Предмет і завдання історичного джереловознавства

Тематичний зміст універсалів другої половини ХУП-ХУШ ст. -- організація виступів козаків у похід, несення сторожової служби, надання нових і підтвердження прав на старі маєтності, дозвіл на будівництво млинів, заснування слобід, ствердження приватних купчих.

Універсали XVIII ст. дають підстави вважати, що ще задовго до поширення в Україні кріпосного права російського зразка на початку 80-х років XVIII ст. панщизняні відносини в Гетьманщині формувалися на основі гетьманського законодавства, часто навіть за універсалами полковників. Так, 23 квітня 1693 р. Лубенський полковник Леонтій Свічка видав універсал, яким зобов'язував Чигиринодубського городового отамана та місцевого війта й отамана с. Гусиного всіляко оберігати права Чигиринодубського сотника Яреми Ілляшенка, якому за "значні праці і прислуги в Війську Запорожськім" у с. Гусиному надано людей посполитих "в послушаніє". Від місцевих отаманів вимагалось пильнувати за тим, "аби люди того села посполитці вшелякоє без жадного противенства отдавали послушаніє, а непослушного і противного волі нашій єму, п. сотникові, карати без фольги позволяем". Інший Лубенський полковник Василь Савич 1712 р. надіслав аналогічне повеління війту с. Скоробагатого, аби той так само пильнував за виконанням посполитими згаданого села своїх повинностей перед колишнім сотником паном Павлом Мартосом: "приказуєм, абисте по давній обиклості п. Мартосові отдавали належитоє в потребі послушенство, а кто із жителей тамошніх посполитих в тім спречним зоставатиметь, такого карати позволяем". Гетьман Іван Скоропадський підтверджував аналогічні права пана Бутовича 19 листопада 1708 р. : "войти зась тех сел со всеми посполитими людьми повинни ему, пану Бутовичу, отдавать всякое послушенство і повинность". Проте вже після Мазепи основні блоки законодавчих норм в Україні формувалися загальноросійськими актами.

Згідно з царським указом 18 грудня 1708 p. , що розділяв Росію на вісім губерній, територія України, незважаючи на існування гетьманату і полкового устрою, була віднесена до Київської (до неї приписувалась гетьманська Україна) й Азовської губерній, куди входила Слобідська Україна. З 14 грудня 1720 р. Слобідська Україна передавалася у відання бєлгородському воєводі.

Київський генерал-губернатор і коменданти російських гарнізонів втручалися у справи України, роботу місцевих органів управління та судів. За царським указом 16 травня 1722 p. у Глухові засновано Малоросійську колегію (при цьому вирішено "О назначении в оную присутствующим бригадира Вельяминова"), а 23 лютого 1723 р. в українські полки було призначено полковників із росіян. Перша Малоросійська колегія діяла до 1727 р. У царському указі майже з іронією зазначалося, що колегія "учреждена для того, чтобы малороссийский народ ни от кого как несправедливыми судами, так и от старшины налогами утесняем не был".

Після смерті Данила Апостола 31 січня 1734 р. створено Тимчасове правління Україною на чолі з князем Шаховським. Пізніше Тимчасове правління було назване Правління гетьманського уряду. За указом 24 квітня 1735 р. без відома цариці заборонялося обирати козацьких старшин. З 1722 р. до 1749 р. справами України займався Сенат, з 1749 р. -- іноземна колегія. Тоді ж дозволено обирати гетьмана України. Ним 5 червня 1750 р. був затверджений К. Розумовський, отримавши також звання генерал-фельдмаршала. Проте ця відлига тривала недовго. Катерина II рішуче виступала за уніфікацію правового становища підкорених Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії та ін. В "секретнейшем наставлении" генерал-прокурору князю Александру Вяземському вона вимагала, щоб "сии провинции, также и Смоленщину надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть как волки с лесу Когда же в Малороссии и гетмана не будет, чтобы век и имя гетмана исчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство". Указом Катерини II 10 листопада 1764 р. для України замість гетьмана і гетьманського правління створювалась Малоросійська колегія на чолі з графом Петром Рум'янцевим. В цьому ж році для управління південними землями та посилення російського впливу на Запорозьку Січ творилася Новоросійська губернія.

Катерина II 3 серпня 1775 р. оголосила "Манифест об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии". "Уничтожение" виправдувалось тим, що запорожці виявляли численні "неповиновения" і "преступления", брали до себе "всякого сброда, всякого языка и всякой веры", приймали "несмотря на частые запрещения беглецов", "помишляли составить из себя посреди отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением", мали "склонность к развратной жизни и грабежу" і "обратили хищность и грабительство в свое ремесло".

Вже 16 вересня 1781 р. вийшов указ про заміну полкового адміністративного поділу Гетьманщини. Замість полків творилися намісництва: Новгород-Сіверське, Чернігівське, Київське; на Слобожанщині -- Харківське.

Ще одним указом 27 липня 1782 р. скасовувались у містах посади возних, а їх функції передавались відповідно "Учреждениям о губерниях" 1776 р. , земським судам, земським "исправникам и городничим".

Указом 3 травня 1783 р. на Лівобережній Україні поширювалось кріпосне законодавство Росії.

У 1783 р. головно на місці Новоросійської губернії було створене Катеринославське намісництво, пізніше до його складу віднесені землі між Бугом і Дністром, що відійшли до Росії за Яським миром, підписаним з Туреччиною 29 грудня 1791 р. (9 січня 1792).

Після другого і третього поділів Польщі на території Правобережної України, за указами 22 травня і 5 липня 1795 р. , утворилися Брацлавське, Волинське та Подільське намісництва. Якийсь час -- від січня 1796 р. -- з частини Катеринославського і Брацлавського намісництв існувало ще Вознесенське намісництво (повіти Херсон, Єлисаветград, Новомирград).

Однак наприкінці XVIII--на початку XIX ст. в Україні ще раз була проведена адміністративна реорганізація: з кінця 1796 р. творилися Новоросійська, Малоросійська та Слобідсько-Українська губернії, тоді ж -- Київська, Волинська та Подільська губернії. У 1802 р. Малоросійську губернію було розділено на дві: Чернігівську і Полтавську, Новоросійську -- на Катеринославську, Таврійську, Миколаївську. Остання 1803 р. перейменована на Херсонську. Так, від початку XIX ст. в адміністративному відношенні українські землі були поділені на дев'ять губерній: Слободсько-Українську (з 1835 р. -- Харківську), Чернігівську, Полтавську, Київську, Подільську, Волинську, Катеринославську, Таврійську і Херсонську.

