Таким чином, все більше зростало незадоволення війною, перш за все її неймовірно великими людськими жертвами і безперспективністю. Проявом цих суспільних настроїв стало зречення Миколи ІІ 15 березня 1917 р. від престолу, а вже 17 березня в Києві була створена Центральна Рада, яка фактично й перебрала на себе функцію місцевого органу влади. Революційні події 1917-1921 рр. стали органічним продовженням тих процесів, які зародилися і з особливою силою виявилися в роки Першої світової війни, а тому фактично представляли з нею одне ціле.

2.3 Проблеми біженства в Австро-Угорщині та Російській імперії

Війна принесла багато бід і страждань, багато людей залишалися без даху над головою і втративши все, змушенні покидати свою рідну землю,де більшість, народились і жили все життя.

Уперше евакуаційні заходи в роки Першої світової війни на українських землях були застосовані австрійською владою в Галичині і Буковині. Швидкий наступ російських військ восени 1914 р. примусив місцеву австрійську адміністрацію терміново організувати вивіз у тилові райони людських ресурсів і матеріальних цінностей (хоча заводи переважно, як, наприклад, нафтопереробний у Дрогобичі, були законсервовані, сподіваючись на швидке повернення, а також через брак часу й достатньої кількості вагонів). Невдалий для Австро-Угорщини хід військових дій призвів до появи численних біженців з Галичини і Буковини вже восени 1914 р. Щоправда, серед українців переважали не добровільні переселенці, а евакуйовані із стратегічних причин виселенці. До проведення таких заходів спонукав ряд обставин. Із державно-політичного погляду існувала потреба примусового переселення тих осіб, політичні переконання яких були проросійські, або ж сумнівні. З іншого боку, військові операційні плани самі по собі передбачали насильницьке виселення цілих районів із театру бойових дій, а господарські розрахунки спонукали наперед думати про пошук необхідної в роки війни робочої сили. Розмах переселенських процесів з Галичини, Буковини, Боснії і небезпека втрати контролю з боку урядових структур над потоком біженців примусили австро-угорське Міністерство внутрішніх справ приступити до організації спеціальних таборів для військових виселенців.

10 серпня 1914 р. при віденському магістраті було створене «Центральне представництво опіки над біженцями з Галичини і Буковини», підготовлено інструкцію «Релігійний, соціально-політичний, культурно-гуманітарний зміст піклування над біженцями з Галичини і Буковини», згідно з якою основна робота по розміщенню і обов'язковому працевлаштуванню військових біженців повинна була проводитися тими крайовими політичними урядами, на території яких знаходилися переселенці. На початку січня 1915 р. уряд визнав «Український комітет допомоги», очолюваний Ю.Романчуком, державною структурою і надав йому фінансову підтримку (тижневий бюджет - близько 20 тис. крон). Із початком нового наступу російських військ 1916 р. в Австро-Угорщині з'явилося ще декілька організацій, які займалися допомогою українським біженцям і фінансувалися з державного бюджету, - «Комітет піклування над біженцями з Буковини» (із Буковини в табори вивезено близько 30 тис. осіб усіх національностей), «Український крайовий комітет допомоги біженцям». Попик С. Українці в Австрії 1914 - 1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни / С. Попик. - К., Чернівці: Золоті литаври, 1999 -С.75.

З огляду на внутрішньополітичну ситуацію в країні при організації переселенських таборів уряд максимально враховував національний чинник, тобто створювалися переважно однонаціональні табори.

Для українців були виділені табори Вольфсберґ, Ґмінд й Ґредіґ. Українці знаходилися і в змішаних таборах: Оберґоллябрун (із румунами) і Хоцен (із поляками). У цілому уряд прагнув забезпечити мешканців цих таборів усім необхідним для нормального життя: усі вони мали цегляні будівлі, власний водовід, каналізацію з хімічним очищенням води, автономну електричну мережу, хлібопекарські, лікарняні бараки і навіть рентґенівські апарати.

Для задоволення духовних потреб там відкривалися національні школи, театри, видавалися газети. Окрім цього, австрійський уряд виділяв ще й грошову допомогу біженцям (48-60 крон на місяць), проте водночас практично за безцінь використовувалася робоча сила українського населення, сконцентрованого в переселенських таборах (тільки у Ґминді підписали контракти або були примусово вивезені на різноманітні роботи 16 890 чоловіків і 16 800 жінок у 1915 р., 8540 чоловіків і 8675 жінок у 1916 р., 5680 чоловіків і 6880 жінок у 1917 р.). Загалом утримання переселенських таборів, витрати на фінансування культурно-освітніх потреб, виділення щомісячної грошової допомоги українським біженцям у 1914 - першій половині 1917 рр. обійшлися австрійській скарбниці приблизно в 69 млн. крон. На відміну від виселенців, у жахливих умовах опинилися інтерновані т.зв. «політично неблагонадійні» українці з Галичини і Буковини, що виразно продемонструвало подвійні стандарти в підході до різних груп біженців. Попик С. Українці в Австрії 1914 - 1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни / С. Попик. - К., Чернівці: Золоті литаври, 1999 - С.75

Ще 8 серпня 1914 р. галицьке намісництво видало розпорядження про «превентивний арешт політично підозрілих москвофілів», проте дуже скоро він перетворився на безконтрольний масовий терор проти всього українського населення Австрії (за підрахунками І.Нагаєвського, убито близько 36 тис. українських громадян в Галичині). Для інтернованих українців Галичини і Буковини були створені окремі концентраційні табори на заході Австрії, серед яких виділявся своїми розмірами Талергоф (близько 5 тис. заарештованих, зокрема близько 500 священиків). Восени 1916 р. почалася друга масова хвиля інтернування українського населення в концентраційні табори (лише до Талергофа було відправлено близько 2 тис. осіб). Умови для мешкання тут були надзвичайно важкі - від голоду, холоду, інфекційних захворювань тут загинуло близько 2 тис. осіб. Попик С. Українці в Австрії 1914 - 1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни / С. Попик. - К., Чернівці: Золоті литаври, 1999 - С.77

