Предмет і завдання історичного джереловознавства

Размещено на http://www. allbest. ru/

План

1. Предмет і завдання історичного джереловознавства

2. Джереловознавство в системі історичних наук

3. Поняття історичного джерела

4. Класифікація історичних джерел її завдання та значення

5. Основні типи класифікації історичних джерел

6. Джереловознавчі класифікації історичних джерел

7. Методологічні класифікації історичних джерел. Особливості класифікації писемних історичних джерел

8. Загальна характеристика речових джерел

9. Паятки архітектури як історичні джерела

10. Зброя і одяг як історичні джерела

11. Загальна характеристика зображальних джерел

12. Загальна характеристика усних джерел

13. Загальна характеристика лінгвістичних джерел

14. Загальна характеристик писемних джерел

15. Джерела нарративного характеру

16. Актові й діловодні джерела

17. Джерела статистичного характеру

18. Джерела особового походження

19. Основні сховища писемних джерел з історії України

20. Специфіка статистичних джерел

21. Джерелознавчі особливості мемуарних творів

22. Загальна характеристика давньоруського літописання

23. Повість минулих літ

24. Київський літопис

25. Галицько-Волинський літопис

26. Українські та білоруські літописи 15-17 століття

27. Козацьке літописання

28. Українські історичні твори 17 ст. Хроніка Сафоновича і "Синопсис"

29. Авторство, композиція і зміст Руської Правди

30. Польські історики 15-16 ст., котрі писали про Україну

31. Польські історики, котрі писали про Україну в 17 столітті

32. Коронна і Литовська метрика , історія укладення та зміст. Руська метрика

33. Судові актові книги 15-18 століття

34. Гетьманські універсали 17-18 століття

35. Кумпути і ревізії, як джерело до вивчення соціально-демограічних процесів в Україні 17-18 століття

36. Генеральне слідство про мдетності

37. Румянцевський опис або генеральне межування України

38. Земельна служба Росії в кінці XVIII - початку XIX століття

39. Спеціальне межування

40. Твори іноземців про Україну 15-16 століття

41. Україна періоду національно -визвольної війни 17 ст. в описах іноземців



1. Предмет і завдання історичного джереловознавства

Історичне джерелознавство — це спеціальна галузь наукових історичних знань, яка вивчає походження історичних джерел, теорію і методику їхнього використання в історичних дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки. Можна виділити декілька основних груп закономірностей, що складають предмет історичного джерелознавства. Перша група охоплює закономірності виникнення джерел та відображення ними явищ реального історичного процесу. До них можна віднести такі закономірності: зв'язок змісту історичної інформації джерела зі змістом його соціального призначення. Тобто джерельне значення тієї чи іншої пам'ятки минулого безпосередньо залежить від соціальної функції, яку виконувало джерело у процесі свого первинного функціонування.

Наприклад, "Руська Правда" містить надзвичайно багатий шар соціальної інформації, закладеної у статтях, що виконували законодавчі функції за часів українського середньовіччя. Безперечно, цей рівень соціально-правового призначення закономірно вплинув на сутність та обсяг історичної інформації, носієм якої виступають різні редакції "Руської Правди"; відображення джерелом громадянської позиції автора і її вплив на зміст джерела. Прикладом існування такої закономірності можуть слугувати наративні джерела, зокрема мемуарні, епістолярні, політично-публіцистичні та інші твори. Одні й ті ж події відображені у творах різних авторів не однаково, а в залежності від їхньої громадянської позиції. Наприклад, революційні події, війни, політичні перевороти тощо у спогадах різних авторів описуються зовсім по-різному, в залежності від їхніх політичних уподобань. Тому історик, який вивчає джерела такого плану, має пам'ятати про те, що зміст джерела залежить від громадянської позиції автора;· вплив спонукальних мотивів створення джерела на його зміст і форму.

Спонукальні мотиви можуть мати як об'єктивний, так і суб'єктивний характер, про що йтиметься далі. Проте історик має пам'ятати, що вони завжди впливають на зміст джерела, адже метою створення тих чи інших джерел можуть бути службові обов'язки, пропагандистські завдання, прагнення донести правду до широкого загалу або навпаки, намагання видати брехню за істину. Безперечно, спонукальні мотиви завжди слід ураховувати, аналізуючи зміст і форму історичних джерел;відповідність достовірності та повноти відомостей про події, про які йдеться у джерелі, об'єктивним і суб'єктивним можливостям його автора з достатньою повнотою і вірогідністю відобразити ці події.

Тут мається на увазі те, що автор джерела не завжди мав змогу бути обізнаним із подією в усій її багатоманітності, а тому міг відобразити її лише тією мірою, в якій він сам з нею ознайомився. Тобто на зміст джерела закономірно впливає рівень поінформованості автора, його здатність осягнути та відобразити ті чи інші відомості.

2. Джереловознавство в системі історичних наук

Розумінню місця джерелознавства в структурі історичних знань сприяє встановлення його зв'язків з іншими підсистемами історичної науки: всесвітньою історією, історією окремих регіонів, країн, епох, різних сфер суспільного розвитку, а також із суміжними галузями. Найтісніше воно пов'язане з історіографією (історією історичної науки), предмет якої складають закономірності формування й розвитку наукових історичних знань та їхнє функціонування в системі соціально-пізнавальної інформації. Зв'язки джерелознавства та історіографії багатосторонні.

Джерелознавство як галузь історичних знань має власну історіографію, що вивчає історію свого розвитку. Ця історія — невід'ємна частина розвитку історичної науки в цілому. Історіографія джерелознавства вирішує триєдине завдання, відповідаючи на такі питання: які джерелознавчі проблеми вивчені з достатньою повнотою відповідно до сучасного рівня розвитку науки; які проблеми досліджені частково або неповно; які аспекти не вивчалися зовсім, хоча в їх розробці є нагальна потреба. Водночас джерелознавство дає багато відомостей для історіографії, оскільки вона, як наука історична, спирається на свої джерела — історіографічні. Незважаючи на їхню специфіку, джерела з історіографії вивчаються на тих самих методологічних засадах, що й інші комплекси джерел. Щоб дослідити стан історичної науки на певному етапі її розвитку, оцінити роботу того чи іншого історика історіограф застосовує джерелознавчі засоби перевірки повноти, достовірності використаних у працях історика джерел, тобто встановлює наукову цінність цих праць. Чимало спільного у джерелознавства з архівознавством.

