-споживач;

забезпечення через амортизаційну політику своєчасного вітдворення матеріально-технічних засобів.

 Виробничими структурами у системі матеріально-технічного забезпечення є заводи сільськогосподарського, продовольчого і торгового машинобудування, хімічні підприємства, торговельно-посередницькі організації, підприємства з ремонту і технічного обслуговування машин і обладнання, машинно-технологічні формування з надання виробничих послуг, центри випробування техніки, конструкторські та науково-дослідні установи. У межах свого регіону і сфери діяльності вони вивчають попит, купівельну спроможність споживачів, умови реалізації товарів, терміни поставок і на основі зібраної інформації налагоджують виробництво та реалізацію продукції.

Виробництво та реалізація матеріально-технічних засобів, технічне обслуговування і надання виробничих послуг набувають характеру цілісного технологічного процесу. Управління та координацію цим процесом здійснюють органи, діяльність яких визначається особливостями функціонування агропромислового комплексу, загальнодержавними і регіональними програмами соціально-економічного розвитку, що розроблені Кабінетом Міністрів України.

На ці органи покладаються такі функції:

формування і проведення єдиної технічної політики виробництва та постачання матеріальних ресурсів, сервісного забезпечення підприємств; закупівля критичних видів ресурсів;

координація діяльності державних і приватних структур для поліпшення матеріально-технічного забезпечення;

державна підтримка пріоритетних напрямів технічного і технологічного переоснащення сільськогосподарського, продовольчого та торгового машинобудування і виробництва продукції, придбання ліцензій та освоєння наукоємких технологій;

реалізація державних і регіональних програм розвитку сільськогосподарського, продовольчого і торгового машинобудування, технічного сервісу і виробничого обслуговування;

координація замовлень на виконання та освоєння науково-дослідних, дослідно-конструкторських і проектно-технологічних розробок для підвищення ефективності матеріально-технічного та сервісного забезпечення;

формування єдиного інформаційного простору та координація маркетингу в системі матеріально-технічного забезпечення;

проведення протекціоністської політики щодо вітчизняного товаровиробника матеріально-технічних ресурсів.

Регіональні структури координаційного органу входять у систему державних установ управління. Їхні функції і діяльність спрямовуються на підвищення ефективності розвитку підприємств, організацій та інших виробничих структур у системі матеріально-технічного забезпечення.

Нині діяльність цієї системи спрямована на створення ринку матеріально-технічних засобів. Основними її складовими є реформовані концерни "Украгротехсервіс", "Украгрохім", "Украгропромбуд", "Украгроенергопостач", "Укрзооветпостач" та ін. У країні діють низка комерційних фірм оптової торгівлі технікою з пунктами прокату, комерційних магазинів, фірм з матеріально-технічного забезпечення. Розширюється діяльність товарних бірж, дистриб'юторських контор, аукціонів, лізингів та інших формувань матеріально-технічного забезпечення.

Організаційно-господарський механізм матеріально-технічного забезпечення агропромислового комплексу країни, що сформувався в умовах централізовано-розподільчої системи, не відповідає принципам ринкових відносин. Він недостатньо оперативно реагує на зміни попиту і пропозиції, не повною мірою відображує дієвість економічних важелів, стимулів щодо збільшення виробництва матеріальних ресурсів, яких не вистачає; недостатньо враховує вимоги споживачів, не відображує повністю рівень матеріальної відповідальності за ефективність та якість забезпечення споживачів продукцією виробничо-технічного призначення.

Матеріально-технічне забезпечення - це система принципів, форм, методів, важелів та структур, які спрямовані на виробництво і постачання технічних засобів, запасних частин, паливно-мастильних матеріалів, інших енергоносіїв, пестицидів, техніко-технологічне обслуговування та надання виробничих послуг.

Матеріально-технічні ресурси являють собою сукупність матеріально-речових засобів і предметів праці, що постачаються промисловістю, за допомогою яких виробляється продукція або надаються відповідні послуги.

Для функціонування агропромислового комплексу необхідний широкий асортимент матеріально-технічних засобів, які класифікують на такі основні товарні групи: автомобілі і причепи до них; трактори і причепи до них; будівельно-дорожні машини; сільськогосподарські машини і тваринницьке обладнання; електрообладнання та електроматеріали; інструмент; будівельні вироби; лісоматеріали; гумотехнічні вироби; нафтопродукти та інші види палива; господарські товари виробничого призначення; запасні частини; автотракторне електрообладнання; запасні частини до інших машин; тара та ін.

У нових умовах господарювання важливим є постійне формування ринку засобів виробництва для АПК, який являє собою сукупність фінансово-економічних та організаційно-правових відносин у процесі купівлі - продажу матеріально-технічних засобів.

У створенні ринку засобів виробництва доцільно дотримуватись поступового переходу від централізованого забезпечення матеріальними ресурсами і закріплення споживачів за постачальниками до вільної їх купівлі - продажу на комерційних засадах з урахуванням попиту і пропозиції, фінансових можливостей споживачів.

На стадії переходу до ринку система матеріально-технічного забезпечення АПК має включати в себе дві групи продукції виробничо-технічного призначення: 1) продукція, яка вільно реалізується (понад 8% загального обсягу), 2) продукція, що розподіляється централізовано (близько 20% загального обсягу).

