Предмет і завдання історичного джереловознавства

Писемні історичні джерела зберігаються і досліджуються здебільшого в архівах, яких в Україні налічується 665. Основу архівної системи, організаторсько-методичну роль у ній виконують 44 центральних та обласних архіви

Центральний державний архів вищих органів влади й управління України (далі -- ЦДАВОВУУ (Київ, вул. Солом'янська 24), де зберігаються документи років радянського часу та незалежності України. Поряд з актовими і діловодними матеріалами, що відображають діяльність центральних органів влади, фонди архіву містять численні документи, які надходили з місць у вигляді звітів, матеріалів комісій, інформацій, листів, скарг, пропозицій;

Центральний державний архів громадських об'єднань України -- (далі ЦДАГОУ, Київ, вул. Кутузова 8). Він сформований головно на основі джерел, що за радянського часу зберігалися в Партійному архіві при ЦК Компартії України. В наш час до архіву надходять документи від сучасних політичних партій і громадських організацій, товариств;

-- Центральний державний історичний архів України в Києві (далі -- ЦДІАУ, м. Київ, вул. Солом'янська 24) становить фондосховище історичних писемних джерел, що формувалися з найдавніших часів до початку XX ст. В ньому зберігаються джерела з доби Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, козацьких часів і подальшого періоду -- аж до 1917 р. ; Центральний державний історичний архів України у Львові (далі -- ЦДІАУ, м. Львів, пл. Соборна За). Найдавніші оригінальні пам'ятки в архіві -- з XIII ст. , верхня межа -- 1939 р.

Крім названих загальноісторичних профілів, існують ще центральні спеціалізовані архіви, зокрема Центральний державний кінофотоархів (Київ, вул. Солом'янська 24, корпус 2); Центральний державний науково-технічний архів України (Харків, пул. Університетська 4); Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ, вул. Володимир-ська 22). У Києві діє також Центральна лабораторія мікрофотокопіювання і реставрації архівних документів (Київ, вул. Солом'янська 24).

В усіх обласних центрах працюють державні архіви, фонди яких сформовані насамперед з історичних джерел місцевого походження, але не тільки. Вони мають уніфіковані офіційні назви таких редакцій: Державний архів Вінницької області, Державний архів Волинської області, Державний архів Дніпропетровської області та ін. Велика кількість історичної інформації з історії України зберігається у справах польських і російських архівів.

Українські дослідники останнім часом почали частіше досліджувати джерела українського походження в архівах Туреччини, Австрії, Чехії, Угорщини, Румунії, Швеції, Німеччини, Франції, США та інших держав. У бібліотеках Лондона, Парижа, Відня, Берліна, Праги українські дослідники вивчали матеріали про Україну, що публікувалися за кордоном ще до появи вітчизняної періодики, зокрема з XVII та XVIII ст. Помимо опублікованих історичних матеріалів, в архівах Росії зберігаються різноманітні рукописні джерела. Сховища історичних джерел постійно поповнюються.

20. Специфіка статистичних джерел

На відміну від Інших джерел державного чи громадського походження, що формувалися "стихійно" в процесі діяльності державних І громадських установ та організацій, а також окремих осіб, статистичні матеріали створювалися свідомо з наперед заданою метою За допомогою певних числових показників, що їх мала визначити статистика (від латинського status -- стан), держава, громадські організації й об'єднання, наукові установи висували завдання виявлення об'єктивної картини тих чи Інших явищ суспільства, економіки, культури, більшого чи меншого рівня виступання окремих елементів І ознак явищ, числової залежності взаємно пов'язаних сторін економічного, демографічного, освітнього чи Іншого циклу тощо.

Статистика покликана встановлювати чисельність населення, його зайнятість, майновий стан, вік, національність, релігійну приналежність, розселення за регіонами, народжуваність, смертність, коефіцієнт приросту та ш , обсяги матеріального виробництва як за ціною і вартістю, так і за артикулами, витратами і прибутками, надійністю і якістю, оподаткуванням, обсяги торгівлі продуктами людської праці, в тому числі й зовнішньої в ціновому і видовому виразах, за країнами і регіонами, за експортом і імпортом, знову ж таки у ціновому і видовому виразах у тисячах машин, тоннах нафти, гекалітрах горілки, тоннах сталі та золота, зерна і риби, в банках кави чи Ікри За допомогою статистики партійні організації проводять облік своїх членів, партійних внесків, первинних організацій, майна. Знання числових показників служить підставою для планування діяльності на майбутнє, коригування економічної, демографічної, культурної чи іншої політики.

При опрацюванні статистичних джерел дослідник завжди повинен пам'ятати, що статистичні показники є середніми. У зв'язку з цим однієї статистики недостатньо для того, щоб адекватно відтворити історичну дійсність чи якусь сторону минулого. Відомий гумористичний переказ про те, як пан, пані та слуга з'їли під час обіду трьох смажених курчат, тобто в середньому по одному курчаті. Насправді ж було інакше: пан з'їв двох курчат, пані -- одне, а слуга облизував кістки. Так само середні статистичні показники дуже мало висвітлюють вивчення доходів різних груп населення, його освіту, продуктивність праці людей, житлові умови. Наприклад, у статистичному виданні "Экономика Советской Украины. 1945-1975 гг. " (К. , 1975) зазначалось: "Забезпеченість міського населення республіки житлом виросла в порівнянні з довоєнним періодом майже у два рази і складала на 1 січня 1974 р. 12,5 м2 загальної площі на одного мешканця". Але чи означало це, що 1974 р. кожна сім'я України з чотирьох осіб мала квартиру площею 50 м2? Звичайно, ні, бо сотні тисяч сімей у містах зовсім не мали квартир, тулилися в гуртожитках. Так само І зараз. За офіційною статистикою на мешканця Львова припадає близько 15м2 житлової площі. І водночас є ще тисячі сімей по кілька осіб, які не мають І тих 15 метрів.

Треба мати на увазі, що статистичні показники одного і того ж порядку в різних умовах можуть виражати різний зміст. Так, за переписом населення СРСР 1970 р. на кожну 1 тис. осіб населення вищу освіту в різних республіках мала неоднакова кількість людей. При середньому показнику 42 по Союзу, в РРФСР ця цифра дорівнювала 44, Україні -- 40, Білорусії, Казахстані, Литві -- по 35, Молдавії й Таджикистані (найменше) -- по 29, зате у Вірменії -- 57, а в Грузії-- 73, Проте тільки на основі статистики було б ризиковане робити висновок, що інтелігентний рівень грузинського суспільства вищий, ніж в Україні чи Білорусії або в інших республіках, оскільки статистика не фіксувала якості освіти. Іноді деякі автори на основі статистичних даних про зростання прибутків "радянських людей" у грошовому виразі в 30-х роках видавали відповідні показники за реальне зростання прибутків, "забуваючи", що впродовж десяти років після 1928 р. реальна вартість радянського карбованця зменшилася приблизно у 10 разів.

