Між революцією і колективізацією: селянський ренесанс

Спираючись на жорсткі вказівки центральної влади і силу армії, надзвичайні органи продовольчої служби на місцях вважали нормою вдаватися до таких заходів, як взяття заручників, підписка про кругову відповідальність, оголошення цілих сіл ворогами радянської влади, розстріли. Настрій селян був відповідний. Голова Полтавського губвиконкому Я. Дробніс і секретар РНК УСРР К. Ахматов 15 червня 1921 р. телеграфували з Полтавської губернії в Центр щодо ставлення селян до податку: "Селянство надзвичайно індиферентно ставиться до наших закликів. Не вірить..,"65. селянський зерновий економічний

Ніякі пропагандистські прийоми не в змозі були затушувати того очевидного факту, що влада продовжувала вести війну проти селянства.

У 1922 р. мало що змінилося. Держкомзведення ВУЧК з приводу ходу податкової кампанії на початку 1922 р. передає атмосферу і методи її проведення: "Кременчуцька губернія... Збір продподатку проходить по-старому. Серед селянства викликають незадоволення дії продзагонів, які неодноразово застосовували грубу фізичну силу, займались вимаганням, шантажем і тероризуванням населення"; "Полтавська губернія. Настрій селян місцями незадовільний. Вживаються репресивні заходи"; "Волинська губернія. Продовжується надходження продподатку. В багатьох місцях губернії доводиться залучати допомоги збройні сили"; "В деяких повітах заарештовують неплатників податку. Ставлення селян до загальногромадянського податку недоброзичливе" (Кременчуцька губернія); "Одеська губернія. Згідно зведенням від 14 квітня, внаслідок примусового збору продподатку відбулось повстання в селі Жура. Повстання придушено нашими частинами"66. Чекісти Одеської губернії педантично занотовували у березні 1922 р.: "На психологію і настрій незаможного селянства вкрай впливає неймовірно брутальне, доходячи до знущання, ставлення продзагонів, які зловживають своїми повноваженнями" .

Події початку 20-х років міцно вкарбувалися в народну пам'ять. "Пристає, як комісар", - говорили в народі68. Кожен, хто опирався "продовольчій політиці" влади, мав великий шанс бути репресованим, а той, хто щиросердо виконував свою частину державних повинностей, мав ще більший шанс загинути від голоду, адже індивідуальна лояльність не вирішувала загальної проблеми, і місцеві власті в разі зриву запланованої згори кампанії вдавалися до принципу кругової поруки, трусили усіх підряд.

Поширеним методом залякування селянства були інститути заручників, відповідальних і сотських.

" Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом та куркульськими повстаннями", прийнята Раднаркомом УСРР 20 квітня 1920 р., вводила інститут заручників і кругову поруку населення як метод боротьби з повстанством. 23 серпня 1920 р. наказом Всеукраїнської центральної комісії по боротьбі з бандитизмом був введений інститут п'яти- і десятихатників, які своїм господарством, власним життям та життям своїх родин мали відповідати за "порядок" на селі. У жовтні 1922 р. за ініціативою ДПУ УСРР був створений ще один інститут тотального залякування - "відповідачів" (ответчиков). Відповідальні, які призначалися з числа заможної частини селянства, повинні були повідомляти владу про дії повстанців, факти надання їм допомоги, антирадянські висловлювання і повинні були всіма силами запобігати таким діям односельчан 69.

Інститут заручників залишався і в наступні роки, використовувався для "викачки" хліба з українських сіл. Про це, зокрема, йдеться в особистому зверненні до В. Леніна голови РНК УСРР Х. Раковського: по Олександрівській губернії недорід був такий катастрофічний, що план продподатку не був виконаний "незважаючи на найстрогіший натиск, на взяття сотень заручників" . Комісар продорганів Літинського району Подільської губернії у березні 1922 р. доповідав про події в с. Стасовому Майдані: там невідомими особами були вбиті два і важко поранені три агенти "1-ї ударної продкомісії т. Александрова". У відповідь були "взяті заручники в числі 8 чоловік заможних господарів; оскільки винуватці взяті не були, то заручники були всі за вироком ревтрибуналу розстріляні"71.

"Відповідачі" відбиралися військовими властями з числа "п'ятихатників" (як, наприклад, пояснювалося в тимчасовій інструкції Катеринославської губвоєнннаради в лютому 1922 р.) - "головним чином із шарів співчуваючих бандитизму, здебільшого з куркульського елементу, впливових і таких що користуються авторитетом серед місцевого населення, а також з родичів бандитів"72. Наприклад, у списку "відповідачів" Широчанської волості Катеринославського повіту Катеринославської губернії, затвердженому 16 листопада 1922 р., значилося 57 осіб. Петрівський волвиконком Павлоградського повіту Катеринославської губернії прийняв рішення призначати "відповідачів" з розрахунку 1 "відповідач" на 30 дворів у селах і на 10 дворів у хуторах. Нещасні знемагали під нестерпним тягарем цинічного жорстокого методу. Так, дев'ятеро відповідачів с. Кроушенків Будаївського повіту на Київщині волали у своїй письмовій заяві до своїх мучителів: "Вже більше семи місяців ми беззаперечно несемо свої нелегкі обов'язки відповідачів... На цьому ґрунті боротьба за існування через сильну дорожнечу стала для нас зовсім непосильною. .

З січня 1923 р. інститут відповідачів реорганізується: він стає суцільним і перепідпорядковується органам ДПУ. Коло справ, за які вони несли відповідальність своїм майном і життям, стає більш рутинним. Ось як мав діяти цей інститут відповідно до обіжника владних органів Мелітопольського повіту: волвиконком, волКНС і волкомосередок на спільному засіданні складали список "куркулів" і інших неблагонадійних, на кожного з них записували певне число дворів, за лояльність яких він мав відповідати. Після цього їх викликали на спільне засідання бюро комосередку, голови волвиконкому і президії КНС і пропонували підписати зобов'язання; відмови не приймалися. Списки тих, хто відмовився підписати зобов'язання, відправляли до місцевого відділу ДПУ 75.

З травня 1924 р. інститут відповідачів скасовується.