Інтеграція України в суто російську адміністративну структуру зробила зайвим існування Другої Малоросійської колегії, що указом сенату ще 20 серпня 1786 р. скасовувалась.

З 1783 р. скасовувалось українське козацьке військо, а козацькі полки переформовувались на драгунські російської армії. В Україну 1795 р. поширювався російський порядок рекрутського набору.

Крім дії гетьманських універсалів, а з XVIII ст. -- особливо царських указів, судочинство в Україні мало власну велику традицію, що ґрунтувалася на багатьох нормах "Руської Правди", Литовських статутів, магдебурзького права.

Козацька старшина виступила з ініціативою кодифікувати українське право.

Визначною подією у цьому зв'язку була так звана Конституція П. Орлика. Після смерті Івана Мазепи гетьманом України на вигнанні було обрано Пилипа Орлика (квітень 1710 р. ). З його ініціативи написані нові постанови про те, яким має бути гетьманське управління в Україні. Ті постанови дістали назву "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська", або "Конституції Пилипа Орлика".

Прийняття "угоди" обґрунтовувалося тим, що останніми часами гетьмани почали присвоювати собі самодержавну владу, "узаконили самовластієм такое право: так хочу, так повеліваю". Стаття І "Пактів" визначала обов'язок гетьмана після визволення України від "невільного ярма московського" охороняти православну віру, домогтися відновлення екзархату України, забезпечувати цілісність і непорушність території України та її кордонів, зокрема кордону від Польщі по р. Случ, визнаного Польщею ще за Б. Хмельницького. В межах України проголошувалась автономія Запорозького війська і його території. Згідно з новим документом встановлювалось, що у майбутньому тричі щорічно -- на Різдво, Великдень і Покрову -- мали скликатись "генеральні ради" у гетьманській резиденції для розв'язання всіх важливих справ.

На них мали бути присутніми генеральна старшина, полковники з усією старшиною та сотниками, виборні від полків "генеральні совітники" і депутати Запорозької Січі.

Генеральна рада повинна була повідомляти про помилки гетьмана, а гетьман за те не повинен гніватися чи карати. Гетьманові заборонялося вести секретні справи і політику поза спиною генеральної старшини чи розпоряджатися самовільно військовим скарбом. Генеральний підскарбій має бути виборним. Гетьман же повинен жити з доходів, призначених "на булаву і особу його гетьманську". Гетьман зобов'язаний пильнувати за тим, щоб "людям військовим і посполитим" не чинилося надмірної тяжкості, утиску, здирства, від чого вони втікають за кордон. Старшинам заборонялося брати на свої роботи козаків і посполитих, які до них не належать, відбирати ґрунти або силою змушувати їх продавати, забирати за ту чи іншу провину майно та ін.

"Пактів " мали дотримуватися не лише гетьман Орлик, а й усі майбутні гетьмани. Для свого часу "Пакти " П. Орлика були, безумовно, демократичним законом, якому з відомих причин не судилося бути застосованим до України XVIII ст.

Одним з наслідків козацьких ініціатив кодифікації українського права стали складені 1743 р. створеною Петром II у 1728 р. спеціальною Комісією з митрополита, єпископів, архімандрита Києво-Печерського монастиря, старшин і писарів "Права, по которым судится малороссийский народ ", що ґрунтувалися на Статуті Литовському, Зерцалі Саксонському (збірнику морально релігійних повчань) і правах із "Книги порядку", перекладених з польської та латинської мов. "Права " були складені в Глухові. Третім їх джерелом вважають українське звичаєве право. Перший розділ називався "О силе и важности прав малороссийских", другий -- визначав правову основу боротьби з богохульниками, покарання відступників від Бога, єретиків, розкольників, фальшивомонетників.

"Права " називали такі суспільні стани: "шляхетского и воинского чину и звания"; духовенство; посполиті; міщанство.

Виразною є диференціація покарань за вбивство чи образу людей різного суспільного стану: війта, бургомістра, райці, писаря, лавника, міщанина, ремісника, вільного посполитого, кріпака.

Зазначалось, що посполиті піддані селяни "всякому владельцу надлежащее послушание и повинность отдавать всегда должны"; "у подданых владельческих никто земли ни для пахания нанимать и вовсе покупать без ведома и созволения владельца его, не должен" тощо.

Хоч "Права, по которым судится малороссийский народ", мали місце у практиці судочинства, вони так і не були затверджені царем і, по суті, залишилися пам'яткою права, правової української думки.

До аналогічних пам'яток правової думки XVIII ст. можна ще віднести складений 1750 р. юристом Ф. Чуйкевичем збірник законів "Суд і розправа в правах малоросійських" з дев'яти розділів ("о доводах", "об аппеляции" та ін. ). О. Безбородько 1767 р. склав збірник "Екстракт малоросійських прав", узагальнивши правові норми, що діяли в Україні.

Багато цінних джерел, які відображали соціально-економічне становище в Україні в другій половині XVIII ст. , було зібрано за наслідками роботи "Уложенной комиссии" (законодавчої комісії) 1767 р. Катерина II з метою "узнать, с кем дело имеем и о ком пещись должно", зажадала, щоби в Комісію надсилали з місць різні "накази" і пропозиції. В Україні було створено дев'ять округів із містами Новгород-Сіверськ, Стародуб, Чернігів, Ніжин, Глухів, Гадяч, Сорочинці, Полтава, Козелець, Остер, Переяслав, Лубни, Прилуки, Погар.

Під час складання наказів всупереч волі царських чиновників (Рум'янцев, Хованський, С. Кочубей та ін. ) до них заносилися вимоги відновити гетьманство в Україні; у Лубнах міщани хотіли внести відомість про "порабощения их"; в Погарі міщани скаржилися на "всекрайнейшие обиды, разорения, утеснения отнятием торгов, шенковых корыстей", "завладение пахотными землями мещанскими"; в Прилуцькому наказі зазначалося, що козацька старшина, скупивши козацькі "добра", привела козаків до такого "бедства", что час од часу службы государственной нести не в состоянии", натомість шляхта вимагала закріплення її прав на землю, урівняння з російськими дворянами та ін.

З роботи "Уложенной Комиссии" нічого не вийшло, але зібрані нею "накази", в тому числі з'України, надзвичайно рельєфно відбивають соціальні протиріччя, антагонізми у вимогах шляхти, козаків, старшини, міщан, посполитих та інших соціальних верств.