Оскільки статистичну роботу завжди хтось планував, найчастіше держава, то організатори неодноразово "передбачали" одержання із заданою метою бажаних результатів. Так, під час підготовки польського перепису населення 1931 р. було дано вказівку записувати українську мову в різних визначеннях, мовляв, як й буде називати респондент: українська, руська, тутейша, гуцанська та ін. Перепис не мав графи "національність". Внаслідок цього за мовним показником перепису в Галичині виявилося всього 1,7 млн українців, 1,2 млн руськомовних; були ще гуцаномовні, а на Поліссі виявилось аж 700 тис. осіб з "тутейшою" мовою.

В Австрії результати перепису в гмінах обов'язково апробувалися на рівні повітових старост, тобто коригувалися у бажаному напрямі. Недарма в одному афоризмі австрійська статистика (І не тільки австрійська) характеризувалася через призму брехні. Мовляв, є три види брехні: мала, велика і дуже велика, або австрійська статистика.

Водночас статистика як історичне джерело має важливі позитивні аспекти. По-перше, тільки статистика здатна узагальнювати те чи інше явище у масштабах регіону, держави І всього світу, в числових показниках засвідчувати ступінь явища, його масштаби, динаміку чи тенденцію розвитку. По-друге, оскільки статистична робота ведеться за наперед заданою програмою, статистичні показники, отримані внаслідок такої роботи з різних років чи періодів, є зіставними, що дуже важливо для вивчення суспільних, економічних, демографічних. , військових та інших процесів у русі. У зв'язку з цим відповідні статистичні ряди за багато років Іноді є дуже доказовими. Так, австрійська статистика населення Галичини за переписами 1857, 1869, 1880, 1890, 1900 та 1910 pp. переконливо виявила загальне зростання сільського населення і відповідно постійне зменшення селянського землеволодіння. Незаперечною стала тенденція до зниження відносної частки українського греко-католицького населення у Східній Галичині та зростання частки рим о-католиків. Можна було передбачити, що при збереженні старої Австрії ще на кілька десятків-сотню років українська етнічна територія Східної Галичини мала реальну перспективу переродитися на польську.

Промислова та інша статистика засвідчує, що наприкінці ХІХ-початку XX ст. Галичина мала динамічний розвиток промисловості. Активними були процеси урбанізації, зростання суспільної активності мас.

Нарешті, державна статистика навіть тоді, коли вона є "великою брехнею", розкриває методи урядової політики одурманювання мас. Але цей аспект не завжди помітний. Навпаки, люди довіряли статистиці. Фальсифікаторську сторону статистики виявляє вже дослідник пізнішого часу або ж дослідник Іншої країни.

21. Джерелознавчі особливості мемуарних творів

До мемуарної літератури (від латинського memoria -- пам'ять) відносять твори про дійсні соціальне-економічні, політичні, культурні, сімейно-побутові та інші процеси і події, написані учасниками подій і процесів або їх безпосередніми спостерігачами через певний проміжок часу.

Особливості мемуарних творів (джерел) випливають із особливостей їх написання. Кожного разу мемуарист, беручись за перо, вже наперед бачить мету твору, тобто він свідомо обирає ту чи іншу суб'єктивну позицію щодо осіб і явищ, про які має намір писати, показати їх велике чи мізерне значення, відбити свою позитивну роль у подіях. Коли ж вона була негативною, то мемуаристи або замовчували це, або звинувачували інших. Події й особи у мемуарі практично завжди відображені невідповідно до їх реального значення, а крізь призму мемуариста. Така невідповідність мемуарної розповіді історичній дійсності неодноразово створюється і поза волею автора, якому одні події запам'яталися менше, інші -- більше, одні явища й особи подобалися, інші викликали в нього негативне сприйняття; чогось дуже важливого він міг не бачити і не знати. З цього погляду мемуарні твори як історичні джерела хибують своєю суб'єктивністю. Дослідник повинен піддавати їх дуже прискіпливому і критичному аналізу, а фактологічний матеріал зіставляти зі свідченнями з інших джерел, якщо вони існують,

Іншим негативним моментом мемуарного джерела є те, що воно, як правило, створювалося з пам'яті через більший чи менший проміжок часу після зображених у ньому дійсних подій, через багато років І десятиріч, коли пам'ять автора вже могла і не зберігати конкретних деталей ситуації, точних дат, імен окремих учасників, причинних зв'язків та ін. Відомі випадки, коли мемуаристи компенсували брак точності елементарним вимислом.

Не варто забувати і про те, що автор мемуару кожного разу оцінює описувані події не з позицій синхронної подіям власної та громадської думки, а з позицій своїх поглядів часу створення мємуару, відповідно він не відображає поглядів зображуваної епохи, а прикрашає чи охаює ЇЇ переконаннями і поглядами, що запанували в суспільстві через десятиліття. "Український Історичний журнал" 1991 р. у № 1 І 7 опублікував листа селян с. Жабки (с. Луценки) Полтавської області, нібито написаного Сталіну весною 1933 р. Але, як зазначено в публікації, лист уже десь перед 1991 р. реконструював сільський писар Хвиль, який, мовляв, писав під диктування односельчан 1933 p. , коли йому було 14-15 років. У стилі листа явно проглядається не тільки постсталшське, а й пострадянське бачення суті становища в українському селі 1933 р. "А ти, Генеральний правитель, давив їх продрозверстками й "данинами", поки їх груди не стали стулятися із спинами. І не через якісь там стихійні лиха, недороди чи засухи, таких не було ні трохи, а через те, що нас дуже щораз оббирали, як липку. На селянських горбах, мозолях та поті будували соціалізм без перепочинку в роботі". Такий осучаснений спогад, осучаснена реконструкція нібито листа, написаного 1933 p. , звичайно ж, без сумніву сприйматися не може. 1 дослідник навряд чи має підстави писати, що ось селяни с. Жабки послали листа Сталіну такого, як у свій час запорожці Івана Сірка турецькому султану.