У міру стабілізації товарного ринку, збалансування попиту і пропозиції матеріально-технічне забезпечення АПК здійснюватиметься тільки шляхом вільної купівлі - продажу засобів виробництва. Це сприятиме посиленню комерційно-ділових зв'язків у процесі виробництва, обороту та споживання товарів виробничого призначення.

 Трансформація діючої системи матеріально-технічного забезпечення АПК в ринкову інфраструктуру може здійснюватись за такими основними принципами:

економічна рівність постачальницько-посередницьких формувань з постачальниками і споживачами;

демонополізація сфери обігу, створення умов для конкуренції;

використання різних форм власності, організаційних структур і видів господарської діяльності постачальницько-посередницьких формувань та надання їм самостійності;

підвищення економічної заінтересованості працівників постачальницько-посередницьких формувань у збільшенні видів і підвищенні якості наданих послуг.

В умовах ринкової економіки в системі матеріально-технічного забезпечення необхідно створювати на різних регіональних рівнях служби менеджменту та маркетингу.

На районному рівні залежно від виробничо-економічних відносин і форм власності можуть функціонувати різні види постачальницьких служб, об'єднаних у різні міжгосподарські асоціації - державні підприємства з матеріально-технічного забезпечення, міжгосподарські асоціації, орендні підприємства на умовах колективної власності і підприємства з приватною формою власності. Районний рівень є центральною ланкою в системі постачання АПК, яка повинна виконувати функції посередника між виробником і споживачем матеріально-технічних ресурсів. Районна служба постачання має у своєму складі постачальницькі підрозділи, ремонтно-технічні підприємства з обмінними пунктами, станції технічного обслуговування, створені на базі "Райсільгосптехніки", районне об'єднання "Сільгоспхімія", аптеку "Зооветпостач". Ця служба створює підрозділи з надання виробничих послуг, ремонту складної сільськогосподарської техніки, пункти прокату сільськогосподарської техніки, а також надає інші послуги для всіх підприємницьких структур АПК незалежно від форм власності. Дедалі більшого поширення набувають приватні фірми з матеріально-технічного постачання АПК.

На обласному рівні функціонують госпрозрахункові постачальницькі виробничі асоціації, до складу яких входять постачальницькі і комплектуючі підприємства, обласні товарні біржі, ремонтно-технічні та обслуговуючі підприємства, сервісні центри і станції технічного обслуговування, реформовані обласні виробничі об'єднання "Сільгоспхімія", "Зооветпостач" та інші об'єднання і кооперації області. Ці структури займаються переважно оптовим забезпеченням регіону засобами виробництва. В умовах ринку під оптовою торгівлею розуміють оптові закупівлі і продаж продукції на товарних біржах, ярмарках та іншими способами, які проводяться виробниками цієї продукції і різними оптовими посередниками матеріально-технічного забезпечення.

В сучасних умовах невід'ємною частиною інфраструктури ринку засобів виробництва для АПК є товарні біржі. Їх організовують з метою створення необхідних умов для купівлі - продажу та обліку продукції виробничо-технічного призначення і сільського господарства.

Товарна біржа АПК - це самостійна госпрозрахункова організація добровільних засновників (заводів-виробників, постачальницьких організацій, великих споживачів, інших юридичних осіб), що об'єдналися з метою підвищення надійності матеріально-технічного забезпечення, виявлення резервів виробництва продукції для його потреб, залучення в господарський оборот невикористаних і вторинних ресурсів, встановлення паритету цін на продукцію та їх регулювання з урахуванням вимог ринку (попиту і пропозиції, платоспроможності споживачів і т. ін.)

Агропромисловий комплекс через свою специфіку (залежність виробництва від природно-кліматичних умов, сезонність, територіальна розосередженість споживачів тощо) більшою мірою, ніж інші галузі, потребує створення надійної резервної системи постачання, яка включає:

облік і прогнозування змін потреби АПК в основних видах матеріальних ресурсів по країні у цілому та по окремих регіонах протягом року;

формування необхідних матеріальних резервів і розміщення їх на території країни;

оперативний облік і маневрування запасами матеріальних ресурсів для потреб АПК залежно від ситуації, що складається під час виконання основних виробничих процесів у сільському господарстві (сівба, збирання та реалізація урожаю і т.ін.)

 У зв'язку з дією нового механізму господарювання, багатоукладністю економіки в АПК, розвитком селянських (фермерських) господарств, сільськогосподарських орендних колективів і кооперативів, а також з підвищенням вимог до своєчасності, асортименту задоволення потреб у засобах виробництва особливого значення набувають питання розвитку та зміцнення виробничої інфраструктури ринку засобів виробництва. Всі елементи цієї інфраструктури мають розвиватись на такому рівні, який би в перспективі дав змогу механізувати й автоматизувати навантажувально-розвантажувальні і транспортні роботи, повністю звільнити споживачів всіх категорій від невластивих їм постачальницьких функцій і взяти на себе всю відповідальність за пошук і доставку необхідних споживачеві матеріальних ресурсів, надання їм комплексу інших сервісних послуг з матеріально-технічного забезпечення.

31. Сучасна державна технічна політика України та механізм державної підтримки щодо забезпечення виробників сільськогосподарською технікою

Проблема забезпечення сільськогосподарських підприємств матеріально-технічними засобами є однією з актуальних в умовах сучасності та потребує негайного вирішення. Від цього залежить вихід аграрного сектору із кризового стану, в якому він опинився, належне функціонування сільського господарства та забезпечення продовольчої безпеки країни.