Соціально-демографічні процеси другої половини XVII-XVIII ст. в Україні відображають матеріали кампутів і ревізій. Кампути -- переписи податкового населення: козаків, селян, міщан та інших. Перший кампут був проведений 1654 р. , другий -- 1666. Від початку XVIII ст. кампути в Україні набули форми російських ревізій. Вони фіксували приналежність до соціальної групи, майновий стан, стан двору та кількість мешканців у родині разом зі слугами, власників і найманих людей. На основі кампутів можна встановити чисельність козаків, міщан, купців, посполитих та інших категорій людей. Матеріали кампутів, як і ревізій, зберігаються в Москві (ЦДІА ДА Росії) та Києві (ЦДІА України). '

Кампути у першій половині XVIII ст. відбувалися дуже часто-в 1713, 1718, 1721, 1723, 1726, 1729, 1731, 1734, 1736, 1738, 1740 1743, 1748, 1751, 1752, 1756 рр. (за 43 роки -- 16 разів).

Проведення кампутів злилося незабаром із проведенням всеросійських ревізій. На Слобідській Україні з самого початку відбулися ревізії -- в 1722 р. , 1732 р. Перша слобідська ревізія за часом збігалася з першою російською ревізією 1718-1727 рр. З другою російською ревізією 1743-1747 рр. на Слобожанщині збігалася ревізія 1744 р.

Починаючи від третьої російської ревізії (1763-1764 рр. ) останні почали охоплювати всю підросійську Україну, в тому числі Слобідську.

Четверта російська ревізія відбулася 1781-1782 рр, п'ята -- 1794-1795 рр. , десята -- у 1857 р. Ревізії проводили полкові канцелярії та спеціально послані комісари. Спочатку складалися сотенні списки, що містили дані про козаків і посполитих, кількість землі, худоби, лісу, сінокосів, заняття промислами. На основі сотенних списків складалися загальні дані по полку. Сотенних списків збереглося дуже мало (ЦДІА України, ф. О. Лазаревського у відділі рукописів ЦНБ НАН України та ін. ).

Ревізії подавали також відомості про освіту. За ревізіями 1740 р. , 1748 р. , у семи гетьманських полках на території пізніших Чернігівської та Полтавської губерній на 1094 поселення числилось 866 шкіл з українською мовою навчання. Одна школа припадала на 746 осіб населення.

Як виглядали зведені кампути полку, засвідчує кампут Полтавського полку за 1721 р. Спочатку подавався опис козаків Полтави. Вони поділялися на кінних, які відбували військову службу; тяглих, що давали фураж і провіант; піших, котрі мали хати і ґрунти; убогих, які мешкали в чужих хатах.

Далі йшло "Введение", де подавалися відомості про кількість купецьких дворів, посполитих, цехових ремісників, що сплачували консистентський податок; опис населення сіл зі зазначенням, кому воно належало (кому належали селяни). За майновим станом населення розділялося на тяглих, піших і неімущих, ремісники -- на тяглих і піших. Наприкінці подавалася загальна кількість козаків і посполитих. Майже кожного разу кампути відображали нові грані відносин. Так, 1732 р. козаки Полтавського полку розділялися на "можных", які займалися купецьким "знатным ремеслом"; "середніх", котрі займалися невеликим купецьким промислом; ґрунтових, малоґрунтових, убогих, яким потрібно відбувати повинність, і козачих підсусідків. Міщани були багатими, що "знатним купецтвом бавятся", і середніми. Серед посполитих називалися ґрунтові, убогі "в одной только хате живущие" і "весьма убогие" та ін. Цікаві матеріали про ремісників. У Полтаві 1721 р. їх налічувалося 291. Вони розділялися по семи цехах: кушнірському, шевському, різницькому, ковальському, ткацькому, бондарському та гончарному.

Тобто матеріали дуже різноманітні й за кількістю хат, сімей та ін.

Особливий блок джерел про системи землеволодіння в Україні, соціальну структуру населення, міста і села, історію розвитку суспільних порядків від 1648 і до 1730 р. становлять матеріали Генерального слідства про маєтності. Створена 1722 р. Малоросійська колегія хотіла мати точні дані про маєтності в Україні з метою їх правильного оподаткування і наведення порядку в справі землеволодіння. За розпорядженням Малоросійської колегії 1726 р. російські офіцери провели ревізію всіх маєтностей в Україні для точнішого визначення величини зборів з них. Дані ревізії виявилися для Малоросійської колегії недостатніми, неточними, і вона ними не задовольнилася.

Гетьман Данило Апостол після свого обрання поїхав у Москву і подав до Верховної Таємної Ради прохання про потреби України. У відповідь Петро II видав "Решительные пункты", що визначали соціально-політичне становище України в складі Росії. До землеволодіння мали відношення п. 8, 9, 10; п. 8 закріплював за спадкоємцями козацькі маєтності, дані за заслуги або куплені; п. 9 за гетьманом закріплював право на володіння Чигиринським староством, але якщо гетьман набув у володіння більше маєтностей, ніж йому належало, то мав їх повернути; п. 10 регулював урядові та ратушні маєтності, які не мали роздаватися у приватне володіння (роздані належало повернути).

Для перевірки цих пунктів влітку 1729 р. у всі полки Лівобережної України прибули канцеляристи, котрі, переїжджаючи з села в село, від старих людей записували відомості, коли було засноване село та кому воно належало з часів Б. Хмельницького. Від власників вимагались документи на маєтності (гетьманські, полковничі, царські чи інші дарчі грамоти, купчі, закладні тощо).

Зібраний матеріал систематизували і записували в полкові книги. Так виникли полкові книги Генерального слідства про маєтності: "о всех маєтностях, местечках, селах и деревнях свободных войсковых и кто по каким крепостям оными владеет и на какие угодья те местности прежде нынешних владельцев належали, и кто ими владел и по каким дачам, с приложением к тем дачам копий высокомонарших грамот, гетманских универсалов и иных крепостей".

Книги звезли у Глухів, де в січні 1731 р. їх розглянула полкова і генеральна старшина. Всі маєтності розділялися на: ті, що належали старшині за рангом; отримані за заслуги за грамотами й універсалами; маєтності у володінні ратуш; вільні маєтності; сумнівні; монастирські.