Джерелознавчі методи в архівознавстві застосовуються з метою упорядкування архівних документів (визначення оригінальності джерела, часу й місця його створення тощо), експертизи їхньої наукової цінності, класифікації і т. ін. Поряд з цим історики користуються розробленими архівознавством методами пошуку та виявлення історичних джерел. Надзвичайно важливою для історичної науки в цілому та джерелознавства зокрема є практика діяльності архівістів щодо збирання, упорядкування та використання документальної бази архівів.

3. Поняття історичного джерела

Історичне джерело — це носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи і людини й відбиває той чи інший бік людської діяльності. З огляду на специфіку історичної науки, яка не має змоги досліджувати свій об'єкт безпосередньо, оскільки минуле неможливо повторити або відтворити лабораторним шляхом, джерело виступає по суті єдиним носієм відомостей про минуле людства, про різні аспекти людської діяльності в усіх сферах суспільного та приватного життя.

Традиційне визначення історичного джерела зводилося до трактування його як будь-якої пам'ятки минулого, що виникла у процесі людської діяльності. Але таке трактування поняття обмежувало джерельну базу історичної науки, залишаючи поза увагою історика такі важливі джерела, як органічні рештки (тобто залишки самої людини, тварин, рослин тощо), природні об'єкти, що зазнали впливу людини (скажімо, печери, водоймища, кургани, ландшафти) та інші історично цінні об'єкти дослідження, які не були створені безпосередньо людиною, проте впливали на неї й зазнали видозмін у зв'язку з її діяльністю.

4. Класифікація історичних джерел її завдання та значення

Класифікація джерел об'єктивно зумовлюється двома головними функціями джерелознавства: евристичною й аналітичною. Евристична функція забезпечує пошук, виявлення джерел, орієнтацію в них (що особливо важливо, зважаючи на їхню різноманітність), вивчення сукупності певних груп історичних пам'яток, що стосуються окремих країн, регіонів або епох. Аналітична функція полягає у розробці методів аналізу історичних джерел, виявлення в них необхідної інформації, перевірки її достовірності. Якщо розглядати джерельну базу історичного дослідження як систему носіїв інформації, сукупність об'єктів пізнання, то очевидною є необхідність поділу їх на певні класи і підкласи як неодмінної умови наукового аналізу кожного з них.

У наукознавстві під "класом" розуміють певний ряд об'єктів чи явищ, що характеризуються спільними ознаками. Групування об'єктів за найбільш суттєвими ознаками або їх сукупністю називають природними класифікаціями. Цим вони відрізняються від "штучних" класифікацій, за основу яких беруться інші ознаки, зумовлені насамперед практичними цілями. Природні класифікації відносять до схем порівняно тривалого застосування в науці чи практичній діяльності. Стосовно історичних джерел природні класифікації ґрунтуються на виявленні внутрішніх споріднених ознак, що утворюються в результаті дії закономірностей виникнення джерельних об'єктів. Штучні класифікації здійснюються за зовнішніми ознаками, що не відбивають якості об'єктів, але допомагають логічно впорядкувати ці об'єкти (папір, книги за алфавітом у бібліотеках, архівні фонди за номерами тощо). Сучасне джерелознавство розглядає класифікацію джерел як поділ всієї їх маси на групи за певною суттєвою спільною ознакою, характерною для кожної групи. Класифікаційна робота допомагає виявити в джерелах найбільш характерні ознаки, їх повторюваність, встановити певні закономірності й особливості утворення джерел і на цій основі обґрунтувати вибір методів їх опрацювання та використання.

Завдання класифікації джерел полягає в тому, щоб, по-перше, виробити загальні принципи їх розподілу на класи, типи, роди, види, різновиди; по-друге, виявити специфічні ознаки джерел як критерії їх спорідненості; по-третє, виходячи з цих ознак, звести джерела в певні групи і в такий спосіб забезпечити диференційований підхід до кожної з них, відбір відповідних методів і прийомів опрацювання різних джерел. Виявлення найбільш характерних і повторюваних ознак джерел дає змогу пізнати і встановити закономірності їх утворення.

5. Основні типи класифікації історичних джерел

Класифікація джерел — невід'ємний елемент їх наукового пошуку і вивчення, який суттєво впливає на повноту джерельної бази, об'єктивність і глибину почерпнутої інформації, її всебічність і достовірність. Водночас вона має прикладне призначення і зрештою не ускладнює, а полегшує роботу дослідника з джерелами, підвищує її ефективність і результативність. Формування джерельної бази кожного конкретного дослідження супроводжується вибором відповідної класифікаційної схеми, яка завжди має ґрунтуватися на загальних принципах класифікації. У дослідницькій роботі історик повинен уникати спрощених підходів до класифікації, коли за основу беруться другорядні ознаки джерел, часом суто зовнішнього характеру.

Нерідко й досі в бакалаврських, дипломних, магістерських, а інколи й у дисертаційних роботах трапляється поділ джерел на архівні й бібліотечні, рукописні, друковані, автохтонні-алахтонні або на вітчизняні і зарубіжні. Така класифікація вказує лише на місце походження або зберігання джерела, на його зовнішній вигляд і не може істотно вплинути на глибину дослідження, здобуття оптимальної інформації, хоча походження інколи суттєво впливає на тенденції формування джерельної бази. Не витримують критики ті з класифікаційних підходів у радянському джерелознавстві, які виходили з поділу джерел за так званим класовим принципом, партійною спрямованістю. Вони створювали штучний водорозділ між джерелами, що відображали події з позицій партії більшовиків й інших політичних сил, абсолютизовували значення праць класиків марксизму-ленінізму.

