Між революцією і колективізацією: селянський ренесанс

З усіх читацьких запитів 44% припадало на художню літературу, 20% - на книги сільськогосподарського змісту, 9% - на "політичну і партлітературу"; решта читацьких інтересів роззосередилася по довгому списку напрямів від географії до фізкультури. Хоч вперті цифрові дані вказали на досить скромний інтерес до політичної і пропагандистської літератури, це не завадило автору звіту бадьоро стверджувати протилежне: "Политическая книга прочно вошла в репертуар чтения крестьянина-бедняка. Интерес к ней определяется как политической учебой молодежи, так и стремлением осознать и понять каждое явление текущего политического момента". Не виключено, правда, що для уважного спостерігача 9% - це вже значний приріст у порівнянні з попередніми роками. Бо низький інтерес сільського читача до літератури антирелігійного спрямування проінтерпретований оглядачем цілком об'єктивно: "Антирелигиозная книга далеко еще не пользуется среди крестьян-бедняков всеобщим признанием, как сельскохозяйственная или медицинская; даже политические книги возбуждают меньше сомнений и возражений. Есть еще немало читателей, возмущающихся борьбой против бога... Любопытно все же, что все эти "верующие", стараясь воспрепятствовать молодежи читать антирелигиозную литературу, сами ее все же читают" .

Організатори дослідження зробили спробу побудувати рейтинг популярності письменників серед селянства. Окремо розглядався попит на художню літературу українську і російську, дореволюційну і "сучасну". В заінтересуваннях українською літературою у номінації "Дореволюційна література" першість належала Т. Шевченку (20% запитів), В. Винниченку (15%), І. Франку (15%), І. Нечую-Левицькому (10%), М. Коцюбинському (8%) і Марку Вовчку (7%); далі йшли Панас Мирний, Леся Українка, Васильченко, Тесленко, Кобилянська, Куліш, Глібов, Стефаник, Квітка-Основ'яненко. Варто звернути увагу на те, що згідно з фразеологією тодішнього службовця від компартійної влади, В. Винниченко був "дореволюційним" письменником. У номінації "Сучасна література" місця розподілилися таким чином: О. Вишня (56%), Смолич (10%), Шиманський (7%), Сенченко (5%), Ант. Ко (5%), Сосюра (3%), Хвильовий (3%), Дніпровський (3%), Івченко, Головко, Досвітний, Копиленко, Анаманюк. Відсутність книг П. Тичини і малу популярність творів А. Головка дослідники подали як "результат неумения и нежелания библиотекарей пропагандировать новую украинскую литературу на селе": "Вся социальная зарядка современных украинских писателей, все живописание революции и строительства советской Украины прошли мимо села"431. Найпопулярнішими серед російськими дореволюційними письменниками виявилися Пушкін (19%), Л. Толстой (13%), Лермонтов і Гоголь (по 11%). Із "сучасних" російських письменників найбільше цікавилися М. Горьким (21%); решта набрала менше 9% читацьких симпатій. Цікаві результати дала спроба визначити загальний рейтинг усіх українських (дореволюційних і пореволюційних) і російських письменників. Список українських письменників очолили Шевченко (17%), Винниченко (12%), Франко (12%) і О. Вишня (10%). Серед російських письменників найпопулярнішими виявилися М. Горький (11%), Пушкін (9%), і Л. Толстой (6%)432. Нарешті, було підмічено виразний попит сільської публіки на вірші - 14% запитів по всіх опитаних і 20% по групі сільської молоді; з цього приводу проф. Коган дає такий коментар: "А между тем до сих пор и в издательствах, и в библиотечных кругах держатся убеждения, будто массовый читатель стихов не любит, будто стихи - не материал для чтения. Наглядное опровержение этого взгляда представляет собой не только красноречивая рубрика сводки, но и описанный выше успех таких поэтов, как Шевченко, Пушкин, Лермонтов, Некрасов. Стихи не только читают, но и заучивают наизусть, декламируют, поют на ту или иную мелодию"433.

Учні Новомосковських педагогічних курсів у 1925 р. залишили записи про культурні уподобання мешканців с. Кулебівців Дніпропетровського округу: "Взагалі серед селянства помічається надзвичайно мала поширеність книг... А все ж при розвідуванні прийшлось виявити деякі книги у селян. У декого маються "Кобзарі" Шевченка, збірки творів Гоголя. У демобілізованих червоноармійців є політична література."434.

Кінофікація села фактично розпочалася у 1924 р.: тоді було 124 кіноустановок на селі. У 1928 р. було вже 1 тис. кіноустановок. Найбільше сільських кіноустановок мали Харківський, Полтавський, Київський, Уманський, Вінницький, Одеський округи, найменше - Лубенський, Миколаївський, Херсонський, Маріупольський, Кам'янецький; зовсім не знало кіно село Роменського округу 435.

Кіно сприймалося як диво. Враження селян від уперше проглянутого кінофільму (с. Покровське Апостолівського району Криворізького округу: "Живі картини зробили на селян надзвичайне враження. Селяни тут же ділились своїми враженнями. Не обійшлось і без сміху. Дехто при наближенні автомобіля або потягу лякався і з криком схоплювався з місця. Інші ходили дивитись на той бік екрану, "чи нема там якого мошенства". Обдивлялись апарат, розпитували про нього, знов сідали на місця й прохали ще раз показати картини.

Як видно з огляду культурного життя с. Старі Санжари на Полтавщині, складеного у 1928 р. для Головполітосвіти, кіно тут демонструвалося 4 рази на місяць, ціна квитка становила 10-40 коп. Наведений кінорепертуар - список із назвами фільмів і розмірами касових зборів, які дозволяють судити про рівень популярності тих чи інших фільмів. Список містить 36 назв, касові збори - у проміжку між 13 і 60 руб.; винятками є крайні випадки нульових зборів у тих випадках, коли демонстрація кіно співпала з перевиборами в місцевому кооперативі і рекордно великого збору у 81 руб. 60 коп. на Різдво. Найбільше селянам сподобалися фільми "Трипільська трагедія", "Шевченко", "Арсен-робітник", "Абрек Заур", "Тарас Трясило". Про останній записано такі враження: "На "Тараса Трясила" прийшли подивитися всі. Багато чули раніш про нього. Всі незгоди або успіхи Тараса викликали гаряче співчуття з боку глядачів... навіть густі оплески. "Це настояща українська картина - наша", -- говорили селяни, виходячи з кінозалу" . З допису сількора про першу демонстрацію кінофільму в с. Козацькому Уманського округу: "Першого ж вечора, коли ставили "Укразію", було три сеанси, й на кожний сеанс прибуло по 500 душ селян"438.