Протягом останніх років матеріально-технічна база АПК значно зруйнована. Недостатня забезпеченість сільськогосподарських підприємств матеріально-технічними засобами (тракторами, комбайнами, автомобілями та іншими засобами) безпосередньо пов'язана з відсутністю фінансових ресурсів.

Одним із джерел фінансового забезпечення та підтримки сільськогосподарських підприємств у напрямку створення і обслуговування власної матеріально-технічної бази є залучення державних коштів.

Державна програма фінансової підтримки сільськогосподарських підприємств у сфері забезпечення матеріально-технічними засобами здійснюється у таких напрямах:

1) Кредитне забезпечення сільськогосподарських підприємств. Кредитування сільськогосподарських товаровиробників здійснюється в поєднанні загальноприйнятого порядку надання кредитів зі спеціальним режимом кредитування, який враховує особливості ведення сільськогосподарського виробництва та умови проведення економічних і земельної реформ на селі. Складовими механізму кредитного забезпечення сільського господарства є: по-перше, визначення обсягів кредитів за рахунок державних ресурсів, які спрямовуються на розвиток сільського господарства; по-друге, створення інфраструктури фінансово-кредитного забезпечення сільського господарства; по-третє, режим спеціального кредитування, який передбачає за рахунок Державного бюджету України компенсацію ставки за кредитами в розмірі не менше 50 відсотків облікової ставки, встановленої Національним банком України, які в комплексі сприяють покращенню ситуації сільськогосподарських підприємств стосовно їх забезпечення матеріально-технічними засобами, адже це дозволяє зменшити витрати на обслуговування кредитів.

2) Лізингові послуги. З метою поліпшення матеріально-технічного і сервісного забезпечення сільськогосподарського виробництва.

32. Державна політика на ринку матеріальних ресурсів

При встановленні цін на новий товар підприємства використовують різні стратегії. Якщо нові товари захищені патентами, то спочатку встановлюються високі ціни ( «зняття вершків»).

Це можливо у випадках, коли спостерігаються високий рівень попиту, невисокі витрати виробництва, коли висока ціна не приваблює нових конкурентів і, головне, коли ціна підтримує високий рівень якості товару.

Ціноутворення може змінюватися в рамках товарної номенклатури, що забезпечує отримання максимального прибутку при наявності однієї номенклатури товарів. У цьому випадку ціни можуть змінюватися або в рамках товарного асортименту, або за географічним принципом. При цьому враховують відмінності в собівартості товару, а також ціни, встановлені конкурентами.

Якщо існують значні розриви цін, обумовлені сортами асортименту, то споживачі будуть купувати більш якісний товар. При значному розриві цін різних сортів одного і того ж асортименту великим попитом користуватиметься товар, який має нижчу ціну.

При встановленні цін за географічним принципом враховуються територіальні відмінності розміщення споживачів. При цьому можливі різні варіанти встановлення цін за географічним принципом.

Встановлення ціни за місцем виробництва товару передбачає, що всі права на товар передаються перевізнику на умовах «франко-вагон», а замовник оплачує всі витрати з транспортування від виробника до споживача. При встановленні ціни з включенням в неї всіх витрат з доставки підприємство-виробник стягує єдину ціну незалежно від розташування споживача. При цьому виробники сільгосппродукції стягують єдину ціну в масштабі країни.

Зональний принцип встановлення цін передбачає виділення декількох зон, або поясів. Для замовників кожної зони встановлюється однакова ціна в залежності від віддаленості зони.

Метод встановлення цін стосовно базисного пункту передбачає, що для всіх замовників установлюється ціна від заздалегідь встановленого базисного пункту незалежно від того, звідки надійшов товар на базисний пункт. Цей метод дає переваги замовникам, розташованим недалеко від базисного пункту.

Ціни за географічним принципом встановлюються з прийняттям продавцем витрат з доставки до пунктів споживання.

Це може бути у випадках, коли продавець зацікавлений у підтримці ділових контактів з віддаленими покупцями, і в цілях розширення обсягів діяльності, що дозволить покрити додаткові транспортні витрати. Особливість цього методу - утримання на діючому ринку і проникнення на новий ринок. Однією з різновидів встановлення цін є знижки і заліки в якості винагороди за попередню оплату рахунків, закупівлі великих партій товарів, позасезонні закупівлі та ін. При оперативної оплаті рахунків готівкою встановлюються знижки з ціни, які дозволяють поліпшити ліквідність підприємства, скоротити витрати за кредитами. При продажу великих партій товару покупцям надаються знижки, що дозволяє утримати споживачів в одного продавця.

Існують також функціональні знижки, сезонні знижки і заліки. Функціональні знижки надаються виробником торговельним працівникам, які здійснюють зберігання та продаж товарів, ведення обліку та інші послуги, пов'язані з рухом товарів. Сезонні знижки надаються покупцям, які купують: товари протягом усього року, що дозволяє виробникові підтримувати постійний рівень виробництва і прибутку. Заліки - це знижки з роздрібної ціни нового товару за умови здачі старого; це свого роду винагорода за участь в реалізації продукції.

У ряді випадків підприємства з метою стимулювання збуту продукції встановлюють ціни нижче прейскурантних. Це зниження може бути вироблено на товари конкурентів з метою залучення покупців, при встановленні розпродажів, при сплаті готівкою; це можуть бути також знижки з звичайних цін.

