Предмет і завдання історичного джереловознавства

Оригінальним серед білоруських (західноруських) літописів є Баркулабівський літопис, що дістав свою назву від містечка Баркулабово біля Орші. Його автором вважається священик Федір Филимонович. Описано події з 1563 до 1608 р. Автор особливо багато уваги надавав опису життя простих людей. Дуже зворушливо зобразив наслідки неврожайного 1601 p. , після якого "множества людей убогих з голоду на Низ з жонами и детками и з семею, што иж страшно было не толко видети, але трудно и выписати, то ест з верх волости Шкловское, з Друцка, з Дубровны, з Круглы, з Бобря, з Витебска, с под Полоцка, с под Менска, и с инших многих украин". Багато людей помирало з голоду. "Отец сына, сын отца, матка детки, детки матку, муж жену, жена мужа, покинувши детки свои, розно по местам, по селам розышлися, один другого покидали, не ведаючи один о другом, мало не вси померли". Водночас у полі зору автора були І політичні події широкого масштабу. В літописі розповідається про повстання під проводом С. Наливайка, Лжедмитрія 11 московське повстання 1606 p. , боротьбу між православними І прихильниками уни.

Серед створених історичних творів літописного жанру на українському ґрунті виділяється Густинський літопис, названий так тому, що 1670 р. у Густинському монастирі був переписаний з якогось раніше зробленого списку Ієромонахом Михайлом Лосицьким. Оригінальна ж і повна назва твору починалася: "Кройника, которая начинается от потопу первого мира, и стол пот вор єн ія, і раздЪлешя язык, І разсЪяшя по всей вселенной, и о разных народах, таже и о початку славенского Рос-сшського народу, -- и егда сіде в Кіеві и како крести благоверный князь Володимеръ Рускую землю, и о великом княжении Киевском, по Греческих цар'ьх. Списася сія Кройника в Малой Россіи, в монастырю святой Живоначальной Троици общежительном Густынском Прилуцком игумена тоей же обители, року 1670, месяца августа 2 дня". Автор Гус-тинського літопису, як І чимало Інших літераторів, вживав слова "Росія", "Россія" у грецькому звучанні на означення слова "Русь".

Відомий український Історик Михайло Марченко дав таку характеристику літопису: " це оригінальний твір, побудований на значному використанні різних джерел". Літописець використав значну колекцію творів середньовічної історичної, проповідницької, житійної та іншої літератури, зокрема, грецької та польської. Давніший період вітчизняної історії висвітлений на основі староруського літописання ХІ-ХІІІ ст. Інших жанрів літератури, польської історіографії. Наприкінці літопису вміщені тематичні розділи: "О началі козаков", "О приманеній нового календаря", "О уній, како почася в Руской земли". Останнім оповіданням і закінчується літопис.

На основі аналізу змісту та джерел літопису А. Єршов висловив думку, що його автором міг бути Захарія Копистенський, котрий помер 1627 p. , автор відомого полемічного твору "Полінодія". Як вважав А. Єршов, твір був написаний 1623-1627 pp. Але оскільки верхня хронологічна межа подій, висвітлена літописом, доведена лише до 1597 p. , цілком можливо, що він був створений раніше. Автор супроводжує текст літопису багатьма патріотичними і філософськими роздумами про вітчизну, роль історичних знань, покликання людини. "Чому кожній людині читання історій дуже корисне? -- запитував він. І відповідав; -- Бо коли б не описано І світу не подано, разом би з тілом без вісті все сходило б у землю, І люди, як у темряві будучи, не відали, що за минулих віків діялося.

Проте не все в літописі написано на основі раціональних знань. Чи не за традицією тогочасної історіографії літописець переповідає багато неймовірних легенд І чуток, написаних до нього в історичних творах. Так, він повторює легенду про смерть Олега від укусу змії, яка виповзла з черепа коня, що "давно уже здох"; як Кромер і Бельський, написав також про пані Вербославську Малгорату, котра 21 січня 1269 р. недалеко від Кракова нібито за одними пологами народила 36 дітей; про те, що того ж року на восьмий день після Різдва у Калуші народилося теля з сімома головами та ш. Однак не ці небилиці, в полоні яких продовжував залишатися автор, визначають цінність Густинського літопису, а оригінальна історична Інформація другої його частини, відображення в ньому духовної атмосфери в Україні першої третини XVII ст.

Поряд з Густинським літописом завжди називають ще Літопис Густинського монастиря, який має назву "Літописець про заснування І створення монастиря Густинського". Він охоплює 1600-1640 pp. , розповідає не лише про монастирське життя, а й про важливі події всього українського народу: діяльність П. Сагайдачного, відновлення православної Ієрархії, відносини між православ'ям І унією.

На початку XVII ст. у Києві створений збірник літописних оповідань -- "Летописцы Волыни и Украины". У Києві він був опублікований 1888 p. у "Сборнику летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси". "Летописцы Волыни и Украины" закінчувались записками Богдана Балики, сина київського війта Яцька Балики, котрий помер Ї613 р. Записки Богдана Балики -- перший історичний твір в Україні, написаний світською людиною. Основна тема твору -- московський похід 1612р. , в якому автор брав особисту участь.

Значну й оригінальну історичну інформацію містить Львівський літопис, автором якого вважають Михайла Гану шевського, службовця військової канцелярії Богдана Хмельницького. Літопис формально охоплює період від 1339 до 1649 p. , отже, написаний у середині XVII ст. В ньому до 1629 р. подані лише окремі фрагменти Історії, згадуються чи коротко характеризуються окремі події. Про багато ж років взагалі нічого не написано, крім зазначення року, наприклад, 1502, 1503,1504 -- І так аж до 1517 p. , за 1518р. написано: "Битва (у) Сокаля була". Після цього знову роки лише зазначалися без жодного тексту. З 1524 р. пішла скупа Інформація: "Татари були на Подолю І Чурилова замку доставали"; 1525 р "Турци Рогатин доставали". Знову нічого про події за 1526-1541pp. ; під 1542р. записано: "Саранча о Матці Божой", 1548 p. . "Ярослав по-горіл"; 1549 р. ; "Арсеній -- владика умер львівський"; 1590 р,: "Татаре Галич спалили"; 1591 p. : "Дорожня була, жито було по золотих 9 колода'.

