Предмет і завдання історичного джереловознавства

Джерелознавчий аналіз "Кройники " Ф. Сафоновича, порівняння її з давніми руськими літописами, історичними творами польських та Інших авторів засвідчує, що вона містить значний пласт оригінальної Історичної Інформації як з давньоруських часів, так і з Історії Великого Князівства та Польського Королівства, Історії козацтва та з Інших питань, зокрема з періоду кількох десятиріч перед створенням "Кройни-ки " В будь-якому випадку для дослідження подій 1648-1672 pp. твір Ф. Сафоновича є джерелом першорядного значення.

Подібним до хроніки Ф. Сафоновича за жанровими особливостями є Інший тогочасний Історичний твір "Синопсис", що 1674 р. вийшов друком з благословення києво-печерського архімандрита Інокентія Гізеля. Після цього твір перевидавався багато разів: 1678 p. , 1680 р. , у наступні 200 років витримавши близько 30 видань. Слово синопсис у грецькій мові вживалося на означення збірників оповідань, що подавалися в хронологічній послідовності. Деякі джерелознавці приписували авторство "Синопсиса" І. Пзелю (1600-1683). Допускають, однак, що його укладачем міг бути чернець Києво-Печерської лаври Пантелеймон Кохановський У початковій частині твору автор (чи автори) "Синопсису" ще рясніше, ніж Ф. Сафонович, заповнює опис найдавнішої Історії численними малоправдоподібними легендами І небилицями. Йдеться тут про поділ світу між синами Ноя, про те, що ім'я своє слов'яни одержали від "славных дЪлес своих", тому давали "сыном своим имена": Святослав, Світославь, Ярослав, Мстислав, "сирень "Метайся о славі", Мечислав та ін. Є про те, як римський Август-кесар заповідав не дратувати слов'ян війною; як назва рассеяны по багатьох країнах пішла, "а потом россы прозвашася". Тут же сказано про "князя росска Мосох", про Сарма-цию, що ніби "прозвася" так греками через "єхидні" (по-грецьки сар-мація} очі у народу того краю. Дається пояснення слова козаки (від вождя на прізвисько Козак), слова москва (від Мосоха); що "Владимір Святославич, от кореня Августа, кесара римского, владевшего всею вселенною", обняв княжіння на "всю Россію Полунощную, Восточную, Полуденную, Білую и Черную" та ін.

Далі вміщені невеликі оповідання про Ідолів Перуна, Волоса, По-звіда, Ладо, Купала, Коляду (шостий Ідол), а також Усяяда чи Осляда, Корша чи Хорса, Дашуба чи Даждьбога, Стриба чи Стрибога й Інших, хрещення Володимира і його шлюб, хрещення всього народу київського і "всея Россш".

Назва ж Видубицького монастиря походить ніби від того, що в тому місці у Дніпрі було затоплено ідола, а люди йшли І говорили: "Выдыбай, наш господарю Боже, выдыбай й Ідол виплив.

Укладач "Синопсису" ніби зовсім не турбується про джерельну основу своїх версій подій. У цьому відношенні "Синопсис" не має жодного порівняння з "Хроникою " Ф. Сафоновича І не становить собою якогось кроку вперед у розвитку Історичної думки. Головне для авторів "Синопсису" -- ствердити перевагу християнства над язичницькою релігією, возвеличити Ідею самодержавства. До хреста повів весь народ ''великій самодержец россійский Владимир".

У дусі християнської космополітичної традиції "Синопсис", здається, зовсім не помічає етнічних відмінностей між Руссю Південною чи Білою і Руссю Північною, тим паче нема для нього окремої країни -- України та її національних інтересів.

Мабуть, зовсім не випадково автори "Синопсису" не вважали за потрібне взагалі згадувати про національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького. Висвітлення історичних подій в Україні відновлюється в "Синопсисі" тільки з того часу, коли московські війська під командуванням князя Г. Ромодановського разом з "гетьманом Войска его ІІар-ского пресвітлого величества Запорозкого Іоанном Самуиловичем к Днепру на отсЪч или на освобожденіє Чигирина прійдоша".

Основна, так би мовити, політологічна, Ідея "Синопсису" -- проповідь етнічної, Історичної, державницької єдності всієї Русі та у всі часи -- від потопу до 70-х років XVII ст, безапеляційне ствердження "общерусскос-ти" Місця для українського народу ні в Історії, ні в тогочасній дійсності автори "Синопсису" не бачили В певному розумінні вони переступали через автономістичну концепцію, якою жили українські козацькі Інтелектуали аж до кінця XVIII ст 3 українського грунту прославлялась Ідея московського самодержавства, "єдиной и неделимой" Роси Пізніше Й обґрунтовували Стефан Яворський, Феофан Прокопович та Інші українці, яким дуже Імпонувало бачити себе в сяйві величі самодержця всеросійського.

29. Авторство, композиція і зміст Руської Правди

До актових джерел належать історичні документи, які на час їх створення (складання, написання) призначалися для встановлення тих чи інших правових норм, регулюючих суспільні відносини. Актові джерела творилися практично від початків писемної історії до наших днів, наприклад, в історії України -- від договору Олега з Візантією у 911 р. до Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 p. , і до закону, що його сьогодні може ухвалити Верховна Рада, до указу, який так само сьогодні може видати Президент.

Щоправда, у давнину такого терміна, як акт, актові матеріали, на Русі не вживали, хоч слово actus (офіційний документ) у латинській мові, зрозуміло, було. Аж до XV ст. усі державні та приватні документи, що мали правову регулюючу силу, називалися грамотами, листами.

До створення писемних правових документів суспільні відносини, відносини між окремими людьми регулювалися звичаєвим правом. З часом норми звичаєвого права записувалися, до них додавалися нові норми, поява яких диктувалася потребами держави. При цьому попередні норми, у тому числі й звичаєві, могли відмінятись або ж видозмінюватись тощо.

Зразком органічного поєднання державної законотворчості з нормами звичаєвого права є давньоруський правовий кодекс Руська Правда, створення якого пов'язують з іменами князя Ярослава Мудрого та його синів Ізяслава, Святослава і Всеволода.

В історіографії висловлювались різні, часто протилежні думки про те, яке право становить основу Руської Правди. Російський історик М. Карамзін першоосновою історичного процесу вважав діяльність великих князів і царів, династії та її держави і розглядав Руську Правду як наслідок діяльності лише Ярослава Мудрого, котрий для створення кодексу використав скандинавські (норманські) та германські норми права.