Залишався інститут "десятихатників", впроваджений з 1 листопада 1923 р. в місцях на особливому та воєнному становищі. "Десятихатники" були зобов'язані доносити властям про всі дії не лише зальотних збройних загонів, а й своїх односельчан, і за повноту та оперативність інформації відповідали своїм майном та життям. У підписаному Чубарем і Балицьким "Положенні про десятихатників" говорилося, що "десятихатники призначаються з числа заможних селян і інших сільських мешканців, за винятком членів комнезамів, членів комосередків, членів профспілок, робітників аграрних і промислових підприємств, а також робітників радгоспів"76.

У 1923 р. був введений більш м'який інститут сотських і десятських. Наприклад, в Катеринославській губернії один десятський обирався на 20-40 дворів, сотський - на 100-300 дворів. Вони мали стежити за виконанням усіх розпоряджень місцевої влади, вручати повістки, а також бути помічниками районної міліції: перевіряти документи незнайомих осіб, виявляти дезертирів, самогонщиків, брати участь в облавах, обшуках, арештах, конвоюванні заарештованих. Винагородження здійснювалося через самообкладання сільських громад 77.

Інститут сотенних і десятських був фактично трансформований в інститут сільських виконавців постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 9 липня 1924 р. їм належало стежити за громадським порядком, виявляти неплатників податку, вручати окладні листи й повістки, оповіщати про збори і розпорядження сільради і райвиконкому, стежити за санітарним станом, виконувати деякі міліцейські дії. На відміну від сотенних і десятських, сільвиконавці не отримували ніякої платні за виконання своїх обов'язків.

Крім того, необхідно враховувати, що в сільській місцевості, як і по всій країні, діяла мережа секретних інформаторів ДПУ в особі комуністів, значної частини комнезамівців, окремих співробітників кожної установи і організації. Під контролем чекістів були сільбуди, газети, типографії. Все, що набувало вигляду певної організованості, відразу ставало поміченим і попадало під приціл силових структур: міліції, частин особливого призначення (ЧОН), армії. Непідвладним системі залишалося лише те, що не мало точного імені й адреси: громадська думка, особистий здоровий глузд, економічний розрахунок, симпатія, віра, совість кожного.

Примара війни постійно носилася в повітрі і в наступні, "мирні" роки. Пропагандистські кампанії, побудовані чи то на чеканні світової революції, чи то на пророкуванні "загострення міжімперіалістичних протиріч", чи то на ідеї "побудови соціалізму в одній окремо взятій країні", незмінно були пронизані чеканням війни. Пожвавлення мілітаристської риторики, тиражоване газетами і мітинговими заходами, занесене з міст, здетоновувало тиху паніку: селяни про всяк випадок запасалися сіллю, милом, гасом і сірниками. На з'їзді жінок - членів сільрад Первомайського округу в жовтні 1927 р. представниця Гришківського району розповідала: "... Деякі дядьки починають продавати коней, бо під час війни цих коней можуть забрати"79.

Компартійна влада поводилася із селянством зверхньо і зарозуміло. Стало нормою паплюжити селянство. Хоч у промовах вождів, у публічних доповідях і на шпальтах газет селянство називалося союзником пролетаріату по революції, але в буденній практиці функціонерів нової влади звичнішою була інша лексика - "махновці", "куркулі", "підкуркульники", "дрібнобуржуазна маса", "несвідомі елементи". Активно накидався і впроваджувався у громадську думку комплекс вини, соціальної неповноцінності села і селянства як чогось винятково архаїчного, відсталого, несвідомого, забобонного, дрібновласницької стихії, пристанища різного роду прихованих ворогів радянської влади, джерела "разлагающего влияния" на сільських активістів і прогресивне місто.

Село ніби навмисно було замкнуте в окремий локальний світ, про який "велике суспільство" згадувало лише у зв'язку з обов'язком першого платити другому довічну ренту. Відповідно проводилася політика дискримінації: конституційно була закріплена нерівноправність представництва міста і села при формуванні окружних і республіканських радянських органів і ще жорсткіші обмеження при так званому "регулюванні класового складу" правлячої партії. Село було позбавлене права мати свою партію, свій публічний загальнонаціональний рупор. Селянам залишалося тільки писати листи в органи влади і редакції газет та перемовлятися між собою, що й фіксували старанно різного роду агенти та інформатори.

Село платило владі тією ж монетою. Воно замкнулося, наїжачилося і замаскувалося. Тривала анархія в країні, слабкість і недовговічність режимів, які змінювалися в період революції, породили скептичне ставлення до влади як такої. Фіктивність рад як місцевих органів влади, засилля надзвичайних органів влади теж не сприяли співробітництву. Зі зруйнуванням старої центральної влади цивільні закони одномоментно утратили свою чинність, а закони, засновані на принципі "революційної доцільності", не могли претендувати на впливовість. Крах старої судової системи, і без того не дуже переконливої і впливової на селі в минулому, довершував самоізоляцію села. В таких умовах саме сільська громада стала організацією самозахисту селян від мародерів, продзагонів, а потім єдиним безумовно легітимним суспільним інститутом на селі. Питання громадянського наповнення селяни воліли розв'язувати на засадах звичаєвого права. Поверховість впливу влади на село засвідчив на III Всеукраїнському з'їзді КНС (травень 1923 р.) делегат від Херсонщини, який нагадав, що газети надходять на село із запізненням у місяць-другий, і додав: "Замість газети прийде іноді член окружного чи районного виконкому, наробить галасу та з тим часто-густо і виїде, так що селяни, крім галасу, наказів, нічого й не знають"80.

Селянин корився владі як грубій силі, але він мало залежав від влади. Держава була хронічним банкрутом: у неї ніколи не було достатнього запасу промислових товарів для села, вона ніколи не була здатна здійснювати масштабні капіталовкладення у сільське господарство, вона поклала на самих селян утримання державних шкіл, лікарень і амбулаторій. Селянство ж мало те, що було вкрай потрібно "пролетарській державі" - продукти харчування. Сільськогосподарський податок не переріс у нормальний громадянський механізм перерозподілу ренти через його непередбачуваність, несправедливість, довільність, політизованість. Фактично продовжував діяти одвічний принцип позаекономічного примусу селянина-виробника.