Таким чином, класифікація джерел є важливим інструментом їх систематизації, внутрішнього поділу за певними ознаками, вона є методом поглиблення їх пізнання, засобом підвищення інформативних можливостей джерел. Класифікація допомагає встановити місце джерела в суспільному житті, з'ясувати, так би мовити, його доджерельний, тобто службовий або функціональний статус. Наприклад, Універсали Директорії УНР перш ніж стати дослідницьким джерелом виконували розпорядчі або нормативно-правові функції в Українській Народній Республіці.

Ця обставина (функціональне призначення документів) завжди має враховуватись істориком. Значення класифікації зумовлюється тим, що вона дає можливість утворювати групи споріднених джерел за спільними ознаками і відповідно добирати до них оптимальні методи використання і дослідження.

6. Джереловознавчі класифікації історичних джерел

Якщо взяти всю сукупність історичних джерел, весь їх корпус, то можна виявити ряд спільних, споріднених або схожих рис усіх джерел, більшості з них або окремої частини. Такими загальними рисами є природно-історичне походження джерел, їх суб'єктивно-об'єктивний характер, спільні форми кодування інформації. З'ясовуючи домінуючі ознаки, що можуть бути покладені в основу класифікації, слід висловити кілька попередніх застережень. Ідеться насамперед про відхід від звуженого трактування історичних джерел, віднесення до них не лише тих, що є результатом людської діяльності і найповніше відображають історичний процес (пам'ятки матеріальної і духовної культури), а й тих, що існували або існують незалежно від цілеспрямованої діяльності людини і зумовлюють розвиток суспільного життя, впливають на хід історичного процесу і без урахування яких не можна реконструювати цей процес у повному обсязі.

Це природно-географічне середовище, клімат, корисні копалини, екологія, природні катаклізми (повені, зсуви, землетруси), техногенні катастрофи тощо. Отже, ці, здавалося б поза-історичні, явища в умовах інтеграції наук про природу і суспільство набувають історичного характеру і потребують для дослідження відповідних джерел. І все ж домінуюче місце у джерельній базі історичної науки займають джерела історичного походження, тобто створені у процесі людської діяльності в минулому, які тому й називають історичними. Вони представлені у вигляді пам'яток матеріальної і духовної культури, залишків минулого життя, документальних свідчень сучасності. Для цього основного класу джерел характерним є ряд ознак, на основі яких можна виділити споріднені групи і відповідно досліджувати їх.

Ці споріднені ознаки стосуються таких критеріїв, як походження джерела, його авторство, вигляд, внутрішня організація, структура, зміст, спосіб кодування інформації. Вибір одного або кількох критеріїв і відповідних ознак джерел має визначальне значення для характеристики класифікаційної схеми і залежить від мети і завдань того чи іншого дослідження, від онтологічного вивчення джерел.



7. Методологічні класифікації історичних джерел. Особливості класифікації писемних історичних джерел

Визначальним критерієм класифікації писемних джерел є їх характер, зміст і форма. Виходячи з цих критеріїв, виділяють документальні й оповідні писемні джерела, а серед них такі основні різновидності: актові, справочинні (діловодні), статистичні документи, мемуаристика (спогади), листи, щоденники, наукову, науково-інформаційну, науково-популярну і навчальну літературу, художні твори, періодичну пресу. Варто ще раз зауважити, що література виступає в ролі джерела особливого призначення: історичного й історіографічного.

Кожна група різновидностей писемних джерел має споріднену форму подачі інформації, яка значною мірою зумовлюється її характером, змістом і призначенням. Якщо взяти до уваги таку ознаку писемних джерел, як походження, то їх умовно можна поділити на джерела колективного й індивідуального (особового) походження. Нерідко історик має справу з джерелом, походження якого пов'язане з діяльністю великих соціальних груп, органів влади, політичних партій, громадських об'єднань, рухів, і в такому разі актуальним є з'ясування, якою мірою у ньому відбиті настрої, прагнення, погляди його творців. Акти, закони, укази та інші офіційні документи здебільшого групують за їх призначенням і місцем у суспільно-політичному, соціально-економічному та культурному житті.

Певну внутрішню спорідненість мають діловодні документи вищих органів влади й управління, які визначають зміст і напрями державної політики на тому чи іншому етапі суспільного життя. Певна специфіка властива дипломатичним актам — міжнародним договорам, угодам, нотам, вірчим грамотам, посланням, заявам, деклараціям тощо. Ця специфіка простежується як за самим змістом документів, присвячених зовнішній політиці, міжнародним відносинам, так і за формою, що відповідає дипломатичному протоколу і встановленим міжнародним правилам. Окрему групу офіційних документів складають діловодні та судово-слідчі матеріали, що завжди мають персоніфікований характер, розкривають певні біографічні факти, віддзеркалюють правову систему тієї чи іншої країни, певної історичної епохи. До того ж судово-слідчі справи, крім наукового, мають важливе практичне і соціально-правове значення, оскільки вони нерідко стосуються невинно репресованих, згодом реабілітованих осіб. Ідеться, зокрема, про судово-слідчі документи репресованих за доби тоталітаризму, що відображають механізм злочинної дії каральної системи, масштаби масового терору, політичних репресій, засвідчують рух опору правлячому режимові. До писемних джерел, якщо це зумовлено специфікою дослідження, можуть застосовуватися й інші класифікаційні ознаки, пов'язані з місцем і часом їх створення, авторством, місцем збереження тощо.

Прикладне значення мають внутрішньовидові класифікації писемних джерел з використанням спеціальних класифікаційних ознак. Прикладом у цьому плані може бути періодична преса. За внутрішньовидовим принципом класифікують твори політичної, наукової та художньої літератури як один із компонентів писемних джерел. Політичні твори представлені здебільшого книгами, брошурами і статтями, а за своїм змістом, методикою його викладу дуже близькі до публіцистики, до того ж вони виділяються ґрунтовнішим, аргументованішим підходом до висвітлення проблем. Джерельне значення політичних творів двояке. З одного боку, вони містять узагальнення й осмислення переважно поточних подій, їх оцінку і можуть бути джерелом історіографії, вивчення історії формування історичної і політичної думки. А з іншого — аналіз їх тематичної спрямованості, авторської позиції та оцінок тих чи інших подій і явищ сучасності дає можливість здобути додаткову інформацію про політичне життя суспільства.