1915 р. унаслідок Горлицької операції німецьких і австро - угорських військ уже російська влада змушена була звернутися до проведення аналогічних евакуаційних заходів, правда, у значно великих масштабах. Лише з Галичини до Росії виїхали або були вивезені близько 100 тис. осіб. Причини переселення, як і 1914 р., були різноманітними: бажання російського командування залишити австрійцям після себе пустку (тактика «випаленої землі»), що знайшло своє віддзеркалення у відповідних розпорядженнях; організоване вивезення або просто втеча цивільного населення з району бойових дій і артилерійських обстрілів; страх перед розправами з боку австрійців за співпрацю з російськими органами влади і перехід у православ'я. Водночас, як і галицька австрійська адміністрація роком раніше, російські військово-адміністративні органи проводили виселення політично «неблагонадійних» у внутрішні губернії Російської імперії (т.зв. виселенці і заручники). Основним центром евакуйованих з Галичини москвофілів наприкінці 1915 р. став Ростов-на-Дону (близько 6 тис. представників інтелігенції, а також чимало селян).Сердюк О. Біженство в Україні під час першої світової війни/Сердюк О.//Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.4. - К., 2002. - С.114.

У зв'язку з наступом австро-угорських і німецьких військ навесні - влітку 1915 р. відповідні евакуаційні заходи почали проводити вже й на території правобережних губерній Російської імперії - Волинської та Подільської. На початку червня 1915 р. вище російське командування віддало наказ, згідно з яким залишена територія «повинна бути перетворена на пустелю, тобто звільнена як від населення, так і від усього, що могло б становити для ворога певну цінність». Із практичного боку це означало масове виселення людей, особливо чоловіків «від 17 до 45 років», а також вивіз або знищення продовольчих запасів, включно з посівами зернових культур. Усе це вкрай загострило і без того складну проблему біженства, яке з того часу набуло ознак примусової депортації. Тільки всі великі витрати з державної скарбниці для підтримки біженців, з одного боку, і небезпека заселення німецькими колоністами порожніх земель, - з іншого, зумовили уповільнення цієї політики. Із стабілізацією фронту восени 1915 р. інтенсивність переселенських потоків різко зменшилася. На території всієї Російської імперії в кінці 1916 р. налічувалося понад 3 млн. біженців і вигнанців, зокрема на українських землях - близько 656 тис., в основному в Катеринославській, Харківській і Чернігівській губерніях. У контексті біженської проблеми царський уряд прагнув проводити політику «удосконалення» національної структури населення, всіляко перемішуючи людей різної національності з метою прискорення їх асиміляції. Сердюк О. Біженство в Україні під час першої світової війни/Сердюк О.//Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.4. - К., 2002. - С.115

Надзвичайно гостро стояла проблема забезпечення біженців усім найнеобхіднішим, оскільки зусиль одного лише уряду тут було явно недостатньо. Значну допомогу біженцям надали різноманітні громадські добродійні організації, зокрема Всеросійський земський союз, Всеросійський союз міст, Комітет великої княжни Тетяни Миколаївни, «Галицько-російське добродійне товариство», іноземні добродійні організації (комітет «Великобританія - Польщі й Галичині» та ін.).

Зі свого боку, уряд також виділяв чималі грошові субвенції, проте вони не могли задовольнити потреб такої великої кількості людей. Частина біженців переміщалася в організованому порядку разом із евакуйованими фабриками, заводами і різними установами. Всього з Царства Польського і Прибалтики було вивезено близько 680 підприємств, з яких майже кожне п'яте (18%) опинилося в Україні (серед них, зокрема, відомий Деміївський снарядний завод та ін.). Шигалин Г. Военная экономика в первую мировую войну. /Шигалин Г.- М., 1956. - С. 52.

Отже, біженство впливало на сфери життя Росiйської імперії в тому числі і українських землель, а найбільше впливало на розвиток підприємств і залізничне сполучення.

Унаслідок військових дій та біженства значно загострилася соціально-економічна ситуація на українських землях. Зокрема, близько 61 % працездатних чоловіків із сільської місцевості були мобілізовані на фронт, унаслідок чого в 1916 р. посівні площі в Україні зменшилися на 1,9 млн. десятин порівняно з 1913 р., а валовий збір сільськогосподарської продукції - відповідно на 200 млн. пудів (на 27 %). Війна найчутливіше вдарила по малозабезпечених прошарках села: до початку 1917 р. із 3 млн. 980 тис. селянських господарств 640 тис. не мали посівів, 1 млн. 400 тис. - коней, 1 млн. 142 тис. - корів. Реєнт О. Перша світова війна й Україна: історико-теоретичні аспекти вивчення проблеми/Реєнт О.// Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.4. - С.9.

Суперечливою і проблематичною була ситуація в промисловості. З одного боку, значного розширився державний вплив, а ряд підприємств отримали вигідні військові замовлення, що дозволило їм наростити обсяги продукції. Але водночас війна призвела до порушення внутрішніх і зовнішніх торгових зв'язків, диспропорції в товарному обміні, а також між військовим і цивільним виробництвом (останнє забезпечувало повсякденні потреби простих людей), до збільшення хронічних транспортних і фінансових проблем. Внаслідок цього впродовж 1914-1916 рр. в Україні закрилися понад 1400 підприємств, було задуто 26 доменних печей. Економіка західноукраїнських земель була повністю зруйнована унаслідок фактично безперервного проходження тут лінії фронту.Реєнт О. Перша світова війна і Україна./ Реєнт О., Сердюк О. - К., 2004. - С.53

3 першого до останнього дня війна безупинно точилася на території України. Із самого початку війна наклала свій жорстокий відбиток на всі сфери внутрішнього життя. Із 15 млн мобілізованих в армію 4 млн становили українці. Внаслідок першої мобілізації тільки з гірничорудної промисловості України було вилучено понад 90 тис. чоловік, або 28,5% від загальної кількості кваліфікованого виробництва. 3 1915 р. Російська імперія почала відчувати паливний голод. Виробництва зупинялися через нестачу палива навіть на підприємствах оборонного значення, що були здебільшого зосереджені в Петрограді. За роки війни різко погіршилася робота залізничного транспорту. Усе це сповна проявилося і на території українських земель імперії.