Літопис вирізняється анти уніатською позицією. Під 1592 р. осуджено місію православних владик Іпатія, владики Володимирського, І Кирила Терлецькото, владики Луцького, "до паліжа", якому доповіли, що "ми суть присланії на тоє, абихмо унію прийняли от вшистких с посполитої шляхти, І от священиков, І от людей". "Он (папа. -- С. М. ) тому рад бувши барзо, одослан їх до короля, аби їм привілей надал. І дал їм, що І до сего часу мучають християн, як слуги І предтечі антихристові".

З кінця XVI ст. аж до 1639 р. літопис написаний у тій самій манері, але з цікавими повідомленнями: 1594 р. : "Татаре вишли були І Галич спалили, шкоди много учинили"; 1595 p. : "Mop був великий в Перемишлі і Львові"; 1596 р. : "В п'яток світлий земля ся трясла. Наливайко до Венгер ходил"; 1597р. : "Наливайка загублено" тощо. Під 1620р. є розповідь про королевича Владислава, який через Львів їхав до Волох і у Львові зустрівся з Сагайдачним: "коли виїжджал зе Львова с кам'яниці арцибіскупії, Сагайдачний у ворот стоял і поклонился ему, а он руку ему положил на голові і мовил так: "Взявши на помоч Господа Бога, ото з вами сміле іду противко неприятелем нашим".

Українські історики мало використовували Інформацію з цього літопису про шкоди Львову, які заподіяли козаки Б. Хмельницького і татари в час повернення з-під Замостя. У 1648 р. : "Воду отняли були козаки, рури поперетинавши, Замку Високого добили І люд вистинали, также по кляшторах все побрали і по церквах. І люд един татаре вибрали, другий от меча погинул, третій -- от голоду, четвертий -- от повітря. У церкві Святого Юр'я трупа 54 забитих людей, І татарин, на самий престол упадши, розбився. У бернардинов русі ж, що була поутікала для оборони, на п'ятсот і большей постинано, также І в місті, на ратушу, на валах".

Дуже реалістично обґрунтовуються в літописі причини виступу Б. Хмельницького проти Польщі, причини союзу з татарами, методи війни, тяжкі умови війська, втрати від пошесних хвороб "на барзі на бігунки", передано умови Зборівського миру.

Близьким до Львівського за часом написання, тематикою та манерою викладу матеріалу є Хмільницький літопис, названий так за місцем походження (м. Хмільник на Поділлі, недалеко від Волині та Історичної України). Автор коротко описав історичні події на Правобережній Україні за 1636-1650 pp. , у хронологічному порядку подані відомості про повстання під проводом Павлюка, Павла Бута, К. Скидана. Найповніше описані події перших років національно-визвольної війни. Зазначені перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, є інформація про дії Кривоноса біля Немирова, Махнівки, Животова, Бердичева, Тульчина, про облогу Збаража. Як І у Львівському літописі, названі ті біди, які несла з собою війна. Крім кривавих розправ над народом з боку військ польських гетьманів, лиха, що їх принесли татарські орди, поширювався голод після неврожайних років, пошесні хвороби. Автор літопису співчував простим людям.

Події в Галичині і на Волині в XVl-на початку XVII ст. висвітлюються в літописі, що був відкритий всього півстоліття тому в архівних паперах Московського історичного музею російським академіком М. Ти-хомировим. Літопис має назву "С крайніми Вельского речи потребниї вибрані". У 1951 р. він був опублікований у журналі "Исторический архив11, книга VIII, під назвою "Острозький літописець" (зміст засвідчує про те, що він написаний в Острозі. -- СМ. ). У 1970 р. "Острозький літописець" був перевиданий у Києві; 1994 р. у збірці літописів "Галиць-ко-Волинський літопис" він вийшов у Львові. "Острозький літопис" охоплює 1500-1636 pp. Записи лаконічні, рідко який має півсторінки. Тільки під 1633 р. іде більше розповіді про боротьбу між православ'ям і католицизмом. У центрі розповіді -- острозью події, коли княгиня Острозька, вдова по гетьману Хоткевичу, "пановала і напускала в Острог єзуїтів, іже през них много злого сотвори православним" (з 1621 p. ), "розмаїтими способами примушувала до унії поотбирала маєтності церковнії і ґрунти і ні при чом церкви пооставалися". У 1636 р. за велінням княжни єзуїти "рострясли" гріб ЇЇ батька князя Костянтина Василя Костянтина Острозького, "добилися до склепу" І звідти забрали кості князя та понесли до костелу. "А княжна кості перемила, золками пахучими переклала. Єзуїти крестияи во свою віру кості І водою покропили І ім'я перемінили Станіславом, І попровадили до Ярославля І там поховали подлі матки своєї". Дуже хвилююча розповідь про повстання в Острозі "на Воскресеніє Христово" І про його жорстоке придушення. Острозький літописець подає відомості не тільки про цікаві та драматичні події, а й дуже переконливо описує культур но-політичну атмосферу своєї епохи.

Збереглося два списки Межигірського літопису^ складеного в Ме-жигірському монастирі. В одному його списку міститься розповідь за 1392-1620 pp. , в Іншому -- за 1608-1700. Подібно до Львівського, Хмільницького, Острозького, Чернігівського, Добромильського, Пгдгорець-кого та інших літописів, Межигірський відносять до так званих місцевих літописів.

27. Козацьке літописання

Формування джерел XVII ст. українського державного походження пов'язане з виникненням держави Богдана Хмельницького.

Основним видом документа законодавчого характеру за гетьманування Богдана Хмельницького був гетьманський універсал. У виданні "Документи Богдана Хмельницького" (К, 1961), що підготували І. Крип'якевич та І. Бутич, опубліковано близько 475 документів, підписаних у свій час Б. Хмельницьким. З них 148 документів належать до джерел законодавчого або нормативного характеру, в тому числі 115 універсалів. Найбільшу за кількістю частину документів видання становлять листи -- 320. Вважалося, що І. Крип'якевич і І. Бутич використали для видання практично всі відомі на той час оригінали, копії чи передруки документів українського гетьмана. Оригіналів збереглося 169, архівних копій -- 156 та ін. За останні майже чотири десятиріччя виявлені деякі нові документи*.