Політична література, так само як і інші писемні джерела, потребує критичного ставлення, врахування тієї обставини, що на ній лежить глибший, ніж на інших, скажімо, офіційних документах, відбиток суб'єктивізму. Свої особливості мають наукова і, її різновидність, навчальна література, як історична, так і з інших, насамперед, суміжних до історії галузей знань. Наукова література є історіографічним джерелом, оскільки відбиває рівень знань і сферу їх побутування в суспільстві на час її створення, суспільно-політичні та ідейні погляди авторів праць. У ряді випадків наукова література може бути носієм оригінальних відомостей, особливо тоді, коли носії первинної інформації втрачені. Без широкого залучення наукової літератури як джерела неможливо здійснити будь-яке історіографічне дослідження, підготувати працю з історії науки, науково-технічного прогресу, культури і духовності

8. Загальна характеристика речових джерел

Речові джерела є найдавнішими у складі джерельної бази історичної науки. Окремий комплекс серед них становлять викопні пам'ятки, що досліджуються насамперед археологією. Унаслідок цього деякі історики називають речові джерела археологічними, хоча цей термін значно вужчий і може застосовуватися лише до джерел, які вивчає археологія. Речові джерела надзвичайно різноманітні й численні. Для їх групування застосовуються загальні й спеціальні класифікаційні ознаки: за часом та місцем походження, за призначенням, за формою і змістом, за науковою або художньою цінністю, за способом виготовлення, за стилем тощо.

За цими ознаками виділяють основні роди, види, різновиди речових джерел, що важливо як у загальнонауковому аспекті, так і в кожному конкретному випадку вивчення та використання речових джерел в історичному дослідженні. До речових джерел застосовують загальні принципи джерелознавчої критики, а також розробляють спеціальні методи їх дослідження, які враховують специфіку даного типу історичних пам'яток. Найбільш поширеним є поділ речових джерел за їх функціональним призначенням на два роди — засоби виробництва (від найдавніших знарядь праці до сучасних технологічних засобів) і результати виробництва (побутові речі, споруди, предмети озброєння, одягу, медичні та музичні інструменти тощо). Ці два роди поділяються на відповідні види.

Основними видами засобів виробництва є певні групи предметів (інструментів), що використовувалися для оброблення тих чи інших природних матеріалів і виготовлення із них необхідних людині предметів та речей. До цього ж роду належать і перші примітивні кам'яні знаряддя праці, що використовувалися протягом тисячоліть. Камінь, кістка, дерево були тими природними матеріалами, які людина найперше навчилася обробляти і виготовляти із них досконалі як на той час засоби виробництва. Вивчення цих джерел дає змогу простежити, як із розвитком виробництва вдосконалювалися і його засоби. З часом склалися такі види речових джерел, як металообробні знаряддя, будівельна техніка, механічні пристрої тощо. Кожен вид у свою чергу поділяється на підвиди, різновиди. Наприклад, металообробні знаряддя складаються із пристроїв та інструментів відливання, виплавки, ковки, чеканки тощо.

Так само поділяються на види та різновиди продукти виробництва, тобто безліч предметів, що оточують людину протягом усього життя й виконують найрізноманітніші функції. Наприклад, побутові речі складаються із меблів, посуду, білизни, одягу тощо. Вони можуть бути повсякденними і святковими, простими і вишуканими, дорогими і дешевими, унікальними і масовими. Речові джерела класифікують також за характером матеріалу, з якого їх виготовлено, наприклад, кам'яні знаряддя праці, дерев'яні споруди, глиняний посуд. Металеві вироби, як правило, розрізняють за металом — мідні, бронзові, залізні, срібні, золоті тощо.

Встановлення та вивчення матеріалу, з якого виготовлено джерело, є обов'язковим у процесі джерелознавчої критики не лише речових, а й усіх інших типів джерел. Речові джерела розрізняють за походженням. Це насамперед вироби місцевого (автохтони) та іноземного (алохтони) походження, особового або колективного, певного культурно-етнічного походження.

9. Паятки архітектури як історичні джерела

У комплексі речових джерел вагому частку складають архітектурні пам'ятники. Вони відносяться до інформаційно складних джерел, які зберігають відомості щодо різних аспектів людської діяльності у галузі виробництва як матеріальних, так і духовних цінностей. Спорудження тих чи інших архітектурних пам'яток завжди пов'язане з конкретними історичними подіями, духовними процесами, з практичними потребами суспільства в цілому, або окремих груп людей, певних осіб.

Архітектурні пам'ятки містять цінну інформацію історико-краєзнавчого і культурного характеру, є органічною складовою джерельної бази з історії українських старовинних міст та містечок, монастирських комплексів, дворянських маєтків тощо. Пам'ятки архітектури прийнято класифікувати за різними ознаками. Так, за призначенням вони поділяються на житлові, культові, господарські, оборонні та поховальні споруди. Нерідко певна пам'ятка виконувала одночасно декілька функцій, зокрема, храми використовувалися як культові і оборонні споруди, замки — як оборонні й житлові. Багатофункціональність притаманна й іншим різновидам джерел, однак, тільки визначивши основне призначення джерела, можна всебічно проаналізувати історично важливу інформацію, що міститься у ньому.