У 1926 р. встановлено перший радіоприймач у с. Новий Буг Миколаївського округу 439. У 1926 р. в с. Максимлянівці Мар'їнського району Сталінського округу був організований радіогурток 440. У вересні 1927 р. в 19 селах Артемівського округу були встановлені радіоприймачі441. В сільських місцевостях України у 1925-1926 р. було в централізованому порядку змонтовано 120 радіоустановок, у 1926-1927 р. - 860. Крім того, у 1926-1927 р. малися відомості про 181 радіоприймач, встановлений на громадські кошти.

При першому знайомстві з радіо селяни були сильно вражені, про що свідчать такі їх висловлювання:

- Як я ще був малим, то старі люди казали, що як заговорить залізо, то вже буде кінець світу. Оце вже мабуть і прийшов кінець світу - вже залізо говорить.

- Ет, якийсь приїхав, та й дурить людей. Де ви бачили - хіба почуєш, як з Москви буде говорити? Нехай попробує з Коростеня кричати - буде чути?

- Закопали в землю грамофона.

- Тепер не можна дуже балакати, бо все буде чути, скрізь слухають і знають все, що хто говорить.

Під час радіосеансу в с. Гаркушанці Миргородського району селяни не вірили, що передача йде з Москви, казали: "Щоб це в Гаркушенцях та з Москви чути було, ні, тут щось не те"444.

Але це були часи, коли частішим гостем у селі були не кіно чи радіо, а кобзар. Наприклад, із с. Старі Санжари на Полтавщині позаштатний кореспондент Головполітосвіти повідомляв не тільки про хоровий гурток у 60 виконавців, щотижневі кіносеанси і регулярне надходження газет, а й про церкву і кобзарів: "Санжарівці не пропускають мимо жодного кобзаря. Довелось спостерігати, як селяни-дорослі слухають прохожого кобзаря. Незважаючи на те, що день був робочий, біля кобзаря зібралось чоловік 50, навіть дядько з возом зупинився послухати. Зміст "на злобу дня" викликав задоволення, зокрема, коли він торкнувся помолу (це питання болюче)445 - "Оце ловко! Так його!". На жаль, автор допису Г. Бершадська навела текст не цього експромту на злобу дня, а іншого твору, який, звісно, більше імпонував Головполітосвіті, - думи про трактор:

Незаможні селяни, чого й досі бідні?

Хіба мало їсте, що на лиця блідні...

Треба таки хліборобів всіх згуртувати Та купити трактора, самим орати.

Наша влада за кордоном трактори купила,

Тільки не знаєм, скільки заплатила,

Щоб на нашій Україні скрізь трактори загули.

Бодай наші комісари здоровенькі нам були.

Послухайте, хлібороби, маю щось сказати:

Скоро будем не волами - трактором орати.

(Записано в серпні 1928 р.)

* * *

Селянський світ у 20-ті роки ХХ століття пережив короткий період свого ренесансу, тобто інтенсивного відновлення своєї особливої неповторності. Якщо протягом попереднього періоду (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) невпинно йшов процес розселянювання, соціальної диференціації села, то в пореволюційний період розгорнувся унікальний зворотний процес повернення, відродження родових рис селянства як надформаційної субстанції. Зросло число господарів-одноосібників. Переміг споживчий тип господарства, вкоренилися споживчі стратегії економічної поведінки. Відбулася часткова натуралізація селянського господарства. Покращилось харчування переважної більшості селянства. Селянство здобувало перемогу на демографічному поприщі: у 20-ті роки зростала народжуваність на селі, покращувався віковий склад сільського населення.

Разом з тим відновилися і поширилися патріархальні форми соціальної взаємодії: супряга, толока, статево-віковий розподіл ролей; повернулися докапіталістичні форми: кабала, відробітки, здольщина, експлуатація під виглядом усиновлення. Обов'язковість земельної громади, передбачена Земельним кодексом УСРР, об'єктивно призвела до певного відродження общинних інститутів. Другого дихання набули звичаєве право, самосуд, кругова порука.

На середину 20-х років припадає короткочасний духовний реванш села: влада вільно чи не вільно визнала суспільну гідність селянства, який знову став годувальником країни. Принаймні на словах відбувся поворот "обличчям до села". Селянські маси, які у 1920-1923 рр. зазвичай називали махновцями чи петлюрівцями, якби отримали сатисфакцію, і в компартійних органах з'явилися директиви щодо розширення прийому в партію "селян від плуга". Одночасно набула офіційного статусу "мужича" українська мова, піднімаючи гідність і почуття самодостатності у селянства завдяки остаточному складанню мережі сільської національної школи, а також діяльності цілого покоління інтелектуалів селянського походження, які пропагували селянський менталітет, сільську філософію, хліборобське світобачення через наклади книг і газет, вузівські лекції, твори високої поезії і мистецтва.

Село для компартійної влади залишалося незбагненною "річчю у собі". Влада підбадьорювала себе заявами про володіння "науковим баченням" суспільного розвитку і навіть дозволяла собі зверхньо повчати селян з приводу їхньої дрібнобуржуазної сутності і приреченості на підпорядкування історичній волі пролетаріату. Але в конкретних ситуаціях сільського життя комісари проявляли кричущу неадекватність. Селянство і компартійна влада жили ніби на різних планетах. Селяни ніяковіли перед "містом" і "начальством". В свою чергу, комісари ("партейні", уповноважені) губилися перед селом, не знали з якого боку до нього підійти, не мали ключиків до його душі, дратувалися від відчуття свого безсилля, прикриваючи його категоричністю. Селянство не вважало комуністичну партію ні своїм авангардом, речником, провідником, ані захисником своїх інтересів. На комуністів на селі дивилися як на диваків і зайд. Селяни ставилися до нової влади як до сили - шанобливо, але насторожено. Вони терпіли владу, але не вважали її своєю, "народною", хоч та з усіх сил пропагувала свою "робітничо-селянську" природу. Селянин залишався сам собі на умі - навіть беручи участь у всіляких "безпартійних конференціях", радах, президіях, ніяковів, відмовчувався, ввічливо і з певним острахом, навчений гірким досвідом. І тільки в своєму рідному середовищі розкривався, давав волю своєму сарказму у коротких репліках (підслуханих і донесених в "органи" агентами-інформаторами), гострих прислів'ях, частівках.