У проведенні цих акцій зацікавлені перш за все виробники товарів.

Підприємства, враховуючи відмінності в товарах, кліматичні умови, запити споживачів, можуть змінювати ціни вироблених товарів. Ціни зазвичай називають дискримінаційними, якщо фірма продає один і той же товар за різними цінами без урахування різниці у витратах. Це може відбуватися при наявності обліку відмінностей покупців, пропонованих варіантів товарів, місця знаходження і часу продажу (сезону, місяця, тижня).

Для проведення цінової дискримінації необхідно, щоб сегменти ринку відрізнялися один від одного інтенсивністю попиту, щоб товар не перепродували за усталеною в сегменті низькою ціною в інший сегмент за вищою ціною, щоб споживачі не висловлювали невдоволення і, нарешті, щоб встановлена ціна не суперечила положенням закону .

Підприємства АПК за своєю ініціативою можуть іноді підвищувати і знижувати ціни.

Причинами зниження цін можуть стати наявність конкурентного середовища, недовантаження виробничих потужностей, домінуюче становище на ринку та ін.

Підвищення цін може бути викликане наявністю інфляційних явищ, надмірним попитом на товари і особливостями конкурентного середовища.

Вирішуючи питання про зміну цін, підприємство повинно ретельно вивчити ймовірні реакції споживачів і конкурентів, передбачити реакцію постачальників, посередників і державних установ. При зміні цін з боку конкурентів повинні бути вжиті адекватні заходи.

Сезонне коливання цін

Більшість сільськогосподарської продукції схильна сезонному коливанню цін. Цей процес пов'язаний з впливом цілого ряду факторів.

Високі витрати на виробництво продукції, що не співпадає з сезонністю виробництва Створення спеціального мікроклімату, в якому можливо виробництво деяких видів с / г продукції вимагає великих і довгострокових інвестицій, а також значних витрат на його утримання і функціонування

33. Особливості податкової політики в аграрному секторі України

Платником податку в АПК - є юридична або фізична особа, на яку, згідно з чинним законодавством, покладаються зобов'язання сплачувати податки.

Об'єктом оподаткування - (прибуток, додана вартість, майно, доход тощо).

Основними способами податкової дії на сільськогосподарських суб'єктів є пільги по податках. В сільському господарстві практично по всіх видах податків аграрним товаровиробникам надаються пільги - найчастіше, це повне або часткове звільнення від податку.Податкові пільги в аграрній економіці мають широкий спектр впливу. Так, податкові пільги регулюють об'єми капіталовкладень, розвиток науково-технічного прогресу, прискорення практичної реалізації технологічних новацій, соціальну забезпеченість сільського населення. Це особливо важливо, оскільки перераховані напрями вимагають крупних додаткових капітальних вкладень з великими термінами окупності. В практиці господарювання доцільно поєднувати різні підходи для встановлення податкових пільг товаровиробникам, що знижують собівартість і ціни на продукти харчування, розвиваючим соціальну і виробничу інфраструктуру, розширювати дію податкових інструментів на інвестиційну діяльність. Зниження податкообкладеної бази на величину засобів, що вкладаються в модернізацію виробництва, поліпшення земель, може стати серйозним стимулом збільшення інвестицій.

34. Пільгове кредитування сільськогосподарського виробництва в Україні: особливості та наслідки застосування

З метою стимулювання кредитування сільського господарства та в результаті посилення зусиль уряду щодо реформування аграрного сектору у 2000 р. в Україні була впроваджена система пільгового кредитування АПК, відповідно до якої кредити надаються не безпосередньо сільгоспвиробникам, а банкам, що беруть участь у програмі кредитування АПК, з частковим погашенням кредитних ставок за рахунок коштів державного бюджету. Метою цієї системи було припинення постачань матеріально-технічних ресурсів на село через державні структури та забезпечення своєчасного виконання посівних робіт і збирання врожаю. Відповідно до розробленої програми, кредитування сільськогосподарських товаровиробників здійснюється з поєднанням загального порядку надання кредитів зі спеціальним режимом кредитування, що враховує особливості ведення сільськогосподарського виробництва й умов проведення економічної та земельної реформ на селі.

35. Бюджетне фінансування аграрного сектору

На сьогодні державна підтримка аграрного виробництва в Україні малоефективна, механізм бюджетного фінансування в аграрному секторі економіки України здатен забезпечити не більше 10-20% загальної потреби. Крім того, що бюджетні кошти виділяються в недостатніх об'ємах, вони поступають на місця неритмічно, несвоєчасно, неповністю. Асигнування для здійснення капітальних вкладень нерідко надаються без

