Між революцією і колективізацією: селянський ренесанс

"Віру в могутність бога зламано. Елементом, що зберіг релігійні пережитки, є діди й жінки" (Куп'янський округ, 1925 р.)227.

"Немає в комунарів ікон, навіть у старих віком, і взагалі комунари безвірники" (комуна "Червоний пахар" Репкинського району Чернігівського округу, 1928 р.)228.

Запитання про релігійність було включене до анкети при проведенні суцільного обстеження колективних господарств у 1923 р.; були отримані фантастичні дані, що нібито 69% усіх колгоспників були "нерелігійними", а серед комунарів - 89%229.

Схоже на те, що до 1929 р. колективізація була справою не господарською і навіть не фіскальною, а чисто ідеологічною: від комун чекали перш за все до них ставилися як до "фабрики нової людини", як експериментального майданчика по розселянюванню, по перетворенню хлібороба у різновид індустріального робітника. Аргументами і критеріями в цій справі виступали не продуктивність праці і навіть не піднесення добробуту, а "свідомість", мораль. Типовим зразком рефлексії з приводу " колгоспного будівництва" може слугувати такий газетний матеріал: "Комуни імені Леніна та "Червона зірка" на Харківщині є яскравим прикладом нового побуту. Перш за все, ці дві великі сільськогосподарські одиниці вільні зовсім від релігійних забобонів та рішуче одсахнулись од усіх релігійних обрядів. Народження, шлюб, смерть нового члена комуни зустрічається й проводиться без попа й кадила. Святкують комунари тільки революційні свята, на які запрошують до себе околишніх селян та пояснюють їм значення колективізації й т. ін. Жіночої справи по колективах не існує. Колективне харчування звільняє жінку від віхтя та кухні, а ясла та дитячий будинок - від пелюшок. Жінка є повноправним членом колективу і вільний від праці час вона використовує на самоосвіту та вчиться керувати колективом. ... Праця в колективі є настільки організована, що кожний робітник вперед на декілька днів знає, що йому треба робити"230.

Через такого роду надуманий підхід до справи модернізації села траплялися конфузи. Поверховість розуміння колективізму, формалізм в оцінці здобутків, нетерпляче бажання підштовхнути процес будь-якою ціною породжували непорозуміння, створювали можливість заснування лжеколгоспів, лжекооперативів і паперових колгоспів та кооперативів. Так, у 1922 р. була розрекламована комуна "Воздвиженське трудове братство" на Чернігівщині231. А в 1925 р. проти "братства" був проведений судовий процес, бо з'ясувалося, що державними пільгами користувалася звичайна релігійна конгрегація. Відомо, що на початку 20-х років менонітам-колоністам часто вдавалося уникнути конфіскацій і репресій у дусі розкуркулення завдяки проголошення себе членами кооперативу чи навіть комуни. Компартійна влада, яка продемонструвала брак реальних уявлень про усуспільнення праці, певний час не була здатна помітити фальсифікацію. Одна з сільськогосподарських артілей Сталінського округу, утворена 7 бідняцькими господарствами у 1924 р., спекулювала отриманою у держави насіннєвою позикою, перепродала господарям-приватникам куплений в кредит на пільгових умовах трактор. У 20-ті роки, коли справа поширення колективістських форм господарювання була справою принципу і доблесті, а не терору, колективізація поступово збільшувала показники. Але треба враховувати, що приблизно кожен п'ятий з офіційно зареєстрованих "колективів" був паперовим, а то й лжеколгоспом. В ході проведеної у першій половині 1926 р. перереєстрації колективних господарств УСРР (їх тоді офіційно рахувалося 5 тис.) зі статистики зникли 1076 колективів. Цікаво, що 36% були викреслені зі списку колгоспів як такі, що утворилися в голодні роки тільки для отримання матеріальних пільг, а 18,7% розпалися через "прагнення до одноосібного господарства" .

Щоправда, господарчі органи, які оберталися в світі показників рентабельності, сальдо і т. ін., користувалися іншими критеріями і більш тверезо оцінювали успіхи комунарів. Спеціальна комісія Запорізького окружного комітету партії у 1925 р. виявила низку хворобливих симптомів: чимала частина землі здавалася в оренду навколишньому селянству, передумовою чого були як удвічі більша кількість наділеної на кожного їдока-комунара, так і господарська невправність; значна фінансова заборгованість; поганий облік робочої сили, низька продуктивність праці; невиправдано широке використання найманої праці. Але найбільше нас цікавить висновок комісії про нездорові взаємовідносини в середовищі комунарів: "У більшості комун (у 12 з 15) взаємовідносини нездорові. Головним недоліком є відсутність стимулу зацікавленості. Принцип "кожному по потребі і від кожного за здібністю" їх не задовольняє. Метод задоволення потреб членів шляхом колективного придбання обмундирування часто викликає непорозуміння, що породжують чвари ("склоки"). Усуспільнений побут не дає можливості самостійно задовольняти бажання окремих членів комуни - "запросити до себе родича чи знайомого, який живе в окремому господарстві, пригостити його і випити чарку горілки", бо доводиться задовольнятися спільним пайком. Ці дрібниці породжують значне незадоволення серед членів і часто є причиною виходу з комуни" .

Державних же мужів непокоїла головна проблема: колективні господарства були далекими від того, щоб виконувати місію локомотива передових методів ведення сільського господарства в цілому, вести за собою масу селянства. Держплан і Наркомзем УСРР, розглянувши стан колгоспів на Україні у 1926 р., констатували: "В масі своїй колективи є великим господарством з селянським методом господарювання" . В цілому колективні господарства не стали ні "маяками", ні пропагандистами, ні взірцем для селянства. І. Омельченко, подаючи в газеті огляд колективістського руху в сільському господарстві за 1921-1922 рр., скаржиться на неуважне ставлення адміністрацій до потреб і труднощів колгоспів, і додає: "Я вже тут не кажу про вороже відношення оточуючого селянства"236.