Український правознавець, відомий політичний діяч Кость Левицький вважав, що найголовнішим джерелом Руської Правди було місцеве звичаєве право. Він писав: " годі оспорювати, що в самій заснові найдавніше звичаєве право на Руси було жерелом до законно наданого права в "Правді Рускій". З того огляду річ беручи, належить "Правду Руску" уважати нашим питомим правом руским, що вийшло з народного звичаю і в значній части на нинішній день задержалось в звичаю народу руского".

Український вчений у галузі історії права, член-кореспондент АН УРСР Микола Максимейко (помер 1941 р. ) простежував у правових нормах Руської Правди римські джерела. Професор Київського університету, голова історичного товариства Нестора-літописця Михайло Владимирський-Буданов (помер 1916 р. ) виводив норми Руської Правди з візантійського права, а історик єврейського походження Герман Барац -- з давньоєврейського та ін. Це засвідчує, що Руська Правда як пам'ятка права вже давно стала предметом дослідження історичної та історико-правової науки.

У 1935 р. Академія наук України видала Руську Правду в п'яти редакціях і семи списках. У 1940 р. Інститут історії Академії наук СРСР видав Руську Правду так само у різних редакціях і списках. Академічні видання п'яти редакцій є варіантами трьох основних редакцій Руської Правди: Короткої Руської Правди; Розширеної Руської Правди; Скороченої Руської Правди.

Всього ж науці відомо близько десяти списків (варіантів) Короткої Руської Правди і понад 100 списків (варіантів) Розширеної та Скороченої Правди. Коротка Руська Правда має два основних списки: Академічний і Археографічний. У свою чергу, Академічний список має близько десяти варіантів пізнішого походження.

Проте питання про відмінності різних редакцій і списків -- це питання спеціальних джерелознавчих досліджень, проблем історико-правової науки. Проаналізуємо особливості трьох основних редакцій.

Згадка про час написання Руської Правди збереглася в Новгородському І літопису молодшого зводу (складений 1442 р. ), вміщена під 1016 р. У цьому місці після повідомлення про перемогу новгородського князя Ярослава Володимировича над київським Святополком Окаянним написано, що Ярослав за цю перемогу щедро нагородив свою дружину і, крім того, дав новгородцям свою "Правду" і "Устав списав, тако рекши їм: "По сій грамоті ходіте, якоже списах вам, такоже держіте. А сє єсть Правда Руская". Проте історики піддають сумніву 1016р. , вважаючи, що новгородський літописець хотів просто возвеличити Ярослава, в якого нібито наперед уже була написана "Правда". Сумнів ґрунтується і на тому, що тут згадані сини Ярослава Ізяслав, Святослав, Всеволод, за яких була складена друга частина Короткої Руської Правди вже після смерті Ярослава.

В іншому новгородському літописі -- Софіївському І, складеному в XV ст. , також згадується про Ярославові грамоти, але під 1019 р. і 1035 р. Можливо, остання дата і є часом написання першої частини Короткої Руської Правди, або, як її ще прийнято називати, Правди Ярослава. У цій частині Руської Правди -- в Правді Ярослава -- історики виділили 17 статей, хоч первинні протографи Правди Ярослава статей не мають.

Правовий зміст Правди Ярослава стосується головно кримінального права. У ній дуже простежуються норми звичаєвого права, зокрема кровної помсти: "Оубієть моуж моужа, то мъстить брату брата, любо сынови отца, любо отцю сына, любо брато-чадоу, любо сестриноу сынови; аже не боудеть кто мъстя, то 40 гривен за голову; аже боудеть роусинъ, любо гридь, любо коупець, любо ябетникъ, любо мечникъ, аже изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 гривень положити за нъ

Аже холопъ оударить свободна моужа, а біжить в хоромъ, а господинь начнеть не дати его, то холопа пояти, да платити господинъ за нъ 12 гривень, а за т'Ьмь, где его налезеть той моужь, да бьють его".

Як засвідчує навіть цей уривок, у Правді Ярослава право кровної помсти співіснує з її заміною викупом, чого нема у договорах Русі з Візантією, де право кровної помсти не знає собі еквівалента. Наприклад, у договорі 911р. записано: "Якщо уб'є християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинив убивство, якщо є він імущим, (то) частину майна його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить по закону. Якщо ж той, хто вчинить убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре".

Проте за удари, побої вже у договорі 911р. передбачалась матеріальна компенсація, а не удари чи побої у відповідь. Зазначалось, що за нанесення побоїв винуватець повинен заплатити "5 літрів срібла, а неімущий хай зніме із себе навіть ту саму одежу, у якій він ходить, а про решту нехай поклянеться по своїй вірі, що більш нічого не має і ніхто йому не може допомогти". За крадіжку злодій мав віддати потрійно, як і грабіжник за пограбування -- потрійно. Не передбачалось жодного покарання за вбивство злодія: якщо той, хто чинить крадіжку, буде вбитий, "хай не карають за смерть ні християнина, ні русина".

ґрунтується і на тому, що тут згадані сини Ярослава Ізяслав, Святослав, Всеволод, за яких була складена друга частина Короткої Руської Правди вже після смерті Ярослава.

В іншому новгородському літописі -- Софіївському І, складеному в XV ст. , також згадується про Ярославові грамоти, але під 1019 р. і 1035 р. Можливо, остання дата і є часом написання першої частини Короткої Руської Правди, або, як її ще прийнято називати, Правди Ярослава. У цій частині Руської Правди -- в Правді Ярослава -- історики виділили 17 статей, хоч первинні протографи Правди Ярослава статей не мають.

Правовий зміст Правди Ярослава стосується головно кримінального права. У ній дуже простежуються норми звичаєвого права, зокрема кровної помсти: "Оубієть моуж моужа, то мъстить брату брата, любо сынови отца, любо отцю сына, любо брато-чадоу, любо сестриноу сынови; аже не боудеть кто мъстя, то 40 гривен за голову; аже боудеть роусинъ, любо гридь, любо коупець, любо ябетникъ, любо мечникъ, аже изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 гривень положити за нъ

Аже холопъ оударить свободна моужа, а біжить в хоромъ, а господинь начнеть не дати его, то холопа пояти, да платити господинъ за нъ 12 гривень, а за т'Ьмь, где его налезеть той моужь, да бьють его".

Як засвідчує навіть цей уривок, у Правді Ярослава право кровної помсти співіснує з її заміною викупом, чого нема у договорах Русі з Візантією, де право кровної помсти не знає собі еквівалента. Наприклад, у договорі 911р. записано: "Якщо уб'є християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинив убивство, якщо є він імущим, (то) частину майна його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить по закону. Якщо ж той, хто вчинить убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре".