За змістом, а також у багатьох відношеннях за видовою формою універсали гетьмана відповідали основним вимогам державотворчих законодавчих документів свого часу. Щоправда, зауважували укладачі збірника, чимало документів, наприклад, листів до російського уряду, спочатку писалися в довільній формі. Можливо, саме через це у березні 1649 р. російський уряд передав українському гетьманові "образцовое письмо", за формою якого він мав листуватися з російським царем. Поступово форма листів Б. Хмельницького набула стабільності. Вони починалися, з невеликими варіаціями, приблизно так: "Божиею милостию великому государю царю и великому князю Алексею Михайловичу, все Великия и Малыя России самодержцу, государю и обладателю, Богдан Хмельницкий, гетман с Войском твоего царского величества Запорожским, до лица земли ниско челом бьет" (15 вересня 1654 р. , з табору під Крилівцями). Форма основної частини (змісту) листа здебільшого була довільною, але зі стандартним закінченням: "писан в таборе под Крыловцами, сентября в 15 день лета 1654. Вашему царскому величеству во всем нижайшие слуги и верные подданные, Богдан Хмельницкий, гетман с Войском вашего царского величества Запорожским". Часто за аналогічними підписами листів Б. Хмельницького (ще від 1648 р. ) до польського короля, турецького султана, інших володарів держав можна простежити процес самоусвідомлення гетьманом зміни свого правового становища від прямої залежності від короля і королівських сановників до здобутого силою суверенітету.

В листі (17)27 червня 1648 р. Б. Хмельницького до Адама Киселя гетьман залишався вірним прийнятому тоді етикету і підписував листа: "Вельможності вашої, пана нашого милостивого доброзичливі слуги й підніжки Богдан Хмельницький, старший з Військом Запорозьким, власною рукою (гека^ вша}". Однак уже в листі до гетьмана Януша Радзівілла з 19(9) лютого 1649 р. Б. Хмельницький і за формою до "підніжків" себе не відносить.

Щоправда, вживання слова підніжок Б. Хмельницьким при підписуванні своїх листів різним володарям було радше даниною формі тодішнього етикету. Наприклад, у листі до турецького султана Мухамеда від 27 листопада (7 грудня) 1651 р. він підписався: "Вашої цісарської милості, мого милостивого пана, покірний підніжок Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького".

Звичайно, всі документи Хмельницького як історичні джерела мають велике значення. Саме за ними можна визначити головні напрями внутрішньої та зовнішньої політики Козацької держави у питаннях державного будівництва, формування військово-адміністративних органів управління, власне військового будівництва, в селянському питанні, формуванні козацтва як соціального стану, церковних і монастирських справах, ставленні до шляхти, іновірців та ін.

Першочергове значення з-поміж усіх документів мають універсали. За функціональним призначенням їх можна розділити на такі групи:

-- універсали, спрямовані на створення правової основи державних структур, принципів управління, адміністративного поділу, формування персонального складу вищих військово-державних кадрів через іменування полковників, сотників, керівників підрозділів гетьманської канцелярії (уряду);

універсали з регулювання земельних відносин, що мали закріплювати право власності на землю шляхти, церкви, монастирів, козаків, а також стримувати, обмежувати сваволю панів, щоб запобігти масовому незадоволенню селян;

універсали, які регулювали станові відносини шляхти, козаків, духовенства, міщан, панщизняно залежних селян;

універсали з регулювання соціальних процесів, покликані гальмувати революційний потяг селянської маси до поко-зачення, тримати панщизняно залежних селян у покорі та страхові;

універсали, які визначали права промислового і торговельного міського елементу, регулювали правові норми занять промислами тощо, захищали певні права міщан.

Як засвідчує кожен універсал, Б. Хмельницький домагався мети надзвичайно наполегливо, не зупинявся перед застосуванням суворих заходів покарання, коли його накази не виконувалися чи порушувалися.

Гетьманські універсали як актові матеріали у першій частині -- початковому протоколі -- відповідали формі тогочасних актів. Проте основний зміст привілеїв характеризувався розкованістю форми, в ньому було більше турботи про суть справи, аніж про дотримання протокольних правил.

Наведемо універсал від 1 серпня (11) 1650 р. про заборону чинити утиски ніжинським міщанам:

"Богдан Хмельницкий, гетман Войска его к. м-ти Запорозского. Паном полковником, сотником, атаманом, висилком вшеляким од нас в Сівер каждого часу висланим, до відомости подаємо, іж дошло нас відати, же розниє в справах войскових в тамтиє краї заехавши в месте его к. м-ти Ніжине незвичайниє в стаціях податки витягают і в напоях розниє утяженя і інниє ексцесси пополняют. Прето хочемо по вас міти, хто би єно колвек по дате сего універсалу, от нас мещаном ніжинским даного, важился над слушность і звичай будучи висилкою і мимоїздом прикроет чинити, уряд мескний зневажати і до шкоди убогих людей в Ніжине месте приводити, таковий кождий за однесенєм до нас, а слушним доводом о кождий виступок незвичайний сурове на горло каран будет, чего полковник наш тамошній ніжинский пилно постерегати маєт под строгим каранєм, што для лепшоє ваги при звиклой печати войсковой і с подписом руки нашоє сей універсал іним видат розказалем.

Дан у Ірклію, 1 августа 1650. Богдан Хмельницкий, рука власна.

Іван Виговский, писар Войска Запорозского, рукою власною".

В цьому універсалі гетьман виступив на захист міщан.

В універсалі 28 серпня (7 вересня) 1650 р. , виданому в Ямполі, він формулює вимоги шанувати права шляхти: " а если би котриє люб с товариства нашого, люб с подданих кривду найменшою шляхте так релігії руской, яко і римской чинили і на здорове їх наступовали, такових ми полковником киевскому і черниговскому сурове на горле карати позволяем, до нас не одсилаючи "

Після Богдана Хмельницького, коли Лівобережна Україна не лише фактично, а й формально вважалася російською автономією, гетьманські універсали набули ще чіткішої форми. У верхній частині універсалу ставились ім'я і титул гетьмана, наприклад: "Пресветлейшего и державнейшего великого государя, его царского пресветлого величества войска Запорожского Иоан Мазепа". Далі зазначалося, кому адресувався універсал, і викладався його зміст. Підпис під універсалом мав два варіанти на зразок: "Иоанн Скоропадский, гетман войска его царского величества рукою власною" або: "Звишменованній гетьман рукою власною".

Більшість універсалів гетьманів після Богдана Хмельницького в оригіналах не збереглися; збереглися їх копії, зокрема у фондах Генерального слідства про маєтності (оригіналів є декілька у рукописних фондах Бібліотеки Національної Академії наук України в Києві, бібліотеці Харківського університету).

Тематичний зміст універсалів другої половини ХУП-ХУШ ст. -- організація виступів козаків у похід, несення сторожової служби, надання нових і підтвердження прав на старі маєтності, дозвіл на будівництво млинів, заснування слобід, ствердження приватних купчих.