проведення конкурсів і використовуються без належної віддачі. Аналогічна ситуація складається і з фінансуванням державних операцій на ринку продовольства та організацією ринкової інфраструктури АПК. Процес фінансування сільського господарства України з коштів державного бюджету впродовж багатьох років характеризується неефективністю та недосконалістю розподілу. Законом України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» передбачено 436,8 млрд. грн. видатків Держбюджету, а це на 17 млрд. грн. більше рівня минулого року (табл. 1), але на сільське господарство бюджетом виділяється 1,6% (6,8 млрд. грн.) від запланованої видаткової частини, що означає зменшення фінансування на 1,6 млрд, грн. або 19,05%, порівняно із попередньо затвердженим бюджетом на 2013 рік. Порівняно з 2008 р. видатки держбюджету збільшилися на 183,6 млрд. грн., але видатки на фінансування Міністерства аграрної політики та продовольства зменшилися на 5,4 млрд. грн. Обсяг видатків на розвиток галузі характеризувався істотним скороченням в 2009-2010 рр. Найменшою була сума видатків на фінансування аграрного сектору у 2010 р. і складала 5,8 млрд. грн. Для порівняння, із загального бюджету Європейського Союзу 140 млрд. євро у 2009 році було виділено 57 млрд. євро або 41 % бюджету. У 2012 році ЄС виділив майже 83 млрд. євро аграріям, що складало 20% всіх доходів сільгоспвиробників. У бюджеті ЄС на 2013 рік, який становив приблизно 158,5 млрд. євро, на сільське господарство, розвиток села та підтримку фермерства спрямовано 42 млрд, (27%). Це при тому, що АПК ЄС генерує усього 1,22% його валової продукції, а українські аграрії - 10% валового продукту країни. На фоні зменшення загальної суми аграрних видатків у бюджеті попереднього 2013 року, на фінансування заходів у агропромисловому секторі із загального фонду держбюджету передбачено мізерну суму - 91,8 млн. грн., що майже у 12 разів менше, ніж у 2012 р., коли сума фінансової допомоги закладалася на рівні 1,2 млрд. грн. У поточному 2014 році серед груп видатків Міністерства аграрної політики і продовольства України найбільшого зменшення зазнали: підтримка сільськогосподарських товаровиробників - на 818,8 млн грн. або 45,3% та сфера управління - на 259 млн грн. або 19,8%. Зменшено також видатки на діяльність Аграрного фонду та низку програм, пов'язаних із фінансуванням сільської місцевості. З переліку статей видатків взагалі виключені: оздоровлення та відпочинок дітей працівників агропромислового комплексу, фінансова підтримка заходів в агропромисловому комплексі, заходи по боротьбі зі шкідниками та хворобами сільськогосподарських рослин, проведення державних виставкових заходів у сфері агропромислового комплексу, фінансова підтримка створення оптових ринків сільськогосподарської продукції, організація діяльності органів рибоохорони та рибовідтворювальних комплексів, прикладні розробки у сфері рибного господарства, селекція у рибному господарстві та відтворення водних живих ресурсів у внутрішніх водоймах та Азово-Чорноморському басейні та міжнародна діяльність у галузі рибного господарства.

В даний час, розглядаючи питання державної підтримки агропродовольчого сектора економіки, необхідно зазначити, що державне регулювання може бути прямим, умовно-прямим і непрямим. Форма непрямої бюджетної підтримки полягає у здійсненні закупівель сільгосппродукції і продовольства для державних потреб; регулюванні виробничого ринку, за допомогою проведення закупівельних і товарних інтервенцій із зерном; захисту економічних інтересів товаровиробників при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності в сфері АПК та ін. До цієї форми можна віднести підтримку аграрної науки, розвиток соціальної сфери та сільських територій тощо. Форма прямої бюджетної підтримки передбачає надання субсидій на сільськогосподарське виробництво і матеріально-технічні ресурси; субсидування короткострокового та інвестиційного кредитування підприємств і організацій АПК; надання субсидій на компенсацію частини витрат товаровиробників на страхування врожаю сільськогосподарських культур; субсидії на витрати капітального характеру, лізинг та інше. Умовно-пряма бюджетна підтримка спрямована на зміцнення виробничого потенціалу і позицій на споживчому ринку через опосередковані форми для забезпечення сприятливих організаційно-економічних умов функціонування аграрного сектору. Серед них державні закупівлі через Аграрний фонд, митно-тарифне регулювання, підтримка постачальників енергетичних та матеріально-технічних ресурсів; створення оптових ринків, реалізації державних програм і загальнонаціональних проектів, на які можуть використовуватися і кошти позабюджетних фондів, соціальна підтримка села тощо. Проти заходів державної бюджетної підтримки агропромислового сектора виступає чимало опонентів, що виражають незадоволеність втручанням держави в систему ринкових відносин і високою вартістю цих заходів. Світовий досвід свідчить, що державна підтримка існує у всіх економічно розвинених країнах, які витрачають на її проведення значні кошти. У більшості країн з ринковою економікою діють ефективні системи державного регулювання агропромислового сектора. Результати вивчення досвіду регулювання та державної підтримки сільського господарства в розвинених країнах дають підстави для певних висновків:

- більшість країн здійснюють політику державного впливу на розвиток

сільського господарства переважно економічними методами;

- державна підтримка передбачає здійснення цільових фінансових програм через фінансування окремих видів діяльності, пільгового кредитування;

- пільговий вплив оподаткування існує практично в усіх країнах і реалізується в основному через встановлення понижених ставок оподаткування та забезпечення гарантованого неоподатковуваного мінімуму.

Особливості та специфіка нашої економіки не дозволяють повністю копіювати досвід розвинених країн у галузі державного регулювання агропромислового виробництва та здійснювати повномасштабну фінансову підтримку сільськогосподарських виробників. Можливості підвищення результативності механізму державного контролю вкрай обмежені. Однак необхідність підвищення соціально-економічних параметрів розвитку сільського господарства та формування цілісної системи державного регулювання з метою попередження можливості виникнення кризових явищ та мінімізації негативних

факторів для економіки України зумовлює потребу у зміні підходів до механізму державного регулювання.