Прикладом відносно реалістичного аналізу може слугувати стаття С. Божка, видрукувана у "Вістях ВУЦВК" 22 квітня 1926 р.: "...Загнані в колектив неволею, не всі члени колгоспів свідомо й щиро ставляться до роботи в ньому. Дуже вже глибоко засіла в головах селянства підневольна праця по панських економіях з усіма її "трудовими звичаями", як то ледарство, неповоротливість в роботі, неохайність коло худоби та реманенту, оте одвічне "нехай", що було нерозлучним попутчиком всіх заробітчан. Звідси найбільшою хибою по колгоспах є низька продуктивність праці. Останньому явищу сприяє ще відсутність персональної матеріальної заінтересованості у робітників. Це особливо помітно у вищих формах колективізації (комуна наприклад), де наслідки продукції даються продуцентам в міру потреби."237.

Мабуть, розуміючи, наскільки непростою є справа налагодження соціального побуту в комунах, і прирівнюючи життя в них до морального подвигу, один з авторів написав про комуну "Червона зоря" Вовчанського району Харківського округу: "Дух комуни непохитний" . Кому ж проти стояв дух комунарів: грабіжницьким податковим службам? політичним провокаціям? глузуванням з боку влади? розкладницьким схемам спецслужб? Ні, своїй власній природі, своєму єству.

Як загальне правило, дражливою проблемою був розподіл прибутку. Про артіль "Общий труд" Генічеського району Мелітопольського повіту повідомлялося, що за чотири роки її існування було перепробувано чотири способи розподілу прибутків, і жоден з них не задовольнив колектив 239. Про згубність зрівнялівки і проблему відсутності матеріальної зацікавленості говорилося в огляді журналу "Сільський господар" у 1926 р.240 Огляд стану колгоспів Куп'янського округу за 1925 р., даний в журналі " Сільський господар", при всі й його агітаційній спрямованості і бажанні підкреслити позитивні сторони, все ж невід'ємною рисою їх побуту відзначив часті суперечки: "Розвиток суперечок проходить у формах довгої, потайної, "підпільної" боротьби, що потім бурхливо проривається на загальних зборах."241. Причиною виходів з комуни імені Леніна на Сумщині у 1926 р. була названа "складність морального стану комуни"242. У комуні імені К. Маркса Яготинського району Прилуцького округу, що утворилася в 1922 р., розподіл "по потребах" привів до падіння продуктивності праці і незадоволення комунарів. Тому з 1926 р. комунари перейшли до системи розподілу за трудовим внеском.

"Найболючіші питання в житті колгоспів, що іноді призводять навіть до ліквідації їх - це непідібраність членів, низька продуктивність праці, неналагодженість рахівництва і непогодженість серед окремих груп членів..." (Конотопський округ, 1927 р.)244. Отже, "непідібраність", тобто нормально-середньостатистичний склад, гарантував неабиякі проблеми. Протистояти викликам казарменого комунізму могли тільки спаяні колективи однодумців - наприклад, коли комуну утворювала група щойно демобілізованих червоноармійців. Або коли знаходилася сильна особа, здатна протистояти будь-яким перешкодам, як, наприклад, у комуні імені Жовтневої революції (с. Ганзерівка на Прилуччині), яка утворилася у 1920 р.: "Перші три роки в комуні панували незадоволення, чвари, угруповання. Рада комуни почувала себе, як на вулкані. Були часи, коли життя членів ради бувало під загрозою, а одного з них 1922 року навіть не знати хто й за що вбив". Що ж урятувало комуну від розпаду і потрясінь? Сталева воля голови ради комуни, старого більшовика, "безстрашність його перед усякими погрозами з боку окремих членів комуни та угруповань у ній", його вміння "підібрати належних людей"!245

Один з оглядачів в нарисі "Жінка у колективах" подав таку оцінку: "Далеко більші труднощі ми маємо у справі організації спільного життя. Індивідуалістичні власницькі настрої членів, навіть за суб'єктивного бажання засвоїти колективні звичаї, давали й дають себе відчувати досить боляче. Часом невміння жити в гурті викликало досить гострі явища у житті не одного з колективів"246. "Невміння жити у гурті", відзначене публіцистом, - це нормальний стан здорової психіки, і тільки в атмосфері штучного нагнітання колективістської істерії могло здатися, що це - якесь відхилення від норми.

В комуні "Червоний орач" Репкинського району Чернігівського округу, що утворилася у 1923 р., спочатку панувало романтичне братерство: " працювали всі разом, а їли з загальної кухні". Але така система виявилася нежиттєздатною: автор нарису все списує на "несвідомість" і "зловживання". Довелося перейти на окреме харчування в родинах, ввести облік праці і розподіл продуктів харчування за трудовим внеском.

Як приборкати в комунарові селянина? Як примирити його з втратою індивідуальної власності при переході в комуну? Ця проблема була типовою, вона пекла і тривожила. Один з рецептів пропонувався такий: " Для цілковитої ліквідації права власності на передані колективу корову або коня, щоб в дальнішому не утворювати ніяких переваг та привілеїв, цих коня або корову продають, а натомість купують нових коня або корову на кошти колективу, що тепер в очах всього колективу стають загальним добром"248.

Селянин залишався одноосібником, прихильним і вірним своїй приватній власності - всупереч усім агітаціям і обіцянкам, резонам і " прикладам". Демографічна поведінка селянства включала високу шлюбність, народжуваність, смертність, невелику кількість розлучень. Наділення землею і земельні переділи з урахуванням кількості їдців додатково стимулювало утворення нових родин: коефіцієнт шлюбності після революції в Україні був вищим, ніж до революції. Спеціальне опитування показало, що в 1928 р. серед молодят 37% хлопців і 60% дівчат мали вік менше 20 років; до досягнення 24 років створили сім'ю 81,5% чоловіків і 90% жінок-селянок. Шлюб у селянських родинах був міцним. Коефіцієнт розлучень у 20-ті роки не перевершував 1,68 проміле, що в порівнянні з нинішнім станом у багато разів менше. Звичаєві норми доколгоспного села стояли міцно на сторожі непорушності селянської родини - запоруки міцного селянського господарства.