У ході війни відбулося розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40% житлових і господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину видобуток нафти).

Величезна кількість біженців і вигнанців із прифронтових регіонів підсилила і без того значний розлад на залізницях, викликаний відступом царських військ на широкому фронті улітку 1915 р. і евакуацією з прифронтових губерній промислового устаткування, адміністративних установ, навчальних і культурних закладів і т. п. За даними Головного управління залізниць, біженці й евакуйовані вантажі зайняли від 100 до 115 тис. вагонів. Наприкінці 1915 р. залізнична станція Харкова, наприклад, була повністю заставлена галицькими вузьколінійними вагонами з обладнанням евакуйованих підприємств. Окрім цього, з Правобережної України вивозилися хлібні й цукрові запаси, велика рогата худоба й інші продовольчі вантажі. Для евакуації з цього регіону тільки селекційних станцій і сортового бурякового насіння необхідно було віддати під завантаження 1500 товарних вагонів. За свідченнями вищих членів уряду, евакуація у величезному обсязі промислової і сільськогосподарської продукції остаточно заплутала роботу залізничної мережі.

Упродовж декількох місяців вантажний обіг знаходився в хаотичному стані. Тисячі похапцем евакуйованих вагонів із вантажами, які часто не мали документальних посвідчень, місяцями подорожували з однієї магістралі на іншу. Унаслідок закриття прямих напрямів залізничного руху вагони рушали окружними шляхами, що призводило до надмірного пробігу транспорту. Негативну роль у ході евакуації відіграло і те, що вся залізнична мережа була розрахована на наступальні дії царської армії. Заради цього вона була спроектована й побудована таким чином, що, наближаючись до західного кордону, пропускна спроможність залізничних магістралей зростала. Коли ж величезні евакуаційні хвилі пішли у зворотному напрямі, то зіткнулися на лініях Петроград-Харків-Севастополь із пропускною спроможністю залізничних магістралей утричі меншою, ніж у прикордонній смузі. На залізничних станціях всюди створювалися затори. Реєнт О. Перша світова війна і Україна. / Реєнт О., Сердюк О.- К., 2004.- С.54.

На думку більшості дослідників, саме транспортна криза (а не брак мінерального палива або ще якоїсь сировини) у роки війни призвела до економічного занепаду. Загалом гірники виконували поставлені перед ними завдання і забезпечили необхідні для роботи промисловості (особливо для залізничного транспорту, морського флоту, підприємств, які виконували військові замовлення) обсяги вугілля. Після втрати Домбровського вугільного басейну питома вага донецького палива в загальноімперському видобутку зросла до 86 %. Проте безлад на транспортних магістралях загострив паливну кризу в економіці. Якщо в травні було вивезено 121 млн. пудів мінерального палива з Донецького басейну, то у вересні і жовтні - відповідно 73,6 і 79,1 млн. пудів. Оскільки видобуток вугілля і антрациту тримався на рівні приблизно 130 млн. пудів, а в жовтні піднявся навіть до 148 млн. пудів, то на копальнях стали накопичуватися запаси мінерального палива.

На 1 листопада 1915 р. вони досягли 115 млн. пудів. Вугілля не витримувало тривалого зберігання у величезних буртах і спалахувало. Транспортна криза загрожувала повною зупинкою металургійних підприємств. З кінця 1916 р. через брак вугілля все частіше стали припиняти роботу окремі заводські підрозділи, а то й цілі підприємства. На трьох металургійних заводах прокатні і мартенівські відділення працювали уполовину потужності, а на дев'яти - повністю зупинилися. Реєнт О. Перша світова війна і Україна. / Реєнт О., Сердюк О.- К., 2004.- С.55

1915 р., враховуючи евакуаційні заходи царського уряду, став надзвичайно несприятливим і для скотарства Правобережної України. Оскільки існувала загроза окупації її території, земства вели інтенсивну закупівлю худоби для потреб армії, а також переправляли її (худобу) через Дніпро до Харківщини і далі в губернії Великоросії. Лише в організованих формах із цього регіону евакуйовано близько 1 млн. голів великої рогатої худоби. І без цього зруйновані війною селянські господарства втрачали під загрозою реквізиції худобу, отримуючи за неї від заготівників мінімальну плату. Загалом, за даними Міністерства землеробства, зменшення поголів'я худоби в губерніях Правобережної України досягло наприкінці 1915 р. 25 %, а в окремих місцевостях - до 50 %.

Так, за сільськогосподарським переписом 1916 р. у Балтському повіті Подільської губернії, за пропорційним методом підрахунку, кількість волів стала удвічі меншою, ніж у Київській губернії, і вчетверо меншою порівняно з Полтавською губернією. Найбільших втрат у цьому регіоні зазнало скотарство Волині.

До кінця 1915 р. губернським земством і інтендантськими заготівниками було куплено у населення щонайменше 100 тис. волів, корів і бугаїв, а евакуаційними комісіями - ще близько 70 тис. Взагалі губернія втратила до грудня 1915 р. 450 тис. голів великої рогатої худоби, або близько 54 % усього дорослого поголів'я. Причому втрати волів досягли 85 %, биків - 73 %, корів - 47,5 %. За свідченням уповноваженого по закупівлі продовольства для армії у Волинській губернії Дроздова, 1916 р. в губернії все ще залишалося 900 тис. голів великої рогатої худоби. Порівняно з довоєнним часом Волинь втратила 400 тис. голів худоби, або 31 %.