Універсали XVIII ст. дають підстави вважати, що ще задовго до поширення в Україні кріпосного права російського зразка на початку 80-х років XVIII ст. панщизняні відносини в Гетьманщині формувалися на основі гетьманського законодавства, часто навіть за універсалами полковників. Так, 23 квітня 1693 р. Лубенський полковник Леонтій Свічка видав універсал, яким зобов'язував Чигиринодубського городового отамана та місцевого війта й отамана с. Гусиного всіляко оберігати права Чигиринодубського сотника Яреми Ілляшенка, якому за "значні праці і прислуги в Війську Запорожськім" у с. Гусиному надано людей посполитих "в послушаніє". Від місцевих отаманів вимагалось пильнувати за тим, "аби люди того села посполитці вшелякоє без жадного противенства отдавали послушаніє, а непослушного і противного волі нашій єму, п. сотникові, карати без фольги позволяем". Інший Лубенський полковник Василь Савич 1712 р. надіслав аналогічне повеління війту с. Скоробагатого, аби той так само пильнував за виконанням посполитими згаданого села своїх повинностей перед колишнім сотником паном Павлом Мартосом: "приказуєм, абисте по давній обиклості п. Мартосові отдавали належитоє в потребі послушенство, а кто із жителей тамошніх посполитих в тім спречним зоставатиметь, такого карати позволяем". Гетьман Іван Скоропадський підтверджував аналогічні права пана Бутовича 19 листопада 1708 р. : "войти зась тех сел со всеми посполитими людьми повинни ему, пану Бутовичу, отдавать всякое послушенство і повинность". Проте вже після Мазепи основні блоки законодавчих норм в Україні формувалися загальноросійськими актами.

Згідно з царським указом 18 грудня 1708 p. , що розділяв Росію на вісім губерній, територія України, незважаючи на існування гетьманату і полкового устрою, була віднесена до Київської (до неї приписувалась гетьманська Україна) й Азовської губерній, куди входила Слобідська Україна. З 14 грудня 1720 р. Слобідська Україна передавалася у відання бєлгородському воєводі.

Київський генерал-губернатор і коменданти російських гарнізонів втручалися у справи України, роботу місцевих органів управління та судів. За царським указом 16 травня 1722 p. у Глухові засновано Малоросійську колегію (при цьому вирішено "О назначении в оную присутствующим бригадира Вельяминова"), а 23 лютого 1723 р. в українські полки було призначено полковників із росіян. Перша Малоросійська колегія діяла до 1727 р. У царському указі майже з іронією зазначалося, що колегія "учреждена для того, чтобы малороссийский народ ни от кого как несправедливыми судами, так и от старшины налогами утесняем не был".

Після смерті Данила Апостола 31 січня 1734 р. створено Тимчасове правління Україною на чолі з князем Шаховським. Пізніше Тимчасове правління було назване Правління гетьманського уряду. За указом 24 квітня 1735 р. без відома цариці заборонялося обирати козацьких старшин. З 1722 р. до 1749 р. справами України займався Сенат, з 1749 р. -- іноземна колегія. Тоді ж дозволено обирати гетьмана України. Ним 5 червня 1750 р. був затверджений К. Розумовський, отримавши також звання генерал-фельдмаршала. Проте ця відлига тривала недовго. Катерина II рішуче виступала за уніфікацію правового становища підкорених Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії та ін. В "секретнейшем наставлении" генерал-прокурору князю Александру Вяземському вона вимагала, щоб "сии провинции, также и Смоленщину надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть как волки с лесу Когда же в Малороссии и гетмана не будет, чтобы век и имя гетмана исчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство". Указом Катерини II 10 листопада 1764 р. для України замість гетьмана і гетьманського правління створювалась Малоросійська колегія на чолі з графом Петром Рум'янцевим. В цьому ж році для управління південними землями та посилення російського впливу на Запорозьку Січ творилася Новоросійська губернія.

Катерина II 3 серпня 1775 р. оголосила "Манифест об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии". "Уничтожение" виправдувалось тим, що запорожці виявляли численні "неповиновения" і "преступления", брали до себе "всякого сброда, всякого языка и всякой веры", приймали "несмотря на частые запрещения беглецов", "помишляли составить из себя посреди отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением", мали "склонность к развратной жизни и грабежу" і "обратили хищность и грабительство в свое ремесло".

Вже 16 вересня 1781 р. вийшов указ про заміну полкового адміністративного поділу Гетьманщини. Замість полків творилися намісництва: Новгород-Сіверське, Чернігівське, Київське; на Слобожанщині -- Харківське.

Ще одним указом 27 липня 1782 р. скасовувались у містах посади возних, а їх функції передавались відповідно "Учреждениям о губерниях" 1776 р. , земським судам, земським "исправникам и городничим".

Указом 3 травня 1783 р. на Лівобережній Україні поширювалось кріпосне законодавство Росії.

У 1783 р. головно на місці Новоросійської губернії було створене Катеринославське намісництво, пізніше до його складу віднесені землі між Бугом і Дністром, що відійшли до Росії за Яським миром, підписаним з Туреччиною 29 грудня 1791 р. (9 січня 1792).

Після другого і третього поділів Польщі на території Правобережної України, за указами 22 травня і 5 липня 1795 р. , утворилися Брацлавське, Волинське та Подільське намісництва. Якийсь час -- від січня 1796 р. -- з частини Катеринославського і Брацлавського намісництв існувало ще Вознесенське намісництво (повіти Херсон, Єлисаветград, Новомирград).

Однак наприкінці XVIII--на початку XIX ст. в Україні ще раз була проведена адміністративна реорганізація: з кінця 1796 р. творилися Новоросійська, Малоросійська та Слобідсько-Українська губернії, тоді ж -- Київська, Волинська та Подільська губернії. У 1802 р. Малоросійську губернію було розділено на дві: Чернігівську і Полтавську, Новоросійську -- на Катеринославську, Таврійську, Миколаївську. Остання 1803 р. перейменована на Херсонську. Так, від початку XIX ст. в адміністративному відношенні українські землі були поділені на дев'ять губерній: Слободсько-Українську (з 1835 р. -- Харківську), Чернігівську, Полтавську, Київську, Подільську, Волинську, Катеринославську, Таврійську і Херсонську.

Інтеграція України в суто російську адміністративну структуру зробила зайвим існування Другої Малоросійської колегії, що указом сенату ще 20 серпня 1786 р. скасовувалась.

З 1783 р. скасовувалось українське козацьке військо, а козацькі полки переформовувались на драгунські російської армії. В Україну 1795 р. поширювався російський порядок рекрутського набору.