Дефіцит органічного контакту з селом влада намагалася компенсувати щільним потоком розпоряджень, інструкцій, циркулярів. Але в сільському середовищі бюрократизм не спрацьовував. Він вилився у фарс "паперової зливи". Єдиною зброєю, яку нова влада не змогла забрати у селян, була хитрість. І селяни цією зброєю широко і досить ефективно користувалися - через приховування землі, фіктивні поділи господарств, гру на ринку збіжжя, "красномовне мовчання" в політиці.

Історія повсякденності чітко фіксує цивілізаційну, політичну і світоглядну прірву, яка розділяла село і владу. Переробити, підкорити селянський світ професійним революціонерам, бізнесменам від революції виявилося не під силу. Його виявилося можливим тільки знищити.

Усвідомлюючи свою стратегічну поразку, підсвідомо відчуваючи фіаско власної ж ідеї союзу робітничого класу і селянства, не змігши забезпечити елементарного торгівельного балансу між сільським господарством і промисловістю, між споживанням і нагромадженням, не впоравшись із сваволею і інстинктами власних функціонерів, компартійна влада з усіх сил впроваджувала макроісторичний міф "великого перелому", "стрибка", "подолання відсталості", "знищення експлуатації", який обріс сюжетами всіляких "будівництв" ("радянського", "колгоспного", "радгоспного") і "фронтів" (продовольчого, п'ятирічних, ідеологічного). В підступному середовищі макроісторії розчиняються правда і кривда, забувається хитруватий гумор сільського "дядька", списуються гріхи сексотів і донощиків, затирається світла пам'ять безневинно загублених і огульно ображених, зміщуються пріоритети, створюється ілюзія, що людина живе не для себе, а для системи. Тут люди перетворюються на "населення", урожаї - на "ресурси", віра - на "забобони".

Повсякденні турботи селянського двору

Соціально-економічне розшарування селянства, тобто його диференціація за майновим станом та наявністю засобів виробництва, про яке писали Л. Крицман, А. Гайстер, навіть О. Чаянов, котрий показав шість типів селянських господарств, свідчило про еволюційний спосіб функціонування самобутнього укладу життя українських селян. Кожен двір мав автономність, але відносну, позаяк підлягав організаційним принципам громадського самоврядування через належність до земельної громади, не кажучи про вплив сільських рад на селянський двір. Групування господарств за функціонально-економічними ознаками (найм робочої сили, оренда землі, реманенту тощо), до якого вдавалися дослідники та податкові служби, завершувалося встановленням їх соціального типу - "дрібно-капіталістичне", "дрібнотоварне". Існували й інші тлумачення: "фермери", "селяни-власники", "сільські господарі", "хазяї", "селянин- капіталіст", "куркулі". Переважав формаційний підхід, а також прикладний принцип статистично-економічних методів виявлення суб'єктів оподаткування. Дві якісні ознаки селянських господарств - "товаровиробники" та "підприємці", крім прямого визначення "фермери", засвідчували історичний факт існування специфічного сімейно-трудового укладу повсякденного життя в українському селі.

Дотримуючись функціонально-системних характеристик селянського господарства, важливо показати загальні і специфічні ознаки повсякденних турбот селян, зосереджуючись на структурі селянської економіки, від рівня якої залежав матеріальний побут. Л. Крицман, аналізуючи статистико-економічні показники еволюції класової структури "радянського села" 20-х рр., використав термін "власне закріпачення і закріпачення інших"446. Висвітлення особливостей "власного закріпачення" дозволяє розкрити універсальні складові селянського повсякденного життя, його функціональну структуру, тобто організаційні форми, технічно-реманентне забезпечення, рівень розвитку галузей сільського господарства.

Революційні перетворення в аграрному секторі України суттєво змінили систему соціальних відносин та цінностей: в українському селі було ліквідовано велике "приватно-капіталістичне сільськогосподарське виробництво"447. Російський есер та член колегії Наркомзему УСРР В. Качин- ський, визнаючи деструктивний вплив жовтневого перевороту та більшовицьких експериментів на сільське господарство, показав соціально-економічну трансформацію традиційного укладу життя села як соціуму. Остаточно зникли поміщицькі господарства, яких до 1917 р. налічувалося в Україні близько 30 тис.448, тому перестав існувати соціальний тип дрібнопомісного дворянства, а селянство стало об'єктом політико-економічного експериментування. "Воєнний комунізм", як система централізованого управління, хоч ззовні був "формою комуністичної системи організації господарства", але насправді виявився "способом підпорядкування собі селянства в політичному та економічному відношеннях"449. Поміщицькі землі, які перейшли до державного резерву, Наркомзем УСРР використовував в якості матеріального заохочення, стимулювання селянської лояльності, стримування їхнього руху опору. 6 березня 1919 р. наркомзем УСРР В. Мещєряков затвердив інструкцію про розподіл земель для тимчасового зрівняльного користування, згідно якої значна частина поміщицьких латифундій з їхнім майном була передана до фонду організації радгоспів. Решта угідь розподілялася між малоземельними селянськими господарствами, але для тимчасового користування, позаяк остаточні форми і норми мало визначити "Положення про соціалістичний землеустрій".

Протягом двох років, тобто від березня 1919 до весни 1921 р. "тимчасовозобов'язані" селянські господарства не могли визначитися з перспективами структурування землі, вагалися брати колишню поміщицьку землю, сподіваючись на повернення її власників. 5 лютого 1920 р. уряд УСРР дозволив "трудовим господарствам" "без будь-яких обмежень користуватися землею за тими формами, якими вони користувалися дотепер (подвірною, хутірною, відрубною тощо"450. Фактично було збережено організаційні форми селянського землекористування та укладу повсякденного життя селян, хоча спрямуванню підлягав юридичний інститут приватної власності на землю. Закон про землю від 5 лютого 1920 р. дозволяв "негайне виселення" "колишніх поміщиків", тобто відбувалася юридична і фізична чистка українського дворянства, яка тривала протягом 20-х рр. Вона торкнулася і так званих "куркулів". 10 травня 1922 р. ВУЦВК запропонував судовим та адміністративним органам не брати до розгляду скарги "куркулів" про повернення майна та землі451.