С. Корновенко детальними підрахунками розвінчав міф радянської пропаганди про зменшення податкового тягаря для селянства у порівнянні з дореволюційними часами 81. Він показав, що реального полегшення не відбулося - якщо врахувати непрямі податки, катастрофічне погіршення умов для отримання побічних грошових заробітків (у поміщицьких економіях, у промисловості), штучне здешевлення сільськогосподарської продукції у порівнянні з промисловими товарами, знецінення грошей, значно гірші умови сільськогосподарського виробництва, падіння врожайності, падіння продуктивності праці, погіршення енергоозброєності праці землероба. В реальних умовах 1921/22 господарського року селяни безболісно могли сплатити податок у розмірі 17% від чистого доходу або 14% від валового збору врожаю. А встановлена норма продподатку дорівнювала 20 і більше відсоткам урожаю.

Член Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК М. Сирота за результатами інспекції південних українських губерній у червні 1922 р. встановив, що продподаткова кампанія 1921 р. зруйнувала 15% селянських господарств Миколаївської губернії; щодо Запорізької губернії висловлювалося припущення, що урожай 1921 р. не покриє і 30% потреб сільського населення, і тим не менше продподаток запекло стягувався.

Офіційно вважалося, що тягар оподаткування у 20-ті роки дорівнював 8-10% душового доходу. Але тут маємо справу не з реальними, а з віртуальними показниками, коли загальна кількість стягненого податку арифметично ділилася на кількість господарств-платників і співставлялась із знов же теоретично виведеним показником валового збору врожаю. Більш прискіпливі підрахунки дозволяють стверджувати, що насправді податки у селян, які реально сплачували податок, забирали біля 30% валового збору зерна 84. Це при тому, що селянам ще треба було продати частину врожаю для купівлі необхідних промислових товарів, чималу частину витратити на годівлю худоби, залишити на посів тощо.

З 1921 по 1924 рр. абсолютний розмір податку на селянство невпинно зростав: 1921/22 р. - 82 млн. пудів, 1922/23 р. - 91 млн., 1923/24 р. - 178 млн. пуд. З 1924/25 р. податок став грошовим, але податковий тиск посилювався, особливо помітний на фоні недороду цього року. Реальне зменшення податкового тягаря українське селянство відчуло лише в 1925/26 р., коли згідно з новим політичним курсом податок значно зменшили. Але з 1926 р. почався відхід від нового курсу в оподаткуванні. У 1926/27 р. в порівнянні з попереднім роком сума податку збільшилася пересічно для середняків на 10-30%, а для заможних на 80-180%. З 1928/29 р. був запроваджений так званий експертний порядок оподаткування заможних господарств. З 1928 р. було введене обов'язкове самообкладання сільського населення на місцеві потреби; цей новий податок становив 35% від сільськогосподарського податку. Паралельно з самооподаткуванням була оголошена підписка на 100 млн. руб. державної позики, названої "позикою для зміцнення сільського господарства". Облігації державної позики поширювалися під тиском 85. У 1928 р. самооподаткування на селі склало 36,4 млн. руб., що склало 47,2% фактичного надходження по сільгоспподатку 86.

Селяни не були поінформовані щодо тих теоретичних і ідеологічних боїв, які велися в столицях навколо методик обчислення розмірів очікуваного врожаю і щодо того, що ціла група провідних фахівців у галузі агрономії, економіки і статистики була звинувачена у навмисному заниженні розмірів врожаю. Але селяни добре знали стан свого господарства і опиралися непосильним податковим завданням. Коли пояснення і апеляції не допомагали, селяни вдавалися до більш радикальних заходів: знищували податкові списки, повертали податкові повістки в сільради. З середини 20-х років поширеною формою протесту стала відмова приймати окладні листи окремими селянами та колективні вимоги зменшення податку, які приймали на сходах цілі села 87. Нарешті, селяни масово вдавалися до найефективнішого заходу, який був у їх розпорядженні - приховували об'єкти оподаткування, вступали у затяжну гру з режимом.

Ставши в позицію "оманливої покірності", селяни практикували повсякденні форми опору - "зброю слабких": саботаж адміністративних розпоряджень, хитрість, обман, приховування, шкідництво, підпали. Влада могла відібрати вироблене, але була не в змозі змусити виробляти, а тим більше директивно перебудовувати виробництво. За роки війн і революції посівні площі скоротилися майже на третину, причому під пшеницею, головною продовольчою культурою, - наполовину. Скорочення посівних площ та падіння врожайності викликало зменшення валового збору, який у 1920 р. був на 40% менше від довоєнного. Влада змушена була вдаватися до встановлення кожному селянському господарству обов'язкового завдання по посіву, що вже нагадувало кріпацтво 88. Спроби залучення армії, уповноважених, агентів, міських робітників, комунарів до "посівної кампанії" 1921 і 1922 рр. вилилися у карикатуру.

У жовтні 1924 р. керівництво правлячої партії проголосило "новий курс", який мав означати відмову від залишків "воєнного комунізму" на селі, боротьбу з адміністративним свавіллям і бюрократизмом і поворот "обличчям до села". Але організаційної вправності і витримки вистачило не надовго. Поставши перед обличчям селянства, яке набирало сили і впевненості, влада запанікувала і знову повернула на звичні рейки "воєнного комунізму". "Гнучку шию треба мати, щоб "лицем до села" стати", - говорили в народі89.

Обстеження ЦК КП(б)У в травні-червні 1925 р. виявило прохолодне ставлення більшості комнезамівського активу і сільських комуністів до нового курсу. Їх турбувала перспектива втратити можливість командувати в нових умовах господарського піднесення і пожвавлення рад. Обстеження засвідчило, що більшість сільських керівників залишалися прибічниками командно-адміністративних методів управління. Низка висловлювань, подана у виданні "Материалы по обследованию комитетов незаможных селян", сама говорить за себе: "Партійці, за всіма ознаками, слабо розуміють нову політику партії на селі. Один з них признавався, що його всього перевертало всередині, коли він читав доповідь Бухаріна на III Всесоюзному з'їзді Рад"; "Ставлення старого незаможницького активу до політики партії приховано вороже - старі активісти не можуть відмовитися від політики воєнного комунізму"; "Інерція старої політики КНС настільки сильна, що комітет і досі продовжує її проводити"90.