Для доколгоспного села була характерною висока народжуваність. Селянка за своє життя народжувала в середньому 7-8 дітей. Без дітей у робочому віці трудове селянське господарство ніколи не досягало заможності. При високій дитячій смертності (третина селянських дітей помирала у віці до 15 років) висока народжуваність слугувала страхуванням від одинокої старості .

Смертність на селі залишалася високою, але значно знизилася у порівнянні з дореволюційним періодом (з 24-26 проміле у 1912-1913 рр. до 18-19 проміле у 1926-1927 рр.). У результаті помітного зниження смертності при збереженні високої народжуваності в доколгоспному селі спостерігався високий природний приріст населення 251.

Статево-вікова структура селянського населення була виразно традиційною - з великою питомою вагою молодих і малою питомою вагою літніх поколінь.

Революційні перетворення завели механізм поділу сімей, що давало зменшення середнього розміру селянської родини. Малоземельні розраховували в ході аграрних перетворень отримати з допомогою поділу родини додаткову прирізку землі. Багаті скорочували розмір родини в надії уникнути "розкуркулення". Разом з тим у дробленні родин крім причин економічного характеру проявилися неминучі процеси розпаду старої селянської родини і відокремлення молодих сімей.

Мобілізації чоловіків за воєнних часів змусили сільських жінок відігравати незвичні для них ролі. У 1928 р. 665 тис. дрібних селянських господарств очолювали жінки, здебільшого біднячки 254.

Згідно з вибірковим бюджетним обстеженням селянських господарств, елементарні потреби людини - їжа, взуття і житло - поглинали 90% фонду споживання селянина-одноосібника. Це є незаперечним свідченням невисокого рівня життя селянина. Видатки на культурні та освітянські потреби складали мізерну частку - 0,7% фонду споживання. На горілку і тютюн селяни витрачали в 4,4 рази більше, ніж на культурні потреби. На мило, посуд, ліки селяни витрачали 2,5% фонду споживання. Загалом структура витрат фонду споживання свідчить, що за своїми запитами доколгоспне село перебувало у рамках традиційної системи цінностей, успадкованої від попередніх епох 255.

Статистика показує, що із збільшенням розміру посіву у господарстві кількість домотканих тканин в перерахунку на одну особу зменшувалася, а фабричних збільшувалася. Безпосівні селяни теж вживали здебільшого фабричні тканини. Видно, що це явище у них пов'язане з роботою в місті, у радгоспах, на цукроварнях, тобто у тривалій відлучці від домівки і домашніх промислів. Взагалі, витрати пересічної селянської родини на одяг і взуття були недостатніми. Очевидець в середині 20-х років писав: "Рідко яка селянська родина має по кожуху, шапці і парі чобіт на кожного члена родини. Звичайно, збираючись взимку на сільський сход або базар, селянин "екіпірується" збірно - забирає одяг та взуття двох або й трьох членів сім'ї"256.

Обстеження селянських бюджетів виявили показову деталь: безпосівні господарства, ці фактичні пролетарі з земельним наділом, витрачали на своє споживання більше, ніж селяни, що мали до 2 дес. посіву на двір. Так, на харчі в 1925/26 р. безпосівні селяни пересічно на одну душу витратили 53,1 руб., на одяг і взуття - 21,6 руб., а селяни, що сіяли до 2 дес. на двір, - відповідно 49,16 руб. на харчі і 12,96 руб. на одяг і взуття. Отже, виходить, що малопосівні селяни, з усіх сил чіпляючись за власне господарство, прагнучи поставити його на ноги, до мінімуму зменшували потреби своєї сім'ї і фактично вели напівжебрацьке існування 257.

Для порівняння:

Місячна зарплата службовців сільських установ у листопаді 1925 р.

У листопаді 1925 р. в середньому на один день на одну душу у селянському господарстві України припадало по 630 г печеного хліба (включаючи і домашню випічку), 90 г інших виробів з борошна, 70 г круп, 600 г городини (з якої 400 г картоплі), 80 г м'яса, 210 г молока, 13 г сала, 3 г вершкового масла, 13 г риби. Калорійність добової норми харчування українського селянина з розрахунку на дорослого їдця за обстеженням харчування в 1925/26 р. становила: у листопаді 1925 р. - 3894 калорії, у лютому 1926 р. - 4056 калорій, у липні 1926 р. - 4127 калорій. Відповідно до спеціальних досліджень, нормою споживання для орача на день було 5000, для женця 4000 і для косаря - 4400 калорій. Отже, під час жнив український селянин в цілому отримував необхідну норму. Рівень харчування цілком відповідав необхідним нормам. Хоч детальніший аналіз показує, що члени безпосівних і малопосівних господарств споживали менше необхідної норми, а багатопосівні мали харчування, що за калорійністю дещо переважало середню норму. Селянська їжа була бідною на білки. Рівень споживання м'яса, сала, масла селянами був менший норми, що змушувало їх вживати більше хліба, картоплі .

Ось яку характеристику селянському помешканню дає уряд у своєму офіційному звіті до ХІ Всеукраїнського з'їзду рад: "Загальний стан селянського помешкання з санітарно-гігієнічної точки зору в теперішній час не можна визнати задовільним: кубатура недостатня (11 кубічних метрів), основний тип помешкання - одне спільне приміщення (62%), в більшості хат (95%) земляна підлога, невеликі вікна (більш чи менш нормальне денне освітлення тільки в 37% хат), в 75% хат вікна зовсім не відчиняються; 86% хат побудовані без фундаменту, 55% хат вологі. Дах переважно солом'яний (82% хат і 90% господарських будівель); навіть Донбас має 51% вкритих соломою (на Чернігівщині 95%). В результаті цього на селі спостерігається високий відсоток пожеж; за останні 5 років згоріло: в 1923/24 р. 16,0 тис. дворів, в 1924/25 р. - 24,9 тис., в 1925/26 р. - 24,7 тис., 1926/27 р. - 32,7 тис., 1927/28 р. - 35,7 тис."260. У період непу дещо зросла питома вага сільських помешкань, збудованих із каменя, цегли, вкритих залізом, шифером, черепицею, хоча такі будівлі залишалися великою рідкістю і були ознакою неабиякої заможності 261 господаря.