Проте за удари, побої вже у договорі 911р. передбачалась матеріальна компенсація, а не удари чи побої у відповідь. Зазначалось, що за нанесення побоїв винуватець повинен заплатити "5 літрів срібла, а неімущий хай зніме із себе навіть ту саму одежу, у якій він ходить, а про решту нехай поклянеться по своїй вірі, що більш нічого не має і ніхто йому не може допомогти". За крадіжку злодій мав віддати потрійно, як і грабіжник за пограбування -- потрійно. Не передбачалось жодного покарання за вбивство злодія: якщо той, хто чинить крадіжку, буде вбитий, "хай не карають за смерть ні християнина, ні русина".

Наявність дуже детального правового регулювання за договором 911р. дає підстави допускати, що й поза договором (задовго до появи Руської Правди на Русі) міг бути писаний кодекс.

Друга частина Короткої Руської Правди отримала назву Правда Ярославичів. Вона, очевидно, складена на одній із зустрічей синів Ярослава. Ця частина починається словами: "Правда уставлена руськой землі, егда ся съвокупил Ізяслав, Всеволод, Сватослав, Коснячно, Перенег, Мікифор Киянин, Чюдін, Микула".

Така зустріч (за термінологією деяких істориків -- з'їзд) могла відбутися між 1060 р. (після чого з п'яти синів Ярослава, котрі 1054 р. ділили Русь, залишилося три (Вячеслав помер 1057 р. , Ігор -- 1060 р. ): Ізяслав, Всеволод, Святослав і 1076 р. (роком смерті Святослава). Як відомо, Ярославичі з'їжджалися 1072 р. до Києва з приводу канонізації Бориса та Гліба та перенесення їх мощей у Вишгород під Києвом. Допускають, що, ймовірно, саме 1072 р. і була складена та схвалена Правда Ярославичів -- друга частина Короткої Руської Правди.

Правда Ярославичів порівняно з Правдою Ярослава деталізує чимало норм кримінального права у їх застосуванні до різних ситуацій і видів злочинів. Така деталізація дуже розширює потенціальний зміст Правди як джерела до вивчення характеру господарства, економічних і суспільних відносин, особливостей ранньоруського феодалізму, елементів рабовласництва, соціальної диференціації тощо.

"Аже оубъють огнищанина оу югЬти, любо оу коня, любо оу говяда, любо оу корове'Ь татьбы, то оубити в пса м'Ьсто; а той же поконъ и тиоуницу. А в княж'к тиоун'Ь 80 гривенъ. А конюх старый оу стада 80 гривенъ, яко оуставил Изяславъ въ своемъ конюсЬ его же оубили Дорогобоудьци. А в сельском староста княж'Ь и в ратайн'Ьмъ 12 гривенъ, а в рядовниц'к княж'к 5 гривенъ. А в смерда и в холоп'Ь 5 гривенъ. Аже раба кормилица, любо кормиличинъ 12 гривенъ. А за княжЬ конь, иже той с пятномъ З гривни, а за смерд й 2 гривни, за кобылоу 60 р'кмзань, а за волъ гривну, а за корову 40 різань. Аже оувщгіть чюжь холопъ любо рабоу, платити емоу за обидоу 12 гривенъ аже боудеть одинъ кралъ, то гривноу и тридесять ръзань и платити емоу; или ихъ боудеть 18, то по три гривна и по ЗО ръзань платити моужеви."

Вищою була також відповідальність за групову крадіжку овець та ін. У цитаті за кожним терміном, перелічуванням господарських об'єктів, соціальних груп людей, за співвідношенням міри покарання приховується велика історична інформація. Досі не розв'язана дискусія про те, хто такий був огнищанинъ -- господар садиби, власник заїжджого двору чи слуга при княжому дворі, в чому різниця між сільським старостою і старостою ратайному, хто такі рядовниці княжі й чому за їхнє вбивство таке низьке грошове покарання, який смисл надавався словам раба кормилица і кормилічич (йдеться про жінку рабу, котра грудьми годувала княжу чи боярську дитину, чи про вихователів (кормилічич)?

За кримінальними нормами проглядається образна палітра господарського стану княжих та інших маєтностей, де є "клєті, говяди, коров'ячі татьби(?)", кінні стада, коні, кобили, воли, корови, вівці. Напевне, була добре розвинутою грошова система, оскільки будь-які покарання за різні злочини переводилися на гроші. Амплітуда покарання за вбивство людини від 80 до 5 грн наочно відображає величезну соціальну диференціацію населення. Однакове покарання за вбивство княжого рядовниця, смерда і холопа, очевидно, засвідчує про їхнє мало чим відмінне соціальне становище.

Коротка Руська Правда має невелику третю частину, що називалася Локон вірний і регулювала збирання віри (якоїсь форми податків, мит чи інших платежів). Покон, мабуть, слід перекладати як повеління, наказ. Покон вірний -- дуже невиразна норма. Можливо, в редакціях, що дійшли до нас, ця частина збереглася в неповному вигляді. Однак Покон вірний засвідчує, що право часів Київської Русі вже регулювало питання платежів державі, які повинні були давати певні категорії населення.

Такою ж короткою і невиразною, ймовірно, з тих самих причин, є і четверта частина, Урок мостникам. Вона, вважають, регулювала величину винагородження людей, які будували і доглядали дороги та мости державного значення.

30. Польські історики 15-16 ст., котрі писали про Україну

До типу джерельних праць відносять польські історичні твори кінця XV--XVI ст. , в яких широко розглядалися українські сюжети. Найбільше історики використовують "Трактат про дві Сарматії" (1517) М. Меховського (1456-1526 pp. ). Від цього твору і до наших днів якоюсь мірою зберігається традиція називати українські землі давнього періоду Сарматією. Україна-Русь описана як "друга Сарматія". Деякі тогочасні та пізніші польські автори Бєльський, Стрийковський, Сарницький під сарматським народом розуміли лише шляхту.