В. Калініченко враження від обстеження комнезамів доповнює виявленими в архівах характерними зізнаннями партфункціонерів Харківської і Одеської губернії на партійних конференціях і нарадах у тому ж 1925 р.: "Наші сільські комуністи корінням зв'язані з незаможниками... коли вони на виборах у Ради провалювалися і не мали на що жити, то вони мимоволі починали висловлювати незадоволення лозунгом "обличчям до села"; "Комнезами, що звикли займати "командні висоти" на селі, ніяк не можуть змиритися з тим, що значну частину впливу необхідно віддати середнякам. думка багатьох сільських партійців, що дядькові надто рано дали волю, що партія взяла куркульський ухил. Ми сурмимо на всіх перехрестях про необхідність підносити добробут села, виробничих сил селянського господарства, директиви партії вказують, що шлях соціалістичного будівництва в нашій країні лежить через посилення товарообігу з селом, а досі ми скрізь стикаємося у середовищі сільських комуністів з прирівнюванням всякого економічно міцніючого селянина до куркуля. Як результат, селянин боїться хату покрити залізом, а реманент купує таємно від комуністів"91. Зберігалася безцеремонність у поводженні з селянами: у зведенні ОДНУ наводився приклад позбавлення виборчого права за те, що селянин лаяв незаможника (Харківська губернія)92.

Отже, мав Остап Вишня підстави писати в одному із своїх фейлетонів: "Коли виберуть вас на голову сільради - пишіть, будь ласка, насамперед куди слід, щоб дозволили вам револьвера носить... І ходіть до сільради тільки з револьвером. Голова райвиконкому хай носить два револьвери - з правого боку й з лівого боку. Голова окрвиконкому ще й посередині один - три, значить.

От увіходить до вас у кабінет прохач. Побачивши на столі револьвера (револьвер на службі ви кладіть на столі), кахикає двічі й починає тремтячим голосом:

- Господин товаришу! До вашої милості.

А ви йому зразу:

- Какі такі господа тепер? Совецькая тепер власть, розтуди твою!.." ("Щоб селянство вас поважало", 1924р.)

Селянство і влада вели вперту боротьбу навколо строків сплати сільськогосподарського податку. Селяни намагалися відстрочити продаж зерна до весни, коли ціни на нього ставали вищими. На противагу державні органи скорочували строки внесення податків, примусово поширювали облігації селянської позики. І все ж запаси нереалізованого хліба зростали: 1925 р. - 69,3 млн. пудів, 1926 р. - 189,3 млн. пудів - що вказувало на посилення конфронтації між владою і селянством в головному питанні економічного життя країни.

Після "короткого непу" у повітрі знову запахло громадянською війною. Щороку маневруючи й експериментуючи, влада з 1927 р. знову заводить свої стосунки з сільськогосподарським виробником у глухий кут. Значно погіршилися умови оподаткування. Крім того, восени 1927 р. держава встановила жорсткі лімітні ціни на зерно, які для селянського господарства були невигідні.

Гостре нервування селянства з приводу сільськогосподарського податку 1926/27 року відзначив у особистому листі до ЦК КП(б)У начальник Зінов'ївського окружного відділу ДПУ: "Цей настрій посилився у зв'язку з врученням продподаткових паспортів. Піднімається ціла хвиля невдоволення; немає жодного села, де не було б обурення і лайки на адресу радянської влади. Групи з 80-100 осіб приходять до сільради і кидають паспорти. на всіх сходах приймають рішення "про зниження сільгоспподатку; докори на нерівність робітників і селян; низькі ціни на хліб і високі на промтовари; становище селян не покращиться до організації селянських спілок" .

Під час проведення виборчої кампанії 1927 р. за вказівкою ЦК КП(б)У на село було відряджено понад 2 тис. "відповідальних працівників". Секретар ЦК Л. Каганович з цього приводу висловився таким чином: "Наші окркомітети надіслали більше 2 тисяч осіб - інтервенцію маленьку влаштували"96.Уповноважений по хлібозаготівлях В. Молотов, звітуючи перед ЦК ВКП(б) про своє відрядження на Україну з 28 грудня 1927 р. до 6 січня 1928 р., хвалився: "Тряхнули добряче"97.

Ескалація насильства продовжилася у 1928 р. Колекцію живих свідчень про крайнощі хлібозаготівель 1928 р. зібрав Інформвідділ ОДПУ СРСР у довідці від 1 лютого 1928 р. Стосовно місцевостей України тут описані побиття селян, які відмовлялися підписуватися на хлібну позику, погрози, завищення розміру самооподаткування, а також дії селян у відповідь: побиття і поранення, замахи на вбивство, погрози, підпали, письмові анонімні погрози 98. Чекісти в своєму звіті оминули такі скандальні дії, які були офіційно засуджені навіть на пленумі ЦК ВКП(б) у липні 1928 р.: обхід дворів, закриття базарів, незаконні обшуки 99. Очевидно, такі дії для них були нормальним звичним явищем на всі часи.

У першій половині 1928 р. органи ОДПУ зафіксували по Україні 113 терористичних актів, у другій половині - 302; у 1929 р. зафіксовано 1396 терористичних актів, вчинених проти ініціаторів і виконавців "чрезвичайщини". Терористичні акти 1929 року були спровоковані хлібозаготівлями (679 випадків), політичною діяльністю активістів (503), колективізацією (109), землеустроєм (45), податковим самообкладанням (38), перевиборами рад (28)100.

У с. Сенжарово-Терноватське Сахновщанського району уповноважений по хлібозаготівлях зібрав 20 " куркулів" і навісив їм плакати з написом: "Ми - вороги радянської влади, не здаємо лишків хліба" - і ганяв по селу, а підганяли їх члени хлібозаготівельної комісії, які їхали слідом на підводі101. При проведенні хлібозаготівель на Вінниччині влада, випереджаючи трагічні події 1932-1933 рр., вдавалася до принизливого покарання "чорними дошками", які прибивалися до воріт селян, котрі не виконували рознарядки по хлібоздачі. В Мелітопольському окрузі представники комісії з реалізації державної хлібної позики вдавалися до фізичних розправ над селянами 102.