На основі такого поділу книги переписали за полками. Один примірник залишався в гетьманській канцелярії, один відсилався в колегію іноземних справ у Москву, де вони й збереглися. На основі цих книг окремі дослідження видав О. Лазаревський: "Описание старой Малороссии. Полк Нежинский", "Описание старой Малороссии. Полк Стародубский" (К. , 1888). В. Барвінський видав 1912 р. у Полтаві "Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка".

Матеріали Генерального слідства з більшості полків видавалися: у Полтаві 1893 р. "Генеральное следствие о маєтностях Гадячского полка"; у Києві 1896 р. , -- Прилуцького, в тому ж році у Харкові -- Переяславського, Чернігові в 1901 р. -- Ніжинського, а 1908 р. -- Чернігівського. За радянського часу в серійному виданні "Український архів" побачили світ матеріали Стародубського (1929 р. ) та Лубенського полків (1931р. ).

Генеральне слідство про маєтності -- цінне історичне джерело з історії України другої половини XVII ст. до 1729 р. Крім ЦДІА Росії у Москві, матеріали Генерального слідства зберігаються у ф. Генеральної гетьманської військової канцелярії ЦДІА України в Києві.

Важливе джерело до соціально-економічної та політичної історії України другої половини XVIII ст. становлять матеріали Рум'янцевського опису, або Генерального межування. В Україні 1764 р. було ліквідоване гетьманство. У Москві створили Другу Малоросійську колегію на чолі з президентом П. Рум'янцевим, який одночасно був головнокомандувачем військами і губернатором краю.

П. Рум'янцев, ознайомившись зі становищем в Україні, 9 вересня 1765 р. запропонував Малоросійській колегії зробити генеральний опис України. Граф особисто розробив чотири форми перепису для міст; козацьких господарств; приватних господарств; коронних, урядових і монастирських маєтків.

У формі для міст вимагалось записувати географічне положення міста, його укріплення, казенні будови, громадське управління, ярмарки і торги, міські землі, магістратські та ратушні прибутки, кількість дворів і бездвірних хат, найманих робітників, умови, за яких вони працювали.

Передбачалось проводити подвірний опис всіх міщан зі зазначенням вулиці, де вони мешкали, кількість кімнат у будинку, ім'я господаря, членів сім'ї, прислуги, їх вік і стан здоров'я, чим займаються, кількість землі, худоби, прибутки.

За інструкцією опису козацьких маєтків, вимагалось описати двір козака, будови, сімейний стан, володіння землею, лісом, угіддями, промислами, прибутки.

В описі коронних, монастирських і урядових маєтностей необхідно було називати географічне положення села, записати власника, описати панський двір, будинок (кам'яний або дерев'яний), кімнати, амбари, конюшні, сараї, землі посівні, ліси, млини, винокурні, шинки, прибутки, кількість посполитих селян, дворів і бездвірних хат, повинності.

Відомо, що козацька старшина дуже ухилялася від опису. Через це його проводили майже скрізь російські чиновники, які не знали місцевих умов. Особливо важко порозумітись на мірах землі (днях, упругах, чвертях, четвертухах, шостках, пляцах).

О. Ханененко у "Щоденнику" подає, що день -- це 0,75 десятин, четвертуха -- третина загону величиною в 5-10 десятин, чверть -- 1/4 "пляцу" (однак автор не знає, що таке "пляц").

Опис розпочався у вересні 1765 р. і був припинений в лютому 1769 р. у зв'язку з російсько-турецькою війною за наказом П. Рум'янцева. В більшості полків опис не завершено, а його матеріали не впорядковані. Вони залишились у кількох місцях України і ніхто ними не цікавився. Чимало матеріалів загинуло. І все-таки чимало опинилося в Харківському архіві, архіві Чернігівської казенної палати, публічних бібліотеках Києва, Петербурга та ін. ЦДІА України має фонд Генерального опису. В ньому 969 томів, що містять відомості з 3,5 тис. населених пунктів. Кожен том має 300-1000 аркушів. Найкраще збереглися матеріали, присвячені Переяславському полку.

Отже, і за формою, видовими ознаками і за змістом джерела з історії Козацької держави дуже різноманітні та багаті. Для вивчення таких проблем, як формування землеволодіння, соціальна структура і майновий стан населення, правове становище різних категорій людей та інших ці джерела практично невичерпні.

35. Кумпути і ревізії, як джерело до вивчення соціально-демограічних процесів в Україні 17-18 століття

Компумт -- перепис, чисельний стан, або інакше поіменні реєстри козацького війська.

З'явилися вони після того, як козацькі загони офіційно були взяті на державну службу в Речі Посполитій. Першим компутом що дійшов до наших днів є козацький реєстр 1581 року -- у 1579 році Стефан Баторій оголосив війну Московії і реєстровці під проводом Яна Оришовського вирушили у похід в складі королівського війська. Складений під час видачі сукна і грошей останньої чверті року служби.

В. Голобуцький щодо реєстру 1581 року писав: він дає можливість краще ознайомитися з організацією реєстрового війська, яке складалося з двох частин: перша становила офіцерську сотню з 30 чоловік на чолі з «поручиком козаків низових запорозьких» Яном Оришовським, друга, числом 500 козаків, була поділена на десятки, кожним з яких керував «отаман», що входив у число цієї десятки". Більша частина козаків була родом з Київщини і Волині.

Також компутом називали подвірні переписи населення Гетьманщини з середини XVII століття, коли обліковувались тільки голови сімей козаків та посполитих і особливі переписи частини козацької старшини -- бунчукового та військового товариства, котрі не включались до подвірних ревізій козаків. Складалися окремо Генеральною військовою канцелярією та Другою Малоросійською колегією.

В багатонаціональній Речі Посполитій XVII-XVIII століття компутом називали головні сили регулярної армії, утримувані за рахунок державного скарбу

Компут і ревізія миргородського полку, автором є Ганна Швидько: це

Видання унікальної пам'ятки з історії Полтавщини 1-ої чверті 18 ст. вперше вводить до наукового обігу важливе історичне джерело. Матеріали ревізії дають можливість ознайомитись з кількісним і поіменним складом населення та маєтностями однієї з адміністративно-територіальних одиниць Української козацької держави - Миргородського полку.

36. Генеральне слідство про мдетності

Генеральне слідство про маєтності - розмежування маєтностей між їхніми власниками на Лівобережній Україні у 1729-1730 рр. з метою узаконення передачі в спадщину тимчасових володінь та збільшення прибутків у казну. Влітку 1729 р. в усі полки Лівобережної України, у т. ч. в Київський, Переяславський, Прилуцький, Гадяцький, Лубенський, Миргородський і Полтавський, прибули канцеляристи, які, переїжджаючи з села в село, з'ясовували, коли було засновано село, кому воно належало, збирали документи, що підтверджували право на володіння тощо. Зібраний матеріал систематизувався і перевірявся в полках і вносився до книг.