За даними санітарно-демографічного обстеження 1923-1924 р., 54,3% селянських хат освітлювалося каганцями, 15,5% - гасовими лампами без скла, 29% - гасовими лампами зі склом, і лише 0,4% мали електричне освітлення. У політичному секторі сільського життя боролися дві могутні стихії: воля компартійної влади і сила звичаєвої традиції. Причому, офіційна лінія була агресивною, наступальною, галасливою і претендувала на повне витіснення усіх конкурентів. Оскільки позиції офіційного режиму на селі були хиткими і протиприродними, оскільки політичні програми правлячої партії і більшості селянства були протилежними, селу доводилося жити під постійним ідеологічним і пропагандистським тиском.

Виразно тріскотливий і поверховий характер носила пропаганда у 1921-1922 рр. З часом самі газетярі заднім числом визнали надмірно галасливий тон своїх матеріалів. У січні 1923 р. газета "Вісті ВУЦВК" хвалилася: "Мирний характер Радянської Республіки, справа господарчого відродження і т. д. позбавили наші газети галасливого агітаційного тону... .

При відсутності будь-яких реальних підстав для усуспільнення соціального життя на селі офіційна прокомуністична пропаганда змушена була віртуально конструювати "іншу" реальність, розходилася зі здоровим глуздом, видаючи бажане за дійсне, брала фальшиву ноту, малювала утопічні картини "нового побуту". Наполегливо накидалися такі форми публічних дій, як мітинги, суботники. Так, колективні дії, до яких селяни вдавалися споконвіку: лагодження мостів, доріг і гребель, допомога погорільцям - газети поспішали видавати за суботники і воскресники. Стереотипними стали тексти такого типу: "Селянство Катеринославщини відсвяткувало п'яту річницю пролетарської революції з великим захопленням... .

Як зразок комуністично-сільського фентезі можна навести фрагменти передової статті молодіжної сторінки газети "Селянська правда", органу ЦК КП(б)У, від 18 серпня 1922 р.: "На наших очах умирають, гинуть старі селянські звички, старе їхнє життя. Трудно собі уявить, який великий шлях пройдено за останні роки: од дрібного власника - до свідомого оборонця ідей комуністичного суспільства. Через національні, релігійні та інші забобони - до вільної громади. Уже можна бачити людей, котрі родилися й виросли в огні революції, цю молоду кров, що вливається в жили радянських республік. З кожним роком нові тисячі творців вільного життя родяться для людства".

Серед ідеологічних покручів тих років знаходимо бравурні пропагандистські повідомлення газет про нібито масову відмову селян від святкування Великодня або такий винахід: селяни трудової артілі "Червона зірка" Миколаївського повіту у 1923 р. вирішили "скасувати неділю" й призначити днем відпочинку понеділок. Десь наприкінці 1922 р. настало певне витверезіння, тон пропаганди став спокійніший, реалістичніший. Витверезіння зайшло так далеко, що Х. Раковський на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) дозволив собі дати задній хід пропагандистській машині: "Товариші робітники, що бувають на місцях в селах і які освітлюють настрої села, звичайно, не подаватимуть казенно-оптимістичних звісток про поголовне зречення релігійних вірувань. Коли подають такі звістки, ви не вірте"267.

Відсутність органічного постійного зв'язку офіційної влади з селянством призводила до поширення так званих кампаній - періодичного нагнітання активності офіційних служб при галасливій імітації діяльності і прагненні охопити "масу". За даними, зібраними по партійній лінії у Донбасі, за 1924 р. по селах цього регіону пройшло 25 кампаній; крім того, було проведено не менше 20 різних "днів" і "свят". Автор аналітичного огляду "Село Донбасу" висловлює думку: "Слід поставити питання про розвантаження від кампаній"268. Типовими і незмінними у 20-ті роки були: "День врожаю", "Перший сніп на оборону країни", "Тиждень лісу", страхова кампанія (стягнення внесків обов'язкового страхування майна), податкова кампанія (стягнення сільськогосподарського податку), кампанія самообкладання на місцеві потреби, державні хлібозаготівлі, посівні кампанії, поширення облігацій державних займів (хлібного, "на допомогу селянському господарству", індустріалізації), "Тиждень допомоги сім'ям червоноармійців", "Тиждень дитини", "Санітарний день", збирання коштів на допомогу китайським революціонерам, страйкуючим англійським шахтарям тощо, збирання коштів на повітряну ескадрилью "Розрив", шефство над есмінцем "Занте", перейменованим на "Незаможника", чистка комнезамів, чистка серед сільської інтелігенції, різного роду суботники і воскресники, "Червоне різдво" (карнавали безбожників), "радянські свята": річниця Жовтневої революції, 1 травня, 8 березня, День Паризької комуни, роковини утворення СРСР. Час від часу, в залежності від коректив "генеральної лінії партії", розгорталися кампанії, розраховані на паралізацію колективної волі селянства чи привнесення розколу в селянські маси: вилучення церковних цінностей у голодні 1922-1923 рр.; "класове розшарування села" через втягування бідноти до комнезамів; роздування істерії "класової боротьби" напередодні колективізації. Відповідним був агітаційний супровід. Так, якщо протягом 1924-1927 років повідомлення в газеті "Вісті ВУЦВК" про розправи над сількорами чи про замахи на сількорів з' являлися двічі-тричі на рік, то восени 1928 р. вони подавалися щотижня.

Звичним елементом сільського громадського побуту ставали газети. Офіційних провладних газет "селянського типу" наприкінці 1922 р. в УСРР було 8 з загальним тиражем 27 800. Разом з газетами "мішаного робітничо-селянського типу" тираж сягав 43 700. Причому, безпосередньо на село надсилалося тільки 9 тис. примірників "селянських газет" щодня, або 1 газета на 3 села. Але в 1925 р. тираж "селянських" газет уже становив 192 тис. екз.; з них 166 тис. видавалося українською мовою 269. Дніпропетровський окружний комітет КП(б)У, дослідивши у квітні 1927 р. "просування газети на село", прийшов до висновку, що там одна газета припадала на 5 дворів (у попередньому 1926 р. - одна газета на 7 дворів)270. У 1923 р. анкетування комнезамівських осередків показало, що газети читали 51% комнезамівців, тобто політично найактивніших із селян, - здебільшого нерегулярно 271.