До основних шляхів підвищення ефективності системи державної підтримки вітчизняного сільського господарства віднесемо такі:

1. Посилення контролю над цільовим використанням бюджетних коштів.

2. Підвищення ефективності державної підтримки сільськогосподарських виробників. Варто відмовитися від часткової компенсації витрат сільськогосподарських підприємств на придбання окремих видів промислової продукції, що є витратним методом за своєю суттю, задіявши алгоритм виплати єдиних дотацій на одиницю реалізованої продукції з урахуванням загального подорожчання виробничих ресурсів і послуг. Інакше кажучи, підтримувати виробників потрібно за результатами діяльності.

3. Формування спеціального фонду фінансової підтримки сільськогосподарських виробників з джерел, пов'язаних з функціонуванням агропромислового комплексу та продовольчого ринку. Державна фінансова підтримка галузі АПК характеризується

суперечливим тенденціями, а її обсяги є недостатніми та не враховують реалії розвитку галузі. Аграрний сектор України сьогодні отримує дотацій значно менше ніж будь-яка інша європейська країна. Крім того, чинна система фінансування зазнає впливу кризових явищ, які періодично виникають у розвитку вітчизняної та світової економіки.

Зважаючи на складність проблем державної підтримки, хронічну недостатність ресурсної бази зокрема, особливу увагу необхідно звернути на рівень компетентності органів управління агропромислового сектора, якість адміністративних послуг, розподіл дотацій між регіонами та повноцінність і цілеспрямованість використання наявних державних ресурсів. Все вказане вимагає наукових підходів до питань державної підтримки сільськогосподарських структур агропромислового сектора країни.

36. Фінансовий стан сільськогосподарських підприємств в Україні

Фінанси об'єднань, підприємств і галузей являють собою систему економічних взаємозв'язків, пов'язаних із кругообігом ресурсів, утворенням, використанням грошових прибутків, контролем за виробництвом, розподілом, використанням національного продукту.

Функціонування фінансово-кредитної системи безпосередньо залежить від ступеня використання товарно-грошових відносин у керуванні й організації господарських відносин. Подія, що сталася у минулому і стосувалася згортання товарно-грошових відносин (із 1920-1923р. до кінця 80-х початку 90-х років панували адміністративно-командні методи господарювання) негативно позначилася на стані економіки. Незважаючи на спроби економічних реформ 1965-го, 1979-го, 80-х років, практично тільки зараз розроблюються рішучі кроки, щоб вартісні категорії: гроші, ціна, фінанси, кредит почали активно впливати на розвиток економіки. На сучасному етапі гроші, фінанси поступово стають самостійним і вирішальним ресурсом виробництва. За матеріальним змістом фінанси - це цільові фонди грошових ресурсів, що у сукупності представляють собою фінансові ресурси підприємств.

Відповідно до Закону України "Про підприємство", фінансові ресурси підприємств - це переважно прибуток і амортизаційні відрахування, прибутки від цінних паперів, пайові внески, ресурси спонсорів.

Поряд з цим фінанси підприємства займають одне з головних місць у відтворювальному процесі, формуванні власних грошових фондів і централізованих фінансових ресурсів держави, тому вимагають постійного контролю і належної уваги з боку керуючих органів.

Перехід до ринкової системи викликав серйозні зміни всієї фінансової системи і в першу чергу її основної ланки - фінансів підприємства. Фінансові умови господарювання зазнали суттєвих змін, котрі знайшли своє відображення в лібералізації економіки, зміні форм власності, проведенні широкомасштабної приватизації, зміні умов державного регулювання, введення системи стягнення податків з підприємств. В результаті проведених в країні реформ з'явились: недержавний сектор економіки, сучасна банківська система, ринки товарів і послуг, капіталу. Але головним надбанням, на мою думку, є те, що з'явилися умови для початкового формування, так званого, середнього класу підприємців. Тобто почали народжуватись вже зовсім нові або частково реорганізовані підприємства, які мають на меті виробництво конкурентноспроможної продукції, а головне - це отримання високих прибутків від своєї діяльності. А прибуток, як відомо, виступає головним джерелом формування фінансових ресурсів підприємства, розширеного виробництва, росту доходів підприємства і його власників. Нарешті, підприємництво чітко орієнтоване на одержання прибутку, чим в умовах розвинутої конкуренції досягається і задоволення суспільних потреб. Це найважливіша передумова і причина зацікавленості в результатах фінансово-господарської діяльності. Реалізація цього принципу на ділі залежить не тільки від наданої підприємствам самостійності і необхідності фінансувати свої витрати без державної підтримки, але і від тієї частки прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків. Крім того, необхідно створити таке економічне середовище, в умовах якого вигідно виробляти товари, отримувати прибуток, знижувати витрати. Цієї мети можна досягти лише при оптимальній організації фінансів на підприємстві, котра дозволить не лише закріпити фінансовий стан підприємств, але й забезпечити фінансову стабілізацію в країні.

Структурна перебудова народного господарства країни передбачає першочерговий розвиток фінансово-кредитної системи, спрямований на забезпечення ефективного використання фінансових ресурсів окремих підприємств. Організація фінансової роботи підприємства безпосередньо впливає на оборотність фінансів та, відповідно, на кінцеві фінансові результати. Актуальність вивчення завдання фінансування підприємства викликала ще й відсутністю централізованого ресурсного забезпечення.