Крім дії гетьманських універсалів, а з XVIII ст. -- особливо царських указів, судочинство в Україні мало власну велику традицію, що ґрунтувалася на багатьох нормах "Руської Правди", Литовських статутів, магдебурзького права. Козацька старшина виступила з ініціативою кодифікувати українське право.

Визначною подією у цьому зв'язку була так звана Конституція П. Орлика. Після смерті Івана Мазепи гетьманом України на вигнанні було обрано Пилипа Орлика (квітень 1710 р. ). З його ініціативи написані нові постанови про те, яким має бути гетьманське управління в Україні. Ті постанови дістали назву "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська", або "Конституції Пилипа Орлика".

Прийняття "угоди" обґрунтовувалося тим, що останніми часами гетьмани почали присвоювати собі самодержавну владу, "узаконили самовластієм такое право: так хочу, так повеліваю". Стаття І "Пактів" визначала обов'язок гетьмана після визволення України від "невільного ярма московського" охороняти православну віру, домогтися відновлення екзархату України, забезпечувати цілісність і непорушність території України та її кордонів, зокрема кордону від Польщі по р. Случ, визнаного Польщею ще за Б. Хмельницького. В межах України проголошувалась автономія Запорозького війська і його території. Згідно з новим документом встановлювалось, що у майбутньому тричі щорічно -- на Різдво, Великдень і Покрову -- мали скликатись "генеральні ради" у гетьманській резиденції для розв'язання всіх важливих справ.

На них мали бути присутніми генеральна старшина, полковники з усією старшиною та сотниками, виборні від полків "генеральні совітники" і депутати Запорозької Січі.

Генеральна рада повинна була повідомляти про помилки гетьмана, а гетьман за те не повинен гніватися чи карати. Гетьманові заборонялося вести секретні справи і політику поза спиною генеральної старшини чи розпоряджатися самовільно військовим скарбом. Генеральний підскарбій має бути виборним. Гетьман же повинен жити з доходів, призначених "на булаву і особу його гетьманську". Гетьман зобов'язаний пильнувати за тим, щоб "людям військовим і посполитим" не чинилося надмірної тяжкості, утиску, здирства, від чого вони втікають за кордон. Старшинам заборонялося брати на свої роботи козаків і посполитих, які до них не належать, відбирати ґрунти або силою змушувати їх продавати, забирати за ту чи іншу провину майно та ін.

"Пактів " мали дотримуватися не лише гетьман Орлик, а й усі майбутні гетьмани. Для свого часу "Пакти " П. Орлика були, безумовно, демократичним законом, якому з відомих причин не судилося бути застосованим до України XVIII ст.

Одним з наслідків козацьких ініціатив кодифікації українського права стали складені 1743 р. створеною Петром II у 1728 р. спеціальною Комісією з митрополита, єпископів, архімандрита Києво-Печерського монастиря, старшин і писарів "Права, по которым судится малороссийский народ ", що ґрунтувалися на Статуті Литовському, Зерцалі Саксонському (збірнику морально релігійних повчань) і правах із "Книги порядку", перекладених з польської та латинської мов. "Права " були складені в Глухові. Третім їх джерелом вважають українське звичаєве право. Перший розділ називався "О силе и важности прав малороссийских", другий -- визначав правову основу боротьби з богохульниками, покарання відступників від Бога, єретиків, розкольників, фальшивомонетників.

"Права " називали такі суспільні стани: "шляхетского и воинского чину и звания"; духовенство; посполиті; міщанство.

Виразною є диференціація покарань за вбивство чи образу людей різного суспільного стану: війта, бургомістра, райці, писаря, лавника, міщанина, ремісника, вільного посполитого, кріпака.

Зазначалось, що посполиті піддані селяни "всякому владельцу надлежащее послушание и повинность отдавать всегда должны"; "у подданых владельческих никто земли ни для пахания нанимать и вовсе покупать без ведома и созволения владельца его, не должен" тощо.

Хоч "Права, по которым судится малороссийский народ", мали місце у практиці судочинства, вони так і не були затверджені царем і, по суті, залишилися пам'яткою права, правової української думки.

До аналогічних пам'яток правової думки XVIII ст. можна ще віднести складений 1750 р. юристом Ф. Чуйкевичем збірник законів "Суд і розправа в правах малоросійських" з дев'яти розділів ("о доводах", "об аппеляции" та ін. ). О. Безбородько 1767 р. склав збірник "Екстракт малоросійських прав", узагальнивши правові норми, що діяли в Україні.

Багато цінних джерел, які відображали соціально-економічне становище в Україні в другій половині XVIII ст. , було зібрано за наслідками роботи "Уложенной комиссии" (законодавчої комісії) 1767 р. Катерина II з метою "узнать, с кем дело имеем и о ком пещись должно", зажадала, щоби в Комісію надсилали з місць різні "накази" і пропозиції. В Україні було створено дев'ять округів із містами Новгород-Сіверськ, Стародуб, Чернігів, Ніжин, Глухів, Гадяч, Сорочинці, Полтава, Козелець, Остер, Переяслав, Лубни, Прилуки, Погар. історичний джерело писемний судовий

Під час складання наказів всупереч волі царських чиновників (Рум'янцев, Хованський, С. Кочубей та ін. ) до них заносилися вимоги відновити гетьманство в Україні; у Лубнах міщани хотіли внести відомість про "порабощения их"; в Погарі міщани скаржилися на "всекрайнейшие обиды, разорения, утеснения отнятием торгов, шенковых корыстей", "завладение пахотными землями мещанскими"; в Прилуцькому наказі зазначалося, що козацька старшина, скупивши козацькі "добра", привела козаків до такого "бедства", что час од часу службы государственной нести не в состоянии", натомість шляхта вимагала закріплення її прав на землю, урівняння з російськими дворянами та ін.

З роботи "Уложенной Комиссии" нічого не вийшло, але зібрані нею "накази", в тому числі з'України, надзвичайно рельєфно відбивають соціальні протиріччя, антагонізми у вимогах шляхти, козаків, старшини, міщан, посполитих та інших соціальних верств.