Виселення колишніх поміщиків, яких до 1921 р. позбавили землі, відбувалося за "клопотанням" комітетів незаможних селян, постановами райвиконкомів. Долю колишніх господарств вирішували їхні соціально підлеглі, тобто малоземельні селяни. Факт виселення був подією для села, але не повсякденним явищем, проте змінювалася соціальна епоха. Назавжди села полишали освічені люди, які уособлювали історичний тип соціальної культури. Так, в м. Малині мешкав Д. Миклуха-Маклай - племінник відомого ученого і громадського діяча Миклухи-Маклая. До виселення та конфіскації 1000 десятин землі поставився "лояльно", однак Коростенський окрвиконком, з'ясувавши його особу, постановив 16 грудня 1925 р. не виселяти з маєтку. В с. Можари Овруцького району виселили дворян польського походження, які мали земельні наділи від 350 до 1200 десятин, а в с. Кацовщина Народицького району позбавили майна О. Щастну, яка мала до 1917 р. 200 десятин. Деякі з них, не чекаючи рішень органів радянської влади, виїздили до Польщі. Так вчинила Я. Рудницька з с. Велика Фосня, яку заочно виселили 16 листопада 1926 р.453, а в с. Яцковичи Овруцького району "дворяни" Борис, Марія, Георгій Лісовські, які "мали 165 десятин", були виселені, але згодом залишені, тому що брати "ніби служили у Червоній Армії", а Марія - працювала вчителькою"454. Служба в Червоній армії не означала формування нового стану " радянського дворянства", але органи влади брали до уваги "заслуги" перед "робітничо-селянським урядом", однак землю не залишали у власності.

Політична ініціатива про "соціальне очищення" сіл від "чужого елемента" належала політбюро ЦК КП(б)У, яке у жовтні 1925 р. направило секретарям окружкомів циркуляр "Про виселення колишніх поміщиків". Виконуючи відповідні завдання, Коростенський окружний відділ ДПУ склав список про виселення колишніх поміщиків з 56 осіб. Виселенню підлягали навіть ті, які купили землю до 1917 р. Так, в с. Гута Ксаверівська О. Барсученко мала 530 дес., а внаслідок конфіскації їй було залишено 18 дес., однак у 20-х рр. вона "вибула невідомо куди"455. Траплялися випадки, коли селяни ставали на захист тих, кого виселяли. Так, загальні збори хутора Степанівка Малинського району ухвалили рішення "не виселяти" А. Городецьку, яка до 1917 р. мала 400 дес. землі, однак її виселили за постановою райвиконкому. В с. Велєдніки Луганського району мешкала П. Подольська, яка до жовтневого перевороту мала 1800 дес., однак її позбавили власності, хоча "населення до неї відноситься негативно"456. На 1 серпня 1927 р. виселенню підлягало 3166 колишніх поміщиків, тобто 11% їх загальної кількості до революції 1917 р., а виселили 686 сімей. Значна частина дворян виїхала з "гетьманцями" до країн Європи, деякі "пролетарізувалися" в Україні", померли або загинули в період громадянської війни. Уцілілих, які трималися за маєтність, насильно виселяли. 21 травня 1928 р. секретар ВУЦВК А. Буценко вимагав від окружних виконкомів "негайно приступити до виявлення таких фактів і вжити самих рішучих заходів до виселення з маєтків тих бувших поміщиків, які по закону ВУЦВК підлягали виселенню" . Права землекористування колишніх поміщиків позбавили 10 березня 1925 р. за постановою ЦВК та РНК СРСР, отже протягом першої половини 20-х рр. існувала незначна частина маєтків та городів, але це були уламки багатовікового укладу дворянства, а також молодої "порослі фермерства", представленої підприємливою соціальною групою селян, які "розбагатіли" протягом другої половини ХІХ ст.

Повсякденне життя села залежало від багатьох факторів, про які вже йшлося, але його носіями і творцями були конкретні господарства селян. На тлі зникаючих дворянських маєтків, основною фігурою залишалися селянські господарства. Для більшовиків пріоритетними були пролетарські верстви села, хоча в царині економічної політики вони орієнтувалися на середнє селянство, поступово нейтралізуючи так званих "куркулів". В Україні, спираючись на перепис населення 1926 р., налічували 54 770 сіл, у яких мешкало 23,6 млн. осіб 459, яке зосереджувалося в селянських дворах, тобто в сімейно-трудових господарствах.

Кількість селянських господарств в УСРР (у тис.)460

Виявляється, що соціально-економічна диференціація, тобто перехід селянських господарств з однієї майнової групи до іншої відбувався нерівномірно. Для малоземельних поліських районів, пересічених лісами і болотами, зростання чисельності відбувалося шляхом дроблення селянських господарств, тому що населення зростало, а земельні ресурси залишалися сталими. Господарства вирізнялися майновим станом, тобто наявністю землі, реманенту, худоби, хоч на початку 20-х рр. між безземельними та малоземельними було розподілено 14,3 млн. дес. "колишніх нетрудових та куркульських земель"461. Норми наділення коливалися від 1 до 2-х дес. На їдока, що теж спонукало відносне дроблення селянських дворів. Фактично селяни одержали половину земель колишніх "поміщиків" та "куркулів", а в степу - 82% конфіскованих угідь 462.

Селяни, особливо безземельні, отримали поміщицьку землю, відтак внаслідок проведення соціалізації мали б відбутися радикальні зміни їхньої ментальності, тобто виділення ними пріоритетності колективного господарювання. Більшовики, розподіляючи землю, сподівалися на комунізацію селянської свідомості, однак селяни України дотримувалися традиційних форм повсякденного господарювання.

Форми селянського землекористування станом на 1926 р. (у % до загальної кількості дворів)463

Знаходимо пояснення кількісного зростання селянських господарств на Правобережжі, де община становила 0,2%, отже не існувало перешкод для їх дроблення. Основною формою господарювання було сімейно-трудове об'єднання - селянський двір. Разом з общинною вони становили те соціальне середовище, яке трансформувало перехід від однієї групи до іншої. Саме там спостерігалася фермеризація селянських господарств внаслідок сприятливого економічного клімату, створеного непом, а з другого боку спеціалізації сільськогосподарського виробництва, спричиненого поступовим розвитком внутрішнього та зовнішнього ринку. До статистичної розробки потрапило 1,3 млн. дворів, тобто 25%, але наявність 1,4% хутірної та 6,7% відрубної форм господарювання свідчили про наявність фермерського укладу життя.