Дуже багата на матеріали з історії України і Білорусі до другої половини XVI ст. "Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі" (1582) Мацея Стрийковського (1547-1582 pp. ). Для її написання автор використав багато джерел руською мовою. На нього посилалися Феодосій Сафонович, Самуїл Величко й інші українські автори. Хроніка С. Стрийковського була написана польською мовою. В. Антонович, який ґрунтовно студіював хроніку, дав їй дещо суперечливу оцінку: "Хроніка відзначається багатством матеріалу, так як Стрийковський мав під руками численні руські літописи, литовські, німецькі. Але, крім того, ми знаходимо в його хроніках новий матеріал -- етнографічний, він багато мандрував і збагатився багатьма етнографічними відомостями Але при такому достоїнстві хроніка Стрийковського страждає великим недоліком: він позбавлений критичного таланту, від чого саме багатство матеріалу шкодило йому Він робить спробу групувати матеріали, але це йому не вдається розповідає про одні і ті ж події по декілька раз бере виписку з літопису Биховця, переробляє її поетично і робить із неї розмальовану історичну повість Історична достовірність втрачається зовсім".

Певні відомості про західні українські землі подані у працях Марціна Кромера, упорядника королівського архіву й автора його опису "Invertarium archivi regni". На основі архівних документів М. Кромер написав "Опис Польщі" ("Descriptio Poloniae") і працю "Про походження і діяння роду поляків" ("De origine et rebus gestes Polonorum"), доведену до 1548 p.

Жоден історик українського козацтва не обходиться без "Хроніки Польської" Марціна Бєльського (1495-1575 pp. ), до-повненої^ його сином Йоахімом Бєльським і доведеної до 1586 р. Вдруге Йоахім Бєльський продовжив хроніку до 1597 р. і видав саме продовження під заголовком "Dalszy ci^g kroniki polskiej, zawierajacy dzieje od 1587 do 1597". Саме в "Хроніці" M. Бєльського (або Бєльських) розповідалося про перший датований виступ українського козацтва під 1489 p. , коли під командуванням сина польського короля Казимира IV Яна Ольбрахта "подоляни, русь і козаки" двічі завдали поразку татарам на Поділлі. При цьому особливо відзначились козаки, які добре знали ті місця.

Згадку М. Бєльського про українське козацтво використав Гвагнін (Gwagnin), чи Гваньїні Олександр (1534-1614 pp. ), польський хроніст італійського походження, котрий перебував на службі у польському війську. В 1578 р. він склав "Опис Сарматії Європейської", що 1611 р. був перекладений польською мовою. Цей найраніший переклад в Україні зберігається у Науковій бібліотеці Львівського університету та Центральній науковій бібліотеці HAH України в Києві. "Хроніка Європейської Сарматії" -- монументальний твір, що складається з десяти частин: перша присвячена історії та географії Польщі; друга -- Великого князівства Литовського; третя -- хроніка "Руської землі", четверта -- Пруссії, сьома -- Великого князівства Московського та ін. Усі книги охоплюють більшість країн Європи від Гренландії до Греції та від Франконії до Московії. Кожна книга, в свою чергу, поділяється на частини. Наприклад, "Хроніка землі Руської" має частину "Про руські князівства і їх народи", в якій коротко даються міркування про походження назви Русь, відомості з історії давньоруської держави, найвпливовіших княжих родів Острозьких, Заславських, Пронських, Чарторийських, Сангушків та інших, з особливою увагою до роду Острозьких. Друга частина "Хроніки Руської землі" присвячена "Опису границь і провінцій Руської землі": Білої Русі, що "коло Києва, Мозиря, Мстиславля, Вітебська, Орші, Полоцька, Смоленська і Сіверської землі ", Чорної Русі, що в "московській Русі навколо Білого озера", потім -- до Азії, Червоної Русі, розташованої біля гір, які називаються Бескидами. Народ у Русі -- "слов'янський, руський, грецький і вірменський". Описані міста України, найповніше Київ, Львів, Кам'янець. Київ характеризується як "найстаріше і просторе місто , що колись було столицею всієї руської землі". Гіперболічно змальовано родючість Подільської землі. "Ця країна так плодородна і багата, що орач, кинувши в землю які-небудь зерна, одержує стократний прибуток. А поля і луки на диво настільки врожайні, що ледь видно з трави роги волів " Описані вулики і мед у лісах, птиці, звірі. "Раніше ту землю населяли алани, готи, гети, кімани, половці, роксолани, церкасани (черкаські козаки -- ?), що там і зараз над Дністром мають свою провінцію". М. Ковальський вважав, що цей опис не оригінальний, а текстуально близький до опису М. Мєховського.

Згадано про вигідне природно-географічне положення Кам'ян-ця для оборони проти татар.

Дуже детально описано Львів, хоч, на нашу думку, опис теж не оригінальний. "Славне місто Львів" -- це "руське місто , засноване і назване за іменем руського князя Льва". Місто "оточене двійними стінами і могутніми башнями, до того ж валом і глибоким ровом В ньому є два замки, один в місті, а другий, прекрасно укріплений, розташований над містом, на дуже високій горі, його видно за 10 миль. В цьому місті є архієпископська столиця, там проживає і руський митрополит, в ньому немало церков римської і грецької релігії. Мають свою церкву і вірмени "

В третій книзі міститься розділ "Опис половців, ятвягів і запорозьких козаків". Однак найбільше відомостей про козаків подано у третій частині третьої книги, що має назву "Про козаків низових, яких звичайно називають запорозькими". Тут описано місця проживання козаків, топографію Запорозької Січі, дніпровські пороги й острови. Виділено Томаківку, де жила більшість низових козаків. Розповідається про походи на турків і татар, внаслідок яких козаки "немалу шкоду наносять туркам і татарам, вже не раз руйнували Очаків, Техінію, Білгород і інші землі " "Добре, що вони існують, -- зазначав Гваньїні, -- і живуть постійно на Дніпрі і островах". У старі часи козаки "ходили в перекопські степи ради добування звіра", "робили напади на татар, не дивлячись на їх чисельну перевагу". Взимку козаки "розходились в найближчі міста як Київ, Черкаси, Брацлав, Білу Церкву і ін. , заховавши свої човни в безпечному місці біля Дніпра на острові і залишивши декілька сот людей в курені "

Хоча вже незабаром після появи праці Гваньїні його почали звинувачувати в плагіаті (М. Стрийковський, котрий служив під командою Гваньїні у Вітебському гарнізоні, зробив це першим, заявивши, що Гваньїні списав текст з його рукопису). Безсумнівно, Гваньїні насправді використав фактологічні матеріали з хронік Бєльських, Кромера, Стрийковського й інших попередників, але багато явищ узагальнив по-своєму. Стосовно українських козаків він давав дуже позитивні оцінки. Це останнє послужило тому, що його хроніку широко використовували українські автори XVI-XVIII ст. , починаючи від автора Густинського літопису.