Так виникли полкові книги Генерального слідства про маєтності. Їх звезли в Глухів, де в січні 1731 р. вони були розглянуті полковою і генеральною старшиною. Всі маєтності були розподілені на шість розрядів: старшинські; одержані за заслуги по грамотах та універсалах; ратушні; вільні; сумнівні; монастирські. На підставі цього поділу книги переписали і скріпили підписами. Один примірник відіслали в Колегію іноземних справ (тепер зберігається в Центральному державному архіві давніх актів Росії, мікрокопія - у Центральному державному історичному архіві України у Києві). Оповіді старожилів і особливо документи, вміщені в кінці книг (універсали, пожалування тощо), важливе джерело для вивчення багатьох питань в історії України кінця 17 - 1-ї половини. 18 ст. , зокрема для вияснення шляхів зростання феодального землеволодіння після визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького і стану на 1730 р.

Крім того, в документальних матеріалах Генерального слідства про маєтності знайшли відбиття питання заселення краю, наявність у старшини млинів, будинків та інших промислів, про закріпачення селянства, про класову боротьбу, становище міст і міського населення. 1931 у Києві, Чернігові й Харкові здійснено публікацію книг генерального слідства щодо Гадяцького полку, Київського полку, Переяславського полку, Прилуцького полку, Ніжинського полку, Чернігівського полку, Миргородського полку, Стародубського полку й Лубенського полку. Оригінал книги Полтавського полку, що зберігається в Рос. архіві давніх актів, підготовлено до друку в Москві.

Генеральне слідство про маєтності як ревізія та розмежування земельної власності було проведене у 1729-1730-х рр. в десяти полках Гетьманщини за часів Данила Апостола. Опис маєтків розпочали влітку 1729 р. спеціально призначені канцеляристи, які, переїжджаючи від одного села, містечка чи міста до другого, збирали відомості від старожилів про час заснування маєтків та про їхніх давніх і теперішніх власників. Одночасно вони копіювали тексти гетьманських універсалів, жалуваних грамот, “листів” полковників, розпоряджень Генеральної військової канцелярії та Малоросійської колегії, що визначали права і форми власності, уточнювали межі земельних угідь різних осіб, монастирів, сільських громад, магістратів і т. п. Згодом зведені полкові книги Генерального слідства про маєтності звезли до гетьманської резиденції - Глухова, де у січні 1731 р. їх розглянула полкова і генеральна старшина.

37. Румянцевський опис або генеральне межування України

До середини XVIII в. земельні відносини в Росії були сильно заплутані. Землеволодіння дворянства з незаконно приєднаними до них землями не були законним чином оформлені, у зв'язку з чим держава не дораховується в казні дуже великих сум. Багато маєтки не мали встановлених меж. Сервітути з невизначеним обсягом прав вносили неясність в користування такими угодами, як ліси, а також у користування водопоями, проїздами та ін На цьому грунті виникали значні непорозуміння і суперечки. Багато володіння були розташовані черезсмужно, мали неправильні обриси кордонів і інші недоліки. Все це вказувало на необхідність проведення заходів щодо впорядкування відносин щодо володіння та користування землею. Такими заходами з'явилися межування.

У царювання Катерини II (1762-1796 рр. . ) Почалися нові роботи з розмежування російських земель.

Першими були перетворені межові установи. Указом від 16 жовтня 1762 була закрита Головна межова канцелярія: "Правлячий Сенат, по доношених присутнього в Головній межовий канцелярії генерал-лейтенанта Григор'єва, наказали: оной Головною межовий канцелярії не бути, а з'єднати ту загально з Московської Канцелярією, і бути в Москві і іменуватися Межовій Канцелярією, в якій Головним присутнім і раніше означеного генерал-лейтенанту Григор'єву, а наявні в Головній Межовий Канцелярії по Інгерманландії справи віддати в Санкт-Петербург в Вотчинная контора "(ПСЗ, № 11685). З цього часу Межова канцелярія - головне Російське межевое державна установа - стало розміщуватися в Москві па території Кремлівських присутствених місць. Непорушність і важливість землевпорядних справ в країні розуміли всі російські монархи. У зв'язку з цим Межова канцелярія практично в незмінному вигляді проіснувала з середини XVIII в. до початку XX ст. , тобто майже 150 років.

Через рік, 15 грудня 1763 р. , в Маніфесті про заснування департаментів в Сенаті і в колегіях (ПСЗ, № 11989) постановив закрити Московську межову канцелярію і передати справи Вотчинне колегії та її департаментам. Таким чином, до 1765 р. організація державного межування стала наступною. Під чолі справи стояв Сенат, потім Вотчина колегія в якості другої інстанції межового суду, потім провінційні межевщікі, які разом з городовими межевщікамі призначалися для ведення межування Сенатом і діяли за інструкцією 1754 межування по проханнях приватних осіб у всій Російській Імперії, за винятком Московської губернії, проводилося за що діяв тоді ще Указом від 31 січня 1755 через посилаються з Вотчинне колегії "народних" межевщіков.

Однак дана реорганізація не сприяла покращенню межової справи в Росії, тому Катерина II своїм Указом від 20 лютого 1765 затвердила особливу комісію за державним межуванню. Комісії наказувалося підготувати на основі вивчення недоліків межування по інструкції 1754 проект основних правил державного межування. Тим самим в Росії фактично почалася земельна реформа, яка отримала назву "Генеральне межування" і тривала майже 100 років (з 1765 по 1861 рр. . ).

Юридичною основою генерального межування був Урядовий маніфест, опублікований 19 вересня 1765, а також "Генеральні правила, дані Межовій комісії для твору по оним межовий інструкції", опубліковані в цей же день.

У наступному, 1766 р. були створені дві межові інструкції, що визначали організацію і порядок виробництва Генерального межування: для землемірів (Інструкція землемірів, до генерального всій імперії земель розмежуванню) і для межових установ (губернських канцелярій і провінційних контор).

Затвердивши інструкції, Катерина II власноручно написала майбутній межовий девіз "Кожен при своєму" і підтвердила його наступними знаменними словами: "Утверди, Господи, надбання людям своїм". Вислів "Кожен при своєму", написане рукою імператриці, знайшло відображення на малюнку межового штемпеля. Згодом воно знаходилося також на знаку форменого кепі вихованців Костянтинівського межового інституту.