З огляду селянських листів до редакції газети "Радянське село" за 1928 р. видно, що сподівання на співробітництво з владою, які було прокинулися період "короткого непу", знову розвіялися: "Власть совецька, а править як кадетська"; "Чому радянська влада бідняку його рідна мати, а середняку мачухою стала?"; "А я б раніше вставав би, краще робив би і коні мав би, та боюсь стати врагом совєтськой власті"; "Тепер кожен селянин зробився звірем для радянської влади. Він уже не надіється, що йому радянська влада допоможе, бо вже на факті доказала, що в господарстві він не господар"; "...Прислухайтесь до общої гармонії селянства, як вони стогнуть як їх пригнули в три погибелі, вони як щастя ждуть другої революції, щоб як-небудь здихаться такої настирливої влади"; "Як видно наша партія далеко, далеко живе від села, вона насправді не знає як живе село. А село на сьогодні у великій убогості, в злиднях, господарство розорене, одне одного не догоне"103

Реакція селянства на воєнно-комуністичний характер хлібозаготівельної політики у 1927-1929 рр. була відверто негативною. Селяни - переважно одноосібні виробники більшої частки товарного хліба в країні - у відповідь на неоголошену війну масово стали притримувати хліб, відмовляючись збувати його за невигідними цінами. Влада запанікувала і пішла шляхом нагнітання психозу "класової боротьби". Кожний селянин, що поривався власноруч продати вироблену продукцію з вигодою для себе, отримував ярлик "спекулянта". В Україні внаслідок операцій, проведених органами ДПУ у листопаді-грудні 1928 р., були заарештовані 783 особи, що звинувачувалися у скуповуванні зерна, притягнуто до відповідальності 140 орендарів млинів, власників хлібопекарень, кооператорів за порушення розпоряджень про помел борошна, до фінорганів передано 627 справ на осіб, що займалися торгівлею без патентів. До цієї роботи в округах з другої половини 1928 р. були підключені спеціальні наради по боротьбі із спекуляцією, які об'єднували зусилля окрфінвідділу, адміністративних органів, суду, міліції, прокуратури, хлібозаготівельників та ДПУ, зокрема його транспортних відділів 104. Азарт ламання впертого селянства відчували і рядові бійці хлібного фронту. "Відповідаю і негайно їду на село, качати податок, страхові платежі, хлібозаготівельну кампанію", - пише у січні 1929 р. один із уповноважених, "кинутих" на село Білоцерківського округу. Опір додає заповзятості (азарту): "Всі партійні і комсомольські сили кинуті на село і все-таки мало вдається зробити - 90-100% селян проти партії"105.

Зрозуміло, що негативний соціально-економічний та психологічний портрет власника-спекулянта, створений владою, дуже відрізнявся від реальної постаті торговців, що існували у середовищі деформованих товарно-грошових відносин. То ж не дивно, що в умовах товарного голоду приватники, а тим більше селяни, що збували свою продукцію на ринках, користувалися підтримкою населення. Приміром, 28 квітня 1929 р. на ринку м. Новомосковська Дніпропетровського округу міліція спробувала затримати двох селян, що продавали власну сільгосппродукцію. Коли торговці почали опиратися, їх підтримали мешканці міста - виникла сутичка з представниками влади. Після прибуття на місце події начальника районного відділу міліції з групою підтримки атмосфера ще більш розпалилася: у натовпі почулися вигуки: "Бий міліцію, жидів, комуністів!", з'явилися заклики до активних дій: "Відберемо у міліції зброю". Напруження вдалося пригасити лише після втручання загону вершників й арешту 13 осіб. Аналогічні події відбулися на ринку Сухо-Єланецької сільради Новоодеського району на Миколаївщині 16 травня 1929 р. Натовп жінок (близько 200 осіб) намагався побити представників місцевої влади, чоловіки ж відокремилися і чекали слушної нагоди, щоб надати допомогу. Тільки прибуття озброєних міліціонерів вгамувало розлючених жінок, вісім з яких заарештували.

У 1929 р. влада вдалася до масових обшуків, арештів, визначення нереальних термінів виконання постанов комісій (24-48 годин), масових складань актів за невиконання завдань, квапливого розпродажу майна, розповсюдження надзвичайних заходів на велику кількість середняків і навіть бідняків, вилучення зерна з метою руйнування куркульських господарств, "брудної лайки, залякування зброєю, побиття селян" тощо. Влітку і восени 1929 р. по 22 округах України було розпродано з торгів майно 22 тис. заможних і середняцьких господарств, які не змогли виконати заготівельні зобов'язання. У загальному плані сталінського наступу проти селянства хліборобам України відводилося особливе місце. Розроблені в центральних московських установах і спущені в Україну плани хлібозаготівлі, по суті, були планами руйнування економічних і життєвих підвалин українського села. Тому ці плани наштовхнулися на саботаж і рішучу боротьбу з боку селянства. Активний опір воєнно-комуністичним методам хлібозаготівель відчувся навіть з боку колективних господарств, сільських активістів та деяких представників місцевої влади. На Дніпропетровщині у Перещепинському районі хлібозаготівельна кампанія навесні 1929 р. розпочалася з масових обшуків господарств сільських активістів з метою вилучення лишків збіжжя. У Криничанському районі секретар і члени Миколаївського партосередку у цей час встигли вивезти власний хліб на приватний ринок, а голова сільради П. Водиков заявив: "Хіба тільки дурень повезе хліб в кооперацію!"107. У зв'язку з хлібозаготівлями органами ОДПУ в Україні на 24 жовтня 1929 р. було заарештовано 3705 осіб, з них як "куркулів і спекулянтів" - 1858 осіб 108.

Під тиском сили заможна частина селянства від утаювання хлібних запасів переходить до самоліквідації і втечі на новобудови індустріалізації сталінських п'ятирічок. Підозра, що знову віднімуть, сковувала господарську ініціативу, змушувала жити короткою перспективою, не ризикувати вкладати сили і кошти і довготривалі проекти, консервувала рутинність виробництва.

Отже, константою селянського побуту у проміжку між революцією і колективізацією був невпинний мілітарний прес. На селі війна продовжувалася і тоді, коли вся країна чула про "перехід до мирного будівництва". Щоденною реальністю "маленької людини" залишалася незахищеність її життя і гідності. Постійна готовність до воєнного лихоліття залишалася реалією селянського світу між революцією і колективізацією.

Селянин як власник і трудівник

В селянському безстроковому користуванні у 1924 р. знаходилося 34,4 млн. дес. землі, у 1929 р. - 36,1 млн дес. землі в межах УСРР 109. Земля для селян мала магічну притягальну силу, вона була предметом постійних турбот, марень і спокус. До вродженої жаги землі додалися ще стресові переживання кризових післявоєнних труднощів, які перетворили земельний наділ на своєрідну страховку по безробіттю.