Отже, повідомлення і висновки польських хроністів XII-XVI CT. не завжди точні, часто повторюються в різних авторів. І все-таки саме в них неодноразово віднаходимо унікальні та достовірні факти з історії України, які не збереглися в інших джерелах.

31. Польські історики, котрі писали про Україну в 17 столітті

Найважливіші мемуарні та історичні твори іноземців про Україну, написані до першої половини XVII ст.

Серед іноземних авторів, котрі писали про Україну до середини XVII ст, як хрестоматійні називаються імена Барбаро, Кантарині, Герберштейна, Литвина, Гамберіні, Міллера, Блез-де-Віженера, РуджІєрі, Еріха Лясоти, Джільса Флетчера та Ін.

Подамо деякі ілюстрації того, який характер мали свідчення згаданих авторів. Иосафат Барбаро, наприклад, описав природу та спосіб господарювання в місцевостях Північного Причорномор'я, Поволжя, Кавказу, за якими він споглядав з м. Тану (Азова), невеличкої венеціанської колонії в рукаві дельти Дону. Місто-колонія не була продовженням ні античного Танаїсу, ні італійської Тану. Останню зруйнував Тимур 1395 p. Венеціанське місто виникло на руїнах давніх попередників з аналогічними назвами. Зі стін венеціанського міста-колонії Барбаро спостерігав за татарськими ордами, що проходили мимо, і так їх описав: "Спочатку йшли табуни коней, по шістдесят, сто, двісті і більше голів в табуні, потім появились верблюди і воли, а позаду їх стада дрібної худоби. Це тривало протягом шести днів, коли протягом цілого дня -- наскільки могло бачити око -- з усіх сторін степ був повен людьми і тваринами; одні проходили, інші прибували. І це були лише головні загони Поперечник рівнини, зайнятого масою цих людей і худоби, рівнявся 120 милям". Барбаро вважав, що в орді було не менше 300 тис. осіб.

Кантарині, переїжджаючи через Україну, зробив описи Луцька, Житомира, Києва. Дуже детальні його свідчення про Москву, де йому доводилось жити від вересня 1476 р. до січня 1477 р, і після пограбування в Астрахані просити грошей для повернення на батьківщину.

Через Україну двічі проїжджав письменник і дипломат Священної Римської Імперії Зігмунт Герберштейн, котрий у 1517 і в 1522 pp. прямував до Москви. Хоча конкретних свідчень про його перебування в Україні не залишилось, Герберштейн народився у Крайні, знав слов'янські мови, тому міг безпосередньо спілкуватися і з українцями, і з росіянами. Його книга "Записки про московські справи" присвячена головно політиці Василя III, звичаям при московському дворі, російській етнографії. Книга ілюстрована рисунками. Тут міститься чимало описів українських місцевостей, хоч знову ж таки виникають сумніви, чи він їх не запозичив у інших авторів. Про Київ Герберштейн писав: "Пишність і справді королівська велич цього міста підтверджується самими його руїнами І пам'ятками, від котрих залишилися рештки". Він згадує про норму звичаєвого права в Києві, за якою, нібито, у купця забиралися всі товари, якщо при переїзді через одну гору в його возі ламалося колесо. Новгород-Сіверська земля згадується багатою на фортеці та міста, "серед них найбільш знамениті Старо-дуб, Путивль і Чернігів. Грунти, оскільки вони обробляються, плодородні. В лісах дуже велика кількість горностаїв, білок і куниць, а також меду. Народ у зв'язку з постійними битвами з татарами дуже войовничий". Герберштейн подає характеристику козацького отамана Євстахія Дашкевича: "муж дуже досвідчений у військовій штуці і славний визначною хоробрістю він часто ставив перед великою небезпекою і самого царя московського, у котрого колись був у полоні. В той рік, коли ми були у Москві, він розтрощив московинів завдяки незвичайним хитрощам"

Італієць Ґамберіні залишив характеристику українських козаків з 1584 р. : "їхня зброя --- шаблі й рушниці, яких у них ніколи не бракує. Добрі вони до війни пішої й кінної дають собі добре раду на морі. Мають всякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі".

Очевидно, від "записок" курляндського герцога Міллера досі Існує легенда про Івана Підкову, який "нову неуживану підкову міг зломити руками, як якийсь прутик". Міллер так само залишив опис Києва, що дуже нагадує опис Герберштейна.

"Щоденник" Михайла Литвина особливо багатий Інформацією про тогочасну природу України, характер землеробства, мисливство, рибальство, краєзнавчі особливості.

Французький слуга при дворі польського короля Блез-де-Віженер (1523-1596) в Україні не був, але у праці "Опис королівства Польського" він присвятив три розділи українським землям: Червоній Русі, Волині, Поділлю. Розділи написані на основі писемних джерел, що знаходилися в розпорядженні автора, а також з використанням усних розповідей очевидців. Цікаві твердження де-Віженера про те, що Червона Русь (Галичина), Волинь І Поділля заселені одним народом, якого "мова, побут І звичаї майже тотожні".

Особливо багатий за історичною інформацією "Щоденник" посла австрійського імператора Рудольфа II Еріа Лясоти (1550-1616), який 1594 р. мав доручення поїхати на Запорізьку Січ з метою залучення козаків до союзу європейських держав проти Турецької імперії. Це був час Базавлуцької Січі. Е. Лясота переїжджав через Львів І залишив про нього такий запис: "Львів -- столиця Червоної Русі. В місті є єпископська кафедра, воєводство, кастелянія і староство, має два замки -- один у місті, Інший поза містом, на високій горі, звідки відкривається вигляд на декілька миль. . В цьому місті багата торгівля: її ведуть переважно вірмени, які тут поселилися і мають прекрасну церкву". Аналогічні описи Кам'янця на Поділлі, Києва, Прилук. Про Київ автор писав із захопленням і наголошував, що він був колись "славною столицею і самостійним князівством " Згадував про "Славний, прекрасний і величавий собор св. Софії", звернув увагу на "руїни прекрасних воріт", золотоверху Михайлівську церкву, Печерський монастир І "прекрасну муровану церкву в ньому". Дуже детально ЕЛясота описав, як він добирався до Запорізької Січі. Спочатку плив Дніпром, потім по Чортомлицькому Дніприщу, далі -- гілкою Підпільною, з Підпільної -- по р. Сандалщ, з Сандалки -- по її рукаву Верхній Лапці, з Верхньої Лапки -- в р. Базавлук до "острова Базавлука при Чортомлицькому Дншрищі". Товаришем Лясоти був Якуб Генкель, котрий знав місцевість. За маршрутом описано острови Велику і Малу Хортиці, де 1556 р. вперше отаборився з козаками Дмитро Виш-невецький.