Матеріали Особливої наради по продовольству констатують значне зменшення поголів'я свиней у губерніях Правобережної України. Затяжний відступ російських військ під тиском армій Центральних держав навесні і влітку 1915 р. супроводжувалося панікою, яка посилювалася тим, що стада свиней неможливо було перегнати на далекі відстані. Цим повною мірою скористалися спекулянти, які скуповували домашніх тварин за низькими цінами.

Навіть у Херсонській губернії, де не було безпосередньої загрози окупації, спритні ділки мали на цій операції 120-130 тис. руб. прибутку щомісячно. У Київській губернії кількість свиней скоротилася впродовж 1915-1916 рр. на 58,5 %. Аналогічна ситуація склалася в Подільській, Волинській і навіть Чернігівській губерніях, хоча остання й розташовувалася на Лівобережній Україні.

У Подільській губернії старша вікова група свиней зменшилася за два роки війни майже на 482 тис. голів, або на 80,1 %, середня - на 52,7 %, молодша - на 10,7 %. Війна і викликані нею урядові евакуаційні заходи заподіяли велику утрату всім тваринницьким областям України.

Чисельність кінського поголів'я зменшилася в 1916 р. порівняно з довоєнним періодом із 6 мільйонів до 5 млн. 477 тис. голів.Реєнт О. Перша світова війна і Україна./Реєнт О., Сердюк О.- К., 2004. - С.56

Таким чином, Перша світова війна продемонструвала хронічне відставання Росії в економічному і політичному, а, головне, - у соціальному розвитку. Немодернізоване суспільство і влада в Росії примушували її вести війну екстенсивними методами, зі значними людськими втратами. У цьому і полягала головна причина неготовності Російської імперії до війни.

Розділена між двома головними суперниками в цій війні, Україна була дуже зруйнована і була полем запеклої битви. Близько 3 мільйонів українців воювали у складі російської армії, а 250 тисяч - цілком на боці австрійської армії. кілька кровопролитних боїв відбувалося в Галичини. західних українці, вважаючи, що Росія більш небезпечний, ніж Австрія, підтримали віденське уряд в це війні. Вони сподівалися включити всю в склад Австрії та домогтися для неї прав широкої автономії Волковинський В.М. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни/В. М. Волковинський // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2004. - Вип. 4. - С. 64.

Через становище, що склалося на Східному фронті, Німеччина була змушена на допомогу своїм австро-угорським союзникам перекидати в Галичину все більше своїх дивізій. У період травня-червня 1915 р. німецькі війська здійснили Горлицьку операцію. Їхні частини прорвали оборону російських військ у районі Горлиці й Тарново (2 травня), зайняли Львів. 3 червня до кінця вересня 1915 р. російська армія відступала зі Східної Галичини і Північної Буковини. На початок жовтня 1915 р. росіяни втратили завойовані землі: Східна Галичина, Північна Буковина, Підляшшя, Холмщина, Берестейщина, Західна Волинь История Первой мировой войны 1914-1918. /под редакцией И. И. Ростунова М., 1975. - В 2-х т. - Т.1. - С.105

Навесні 1916 р. австро-угорські війська провели успішні наступи в Італії. Щоб врятувати становище, союзники вимагали від Росії активізувати воєнні дії. У травні-серпні 1916 р. російські війська в результаті наступу Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова оволоділи значною частиною території Північної Буковини, Східної Галичини, Західної Волині. Росіяни просунулися вперед на 80-120 км. Унаслідок Брусилівського прориву австро-угорська армія втратила більше 1 млн чоловік убитими і пораненими, понад 400 тис. потрапили в полон. Утрати російської армії також були значними і становили 500 тис. чоловік. На цьому наступальні операції військ Південно-Західного фронту через відсутність резервів припинилися. История Первой мировой войны 1914-1918. /под редакцией И. И. Ростунова М., 1975. - В 2-х т. - Т.1. - С. 106

3 початком 1917 р. німецькі й австро-угорські війська знову почали наступ в районі Львова-Галича-Станіслава-Чернівців. Лінія фронту стабілізувалася. Переважна більшість території Західної України знову опинилася під австро-угорською та німецькою окупацією.

Правлячі кола Австро-Угорщини і Російської імперії прагнули використовувати Першу світову війну для придушення українського національного руху.

Російський уряд, скориставшись уведенням воєнного стану на територіях, що перебували під контролем російської армії, заборонив газети і журнали, що виходили українською мовою, закрив усі українські видавництва, заборонив діяльність «Просвіт» та інших суспільних, культосвітніх українських організацій. Були репресовані багато активних учасників українського національного руху, у тому числі й Михайло Грушевський.

На окупованій російськими військами території Західної України в 1914 р. було створене Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом Г. Бобринським. Генерал-губернаторство було поділено на чотири губернії - Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку. У жовтні 1914 р. при генерал-губернаторстві, яке послідовно проводило політику репресій стосовно українців, почав діяти жандармський відділ, що переслідував українських громадських діячів, закривалися українські видання. Особливо жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква: був арештований і висланий до Курська, а потім до Суздалі митрополит А. Шептицький. Цю шовіністичну політику російського самодержавства підтримували лідери західноукраїнських москвофілів.

Австро-угорська влада також ввела жорстокий окупаційний режим на українських землях. У «своїх» українцях вони бачили ворогів імперії, оскільки вони прагнули до об'єднання з більшою частиною свого народу, який перебував під владою Росії'. За найменшою підозрою в русофільстві українців арештовували, висилали, a то й піддавали смертній карі. Тисячі людей було заарештовано і відправлено до спеціальних таборів до Австрії, де їх без суду і слідства роками тримали в жахливих умовах. Найжорстокішим був режим у таборі Талергоф у Штірії, де лише від тифу померло більше 1000 чоловік. За далеко не повними даними, 36 тис. цивільних українців було розстріляно і повішено і стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концентраційних таборах Попик С. Українці в Австрії 1914 - 1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни / С. Попик. - К., Чернівці: Золоті литаври, 1999. - С.78.