Форми землекористування були економічною базою соціальної організації сільського повсякденного життя, його рівня та структури. Наявність третини общинного землекористування в степовій смузі, де столипінська реформа запроваджувалася найактивніше, доводить стійкість цієї форми, зумовленої наявністю вільних земельних площ, сталістю зернового господарства. Якщо в Катеринославській губернії було приватизовано 38%, в Херсонській - 33%, в Харківській - 21%, то в Київській - 51% общинних земель за роки столипінської реформи 464. Подвірна та ділянково- посмужна форми землекористування виявилися найбільш стійкими, тому що представляли економічну базу селянського сімейно-трудового господарства. В. Качинський, аналізуючи у 1919 р. перспективи розвитку колективного землеробства в Україні, звертав увагу на те, що 35% українських селян негативно ставились до соціалізації, 15% не погоджувалися на будь-яку реорганізацію одноосібного, тобто самодіяльного господарювання, а загалом переважна частина селянства "звикла до індивідуального (подвірного) користування землею"465. Якщо соціалізація землі мала підтримку серед безземельних та малоземельних селян, то її абсолютно не сприйняли економічно розвинені господарства. "Село чекає від революції не соціалістичних перетворень, не повної перебудови всього життя на нових засадах, - писав В. Качинський, - а лише самого простого - землі"466. Він був переконаний, що зрівняльний розподіл землі не викличе протягом 2-3 років зростання сільськогосподарського виробництва, тому що ліквідація поміщицьких економій означала усунення великого виробника зерна. До 1917 р. вони давали 400 млн. пудів хліба, тобто майже третину 467. Якщо у 1916 р. посівний клин становив 19,2, то у 1922 р. лише 14,3 млн. десятин 468, якого не вдалося відновити до середини 20-х рр. Валовий збір зернових у 1924 р. становив 52,4% обсягу 1916 р.469 На врожайність та валовий збір зернових культур впливали різні обставини та фактори, але саме селянський сектор залишався основним виробником сільськогосподарської продукції. Питома вага усуспільненого сектору становила у 1929 р. 3,8%, одноосібного - 94,4% серед валової продукції470.

Селянські господарства мали дві основних галузі - рільництво і тваринництво, між якими існував безпосередній зв'язок, тому що від наявності зернового клину залежало і поголів'я худоби - робочої та продуктивної. Забезпечення кіньми та великою рогатою худобою свідчило про ефективність і своєчасність проведення сільгоспробіт - сівби, оранки, прополювання, а також збору зернових і технічних культур. Враховуючи циклічність сільськогосподарського виробництва, його весняно-осінні фази, а також наявність важких ґрунтів, особливо у степових районах, кількість тяглової худоби, тобто коней і волів, була показником стабільного розвитку основних галузей рільництва. Землеробська праця була для українського хлібороба надзвичайно виснажливою, яка забирала час та енергію. За роки революції та націоналізації промисловості фактично призупинилося виробництво сільськогосподарської техніки, яке становило у 1921 р. 4% довоєнного обсягу 471. В Україні тоді виготовляли 27,5 тис. плугів, 72 тис. борон, 65 тис. сіялок та 18 тис. молотарок 472, яких катастрофічно не вистачало для селянських господарств, а захмарні ціни на них робили їх просто недоступними для переважної більшості селянських господарств. Сільгосптехніка, якщо і надходила в Україну, зосереджувалася в колективних господарствах та машино-тракторних товариствах (МТТ). Зокрема, в 1925 р. машино-транспортні товариства отримали 36%, колгоспи - 27,2%, сільгосптовариства - 20%, земельні громади - 14,5%, одноосібні господарства - 1% від загальної кількості тракторів, завезених в Україну.

Посуха, голод та недорід, які випали на долю українських хліборобів протягом 1921-1924 рр., негативно вплинули на життя селянських господарств. Зросла кількість селянських дворів без робочої худоби, тому ручна праця стала звичним явищем в українському селі, поглинаючи час та виснажуючи фізичні сили.

Відсоток господарств без робочої худоби 474

Чорноземні ґрунти вимагали застосування технічних засобів, а відсутність тяглової худоби ускладнювали виконання сільськогосподарських робіт. Поголів'я коней, якщо взяти за показник 1916 р., вдалося досягти лише у 1927 р., а великої рогатої худоби навіть у 1923 р.475, тому її використовували у рільництві.

На повсякденному житті селянських господарств позначилася їхня безреманентність, тобто відсутність знаряддя для обробітку землі. Якщо у 1921 р. було 23,8% дворів без реманенту, то у 1924 р. - 41,6%476. Протягом другої половини 20-х рр. їхня кількість зменшилася, але у 1929 р. 38% господарств було без плугів та сіялок 477. Основна питома вага безреманентних селянських господарств припадає на безпосівні селянські двори, особливо від 1 до 3 десятин землі. В господарствах з наділом від 20 до 32 десятин було 1,8% без знарядь для оранки та сівби 478. За таких умов виростала оренда землі з боку тих дворів, які мали знаряддя для її обробітку. В українських селах продовжували використовувати сохи, виготовлені власноруч з твердих порід дерева, а також дрібний дерев'яний реманент - борони, граблі.

Оранка здійснювалася переважно кіньми, волами, інколи використовували корів, але для боронування. Сіяли вручну, позаяк на 100 дворів у 1925-1929 рр. припадало 5 сівалок, а збирали хліб серпами та косами, тому що на сотню господарств було 6 жниварок. Молотили жито, пшеницю, ячмінь, просо саморобними ціпами, бо механічні молотарки були рідкістю на селі - 1,5 на тисячу дворів, тобто на середнє українське село. Скошений хліб скиртували копами (60 снопів - копа), перевозили до вимощених заздалегідь токів, клунь. Обмолот тривав тижнями, а навіть і протягом глибокої осені, позаяк вересень - листопад припадали на картопляні жнива, копку буряків, збирання та первинний обробіток льону.

Використання механічних знарядь вирізнялося залежністю від регіонів та наявністю зернового клину. Якщо на Поліссі та Правобережжі у 1923/24 р. сівалками сіяли від 2,5 до 17% обсягу робіт, то на Лівобережжі та в Степу від 38,5 до 69%479. Поліський селянин сіяв зернові переважно вручну - до 99,8%, на Правобережжі - 77,5%, на Лівобережжі від 51,3 до 74,7%, в Степу від 34,1 до 45,4%480. Полісся відставало за технічним озброєнням сільськогосподарських робіт, але і розміри угідь були значно меншими від центральних та південних районів. Посмужні ділянки зернових, затиснутих між лісами та болотами, селяни обробляли серпами, косами. Так, на Поліссі жниваркою скошували 9%, косою - 36%, серпом - 55% зернових культур, на Правобережжі жниваркою - 6,5%, косою - 4%, серпом - 96%, на Лівобережжі жниваркою - 14,5%, косою - 29,1%, серпом - 64,4%, в Степу жниваркою 81%, косою 19% . Для степового зернового господарства використання жниварок було життєво необхідним, позаяк косовиця зернових до 10 і більше десятин вимагала колосальних енергетично-часових затрат. Фактично сівба, збирання та обмолот зернових культур поглинали основну частину робочого часу селянської родини.