Архітектурні пам'ятки, так само як і інші групи джерел, прийнято поділяти за часом та місцем походження, за технікою створення, за матеріалом, з якого вони споруджені тощо. Історики, що вивчають архітектурні споруди як історичне джерело, обов'язково мають розумітися на стильових особливостях їх окремих груп. У цьому дослідникам допомагають методи, розроблені в мистецтвознавстві, історії архітектури та інших науках. Пам'яткам архітектури України присвячено значне коло наукових досліджень³



10. Зброя і одяг як історичні джерела

Серед величезного розмаїття речових джерел особливе місце належить предметам озброєння, вивченню яких присвячено чимало досліджень⁴. З найдавніших часів на теренах України різні народи та племена використовували певні набори предметів озброєння, що поділялися на дві основні групи: холодну зброю і захисне спорядження, яке виникло пізніше у зв'язку з удосконаленням бойових засобів озброєння. Найперші зразки зброї з'явилися ще за доби кам'яного віку і розвивались від примітивних палиць до досить складних предметів озброєння, таких як сокира, лук, стріли, списи із гостро заточеними кам'яними наконечниками, виготовленими переважно із кременю. Деякі племена створювали таку кількість бойових предметів, що навіть дістали за ними назву (наприклад, племена культури "бойових сокир").

З початком використання у господарстві металів — міді, бронзи, заліза — вдосконалювалися і предмети озброєння. Чудові зразки зброї, створеної кіммерійцями, скіфами, сарматами, знаходять археологи на півдні України. Кочові народи, що були кінними воїнами, значно удосконалили не лише прийоми кінного бою, а й озброєння вершника, першими на наших землях почали використовувати предмети захисного спорядження. Зброя племен зрубної культури.

Військове озброєння княжої доби зазнало впливу західної військової культури, принесеної на Русь варварами, а також увібрало місцеві традиції, що існували у давньослов'янських часів. Виявлені пам'ятки дають можливість простежити шлях княжої дружини (привілей" військо, а також дорадчий орган управління) — від найманої варязької дружини, пізніше варязько-слов'янської. До княжої боярської дружини, що складалася лише із слов'ян. Холодна зброя виникла в епоху палеоліту й була незмінним атрибутом всієї історії розвитку людського суспільства. Серед найпоширеніших груп холодної зброї, що побутували в Україні в різні історичні епохи, переважають такі зразки ріжучої та рублячої зброї, як ножі, мечі, шаблі, сокири Одним із старовинних видів холодної зброї був також меч, що складався із леза, перехрестя та рукояті. Лезо в довжину сягало 1 м, у ширину 5—6,5 см. Воно було загострене з обох боків, тобто мало дві ріжучі кромки Холодна зброя козацької доби для зручності користування до лука додавалося спеціальне спорядження, відоме під загальною назвою сагайдак.

Це два футляри: налуч для лука і колчан (тул) для стріл. Налуч з луком носили з лівого боку на пасі, а колчан зі стрілами — з правого. Іноді компоненти сагайдака прикріплювалися до сідла. Робилися вони зі шкіри і подекуди майстерно прикрашалися — обтягувалися оксамитом та іншими дорогими тканинами, оздоблювалися вишивкою, металевими прикрасами. У поході пильно берегли лук і стріли. З лука знімали тятиву, сагайдак зверху прикривали т. зв. тохтуєм, щоб уберегти Його від вологи.

Одяг вагому частку речових джерел, пам'яток матеріальної та духовної культури України складають предмети одягу. Одяг пройшов тривалий шлях розвитку — від найпростіших шматків шкіри, що захищали від негоди первісного мисливця, до витончених, розшитих сріблом та золотом одностроїв представників вищих верств суспільства різних історичних епох. Історія українського одягу знайшла своє відображення в науковому доробку вітчизняних учених Одяг, так само як і інші групи історичних джерел, відображає соціальний розвиток суспільства, виконує важливу соціальну функцію. Давньоруський одяг. реконструкція серед важливих функцій одягу слід згадати й статевовікову, яка пов'язана не тільки з фізіологією людського організму, а й з характером діяльності різних за статтю та віком людей і відповідно — їхнім становищем у суспільства Одяг представників різних станів України XVI—XVIII ст.

Реконструкція обутування в Україні різновидів одягу східного зразка — широких чоловічих штанів, золототканих чоловічих поясів, жіночого халатоподібного осінньо-зимового одягу — свідчить про давні й тривалі етнокультурні зв'язки з іншими народами



11. Загальна характеристика зображальних джерел

Появу найдавніших зображальних джерел на території України відносять до палеоліту (орнаментовані - різьбленням кістки тварин, малюнки на стінах печер тощо). У мідному і бронзовому віці мистецтво збагачується елементами оповідності, зароджується орнамент (мальована кераміка трипільської та черняхівської культур тощо). В епоху середньовіччя на розвиток живопису благотворний вплив справило християнство. Розвивалися мозаїка, фреска, вітраж, станковий живопис, іконопис, мініатюра та ін. м снують різні форми і види зображальних джерел, усі вони мають розглядатися як явище складне. В одних із них зафіксовані реальні історичні події за допомогою пензля художника-очевидця, фотоапарата або кінокамери. В інших поряд із реальними явищами можуть відображатися настрої, колорит і темперамент, різноманітні аспекти об'єктивної дійсності, що оточує митця і спонукає його до створення певних образів. Зображальні джерела, як пам'ятки епохи, своєрідно характеризують особливості розвитку суспільства, образно віддзеркалюючи історичну дійсність. Вивчення їх комплексу вимагає наукового підходу, особливих методів дослідження різних за походженням творів мистецтва. м Графічні книжкові зображення

Рукописна і друкована книга в Україні з давніх часів оздоблювалася різноманітними прикрасами та ілюстраціями, що мають не лише історико-художню, а й пізнавальну, історико-джерельну цінність. Книжкову графіку дослідники умовно поділяють на дві групи: мініатюри рукописних книг і гравюри книг друкованих. Серед найдавніших мініатюр на сторінках давньоукраїнських рукописних книг особливу увагу привертають зображення євангелістів Іоана, Луки і Марка в Остромировому Євангелії (1056 — 1057).



12. Загальна характеристика усних джерел

Усні джерела містять інформацію у вигляді усної традиції, що передається із покоління в покоління, із уст в уста і зберігається у пам'яті народу. Вони є пам'ятками усної словесної творчості, одним із класів словесних (вербальних) джерел, що виникли задовго до появи писемних і пізніше були зафіксовані у писемних пам'ятках. Як відомо, період становлення і розвитку писемності не перевищує 4—5 тисячоліть (у східних слов'ян — 1 тисячоліття). Усна творчість набагато давніша. Вона розвивалася упродовж сотень тисячоліть (деякі дослідники вважають, що вона зародилася 400—500 тис. років тому). Проте досі не існує єдиної точки зору на процес формування і час виникнення усної народної творчості, результатом якої є розмаїття фольклорних жанрів та усних джерел.