Редакції газет і державні служби всіляко заохочували робітників і селян до співробітництва. Селян, які регулярно надсилали дописи в редакції, називали сількорами.

За даними "Селянської правди" (органу ЦК КП(б)У), на 1925 р. по Україні налічувалося 10 тис. сількорів. За даними центрального апарату КП(б)У, у 1925 р. налічувалося 6500 сількорів, у 1926 р. - 13 400, у 1927 р. - 25 000, із них на обліку редакцій перебувало 15 000. Комуністи серед сількорів становили лише 14% . У 1927 р. "селянські" газети щоденно отримували в середньому 100 сількорівських листів. Газета " Радянське село" (орган ЦК КП(б)У) щомісячно отримувала до 10 тис. селянських листів.

Журнал "Робселькор" засвідчив, що сількорівський рух тільки частково був рухом загальнокультурним, а здебільшого був продовженням руху політичного: "Перевірка виявила, що в селькори йдуть переважно сільські активісти, демобілізовані червоноармійці; лише 15-20% селькорів складають селяни, які не працюють на громадські роботі"275.

Журнали "Селькор України" і "Робселькор" регулярно друкували матеріали про сількорів-пройдисвітів, які використовували газетну трибуну для зведення особистих рахунків, задоволення власних хворобливих амбіцій.

З іншого боку, редакції масових видань за дорученням керівних органів не цуралися залучати сількорів до шпигунства. У 1928 р. усім сількорам, які перебували на обліку газет, було розіслано листа провокаційного змісту:

"Дорогий товаришу! ... Редакція знає тебе як активного селькора і звертається з проханням зараз же взятися до висвітлення в нашій газеті таких питань:

1. Чому мало продають хліб на ринку; які настрої щодо цього помічаються.

2. Виявити факти, хто спекулює хлібом, цебто перероблює зерно на борошно та торгує без патенту борошном.

3. Як працює сільський млин, чи не порушують млинарі законів в справі помолу різних сортів борошна, що їм не дозволяються.

4. Як працює сільський кооператив...

5. Виявити, хто закуплює хліб на селі.

6. Чи закуплювали хліб приватні крамарі, яких методів конкуренції з держорганами та кооперативами вони вживали.

7. Вільні гроші у селян; ощадні каси. Чому не несуть грошей до ощадних кас; як купують селянські позики."276.

Очевидним, хоч і відносним, успіхом компартійної влади у поширенні свого впливу на село була організація комнезамів.

Комнезами були наділені значними повноваженнями і немало прислужилися владі у нейтралізації заможної частини селянства, але вони не були здатними повести за собою все село - хоч би через те, що мотиви їх діяльності не були морально бездоганними. Обстеження КНС, організоване Київським губкомом у травні 1922 р., виявило виразну прагматику в діях незаможницького активу: ".Перебування у всеправному і всемогутньому комнезамі дає реальні пільги і переваги його членам. Починається стихійна погоня за комнезамівською карткою. Комнезами розбухають."277. У 1923 р. були обстежені 459 комітетів незаможних селян різних регіонів шляхом анкетування їх членів. На питання про мотиви вступу до КНС більшість щиро відповіла: матеріальний інтерес. Цей мотив відзначили 6196 анкетованих. Звичайно, ідейні мотиви теж виявилися вагомими, але все ж відставали: "підтримка радвлади" - 5177 відповідей, "боротьба з куркульством" - 1187, "самосвідомість" - 1121, "боротьба з бандитизмом" - 1278.

Тенденцію комнезамів до корпоративного замикання і їх нездатність стати самостійною силою на селі відзначали партійні активісти у своїх зверненнях в апарат ЦК КП(б)У в 1924 р.: "Члени КНС ревнують партію до середняка і незадоволені курсом, взятим на нього, вважаючи, що партія віддає бідноту на з'їдання куркулю"279.

Більшість селянства була роздратована діями КНС. Про це, зокрема, говорилося в огляді безпартійних селянських конференціях Уманського округу у 1925 р.: "Більшість середняків категорично висловлювалися за ліквідацію комнезамів. таким ораторам аудиторія дружно аплодувала. Середняки розуміють "новий курс" як курс на середняка. "Тепер вже прийшла наша пора", - говорять вони" .

Ще меншим авторитетом на селі користувалися комуністи. З одного боку, спосіб життя і погляди сільських комуністів давали підстави дивитися на них не інакше як на диваків і зайд, а з іншого боку, їх було занадто мало, щоб претендувати на роль впливової сили. За даними інформаційно-статистичного відділу ЦК КП(б)У, на початок 1922 р. по

Україні було 1923 партійних осередків з 11 938 сільських комуністів, у 1925 р. - відповідно 1556 і 18 107, у 1927 р. - 1979 і 39 207281. У 1925 р.1 сільський партосередок припадав на 6 сільрад, у 1927 р. - на 4 сільради.

Питома вага комуністів серед членів сільрад становила: 1926 р. - 6,9%, 1927 р. - 9%, 1929 р. - 10,7%. Більшого досягти було неможливо з огляду на малочисельність партосередків на селі: у 1926 р. було переобрано 10 366 сільрад, а сільських партосередків малося 1836; членами сільрад обрано 244 781 осіб, а сільських комуністів нараховувалося 32 1 6 1283; це значить що якби всі комуністи поголовно пройшли до сільрад, то там вони становили б не більше 13%. А ось керівництво сільрадами невпинно збиралося в руках комуністів: серед голів сільрад вони у 1916 р. становили 17,8%, у 1927 р. - 22,8% і в 1929 р. - 33,5%284.

В аналітичному огляді сільських парторганізацій КП(б)У за липень 1925 р. зазначалося: "У висновках обстеження 17 окрпарткомів, які охоплювали в середньому 70-80 партосередків, тільки в чотирьох випадках відзначається наявність авторитету осередку як політичної організації. Досі спостерігається ще в багатьох місцях замкнутість партійних осередків, відірваність від широких селянських мас і слабке керівництво громадськими організаціями на селі". Також зазначалося: якщо комуністи на селі і користуються авторитетом, то як окремі індивідуальності, а не як парторганізація 285.