Мемуари вимагають до себе критичного ставлення ще й тому, що в них важко відрізнити, які події описані на основі власного спостереження чи участі автора, а які він подав з тогочасних розповідей, слухів, а, можливо, навіть як плід художнього вимислу.

Згадані недоліки мемуарів як історичних джерел дослідник повинен враховувати кожного разу.

Водночас мемуари серед Інших історичних джерел мають свої переваги. У них часто зберігається інформація про такі події та моменти історичного процесу, якої нема і здебільшого не може бути в Інших видах джерел. Хто конкретно вперше Ініціював створення того чи іншого документа державного значення, або, наприклад, хто і кому дав наказ підняти український прапор на вежі Львівської міської ратуші в ніч на 1 листопада 1918 р. і як його піднімали, як і чому проходило звільнення з посади рекіора Київського університету Михайла Максимовича у грудні 1935 p. , чому маршал ГК. Жуков, перебуваючи у штабі 1-го Українського фронту, зайшов саме до Хрущова ("зная, что у него всегда можно было неплохо подкрепиться"), як слово "хведеративна" у контексті "Російська Федеративна Демократична Республіка" (а не просто "Російська Демократична Республіка") заманило фракцію українських селян із 170 осіб на Першому Всеросійському селянському з'їзді в Петрограді до російських есерів, які керували з'їздом. Таких питань і прикладів у мемуарах чимало. Вони наповнюють історичний процес живим подихом епох, виявляють неповторні взаємозв'язки між подіями і людьми, зупиняють увагу сучасного дослідника не тільки на картинах баталій і багатотисячних демонстрацій, а й на особистих долях так званих маленьких людей.

У мемуарних джерелах більше, ніж в інших, міститься інформації про особисті стосунки між окремими історичними постатями, діячами культури І літератури, про такі сфери суспільного буття, як сімейний побут, інтимне життя, еволюція релігійних переживань.

Часто мемуари виступають єдиним джерелом про підпільну діяльність, партизанський рух, виконання тих чи інших бойових доручень повстанцями. Умови, в яких велася боротьба підпільників І партизанів, не давали змоги записувати накази, конкретні імена виконавців завдань командування, не завжди була можливість описувати ті чи Інші події, хоч вони могли мати для свого часу дуже важливе значення.

Класифікація мемуарів за жанрами:

Мемуари як історичні джерела мають внутрішній поділ за жанрами (жанровими підвидами). Виділяють кілька таких жанрових підвидів, зокрема:

-- спогади; -- некрологи;

-- автобіографії; --листи (епістолярні документи);

-- щоденники; -- літературні записи.

Спогади як мемуари великого чи малого жанру пишуться, як правило, про події, що відбувалися у ближчому чи дальшому минулому, часто багато років, або й кілька десятиріч тому.

22. Загальна характеристика давньоруського літописання

Михайло Грушевський називав "Повість минулих літ" найдавнішим літописом, отже, найдавнішим літописним твором, який дійшов до нас. Він створений у 10-х роках XII ст. Це, однак, не означало, що раніше на Русі не знали літописання. На думку багатьох істориків, до часу появи твору існувала тривала традиція літописання. Як допускав М. Грушевський, перший літопис, можливо, створений ще 945 р. , зразу ж після вбивства Ігоря древлянами. Якщо так, то до 10-х років XII ст. літописна традиція налічувала понад 160 років. Слов'янська кирилична азбука та писемність з'явилися в Києві з прийняттям християнства. Однак існує чимало свідчень про існування письма на Русі задовго до офіЦІиного хрещення в 988 р. Встановлено, що князі Аскольд і дір, які правили в Києві 862-882 рр. , були християнами. Безсумнівно, вони мали своїх духівників, церковні книги-й, очевидно, знали грамоту.

У тексті договору Ігоря з Візантією, підписаному 944 р. , містилася стаття про те, що руський князь повинен посилати послів до Візантії з грамотами. Тих, які б прибували без грамот, візантійська влада могла затримувати аж до княжого приїзду. Отже, вже у ІХ-Х ст. писемність обслуговувала сферу державного і культурного життя Русі. Після офіційного запровадження християнства ще за Володимира широкого розмаху набула перекладацька діяльність. Разом з появою християнських храмів поза Києвом писемність проникала в усі кінці руської периферії.

Ярослав спеціально зібрав писарів для перекладу книг з грецької руською мовою, створив при своєму дворі велику бібліотеку. Писемність захопила нові сфери суспільного життя, насамперед освіту, правові відносини між державою і церквою, державою і приватними особами, між самими приватними особами, проповідницьку діяльність. Почала формуватися художня література. Як уже згадувалось, працювала школа при Софійській церкві, де вчителями були дяки, а "виучениками" -- діти, напевне, широкого суспільного загалу. Графіті на вжиткових речах, стінах Софійського собору, Видубецького, Печерського монастирів дають підстави думати, що писемність поширювалась також серед простого люду.

Багаті ж люди замовляли для себе написання священних книг. З XI ст. до нас дійшло в оригіналі лише чотири таких книги. Це великоформатне, багато оздоблене Євангеліє Остромирове, виготовлене в Києві 1056-1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира. Воно зберігається у Державній публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Багато оформлений також "Ізборник Святослава", написаний 1073 р. , та дві скромно оформлені рукописні книги "Ізборник 1076 р. " і "Євангеліє Архангельське" з 1092 р. Усі пам'ятки переписані в Києві з давньоболгарських оригіналів. Найповніше ці пам'ятки вивчав львівський професор Я. Запаско і в 1995 р. видав про них книгу "Пам'ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга". Професор Запаско звернув також увагу на мову згаданих оригіналів. Хоч замовники бажали, аби переписані священні книги точно відображали первинні тексти, київські переписувачі все-таки не змогли бути вільними від свого київського мовного середовища і понавставляли у слов'янські тексти чимало української лексики на зразок бігати, веліти, веселитись, гнівом, вельми, годі, дивитися, діяти, жито, зимному, клекот, людина, напослідок, нехрегцений, ніколи, обидва, образитися, орали, оскомина, од гори до дому, обоє, озирайся, року, чуєш, яр тощо. Багато української морфологічної форми іменника чоловічого роду в давальному відмінку: синові, Аврамові, мужеві, Господеві та ін. , наказової форми дієслів: сядьмо, ходімо, ідіть, беріть; кличної -- дружино, Бояне, земле тощо. В оригіналі виявлена одна з грамот Мстислава Володимировича.