Для розв'язання проблем формування й використання фінансових ресурсів підприємств потрібна виважена, довгострокова стратегія держави щодо розвитку підприємництва та його ролі у піднесенні національної економіки, яка б спиралася на інтереси основних суб'єктів підприємницької діяльності, відповідала потребам основної частини населення і відображала реальний стан у розв'язанні основних соціально-економічних проблем у країні. Економічно обґрунтоване використання податкових, інвестиційних та цінових механізмів сприятиме виходу з фінансової кризи, надходженню коштів до бюджету, збільшенню дохідності підприємств.

Розвиток підприємництва в Україні є об'єктивним процесом, зумовленим тими ринковими перетвореннями, що здійснюються в державі. Підприємництво у різних формах виступає як невід'ємна частина сучасного суспільного процесу, як рушійна сила економічного прогресу.

При переході до ринкових відносин вітчизняні підприємства зіткнулись з проблемою невпевненості у ділових партнерах, у законодавчій базі, політиці держави, з невизначеністю майбутніх доходів і витрат, а отже, і перспектив діяльності підприємства. Тому треба звернути увагу на доцільне використання фінансів підприємства та його фінансову діяльність. Цей фактор дуже впливає на фінансовий стан підприємства.

Виявлення фінансового стану підприємства дозволить власникам, керівникам, партнерам по бізнесу, банкам визначати надійність, стабільність даного підприємства, оцінювати ефективність використання фінансових ресурсів, спрогнозувати фінансові результати його діяльності.

Фінансовий стан підприємства характеризується ступенем його прибутковості та оборотності капіталу, фінансової стійкості та динаміки структури джерел фінансування, здатності розраховуватися за борговими зобов'язаннями. Ці фактори дозволяють визначити недоліки у діяльності підприємства і шляхи їх подолання. Комплексний і систематичний підхід до фінансового стану підприємства дасть можливість підприємству розвиватись у довгостроковій перспективі.

Правильна оцінка фінансових результатів діяльності та фінансового стану підприємства за сучасних умов господарювання конче потрібна як для його керівництва і власників, так і для інвесторів, партнерів, кредиторів, державних органів.

37. Еволюція державної політики щодо фінансування сільськогосподарського виробництва

Правовий аспект господарської діяльності, а стимулювання не може бути реалізовано без передбачених законом засобів підтримки. Державна підтримка і державна допомога співвідносяться як родове та видове поняття, оскільки державну підтримку можна поділити на два основних види: пряму і непряму, а пряма підтримка саме відповідає поняттю державної допомоги. Таким чином, державна підтримка сільського господарства України полягає у цілеспрямованому впливі держави на сільське господарство з метою сприяння діяльності сільськогосподарських товаровиробників, прийняття задля цього законів і підзаконних нормативно-правових актів у сфері сільського господарства, а також удосконалення системи органів, які здійснюють державне регулювання розвитку даної галузі. Слід відмітити унормованість досліджуваного питання на законодавчому рівні. Так, ще 24 червня 2004 р. було прийнято Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України», до якого в процесі адаптації українського законодавства до права СОТ внесено низку змін. Важливе значення у стимулюванні діяльності сільськогосподарських підприємств має державне фінансування, що визначається законом про державний бюджет на відповідний календарний рік. Так, згідно з п. 20 прикінцевих положень Закону України від 21 грудня 2016 р. «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розподіл бюджетної дотації у 2017 р. для розвитку сільськогосподарських товаровиробників та стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції в автоматичному режимі за бюджетною програмою центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну аграрну політику, на підставі даних Реєстру отримувачів бюджетної дотації та інформації центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, здійснюється з урахуванням такого критерію: пропорційно сумі вартості реалізованої сільськогосподарським товаровиробником сільськогосподарської продукції. Що ж до обсягу видатків, то додатком 3 до згаданого Закону на Міністерство аграрної політики та продовольства України передбачено суму ,3 грн. З огляду на зміни в оподаткуванні та системі здійснення державних закупівель, виділення бюджетного фінансування на підтримку сільського господарства є особливо важливим. Варто звернути окрему увагу на згадане вище виконання державних замовлень (публічні закупівлі). Загальновідомо, що державні закупівлі можуть виступати механізмом надання підтримки вітчизняному товаровиробнику. Члени СОТ використовують державні закупівлі для досягнення внутрішніх політичних цілей, наприклад, просування певних вітчизняних галузей промисловості або захисту певних соціальних груп. Україна приєдналась до Угоди СОТ про державні закупівлі (що належить до угод з обмеженим колом учасників; до таких документів приєднуються окремо) лише у листопаді 2016 р., що, без сумніву, вплине на експорт та імпорт сільськогосподарської продукції.

38. Напрями державної політики щодо страхування ризиків сільськогосподарського виробництва

На сучасному етапі важливе значення для сільського господарства України має розвиток страхування сільськогосподарських ризиків. В умовах стрімкого зростання економічної ролі ринкових відносин, питання забезпечення фінансової стабільності суб'єкта господарської діяльності є дуже важливими. Інтерес до страхування викликаний перш за все тим, що в умовах обмеженості оборотних коштів у підприємств і підприємців ведеться пошук шляхів розширення можливостей для вирішення фінансових проблем.