Власним реманентом у 1925-1927 рр. обробляли землю третина селянських господарств України, орендованим від 37 до 40%, супрягою чверть селянських дворів 482. Це стосувалося переважно посівного та збирального періоду сільськогосподарського року, а також зернових культур, які становили 97-98% засівної площі483. Так, у 1928 р. під зерновими було 19,4 млн га, під картоплею 1,2 млн га 484. Протягом другої половини 20-х рр. зросла площа соняшника та цукрових буряків, позаяк збільшилася і кількість худоби. Відносна стабільність льону - від 35 до 48 тис. га і конопель - від 153 до 160 тис. га, засіяного селянськими господарствами у 1925-1928 рр., свідчила про їх внутрішнє споживання: виготовлення олії, одягу, білизни, килимів, мотузок. Майже кожна селянська родина мала саморобні ткацькі верстати та відповідні знаряддя. Одяг та льняно-конопляну білизну виготовляли взимку. Вирощування технічних культур вимагало значних енергетичних затрат, особливо цукрових буряків, хмелю, льону, конопель на стадії їх збирання та передусім обробки. Наприклад, вирощуванням хмелю в Коростенській окрузі у 1926/27 р. займалося 2236 селянських господарств, з них "заможних" - 4%, а решта - "середняцьких" - 52%, "бідняцьких" - 44%486. Вони вирощували для власних потреб, але продавали також кооперативним товариствам. У 1927 р. було зібрано 1,3 млн пудів льоно-насіння, оброблено 706 тис. пудів льоно-волокна, 7,7 млн пудів конопель (волокно-сирець)487. Їх вирощуванням та обробітком займалися переважно селяни Полісся.

Селянські господарства, судячи із структури рільництва, були хліборобськими, тобто їхні повсякденні турботи стосувалися "думи про хліб". Поліський селянин переймався житом, яке становило 40% польового посіву, а овес та гречка - 32,5%, подільський мав третину жита, 11% пшениці, близько п'ятої частини клину під вівсом та гречкою. На Лівобережжі понад третину становили яра пшениця та ячмінь, 27% жито, понад 15% овес і гречка. Хлібороби півдня сіяли у 1923 р. 22,8% жита, а в 1929 р. - 9,6%, озимої пшениці - 8,5%, ярової - 19%, ячменю - 23,8%, кукурудзи - 12%, соняшника - 8,5% .

Степова Україна, яка спеціалізувалася на виробництві зерна, мала господарства фермерського типу - понад 30 десятин. В окремих селах Херсонщини господарств з посівами за 20 дес. налічувалося до 20%, тобто кожне п'яте було фермерським. На Катеринославщині подібних господарств було 4,2%, а до 1917 р. 10,7%489. Господарства характеризувалися високою товарністю, значними обсягами реалізації зерна на ринку, до 65% валового збору, а натомість селяни купували промислові товари. Продаж зерна селянами не завжди означав його лишок. Інколи селянський двір вивозив зерно на ринок, щоб покрити податки або придбати реманент та предмети побуту.

Товарність селянського господарства демонструвала його економічні можливості, рівень внутрішнього споживання. Так, з мізерного валового збору 1924 р. 565 млн пудів лишок становив 27 млн пудів 490. У 1926/27 р. лише степова смуга УСРР дала 456 млн пудів, а загалом збір зернових майже подвоївся 491, однак дві третини хліба залишалися для посіву, утримання худоби та харчування селян.

Встановлення питомої ваги товарності селянських господарств шляхом виявлення їх зернової спеціалізації (товарність та посівна площа), яку використовував В. Качинський, не розкривала функціональних ознак повсякденного життя селян. У 1925 р. 32,8% товарної зернової маси реалізовували господарства з посівами 6 дес., а на одне господарство припадало 75 пудів, для решти значно менше 492. Ми маємо справу з дрібними партіями зерна, які селяни вивозили на ринок, особливо малоземельні та малопосівні. Господарства високотоварні мали від 15 десятин і більше, тому зерновий напрямок, котрий вимагав переважно застосування робочої худоби і реманенту, менших капіталовкладень та затрат праці порівняно з технічними культурами, виявився справді перспективним для становлення фермерського селянського підприємництва.

Вивіз зерна селянами свідчив про конструктивний соціально-економічний розвиток сімейного господарства. У 20-х рр. товарність зернової продукції не перевищувала 25%, тваринництва - 30%, а технічних культур до 75%493. Реалізація продукції свідчила загалом про відродження сільськогосподарського виробництва, про становлення елементів розширеного відтворення, про співвідношення споживання та витрат на організацію самого виробництва. В українському селі спинався на власні ноги сімейний фермерський уклад, організаційну основу якого становив селянський двір. За підрахунками В. Качинського, а точніше його особистими спостереженнями, селянське господарство з наявністю 15-30 дес. під зерновими культурами вважалося фермерського типу. Для його повноцінного функціонування необхідно було мати відповідний рівень забезпечення робочою худобою, тобто живою тягловою робочою силою. Без робочої худоби протягом 20-х рр. налічувалося від 39 до 47% господарств 494, тобто майже половина, які не могли претендувати на статус фермерських, якщо навіть і мали достатньо землі; з одною одиницею робочої худоби була третина селянських дворів, що балансували на межі натурального укладу з високим рівнем внутрішнього споживання виробленої продукції. До категорії фермерських можна віднести ті господарства, у яких було 3 голови робочої худоби (2,2%) або більше чотирьох - 1,3% загальної чисельності селянських дворів 495. Необхідно також враховувати наявність реманенту, хоча його можна було взяти в оренду, власне як і землю тих селян, які виявилися неспроможними її обробити. Сільгосптехнікою забезпечувалися переважно колгоспи та частково середняцькі господарства, на долю яких припадала половина придбаних машин, що зміцнювало їхню технічну базу і сприяло фермеризації, особливо в степових районах. "Заможні" і "багаті" групи індивідуальних господарств - покупців сільгосптехніки становили у 1927/28 р. 25%. Вони мали також половину кредитних коштів саме на придбання техніки, хоча держава все-таки дбала про радгоспно-колгоспний сектор, а не про зміцнення фермерських господарств. Забезпечення тракторами мало виразні ознаки класової політики економічного обмеження селян-фермерів. Наприклад, у 1924/25 р. було завезено 3208 тракторів в Україну, з них "поодиноким селянам" дісталося 45 машин, радгоспам й агробазам - 612, колгоспам - 707, МТТ - 1105, кредитним товариствам - 564, земельним громадам - 114496, тобто тенденція зрозуміла. Недостатня кількість тракторів ускладнювала побут селянського господарства, особливо на півдні України, де були важкі чорноземні ґрунти, а використання робочої худоби означало щоденну виснажливу працю хлібороба упродовж весняних та осінніх місяців. Напередодні масової колективізації 2% земельних громад мали від 22 до 27 га орної землі на один двір 497, тобто сімейно-трудові господарства справді потребували належного забезпечення технікою. Машино-тракторні товариства фактично були державними, тому не поспішали надавати допомогу селянам, яких вважали куркулями, хоча офіційна радянська статистика називали їх "дрібні товаровиробники" або "дрібно-капіталістичні господарства".