У Маніфесті оголошувалося: нікому не поширювати своїх володінь за межі, в яких застане власників оприлюднений Маніфест. Все кордону в день 19 вересня 1765 стали вважатися незаперечними. Це означає, що землевласники були визнані власниками всіх зразкових земель, які опинилися в межах їх землеволодінь.

Був висунутий новий принцип "полюбовного відводу" кордонів самими землевласниками замість відкинутого комісією колишнього початку "ревізії і редукції". Було визначено, що у полюбовно разводящихся землевласників "фортець на їх землі ні до якого розгляду не вимагати, але знімаючи їх дачі класти на плани". Тому завдання генерального межування полягала в зйомці земель і затвердження меж землеволодінь.



Порядок Генерального межування

Генеральне межування ставило своїм завданням виробництво вимірювання і встановлення в натурі безперечних кордонів, які вказувалися суміжними власниками за згодою або по полюбовному розлученню.

Ці межі позначали межу "дач Генерального межування"

Дачі генерального межування звичайно представляли ділянки землі обширних розмірів, всередині яких могли бути землі загального, чересполосного і навіть спірного характеру.

Генеральне межування створювало мережу безперечних і укріплених в натурі меж, від яких згодом можна було перейти до докладного "Спеціальному" розмежуванню.

У дачу могли увійти різні землі (поміщицькі, церковні та ін) або ж землі одного великого за розмірами маєтку. Дачі складали також землі, що тяжіють до одному або декільком селищам. На кожну дачу Генерального межування складався план, а на повіт - генеральний план в масштабі 500 сажею в одному дюймі.

Дачі Генерального межування позначалися не по власникам, так як права на землю не перевірялися, а по назвах місцевості: села, села, пустки і т. д. Межі позначалися межовими знаками: 1) межнік або просік; 2) стовп на повороті і 3) яма. Яма рилася вперед по лінії на одну сажень від стовпа, мала розміри квадрата в 1 саж. і в глибину теж сажень; на дно ями клалися три камені і вугілля і трохи засипалися землею; земля з ями рівномірно викидалася з неї на праву і ліву сторону, від чого близько ями утворювалися валики - розвали ями. Ями досить легко розшукуються в натурі навіть і в даний час, при чому на відміну від інших ям межові ями впізнаються по камінню, вугіллю і розвалам; по знайденій ямі встановлюється місце стовпа, тобто точка повороту, а звідси вся межа встановлюється у вигляді Межника або просіка.

При виробництві Генерального межування складалися документи:

1) польовий журнал;

2) денної журнал;

3) економічний журнал.

У польовому журналі записувалися всі дані, отримані з вимірів в натурі; денної журнал служив для звітності землеміра, і в ньому описувалися всі його роботи і справи; в економічний журнал вносилося опис по визначеній формі всіх економічних властивостей межуемой дачі.

По закінченні межування на кожну дачу Генерального межування складалися межові документи: 1) план і 2) межова книга.

Так як зйомка при Генеральному межування вироблялася астролябією і ланцюгом, плани Генерального межування складалися по магнітному меридіану, по румбах, із зазначенням схилення магнітної стрілки, і на них надписують румби, кути і заходи ліній. На плані цифровий матеріал міг від часу стиратися, пропадати, тому весь план і всі його цифрові дані описувалися словами в особливій межовий книзі; при втраті плану його можна було відновити по межовий книзі.

Загалом, зйомки, плани і межові книги Генерального межування вироблялися і складалися достатньо підготовленими землемірами; вони дали досить надійний і цінний матеріал з межуванню, який використовувався навіть в XX столітті.

Переворот, здійснений Катерининським межовим законом, був разючий. В одне літо було обмежевано 2710 дач з кількістю земель 1020153 десятини, тобто майже в 18 разів (по площі) більше, ніж протягом 10 років при Єлизаветі.

Генеральне межування проводилося з ініціативи держави та носило обов'язковий для всіх землевласників характер. Роботи здійснювалися землемірними партіями, які підпорядковувалися губернським межовим конторам. Керівництво і нагляд за ними, а також вирішення земельних спорів, які не вирішувалися в губерніях, здійснювала Московська губернська межова канцелярія. При Сенаті була утворена Межова експедиція - вищий спеціальний орган з проведення Генерального межування і остання (вища) інстанція за спірним судово-межовим справах.

38. Земельна служба Росії в кінці XVIII - початку XIX століття

До кінця 70-х років XVIII ст. земельні справи перебували у віданні різних органів влади і управління. На вищому рівні це були Правлячий Сенат, Межова частина і Межова канцелярія. На місцевому рівні межові питання вирішували губернські креслярські контори; що є відділенням губернських правлінь, а також межові контори та межові комісії (посередницькі комісії), які відають виробництвом регіональних межування (Закавказзя, Малоросія, Башкирія).

Сенат, утворений ще за Петра I в 1711 р. , був вищим законодавчо-адміністративним і судовим установою Росії. 8 жовтня 1765 при Сенаті була заснована Межова експедиція, на яку були покладені головний нагляд за виробництвом межування (організація межування), остаточне рішення межових справ і дозвіл найважливіших питань, що виникають в процесі межування.

Межова експедиція стала вищою судовою інстанцією по межовим справах, була наділена правами і владою нарівні з іншими департаментами Сенату.

З 1793 р. внаслідок збільшення обсягів межових робіт в Росії нагляд з боку колегіального органу став малоефективним. Тому він був довірений особливому особі в званні сенатора. При ньому полягала Межова частина, що включає помічника, старших і молодших ревізорів (5-6 чоловік) і канцелярію для виробництва справ. Цей сенатор називався керуючим Межовій частиною. 1

У 1794 р. Межова експедиція була перейменована в Межовій департамент.

У Москві з 1754 по 1763 рр. . , А потім з 1765 р. працювала Московська губернська Межова канцелярія. Передбачалося, що в кожній губернії в подальшому будуть відкриті подібні канцелярії. Однак створювалися в різних губерніях межові контори підпорядковувалися єдиній на той час Московської канцелярії, тому в 1777 р. вона отримала свою остаточну назву Межова канцелярія і зробилася центральним закладом по генеральному межуванню в Росії і другою інстанцією межового суду.

Керував Межовій канцелярією голова (перший член, директор), який мав одного старшого і двох молодших заступників.