Але найцікавіші описи зустрічі Лясоти з козаками та його переговори з ними. На честь посла стріляли з гармат. Прибувши на Січ, Лясота не застав там козацького отамана Богдана Микошинського. Ось як про це сказано в "Щоденнику": "Дев'ятого травня прибули ми до острова Базавлука біля рукава Дніпра Чортомлика, або, як вони висловлюються, біля Чортомлицького Дніприща близько двох миль. Тут була тоді Січ козаків, котрі послали нам назустріч кількох із головних осіб свого товариства й вітали наше прибуття великим залпом із гармат. Потім вони провели нас у коло, якому ми просили передати, що нам було вельми приємно застати все тамтешнє лицарське товариство в повному здоров'ї. Та оскільки за кілька днів до цього, тобто ЗО квітня, начальник Богдан Мікошинський рушив до моря з 50 галерами й 1300 чоловіками, то ми побажали відкласти виконання свого доручення до повернення начальника та його сподвижників, поки все військо не буде на місці".

"Начальник" вернувся з походу тільки через 40 днів з великою здобиччю і полоненими, серед яких був і ханський придворний Біляк. Він повідомив Лясоті, що хан виступив походом з 80-тисячною ордою на Угорщину.

Далі Лясота описав, як поводилися запорожці при обговоренні його пропозиції. "Чернь без застережень" згодилася воювати на боці імператора Рудольфа II. Але обачливіші вирішили виділити до Імператора своїх послів, щоб конкретно домовитись про умови походу і його забезпечення.

Загалом козаки справили на Лясоту гарне враження, зокрема з питання їхньої військової вправності. "Вони мають власні гармати І багато з них вміє поводитися з цією зброєю, так що при них зайвим наймати і утримувати окремих гарматників".

Е. Лясота привіз козакам від імператора прапор і 8 тис. червінців Але й козаки, випроваджуючи посла, обдарували його багатими дарунками.

На жаль, "Щоденник" Е. Лясоти був оприлюднений після його написання тільки через 260 років, у 1854 p. , коли був виданий німецькою мовою. Звичайно, від цього його джерелознавче значення не постраждало. Та для свого часу "Щоденник" не став джерелом інформації про українське козацтво, отже, не став і складовою частиною європейських знань про Україну.

"Опис України" Гійома Левасссра де Боплана

Одним з найвизначніших творів Іноземців про Україну XVII ст. є''Опис України" (Description сГ Ukranic. . ) Гійома Левассера де Боплана (народився наприкінці XVI ст. помер 1672 р. ), французького військового інженера, фортифікатора і картографа, який перебував на службі у польського короля з 1630 р. до

32. Коронна і Литовська метрика , історія укладення та зміст. Руська метрика

До найбільших зібрань джерельних матеріалів актового характеру (дипломатики) належать матеріали Литовської та Польської (Коронної) метрик. Ці метрики від XV ст. серіями вписних книг велися при дворах відповідно Великого князя Литовського і короля польського.

У книги, які відводилися на записи актів з певних сфер державного та суспільного життя, вписувалися королівські або великокнязівські універсали, декрети, мандати, конституції та постанови сеймів, дарчі грамоти, вироки трибуналів чи гродських судів, договори з іноземними державами, важливі описові матеріали, що вели державні службовці, наприклад, люстрації замків, міст чи королівських маєтностей. Окрім актів, які виходили від центральної влади, у книги метрик записувалися важливі акти провінційного значення: договори між місцевими князями, місцевими князями і монастирями, дарчі або інші грамоти місцевих вельмож, архієпископів, умови замирення ворогуючих між собою панів.

До Коронної (Польської) метрики входили такі серії книг, як Книга вписів (КБІе^а л^рІБОШ, ЬіЬгі іпзсгіртлогит) за 1447-1794 рр. (налічує 361 одиницю збереження); Книга посольств (ЬіЬгі ^аііопит) за 1501-1761 рр. (становить 44 одиниці збереження); Книга з печатками (Sigillata) за 1658-1794 рр. (має також 44 одиниці збереження); Книга публічних справ (ЬіЬгі тхапзастлопшп) або канцелярські за 1591-1794 рр. Зберігається 117 книг. Окремі серії Коронної метрики становить Мазовецька метрика за 1414-1526 рр. у 21 книзі; Книги асесорського суду за 1591-1744 рр. у 21 книзі; Книги референдарського суду за 1591-1794 рр. у 65 томах; копії Литовської метрики за 1450-1551 та за 1775-1792 рр. у 32 томах; Книги люстрацій за 1469--1820 рр. у 96 томах.

У Книгах вписів поміщена Руська метрика, або Волинська, що містить вписи актів з Волині, Київщини, Брацлавщини, Чернігівщини після того, як ці землі 1569 р. ввійшли в Корону. "Руські" акти стосуються 1569-1673 рр. Вони вписувалися в Коронну метрику (її руську частину) давньоукраїнською і давньобілоруською мовами в кириличній графіці.

Після Віденського конгресу й утворення Царства Польського Книги Коронної метрики були перевезені в Петербург. Там з них вилучені книги Руської метрики і долучені до Литовської метрики, де до цього часу зберігаються в Центральному державному історичному архіві Росії давніх актів (ЦДІА ДА Росії). Після Ризького миру 1921 р. Польща зажадала від радянського уряду повернення Коронної метрики у Варшаву. Це було зроблено. В Коронній метриці містяться численні документи, їх копії чи скорочений виклад з Руського і Белзького воєводств, Галицької землі, зі Західного Поділля. В 38-й Книзі вписів багато актів з міст Галичини, у тому числі тих, що регулювали діяльність львівських цехів шевців, мельників, купців, вірмен-передміщан.

У Книгах люстрацій вміщені люстрації з Белзького, Руського і Подільського воєводств за 1563-1564 рр. Є люстрації зі східних українських територій, проведені у 1569-1570 рр.

Дуже об'ємний акт люстрацій королівських володінь у Подільському, Брацлавському та Київському воєводствах за 1611 р. , потім -- за 1615-1616 рр. , 1622 р. , 1628 р. (з Руського, Белзького та Волинського воєводств), 1629 р. і 1636 р. з Київського, Брац-лавського, Подільського і Чернігівського воєводств. Люстрації засвідчували не лише матеріальний стан королівських володінь, а й відносин управителів та орендарів тих володінь з козаками, містами і селянами. Наприклад, про козаків у люстрації Канева написано: "Козацьких домів є 150, які жодних повинностей ані послуху не відбувають, але всілякі пожитки як на полях, так і на ріках собі роблять , через що жодного пожитку собі не маєш".