3 першого до останнього дня війна безупинно точилася на території України. Із самого початку війна наклала свій жорстокий відбиток на всі сфери внутрішнього життя. Із 15 млн мобілізованих в армію 4 млн становили українці. Внаслідок першої мобілізації тільки з гірничорудної промисловості України було вилучено понад 90 тис. чоловік, або 28,5% від загальної кількості кваліфікованого виробництва. 3 1915 р. Російська імперія почала відчувати паливний голод. Виробництва зупинялися через нестачу палива навіть на підприємствах оборонного значення, що були здебільшого зосереджені в Петрограді. За роки війни різко погіршилася робота залізничного транспорту. Усе це сповна проявилося і на території українських земель імперії.

У ході війни відбулося розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40% житлових і господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину видобуток нафти).

Постраждало від війни і сільське господарство. В Україні посівні площі скоротилися на 1889 тис. десятин, знизилася урожайність в середньому на 8%, збір зернових зменшився на 200 млн пудів щорічно. В армію була покликана майже половина зайнятих у сільському господарстві чоловіків. У 1917 р. на селі залишилося 38,5% працездатного населення. Труднощі воєнного часу призвели до руйнування багатьох поміщицьких і селянських господарств. Село втратило можливість поставляти в достатній кількості продовольство в армію і міста. Почалася продовольча криза. 3 метою подолання цієї кризи уряд Росії вдався до запровадження твердих цін на продукти харчування і карткової системи.

Перша світова війна стала важким тягарем для трудящих Російської імперії та України зокрема. Робітники були позбавлені всіх прав. Вони не могли переходити з одного підприємства на інше, відмовлятися від понаднормових робіт. Робочий день у роки війни тривав по 15-16 годин на добу. війна партійний біженство окупаційний

Для покриття військових витрат уряд друкував нові й нові гроші, через що ціни на продукти і предмети першої необхідності зросли в 1916 p., у порівнянні з цінами довоєнного періоду, у 4-8 разів. Того ж часу реальна заробітна плата під час війни істотно знизилася. 3 наростанням труднощів воєнного часу підносився антивоєнний рух, підсилився страйковий рух. Великі страйки відбулися наприкінці вересня 1915 р. на шахтах Донбасу, незабаром застрайкували металурги Макіївки і Єнакієва. Кошик А. К. Рабочее движение на Украине в годы Первой мировой войны и Февральской революции. - К. : Изд-во Киев. ун-та, 1965. - С.32

Активної антивоєнної позиції дотримувалося українське студентство. Акції громадської непокори, у яких брали участь представники інтелігенції та студенти, були зафіксовані у найбільших містах України.

Невдоволення труднощами воєнного часу набувало все більшого прояву й у селянському середовищі. Із серпня 1914 р. і до кінця 1916 р. в українських губерніях відбулося близько 200 селянських виступів..

Зростали хвилювання в армії та на флоті. Солдати втомилися від багаторічної війни. Звичайним явищем у російській армії стало невиконання наказів командування. Нерідко солдати кидали зброю і браталися з такими ж утомленими від війни солдатами армій супротивника.

Нездатність уряду перебороти кризові явища викликала критику його діяльності з боку різних політичних сил. У 1915 р. імператор був змушений розпустити Державну думу. Однак стабільності в країні це не додало. Микола II відправляв у відставку одних чиновників і призначав інших, яких незабаром також звільняв. За 1914-1916 рр. змінилися чотири голови Ради міністрів, шість міністрів внутрішніх справ, чотири військових міністри. Імператор і уряд фактично втратили керування величезною імперією. У країні наростала політична криза. Правлячий режим доживав останні дні.

Для Росії Перша світова війна закінчилася після жовтневого перевороту 1917 p., коли більшовицький уряд в односторонньому порядку заявив про вихід із війни.

Як підсумок, можна відзначити, що Перша світова війна поклала початок глибоким змінам у житті суспільства, які повністю проявили себе у часи революції, а їх віддалений відгомін відчувався впродовж усього ХХ століття. Перш за все, війна поставила українські землі у центр великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі, які завершилися аж з розпадом соціалістичної системи і Радянського Союзу у 1989-1991 рр. Від самого початку боїв літом 1914 р. українські землі стали одним із основних воєнних театрів на східному фронті, де у боротьбі зійшлися два старі супротивники - Австро-Угорщина й Німеччина з одного боку, та Росія, з іншого. Без перебільшення можна сказати, що Україна з її багатими людськими і природними ресурсами була одним з найбільш головних виграшних призів для кожного з них.

3. Україна на початковому етапі Другої світової війни

3.1 Україна в політиці європейських держав напередодні війни

Друга світова війна - війна, що кардинально змінила світ. В цю війну були втягнуті понад 60 держав з кількістю людей близько 4/5 всього населення Земної кулі. Війна охопила величезні території Європи, Азії та Африки, досягла берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Атлантичного узбережжя на заході, Курильських островів на сході, меж Єгипту, Індії та Австралії на півдні. Війна забрала більш як 57 мільйонів життів, з них 27 мільйонів - у Радянському Союзі. Цим самим Друга світова стала ще більш кривавою ніж Перша світова.

До Другої світової війни призвели кілька причин. По-перше, відбулося загострення в таборі провідних держав світу, тих країн які вирішували як буде жити світ, через рік, два, п'ять. По-друге, всі розвинуті країни на початку 30-х років були підкошенні світовою кризою, яка спричинила нерівномірності у розвитку. І по-третє, країни, які програли в Першій світовій бажали реваншу і звичайно кожна країна мала свою, конкретну мету, заради якої вступила у війну.