Чимало пам'яток писемності з ХІ-ХП ст. дійшло до нас у збірниках, які переписувалися пізніше -- в ХІУ-ХУІ ст. , наприклад, найдавніший літопис "Повість минулих літ", "Повчання Володимира Мономаха", "Слово о полку Ігоревім", житія святих, що складалися в Печерському, Видубецькому й інших монастирях, "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона та ін. Маємо всі підстави допускати, що чимало пам'яток культури із давньоукраїнських часів, історичних джерел пропали безповоротно.

Дуже нещасливою була доля української столиці Києва. Першого великого руйнування Києву завдав 1096 р. половецький князь Боняк, зокрема Печерському монастиреві, Софійській церкві, спалив монастирські келії, два княжих палаци -- на Берестовім і Видубецьку. Велика пожежа в Києві трапилася 1124 р. У ході міжусобної боротьби нижній і верхній Київ 1203 р. спалив князь Рюрик Ростиславович. Тоді ж він пограбував монастир і церкву св. Софії.

Загальновідомі наслідки руйнувань Києва ордою Батия 1240 р. У пізніші часи Київ двічі грабували, руйнували, палили кримські татари під проводом хана Мінгірея -- 1480 р. і 1483 р. На цьому тлі видається щасливою випадковістю, що до нас дійшли окремі пам'ятки з тих давніх часів, у тому числі "Повість минулих літ", твір, який дотепер становить фактологічну основу наших знань про Русь до 1116 р.

23. Повість минулих літ

Видатний російський дослідник давнього руського літописання академік О. Шахматов дав таке визначення цьому творові: "Літописний звод, який певним чином озаглавлений, складений в Києві, охоплює час до другого десятиріччя XII ст. і міститься в більшій частині літописних зводів ХІУ-ХУПІ ст. " Визначення, на нашу думку, неповне. Додамо, що Найдавніший літопис з-поміж усіх писаних історичних джерел, створених в давньоруську добу, найповніше відображає всі сторони давньоруської історії до часу його написання. Літопис починається словами: "Се повести временных л-Ьт, откуда єсть пошла руская земля, кто в Києве нача шЬрвее княжити и откуду руская земля стала єсть". Давня історіографічна традиція вважала автором твору монаха Печерського монастиря Нестора. Найбільше цієї думки дотримується і сучасна історична наука. Водночас висловлено й інші думки.

Опис подій за тодішньою традицією світової історичної науки починається від створення світу, потім розповідається про всесвітній потоп і про те, як Ной розподілив між синами землі світу. Все подано майже так, як у Хроніці Георгія Амартола, візантійського хроніста. Яфет з-поміж інших країн, яких налічувалося близько 40, "дісталися" Мідія, Албанія, Арменія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Македонія, Фракія, Пелопоннес, Іллірія, Слов'яни, Британія, Сицилія, землі на північних сторонах Дунаю, Дністра, Кавкасійських гір, себто Угорських, по Дніпру, Десні, Прип'яті, Двіні та ін. Від себе автор літопису додав: "В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печора, ям, угра, литва, земигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж і пруси, і чудь

Сидять поблизу моря Варязького " Отже, у цьому місці русь подано в контексті етнічних назв народів, які населяли державу. На наш погляд, у цьому місці автор мислив русъ як народ корінний, а не "прийшле варязьке плем'я".

Подано розповідь про слов'янські народи, легенду про заснування Києва Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либідь, полян й інші племена, котрі "жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води".

Перша дата в "Повісті минулих літ" -- 6360 (852) р. , коли в Константинополі почав цесарствувати Михайло. "А про це ми довідалися, -- писав під цією датою літописець, -- що за цього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому".

Далі в літописній манері розповідається про Русь і Руську державу. Дані не дуже розбіжні зі сучасним історіографічним сюжетом до початку XII ст. , але різні оцінки процесів. Висловлюються сумніви стосовно тих чи інших подій. Окремі події подані ширше, так само, як і окремі періоди наповнені багатим фактологічним матеріалом, а певні роки просто названі без уточнення, що ж відбувалося того року. Наприклад: В л'Ьто 6363; В л-кто 6362; В л-кто 6363, 6364, 6365.

Так само названі одні "л-Ьта" від 6378 (870) до 6387 (879); від 6396 (888) до 6405 (897); якщо не брати до уваги трьох коротких розірваних повідомлень під 920, 929 і 934 рр. , то випав опис подій від "л-кта" 6424 (916) аж до 6448 (940); від 6456 (948) до 6462 (954); від 6464 (956) до 6471 (963) (навіть уже з пізнішого часу: від л-Ьта 6506 (998) до л-Ьта 6522 (1014).

До найдавніших дат варто ставитися критично. Вони не завжди точні. Так, зокрема, дуже сумнівне датування стосовно життя княгині Ольги. Під 6411 (903) р. написано, що Ігореві ще при житті Олега привели "жону із Пскова, на ім'я Ольгу". Допустимо, тоді "жоні" виповнилося бодай 15-18 років. Однак під 6453 (945) р. до Ольги сватався древлянський князь Мал ("Іди-но за нашого князя, за Мала"). Ользі тоді мусило бути щонайменше 57 років. А в 6463 (955) р. , коли б їй виповнилося 67-70 років, написано: "Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: "Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами". Коли ж вона охрестилася, то він сказав: "Я хочу пзяти тебе за жону". Чи справді вибір цесаря зупинився б на 67-70-річній жінці?

За літописом, померла Ольга в "літо" 6477 (969), коли їй мало виповнитися 81-84 роки.

Датування XI ст. вже точніше, часто подаються не лише означення "весною", "у квітні", "у жовтні", а й дати тих чи інших подій. Наприклад, у "літо 6562 (1054)": "Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий, в суботу першої неділі посту, в святого Феодора день".

Не вдаючись до переказу всього, про що йдеться у творі, наголосимо, однак: фактологічний матеріал твору за інформацією, зокрема прихованою, - невичерпний для дослідника. Він назавжди залишатиметься предметом пильної уваги істориків, невичерпним джерелом знань про давню епоху вітчизняної історії.