В оглядах анкетування периферійних партійних організацій "про соціальні процеси на селі" 1922 року оглядачі в один голос підтверджувалося прагнення бідноти за будь-яку ціну утримати свої земельні наділи: "Біднота всіма силами чіпляється за свій клаптик землі"; "Незаможні все ще міцно тримаються за найменшу можливість вести своє господарство"; "Місцеві бідняки кидають землю лише у виняткових випадках, надаючи перевагу найтяжчій куркульській кабалі перед повною пролетаризацією"110.

Та як і будь-який предмет мрій, жар-птиця земельного достатку постійно втікала за обрій непевного майбутнього. Селянство отримало поміщицькі землі - але тут же виявилося, що цього замало: знову "малоземелля"!

В ході аграрної революції селянське землекористування зросло в Чернігівській губернії на 11%, Харківській - на 28%, Волинській - на 55%, Полтавській - на 64%, Київській - на 90% і Подільській - на 120%111. Але, по-перше, паралельно розгортався процес "аграризації", тобто повернення населення з міста в село в умовах занепаду промисловості, а по-друге, не всі колишні поміщицькі землі були освоєні. Отже, помітного зростання забезпечення землею не відбулося. Частка безпосівних і малопосівних господарств (до 4 дес. в Степу і 2 дес. в Лісостепу) зросла до 58% від загального числа селянських господарств України. Якщо ж врахувати, що в цих групах господарства без робочої худоби і реманенту становили від 50 до 95%, то стануть очевидними невтішні наслідки аграрної революції: посівна площа в селянському індивідуальному секторі зросла лише на 11%, а загальна посівна площа українських губерній скоротилася на 9%112. Зворотним боком такого розподілу засобів виробництва були маловтішні перспективи: до 1922 р. трудомісткість селянського господарства незмінно знижувалася; з 1923 р. вона почала підвищуватися, але в 1924 р. ще не досягла рівня 1916 р.

Держплан УСРР за норму земельного забезпечення визнав показники ("граничні норми"), розроблені в 1907 р. Комітетом у землевпорядних справах: для Правобережної і Лівобережної України вони дорівнювали від 8 до 13 десятин 1 господарство, для Півдня - від 12 до 16 десятин 114. У світлі цих орієнтирів дуже скромними постають результати аграрної революції. На 1926 рік по всій УСРР більше 9 дес. землі на двір мали тільки 14,7% селянських господарств, у тому числі у Степу - 35%, на Лівобережжі - 10%, на Поліссі - 9% і на Правобережжі - трохи більше 1%. Основним типом було господарство з кількістю землі від 3 до 6 дес.; таких по Україні нараховувалося понад 40%115. Отже, в доколгоспний період в Україні переважало дрібне селянське землекористування.

Економічного раю революція на село не принесла. Це досить швидко відчуло селянство, це розуміло і найвище керівництво. В резолюції VIII конференції КП(б)У (травень 1924 р.) нерівність приймалася як даність: "Однією з причин диференціації селянства є наявна відмінність в землекористуванні, незважаючи на хвилю зрівняльних переділів, яка пройшла. Це пояснюється тим, що зрівняння, яке проводилося стихійно і в дуже важких економічних умовах, коли про широке розселення не можна було й думати, замикалося в обмеженій території кожного окремого села. Тому навіть між двома сусідніми селищами часто спостерігається велика відмінність в землезабезпеченні на їдока; ця землезабезпеченість, навіть у межах одного села, дуже неоднакова внаслідок різниці між нормами наділення, за якими наділялася біднота, і нормами залишення, за якими визначалися наділи середняків і відрізалися лишки у куркулів"116.

Яскравою ілюстрацією низької результативності революції як механізму соціального зрівняння може бути приклад двох сусідніх сіл - Британ і Основи на Херсонщині. В Основі (як і в інших селах "української Шампані" - Ключовій, Луговій та К. Веселому) зосередилися заможні виноградарі, а в Британах жили переважно наймити; до 500-700 з них щорічно працювало на виноградниках основських підприємців 117.

Ще більш потужним фактором збереження бідності, ніж земельний голод, було нерівномірне розподілення робочої худоби і реманенту. За роки аграрної революції частка господарств без робочої худоби різко зменшилася (з 45,5% у 1917 р. до 19,2% у 1921 р.), проте потім цей показник повернувся до дореволюційного рівня (34,1% у 1922 р. і 45,5% у 1924 р.): голод 1921-1922 рр. перекачав те, чим біднота розжилася в поміщицьких економіях, до більш заможних позикодавців, а в наступні роки незаможне селянство поступово переконалося в економічній недоцільності утримання власної худоби, як і складного реманенту, в невеликому господарстві. З 1925 р. процес зменшення частки безхудібних господарств завдяки державній політиці допомоги бідноті відновився, але протікав кволо: в 1929 р. 38,7% селянських господарств залишалися безхудібними. Забезпеченість селян мертвим реманентом була не набагато кращою: господарство, яке не мало робочої худоби, як правило, не мало й реманенту. Наприкінці 20-х років майже 40% селянських господарств були безреманентними: у 1928 р. 47% господарств не мали знарядь для оранки, а більше 33% не мали ні реманенту, ні робочої худоби 118.

Самі селяни окреслювали ситуацію без статистичних даних, образно: "Легко землю взяти, та трудно толк їй дати"; "Ні якономії, ні пана, а свитина все ж драна"119.

При опитуванні в 1922 р. 39% селян України відповіли, що вони не задоволені розподілом землі, а 16% селян заявили, що збільшення землекористування можливе лише за рахунок повного переділу землі. Отже, "чорнопередільчі" прагнення, захопивши більшість селянства в революційну добу, продовжували залишатися у свідомості землеробів і після того, як життя, здавалось би, дало зрозуміти, що щастя не в розподілах. Селянство, особливо бідніша частина, не поспішало розпрощатися з чорнопередільчими ілюзіями. Ці зрівняльні прагнення зумовили поширення в практиці адміністративних органів, суспільної думки, а потім і історіографії, такого парадоксального терміну, як " земельні лишки". У представників влади це поняття асоціювалося з тиском на "куркуля-експлуататора", у сільської бідноти - зі сподіваннями на соціальне чудо. І дуже рідко ставилося питання про те, наскільки "лишніми" були ті "лишки". Бо для тих відносно заможних селян, у яких такі понаднормові площі забиралися або ставилися на спецоблік, ті "лишки" були зовсім не зайвими, гарантовано оброблялися і давали виразний господарський ефект. А от у кого земля гуляла і фактично була зайвою, тобто не освоєною, так це у частини бідноти, яка змушена була принаймні частину свого наділу здавати в оренду.