Бажання Німеччини до реваншу стали чітко вираженні з приходом до влади А.Гітлера, а ось Італія і Японія хотіла скасування Версальсько-Вашингтонської системи. Для Японії та Німеччини це війна повинна була стати трампліном до світового панування. Уряди ж Великобританії і Франції “допомогли“ Німеччині, проводячи на протязі багатьох років політику “умиротворення“. Ця політика мирного стримування допомогла Німеччині встати на ноги, а також захопити значні території з матеріальними та людськими ресурсами. Але найбільшої помилки припустився Радянський союз, який хоч і уберіг себе від війни на два роки, за рахунок інших країн, але саме пактом Молотова - Ріббентропа, Москва розвязала руки Нацистській Німеччині .

В такій ситуації на “українському питанні“ можна було якісно зіграти залучившись пітримкою і лояльністю з боку самих українців, а так як перед початком Другої світової війни українські землі перебували у складі чотирьох країн які розрізнялися за економічним розвитком та устроєм, а гра на бажанні українців до об?єднення свої земель могла дестабілізувати дані країни що б понесло за собою серйозні суперечності. “Українську карту“ можна було якісно розіграти на дипломатичному поприщі.

“Українське питання“ у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі. У широкому - це питання про умови і механізм їх возз'єднання та про створення власної державності. Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі. Основна їх мета - втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група - Британія, Франція і частково США (тобто країни - гаранти Версальсько - Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовільняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, розпочала боротьбу за розширення “життєвого простору” й активно претендувала на українські землі, і Угорщина. Остання була невдоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 року і активно домагалася повернення Закарпатської. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свою власну долю. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. Гунчак Т. Україна, перша половина ХХ століття/Т.Гунчак. - Київ: Либідь, 1993. - С. 223.

Як не дивно ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стали не самі українці. Після приходу нацистів до влади - у 1933 року, один з натхненників завоювання слов'янських земель А.Розенберг здійснює візит до Лондона, де під час таємних нарад з політичними діячами обгрунтовував “план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". У червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлеровцям України “для раціонального використання цієї родючої території“. Ще чіткішими українські орієнтири у фашистських планах стають у 1936 р., коли А.Гітлер, виступаючи у Нюрнберзі на з'їзді фашистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим“. Бойко О.Історія./О.Бойко - К.: Видавничий центр «Академія»,2002 - С.443

Українське питання активно використовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Г.Герінг заявив, що захоплення України приведе до встановлення економічної рівноваги, що не лише захистить Європу від більшовизму, а і розв'яже всі нагальні проблеми Німеччини. На цьому етапі А.Гітлер використовував українське питання в тактичних цілях. Зокрема Німеччина намагалась зробити поступливішою позицію Британії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика “умиротворення” - логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експанції на схід. З іншого боку, українське питання дало змогу А.Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни. Бойко О.Історія./О.Бойко - К.: Видавничий центр «Академія»,2002. - С. 444

Щоб відвести від себе загрозу і зіткнути Й.Сталіна з А.Гітлером, Британія та Франція вирішили піти на Мюнхенську змову (29-30 вересня 1938 р.) яка передбачала передання 30% території Чехословаччини, Німеччинні що означало зруйнування як такої Чехословацької держави. Проблема Чехословаччини у цей період стала основною у європейській політиці, а питання про подальшу долю інших територій цієї держави після Мюнхенської змови - однією з складових частин цієї проблеми. Справа в тому, що свою зацікавленість до іншої частини Чехословаччини, а саме Закарпаття, демонструвала Угорщина. Так, Угорщина домагалась окупації Чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення, що фактично малось на меті приєднання цих земель до складу цієї держави.

У відповідь на вичікувальну позицію німецької дипломатії після мюнхенської змови чехословацький уряд пішов на поступки у питанні словацької та української автономії: 11 жовтня 1938 р. він офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбавилася назви “Підкарпатська Рутенія”). Бойко О.Історія України :навч.посіб./О.Бойко - К.: Видавничий центр «Академія»,2002. - С.445

Після проголошення автономії Карпатської України А.Гітлер намагається використовувати “українське питання“ у перемовинах з противниками. В Німеччині в цей час ведеться пропоганда про створення “Великої України“. В оточенні А.Гітлера складають плани проведення у Польщі, Румунії та СРСР широкої пропогандистської кампанії за надання незалежності України і підтримку цієї акції з боку місцевих добровольчих загонів. Центром повинна була стати Закарпатська Україна. Плани щодо створення добровольчих загонів з українців активно пропагувались і в інших, 23 країнах. В Британії і Франції, наприклад, лише за чотири місяці 1938 р. з'явилось понад 900 статей і заміток на українську тему. Німеччина в цей час виконувала роль арбітра у долі українських земель, що належали Чехословаччині. В листопаді 1938 р. за рішенням німецько - італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 кв. км. своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили найбільші міста: Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, А.Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена “Велика Україна“ він намагався приєднати до Закарпаття всю іншу територію України,але і так зрозуміло що це був один великий блеф. Все що потрібно було А.Гітлеру від Закарпаття,які і від всієї України це ресурси.

В тот же час столицею Закарпаття (яке почало найменувати себе Карпатська Україна) стало місто Хуст, а уряд очолив новий прем'єр - міністр А.Волошин, що мав німецьку орієнтацію в своїй політиці. Як наслідок цього, в Хусті була розгорнута діяльність “Німецької партії” і організоване “Німецько-українське культурне товариство”Шевченко Л.В. Культурно-ідеологічні процеси в Україні у 30-40-х рр. // Укр.іст.журн. - 1992. - № 7-8. - С.45..