Соціально-демографічні процеси другої половини XVII-XVIII ст. в Україні відображають матеріали кампутів і ревізій. Кампути -- переписи податкового населення: козаків, селян, міщан та інших. Перший кампут був проведений 1654 р. , другий -- 1666. Від початку XVIII ст. кампути в Україні набули форми російських ревізій. Вони фіксували приналежність до соціальної групи, майновий стан, стан двору та кількість мешканців у родині разом зі слугами, власників і найманих людей. На основі кампутів можна встановити чисельність козаків, міщан, купців, посполитих та інших категорій людей. Матеріали кампутів, як і ревізій, зберігаються в Москві (ЦДІА ДА Росії) та Києві (ЦДІА України). '

Кампути у першій половині XVIII ст. відбувалися дуже часто-в 1713, 1718, 1721, 1723, 1726, 1729, 1731, 1734, 1736, 1738, 1740 1743, 1748, 1751, 1752, 1756 рр. (за 43 роки -- 16 разів).

Проведення кампутів злилося незабаром із проведенням всеросійських ревізій. На Слобідській Україні з самого початку відбулися ревізії -- в 1722 р. , 1732 р. Перша слобідська ревізія за часом збігалася з першою російською ревізією 1718-1727 рр. З другою російською ревізією 1743-1747 рр. на Слобожанщині збігалася ревізія 1744 р.

Починаючи від третьої російської ревізії (1763-1764 рр. ) останні почали охоплювати всю підросійську Україну, в тому числі Слобідську.

Четверта російська ревізія відбулася 1781-1782 рр, п'ята -- 1794-1795 рр. , десята -- у 1857 р. Ревізії проводили полкові канцелярії та спеціально послані комісари. Спочатку складалися сотенні списки, що містили дані про козаків і посполитих, кількість землі, худоби, лісу, сінокосів, заняття промислами. На основі сотенних списків складалися загальні дані по полку. Сотенних списків збереглося дуже мало (ЦДІА України, ф. О. Лазаревського у відділі рукописів ЦНБ НАН України та ін. ).

Ревізії подавали також відомості про освіту. За ревізіями 1740 р. , 1748 р. , у семи гетьманських полках на території пізніших Чернігівської та Полтавської губерній на 1094 поселення числилось 866 шкіл з українською мовою навчання. Одна школа припадала на 746 осіб населення.

Як виглядали зведені кампути полку, засвідчує кампут Полтавського полку за 1721 р. Спочатку подавався опис козаків Полтави. Вони поділялися на кінних, які відбували військову службу; тяглих, що давали фураж і провіант; піших, котрі мали хати і ґрунти; убогих, які мешкали в чужих хатах.

Далі йшло "Введение", де подавалися відомості про кількість купецьких дворів, посполитих, цехових ремісників, що сплачували консистентський податок; опис населення сіл зі зазначенням, кому воно належало (кому належали селяни). За майновим станом населення розділялося на тяглих, піших і неімущих, ремісники -- на тяглих і піших. Наприкінці подавалася загальна кількість козаків і посполитих. Майже кожного разу кампути відображали нові грані відносин. Так, 1732 р. козаки Полтавського полку розділялися на "можных", які займалися купецьким "знатным ремеслом"; "середніх", котрі займалися невеликим купецьким промислом; ґрунтових, малоґрунтових, убогих, яким потрібно відбувати повинність, і козачих підсусідків. Міщани були багатими, що "знатним купецтвом бавятся", і середніми. Серед посполитих називалися ґрунтові, убогі "в одной только хате живущие" і "весьма убогие" та ін. Цікаві матеріали про ремісників. У Полтаві 1721 р. їх налічувалося 291. Вони розділялися по семи цехах: кушнірському, шевському, різницькому, ковальському, ткацькому, бондарському та гончарному.

Тобто матеріали дуже різноманітні й за кількістю хат, сімей та ін.

Особливий блок джерел про системи землеволодіння в Україні, соціальну структуру населення, міста і села, історію розвитку суспільних порядків від 1648 і до 1730 р. становлять матеріали Генерального слідства про маєтності. Створена 1722 р. Малоросійська колегія хотіла мати точні дані про маєтності в Україні з метою їх правильного оподаткування і наведення порядку в справі землеволодіння. За розпорядженням Малоросійської колегії 1726 р. російські офіцери провели ревізію всіх маєтностей в Україні для точнішого визначення величини зборів з них. Дані ревізії виявилися для Малоросійської колегії недостатніми, неточними, і вона ними не задовольнилася.

Гетьман Данило Апостол після свого обрання поїхав у Москву і подав до Верховної Таємної Ради прохання про потреби України. У відповідь Петро II видав "Решительные пункты", що визначали соціально-політичне становище України в складі Росії. До землеволодіння мали відношення п. 8, 9, 10; п. 8 закріплював за спадкоємцями козацькі маєтності, дані за заслуги або куплені; п. 9 за гетьманом закріплював право на володіння Чигиринським староством, але якщо гетьман набув у володіння більше маєтностей, ніж йому належало, то мав їх повернути; п. 10 регулював урядові та ратушні маєтності, які не мали роздаватися у приватне володіння (роздані належало повернути).

Для перевірки цих пунктів влітку 1729 р. у всі полки Лівобережної України прибули канцеляристи, котрі, переїжджаючи з села в село, від старих людей записували відомості, коли було засноване село та кому воно належало з часів Б. Хмельницького. Від власників вимагались документи на маєтності (гетьманські, полковничі, царські чи інші дарчі грамоти, купчі, закладні тощо).

Зібраний матеріал систематизували і записували в полкові книги. Так виникли полкові книги Генерального слідства про маєтності: "о всех маєтностях, местечках, селах и деревнях свободных войсковых и кто по каким крепостям оными владеет и на какие угодья те местности прежде нынешних владельцев належали, и кто ими владел и по каким дачам, с приложением к тем дачам копий высокомонарших грамот, гетманских универсалов и иных крепостей".

Книги звезли у Глухів, де в січні 1731 р. їх розглянула полкова і генеральна старшина. Всі маєтності розділялися на: ті, що належали старшині за рангом; отримані за заслуги за грамотами й універсалами; маєтності у володінні ратуш; вільні маєтності; сумнівні; монастирські.

На основі такого поділу книги переписали за полками. Один примірник залишався в гетьманській канцелярії, один відсилався в колегію іноземних справ у Москву, де вони й збереглися. На основі цих книг окремі дослідження видав О. Лазаревський: "Описание старой Малороссии. Полк Нежинский", "Описание старой Малороссии. Полк Стародубский" (К. , 1888). В. Барвінський видав 1912 р. у Полтаві "Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка".

Матеріали Генерального слідства з більшості полків видавалися: у Полтаві 1893 р. "Генеральное следствие о маєтностях Гадячского полка"; у Києві 1896 р. , -- Прилуцького, в тому ж році у Харкові -- Переяславського, Чернігові в 1901 р. -- Ніжинського, а 1908 р. -- Чернігівського. За радянського часу в серійному виданні "Український архів" побачили світ матеріали Стародубського (1929 р. ) та Лубенського полків (1931р. ).