У царювання Павла I (1796-1801 рр. . ) Межова канцелярія, подібно всім установам, втратила характер колегіальності. У 1796 р. був посилений склад землемірів, землемірних учнів та канцелярських чинів Межовій канцелярії, вводилися посади двох директорів для управління архівом і креслярської. У 1797 р. була заснована при канцелярії посаду прокурора (ПСЗ, № 17998), який спостерігав за виконанням чиновниками своїх обов'язків, за поверненням в казну належних їй земель, за правильністю рішень спірних справ, за витратою казенних сум і казенних зборів.

У 1798 р. Межовій департамент Сенату утворив при канцелярії тимчасовий департамент з метою "приведення до вирішення колишніх і негайному випуску всіх знову вхідних справ" з числа чиновників, наявних в штаті (ПСЗ, № 18755).

Кодифікація законів, що проводилася в Росії в 40-ті роки XIX ст, торкнулася і діяльності межових відомств. У 1835 р. вступив в дію Звід межових законів, виданий в 1832 р.

На початку XIX в. Межова канцелярія та межові контори складали єдине ціле - межові відомство, яке отримало назву Межового корпусу. За Указом 17 червня 1836 розпорядча влада по межових відомству зосереджувалася в окремому Управлінні Головного директора Межового корпусу під завідуванням і наглядом Міністерства юстиції.

При С. І. Рожнові 14 травня 1779 була відкрита Костянтинівська, мірничий школа, що дала початок двом відомим в даний час вузам - Державному університетові із землеустрою та | МГУГіК (МІІГАіК).

У 1819 р. за поданням А. В. Аляб'єва Державною радою було прийнято рішення "Про новий устрій Межового корпусу (з додаванням штату Межовій канцелярії і контор та описом мундира для чиновників Межового корпусу)", затверджене Олександром I.

Першим головним директором Межового корпусу став в 1836 р. Іван Устинович Пейкер (1784-1844 рр. . ).

У 1809 р. І. У. Пейкер був проведений в підполковники і поступив на службу в свиту Його імператорської величності Олександра I по квартірмейской частини.

З 1870 р. посаду керуючого Межовій частиною виконував сенатор Володимир Костянтинович Ржевський.

На місце В. К. Ржевського Указом Сенату в 1881 р. керуючим Межовій частиною був призначений сенатор, таємний радник Валеріан Олександрович Половцов, кавалер орденів Св. Анни першого ступеня, Св. Станіслава першого ступеня.

У 1884 р. його змінив Іван Іванович Шамшин, сенатор, дійсний таємний радник.

Протягом двох наступних років посаду головного директора Межового корпусу обіймав Іван Логгіновіч Горемикін, який походив з дворян Новгородської губернії.

У 1891 р. він став членом комісії для розгляду проекту межового статуту. У тому ж році І. Л. Горемикін був призначений товаришем міністра юстиції. У 1893 р. він - член особливої ??комісії про заходи до підтримання дворянського землеволодіння. У 1894 р. Іван Лог-гіновіч став керуючим Межовій частиною, на правах товариша міністра юстиції. На цій посаді він залишався недовго і в 1895 р. був призначений товаришем міністра внутрішніх справ, а 6 грудня - міністром внутрішніх справ.

Губернські і повітові землеміри входили до складу губернського правління. Спочатку їм не дозволялося здійснювати межові роботи, що виконуються межовими конторами. З 1806 р. визначаються правила спеціального межування через повітових землемірів, у зв'язку з чим вони отримали таке право.

Губернські землеміри очолювали губернські креслярські - спеціальні межові установи, створені в губерніях для виконання межових робіт, і були безпосередньо підпорядковані губернаторам. Кожна креслярська мала наступний штат: губернський землемір, його помічники, повітові (або окружні) землеміри, землемірні помічники, відряджені для виконання робіт та нагляду з Межовій канцелярії, креслярі. При кожній креслярської перебували канцелярія і архів для зберігання межових документів.

Таким чином, губернські креслярські мали подвійну підпорядкованість: як відділення губернських правлінь вони підпорядковувалися губернаторам, як межові установи - керуючому Межовій частиною (з 1846 р. ).

Іменним Указом Сенату від 8 жовтня 1765 (ПСЗ, № 12488) і подальшим в його розвиток указами Межовій експедиції від 7 квітня 1768 (ПСЗ, № 13093) було оголошено, що всі, які вміють здійснювати землемірні дії ("мають відомості в зняття дач на плани ") і бажаючі вступити до землеміри, повинні заявити про це Межовій експедиції або Межовій канцелярії. Землемірів Межовій канцелярії ставилося в обов'язок навчати межових справі землемірних учнів, визначених у неї на службу з учнів гарнізонних шкіл.

Указом № 439 від 23 квітня 1779 Межова експедиція, звернувши увагу на безуспішність навчання землемірних учнів, наказала Межовій канцелярії "щоб усі визначені при сей канцелярії учні, з яких до тридцяти п'яти чоловік ні копіювати, ні писати не вміють, доведені були в тому до досконалості, до чого і прийняти сей канцелярії належні кошти за власним її винаходу "[20, с. 74].

Цей Указ, отриманий Межовій канцелярією 3 травня 1779, і послужив підставою до заснування землемірні школи. Вона була відкрита 27 травня 1779 (14 травня за старим стилем).

Відкриття школи відбулося в той самий день, коли у Москві відбувалися урочистості з нагоди народження 27 квітня Великий князя Костянтина Павловича; на честь цієї події мірничий школа була названа Костянтинівській.

Вже 14 травня 1779 р. в Наказі по Межовій канцелярії було написано: "Се училище, за покликанням в допомогу Всевишнього, відкрити в нинішній день, і як в оний відбуватися буде торжество для його імператорської високості, благовірного государя великого князя Костянтина Павловича, то в честь йому це землемірне училище найменувати Костянтинівським, і про те Межовій експедиції в звістка відрапортувати, а по опублікуванні в газетах повідомити в Імператорський Московський університет " (ЦДІА, ф. 1350, оп. 56, д. хр. 518).

Костянтинівська мірничий школа (1779 р. ) - потім училище (1819 р. ), потім Костянтинівський межовий інститут (1916 р. ), потім Московський межовий інститут (1918 р. ) - дала початок одному з головних вищих межових навчальних закладів Росії - Державному університету із землеустрою (ГУЗу). У 1930 р. Московський межовий інститут розділився на два самостійних вищих навчальних заклади: Московський інститут землеустрою (згодом МІІЗ з 1945 р. і ГУОЗ - з 1992 р. ) і Московський геодезичний інститут.