В грудні 1938 р. підписується німецько-карпатоукраїнська угода, за якою уряд Волошина зобов'язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода із німецьким “Товариством з експлуатації корисних копалин”, відповідно до якої карпато-український уряд фактично передав Німеччині права на розвідку й експлуатацію надр Закарпаття.Бойко О.Історія України/О.Бойко - К.: Видавничий центр «Академія»,2002. - С.447

У лютому 1939 р. в Карпатській Україні відбулися вибори до сейму, було створено Українську національну оборону, яка згодом була реорганізована у “Карпатську Січ”, побудовані січові гарнізони. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, Карпатська Україна була нежиттєздатною, оскільки вона спиралась не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

6 березня 1939 р. А.Гітлер остаточно вирішив ліквідувати Чехословаччину, окупував Богемію й Моравію і дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України. З 15 березня 1939 р. протягом 5 днів вели боротьбу карпатські січовики з угорськими загарбниками, але сили були нерівними. При захисті Карпатської України загинуло від 2 до 6.5 тисяч. Німеччина не надала підтримки уряду Д.Волошина, на яку той розраховував. Карпатська Україна була анексована. Дипломатичні ноти Англії та СРСР, що засуджували віроломство Німеччини та Угорщини, були лише жестом протесту.

А.Гітлер, почавши здійснювати свої плани на Сході,знову вводить в німецьку гру “Українську карту“. Готуючись до нападу на Польщу в квітні 1939 р. формуються групи підривної діяльності проти неї, до складу яких входили представники ОУН .А. Гітлер розраховував на заворушення українців Карпатської Січі, що дасть можливість для широкомаштабного воєнного втручання. Але проти цього плану об'єктивно протистояли інтереси СРСР. А.Гітлер іде на тимчасовий “союз для війни” з Радянським Союзом. 23 серпня 1939 р. керівники відомств іноземних справ СРСР і Німеччини В.Молотов і Й.Ріббентроп підписали договір про ненапад терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення що стосувалися українських земель: встановлювалась межа розподілу Польської держави по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну.

Отже, ліквідацією Карпатської України, Німеччина досягла таких тактичних цілей: прив'язала до антикомінтернівського пакту Угорщину, забезпечувала нейтралітет Польщі, певною мірою заспокоювала СРСР.

Пакт Молотова - Ріббентропа і таємний протокол до нього фактично став своєрідною точкою відліку процесу “збирання” українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було прогресивним явищем. Інша річ, що для СРСР збирання українських земель було не самоціллю, а частиною загальних планів зміцнення західних кордонів, засобом нейтралізації планів типу “Великої України”, формою поширення свого впливу в західному напрямку. Бойко О.Історія України ./О.Бойко - К.: Видавничий центр «Академія»,2002. - С.452

Таким чином, через низку обставин “українське питання” наперердодні Другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці.

3.2 До питання про вступ України в Другу світову війну

Питання про дату вступу України у Другу світову війну тривалий час викликало жваві дискусії серед істориків.

Безпосередньо до зближення ІІІ Рейху і СРСР призвели події в Карпатській Україні. У грудні 1938 р. Д .Лойд - Джордж у розмові з радянським послом І .Майським висловив думку, що план А.Гітлера полягає у відторгненні від Польщі української частини, приєднанні її до Карпатської України й створенні з цих двох територій власної Української держави. Наступним елементом у реалізації цього плану могла бути радянська Україна Кульчицький С . Україна між двома війнами (1921 - 1939 рр .)/С.Кульчицький - К .: Видавничий дім “ Альтернативи ”, 1999. - С .317.. Й.Сталін відреагував на це 10 березня 1939 р., виступаючи на ХVІІІ з'їзді ВКП(б), коли висміяв ідею приєднання радянської України із 30 - мільйонним населенням до 700 тисячного Закарпаття. При тому він зазначив, що західні країни провокують загострення відносин між СРСР та Німеччиною. У Берліні відразу ж відреагували у відповідний спосіб, що українські землі їх не цікавлять , давши можливість угорцям окупувати Карпатську Україну. Так події на українській “Срібній землі” стали прологом Другої світової війни, адже саме тут зійшлися інтереси потенційних агресорів - винуватців світового конфлікту.

У той самий час західні країни в своїх геополітичних прогнозах явно прорахувалися. На зламі 1938-1939 рр . Лондон і Париж розраховували на спільний німецько - польський антирадянський похід. А тим часом Німеччина і СРСР вирішили розбити Польщу. З початком німецько - польської війни радянське керівництво відмовилося виконувати союзницькі зобов'язання і не спішило розпочинати військових дій. В такий спосіб Й.Сталін виставляв А.Гітлера одноосібним підпалювачем війни, також уникнув збройного конфлікту з Великобританією і Францією, які 3 вересня оголосили війну Німеччині. Очевидно, що в таких умовах німецька військово - політична верхівка допускала декілька варіантів розвитку подій. З одного боку, німці були зацікавлені в антипольському повстанні українців, що мало пропагандистське значення у польській кампанії. З іншого, вони не бажали, щоб воно поширилося на радянську Україну.

На нараді в А.Гітлера 12 вересня було вирішено стимулювати українських націоналістів до дій пропозицією створити Західноукраїнську Республіку. Це спонукало кремлівське керівництво до створення на базі прикордонного округу Українського та Білоруського фронтів, які 17 вересня отримали наказ перетнути радянсько - польський кордон. Напад обґрунтовувався тим, що Польська держава фактично перестала існувати, а Червона армія бере під свій контроль захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусії. Даремно поляки сподівалися на слов'янську солідарність росіян. Порушивши раніше підписані міждержавні угоди, СРСР розпочав широкомасштабну воєнну операцію, явно вступивши у світову війну. Такий блискавичний хід подій, кардинально змінив геополітичну ситуацію на сході Європи.