Генеральне слідство про маєтності -- цінне історичне джерело з історії України другої половини XVII ст. до 1729 р. Крім ЦДІА Росії у Москві, матеріали Генерального слідства зберігаються у ф. Генеральної гетьманської військової канцелярії ЦДІА України в Києві.

Важливе джерело до соціально-економічної та політичної історії України другої половини XVIII ст. становлять матеріали Рум'янцевського опису, або Генерального межування. В Україні 1764 р. було ліквідоване гетьманство. У Москві створили Другу Малоросійську колегію на чолі з президентом П. Рум'янцевим, який одночасно був головнокомандувачем військами і губернатором краю.

П. Рум'янцев, ознайомившись зі становищем в Україні, 9 вересня 1765 р. запропонував Малоросійській колегії зробити генеральний опис України. Граф особисто розробив чотири форми перепису для міст; козацьких господарств; приватних господарств; коронних, урядових і монастирських маєтків.

У формі для міст вимагалось записувати географічне положення міста, його укріплення, казенні будови, громадське управління, ярмарки і торги, міські землі, магістратські та ратушні прибутки, кількість дворів і бездвірних хат, найманих робітників, умови, за яких вони працювали.

Передбачалось проводити подвірний опис всіх міщан зі зазначенням вулиці, де вони мешкали, кількість кімнат у будинку, ім'я господаря, членів сім'ї, прислуги, їх вік і стан здоров'я, чим займаються, кількість землі, худоби, прибутки.

За інструкцією опису козацьких маєтків, вимагалось описати двір козака, будови, сімейний стан, володіння землею, лісом, угіддями, промислами, прибутки.

В описі коронних, монастирських і урядових маєтностей необхідно було називати географічне положення села, записати власника, описати панський двір, будинок (кам'яний або дерев'яний), кімнати, амбари, конюшні, сараї, землі посівні, ліси, млини, винокурні, шинки, прибутки, кількість посполитих селян, дворів і бездвірних хат, повинності.

Відомо, що козацька старшина дуже ухилялася від опису. Через це його проводили майже скрізь російські чиновники, які не знали місцевих умов. Особливо важко порозумітись на мірах землі (днях, упругах, чвертях, четвертухах, шостках, пляцах).

О. Ханененко у "Щоденнику" подає, що день -- це 0,75 десятин, четвертуха -- третина загону величиною в 5-10 десятин, чверть -- 1/4 "пляцу" (однак автор не знає, що таке "пляц").

Опис розпочався у вересні 1765 р. і був припинений в лютому 1769 р. у зв'язку з російсько-турецькою війною за наказом П. Рум'янцева. В більшості полків опис не завершено, а його матеріали не впорядковані. Вони залишились у кількох місцях України і ніхто ними не цікавився. Чимало матеріалів загинуло. І все-таки чимало опинилося в Харківському архіві, архіві Чернігівської казенної палати, публічних бібліотеках Києва, Петербурга та ін. ЦДІА України має фонд Генерального опису. В ньому 969 томів, що містять відомості з 3,5 тис. населених пунктів. Кожен том має 300-1000 аркушів. Найкраще збереглися матеріали, присвячені Переяславському полку.

Отже, і за формою, видовими ознаками і за змістом джерела з історії Козацької держави дуже різноманітні та багаті. Для вивчення таких проблем, як формування землеволодіння, соціальна структура і майновий стан населення, правове становище різних категорій людей та інших ці джерела практично невичерпні.

28. Українські історичні твори 17 ст. Хроніка Сафоновича і "Синопсис"

У другій половині XVII ст. в Україні було написано два Історичних твори, які за жанровими особливостями ніби продовжували традицію літописання, насамперед манерою початку розповіді "від сотворенім міра" чи від патріарха "Ноя по потопі". Водночас твори суттєво відрізнялися від літописного жанру -- в них перевага надавалася висвітленню проблем Історичного розвитку за тематичним принципом, а не за роками. При цьому помітною є загострена увага до висвітлення тих подій, які, на думку авторів, були визначальними. Тобто на українській Історіографії, як і на мистецтві, позначилися барокові впливи.

Такими творами стали Хроніка Феодосія Сафоновича, написана 1672-1673 pp. , та "Синопсис", виданий друком 1674р. з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля.

"Виникнення цієї групи історичних творів, -- пише в передмові до сучасного видання "Хроніки" Феодосія Сафоновича професор Юрій Мицик, -- свідчило про новий етап у розвитку Історіографії, який характеризувався переходом від літописання та накопичення історичних знань до історичної науки".

Феодосій Сафонович був ігуменом Київського золотоверхого Михайлівського монастиря. Це засвідчує заголовок твору: "КроЙника з лЪтописцов стародавних, з святого Нестора Печерского Киевского, а также з кройникъ полских о Русиі отколь Русь почалася, и о первых князех руских, и по них далших наступаючих князех, и о их делах собраная пра-цою иеромонаха Феодосия Софоновича, игумена монастыря Михайловского золотоверхого киевского, року от сотвореня свЬта 7180, а от Рождества Христва 1672".

Рік написання -- це рік падіння гетьмана Дем'яна Многогрішного і початок гетьманування Івана Самойловича, коли в українському суспільстві зароджувалася автономістична Ідеологія.

За літописною традицією Ф. Сафонович починає свою розповідь з легенди про потоп, про поділ світу праотцем Ноєм між його синами, переповідає вживані тоді пояснення про те, звідки походить назва слов'ян (чи то від Словенного моря, чи від славних своїх справ і кохання у славі, а не в скарбах); звідки назва россіян (від широкого розсіяння по світу), ототожнює ім'я слов'ян з іменем сарматів, "що від Сармата назвалися", повторює легенду про запрошення трьох князів -- Рюрика, Сінеуса і Трубода, які із собою І назву рус принесли, "бо того краю варяги. . Русь називалися'. Так само прост пояснюються назви слов'янських племен та Інші питання

Дуже знаменним е "Предословие". В піднесено патріотичному стилі автор починав "В Руси я уродившись в віри православной, за слушную речь почитатлем, абым вЪдал самъ и иншимъ руским сномъ (синам -- СМ. } сказал, отколь Русь почалася и як панство (держава -- см) Руское за початку ставши, до сего часу идетъ. Кождому бовЪмъ потребная есть речь о своей отчизнь знати и иншимъ питаючимъ сказати, бо своего роду не знаючих людей за глупых почитають "

Весь твір складається з трьох книг І додатків: "Хроніки о Русі", "Хроніки о початку І назвиську Литви", "Хроніки о землі Полскій".