39. Спеціальне межування

В кінці XVIII в. в Росії продовжувало вироблятися виділення дач генерального межування і встановлення їх меж. В дачі включалися, як правило, землі не одного, а кількох землевласників і землекористувачів, тому Генеральне межування не усувало повністю заплутаності земельних відносин між сусідами-землевласниками. Вони мали право "добровільно розлучитися з сусідами в межах", запросивши для цих цілей за свій рахунок (кошт) землеміра. Ці дії отримали назву "своєкоштні межування".

Своєкоштні межування йшло дуже повільно, так як угоди між сторонами досягалися з великими труднощами. Власника, який запрошував за свій рахунок землеміра, сусіди звинувачували в несумлінності, пристрасть і т. п. Тому уряд змушений був саме почати розмежування володінь, що знаходяться в межах дач Генерального межування, - так зване Спеціальне межування.

Генеральне межування, спочатку маючи головною метою охопити країну мережею генеральних дач з твердо укріпленими юридичними і технічними межами, майже не стосувалося відносин між землевласниками всередині них. Розмежування власників допускалося лише в рідкісних випадках, коли всі господарі землі погоджувалися розлучитися полюбовно. Внаслідок цього з поширенням генерального межування, тобто в міру збільшення числа генеральне обмежеванних дач, питання про спеціальний межування ставав все більш настійною.

З цієї причини 2 жовтня 1806 були видані Височайше \ затверджені правила про Спеціальному розмежуванні генеральних дач через повітових землемірів (ПСЗ, № 22305), посади яких були введені ще в 1775 р. Установлений цим законом порядок окремих межування в генерально обмежеванних місцевостях був підтверджений при виданні височайше затвердженого 31 липня 1828 настанови губернським і повітовим землемірів (ПСЗ, № 2203).

Згідно з правилами, губернські, і, в особливості, повітові землеміри повинні були всіляко сприяти розмежуванню загальних дач Генерального межування. Цей етап робіт Спеціального межування, що тривав близько 30 років, був названий межуванням через повітових землемірів.

При цій процедурі землевласники, замежеванние в загальну дачу, складали угоду, зване "полюбовної казкою", у формі письмового юридичного акту. У ньому вони викладали умови розмежування своїх земель, тобто фактично домовлялися про своїх кордонах.

За правилами 1806 "полюбовна казка" передавалася в повітовий суд, який розглядав умови розмежування і після їх схвалення просив губернське правління про посилку землеміра. Землеміри виробляли роботу в натурі і становили межові документи; вони були зобов'язані проектувати кордону на копії генерального плану. Після перевірки та посвідчення їх роботи повітовим судом Межова канцелярія видавала землевласникам документи на роздільне володіння.

Спеціальне межування через повітових землемірів було розраховано на приватну ініціативу. Крім того, воно вироблялося лише за умови добровільної і загальної згоди всіх власників на розмежування земель. Практика швидко показала всю складність таких добровільних угод, особливо в дачах з сильною черезсмужжям при крайній заплутаності економічних і юридичних відносин між співвласниками. Землемірів не вистачало. Тому Спеціальне межування через повітових землемірів йшло дуже повільно.

До 1835 р. уряд зрозумів, що для прискорення Спеціального межування воно має здійснюватися з ініціативи держави. Було вирішено поліпшити підготовку землемірних кадрів, у зв'язку з чим Костянтинівська мірничий школа перетвориться спочатку в училищі з новим статутом і штатом (1819 р. ), а потім в Костянтинівський межовий інститут (1835 р. ). У 1836, 1839, 1842 рр. . були також прийняті закони щодо прискорення Спеціального межування.

40. Твори іноземців про Україну 15-16 століття

В корпусі джерел з історії України XV-XVIII ст. твори іноземців, зокрема мемуари, описи, донесення і записки, листи та інші види, займають важливе, але все-таки допоміжне значення. Допоміжне з кількох причин. По-перше, з огляду на їх хронологічну та тематичну фрагментарність. Такими є короткі фрагменти посла Франції, Англії та Бургундії Жільбега де-Ленуа, який був в Україні 1412 та 1421 pp. , венеціанського купця Йосафата Барбаро, котрий мешкав у м. Тані (Азові) з 1436 до 1451 р. І написав працю "Подорож до Тану", опубліковану вже 1543 р У ній Барбаро залишив деякі господарські, демографічні та етнографічні відомості про Північне Причорномор'я. У 1474 р. через Україну проїжджав венеціанський посол до Персії Кантарині й відобразив це у "Подорожі до Персії", виданій 1487 р.

Шістнадцяте століття багатше на увагу іноземців до України. З нього залишили повідомлення чи враження про Україну понад десять авторів. Але лише матеріали кількох з них, у тому числі Еріха Лясоти, Михайла Литвина, Жака Маржере виходять за межі принагідної згадки чи враження, спеціально торкаючись окремих явищ життя і побуту населення. Тільки про XVII ст. іноземці написали спеціальні праці про Україну. Це насамперед твори Гійома де Боплана, П'ера Шевальє, Павла Алепського, Альберто Віміни, Евлії Челебі та Ін.

По-друге, не всі твори іноземців вирізнялися науковою достовірністю. В багатьох випадках безпідставні вимисли є очевидними. Так, Михайдон Литвин пише, що кинутий у р. Прип'ятьспис настромлюється на риби "І стоїть повнено, ніби встромлений у землю -- так густо збивається там риба". Блез-де-Віженер характеризує родючість подільського грунту: "коли залишити в полі плуг, то він протягом двох чи трьох днів так заростає травою, що знайти його тяжко1'. Евлія Челсбі стверджує, що 1660 р. Дорошенко і Сірко були союзниками, хоч вони такими стали, як відомо, у 1669-1670 pp. Він же писав про допомогу, яка надійшла до хана "від сорока козацьких народів". У цих випадках перебільшення чи неточності очевидні. Водночас окремі повідомлення іноземців, ввійшовши як дійсні в українську історіографію, все-таки викликають сумніви. Наприклад, Боплан написав, що в Україні не хлопець вибирав собі дівчину для подружнього життя, а дівчина хлопця. І цю згадку деякі українські історики та етнографи прийняли за чисту правду. Однак вона не узгоджується з етнографічним матеріалом, зібраним у пізніші часи. Той самий Боплан вважав, що козацький отаман мав право стинати голови козакам і садити на палю тих, хто провинився, чого насправді не було, та ін.

...