До нас дійшли дві основні редакції та кілька списків (варіантів редакцій) "Повісті минулих літ". Це Іпатіївська та Лаврентіївська редакції. Іпатіївська дістала назву від Іпатіївського монастиря в Костромі. У ньому виявлено пергаментний список, виконаний, за припущенням Леоніда Махновця, у 1425 р. Список мав заголовок "Літописець руский". Зараз він зберігається в Петербурзі у Бібліотеці Російської Академії наук під шифром 16. 4. 4. Перекладач "Повісті минулих літ" Іпатіївської редакції українською мовою Леонід Махновець вважає, що редакція виконана в Іпатіївському монастирі з дуже пошкодженого давнішого списку цього твору. Переписували його четверо осіб. Потім написане було зшите в книгу під загальним заголовком "Літописець руский", що містив 614 сторінок із текстом у два стовпчики. Зразу ж за "Повістю минулих літ" Іпатіївська редакція поміщає Київський літопис, доведений до 1198 р. , і Галицько-Волинський літопис, доведений до 1292 р. , фактично -- до зими 1289-1290 рр. Все це засвідчує, що список, з якого робилася Іпатіївська редакція (пізніше, принаймні після 1292 р. ), потрапив у Кострому з України.

Іпатіївська редакція має за аналог так званий Хлєбніковський список з XVI ст. , за іменем коломенського купця, в якого зберігався, також виявлений М. Погодіним, Погодінський XVII ст. , Єрмолаївський кінця ХУИ-початку XVIII ст. і Краківський латинськими буквами, списаний наприкінці XVIII ст. з рукопису 1621 р. , написаного кирилицею, за дорученням князя Четвертин-ського. Найбільший інтерес у дослідників літописання після Іпатіївської редакції викликав Хлєбніковський список. В основній Іпатіївській редакції про автора твору сказано: "Повість черноризца Феодосиева монастыра Печерского", а в Хлєбніковському -- "Повісти временныхь літ Нестора черноризца монастыря Печерского".

Згаданий уже Леонід Махновець вважає, що в редакції І І(ч тора твір до нас не дійшов. Під першою датою 6360 (852) р. написано, що повість буде доведена до смерті Святополка Святославовича, тобто до 1113 р. Однак ні Іпатіївська, ні Лаврентіївська редакції цим роком не закінчуються. Очевидно, після Цестора його звод передано у родовий князя Володимира Мо-номаха Михайлівський монастир на Видобичі -- Видобицький. У цьому монастирі роботу над текстом продовжив ігумен Сильвестр. У 1116 р. він її завершив, а, можливо, лише переписав текст, зазначивши: "Игуменъ Силивестрь святого Михайла написахь книги си Льтописець, надеяся от бога милости прияти, при князи Володимерь, княжашу ему Кыевь, а мне в то время игуменяшю у святого Михайла вь 6624, индикта 9 літа; а иже чтеть книги сия, то буди ми вь молитвахь". Літо 6624 -- це 1116 р. Проте хоч дописка про ігумена Сильвестра засвідчує написання чи перепи-сання тексту 1116 р. , у Лаврентіївській редакції сам текст обривається 1110 р. Цей обірваний текст, написаний Нестором і перероблений Сильвестром, на думку Л. Махновця та інших дослідників, зберігається в Лаврентіївській редакції, у Суздальському літописі, переписаному монахом Лаврентієм 1377 р. для суздальського князя Дмитрія Костянтиновича. Загалом Суздальський літопис доведений до 1305 р. У ньому за "Повістю минулих літ", тобто вже після 1110 p. , більше описуються події, пов'язані з історією північно-східної Русі, зокрема зі Суздальським князівством.

В Іпатіївській редакції опис подій доведений до 1118р. Леонід Махновець вважав, що після Нестора, який довів твір до 1112-- 1113 р. , та після Сильвестра, що переробляв його до 1116 p. , "Повість минулих літ" ще раз переписувалася і редагувалася 1118-- 1119 pp. Існує гіпотеза, що над цією новою редакцією (власне Іпатіївською) брав участь син Володимира Мономаха Мстислав, який до 1117 р. князював у Новгороді. Можна вважати, що до 1119 р. створено три редакції: Нестерову (не збереглася), Силь-вестрову (дійшла до нас у Лаврентіївській редакції) та Мстисла-вову (дійшла в Іпатіївській редакції). Реально ж існуючих редакцій є дві: Іпатіївська і Лаврентіївська.

Лаврентіївська так само, як і Іпатіївська, має ще кілька аналогів -- списків. Найвідоміший і оригінальний Кенігсберзький, або Радзівіловський список. Він зберігся з XV ст. , а написаний на основі якогось списку з початку XIII ст. у XVII ст. Список, виконаний у XV ст. , належав литовському князю Богуславу Радзівілу. В XVIII ст. він опинився в бібліотеці Кенігсберзького університету, де його виявили росіяни, котрі вступили в Кенігсберг у період Семилітньої війни, і забрали в Петербург.

Опис історичних подій після "Повісті минулих літ" у списку доведений до 1206 р. З-поміж усіх списків Радзівілловський вирізняється тим, що в ньому по ходу тексту як ПВЛ, так і наступного періоду за суздальським літописанням, вміщено понад 600 мініатюр. Вони самі по собі є історичним джерелом, оскільки ілюструють явища очима художника XV, а, можливо, і XIII ст.

Існував ще Троїцький список, доведений до 1408 р. Його дуже широко цитував М. Карамзін в "Истории государства Российского". Список загинув 1812 р. М. Присьолков на основі посилань на цей список і засобами порівняльного аналізу з іншими редакціями реконструював його.

Важливо зупинитись на методиці написання "Повісті минулих літ" давніми літописцями. Порівняно з методикою роботи сучасного історика, попередня була дуже простою. Давній літописець брав літописний звод, зроблений до нього попереднім літописцем, додавав до того зводу опис подій, свідком яких він був уже сам, і робив новий звод, новий літопис. Сучасною мовою це називалось би плагіатом. Однак завдяки такому методу і Лаврентія, і переписувачів Іпатіївської редакції до нас дійшла "Повість минулих літ".