"Хроніка о Русі" складається з трьох частин, які поділяються на глави. В першій частині 28 глав: "О початку словен І русі"; "О перших кня-зех руских"; "О забытью князей киевских Дира и Оскольда и о княже-ньи Рюриковомъ"; "О княжении Олги в Киеве, о помете над древляны и о крещеніи ее"; "О княжении Святослава Игоревича в Киеве" тощо.

Двадцять восьма глава має назву "О змові Давыдовычовъ" і Всеволодовича на Изяслава князя Киевского. О забытю Игоря, о БОЙНІ Изяс-лавовой з Давидовичами и о примирю з ними". Остання дата першої частини "6656 літо" -- 1148 р.

У другій частині -- 31 глава. В першій главі розповідається про війну князя київського Ізяслава з князем суздальським Гурпєм, сином Володимира Мономаха І про перемогу над Ізяславом от Гурпя (Юрія Долгорукого -- CM. } і про князювання Гурпйове в Києві. В останній главі йдеться про повторне Мстиславове княжіння на Галичі і "о значній його над венграми І ляхами перемозі". Тут же читаємо про похід Данила з братом, коли вш взяв "Бересте, і Угровськ, і Верещин, і Столп, Комов І всю Україну" (в розумінні країну -- CM. ). Це було 1217 р. Закінчується друга книга повідомленням про побудову Данилом міста Холм І про те, що "стала єпіскошя в Холмі".

У третій частині "Хроніки о Русі" висвітлюються події від "первого пришестия татар" І впродовж наступних років Галицьке-Волинського князівства. Остання 28 глава -- "Про війну Болеслава Самовитича з по-мочю князя Льва Индриха, князя Братиславського, за столицю Краківську".

Ця частина хроніки Ф. Сафоновича практично збігається з часом, описаним в Галицько-Волинському літописі після 1218р.

Отже, "Хроніка" Ф. Сафоновича в багатьох відношеннях повторює швденноруські літописи за Іпатським списком. Водночас у загальний український літописний сюжет Ф. Сафонович вносить багато Історичної

Інформації, взятої з Інших хронік, у тому числі польських га Інших зарубіжних.

Після "Хроніки о Русі" Іде "Кройника о початку и назвиску Литви. И о князех литовских, и о делах их, из сгориков полских и руских собранная, през того ж иеромонаха Феодосия Сафоновича, ігумена." У цій книзі подається незвичне датування битви на Синіх Водах, а саме -- "року 1331 Ольгердъ з войском литовским, з Кориетевичами, князями новгородскими, пошол на татар на Силнею Воду, минувши Черкасы, споткал великую орду. Там крепко бывшися с татарами убил трех цариков татарских".

Цікавою в "Кройници" є інформація про родовід українських князівських родин, зокрема князів Вишневецьких. Як відомо, деякі історики, серед них і Любомир Винар, прагнуть довести рюриковицьку генеалогію Вишневецьких. Інформація ж з цього приводу, подана Ф. Сафоно-вичем, з такими висновками не узгоджується. В "Кройнщі " розповідається, що Ольгерд, одружившись з дочкою вітебського князя Юліа-ною, охрестився. Він мав від неї шістьох синів, які всі в "руску віру" похрестилися. Перший І старший Володимир одержав київське княжіння. У нього народився син Олслько. Другий син Ольгерда Іван Звіздовіт отримав землю Подільську, третій -- Симеон Лшегвіней став князем мстиславським, четвертий --- Андрей Вигуньт княжив на Трубеську, п'ятий -- Костянтин о/тримав княжіння у Чернігові й на Чарторийську, став родоначальником князів Чарторийських; шостий -- Федір Сангушко став предком князів Коширських, Ковальських, Сангушків.

Коли ж померла Юліана, Ольгерд одружився на доньці тверського князя Марії. І від неї мав 12 синів: Ягела, який став польським королем, Скіргела, Свидригела, Бориса, Корибута, "з которого князі Вишне-вецькі"

Три книги "Кройники. . " мають значну кількість Історичної Інформації, яку Ф. Сафонович почерпнув з джерел поза руськими літописами Іпатсь-кого списку. Вважають, що та частина твору Сафоновича, яка має назву "Кройніка о Русі", написана на основі якогось пізнішого зводу півдснно-руського літописання ХІ-ХШ ст. -- "особлива редакція Пгвденнорусь-кого зводу кінця XIII ст. ". Згаданий вже Ю. Мицик запропонував називати ту редакцію Золотоверхим літописом. Проте для українського читача XVII ст. найбільшою новизною вирізнялися частини "Кройники", присвячені історії Литви І справам литовських князів, так само "Кройника о землі Полской".

Для написання цих частин Ігумен Золотоверхого Михайлівського монастиря використав хроніку М. Стрийковського, хроніку О. Гваньїні,

"Полніодію" З. Копистенського, твори Б. Вановського, М. Кромера та Інших авторів, а для "Хроники о землі Полской'' також "Хронику Польщі" Марціана та Йоахіма Бєльських. Але при висвітленні подій з кінця XVI ст. І до 1672 р. Сафонович широко послуговувався власними спостереженнями, свідченнями очевидців.

Крізь весь твір Ф. Сафоновича чітко проступає позиція патріота, захисника честі й традицій Русі та православної церкви. Хоч зовні він іде за "Повістю минулих літ" і приймає версію про запрошення варягів, але підкреслено возвеличує Кия; Володимира Великого хвалить за те, що вибрав православну віру, а не якусь Іншу "мєрзскую". Заслуги Володимира Мономаха вбачає у тому, що він "Русь. ,, разорванную своим разумом и мужеством в едино злучил и в монархию албо самодержавство по-старому привел". Возвеличував Сафонович галицько-волинських князів Романа Мстиславовича І Данила Романовича, якого називає королем. Симпатії автора -- на боці тих литовських князів, які залишалися вірними православно. Так, він із захопленням пише про Костянтина Коріатовича, котрий відмовився стати польським королем, щоб не хреститися в віру "лядцкую з руской". Суперечливим є ставлення Ф. Сафоновича до Б. Хмельницького. Він то схвалює позицію гетьмана стосовно польських королів Владислава IV І Яна Казиміра, то різко його засуджує за те, що допустив "мордерства" поляків над руськими Не схвалював Сафонович союзу Б. Хмельницького з татарами.