Поділ селян на пролетарів, напівпролетарів, середняків та "куркулів" влаштовував політичні та податкові органи: перші намагалися протиставити українських селян за майновим цензом, інші використовували їх в якості джерела наповнення бюджету та соціальної верстви з виконання державних повинностей.

Соціально-економічна типологія селянських господарств (за даними динамічного обстеження 1927 р.)498

Вони вирізнялися рівнем матеріального забезпечення, але їх повсякденне життя залежало від специфіки сільськогосподарського виробництва, традиційної духовної культури українського села. Соціально-економічна диференціація супроводжувалася не поляризацією села на дуже багатих і дуже бідних, а своєрідним підтягуванням напівпролетарських груп селянства до середнього рівня забезпечення. "Звичайні товаровиробники" становили переважну більшість, які прагнули розширення орних земель за рахунок оренди "маломіцних" господарств, тобто діяв принцип економічної рівноваги. Вони були основними виробниками сільськогосподарської продукції. Так звані "дрібно капіталістичні господарства" становили по УСРР 4,1%, хоча на Лівобережжі 5,7%, тобто понад 200 тис. дворів з виразними ознаками сімейно-фермерських підприємств. Ця категорія господарств була добре забезпечена робочою худобою, а на один двір припадало понад 10 га ріллі та 9 га посівного клину, майже не здавали землю в оренду, але охоче її орендували, особливо господарства, які мали від 3 до 10 дес. землі499.

Основним джерелом існування селянської родини було її господарство, позаяк заробітки за його межами сягали 3,4% сімейного бюджету 500. Селянські господарства, судячи з показників товарності продукції, тобто питомої ваги її відчуження, діяли переважно для самозабезпечення. Льон та коноплі фактично вирощували для внутрішнього споживання, особливо протягом 1923-1924 рр., позаяк вивіз на ринок не перевищував тоді 6% виробленого волокна-сирцю. У 1925-1928 рр. його продавали, але не більше 15%. Інша справа цукровий буряк, хміль, тютюн та махорка, які були своєрідною "селянською валютою", тому що товарність цих технічних культур становила від 75% до 93%. Майже стовідсотково продавався віск, а мед не більше 26%. Шерсть худоби збувалася кооперації до 91%, яйця, особливо протягом другої половини 20-х рр., селяни вивозили на ринок до 58% їхньої кількості. Шкіру худоби селяни також продавали, але від 33% до 49%, тому що з неї виготовляли взуття, майстрували різний реманент. Товарна птиця посідала важливу статтю прибутку, відтак її товарність сягала 49%, а основний вид жирів - свиняче сало від 42 до 52%501. Картопля фактично залишалася для внутрішнього споживання. Загалом товарність технічних культур у 2-3 рази перевищувала товарність зернових та продукцію тваринництва.

Доходність селянського господарства була стимулом і мотивом відповідного його галузевого структурування. Якщо на Поліссі рільництво давало 39% сімейного бюджету, а тваринництво 61%, то селяни переймалися заготовкою сіна, технічних культур і безумовно жита та вівса. Подібне співвідношення джерел доходності спостерігалося на Правобережжі, а на Лівобережжі 40,9% давало рільництво і 59,1% тваринництво, в степу навпаки - рільництво становило 52,7% доходу селянського господарства, тваринництво - 47,3% .

Технічні культури були прибутковими для селянського господарства, але вони вимагали значних затрат робочого часу, починаючи від першого прополювання цукрового буряка, прорідження льону. Саме вони забезпечували доходність рільничої галузі одноосібного сектора. Вона, за підрахунками податкових органів, становила у 1926/27 р. 45 руб., у 1927/28 р. - 52 червоних руб. з однієї десятини, доход від однієї голови великої рогатої худоби - 47 руб.503 Умовно чистий доход селянського господарства коливався від 215 до 225 руб., але ця сума була важлива для фінінспектора.

Реальні доходи від селянської десятини чи від поголів'я худоби, не кажучи про сезонні промисли, визначали матеріальну структуру побуту конкретного господарства і села загалом. Обстеження селянських бюджетів за 1924/25 рік показало, що в Україні селяни збудували 21,2 тис. житлових будинків, з них на Поліссі - 3459, в Лісостепу - 8166, в Степу - 6700, а решта на Правобережжі504. Хати будували з місцевих будівельних матеріалів: на Поліссі з дерева та переважно солом'яним дахом, а в лісостепу та степові - глинобитні з очеретяним дахом. Кооперація закупили у 1923/24 р. 1,2 млн пудів товарного заліза, а селяни купили загалом 1,5 млн пудів, з них кровельне залізо становило 9,7%, сортове - 16,2%, оцинковане 2,4%, цвяхи - 16,4%, залізний посуд - 10,7%, скоб'яні товари - 23,6%505. Попит селян на кровельну жерсть був задоволений на 80%, на оцинковану - лише на 30%506. Заможні селяни дозволяли собі покрити дах оцинкованим залізом, але враз набували ознак "куркулів". Центнер заліза коштував у жовтні 1926 р. в кооперації 34 руб., а в жовтні 1927 р. - 28 руб. тобто доход однієї десятини дорівнював двом центнерам кровельного заліза, якого не вистачало для зведення даху. Кілограм цвяхів, а без них жерстяну покривлю не звести, коштував селянинові у жовтні 1926 р. 42 коп., у 1927 р. 35 копійок, а сокира для поліського селянина, котру він купував в кооперативному товаристві, вартувала йому 1 руб. 74 коп.507 За ці гроші він міг купити півтора центнера сіна, що було дуже важливо для утримання худоби.