Заради подолання малоземелля селяни були готові переселятися. У 1924/25 господарському році в Наркомзем надійшли заявки від господарств з населенням понад 200 тис. душ; найбільше - з Полтавської і Подільської губерній, найменше - з Київської120.

У 20-ті роки майже половина селянських господарств України страждала від черезсмужжя, а кожне четверте господарство терпіло збитки від далекоземелля. Нормою на Чернігівщині було, коли на одне господарство припадало по 30-35 ділянок. В Бердичівському окрузі господарі мали землю в 12-14 клинах; такі земельні смужки та клаптики бували завширшки 2-2,5 сажня. На Київщині були відомі анекдотичні випадки, коли 5 дес. були розміщені в 58 шматках, і були вони завширшки в 1-2 сажні. На Поділлі інколи "селянин не міг розвернутися ручкою коси на своєму полі, тому що поле було вужче ніж розмах коси"121. То ж мав О. Вишня підставу іронізувати в одній із своїх "веселих порад", на цей раз щодо найкращого способу землевлаштування: "Найкраще, звичайно, вузенькими смужечками землю порізати. Це дуже для дядьків зручно. Ореш, приміром, чи косиш на своїй ниві, а поруч кум косить. Треба тобі закурить чи табаку понюхати - перегнувсь трохи набік і вже з кумом мало не цілуєшся..." (Якраду тій землі дати, 1924р.)п 2

Заради наближення до своєї землі селяни не зупинялися перед переселеннями. До кінця 1928 р. було розселено 53 тис. дворів з 750 сіл і утворено 1900 виселків на площі 350 тис. дес. В 1922 р. за хутірську і відрубну форми землекористування висловились 53% опитаних селян України. Але насправді їх зростання йшло повільним темпом як через слабкість землемірчої державної служби, так і через протидію селянських громад. Масового переходу селянства України на хутори і відруби не відбулося. У 1929 р. відруби займали усього 4,5%, а хутори - 1,4% всього землекористування. У 1928-1929 рр. владою взагалі був узятий курс на знищення хуторів і відрубів 124.

Село містило невичерпні запаси трудової енергії. Перепис населення 1926 р. показав, що частка самодіяльних серед селян становила 67,5%. Цей показник у селян виявився найвищим серед усіх класів і груп населення. Серед робітників самодіяльні становили 43,5%, серед службовців - 43,7%, а серед осіб вільних професій - 38,3%125. Для утримання одноосібного селянського господарства доводилося залучати до праці максимальну кількість робочих рук. І справді, перепис 1926 р. показав, що переважна більшість селянських дітей залучалися до роботи з малих літ, а з 10 років вони вже вважалися самодіяльними.

Загальновизнаним і поширеним у свій час було положення про "приховане безробіття", про "зайві руки" на селі, про неможливість для більшості селян реалізувати себе повністю в своєму дрібному господарстві. Економісти навіть робили спроби обчислити масу цих "зайвих" трудових ресурсів. Так, Держплан УСРР, спираючись на матеріали вибіркового статистичного обстеження селянських бюджетів 1923 р., вивів, що навіть врахувавши витрати часу на хатнє господарство, навіть відкинувши половину невикористаного часу на рахунок проміжків, які не піддаються використанню, - число надлишкового населення робочого віку на селі визначив у 1,8 млн. чол. умовних "повних" працівників 126. Переселенський відділ Наркомзему вирахував кількість "зайвих рук" по Україні на початок 1926 р. у розмірі 22%, зокрема в межах Волинської губернії - 47%, Чернігівської - 35, Київської - 32, Подільської - 28, Полтавської - 21, Катериносласької - 15, Донецької - 12, Одеської і Харківської - 9% . Насправді ж ніхто цих "зайвих" працівників не

бачив. Наведені розрахунки годилися тільки для теоретизування на тему можливих сценаріїв реструктуризації економіки. На практиці мешканці села щільно заповнювали свій час діяльністю - розтягували виробничі процеси через уповільнення темпу, збільшення перерв, ритуалу неквапливості, зниження трудового напруження взимку, велике число свят. Селянин припасовував свій трудовий ритм до наявної соціально-виробничої інфраструктури, відповідно до можливостей суспільства залучати його робочу силу у промисловості. Всупереч поширеним уявленням, село мало тиснуло на ринок безробіття в промисловості. Держплан УСРР повідомляв, що за даними проведеного в січні 1924 р. обстеження безробітних, частка тих, хто прийшов із села, в середньому становила 1,7%; найбільше прийшлих із села було серед безробітних чорноробів - 3,5%128.

З часом переорієнтація частини сільського населення на пошуки стабільної роботи в місті наростала. Цьому сприяли і відродження промисловості, і поступове оволодіння мистецтвом відстоювання своїх економічних прав (облаштування, оформлення на роботу, реєстрування на біржах праці, членство в профспілках тощо). А в 1927-1929 рр. почав діяти ще один фактор - мабуть, найгостріший: пошуки порятунку від розкуркулення і розуміння приреченості індивідуального селянського господарства. Прибульці з сільських місцевостей у жовтні 1927 р. становили 11%, у березні 1928 р. - 17%, у жовтні 1928 р. - 15% і у березні 1929 р. - 23% робочої сили 129. Особливо сильним був наплив селян на Донбас: сюди у 1928/29 господарському році прийшло 49% усіх селян, що шукали роботи в промисловості130.

Багато бідняцьких господарств не змогли освоїти одержану в революцію землю. Лише 57% безпосівних селянських господарств були такими через відсутність орної землі; 43% безпосівних господарств мали орну землю, але здавали її в оренду. З тих же маломіцних господарств, які ціною величезних зусиль і значних пільгах від держави добивалися успіхів у господарському освоєнні землі, лише незначна частина реально виробляла продукцію: більшість з них утримувала господарство, здаючи частину наділу в оренду, підробляючи на стороні, наймаючи робочу худобу і реманент у сусідів. За інших умов такі господарі відмовились би від землі, але в умовах господарської розрухи, безробіття і нестійкості фінансової системи вони трималися за свої господарства як за своєрідну соціальну страховку. Причому, не лише маломіцні господарства, а й середні не могли обійтися без додаткових доходів. Але кількість населення доколгоспного села, яке потребувало систематичних заробітків поза своїм сільським господарством, значно перевищувала потреби всіх галузей народного господарства щодо їх робочих рук. Тому частина сільського населення змушена була при низькому рівні матеріального добробуту вести своє споживацьке, напівнатуральне дрібне господарство 131.