Аналогічно до Польської (Коронної) метрики мала серії книг і Литовська метрика:

книги записів, до яких заносилися поточні державні акти та важливі діловодні документи;

книги справ судових, куди заносилися листи-вироки, судові рішення, листи-скарги, протоколи судових засідань;

книги публічних справ;

книги переписів;

книги виписів;

книги "невідмінног" ради;

книги оренд містили документи або їх скорочений виклад про надання державою чи великими феодалами в оренду земель, мит та ін. ;

книги посольств, до яких заносились договори з іноземними державами або їх виклад, зміст переговорів, листи до урядів іноземних держав і листи урядів іноземних держав, книга інвентарів; книга родоводів тощо.

У книгах більшості серій книг Литовської метрики є документи з історії України, а окремі серії, як, наприклад, книги переписів головно складаються з описів українських (Середнього Подніпров'я) та волинських замків. Книги записів становлять привілеї на уряди, землі, людей Волині, Поділля, Київщини, в тому числі на магдебурзьке право Луцьку, Києву та іншим містам. Багато документів книг посольств відображають організацію охорони південного і західного пограниччя Великого князівства Литовського.

Книги Литовської метрики велися в XV--першій половині XVI ст. староруською мовою, з другої половини XVI ст. -- польською.

Наприкінці XVI ст. у зв'язку з тим, що книги мали поганий вигляд, з них були зроблені копії, з яких близько 600 книг збереглося. Досі зберігаються в ЦДІА ДА Росії. Оригінальні книги, за винятком кількох перших, під час однієї з пожеж початку XVII ст. згоріли.

Крім метрик Коронної та Литовської, українські історичні процеси відображені в джерелах, що зберігаються в інших фондах Державного архіву актів давніх Польщі у Варшаві (Archiwum Paсstwowe actуw dawnych -- АРАД). Так, у фонді згаданого архіву -- Архіві коронного скарбу (Archiwum skarbu koronnego) зберігаються численні інвентарні описи з воєводств і староств України, зокрема, інвентарі зі староств Дрогобицького, Галицького, Коломийського, Белзького, Остерського, Теребовлянського, Ковельського, Хмільницького, Вінницького, Білоцерківського, Канівського й інших, головно за період від 1508 р. (найраніші) до 1636 р. (з Володимирського староства).

Значні блоки архівних джерел з історії України зберігаються в іменних фондах польських магнатів: у фонді Сангушка Краківського воєводського архіву міститься 1127 одиниць збереження (інвентарі, виписки з магістратських книг, міст України, різні огляди, "Monumenta ducum in Ostrog" -- книга Божа та ін. ).

Багаті на джерела з історії України фонди: Любомирських (АРАД), Радзивіллів (АРАД), Замойських (АРАД), Потоцьких (АРАД) та ін. Чимало важливіших архівних документів Польщі опубліковані.

Волинська метрика - офіц. копії вихідних док-тів польс. Коронної канцелярії для укр. територій (Волинського, Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств), записані руською (староукр. ) та польс. мовами у 29 актових книгах за 1569-- 1673, що збереглися дотепер. Від серед. 15 ст. у Короні Польській та Великому князівстві Литовському стала регулярною практика ведення книг для записування офіц. копій більшості док-тів, що видавалися держ. канцеляріями та підканцеляріями на чолі з канцлерами та підканцлерами. Звідси беруть початок два паралельні комплекси актових книг, відомі як відповідно Коронна метрика та Литовська метрика (див. Метрика Великого князівства Литовського). Використання поняття «метрика» на означення цих комплексів зафіксовано з кін. 15 ст. З утворенням Речі Посполитої (див. також Люблінська унія 1569) до Корони Польської від Вел. князівства Литовського відійшли три воєводства -- Волинське, Брацлавське та Київське, а на поч. 17 ст. польс. адміністрація поширила свою юрисдикцію на анексовану Чернігівську землю (1618), надавши їй (1635) статус коронного воєводства. Інкорпорація укр. воєводств зумовила суттєві зміни в діловодстві Корон, канцелярії, зокрема й виділення з Корон, метрики окр. серії актових книг для означених територій -- Р. м. Це відокремлення відображало адм. та юрид. автономію інкорпорованих воєводств, фактично визнану привілеєм Люблін, унії. Зокрема, гарантувалося збереження традиц. зак-ва (Литовського статуту 1566 -- див. Волинський статут), суд. системи та руської мови як офіц. ділової, обов'язкової не тільки для суд. процесу та діловодства, а й для всіх док-тів, адресованих із Корон, канцелярії до укр. воєводств. Окр. ведення та зберігання книг Р. м. в Корон, канцелярії тривало до кін. 3-ї чверті 17 ст. , коли польс. мова фактично витіснила руську в адм. та суд. сферах на цих територіях. Загалом для серії характерна самоназва «Руська метрика» на означення тер. належності адресатів док-тів та їхньої мови. Але після того, як у складі Речі Посполитої з 4 укр. воєводств залишилося тільки Волинське, частіше вживалася назва «Волинська метрика». Осн. посадовцем, що відповідав за ведення книг у Корон, канцелярії, був писар. Для Р. м. до кін. 20-х рр. 17 ст. таких писарів було два: один служив у канцлера, другий -- у підканцлера, вони знали мову та прав, специфіку укр. територій і здебільшого походили з тамтешньої шляхти. Після 1630 залишився тільки один з них -- писар «декретів руських».

У 29 книгах Р. м. вміщено понад 3 500 публічно- та приватно-правових актів. Значну частину становлять корол. привілеї. Це дарчі та пільгові пожалування монастирям, шляхті -- на землі, почесні титули та урядові й місц. посади; містам і містечкам -- на самоуправління, зокрема за магдебурзьким правом, на ярмарки й торги тощо; акти затвердження виборів: у вел. містах -- війта, а з серед. 17 ст. -- козац. старшини. До книг Р. м. традиційно записувалися корол. підтвердження приват-но-прав. актів (угод купівлі-продажу, дарування, міни та ін. ). Окр. групу актів становлять суд. док-ти, зокрема декрети королів, та сеймового судів. Записи різними реципієнтами офіц. копій док-тів надавали цим актам статусу нотаріально посвідчених, а тому вони широко представлені серед актів Р. м. У кількох книгах Р. м. містяться копії королівської дип. кореспонденції.