Попередні літописні зводи, які використовували літописці пізнішого часу для написання нових літописів, прийнято називати протографами. У згаданих Іпатіївському та Лаврентіївському літописах, відповідно доведених до 1292 р. і до 1305 р. , "Повість минулих літ" виступає протографом. У свою чергу, вона створена на основі попередніх літописних зводів -- протографів. Нестор чи Сильвестр докладали до ранішого пізніший звод, дещо доповнювали відомостями з інших джерел і в такий спосіб писали твір. Літописознавці -- з-поміж них М. Костомаров, М. Грушев-ський, О. Шахматов, І. Срезневський, Д. Ліхачов, Л. Махновець, М. Тихомиров та інші -- висували багато припущень про те, коли саме в Києві з'явилися перші літописні зводи, з яких років зводи "склали кістяк повісті". Вже згадувалось про припущення М. Грушевського стосовно існування зводу 945 р. Л. Махновець вважав, що літописний звод був створений у Києві 996-997 рр. Його зробила група осіб духовного і світського походження за князювання Володимира Святославича. Зовні достатньо переконливим аргументом для такого висновку є те, що після 997 р. у "Повісті минулих літ" 16 років пройшло майже без історичного матеріалу, а просто: "в літо 6509 (1001) преставився Ізяслав, отець Брячиславів, син Володимирів"; "в літо 6510(1002)" -- нічого; "в літо 6511 (1003) преставився Всеслав, син Ізяславів, онук Володимирів" тощо.

Детальний опис подій знову розпочинається лише від 1014 р. В Ярославом у центрі уваги, який князював у Новгороді. В 1018-1019 рр. Ярослав остаточно укріпився в Києві й відтоді також перебував у центрі уваги літописця. Можна допускати, що новий звод оформлений десь між 1054-1060 рр. Літописець 1054 року і наступних, очевидно, добре знав події, пов'язані з діяльністю Ярослава; написане ним про часи правління Ярослава долучив до зводу 997 р. , а маловідомі йому події 998-1113 рр. передав скоромовкою.

Новий звод у 1072-1073 рр. зробив, за припущенням, ігумен Києво-Печерського монастиря Никон. У 1093-1095 рр. ігумен того ж монастиря Іоанн довів літопис до 1093 р. Те, що мусив існувати звод 1095 р. , засвідчує Новгородський І літопис старшого зводу, доведений до 1352 р. У ньому історичні події до 1093 р. викладені так само, як і в "Повісті минулих літ", а після 1093 р. -- не так, як у згаданому творі. Це означає, що й автор "Повісті минулих літ", і автор Новгородського І літопису мали звод 1095 р. як протограф.

Окремі літописознавці подають дещо інші роки складання попередніх від "Повісті минулих літ" літописних зводів у Києві. Микола Костомаров, наприклад, допускав існування літописного зводу 1043 р. Автори московською підручника з джерелознавства -- зводу 1039 р. тощо.

Стосовно існування зводів київського літописання з 1073 р. і 1095 р. , то з цього питання розбіжностей між дослідниками літописів майже 'нема.

24. Київський літопис

Київський літопис -- це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. Охоплює період з 1118 р. до 1198 р. У свою чергу, Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів:

1. Звод Полікарпа, був складений 1171р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та із записок його сучасника Петра Бориславича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє князювання Ростислава Мстиславовича (1154-1155 рр. ; 1159-1167 рр. ). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141-1171 рр. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а його вороги -- негативно. Дати в літописі точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн.

Наступний звод оформлений 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. Тут виділяються записи, зроблені літописцем великого князя, і використано деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам.

Звод 1190 р. створювався при дворі князя Рюрика Ростиславовича. До нього ввійшов звод 1179 р. і давніші записки літописця Святослава Всеволодовича, а також особисті записки упорядника зводу 1190 р. Петра Бориславича та його помічника Галичанина, що додав зведення про події в Галицькому князівстві. Літописний звод 1190 р. був продовжений хронікою, яку вів Петро Бориславич до 1197 р. З цього року хроніку продовжив ігумен Мойсей Видубецький, котрий 1198 р. , залучивши ще матеріали про сімейство Ростиславичів, створив Київський звод, який дійшов до нас.

Отже, Київський літопис -- твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з неоднаковими акцентами на події, інтереси та ін. Б. Рибаков, наприклад, зазначає, що Полікарп "любить подробиці, точність описів, але надає перевагу опису реальних цінностей, а не ратних подвигів. В його похвалах і ганьбленні багато церковної фразеології і нерідко відчувається наївне згущення тонів, розраховане на наївного читача. Політичної широти в нього нема. Полікарп уміє використовувати діалог, пряму мову, яка дуже оживляє його виклад", Петро Бориславич (звод 1190 р. ) називав князів лише іменами, а літописець Святослава Всеволодовича (1171-1179 рр. ) зазвичай подавав ім'я і по батькові.

Петро Бориславич називав торків чорними клобуками, а літописець Святослава Всеволодовича -- берендеями. Половців Бориславич називав половцями, а літописець Святослава Всеволодовича -- поганими половцями.

Наскільки різні стилі "Київського літопису", засвідчують хоча б такі ілюстрації з часу Мстислава Володимировича 1130 р. , лаконічність в описуванні подій: "У сей же рік заслав Мстислав полоцьких князів із жонами і з дітьми в Греки, бо вони переступили хресне цілування. У тім же році преставився Ярослав Святославович у Муромі". У 1131 р. Мстислав послав своїх синів Всеволода, Ізяслава, Ростислава "на чюдь. І взяли вони їх і наклали на них данину". У цьому ж році "прийшов митрополит Михаїл. У сей же рік потрусилася земля (місяця) липня. У двадцять і четвертий день, о третій годині дня. У тім же році була освячена церква св. Андрія Янчиного монастиря". "В літо 6640 (1132) ходив Мстислав на Литву із синами своїми (Всеволодом, Ізяславом, Ростиславом), із Ольговичами, і з Всеволодовом (Давидовичем) городенським, і попалили вони їх. Та самі вони (Литва) поховалися, а киян тоді багато побила Литва, бо не встигли вони були з князем, а пізніше йшли услід за ним, окремо.

У цей же рік була закладена кам'яна церква святої Богородиці, звана Пирогощею.

У сей же рік народився у Мстислава син і нарекли його ім'ям Володимир".

Але читаємо той же літопис про період на 20 років пізніше.

"В літо 1151". Опис подій здійснюється не за роками чи місяцями, а за окремими днями, часто у вільній напівбелетрис-тичній формі. Наприклад, про ніч на 6 квітня 1151 р. йдеться: "Володимир бо прийшов до Білгорода, до містка (через Ірпінь) уборзі. А Борис (білгородський князь. -- СМ. ) у той час пив у Білгороді на сінцях з дружиною своєю і з попами білгородськими. Коли б митник не встеріг і моста не підняв, то вони (Бориса) захопили б. А то, приїхавши до містка, війська зчинили крик, у труби затрубили, і Борис, це почувши, втік із Білгорода. Білго-родці ж побігли назустріч до містка, кланяючись і кажучи: "Княже, поїдь! Борис он побіг! І тоді вони спішно помостили моста, а Володимир в'їхав у Білгород " Це засвідчує, що Полікарп для свого зводу використовував різні за стилем протографи.