До сторонніх джерел доходу, які статистика неточно називала "промислами", вдавалися: в 1922 р. - 8% селянських господарств, в 1924 р. - 16%, 1927 р. - 39%, 1929 р. - 48% усіх селянських господарств республіки. Переважно це означало роботу за наймом. У 1926 р. лише 14% "промислових" господарств мали так звані самостійні промисли (кустарно-ремісничі підприємства, гужовий промисел, торговельні заклади тощо); "промисел" решти 86% таких господарств полягав у відпусканні найманих працівників у промисловість, сільське господарство та на службу. Причому, якщо для членів заможних господарств "робота в наймах" полягала переважно в обробітку чужих наділів своїм реманентом і худобою (що на практиці означало швидше експлуатацію "наймача" "робітником"), у службі в різних установах, у роботі на більш кваліфікованих і краще оплачуваних професіях, то в нижчих економічних групах переважав продаж своєї робочої сили в чуже сільське господарство, а також в промисловість. Нерідко заможні господарства вважали за вигідніше відпускати своїх членів (наприклад, дорослих синів) на краще оплачувані заробітки, а на їх місце наймати більш дешеву робочу силу - сільськогосподарських наймитів. За даними весняних сільськогосподарських переписів, у 1924/25 господарському році відчужували свою робочу силу 20%, або 976 тис. господарств, у 1926/27 р. - 36,8%, або 1679 тис., у 1927/28 р. - 39,3%, або 2033 тис. селянських господарств України. Правда, більшість відпущених селянськими господарствами заробітчан наймалася на короткі строки - у формі поденного і здільного найму; постійних і строкових робітників відпускали у 1924/25 р. лише 7,6%, або 373 тис. господарств, у 1926/27 р. - 9,1%, або 466 тис., у 1927/28 р. - 9,9%, або 512 тис. селянських господарств 132. Найчастіше селяни шукали заробітків на плантаціях цукрових буряків і огородніх культур, на виноградниках, у господарствах заможних селян, на цукрових заводах, будовах, лісорозробках.

Весняний перепис 1926 р. показав, що заробітки в наймах (в усіх галузях виробництва) були головним джерелом існування для 9,6% усіх селянських господарств України, а для 28,1% господарств заробітки слугували головним джерелом грошових доходів.

Ручна праця землероба в десятки разів перевищувала витрати праці, матеріалізованої в техніці. Отже, потреби індивідуального селянського господарства в живій праці були надзвичайно великими. Не лише більш-менш значне розширення сільськогосподарського виробництва не могло обійтися без залучення додаткових робочих рук, а й середні за розміром господарства у найбільш напружені моменти сільськогосподарського циклу потребували додаткових робочих рук. Це і стало об'єктивною передумовою для розвитку найму-продажу робочих рук в сільському господарстві. Проте в багатьох випадках використання селянськими господарствами найманої праці викликалося позаекономічними причинами - відсутністю основного працівника через службу в армії, втратою працездатності внаслідок хвороби тощо. До позаекономічних причин використання найманої праці слід віднести і прагнення певної частини господарств, що знайшли добре оплачувану роботу, найняти для підтримання власного сільського господарства безробітного, згодного на найнижчу оплату. Так чинили мешканці сіл, розташованих неподалік Харкова: "Багато середнячок працюють на фабриці, а самі беруть собі наймичку, яка за 7-8 карбованців веде все господарство, няньчить дітей". У голодному 1922 р. на Полтавщині частина господарів тримала наймитів тільки тому, що їх найм дуже дешево коштував 134.

Структура доходів селянських господарств УСРР за бюджетним обстеженням 1923 р. (в золотих рублях по цінах 1913 р.)135

З таблиці, перш за все, видно, що доходність основної маси селянських господарств була нижче найскромнішої середньої норми доходності. Також стає зрозумілим, що селяни не обмежувалися сільськогосподарською працею і прагнули залучити всі можливі джерела засобів до існування; причому, до несільськогосподарських занять активно вдавалися не тільки бідняцькі господарства, а й заможні.

Як і раніше, визначальними рисами селянської ментальності були надзвичайна працьовитість і здатність до найвищого напруження сил.

Середня кількість робочих днів на рік у селянському господарстві України становила 280. Решта припадала на святкові, вихідні і непридатні для виконання господарських робіт дні. Селяни-одноосібники не знали нормованого робочого дня. Вони працювали стільки, скільки потрібно, щоб виконати всю роботу по господарству. А тому влітку протяжність робочого дня селянина становила 14-15 год., а взимку - приблизно 6 год. Починаючи з березня і до вересня напруга праці в селянському господарстві невпинно зростала. Далі трудовий ритм починав спадати, і знову темп і об'єм праці посилювався у березні. Календар робіт по місяцях детально відтворений у монографії В. Калініченка 136.

В решті решт селянство протягом 20-х років відновило довоєнні посівні площі країни. Цей процес відбувався на недостатній технічній базі, в умовах дефіциту тягла, що підкреслює велику життєву силу селянина-трудівника. По виробництву валової продукції рільництва селяни України в середині 20-х років досягли рівня 1909-1913 рр., а потім і перевершили цей рівень. Селяни також відновили дореволюційні валові збори технічних культур, а по деяких з них і перевершили цей рівень. Поголів'я худоби у 1928 р. перевершило рівень 1916 р.

Особливістю селянина як виробника була його універсальність. Село демонструвало дивовижну силу пристосування до обставин, дивовижну самодостатність.

Про доколгоспні часи респонденти В. Нолла говорили: "Село було, як держава: і кузня була, і чоботи гарно шили, і кожі чинили, - все робили"137. На запитання: чи прожили б люди без зовнішнього світу - селянин відповів: "Запросто, і без розговору. Мельниці були свої, кожи чинили, чоботи шили, полотно, а зараз не проживе..."138. Інший інформатор розповідає: "Сорочки шили, штани шили, верхній одяг шили самі оце. Оце сорочки робили сами й носили. Це й поняття не було, шоб купувать. Це тільки багатії такі, які мали гроші, або купці."139.