Вид. : Руська (Волинська) метрика. Регести док-тів Корон, канцелярії для укр. земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) 1569--1673. К. , 2002. Літ. : Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569-1673 рр. : Студія історії укр. регіоналізму в Речі Посполитій. Острог--Л. , 2002.

33. Судові актові книги 15-18 століття

Амктові книмги -- збірники оригіналів та копій документів 15-18 ст. , вписаних або засвідчених різними судами (земськими, гродськими, підкоморськими, сотенними, полковими), генеральним військовим судом, а також магістратами і ратушами України з метою надання їм юридичної сили. Звичай записувати копії документів у актові кнги для памяті, для довідок існував задовго до 15 ст. Згодом цей звичай перейшов у право як обовязкова вимога надання документові юридичної сили тільки після запису його копії до актові кнги

Використання в Україні

На українських землях актові книги були офіційно запроваджені в Галичині 1435 р. , на Київщині, Поділлі, Волині -- 1529 р. , в інших місцевостях України, що перебували під владою шляхетської Польщі -- 1566 р. актові кнги поділялися (залежно від установи, що вчинила записи) на земські, гродські, трибунальські, канцелярські міські або «вєчисті» (довічні). Згодом актові книги поділились на декретові, записові, поточні. До декретових записували лише копії судових рішень; до записових -- копії універсалів, привілеїв, грамот, ухвал сеймів та сеймиків, заповітів, мінових актів, контрактів; до поточних -- свідчення возних, скарги, протести, повідомлення та ін.

У другій половині 17 та у 18 ст. магістрати, ратуші і суди вели актові книги, що мали різні назви -- протоколи справ поточних, справи «вєчистиє», «чорні книги» (для кримінальних справ), книги декретів для цивільних справ, книги протестів, різні реєстри. В полкових судах і канцеляріях велись книги кріпосних справ для запису купчих, дарувань, заповітів, книги вироків, «челомбитних» заяв, мирових угод, різні реєстри і журнали, книги, що свідчили про виконання покарання тощо.

34. Гетьманські універсали 17-18 століття

Звичайно, всі документи Хмельницького як історичні джерела мають велике значення. Саме за ними можна визначити головні напрями внутрішньої та зовнішньої політики Козацької держави у питаннях державного будівництва, формування військово-адміністративних органів управління, власне військового будівництва, в селянському питанні, формуванні козацтва як соціального стану, церковних і монастирських справах, ставленні до шляхти, іновірців та ін.

Першочергове значення з-поміж усіх документів мають універсали. За функціональним призначенням їх можна розділити на такі групи:

-- універсали, спрямовані на створення правової основи державних структур, принципів управління, адміністративного поділу, формування персонального складу вищих військово-державних кадрів через іменування полковників, сотників, керівників підрозділів гетьманської канцелярії (уряду);

універсали з регулювання земельних відносин, що мали закріплювати право власності на землю шляхти, церкви, монастирів, козаків, а також стримувати, обмежувати сваволю панів, щоб запобігти масовому незадоволенню селян;

універсали, які регулювали станові відносини шляхти, козаків, духовенства, міщан, панщизняно залежних селян;

універсали з регулювання соціальних процесів, покликані гальмувати революційний потяг селянської маси до поко-зачення, тримати панщизняно залежних селян у покорі та страхові;

універсали, які визначали права промислового і торговельного міського елементу, регулювали правові норми занять промислами тощо, захищали певні права міщан.

Як засвідчує кожен універсал, Б. Хмельницький домагався мети надзвичайно наполегливо, не зупинявся перед застосуванням суворих заходів покарання, коли його накази не виконувалися чи порушувалися.

Гетьманські універсали як актові матеріали у першій частині -- початковому протоколі -- відповідали формі тогочасних актів. Проте основний зміст привілеїв характеризувався розкованістю форми, в ньому було більше турботи про суть справи, аніж про дотримання протокольних правил.

Наведемо універсал від 1 серпня (11) 1650 р. про заборону чинити утиски ніжинським міщанам:

"Богдан Хмельницкий, гетман Войска его к. м-ти Запорозского. Паном полковником, сотником, атаманом, висилком вшеляким од нас в Сівер каждого часу висланим, до відомости подаємо, іж дошло нас відати, же розниє в справах войскових в тамтиє краї заехавши в месте его к. м-ти Ніжине незвичайниє в стаціях податки витягают і в напоях розниє утяженя і інниє ексцесси пополняют. Прето хочемо по вас міти, хто би єно колвек по дате сего універсалу, от нас мещаном ніжинским даного, важился над слушность і звичай будучи висилкою і мимоїздом прикроет чинити, уряд мескний зневажати і до шкоди убогих людей в Ніжине месте приводити, таковий кождий за однесенєм до нас, а слушним доводом о кождий виступок незвичайний сурове на горло каран будет, чего полковник наш тамошній ніжинский пилно постерегати маєт под строгим каранєм, што для лепшоє ваги при звиклой печати войсковой і с подписом руки нашоє сей універсал іним видат розказалем.

Дан у Ірклію, 1 августа 1650. Богдан Хмельницкий, рука власна.

Іван Виговский, писар Войска Запорозского, рукою власною".

В цьому універсалі гетьман виступив на захист міщан.

В універсалі 28 серпня (7 вересня) 1650 р. , виданому в Ямполі, він формулює вимоги шанувати права шляхти: " а если би котриє люб с товариства нашого, люб с подданих кривду найменшою шляхте так релігії руской, яко і римской чинили і на здорове їх наступовали, такових ми полковником киевскому і черниговскому сурове на горле карати позволяем, до нас не одсилаючи "

Після Богдана Хмельницького, коли Лівобережна Україна не лише фактично, а й формально вважалася російською автономією, гетьманські універсали набули ще чіткішої форми. У верхній частині універсалу ставились ім'я і титул гетьмана, наприклад: "Пресветлейшего и державнейшего великого государя, его царского пресветлого величества войска Запорожского Иоан Мазепа". Далі зазначалося, кому адресувався універсал, і викладався його зміст. Підпис під універсалом мав два варіанти на зразок: "Иоанн Скоропадский, гетман войска его царского величества рукою власною" або: "Звишменованній гетьман рукою власною".

Більшість універсалів гетьманів після Богдана Хмельницького в оригіналах не збереглися; збереглися їх копії, зокрема у фондах Генерального слідства про маєтності (оригіналів є декілька у рукописних фондах Бібліотеки Національної Академії наук України в Києві, бібліотеці Харківського університету).