Перші писемні пам'ятки Київської Русі не лише зафіксували високорозвинену міфологічну традицію, а й самі значною мірою збагатилися за рахунок цієї традиції, стали її органічним продовженням на іншому історичному рівні. На цей час міфологія як система мислення та світоглядна база зазнає трансформації, однак не втрачає остаточно своїх позицій.

Це засвідчує хоча б той факт, що літописці відтворювали давню історію Київської держави за усними джерелами, у яких народні герої — Кирило (Микита) Кожум'яка, Ілля Муромець, Михаилик, Микула Селянинович та ворожі їм сили — Соловей Розбійник, Шолудивий Буняка, Ідолище, Змій — ще не стали казковими персонажами. Разом із тим літописи зафіксували найголовніші міфологічні постаті слов'янського Олімпу — бога неба Сварога, богів сонця Хорса і Дажбога, грому і бурі — Перуна, вогню — Сварожича, худоби — Велеса (Волоса), вітру — Стрибога, зими — Коляди, Марени, весни Ярила, літа — Купала та ін. Використали літописці й народні легенди та перекази про реальних історичних персонажів — князів Кия, Щека, Хорива, Аскольда, Діра, Олега, Ігоря, княгиню Ольгу та ін. "Повість временних літ", Галицько-Волинський, Густинський та інші літописні пам'ятки зберегли чудові зразки народних оповідань, легенд і переказів.

13. Загальна характеристика лінгвістичних джерел

Під лінгвістичними джерелами розуміють пам'ятки мови, що містять цінні відомості з історії її розвитку і мають важливе значення для вивчення етнічної історії, історії культури, науки тощо. Лінгвістичні джерела розглядаються як найдавніша група вербальних джерел, а їх вивченню та опису присвячено чимало науково-довідкової та навчальної літератури До лінгвістичних джерел належать слова та словосполучення, що змінювалися з плином часу і збереглися до наших днів.

Лінгвістичні джерела виникли задовго до появи писемності й відображають формування етносів, їх спільні і відмінні риси, історію взаємодії та взаємовпливів народів у різні історичні епохи. З лінгвістичних джерел можна почерпнути важливі відомості про етногенез українського народу, його соціально-економічне, культурне й політичне життя у різні історичні епохи Розрізняють декілька значних груп лінгвістичних джерел. Це насамперед назви та власні імена природних, географічних об'єктів, небесних тіл, рослин, тварин, людей, етносів, держав тощо. Дослідженням цього комплексу лінгвістичних джерел займаються численні розділи історичної та філологічної ономастики.

Поширеною є класифікація лінгвістичних джерел (так само, як і інших вербальних джерел) за мовною ознакою, як у вузькому (грекомовні, латиномовні, україномовні), так і в широкому (слов'яномовні) розумінні. Дослідження слів іншомовного походження в українській мові дає можливість простежити відносини українського народу із сусідніми народами у різні історичні періоди. Основним видом лінгвістичних джерел є назви та власні імена (гр. — оніми). Коло власних імен та назв, що вживаються кожним народом, у тому числі й українським, має назву ономастикону. Він, як правило, характеризується стійкістю і традиційністю, що пояснюється спільним впливом на нього географічних, природних, економічних та інших факторів етногенезу. Водночас власні імена, так само як і інші види історичних джерел, вирізняються тим, що змінюють свою форму в ході тривалого використання і постійного іншомовного впливу.

Тому вивчення їх вимагає застосування джерелознавчого аналізу, переважно з допомогою методів лінгвістики і мовознавства, які дають можливість виявити мовну належність оніма, відтворити його первісну форму і вимову, встановити історичну епоху, коли він виник, виявити вплив на нього інших мов і діалектів, простежити шляхи його мовної трансформації до нинішніх часів. Без реконструкції усіх етапів розвитку оніма неможливо зрозуміти його історичне значення.

Для розуміння онімів треба добре знати спосіб життя, світогляд, господарську діяльність, економічні та соціальні відносини у тих людських спільнотах, де виникло коло назв, які вивчають історики і лінгвісти. Власне ім'я є своєрідним історичним джерелом, з властивим тільки йому засобом кодування інформації про минуле людського суспільства. Незважаючи на уявну подібність до писемних джерел, оніми кардинально відрізняються від останніх саме особливим засобом кодування відомостей. Якщо писемні джерела являють собою комбінації слів, то оніми — комбінації фонем, кожна з яких могла виникнути у різний час і незалежно одна від одної.

14. Загальна характеристик писемних джерел

Найдавніші писемні джерела, в яких подаються відомості з історії нашої батьківщини, виникли задовго до нової ери. Серед них є кілька різновидів: твори античних авторів, літописи, хроніки, джерела особового походження, актові документи. Проте більшість із них дійшли до нашого часу не в оригіналах, а лише завдяки використанню їх у працях літописців та в пізніших копіях. Важливі відомості про землі нинішньої України містять давньогрецькі та римські джерела, в яких згадуються скіфи, починаючи з V ст. до н. е.

Так, грецький історик Геродот, який особисто відвідав північне узбережжя Чорного моря, розповідаючи У своїй праці "Історія" про греко-перські війни, описав побут скіфів, навів дані про їхні зв'язки з античними містами північного Причорномор'я. Скіфи, а також інші народи, що проживали у цьому регіоні, згадувалися також У працях Гіппократа (V—IV ст. до н. е. ), географа й історика Страбона (І ст. до н. е. І ст. н. е. ), астронома і географа Клавдія Птолемея (II ст. н. е. ) та ін. З виникненням писемності у слов'ян, зокрема у тих їх племен, які склали основу української народності, з'явилися вітчизняні писемні джерела, , обсяг та різноманітність яких неухильно зростали.