Відмінними є записи, що робилися при дворі київського князя Святослава Всеволодовича у 1171-1179 рр. Тут всі події кожного разу розглядаються крізь призму Божої волі, Божої милості, підступів диявола.

Уривок з "літо 1173": "Через підступ много лукавого диявола, що воює проти християн, отож, Андрій князь, сей такий розсудливий в усіх ділах, доблесний сей, і погубив розум свій, і, нездержливістю розпалившись, у гніві такі й випустив слова похвальби. Адже Богові стидна і мерзенна похвальба і погорда, бо це все було од диявола проти нас, який всіває в серце наше похвальбу і погорду. Як ото Петро говорить: "Гордим Бог противиться, а смиренним дає благодать". Отак і збулося слово, яке мовив апостол Петро".

Зрозуміло, що записи при княжому дворі Святослава Всеволодовича містять більше раціональної інформації. Однак весь хід подій час від часу спрямовується то Богом, то дияволом. Особливо з огляду божественного зв'язку зображено князя Андрія Юрійовича Володимирського (Боголюбського). У 1174 р. Київський літопис так само, як і інші, використовував інше літописання: переяславське, суздальське, чернігівське тощо.

Під 1187 р. у Київському літописі вперше вжито слово Оукраина в такому контексті: коли помер переяславський князь Володимир Глібович ("місяця квітня у вісімнадцятий день"), то "покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці", бо "був же він князь добрий і сильний у бою і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями (був) сповнений. За ним же Україна багато потужила" ("О нем же Оукраина много постона"). Під 1189 р. у тому ж літописі йдеться про "Україну Галицьку", куди приїхав на князювання Ростислав Берладничич. Під 1217-1218 рр. у Галицько-Волинському літописі розповідається про те, як князь Данило в поході проти польського князя Лестька "забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну".

Вже пізніше в польській і російській історіографії надали літописній назві Оукраина значення окраїни. Польської та російської інтерпретації дотримувалося чимало українських учених, у тому числі й М. Грушевський. Проте таке тлумачення нам видається необгрунтованим. Кожного разу зміст літописного тексту стає зрозумілим лише тоді, коли слову Оукраина надамо значення країни (польською kraj, російською -- страна).

Останнім часом в українській історіографії висловлено припущення, що вже у часи Київської Русі слово Оукраина стосовно Середнього Подніпров'я набуло етнічного значення як власна назва центрального регіону Південної Русі, на зразок Волині, Сівера, Поділля та ін. Назва Україна стосовно згаданого регіону виступала як власна аж до кінця XVIII ст. , коли після поділів Польщі почала вживатися і до західних українських земель.

Київський літопис -- дуже цінне історичне джерело з історії Києва та центральних і східних українських земель. Його припинення 1198 р. дуже звузило джерельну базу до вивчення історії після 1198 р. З цього приводу М. Грушевський зауважував: "Бідність відомостей про Подніпров'є, що дає себе відчувати уже зараз, скоро уривається Київська літопись, доходить до крайности в другій половині XIII ст. Часто минають десятолітя за десятолітями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнійшої відомості; витворяються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні ми часом ніяк заповнити, мовбито в яких початках історичного життя."

25. Галицько-Волинський літопис

З 1205 р. до 1292 р. у центрі Іпатіївського "Руського літописця" перебувають події в Галичині та на Волині. Очевидно, в ньому були описані й раніші події, але текст про це в протографі -- Хлєбніковському списку -- втрачений. Відомостей про події Ц99-1204 рр. нема, а відразу йде згадка про смерть Романа Мстиславовича 19 червня 1205 р.

За Л. Махновцем, над Галицько-Волинським літописним зводом працювало щонайменше п'ять авторів-укладачів (або редакторів). Перший довів розповідь до 1234 р. включно; другий писав про 1235-1265 рр. (у 1269 р. ). У 1286 р. працював третій укладач і закінчив виклад 1285 р. Четвертий писав у 1289 р. і довів літопис до 1289 р. , але ґрунтовно переробив також матеріали від 1261 р. , п'ятий працював над літописом на початку XIV ст. , написав сам усього кілька сторінок і 1292 р. закінчив остаточну редакцію літопису.

Перший і другий укладачі належали до оточення Данила Романовича і діяли в Холмі. Із середовища Володимира Василь-ковича були третій і четвертий укладачі, можливо, духовні особи з Перемишля та Любомля. П'ятий, допускають, міг бути мешканцем Пінська.

Більша половина літопису стосується подій у Галицькій землі аж до 1260 р. У зв'язку з цим у науці згадана частина називається ще Галицьким літописом. У центрі розповіді -- яскрава постать Данила Романовича. Містяться окремі сюжети з життя інших руських земель. Саме тут змальовано трагічну картину оборони Києва в грудні 1240 р. , що використовувалася всією майбутньою історіографією для ілюстрації татарської перемоги над Києвом: "І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських -- бо тут підступили були дебрі -- і пороки безперестану били день і ніч Вийшли татари на стіни і сиділи (там) того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо Святої Богородиці (Десятинної).

А назавтра прийшли (татари) на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми (і) од тягара упали з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте (татарськими) воями. Дмитра ж вивели (до Батия) пораненого, але вони не вбили його через мужність його".

З 1261 р. подана друга -- Волинська частина літопису. В центрі -- Волинська земля і волинські князі. На відміну від "Повісті минулих літ", від певних частин Київського літопису в Галицько-Волинському -- значно менше зв'язку з релігійними повчаннями, притчами тощо. Галицько-Волинський літопис -- виразно світський твір. Наголосимо, що він за своїм жанром дуже відрізнявся від інших літописних творів. «Вчені аж давно звернули увагу на те, -- пише М. Котляр, -- що Галицько-Волинський літопис зовсім не є літописом у традиційному розумінні слова. Він являє собою щось на зразок великої повісті чи низки повістей". М. Грушевський зазначав також, що автор літопису оповідав про "події в їх зв'язку і розвою, а не по роках". Галицько-Волинський літопис вивчали й аналізували також українські історики А. Генсьорський, І. Крип'якевич, М. Марченко, О. Оглоблин, О. Пріцак, В. Франчук, російські В. Пашуто, М. Присьолков, Л. Черепній та ін.