Головною метою страхування в аграрному секторі економіки є стабілізація виробництва шляхом відшкодування втрат внаслідок несприятливих подій, настання яких не можна передбачити у часі та просторі. Страхування є оптимальним способом подолання сільськогосподарських ризиків від несприятливих погодних подій, яке забезпечує безперервність, збалансованість і стабільність розвитку аграрного ринку та одним із ефективних методів повернення збитків в аграрному секторі, оскільки страхові компанії заздалегідь формують необхідні резерви для майбутніх виплат, не вдаючись до зовнішніх і внутрішніх позик. Об'єктивна економічна необхідність використання страхування в сільському господарстві пояснюється недостатніми можливостями держави і ринку забезпечити широку маневреність фінансовими ресурсами господарюючих суб'єктів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аналіз наукових літературних джерел з даної проблеми показав, що суттєві пропозиції методичного та практичного характеру з проблем страхування сільськогосподарських ризиків внесли такі відомі вчені дослідники як М. Дем'яненко, П. Лайко, С. Навроцький та деякі інші. Проте в умовах трансформації державної політики багато аспектів цієї важливої проблеми вимагають подальших поглиблених досліджень з метою пошуку шляхів оптимального страхового захисту сільськогосподарських підприємств. Окрім того, динамічні зміни, що відбуваються в агропромисловому секторі нашої країни, вимагають постійного перегляду і переосмислення напрямків державної політики, зокрема напрямків державного субсидування страхування сільськогосподарського виробництва.

Ціль статті. Сільськогосподарське виробництво є одним з найризикованішим напрямів господарської діяльності. Непередбачуваність природних умов та мінливість врожаїв є основними факторами, що впливають на зміни в доходах сільськогосподарських товаровиробників.

Страхування є одним із важливих та найпоширеніших способів уникнення ризиків або зменшення їх впливу, особливо тих, що стосуються стихійних явищ. Не дивлячись на різкі відмінності стихійних лих один від одного, їм притаманні загальні риси: великий просторовий розмах, значний вплив на навколишнє середовище та характер виробничої діяльності людини, сильний психологічний вплив на людей, яких зненацька застала стихія. З розвитком ринкових відносин і формування нових засад регулювання правовідносин між суб'єктами господарювання зростає ймовірність ускладнення взаємозв'язків між усіма учасниками господарської діяльності; посилюється реальна можливість виникнення непередбачуваних труднощів, негараздів, стихійних лих; виникає загроза втрати здоров'я, роботи, працездатності, майна, заощаджень тощо, яка суттєво посилюється при нестабільній фінансово-кредитній системі, впровадженні нової техніки й технології, в умовах складної екологічної та політичної ситуації в країні. Названі обставини зумовлюють необхідність розробки дієвих механізмів захисту людини, суспільства, суб'єктів господарювання й держави, усього людського буття від можливих духовних, економічних та політичних втрат та від збитків широкого кола суб'єктів господарювання

Метою статті є пошук можливих напрямків розробки ефективної державної політики щодо розвитку страхування сільськогосподарських ризиків з метою задоволення інтересів двох різних груп суб'єктів (одній із них необхідний надійний захист, іншій - збереження та прибутковість капіталу, який вкладається в бізнес).

Виклад основного матеріалу. Спочатку проведення аграрної реформи держава постійно звертала увагу на необхідність розвитку страхування сільськогосподарських ризиків. Так, за ці роки була прийнята низка нормативно - правових актів щодо розвитку страхування сільськогосподарських ризиків.

Закон України від 18 січня 2001 року № 2238 - ІІІ «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 - 2004 років» передбачав компенсацію страхових платежів у розмірі 50 відсотків.

Окрім того, Законом України від 4 жовтня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» передбачено обов'язковість страхування. Згідно зі статтею 7 даного Закону застрахувати свій врожай зобов'язані виробники сільськогосподарської продукції всіх форм власності, при чому для державних підприємств ця вимога поширюється на врожай багаторічних насаджень і всіх сільськогосподарських культур, а для підприємств інших форм власності - лише на врожай зернових культур і цукрових буряків. Але це було лише декларування і оскільки у державному бюджеті відповідні кошти на ці цілі не були передбачені дані положення не було реалізовано.

Активізація кредитного ринку у 2000-2002 року зумовила зростання попиту на ринку страхування з боку сільськогосподарських позичальників. Об'єктами страхування, у першу чергу виступали об'єкти застави за кредитними договорами (у тому числі і майбутній урожай). З метою врегулювання ринку страхових послуг щодо обґрунтованості розміру страхових тарифів, створення надійного страхового забезпечення була розроблена та прийнята постанова Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 1000 «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності». Вона затвердила уніфіковані правила та порядок обов'язкового страхування урожаю, виходячи з регіональних особливостей, фактичних витрат на страхування та забезпечення надійного покриття можливих втрат від страхового випадку. Доцільно відмітити, що незважаючи на обов'язковість заходу, розроблений механізм містить також і елементи стимулювання. Зокрема, для підприємств, які застрахують свій врожай на умовах, визначених постановою протягом двох років і за цей період страховий випадок не настане, розмір страхових тарифів у наступному для них може бути зменшений на 10%. Однак досвід показав, що страхування за такими тарифами є занадто дорогим механізмом і не відповідає фінансовій спроможності сільськогосподарських підприємств, як і відповідно потужність багатьох страхових компаній не є достатньою для виплати відшкодування за усіма сільськогосподарськими ризиками.