Підводячи підсумки виборчої кампанії 1926 р., інструктор ЦК КП(б)У, який проводив обстеження перевиборів сільрад, змушений був визнати, що "керівництво залишається за нами лише тому, що зараз немає інших політичних організацій, які б могли легально керувати селом, нема оформлених політичних груп, які б організовано вели боротьбу на виборах і розгортали діяльність по обробці виборців"286.

Компартійне керівництво саме розуміло, що його руки не дістають до селянської маси. Секретар Чернігівського окружного комітету партії Г. Верілас в одному з своїх листів до ЦК КП(б)У в лютому 1926 р. без зайвої дипломатії повідомляв: "Ми зіткнулись з осередками, в яких після тривалих обговорень не можна жодного комуніста висунути до сільради без побоювань, що він буде провалений. Відірваність від сільських мас і різні проступки, і навіть злочини окремих членів, створили обстановку ворожого ставлення. Наприклад, в одному селі, де осередок складається з 20 осіб, один селянин на сході сказав, що для того, щоб бути в осередку, треба вбити не менше двох осіб"287.

Ці ж мотиви неприйняття комуністів селом присутні і в анонімному листі селянина-комуніста, адресованому секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: "Ви піклуєтесь про міць спілки селян і робітників. Її давно нема в дійсності. Про неї лише говорять ті комуністи периферії, що самі себе проводять до рад, насилуючи селян... Партія на селі цілком дискредитувала себе в повній мірі, як з боку адміністративного, так і з боку ідеологічного та морально-пролетарського.

Чисельність комсомольців на селі, зрозуміло, невпинно зростала. У 1929 р. в 6900 комсомольських осередках на селі на обліку було 200 тис. комсомольців. Цього було достатньо, щоб підтримувати певне ідеологічне і емоційне напруження на селі, але якихось реальних наслідків не мало: на комсомольців мало хто зважав. Це визнавали самі патрони комсомолу - функціонери партійних і радянських органів. Наприклад, в аналітичному огляді Уманського окрвиконкому за підсумками перевиборчої кампанії до сільських рад 1927 року визнавалося: ". Роль комсомолу як організатор всієї молоді села ще й по цей час лишається невеликою. Участь комсомольців в повсякденній роботі сільрад і взагалі в громадсько-політичному житті села ще невелика, господарськими справами села ЛКСМ цікавиться ще мало." .

Окремою категорією громадсько активної частини села були так звані червоноармійці. З одного боку, вони визнавалися владою за повноправних громадян, а з іншого, їх визнавали за своїх більшість односельчан. Після служби в армії вони поверталися додому озброєними певним набором навичок успішної політичної поведінки, знанням риторики правлячого режиму, письменними, впевненими у собі. Про рівень їх впливовості можуть в якійсь мірі свідчити результати виборів до рад. Серед членів сільрад, обраних у 1927 р., чоловіки, які пройшли службу в Червоній армії, становили 26%, у 1929 р. - 35%290. Серед голів сільрад їх у 1926 р було 41%, а в 1929 р. - 50%291.

Отже, зовнішні впливи на політичну поведінку селянства були обмеженими. В таких умовах багато залежало від конфігурації відносин всередині самого селянства. Найвагомішою лінією відносин були, звичайно, взаємовідносини бідної і заможної частини села.

Різниця між полярними соціальними групами селянства у багатстві була значною, і з роками вона поглиблювалася. Основний капітал (вартість худоби, птиці, бджіл, будівель, реманенту, запасів продуктів, кормів і матеріалів) вищої посівної групи (що сіяла понад 15 дес. на двір) переважав капітал найнижчої групи (безпосівної) у 1923/24 господарському році у 31 раз, а в 1925/26 р. уже в 48 разів 292. У 1923/24 господарському році валовий прибуток середньостатистичного господарства у безпосівній групі становив 141 руб., а в найвищі групі (що засівала понад 15 дес. на двір) - 1592 руб. Отже, найзаможніша група мала в середньому на двір прибуток в 11 разів більший, ніж найбідніша група. Різниця між крайніми групами селянських господарств у наступні роки зменшувалася, але залишалася значною: 1924/25 р. - 7,6 раз, 1925/26 р. - 6,9 раз 293..

Соціальної ідилії на селі не було, але не було й класовою ворожнечі. Не тільки середняки, а й селянська біднота відчувала певну солідарність. Тягар нелегкої долі землероба відчували не тільки незаможні, які ледве зводили кінці з кінцями, а й заможні, які постійно відчували виснажливий тиск системи. Аграрна революція призвела до нівелювання, зрівняння на зниженому рівні добробуту, але не до осереднячування. Під час чистки комнезамів, проведеної у червні 1922 р. з ініціативи вищого керівництва, відчувалося неприховане злорадство респектабельної частини села, яка виказувала роздратування нахабством комнезамівців у вигуках, зафіксованих на Київщині: "Не треба нам комнезама! тепер ми всі бідні, вже пообдирали нас!"294.

Хитрість і одночасно штучність поділу селян на соціальні групи пояснив один з респондентів В. Нолла, який на питання на питання: "Чи був поділ серед середняків на багатих і бідніших"? - відповів: "До революції не було. То щитались хазяйни, а як бідний, то бідний. А в революцію їх поділили: середняки, куркулі і комнезами" .

З огляду селянських листів до редакції газети "Радянське село" (1928 р.) видно, що на селі переважав настрій загальноселянської солідарності перед лицем різких рухів влади: "Ви пишете, що бідняк йде назустріч державі, а кулак та куркуль гальмує і старається підривать совєтську власть. Це все дурниця. Ці куркулі, як ви їх називаєте, держать радянську владу на ногах. Ці чесні труженики дають державі хліб, вигодовують скотину, свині, дають сало, м'ясо, всяку сировину на вироби, отбивають повинність, платять великі податки і держать на ногах совєтську власть"; "Ви наполняєте газети глупостями і тим дурите народ 11 років. Ви думаєте, що селянство таке дурне, що нічого не розбирає. Розбирає воно все. Вам пишуть брехні із села, і ви натравлюєте селянина один на одного, і іде велика рознь між бідняком і яким-то куркулем та середняком, злоба і ненависть"296.