26. Українські та білоруські літописи 15-17століття

Останній запис у Галицько-Волинському літописі зроблений під датою "в літо 6800 (1292)". У формі багато разів повторюваного літописного прийому повідомлялося про смерть пінського князя Юрія, сина Володимирового, який був "кроткий, смиренний, справедливий. І плакала по ньому княгиня його, і сини його, і брат його Демид --- князь, І всі люди плакали за ним плачем великим.

Тої ж зими преставився степанськиЙ князь Іван, син Глібів. І плакали за ним усі люди, од малого і до великого, і став княжити замість нього син його Володимир".

Думаємо, після цього літописна традиція в Україні не була припинена. На жаль, літописів, які були б написані в Україні в XIV- першій чверті XV ст, і дійшли до нас, наука не знає. Відомі лише літописні списки, складені після 1440 р. До таких належать списки західно руських або білоруських літописів. Тих списків збереглося багато. Одні дослідники подають, що є 25 списків західноруських літописів, інші -- що 14. (Порівн. : "Українська література XIV-XVI ст. " К. , 1988. С. 11, 531). Всі списки зводять до трьох редакцій: старшої з 1440 p. , складної -- з 1550 p. , повної -- з 1560 р. У тексті одного зі списків є слова, що дають змогу приблизно визначити час його написання. Йдеться про найбільш "український" за змістом Супральський список, або, як його ще називають, Суп-ральський літопис. Назва літопису походить від Супральського монастиря біля Білостока (зараз у Польщі), де він був виявлений. Західноруський літопис має три частини: "Сказание о вЬрных святых князей руських", що становить собою компіляцію давньокиївських, волинських, подільських, новгородських І московських літописів до 1427 р. І польських хронік; "Літописець великих князей литовских", складений за 1431-1446 pp. за хронографічним принципом, літописні оповідання, сказанія, повісті або й просто скупі замітки за 1447-1505 pp. У повісті "О подольский земли" як частині Супральського літопису розповідається про київського князя Скиригайла та ченця Фому, котрий мав намісництво від митрополита у святій Софії. Літописець чи переписувач, переповідаючи чутки про отруєння ченцем князя, після чого той скоро помер, зауважив: "аз же того не свім, зан же біх тогды млад, но нецеи глаголють, иже бы тот Фома дал князю Скиригайлу зелие травное пити " Відомо, що Скиригайло (Скиргайло) помер у 1396 р. , І в тому році літописець "біх тогды млад11. Отже, можна допускати, що робив він Супральський список у першій половині XV ст.

Західноруський літопис є джерелом, часто унікальним І багатим до вивчення багатьох історичних подій, що відбувалися в Україні наприкінці XIV-XV ст Так, напружено передано битву на Ворсклі 1398 р. між військами великого князя Вітовта з татарським ханом Темір-Куклуєм. Хоч Вітовт зібрав велике військо, він зазнав поразки: "И бысть бой велик месяца августа 12, во второк и попусти бог татаром. Князь же великий побіже во мале дружине. И цар Темир-Куклуй тогда приде ко граду ко Киеву, и взя с града окуп 3000 рублев литовских, и силу свою распусти по литовской земли, и воеваша татарове да иже и до Великого Луцька, и много зла сотвориша земли Литовской, и отыде во свою землю". Тут же наводилось 18 імен литовських і руських князів, які загинули: князь Андрій Полоцкий Олигирдович, брат его ДмитреЙ Брянский, князь Иоани Дмитрович Кындыр, князь Андрій, пасынок Дмитреевич; князь Иоани Евлаше-кович, князь Иоани Борисович киевский, князь Глеб Святославич смоленский, князь Лев Корятович, брат его князь Семен князь Феодор Пат-рыкиевич волинский князь Выснытко краковский та ін.

Так само багатою є Інформація про боротьбу Швитригайла (Свид-ригайла) з Жигімонтом Кестутовичем за великокнязівський престол у 30-40-х роках XV ст. При цьому особливо виразно показані методи боротьби, які нічим не відрізнялися від татарських. "Той же зимы во Дру-быи град князь великий Швитригайло собра силу многу руськую и по-иде на Литву, и повоеваша Литовской земли множество, и пожігоша, и полон поведоша взяша крепво мурованны и сожже, а людей много по-секоша и в полон поведоша "

Знову ж таки цікавим є свідчення повісті "О подольский їемли" про те, як поляки закріпилися в Кам'янці після смерті Вітовта 1430 р. Вони закликали Долкпрда, якого Вітовт назначив старостою Кам'янця, на "раду к собі, и до рады не допустивши самого йняли и ограбили, и Каменець засіли, и все тоє забрали, што Подольской земли держать "

І Одна частина Супральського списку має назву "Краткая Киевская Летопись, От начала земли русской до 1516 года". Давня Історія Русі подана на основі київського і галицьке-волинського літописання ХІ-ХПІ ст. , а період 1491-1516 pp. -- крізь призму очевидця подій, котрий жив на Волині. Дуже чітко передані руйнування І плюндрування Волинської землі, вчинені татарськими ордами 1491 р. " Церкви божій пожгли а людей по містам, и по селам, и по дорогам без числа посекли и в полон побрали". В той же час із захопленням описані перемоги волинських князів І старост над татарськими ордами. "И собрашася больший з ляхи угониша их недалече от Жеславля и побита поганых, и полон отполони-ша, мало нечто втекло их, и тыя от зимы измроша недошедших своих влусов". З почуттям патріотичної гордості зображені перемоги над ордами в 1497 p. , коли князь Костянтин Острозький з дворянами великого князя в Брсславськш землі "избиша их вс'ьх до конца, а плін весь от-пл-вниша- убили царевича Акманлу и влана Мамышю Виру Уланова сина, а всих их убито триста и сорок, а наших один человек и то от простых". Серед Інших найцікавіших західноруських літописів виділяють Літопис Биховця, що до 1840 р. був власністю О. Биховця, голови волковись-кого межового суду. /Вважають, що в його основі міститься "Літопис великих князів литовських" редакцій 40-х років XV ст. Він охоплює події Історії Великого князівства Литовського з XIII до XVI ст. , відображає міжусобну боротьбу литовських князів, відносини Литви з Польщею, Тевтонським орденом, Золотою Ордою, Кримським ханством. Є матеріали про боротьбу українського населення проти литовського і польського панування.