15. Джерела нарративного характеру

Наратив - це, скоріше, не об'єктивне, а суб'єктивне розповідь. Наратив виникає тоді, коли в звичайний розповідь додаються суб'єктивні емоції і оцінки оповідача-нарратора. З'являється необхідність не просто донести інформацію до слухача, але справити враження, зацікавити, змусити слухати, викликати певну реакцію. Іншими словами, відмінність наративу від звичайного розповіді або оповіді, констатуючого факти, - в залученні індивідуальних нарраторскіх оцінок і емоцій кожного оповідає. Або ж у вказівці причинно-наслідкових зв'язків і наявності логічних ланцюжків між описаними подіями, якщо мова йде про об'єктивні історичних чи наукових текстах.

Історичний наратив - що це таке? Це розповідь від першоджерела, не критичний виклад, а об'єктивне. До наративних джерел в першу чергу можна віднести якраз історичні тексти: трактати, хроніки, деякі фольклорні та літургійні тексти. Наративні джерела - це ті тексти і повідомлення, в яких присутні наративні розповіді. Однак, на думку Й. Брокмейера і Р. Харрі, все ж не всі тексти є наративами і відповідають «концепції розповідання».

Щодо історичної наративного існує кілька помилок, викликаних тим, що деякі «історії», наприклад автобіографічні тексти, засновані тільки на фактах, інші ж або вже були переказані, або видозмінені. Таким чином, правдивість їх знижується, проте реальність при цьому не змінюється, змінюється лише ставлення до неї кожного окремого нарратора. Контекст залишається колишнім, проте кожен оповідач по-своєму пов'язує його з описаними подіями, витягуючи важливі, на його думку, ситуації, вплітаючи їх у канву розповіді.

Що стосується конкретно автобіографічних текстів, то тут існує й інша проблема: бажання автора привернути увагу до своєї персони і діяльності, а значить, можливість надання завідомо неправдивої інформації або перекручення істини у власну користь.

16. Актові й діловодні джерела

Найчисленнішими за кількістю, найрізноманітнішими за формою і найціннішими за значенням є актові історичні джерела, які разом з діловодними (справо-чинними), статистичними документами та матеріалами складають вагому частку писемних свідчень. Поняття "актові джерела" (лат. actus, від ago — приводжу в дію) вживається у джерелознавстві в різних значеннях — у вузькому та широкому розумінні слова. У вузькому розумінні слова — це правові документи, в яких зафіксовані договори, угоди між приватними особами, між державою і приватними особами, між державою і церквою тощо. В науковій літературі прийнято поділяти такі акти на дві великі підгрупи: приватноправові і публічно-правові.

У приватноправових актах, що складаються приватними особами, закріплюється вільне волевиявлення громадян із різних питань. Цей вид документів регулює відносини між окремими громадянами. За видами документи цієї групи надзвичайно різноманітні. Це і духовні заповіти громадян, купчі, що засвідчують факт купівлі-продажу, орендні договори, що регулюють взаємовідносини орендарів та ін. Оскільки історія — це наука насамперед про людей, їх життя на всіх етапах розвитку суспільства, для історика дуже важливо у своїх дослідженнях спиратися на якомога більшу кількість джерел, що у всій повноті розкривають життя, діяльність та побут людей у різні часи.

Публічно-правові акти виникли внаслідок діяльності органів влади, суду та інших установ. Це величезний документальний масив різнорідних за походженням, змістом та формою матеріалів, до складу яких входять документи органів влади, суду, церковних установ, громадських організацій, політичних партій тощо. Спеціальні актові документи вивчає дипломатика — актове джерелознавство. Поступово у джерелознавстві під актами почали розуміти не лише правові документи (договори, угоди), а всі документальні джерела (на відміну від наративних). У такому широкому розумінні поняття "актові джерела" інколи вживається у сучасній історичній науці. Актові джерела мають багато різновидів. Важливе місце серед них займають законодавчі та нормативні документи органів влади всіх рівнів. Значення законодавчих актів для історика полягає втому, що саме вони становлять основу всіх правових норм, які, своєю чергою, визначають характер взаємовідносин в усіх сферах життя суспільства.

Особливість джерел цього виду визначається тим, що вони відображають історичну дійсність не в фактах, а в юридичних нормах, аналіз яких дає можливість історику робити висновки про політичний та економічний стан суспільства, розвиток соціальних процесів, культури, моралі, приватних відносин тощо. Перші законодавчі акти на теренах України виникли ще за княжої доби. Пам'ятками нормативного характеру того часу є, насамперед, уставні грамоти князів. Більшість із них присвячена характеристиці місця церкви в системі державної влади. Вони визначали взаємовідносини світської і церковної влади, участь церкви у збиранні та розподілі данини, її місце в судочинстві та ін.

17. Джерела статистичного характеру

Статистичні джерела — це досить точний інструмент пізнання процесів, що відбуваються у суспільстві. Звичайно, за умови, що дослідник обов'язково дотримуватиметься наукових засад при їх використанні. Специфіка цих джерел призвела до формування у науці особливого напряму їх вивчення — джерелознавства масових джерел (див. частина 1, розділ 5). Статистичні джерела XVI — XVIII ст.

Статистичні джерела виникли внаслідок суто практичних потреб суспільства і органів влади — необхідності мати достовірну інформацію про населення для того, щоб установлювати й стягувати податки, проводити рекрутські набори тощо. В Україні масове відкладання статистичних джерел почалося з часів польсько-литовської доби, коли на українських землях і на всій території Речі Посполитої були запроваджені люстрації — періодичні описи державних маєтків, міст, замків з метою оцінки господарсько-фінансового стану королівських маєтностей для встановлення державного податку — кварти (від лат. quartos — чверть).