Були зафіксовані висловлювання і такого порядку: "Ми з куркулем не хочемо сердитися, оскільки вони нам надають допомогу, а ви, власті, нам цієї допомоги не надаєте" (Катеринославський округ, 1928 р.)297.

Показники незначного представництва заможної частини селянства в різних тогочасних органах (радах, правліннях кооперативів) не повинні вводити в оману, адже вони були штучно досягнуті: примусом, адмініструванням. Сама влада визнавала, що заможне селянство користувалося неофіційним впливом. Так, в аналітичному матеріалі організаційно-інструкторського відділу ВУЦВК вказувалося: "Треба зазначити, що куркулі не намагалися брати особистої участі у складі сільрад, а, в основному, старалися використовувати для здійснення свого впливу на село підставних осіб"298. Думка обставлена специфічною риторикою, але нас вона не повинна вводити в оману: "куркулі" в даному випадку - це усі конкуренти компартійної влади, а "підставні особи" - це не лише справді підставні особи, але частіше однодумці-односельчани.

Селянська біднота всіляко висувалася владою на роль провідної політичної сили, але реалізувати цей намір на селі було важко. Біднота отримувала від держави настільки значні матеріальні пільги, що це викликало нарікання з боку більшості сільського населення, і навіть ставало предметом глузувань, докорів, кпинів на адресу "голодранців". Бідноту звинувачували у дармоїдстві, ледарстві. Частково для цього були підстави, адже полегшення для неімущої частини села оберталися побільшеним посиленим тягарем для решти селян.

Не мали особливих шансів на полі громадської роботи наймити. Переважна більшість наймитів постійно міняла місце роботи, а отже, і проживання. Частина з них приходила на заробітки здалеку, і вони були чужими для місцевих мешканців. Наймити, крім того, не мали авторитета господаря-землероба, що так важливо для селян. Нарешті, наймит економічно залежав від наймача, з чого могла випливати його громадська залежність. Документи зберегли свідчення зневажливої оцінки здібностей наймитів як можливих депутатів рад не тільки з боку селян, а й з боку окремих представників радянських органів. В Криничанському районі Дніпропетровського округу при виборах сільрад у 1929 р. висловлювалися відводи кандидатурам із наймитів: "Він буде тільки до весни дома, а там піде служити і в сільраді працювати не буде"; "Батрак у мене свиней пас, він у сільраді нічого не пойме"

Була ще одна категорія населення, котра всупереч старанням влади не могла подолати традиційної системи цінностей і набути громадської ваги, - це жіноцтво.

Літні селяни, даючи інтерв'ю В. Ноллу, щодо участі жінок у громадсько-політичному житті давали практично однакові характеристики як дореволюційним, так і "радянським" часам. Про сільські сходи до революції: "мужики йшли, а жінка - це другорядна"; "усі мали право голосу, крім жінок"; "Жінки теж туди ходили? - Ні, Боже спаси! Вони і палками повиганяють, жінку раніше ні за що не щитали. Жінчине діло - діти і піч"300. Про збори при сільрадах: "Чого туди жінки ходили? Тоді жінки не ходили нікуди, бо не було коли. Вони пряли та ткали"301. І це підтверджують сухі цифри адміністративної статистики. Жінки у складі сільрад у 1923 р. становили 2%, у 1924 р. - 6%, у 1925 р - 13%, у 1926 р. - 9%, у 1927 р. - понад 9%, у 1929 р. - 17%. У 1925 р. головами сільрад були 36 жінок по всій Україні302. У наступному 1926 р. головами сільрад були обрані 33 жінки - з понад 10 тис. вакансій 303, у 1927 р. - 37 жінок, у 1929 р. - 598 жінок (5,5%)304. Зменшення питомої ваги жінок у складі сільрад 1926 році в порівнянні з 1925 роком організаційно-інструкторський відділ ВУЦВК пояснює тим, що в умовах поступового зосередження владних функцій на місцях у руках сільрад і відповідного посилення прагнення селянства впливати на формування їх складу стала особливо помітною штучність спроб центральної влади "розкріпачити" жінку і прямолінійними директивними заходами штучно здобути необхідний процент: "Ми спостерігаємо зменшення числа жінок у сільрадах, бо вони не цілком виправдали своє перебування в них минулого року"305.

Серед тих сільських мешканців, хто з'явився на перевибори рад у 1926 р., жінки становили менше 40%306. "Жіноцтво майже не приймало участі у звітних зборах", - повідомляли з Уманського округу в 1927 р.307 На перевиборах сільрад у 1929 р. жінки серед усіх присутніх складали 20%, і з усіх присутніх жінок взяли слово лише 2% .

Жіноцтво мало нижчий рівень писемності і значно менший досвід участі у громадських справах. Але ще більше значення мала традиція. На початку 20-х років в Україні було близько 10% господарств, які належали удовам і одиначкам 309. Отже, десята частина більш-менш успішних глав сімей - то були жінки, чому ж тоді при всіх стараннях уповноважених від вищої влади показники присутності в складі сільрад були нижчими?