Протягом 1925-1927 рр. відбулося зменшення цін на жито та пшеницю. Якщо у 1925/26 р. центнер жита коштував 6 руб. 46 коп., то у липні 1926/27 р. - 4 руб. 28 коп., а пшениці - відповідно 9 руб. 18 коп. та 7 руб. 17 коп.508 Якщо взяти до уваги той факт, що пересічна врожайність зернових культур становила від 7 до 9 ц з десятини, відтак вони коштували від 29 до 37 руб., а це лише один центнер жерстяного даху. Селяни використовували солому та очерет не з екологічних міркувань. А виключно з економічних можливостей двору, його купівельної спроможності.

Придбати коня, корову чи вола, враховуючи інші потреби, виявилося неабиякою проблемою. Кінь коштував у 1925/26 р. 142 руб., у 1926/27 р. - 166 руб., дійна корова - 79 та 89 руб., віл 239 та 280 руб.509 Селянин, щоб уникнути зайвих витрат, сподівався на приплід худоби, особливо лошат та телят, доглядаючи їх, допоки досягнуть належної кондиції. Худоба робоча (коні, воли) і продуктивна (корови тощо) вимагала постійного санітарного і ветеринарного догляду, а головне дотримання норм годівлі. Так, у 1925/26 р. на одного робочого коня треба було мати, крім зелених трав та випасу, 136 пудів грубих кормів, 34 пуди зерна (вівса, ячменю), 21 пуд борошна, а для корови 105 пуд. грубих кормів та 13,6 пудів зерно-борошна 510, особливо під час весняних та осінніх польових робіт. Загальна кількість худоби протягом 1924-1928 рр. істотно не змінилася, крім дрібної - свиней, овець. Кількість коней зросла на 1,3 млн голів, але пересічно на одне господарство припадав один робочий кінь, а також півтори корови, але це були середньостатистичні дані. У 1928 р. господарство тримало одну свиню, зазвичай для власного споживання, а роздрібні ціни на свинину не сприяли суттєвому поліпшенню селянського бюджету та купівельної спроможності: за кілограм сала міський мешканець платив селянинові 1 руб. 10 коп., тобто три кг цвяхів.

Витратна частина селянського бюджету свідчила про високу питому вагу внутрішнього споживання продуктів, вирощеної та виробленої працею членів селянського двору. Обстеження бюджетів 1922 селянських господарств, проведене ЦСУ УСРР у 1924/25 р., показало структуру і норми внутрішнього споживання: картоплі 75 740 пудів, хліба пшеничного - 240 пудів, хліба житнього - 500 пудів, крупи гречаної - 1533 пуди, пшона - 4736 пудів, олії - 1981 пуд, сала - 3061 пуд, м'яса птиці - 8301 пуд, 351 918 яєць, солі - 5032 пуда, цукру - 30 936 фунтів 511. Високий рівень споживання яєць спостерігався в Степу, особливо в господарствах з наділом землі від 6 до 15 десятин - 50 тис. штук, а на Поліссі та в Лісостепу - 16 тис. штук. Неабияке значення мала наявність зерна, яка дозволяла утримувати велику кількість птиці. Вона залишалася винятково для внутрішнього споживання селянської родини. М'ясо різаної птиці було спожито на Поліссі до 38 пудів, на Лівобережжі та Правобережжі від 28 до 74 пудів, в Степу - 86-174 пуди 512. Відчуження, тобто вивіз на базар, був мізерним - від декількох кілограм до 8 кг. Пух та пір'я також залишалося в сім'ї для виготовлення предметів побуту.

Взуття та одяг селяни виготовляли самостійно, використовуючи сировину рослинного або тваринного походження: лозу, солому, шкіру. У 1934/35 р. селяни купили взуття на 44 тис. руб., а враховуючи той факт, що пара чобіт коштувала від 18 руб., але в стабільні 1926-1927 рр., відтак було куплено 2444 пари 513, тобто менш 1,5 пари на сім'ю. Необхідно зазначити, що в Україні кожна п'ята селянська родина мала більше семи дітей 514. Їх одягали в постоли - взуття, яке виготовляли із соснового молодого коріння, рогози.

Предмети побуту промислового виготовлення потрапляли до селянського побуту. Так, вартість куплених меблів дорівнювала вартості спожитого чаю, а мила, якщо брати до уваги вартісний еквівалент, придбано на суму, яка майже відповідала вартості купленого посуду. На навчання дітей було витрачено 933 крб., а на закупівлю чаю - 987 крб. Для лікування селяни витратили 1900 крб.

В українському селі відбулися радикальні соціально-економічні зміни, які суттєво вплинули на структуру і зміст повсякденного життя. Скасування права приватної власності на землю, ліквідація поміщицького землеволодіння, обмеження заможного селянства, проведення соціалізації землі трансформували повсякденний уклад життя села, центральною фігурою якого був поміщик або "хазяїн". Відбувся частковий злам соціальної установки - орієнтації на розширення господарства, а з другого боку деформовано систему соціальних цінностей.

На повсякденне життя селянського двору впливали: структурно- галузева розбудова його господарства, тобто сімейна економіка, сезонність сільськогосподарського виробництва та його рутинна матеріально-технічна база, традиції, релігійно-церковна обрядовість. Вони визначали ритм повсякдення, а його структуру, крім природно-кліматичних факторів, зумовлювали соціально-економічні обставини. Майнова диференціація, які податкові органи використовували для стягнення грошових повинностей селян, не означала наявності суттєвих відмінностей укладу життя так званих бідняків, середняків та куркулів, які вирізнялися кількісними характеристиками: рівнем спожитих матеріальних благ, але здобутих власною працею.

Повсякденна виробничо-господарська діяльність селянського двору в Україні 20-х рр. віддзеркалювала і підтверджувала концепцію представників "організаційно-виробничої школи" про еволюцію сімейно-трудового селянського господарства. Воно організовувало виробництво таким чином, щоб насамперед забезпечити власне існування, зберігаючи своєрідну соціально-побутову автономію, але будучи складовою частиною земельної громади.