На першому етапі світової війни СРСР все робив для того, щоб приспати пильність союзників. 28 вересня 1939 р . Договором про дружбу і кордони радянська сторона поступилася у своїх територіальних посяганнях. Складалося враження, що Кремль претендує тільки на землі, які входили до складу колишньої Російської імперії: від Фінляндії до Бессарабії. Згідно з заключеною торгово - кредитною угодою, Німеччина до 22 червня 1941 р . за 17 місяців отримала від СРСР : 865 тис. тонн нафти, 140 тис. т. марганцевої руди, 14 тис . т. міді , 3 тис. т . нікелю , 101 тис. т. бавовни - сирцю, понад 1 млн. т . лісоматеріалів, 11 тис. т . льону, фосфати, платину, 15 млн. т. зерна Історія України : Документи . Матеріали . // Уклад. колек. В. Короля . - К .: Вища шк ., 2001. - С .327..

Фактично постачанням стратегічної сировини комуністи активно допомагали нацистам завойовувати країни Європи. Своєю чергою, Німеччина сприяла доступу радянської сторони до промислового устаткування, новітніх технологій, зразків нової зброї і військової техніки. В результаті А.Гітлер протягом 1939-1940 рр. завоював Польщу, Голландію, Бельгію, Данію, Норвегію, Югославію, Францію, вів війну з Великобританією. Й.Сталін, своєю чергою, поширив кордони СРСР за рахунок території Польщі, Фінляндії, країн Балтії та Румунії. Радянський Союз був виключений з Ліги Націй, у країнах Європи ширився антикомуністичний рух. Неселення захоплених земель, зокрема Західної України та Північної Буковини, Бессарабії, зазнавало тотальної радянізації.

Коли почалася Друга світова війна (1 вересня 1939 р), “українське питання“ знову виявилося в центрі європейських проблем. У вересні 1939 р. Німеччина і Великобританія намагалися організувати ряд повстань в Західній Україні. Німці намагалися використати їх для розгрому польської і інших європейських держав, а британці - проти СРСР і Німеччини. В той же час різко негативно виступили проти можливої незалежності України як англійський, так і американський уряди.

В цих умовах, інспируючи статті в пресі про повстання галичан в Польщі, і під тиском Німеччини керівництво СРСР 17 вересня 1939 року направило майже півмільйонне військо на землі Західної України і Західної Білорусії. Увівши війська до Західної України, СРСР порушив не менше як дев'ять міжнародних угод, і в тому числі про ненапад з Польщею, термін якого закінчувався лише 31 грудня 1945 року. До складу українського фронту, який проводив цю операцію, входили 28 стрілецьких і сім кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, сім артилерійських полків резерву Головного Командування. Червона армія, хоч і швидко просувалась по території Західної України, все ж не змогла захопити всі землі, що входили до радянської “сфери інтересів”. І тоді 22 вересня у Москві між СРСР і Німеччиною була узгоджена демаркаційна лінія, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня 1939 р. Проте, бажаючи домагтися контролю над Литвою, Й.Сталін не наполягав на приєднання до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці території опинилися під німецькою окупацією. Коваль М. Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика/ М.Коваль // Укр.іст.журн.-1995.-№ 3.-С.11

Радянсько-німецьке співробітництво, яке А.Гітлер називав “шлюбом за розрахунком”, дало можливість вирішити і бесарабське питання. 26 червня 1940 року СРСР звернувся до Румунії з заявою про повернення Радянському Союзові Бесарабії, а також передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога обгрунтовувалась прийнятим Народним вічем Буковини в листопаді 1918 р. рішенням про возз'єднання з Радянською Україною.

Німеччина, побоючись того, що в разі збройного конфлікту СРСР з Румунією, вона втратить радянські поставки продовольства, сировини і нафти, порадила Румунії піти на поступки. 28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати СРСР Бесарабію і Північну Буковину, а вже 2 серпня вони були включені до складу УРСР (Північна Буковина і Південна Бесарабія). А рештки території Бесарабії що входила до складу УРСР, увійшли до союзної Молдавської РСР, яка була утворена 15 серпня 1940 р.

Таким чином, Радянський Союз вичекав 16 днів від початку війни, Й.Сталін заявив німецькому командуванню, що його війська ще не готові до активних дій. Це необхідно було для того, щоб у міжнародної спільноти утвердилася думка «Німеччина напала на Польщу, вона ініціатор і учасник європейської, а відповідно і світової війни». Радянський Союз зробивши, практично, теж саме - ввівши війська на територію Польщі і окупувавши її частину - ініціатором війни не значиться.

Радянські війська почали бойові дії проти Польщі лише 17 вересня 1939 р. після того, як німці захопили вже частину польської території. Відбувалось це під гаслом захисту життя і майна населення західноукраїнських та західнобілоруських земель, братів-слов'ян, які потрапили у вир німецько - польської війни. 17 вересня 1939 р., коли радянські війська увійшли на землі Польської держави, СРСР, а разом з ним і Україна, фактично вступив у Другу світову війну.

Початковий етап Другої світової став справжним випробуванням для українців і хоч повернення західноукраїнських земель можна вважати позитивом це не перекреслює всіх лих, які принесе радянський режим.

Отже, в 1939 - 1940 pp. внаслідок радянсько - німецького зближення до СРСР було приєднано і возз'єднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину та Південну Бессарабію. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз'єднання служили лише ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. Тому більшість населення Західної України вітала цей акт. Водночас спроби сталінського тоталітарного режиму впровадити там в життя ідеї «казармового» соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних деформацій та людських трагедій. Внаслідок цього багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії та встановлення радянської влади, згодом докорінно переглянули свої погляди. У значної частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.

3.3 Радянський режим на західноукраїнських землях

Після розчленування Польщі, західноукраїнські землі опиняються в руках більшовиків. Починається радянізація цих земель і перетворення їх в підконтрольний край.

В 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз'єднання її з УРСР було затверджено Верховними Радами СРСР і УРСР. Завдяки цьому населення України зросло на понад 8 мільйонів осіб і на середину 1941 р. становило 41 мільйон 650 тисяч осіб, а територія розширилась до 565 тис.кв.км. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап.