Між революцією і колективізацією: селянський ренесанс

Поширення ідеї утворення Селянської спілки зафіксовано у спецдоповіді ДПУ УССР у вересні 1926 р.: "Селяни приходять до того заключення, що коли у них буде спілка за прикладом існуючих професійних спілок у робітників, то вони зможуть через неї захищати всі свої інтереси, зокрема боротися за зниження єдиного сільськогосподарського податку і регулювання цін... .

Кількість селянських виступів за створення селянських спілок постійно зростала. Так, лише в одному Запорізькому окрузі з вересня 1926 р. по травень 1927 р. було зафіксовано 170 таких фактів. Взагалі третина усіх виступів за селянські спілки, що відбулися в Україні, припадала на Запорізький округ. Тому влада доручила ДПУ придушити цей рух. В результаті якщо в 1924-1925 рр. кількість арештів активних учасників руху за створення спілок була досить незначна, то в подальший період вона різко збільшується. Так, у 1927 р. Запорізьким окружним ДПУ було заарештовано 140 осіб (серед них "куркулів" - 31, середняків - 61, бідняків - 26, службовців - 22). Лише за січень-березень 1928 р. за агітацію селянських спілок держполітуправлінням було заарештовано 260 осіб в Мелітопольському окрузі. На 20 березня цього ж року Мелітопольським окружним ДПУ було засуджено за антирадянську агітацію 31 особу.

Обов'язковим елементом політичного простору на селі була сільрада.

Протягом періоду утвердження компартійного режиму ради системно обмежувалися у їх самодіяльності і повноваженнях, пройшли через низку принизливих процедур (розпуск, оголошення виборів недійсними, тимчасова повна заміна іншими, "класовими" органами - ревкоми, комбіди, комнезами). В наступні роки сільради знаходилися у двозначному статусі між земгромадами з одного боку і комнезамами з іншого (останні до 1925 р. користувалися статусом "організацій державного значення"). Всі вказані обставини не могли не формувати у селянства відповідного зневажливо-поблажливого ставлення до сільрад. До того ж, керівництво нав'язувало радам виконання найнепопулярніших функцій на селі: стеження (складання безконечних списків), фіскальних (доведення розмірів розверстки, складання списків недоїмщиків по податках), бюрократичних (оголошення декретів, розпоряджень), проведення кампаній (здебільшого надуманих і незрозумілих для селян).

У 1925 р., коли політичний курс "обличчям до села" стала давати свої перші результати і можна було дозволити собі заднім числом глянути правді у вічі, Політбюро ЦК КП(б)У 9 липня 1926 р. приймає постанову, у якій визнає: "1924/25 року. ми мали серйозний одрив Рад від мас, повне недовір' я селянських мас до Рад і в той же час елементи натиску і командування з боку адміністративних та партійних органів"333. Відповідно організаційно-інструкторський відділ ВУЦВК виділяє низку негативних моментів, виявлених у 1925 р. під час перевірки низового апарату, і серед них такі: "сільради ще малоавторитетні... не притягують широких верств селянства", "голови сільрад бувають лише "старостами", не виявляючи ініціативи" .

"Сільради переважно виконують вказівки і розпорядження вищих органів влади", - визнавалося у звіті уряду за 1927-1928 рр.)335.

І все ж селянство ставилось до сільрад і їх служителів поблажливо, оскільки вони обиралися з-поміж самих селян і з усіх представництв компартійної влади на селі були найбільш поміркованими. Погляд селянина на сільраду передає в одному з своїх нарисів Остап Вишня: "Чотири тисячі п'ятсот чоловік населення під цією сільрадою.

Сидить у їй голова, сидить у їй секретар.

Сидять уже, як сонце тільки з-за обрію витикається, і сидять іще, як сонце вже за обрій ховається.

Сидять і пишуть.

Пишуть і говорять. Тут нема з 10-ї до 4-ї, тут до десятої і після четвертої.

Тут нема "без докладу не заходити", а тут тільки рип:

- Здрастуйте!

- А подивись, скільки там ти мені продналогу нацокав?

Подивись.

- А скажи мені, як ото воно з отою лучкою, що за Хоминою пшеницею ріжком пішла?

Скажи.

- А може б, оце ти нас повінчав сьогодні?

Вінчай.

- Дід сьогодні приставився.

Ховай.

- А мені бог доньку вчора послав!

Хрести.

І за попа, і за дяка, і за диякона.

Все оте в цім будиночку невеличкому, залізом критому.

Скільки в столиці є наркоматів?

Скільки в столиці є комісій?

Скільки в столиці є комітетів?

- Всі вони, пошли їм боже здоров'я, урядують.

Всі вони пишуть так:

- Усім губ.

В губах папірці ті по відповідних відділах. Відділ той чирк-чирк:

- Усім окр...

В окрах усі папірці по відповідних відділах. Окри ті:

- Усім рай.

В райях всі вони по відповідних відділах. Райі ті:

- Усім сіль.

І отут ота хмара з усіх відділів висипається перед головою чи перед секретарем отакою купою.

І сидить голова в невеличкому будинку перед невеличким столиком і дивиться на ту купу паперу писаного.

Він і Наркомос, він і Наркомзем, він і Наркомздрав, він і Наркомвнусправ, він і Наркомюст, він і УЕР, він і Держплан, він і ЦСУ, він і ТАПУК, він і Доброхем, він і МОДР, він і ДОБРОБУТ, він і трест, і синдикат, і Наркомфін, і ВУЦВК.

Йому й косити, йому й полоти, йому й на пар орати, йому й на зяб орати.

І все йому "за особистою відповідальністю" й "негайно".

Їй-богу, по тридцять п'ять окремих папірців сільрада на день одержує."336 ("І ВУЦВК, і Раднарком, і Держплан, і УЕР, і... і...", 1925 р.)

Загальновизнаним фактом був бюрократизм і формалізм, у яких тонули сільські ради. Притчею во язицех стала паперова злива, яка їх затоплювала і яку висміював фейлетоніст: "Злива на сільраду нашу. Паперова злива!.. Як пішов "дощ" з революції, так дедалі більшає <.>

Щодня, що білого дня: "Райісполком приказиваєть нємєдленно." І щодня: "Сєльсовєт у в отвєт на ваше предпісаніє увєдомляєть." І то на день райвиконком разів із десять "приказиваєть", а сільрада разів із десять "увєдомляєть." Та добре ще, якби було на чім "увєдомлять". А то на старих "ділах" колишньої "розправи" доводиться "увєдомлять", бо ні паперу, ні на папір. Коли тобі: "на протяженії 24-х часов, в протівном случає ви будєтє арестовани" <.>

А ви знаєте, що наша сільрада має десять форм щомісячних звітових відомостей, що їх вона має подавати кожного п'ятого числа? Яких? Ось яких!

1. Відомість, скільки в селі дворів, їдців, з поділом на чоловіків, жінок і т. ін. Ця відомість має 15 шпальт!

2. Відомість на земельну площу (17 шпальт!).

3. Відомість про число худоби в селі (19 шпальт!).

4. Відомість про число мертвого інвентаря (26 шпальт!).

5. Відомість про число фондових участків (18 шпальт!).

6. Відомість про число прокатних пунктів (14 шпальт!), де щомісяця пишеться: "Прокатних пунктів нєт". Щомісяця це пишеться!

7. Відомість про засівну площу (18 шпальт!).

8. Відомість про колективні господарства (11 шпальт!).

9. Анкета гідротехнічного обслідування (12 шпальт!), де щомісяця проставляється в одній шпальті, що село має 15 зрубових колодязів.

10. Відомість про покривні (злучні) пункти на 11 шпальт, де в одній із шпальт урочисто щомісяця проставляється "2" (два бугайці), а в другій "1" (кнур).

Не забувайте ж, прошу вас, що це постійні, щомісячні відомості, які не торкаються різних періодичних сільських кампаній!"337 ("Пропащі люди", 1923 р.)

Вибори до сільських рад при всій їх зарегульованості були певною формою самовираження селянства, оскільки без масового залучення їх до виборчих кампаній не могло обійтися.

На початку 20-х років селяни за звичкою членами та головами сільрад обирали колишніх сільських старост, старшин, служителів культу 338. З іншого боку, уповноважені від вищих інстанцій за будь-яку ціну прагнули зламати сільські стереотипи і нав'язати потрібні рішення. Більш-менш точні і реальні списки виборців на виборах до рад з'явилися тільки з 1925 р. Представник Центральної виборчої комісії на Всеукраїнській нараді губвиборчкомів у червні 1925 р., говорячи про минулорічну перевиборчу кампанію, визнавав: "Обліку осіб, позбавлених виборчих прав, зовсім не було... В минулому році ми отримали відомості про число виборців, узяті на око. Доходило до прикрих випадків, що деякі з виборчих комісій ставили цифри учасників виборів, які перевищували загальну цифру усього населення"339.

Вихід за межі здорового глузду в проведенні "класової лінії" на перевиборах сільських рад часом розуміли і самі керівники. Так, "всеукраїнський староста" голова ВУЦВК Г. Петровський з приводу перевиборів початку 1925 р. зауважив: "Нам довелося по деяких місцях скасувати вибори до сільрад насамперед тому, що у виборах брало участь дуже мало виборців, а по-друге тому, що до сільрад обрано надто багато комуністів та незаможників" .

Політичний курс "обличчям до села" дав певні результати: у селян піднявся інтерес до перевиборчих кампаній. З приводу проведених на початку 1924 р. перевиборів рад з Мелітопольського округу надійшло враження: ". Це перші перевибори, які сколихнули всю селянську масу"341. Аналогічне враження передає кореспондент газети після ознайомлення з перевиборами в Ізюмському окрузі: "Перевибори до Рад в цьому році були остільки своєрідні й цікаві, що залишать по собі довгу пам'ять. Селянська маса якось враз виросла, на перевиборних зборах вона майже стихійно зробила основним моментом обговорення доповіді " Про роботу сільради" і підійшла до нього вже як розумний і бережливий хазяїн..."342. На вибори рад у 1925 р. з'явилося 44% сільських мешканців, у 1926 р. - 54% . Наступного 1927 року активність дещо зменшилася -- до 52%344, що могло бути реакцією на початок нового раунду комуністичного тиску на село з відповідним послабленням оптимізму селянства щодо меж реальної демократії.

Як тільки адміністративний тиск було послаблено, показники "збіль- шовизованості" селянства помітно впали. Один з учасників наради губернський виборчих комітетів у червні 1925 р. говорив про вибори цього року: "Мені приходилось переобирати не одну сільраду, і мені заявляли, що ми не хочемо вибирати так, як ви хочете, а ми хочемо вибирати, як ми хочемо"345. Якщо на виборах 1925 р. до серед обраних до сільрад члени КНС становили 44%, то в 1926 р. - 30%. Відповідно відсоток комуністів виявився 7,1% та 6,9%346. Підвищення відсотка комнезамівців і комуністів серед обраних до складу сільрад у наступному 1927 р. (відповідно до 35 і 9%)347 слід сприймати як сигнал: початок нового раунду "закручування гайок" на селі.

Спостерігаючи те, що відбулося на виборах до сільрад у 1924 р., партійні активісти бідкалися: "Замість союзу незаможника і середняка фактично склався союз середняка з куркулем"348.

Автор аналітичного огляду "Село Донбасу", опублікованого на початку 1925 р. в теоретичному журналі українських комуністів "Известия ЦК КП(б)У", теж знаходиться під враженням перелому у поведінці селянської маси, який характеризується "наростаючою боротьбою за вибірне місце і підвищеним інтересом до права свого голосу, відкритим відводом безгосподарних і неавторитетних комуністів чи незаможників у всіх виборних організаціях і діловим обговоренням усіх доповідей."349.

У тому ж дусі складені й аналітичні матеріали організаційно-інструкторського відділу ВУЦВК: пожвавилась боротьба різних груп селян за лідерство, " надто яскраво це виявилось при обміркуванні кандидатур і складанні орієнтовних кандидатських списків нового складу сільрад"350.

Активність селянства піднялася і на рівні районних з'їздів рад: "Якщо минулого року кворум давав 60-70%, то цього року в середньому кворум становив близько 90%... При цьому треба мати на увазі, що з'їзди відбувалися навесні (бездоріжжя, початок засівної кампанії)"351.

Звітні збори Уманського окружного виконкому по селах у 1927 р. викликали непідробний інтерес. Доповідачу задавалося до 60 запитань, у дебатах виступало до 10 ораторів, панувала атмосфера зосередженої уваги: "Аудиторії проявляли до звіті ОВК великий інтерес, що підтверджувалося як фактами масового закидання доповідачів запитаннями, так і кількістю виступів у дебатах та уважним заслуховуванням звітів протягом порівняно великого часу (по 2-3 години без руху в залі)"352.

Зміна настроїв селянства позначилася і на тональності роботи безпартійних селянських конференцій. У 1924 р. делегати безпартійної селянської конференції Бригадирівського району Кременчуцького округу засідали цілу ніч 353. "Якщо раніше делегатами на конференції в райони часто посилали "вільних", "бажаючих", а то й просто по черзі, то зараз кожну кандидатуру делегата обговорювали, розбирали по кісточках. Найменше порушення правил виборів, як до ради, так і на конференцію, викликало велике незадоволення і обурення. Спроба головуючого насильно провести свою думку викликала шум... Дискусії проходили надзвичайно жваво. По кожному питанню записувалося до 40-60 чоловік, висловлювалося по 2030", - повідомлялося з Уманського округу у 1925 р.354 З підсумків безпартійних конференцій Харківського округу (березень-квітень 1925 р.): "Різко кидається в очі зростання активності села, з огляду на що майже всі конференції носили пожвавлений характер. Активність проявлялася починаючи з момента виборів президій і закінчуючи участю в дискусіях і подачею численних записок по доповідях." .

"Чрезвичайщина" 1928-1929 рр. розірвала тимчасове перемир'я селянства і влади. У розпал хлібозаготівель 1928 р. самі партійні функціонери усвідомлювали розрив мирних стосунків із селянством, що видно, зокрема з огляду листів і виступів для ЦК КП(б)У: "Немає розриву з селянством, але є надрив."; "З селянством розсварилися. І з робітниками розсварилися, зарплату зменшили, норму збільшили, на пайок посадили."; "Ми в цьому році буквально ліквідували Радянську владу."; "Селянин на нас дивився не як на заготівельників, а як. експропріаторів."; "Нам доводиться зустрічати єдиний фронт села проти нас."; "Ми зараз перейшли цілком до методів розверстки в найгіршому виданні. Ми зараз перестали піклуватися про продуктивні сили села, ми всю увагу, всю енергію приділили викачуванню хліба і викачуємо так, що наш союзник починає сумніватися в користі союзу"356.

З року в рік Центрвиборчком незмінно визнавав (але заднім числом, як минулорічні огріхи, які, звичайно, будуть подолані у році біжучому) застосування уповноваженими організаторами перевиборів таких методів, як командування на зборах, нав'язування виборцям списків кандидатур, ігнорування пропозицій рядових виборців щодо доповнення списків додатковими кандидатурами, фальсифікація результатів голосування 357.

У вирі політичних і соціальних переворотів земгромада, схоже, залишилася єдиним з місцевих інститутів, що зміг зберегти довіру і прихильність усього селянства. "Спільний ворог", компартійна влада штучно згуртовувала село, виступала зовнішнім фактором, який зцементовував селянський "мир" і тим самим консервував первісний колективізм, общинну солідарність.

Наприкінці 20-х рр. на 54,8 тис. сіл і хуторів припадало 10,7 тис. сільрад і 40 тис. земельних громад 358. Вибіркове обстеження 1927 р. показало, що земгромади охопили 98,2% сільського населення, тобто поза громадами опинилося лише несільськогосподарське населення. Межі земгромад у переважній більшості випадків (96%) співпадали з межами сільрад 360.

Земельні громади були природними, традиційними селянськими організаціями. За непу вони набули рис напівдержавної представницької селянської організації. Вони не визнавали "класового принципу". У їх складі перебувало все землеробське населення села. Голову правління або уповноваженого земгромади селяни між собою за давньою традицією називали старостою. Саме ця позакласовість земгромад, а також їхня фінансова самостійність призвели до ліквідації цього соціального інституту при повороті державної лінії наприкінці 20-х років. Як зазначає дослідник української земгромади В. Калініченко, авторитет земгромади спирався не лише на статті Земельного кодексу і статут громади, але й неписане звичаєве право. Нехтувати звичаєвим правом остерігалися навіть відчайдухи, боячись опинитися поза законом 361.

Інститут земгромади певною мірою працював на відродження і певне поширення общинних відносин у селянському середовищі. Хоч цього процесу не слід перебільшувати. На момент революції в Україні общинна форма землекористування охоплювала тільки 24% селянських земель, переважно у Степу і в певній мірі на Харківщині. Під впливом революції, у виру чорнопередільчих подій в районах, де під час столипінської реформи община руйнувалася насильно, спостерігався процес часткової реанімації цієї форми; питома вага общинної форми землекористування зросла з 24% у 1917 р. до 26% у 1923-1929 рр.362 Думка про абсолютне домінування общинної форми землекористування в Україні в 20-х роках є перебільшенням, а все ж до певної міри вона пожвавилася, призупинивши природний процес перемоги індивідуального землекористування.

Одним з елементів соціального побуту селянських общин були переділи землі. Хоч закон обмежував час проведення земельних переділів трьома сівозмінами, тобто за 20-ті роки нових переділів не мало б бути, факти вказують на інше: вимоги закону погано виконувалися селянами- общинниками, і повністю припинити щорічні переділи землі не вдалося, хоч кількість їх з року рік зменшувалася 363.

До компетенції громадівського сходу відносилися питання, пов'язані із землекористуванням. Але в реальному житті поряд із земельними справами земельні сходи нерідко вирішували і такі питання, як виконання сільгоспподатку, збір коштів на утримання школи, впорядкування колодязів, мостів та шляхів, купівля книжок для сільбудинку тощо 364. Громада мала власні кошти, розпоряджалася ними, відкривала рахунки в державних і громадських кредитних установах. Прибутки земгромади складалися із надходжень від самооподаткування її членів на громадські потреби, від здачі в оренду нерозподілених громадських земель, від підприємств, продажу громадського майна, кредитів.

Всередині громади відбувалося традиційне кооперування виробничих процесів під час проведення таких заходів, як землевпорядкування, меліорація, організація громадських сівозмін, боротьба зі шкідниками і бур'янами, створення прокатних пунктів сільгоспмашин, зерноочисних та злучних пунктів, переробка сільськогосподарської продукції, створення зразкових ланів, садків, допомога поширенню сільськогосподарських знань через влаштування виставок, лекцій, конкурсів, організація громадського збуту продуктів, ремонт шляхів і мостів. Земгромада мала й методи примусу до членів, які не бажали об'єднувати свою працю, наприклад, для проведення агротехнічних заходів. Примус проявлявся у встановленні натуральної чи трудової повинності, притягненні до суду та ін. Найбільш масовим заходом, що охоплював усі селянські господарства, була організація громадської сівозміни. При її введенні різко підвищувалася роль земельної громади на селі. На погляд радянського керівництва, земгромада при запровадженні громадської сівозміни повинна була перерости в кооператив, а то й колгосп. Але земельні громади не поспішали перетворюватися на колективні об'єднання. Працівники робітничо-селянської інспекції, які обстежували в 1926 р. Петровську земгромаду Бердянського району Маріупольського округу, зазначали, що з 9 сільгоспартілей, створених в ході землевпорядкування, ліквідовано на момент обстеження дві, і подальшого прагнення селян до вищих форм колективізації не спостерігається. Навпаки, селяни прагнуть до елементарних форм кооперування 365.

На певному етапі свого існування земгромади вступили в суперництво з державною владою в особі сільрад. Протистояння між громадами і радами відбувалося по всіх напрямах. Перш за все існувало суперництво земельного сходу як органу управління громади і сходу сільради. Існування на селі двох сходів не сприймалося самими селянами. Вони розглядали сход виборців як порушення традицій. Сход землекористувачів в якийсь момент поглинув збори виборців сільради. Межі сільради і земгромади, як правило, співпадали, виконавчі органи земгромади виконували роботу сільради, фактично підміняючи її. За законом таке дублювання функцій допускалося лише в сфері поземельних відносин. Але земельне питання в селянському житті було домінуючим, і за його взірцем будувалися стосунки в господарському та громадському житті села. Сільради не мали своїх бюджетів, лише складали прибутково-видаткові кошториси, які включалися до районного бюджету. Завжди без вільних коштів, сільрада зверталася по допомогу до земгромади. Через неї ж сільрада проводила самооподаткування селян. Рішення про самооподаткування приймалося нібито на зборах виборців, але насправді на земельному сході. Громада сама видавала кошти сільраді і робила це неохоче. Ради вдавалися до земельних громад і для збирання загальногромадянських податків із селян; при цьому задіювався принцип кругової поруки. У свою чергу земгромади намагалися чинити опір несправедливому вилученню податків, опиралися застосуванню "класового принципу" при оподаткуванні366.

Отже, земельні громади становили реальну альтернативу офіційним органам влади - сільрадам. На відміну від останніх громади були безкласовими, демократичними організаціями всього селянства. Вони відповідали інтересам усіх своїх членів, вони виявилися чужі тоталітарній системі, становили їй своєрідну загрозу. Їх неможливо було підпорядкувати, залишався єдиний шлях - ліквідувати.

Справедливо вбачаючи в земельних громадах реальну загрозу своїй владі на селі, компартійне керівництво з 1925 р. звертає на земгромаду особливу увагу. Постановами ЦВК та РНК СРСР у 1927 р. на сільради покладалося керівництво земгромадою, затвердження постанов громади з питань землекористування та землеустрою, складання списків землекористувачів, що мали пільги на кредитування землеустрою. Сільрада у випадку незгоди могла скасовувати постанову земгромади, а також рада набула право самостійно, без відома земгромади, скликати земельні сходи. ВУЦВК прийняв аналогічне цим постановам "Положення про сільські ради". Цими документами закріплювалася передача функцій земгромад сільрадам.

Щоб уникнути зайвих проблем, владі треба було позбавити права голосу в громадах осіб, вже позбавлених виборчих прав у радах. Адже в громадах авторитетом користувалися "куркулі", сходами керували їх уповноважені. Отже, в 1927 р. до Земельного кодексу були внесені зміни: державні органи спробували підпорядкувати земельний сход, усунувши від участі в ньому осіб, що були позбавлені виборчих прав. Процес обмеження політичних прав заможних і нелояльних до радянської влади членів земельних громад закінчився тим, що Особлива колегія вищого контролю за земельними спорами визнала, що особи, позбавлені виборчих прав, не можуть бути уповноваженими громад у земельних справах, головувати чи бути секретарями на зборах. Загальносоюзний земельний закон від 15 грудня 1928 р. позбавив вирішального голосу на сходах та права бути обраними в органи общинного самоуправління осіб, що не мали права вибирати до рад. Посилювався нагляд сільради за земгромадою. 17 липня 1928 р. була затверджена Інструкція про біжучу земельну реєстрацію. Цією Інструкцією до компетенції сільрад передавалися реєстрація орендних договорів, розділів дворів, злиття дворів, обміну земельними ділянками, перенесень будівель, оголошення недробимості дворів, опіки, судових вироків в справі землекористування та складу двору. Практично усі постанови громади з земельного питання підлягали затвердженню сільради або реєстрації нею, без чого постанова не вважалася законною. Лише вирішення питання про порядок землекористування поки що залишалося за земгромадою 367.

Юридичне підпорядкування земельних громад місцевим радам почали впроваджувати згідно з "Положенням про сільські Ради", прийнятим ВУЦВК 12 жовтня 1927 р.

Одним з рудиментів звичаєвого права, який ожив на селі в умовах системної кризи державної влади, був інститут самосуду.

Самосуд, як і інші незбагненні інститути громадської поведінки селянства, такі як кругова порука, чутки, вуличні прізвиська, - за визначенням не могли стати предметом спеціального обліку і вивчення. Тому нині рідкою удачею є віднайти документальні свідчення. В світлі цього неабиякої цінності набувають опубліковані нещодавно С. Кривенком документальні матеріали, знайдені в Черкаському обласному архіві368. Зібрані дослідником матеріали засвідчують низку випадків самосуду на Черкащині у 1920-1922 рр. - настільки щільну, що змушують думати про самосуд як про елемент громадського побуту, а не як про рідку екзотику. Виявлений

С. Кривенком матеріал дозволяє зробити впевнений висновок: у перші повоєнні роки в умовах безсилості компартійної влади в питаннях щоденного життя села самосуди рано чи пізно відбувалися майже в кожному селі. У липні 1920 р. у с. Безбородкові селяни розправилися з 14 бандитами, які тероризували увесь район; очевидець - молодий учитель записав деталі: "Бандитам відрубували руки, ноги, вилами кололи у живіт, оглоблями били по голові. Крик - неймовірний". У лютому 1922 р. у с. Келеберда Золотоніського повіту селянський сход числом у 300 осіб виніс вирок трьом схопленим злодіям, які пограбували млин: розстріляти на очах у сходу. У червні того ж року у с. Вільхівці сход у складі 3000 осіб постановив 16 грабіжників розстріляти, а трьох передати до революційного трибуналу; тільки вчасне прибуття голови повіткому із загоном міліції відвернуло самосуд. У вересні того ж року сільський сход с. Шабельників Чигиринського повіту засудив односельця за конокрадство та постановив: "Представити N до вищої міри покарання - вбити, про що поставити органи влади до відома"; акт підписали 171 чол. У серпні того ж року в с. Топилівці Боровицької волості Чигиринського повіту зусиллями громади було спіймано трьох місцевих бандитів, засвідчено вчинені ними вбивства і здійснено розправу - закопано живими в землю. Пізніше, у вересні, очевидно за вимогою повітового начальства, громада склала пояснювальний акт за підписами голови і секретаря сходу, а також ще 45 селян. Насичений зворотами провінційної канцелярщини і одночасно по-селянськи колоритний текст акту дозволяє відтворити обставини вчиненої розправи і атмосферу громадського гніву: під час чергового сходу прибігла "сильно схвильована і в розтерзаному вигляді" селянка і повідомила про зв'язки "її чоловіка з його синами" з бандитами, що гніздилися на дніпрових островах; названі були схоплені у них вдома і приведені на сход; було вчинено допит, який "з плином часу в силу обставин перетворився в суд"; під тиском "загрозливої обстановки", "перехресних запитань" і "показань свідків" звинувачувані зізналися у злочинах і видали вогнепальну зброю; допит носив стихійний колективний характер, в міру розгортання обставин вчинених злочинів "у натовпі наростало обурення, яке в решті решт перетворилося в сліпу лють"; голова місцевого комнезаму намагався плинути на односельців і пропонував передати обвинувачуваних "у розпорядження Влади", але його ніхто не слухав, бо всі знали, як часто влада випускає злочинців на свободу: "знавіснілий натовп вирішив для прикладу і навіювання жаху на майбутнє прикінчити ворів, грабіжників і вбивць, зарити живими в землю трьох згаданих злочинців... що тоді ж привели у виконання на сільському кладовищі".

Згодом державній владі вдалося приборкати хвилю проявів стихійного селянського гніву і самодіяльності; самосуди набули вигляду колективного побиття і знущання над спійманими на гарячому побутовими злодіями.

Вагомість самосуду як елементу сільського життя засвідчив Остап Вишня:

"Авторитет народного суду на селі величезний. <.>

Є ще на селі "кодекси", що й досі існують, що початок свій вони беруть ще відтоді, коли розідрано було від матні й до горла святого благовірного й великого князя Ігоря.

Одне слово, " кодекси" ті дуже давні, але їх іще по селах додержуються, й хоч і не велику, а відіграють-таки роль ті "кодекси" в сільській юстиції. ..<.. .>

Конокрадство карається смертельним боєм. Характерна особливість цієї кари та, що вона накладається колективом, гуртом, скопом.

- Бий і ти!

- Не хочу!

- Бий, бо й тобі те, що тому злодію, буде. Відповідатимемо - так усі!..

І бий, значить. ..<.. .>

Вівцекрадство. Обвинувачений одягається у нечинені овечі шкури й з оркестром цеберок, чавунів і інших "духових інструментів" на рисях проводиться селом.

Бакалієкрадство. Кара, як і в попередньому, але замість овечих шкір, обвішується його торбинками, лантухами, пакетами, обмазується дьогтем, обсипається цукром, сіллю, крейдою

Курокрадство... Гине не обвинувачений, а курка, розбита дощенту на голові в обвинуваченого<.. .>" ("Сільська юстиція", 1925р.)369.

У газеті "Вісті ВУЦВК" від 3 березня 1925 р. "пройшла" інформація про "кропив'яне весілля" в одному із сіл Тульчинського округу - самосуд (за участю членів сільради!) над жінкою, яка вирішила покинути чоловіка. Ця історія мала своє продовження: через півтори місяця відбувся суд над зачинщиками цієї розправи.

Взяте в облогу, обмежене в правах, позбавлене історичної перспективи селянство все ж демонструвало збереження і прирощування власної гідності. Воно хоч би тимчасово примусило поважати себе як власника. Воно до останнього боронило свій вибір індивідуального господарювання. Воно залишилося при своїй думці і відчувало моральну перевагу перед галасливими комісарами і уповноваженими. Селяни висловлювали незадоволення проявами чванства з боку начальства. Один з наймитів - делегатів 2-го Всеукраїнського з'їзду спілки сільгосплісробітників (березень 1927 р.) заявляв: "Голова райкому так запанів, що не хоче на село приїхати. Він дістав пару коней, кучера штатного має, приїхав, батраки навколо нього згрудилися, а він і не хоче з цієї брички злазити"371.

Газета "Вісті ВУЦВК" розповіла про один прикметний випадок: "В Києві контролер театру імені Леніна, побачивши якихсь "сіряків"- селян, що прийшли до театру, вирішив, що театр - розвага не для мужиків. Незважаючи на показані квитки, групу селян не впущено до театру, причому ще й глузували з селян.

Ці селяни були делегатами губернського з'їзду Рад, і справу образи було передано до суду. Контролера присуджено до 6 місяців ув'язнення" .

Контролери, швейцари, касири, секретарки в оцінці людини у потертому вбранні орієнтувалися на своїх начальників. Селянин же як особа самодостатня жив своїм розумом - незалежно від того, піднімали його на щит як "трудящого" чи гудили як "спекулянта". Головне, що селянин не втрачав самоповаги.

Селянин як філософ

Український селянин був реалістом, тому не так легко було змінити його усталену ментальність здорового хліборобського прагматизму, придушити її штучними скоростиглими ідеями вульгарного колективізму.

Співробітник газети "Вісті ВУЦВК" В. Коряк у 1921 р. зробив спробу намалювати психологічний портрет українського селянина: "Селянський патріархальний побут, консерватизм думання, глибина й безпосередність почування, вибухова, конвульсійна сила протесту, безкриточна реакція на дотик до "свого" - первісної, близької до стихії землі і такої ж стихійної, як тая сира земля, психіки, індивідуалізм способів продукції, у мов праці й індивідуалізм думання, нахил до мрійного розважання довгими зимовими вечорами лежучи на печі і раціоналізм цього мрійництва..." .

Кореспондент "Вістей ВУЦВК", розповідаючи про атмосферу безпартійних селянських конференцій на Сумщині у 1924 р., зробив прикметне зауваження: ".Балачки мають товариський, лагідний, "примиряючий" характер. Це - червоною ниткою снується повз усі промови, повз красномовне мовчання"374. "Красномовне мовчання" - саме та формула, яка вірно схоплює реакцію селянства на суспільні процеси.

Селянин був готовий приноровитися до влади навіть з її ідеологічною шокуючою незрозумілістю. Але в своєму світі він керувався своїми стандартами. Можна говорити про дуалізм форм свідомості пореволюційного села, який породжував перехідні типи соціальної поведінки. Наприклад, журнал "Безвірник" опублікував фотографію: в одному домі на покуті мирно вжилися ікони і портрети Леніна та Рикова 375. Етнограф зафіксував цікавий випадок в одному з волинських сіл: "У Пилипівку хлопці готувалися до колядування на Різдво. Хлопці робили звізду й обмірковували - як вони її зроблять. Після деяких суперечок вирішили: з одного боку звізди встановити ікону божої матері, а з другого - п'ятикутну зірку. Так само вчилися не тільки старих, а й нових колядок співати. Мета була ось яка: коли підходять до хати комуніста, обертають до вікна звізду тим боком, що з п'ятикутною зіркою і колядують нової колядки, а як приходять до побожного дядька, обертають тим боком, що з матір'ю божою, і колядують "Видить Бог", "Осіяло сонце" або іншу їм подібну"376. В газетах описаний тип "червоного попа" як явище перехідної епохи (еклектичне поєднання демократичних і клерикальних поглядів)377.

Ось приїжджі діячі з міста інспектують піонерський загін одного досить великого села Прилуцького округу (1926 р.). На запитання про заповіти Леніна діти впевнено говорять про колективізацію, електрифікацію, тракторизацію, а коли їх запитали: "Для чого піонеру потрібні агрономічні знання?" - послідувала не менш впевнена відповідь: "Щоб поліпшити своє господарство".378. Виходило приблизно так, як склалося в одному з "Яблучок", записаному в с. Тиниці Бахмацького району Конотопського округу в 1925 р.:

Я на бочці сиджу,

Під бочкою качка,

Мій муж комуніст,

А я гайдамачка.

Неодмінною складовою селянського світогляду і менталітету була релігійність, хоч через надокучливий ідеологічний шум дійсний стан речей у цій сфері встановити важко. Рідко який номер газети для села обходився без "повідомлень з місць" антирелігійного спрямування: показове спалення ікон; передача церковних будівель під клуби, школи, адміністративні установи; витрата грошей, зібраних на ремонт церкви, на будівлю школи; публічне зречення сану з боку священика тощо. Відразу після закріплення компартійної влади в ейфорії політичної перемоги активісти поспішали запевнити у масовому відході селян від релігії. Такого роду заяви відзначалися відсутністю територіальної прив'язки чи соціологічного аналізу і супроводжувалися характерною мітинговою риторикою: "безвір'я поширюється чимраз більше, до церкви ходять старі та куркулі", "селянство відійшло від церкви й попа" .

Але серед бравурних запевнень про нібито повальний відхід селянства від церкви прохоплюються і такі характерні обмовки, з яких видно, що не все було так просто. Активіст, прихильник ідеологічних переворотів з Радомисльського повіту на Київщині у 1922 р. з жалем визнавав: "Церковні громади під керуванням автокефалістів ростуть, як гриби в дощ. І лише в поодиноких селах, де незаможники й сельячейки добре організовані, попам і куркулям не вдається грати на несвідомості мас" . Сількор з Кременчуцького округу, говорячи про релігійні обряди, реалістично зауважує: "...До них звикли й без них якось чудно робиться, а нових звичаїв ще нема."382.

За офіційними даними, на 1927 р. кількість церков і інших молитовних споруд православної конфесії порівняно з 1914 р. (у кордонах 1927 р.) зменшилося на 23% . Окремо даних по місту і по селу не знайдено, але можна припустити, що в місті зміни проходили інтенсивніше, а на селі - повільніше. За даним 7 губерній (без Катеринославської і Волинської), до вересня 1924 р. по Україні було закрито 4,7% молитовних будинків 384. За 1924-1928 рр. ВУЦВК дав згоду на закриття 78 церков, 56 синагог і 5 костьолів у сільській місцевості "згідно з клопотанням населення" .

При цьому слід враховувати, що ВУЦВК, як правило, санкціонував закриття молитовних будинків у тих населених пунктах, де було декілька молитовних домів: закривали недобудовані, пустуючі або старі зруйновані доми, а віруючі могли збиратися в тих, що залишилися діючими 386.

Про те, що далеко не у всіх випадках, поданих як "масовий відхід трудящих від релігії" це насправді так і було, свідчить і наступне: за офіційними даними, всього по Україні (по місту і селу разом) до 1 січня 1930 р. було закрито 619 молитовних будинків (церков 350, костьолів 25, синагог 197, інших 46); із 492, щодо яких є дані про спосіб використання, 70 було "знесено за непридатністю"387. Тобто, частково галас піднімався навколо будівель, які й так не використовувалися в культових цілях за непридатністю.

Отже, у 20-ті роки закриття молитовних будинків носило чисто пропагандистське значення і реально не позначалося на щоденній громадській практиці. Не випадково в пам'яті селян 20-ті роки залишилися як період релігійної свободи.

Селянин і в питанні віри не обходився без своєї хліборобської прагматики: "Робітники можуть бути безвірниками, вони роблять молотом. А ми хлібороби, нам треба прославляти Бога, щоб був дощ та врожай"388.

В аналітичній розвідці журналу "Безвірник" на основі порівняння чисельності дорослого населення з результатами державної реєстрації релігійних громад зроблено припущення, що до релігійних об'єднань належало біля 36% громадян УСРР 389. Але можна запідозрити хитрість: тут не вказано, як на результатах реєстрації справлялося небажання населення зізнаватися у своїй релігійності (яку поправку слід було б зробити на приховування інформації), а також хто записувався як член релігійної громади: кожен член сім'ї чи тільки глава сім'ї.

Автор іншого аналітичного огляду, відкинувши метод визначення рівня релігійності населення за списками релігійних громад як ненадійний, використовує прямі дані релігійних громад про число своїх прихожан і отримує інші показники: Членами релігійних громад по селах Артемівського округу були 38% дорослого населення, Білоцерківського - 52%, Херсонського - 60%, Харківського - 85%. При цьому автор додає: "Але у нас немає підстав вважати, що Харківщина більш релігійна, ніж Білоцерківщина чи Херсонщина. З цього робимо висновок, що процент охвату, даний по Харківщині, може бути перенесений без великого риску на всю Україну"390.

Один з активістів безвірницького руху, спираючись на досвід роботи в Чернігівському, Ніжинському, Глухівському і Конотопському округах, поділив сільське населення на три групи: церковний актив (15%), пасивно віруючі (50%) і ті, що порвали з релігією (35%)391.

Здавалось би, само собою зрозумілим є масова релігійність сільського населення. Але ступінь поширення безбожництва доводиться-таки з'ясовувати спеціально, з огляду на той галас, який вже у 20-ті роки стояв в руслі ідеї "звільнення трудящих мас від релігійного дурману". Ось газетна інформація про стан справ у с. Михайлівці Гранівського району Уманського округу: "Твердих цілком переконаних безбожників в Михайлівці є декілька родин і чимало молоді. Решта ж боїться рішуче виявити своє безбожництво"392. Автор допису багато чого не договорює, тому доводиться самим з'ясовувати деякі деталі. Кого чи чого боялися ті, хто не став на шлях безбожництва: голови сільради? районного начальства? ГПУ? Очевидно, що безбожники відчували себе незатишно тільки там, де основна маса односельчан залишалася вірною своїй вірі і церкві, і боятися вони могли громадського осуду і ізоляції.

Голова Всеукраїнської ради Спілки безвірників Д. Ігнатюк в інтерв'ю газеті "Вісті ВУЦВК" у 1928 р. хоч і у своєрідних виразах, але фактично визнав масовість релігійності селянства: "... На селах 85% населення - добрий грунт для попівських агітацій"393.

У доповіді начальника Запорізького окружного відділу ДПУ (9 вересня 1926 р.) зазначалося: "Основною реакційною масовою силою в окрузі є духівництво. З 280 тисяч дорослого населення округу 190 тисяч чоловік об'єднані в церковні громади, інакше кажучи, 70% дорослого населення округу примикає до реакційних церковних груп, сект і т. ін. .

У 20-ті роки не тільки зберігалася прихильність більшості населення своїй вірі, а й спостерігалися спорадичні сплески поширення есхатологічних настроїв, що набували вигляду "чуд", "явлінь", "обновлень", "пришествій" . Хвиля чудес прокотилася Україною у 1920-1923 рр.

Особливого розголосу набули "Калинівське чудо" (с. Сальник біля ст. Калинівка Вінницького округу, червень 1923 р.), "Антонівське чудо" (с. Антонівка Маньковецького району Кам'янецького округу, серпень 1923 р.), чудо на "Йосафатовій долині" (с. Голинчинець Джуринського району Могилівського округу, жовтень-листопад 1923 р.)396. У газетах з'являлися повідомлення про "обновлення" ікон (липень 1921 р.)397, "святу криницю" (листопад 1921 р.)398, "колодязь з святою водою" (грудень 1922 р.)399. Повідомлення з Чернігівщини свідчило: "Не проходить тижня, щоб в тому або іншому селі не об'явилась чудотворна ікона. Починаються церемонії, молебні, хресні ходи." (листопад 1922 р.)400. Нова хвиля "обновлення ікон" прокотилася у жовтні-листопаді 1923 р.401

За даними відділу культів НКВС УСРР, по Волинській губернії за травень 1924 р. було зареєстровано 138 "обновлень" ікон і значне число випадків встановлення хрестів; по Київській губернії - 3 обновлення ікон і 7 "чудес"; в Первомайському окрузі на Одещині з травень-серпень "обновилося" 38 ікон, в Херсонському окрузі - 10; по Чернігівській губернії за травень-липень помічено 10 "обновлень"402.

Про звичку селян сприймати світ у категоріях релігійності свідчить колекція висловлювань, зроблених селянами у 20-ті роки, зібрана по періодичних виданнях та архівах дослідницею Л. Солодкою: "Ленін дощу не дасть, а Бог дасть"; "Не ідіть в колективи, вірте в Бога, бо скоро не буде тих, хто говорить, що не буде Бога"; "Будуть висилати - Господь не забуде. Держіться єдиною вірою"; "Я не підпишусь про закриття церкви, бо своїм розумом живу" .

Нові обряди не могли скласти конкуренції традиційним, заснованим на батьківській вірі: і естетику мали недосконалу, і легітимності в очах селянської маси не мали. Навіть якщо і не вінчалися молодята в церкві через ті чи інші перешкоди влади, то благословення у батьків все ж брали з іконами, а про похорони без відспівування казали: "загребли як собаку"404.

Імена, які селяни давалися дітям на "червоних хрестинах", "громадянських хрестинах", "звіздинах", "октябринах", "жовтинах": Кім, Кіма, Октябрина, Роза, Марсельєза, Воля 405, - говорять про те, що ця новація була механічно занесена з міста і на селі звучала штучно. "Новий побут" у формі "октябрин", "червоного весілля" і ін. не могли скласти серйозної конкуренції традиційним обрядам. Хоч розповідями про них газети були просто забиті, вони на селі практично не прижилися. Як визнавалося в одному з аналітичних оглядів журналу "Безвірник", "революційно-громадські обряди на селі ще не розроблені; проводяться вони сухо, шаблонно і часто-густо не задовольняють селян"406.

Спогади старожилів, зафіксовані в межах проекту В. Нолла, одностайно засвідчують релігійну практику у доколгоспному селі як норму: "У 20-ті роки ще хрестили. А вже як позакривались церкви під колективізацію, дак тоді попів вже не було, нігде було хрестить"; "Боже сохрани, як нехрещений - то антихрист... При НЕПові ото жисть була. То сам собі хазяїн. Хоч ти хрестись, хоч ти молись, тебе ніхто не гонить"407.

Вдумливими спостерігачами зафіксовані розповіді сільських комуністів і комсомольців про те, які сварки з рідними їм довелося пережити через намір винести з дому ікони чи обійтися без хрещення дитини в церкві408.

У 1928 р. серед учнів 7-річної школи с. Ровеньків Луганського округу було проведено анкетування, яке показало, що з 363 родин була кутя в 287 родинах (80%), на Великдень говіло 194 учнів з 534 (36%)409. У цьому році учні, певно, не могли не знати, якої відповіді від них хочуть вчителі, тому слід чекати, що насправді прихильність традиції серед селянства була сильнішою.

У 1925 р. по лінії відомства внутрішніх справ було проведено обстеження тихонівської релігійної общини с. Зайцевого Артемівського округу (Донбас). Із загального числа мешканців 2886 в релігійній общині були зареєстровані 1088 осіб. При цьому у "звичайні свята" церкву відвідували 50-100 чол., у престольні і великі свята - 500-600 чол. За рік в сільській церкві було здійснено обрядів: хрещень - 140, вінчань - 20, поховань - 43. За цей же час в ЗАГСі було зареєстровано народжень - 149, шлюбів - 27, смертей - 46410. Звертає на себе увагу щільне співпадіння кількості актів громадянських станів і відповідних церковних обрядів. Якби перевіряючі здогадалися ще додати, скільки в селі було комуністів, комсомольців і комнезамівців, які знаходилися під суворим контролем щодо "релігійних забобонів", то не виключено, що стало б видно, що і вони не забували церковних настанов.

В адміністративному "огляді релігійних культів" Артемівського округу на Донбасі за 1926 р. зазначалося, що "в сільських місцевостях релігійну обрядовість виконують в середньому 90% дорослого населення". При цьому наводилися орієнтовні дані щодо соціального складу релігійних общин. В "православ'ї": 39% бідняків, 58,5% середняків і 2,5% куркулів. В "інослав'ї": 31% бідняків, 65% середняків і 4% куркулів. В сектантстві: 51% бідняків, 41% середняків і 8% куркулів 411.

Із с. Старих Санжарів на Полтавщині в Головполітосвіту повідомляли (1928 р.): "В часи служби церковної зборів не проведеш..,"412.

Одночасно розширювався кругозір селянства. Продовжувалася традиція, закладена "Просвітами". Чимало сільських унікумів, яких непереборно тягнули до себе наука і мистецтво, ставали дописувачами в газети, брали участь у драматичних і музичних гуртках, ставали добровільними кореспондентами статистичних і агрономічних служб. Наприклад, Сільськогосподарський науковий комітет при Наркомземі в 1924 р. мав по Україні 1500 індивідуальних кореспондентів. За їх допомогою він мав тісний контакт з селом, збирав цінний анкетний матеріал з геодезії, метеорології, стану сільського господарства 413. Селяни добровільно вели листування з науковими і культурними установами, отримували від них фахову періодику, бланки для ведення спостережень чи дослідів, саджанці, насіння тощо, втягувалися у захоплюючу гру інтелекту. Вони відчували потяг вийти за межі сільського світу, заглянути у широкий респектабельний світ "шановних людей", долучитися до досягнень цивілізації. Отже, місто було подразником для села не тільки як джерело циркулярів і розпоряджень чи поглинач податків, а й як осереддя музеїв, виставок, театрів, "вишів", місце проживання корифеїв сцени, красного письменництва, інших знаменитостей.

Село балансувало між освітою і неписьменністю. За даними Укрполітосвіти, у 1923/24 р. у школах навчалися 26% сільських дітей віком від 8 до 11 років, у 1924/1925 р. - 37%, у 1925/26 р. - 54%414. У 1925/26 навчальному році у 82% сільських шкіл навчання велося українською мовою, у 10% російською та російською з українською; решта працювала на мовах інших національностей 415. В сільських школах дівчатка у 1923 р. становили 30%, у 1927 р. - 37% і у 1929 р. - 40%416.

Згідно з переписом населення 1926 р., частка письменних серед усього населення України становила 52,7%, а серед селян - 46,4%. Якщо ж рахувати тільки самодіяльне селянське населення, то письменних серед них виявилося 52,2% (серед робітників цей показник дорівнював 77%, службовців - 88%)417.

Серед студентів інститутів вихідці з селян у 1924 р. становили 19%, у 1927 р. - 25%, у 1928 р. - 26%, у 1929 р. - 32% (для порівняння: вихідці з робітників становили відповідно 17, 28, 29 і 34%); відповідно зменшувалася питома вага вихідців із службовців серед студентів вишів. У технікумах вихідці із села становили від 30% у 1923-1925 рр. до 40-44% у 1926-1929 рр. від загального числа студентів 419.

Чисельність політосвітніх установ в сільських місцевостях УСРР 420

Дата	Сільбуди Хати-читальні	Просвіти
1 червня 1921 р.	118	4795	4003
1 червня 1922 р.	118	5643	4096
1 серпня 1923 р.	721	2831	573
1 жовтня 1924 р.	2145	3392	--
1 січня 1925 р.	2540	6394	--
1 січня 1927 р.	3436	6192	--
1 грудня 1928 р.	4550	5707	--

Згідно з урядовими даними, на селі на кінець 1928 р. одна бібліотека припадала на 9 населених пунктів, 1 книга - на 7 мешканців (у містах - 2 бібліотечні книги на кожного мешканця)421. Згідно з даними Наркомосу УСРР, у 1927 р. в сільській місцевості одна бібліотека припадала в середньому на 7,4 селища (в той самий час на одне місто припадала 14 бібліотек); один читач припадав на 5 селянських дворів 422.

Хоч і у своєрідній формі, а все ж виховували звичку до читання хати- читальні і сільбуди. Як видно з таблиці, влада реалізувала курс на поступове витіснення "старих" "Просвіт" з культурного обрію радянського села і стала повним монополістом у галузі концентрованого політичного виховання мас. Зворотним боком такої перемоги було поширення формалізму у цій справі. У протоколі Вінницької окружної культнаради спілки сільськогосподарських і лісових робітників від 10 жовтня 1926 р. відзначалося: "Оскільки завідуючі сельбудами та хатами-читальнями мало цікавляться цією роботою, а коли проводять її, то дуже сухо, тому й не дивно, що хати-читальні служать розсадником селянського хуліганства..." .

На селі поширювалися культурно-освітні гуртки. Найпопулярнішими серед них були драмгуртки - 2142 у 1925 р.424 Вибіркове анкетне обстеження драматичних і хорових гуртків 1927 р. показало, що 4% з них працювали з дореволюційних часів, 26% утворилися протягом 19171922 рр. і решта 70% утворилися після 1922 р. У 1927 р. на селі нараховувалося 3,5 тис. хорових і 5 тис. драматичних гуртків.

Головною проблемою залишалися бідність і нестача коштів. Наркомос УСРР у 1927 р., подаючи свої пропозиції щодо державного бюджету на 1928/29 господарський рік, просив виділити на бібліотечну справу 1,8 млн. руб., на радіофікацію - 378 тис. руб., на допомогу сільбудам - 100 тис. руб. і на ліквідацію неписьменності - 1 млн. руб. "Але бюджетна нарада при Наркомфіні, - говориться в доповідній записці Наркомосу, - розглядаючи кошторис НКО, викреслила всі ці суми. Таким чином, держава не може дати помітної допомоги на культосвітню роботу по лінії Політосвіти, а НКО не може в достатній мірі виконати постанови XV партз'їзду щодо обслуговування сільського населення політосвітньою роботою"427.

Якою книгою цікавився селянин?

Видавництво ЦК КСМУ на початку 1923 р. розіслало по селах анкету "Якої нам треба книжки?". Підсумки анкетування у викладі редакції "Вістей ВУЦВК" мали такий вигляд: "... По всій Україні 96% сільських читачів вимагають книжки, писаної українською мовою. Далі, щодо характеру книжки, яка найпотрібніша селу в даний момент, бачимо такий порядок: на першому місці - драматична література з новим революційним змістом, на другому місці - агрономічна книжка-порадник, на третьому - антирелігійна література, четвертому - твори красного письменства та поезія революційних авторів, п'ятому - науково-популярна, шостому - історична література, останнє місце - агітаційна"428.

Навесні 1928 р. Центральний кабінет політосвітроботи провів "дослідження читацьких інтересів селян-бідняків". Чому тільки бідняків і чим бідняк як читач книги міг принципово відрізнятися від інших категорій селянства, - таких пояснень керівник обстеження проф. Л. Коган не надав, але зі звіту можна зрозуміти, що дані взяті не зі стелі. Було опитано 8240 читачів сільських бібліотек, серед них чоловіки становили 75%, жінки 25%. Було записано 1600 читацьких запитів і 491 відгуків по 58 сільських бібліотеках 12 округів України 429. На основі аналізу цього матеріалу були виведені цікаві закономірності і деталі. Думається, що насправді був зроблений зріз читацьких інтересів усього селянства: з одного боку, у 1928 р. піклуватися можна було тільки добробутом бідноти; заможним фактично був підписаний вирок, і зізнатися у витраті державних коштів на культуру "куркулів" тоді вже рідко який службовець міг собі дозволити: цього б просто не зрозуміли б і не пробачили б; з іншого боку, можна собі уявити як приїжджі інструктори разом з сільськими бібліотекарями могли б відділити бідняків від решти читачів у тих обставинах, коли, як характерно висловився один селянин, "Ми тепер всі бідні. Вже всіх обідрали".

...