Люстрації проводилися протягом XVI—XVIII ст. спеціальними комісіями за ухвалою сейму Речі Посполитої на спеціально розроблених формулярах; спочатку без певної періодичності (1523, 1548, 1558 pp. ), а з 1562 р. — один раз на п'ять років. Особливою повнотою вирізняються матеріали генеральних люстрацій, проведених у 1564- 1565, 1569 - 1570, 1616 - 1620, 1659- 1668, 1765, 1789 pp. Матеріали люстрацій дають уявлення про категорії населення, стан міст і сіл, промисли, забезпечення населення землею; вони містять відомості про ліси, ставки, млини, сіножаті, проведення ярмарок тощо. Частина цих матеріалів видана Київською археографічною комісією і Науковим товариством ім. Шевченка⁵². Дуже цінні статистичні джерела збереглися від т. зв. "Румянцевського опису" 1765—1769 рр.

Генерал-губернатор України П. Румянцев особисто розробив план опису, зразки формулярів для його проведення. Окремі варіанти формулярів застосовувалися для опису міст, козацьких, приватних господарств, коронних, урядових та монастирських маєтків. Спеціальні комісії докладно описували кожне подвір'я, маєток. Щоправда, у зв'язку з початком російсько-турецької війни опис не був повністю завершений, а зібрані матеріали опинилися пізніше у різних архівосховищах Російської імперії. Близько тисячі томів опису зберігається у фондах ЦЦІА України у Києві. Вони містять унікальні матеріали про стан землеволодіння в Україні, розміри посівних площ, систему землеробства, розвиток міст, ремесел, торгівлі тощо.

З кінця XIX ст. історики плідно вивчають матеріали цього опису. Одним із перших до них звернувся О. Лазаревський, який здійснив ґрунтовний огляд Румянцевського опису, що не втратив свого значення до наших днів⁵⁴. Пізніше до цих матеріалів зверталися І. Лучицький, Д. Багалій, І. Ковальський та ін. Проте комплексне дослідження цього величезного масиву джерел ще попереду. З XVIII ст. в Україні практикувалися статистичні описи міст, губерній. Збереглися зокрема матеріали опису Малоросійської (1796), Чернігівської та Полтавської губерній (1802). Частина з них опублікована⁵⁵.

18. Джерела особового походження

Основними видами таких джерел є спогади (мемуари), щоденники, приватне листування, життєписи, автобіографії, подорожні нотатки тощо. Цінність цих джерел зумовлюється особливостями їхнього походження, оскільки вони належать конкретному автору, а відтак відображають безпосереднє сприйняття ним навколишнього світу, історичних подій і явищ. По-перше, в них закладена своєрідна інформація соціально-психологічного рівня, відсутня в інших видах джерел. По-друге, матеріали особового походження нерідко містять такі відомості, яких немає в інших джерелах. їх використання дає змогу історикові більш докладно й колоритно відтворити як окремі події, так і характерні риси й особливості певних епох, осіб. Зародження джерел особового походження сягає у глибину століть: в Україні вони виникли ще за княжої доби. Тоді ж в українській історіографії почала складатися і традиція використання таких джерел, хоча активно вони стали залучатися до історичних праць лише у XVIII—XIX ст.

Досить широко джерела цього виду з архівів старшинсько-дворянських і шляхетських родів України застосовував у своїх дослідженнях відомий історик О. Лазаревський. З його ім'ям пов'язані, зокрема, найбільш значні перші публікації особових джерел з історії України. Що ж до комплексного використання джерел особового походження, то воно стало характерним для історіографії, починаючи з XX століття. Зупинимося докладніше на характеристиці основних різновидів джерел особового походження та їх місці у джерельній базі історії України. Спогади (мемуари) є найчисленнішим різновидом джерел особового походження. їх цінність, як джерела, залежить від багатьох чинників: від того, яку роль відігравав автор у подіях, що їх він описує, від гостроти сприйняття ним дійсності, від його здатності запам'ятати перебіг подій, від часу написання мемуарів та ін. Спогади, створені за живими слідами подій, як правило, точніше передають їх характер і зміст. У спогадах, написаних через багато років, на характер авторської оповіді негативно впливають не лише притуплення гостроти пам'яті автора, а й ті зміни, що відбулися за минулий час у його поглядах, сприйнятті дійсності.

Найдавнішим джерелом мемуарного жанру можна вважати спогади літописця Нестора від 1091 р. про перенесення мощі в св. Феодосія. Більшість із наявних мемуарних джерел з історії України наступного періоду (приблизно до XVI ст. ) належить іноземним авторам, які приїздили в Україну або постійно жили тут (з огляду на специфіку цих джерел, вони розглядаються окремо). Вітчизняні мемуарні джерела поширилися в Україні у XVII ст. Викликають інтерес у дослідників, наприклад, записки митрополита П. Могили про події в Україні 1620 — 1630-х років. Мемуари з історії України того часу належали переважно політичним діячам, козацькій старшині, представникам духовенства. Виняток становлять досить своєрідні усні спогади рядового запорожця, свідка останнього розгрому Запорозької Січі Микити Коржа (1734— 1835), записані архієпископом Херсонським і Таврійським Гавриїлом¹¹¹.

19. Основні сховища писемних джерел з історії України

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.

Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:

речові джерела -- пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;

етнографічні джерела -- пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

лінгвістичні джерела -- дані з історії розвитку мови;

усні джерела -- народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін. ;

писемні джерела -- літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

Писемні джерела поділяють на дві основні групи: актові матеріали (джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо) та розповідаючі джерела (літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні тощо).

Головними закладами, в яких зберігаються історичні пам'ятки, є музеї, архіви, бібліотеки. Музеї збирають, систематизовують і опрацьовують головно речові джерела, такі їх типи, як знаряддя праці, речі побутового вжитку, одяг, зброю, засоби транспорту й інші, а також практично всі види зображальних джерел і виготовлені свого часу для обслуговування спеціальних сфер людської діяльності символічні витвори (герби, прапори, медалі й ордени), грошові знаки (монети та паперові купюри), фотокіно-і фотодокументи. Меморіальні музеї, крім всього, мають багаті колекції писемних пам'яток у вигляді першовидань, листів, рукописів творів, зображальних пам'яток у вигляді світлин і портретів, а також картин, скульптур, якщо це меморіальні музеї художників або скульпторів.

...