Причиною був упертий спротив чоловіків. Чисельні скарги на те, що чоловіки-селяни скептично ставляться до участі жінки у громадській роботі, і що самі сільради противляться залученню жінок до роботи в сільрадах, при цьому глузували з жінок, надходили до редакцій газет 310. Центральна виборча комісія щодо участі жіноцтва в перевиборчій кампанії 1925 р. була песимістичною: "У виборчій кампанії минулого року ми мали таке становище, коли до складу сільрад проводились жінки за твердо встановленим процентом... Процент відвідуваності засідань сільрад жінками - членами сільрад є винятково незначним. Було багато випадків, коли жінкам чоловіки не дозволяли увійти до складу сільради, а в деяких випадках не дозволяли йти на передвиборчі збори. У Павлоградському і Артемівському округах були випадки, коли чоловіки побили своїх дружин за те, що вони пішли на збори і за те, що їх ввели до складу сільради"311. Те ж повторено у звіті оргінформбюро Центр-виборчкому за 1926 р.: "В одній з сільрад Могилівської округи було після перевиборів постановою сільради виключено зі свого складу трьох членів сільради - жінки із-за невідвідування ними засідань сільради. Причини - чоловіки їх не пускали. Чоловіки самі прохали виключити їх жінок зі складу сільради" . На окружних з'їздах "жінорганізаторів" і жінок-"делегаток" 1926 р. наводилися численні факти, коли селянок не запрошували на сільські сходи, селянок - членів сільрад не попереджували про засідання, не давали їм практичних доручень. На з їзді рад Запорізького округу у 1927 р. лунали скарги жінок на недостатню увагу до них як громадян: "... Дядьки сміються з неї, кажучи, що колись без жінок сільради були й гарно працювали. Голова приєднується. й каже: жінки тільки морочать голову, їй роз'яснюєш, роз'яснюєш, а вона нічого не розуміє."; ". Чоловіки не дають нам ходу. Коли тебе виберуть до сільради й ти підеш туди, так вони тебе штовхають, кажуть: чого тобі треба, йди додому борщ вари."314. Аналогічну ситуацію змальовує огляд перевиборчої кампанії до рад в Уманському окрузі у 1927 р.: ".Є окремі випадки категоричного заперечення з боку чоловіків проти виборів у Ради їх жінок. Часто такі заперечення приймаються як підстава для відводу переважно рекомендуються і обираються жінки, що є головою двору"315. На районних нарадах жінок - членів сільрад у 1927 р. серед причин слабкої участі жінок в роботі сільрад називалися, зокрема, такі: їх не оповіщають про засідання ради; з жінок сміються, і їм ніяково; не пускають чоловіки 316. На ІІІ Всеукраїнському з'їзді робітниць і селянок у січні 1927 р. одна з делегаток наївно сформулювала проблему: "Хоч нас проводить партія, але мужик нас не допускає" .

Джерела зберігають зразки глузувань чоловіків зі спроб окремих жінок втрутитись у таку суто чоловічу справу, як політика. Допис, що надійшов з Васильківського району Київського округу, свідчив: "Доводилось чути, коли виставлялась жіноча кандидатура по деяких селах, такі вигуки: "Бабам горшки", "До кочергів", "Ти що за бабу голосуєш". Навіть тягли за рукав, коли за жінку голосували"318. Зразки кепкувань чоловіків з жінок- активісток наводилися на Первомайському окружному з'їзді жінок - членів сільрад у жовтні 1927 р.: "І без жінок можна обійтись", "Жінка повинна знаходитись тільки біля печі"319. Етнографи записали і прислів'я з цього приводу: "Став бабком - поменшало пряжі одним клубком"; "Який режим не є, а чоловік жінку б'є, й буде бити, коли не буде варити" .

При всій неоднорідності своєї структури село перед лицем компартійної влади виявляло цілковиту одностайність, консолідовану громадську думку.

В оглядах інформаційного відділу ЦК ВКП(б) за 1925-1926 рр. відображено пробудження наполегливості селян - учасників безпартійних селянських конференцій у відстоюванні своїх особливих вимог: рівні виборчі права для робітників і селян, пропорційне представництво селян в державних установах, перетворення селянських конференцій на законодавчі з' їзди, вибори низових органів влади без контролю з боку вищих органів, вибори на Всеукраїнський з' їзд рад безпосередньо на районних з' їздах, створення "відкритої комуністичної партії", з переважанням у ній селян, створення селянських спілок. Селяни висловлювали незадоволення диктатурою робітничого класу над селянством, диктатурою партії над безпартійними, малим відсоток селян в партії, незнанням комуністами потреб села 321.

Предметом нарікань селянства у період найвищого розгортання непу були: непропорційне співвідношення цін промислових і сільськогосподарських товарів ("ножиці цін"), дефіцит промислових товарів, порушення законності, спотворена податкова система, затягування землеустрою.

У підготовленій в 1925 р. Інформстатвідділом ЦК КП(б)У підбірці матеріалів "Про настрої селян в Україні" вказувалося, що на грунті повільного проведення землеустрою, його дороговизни, зловживань землемірів, зволікання земельних організацій, класового та національного антагонізму наростає широке невдоволення села. Наводяться і конкретні висловлювання селян: "Із-за землі була у нас революція, із-за землевпорядкування буде інша революція" (Катеринославщина)322.

Окремою темою були ревнощі селянства до робітничого класу і службовців, які відзначені, наприклад, у спецдоповіді ДПУ УСРР у вересні 1926 р.: "Ось ви, товаришу робітнику, в пальті, а я селянин - в обірваному піджаку. Ви, товариші, їсте щодня м'ясо, яйця, масло, а я селянин, їм їх раз на рік, оскільки змушений вивозити їх товстопузому дармоїду міста" (Мелітопольський округ)323. Ці ж настрої прохоплювалися на безпартійних конференцій Харківського округу (березень-квітень 1925 р.): "Дуже жваво дебатувалося питання про становище робітничого класу у порівнянні з становищем селянства. В тій чи іншій формі в таких словах виявлялася "ревність" села до міста"

Одним з проявів громадської активності селянства був рух за створення селянських спілок, які б захищали як економічні, так і політичні інтереси заможного селянства. І це було логічно, адже офіційно вважалося, що незаможники мали свої організації - КНС, то чому б середнякам та заможним селянам не мати своїх. По СРСР в цілому в 1924 р. місцевими партійними та радянськими органами було зафіксовано 139 випадків відкритої агітації за селянську спілку. Селяни так визначали мету створення селянських спілок: "Для того щоб праця селянська і продукція його виробництва цінилися і щоб з селянством рахувалися, треба організувати селянські спілки..."

Ідея відродження селянських спілок як органів станового селянського представництва виникла у 1922 р., але з усією гостротою вперше постала у 1925 р. Так, з 8 районних безпартійних конференцій Херсонського округу, які відбулися на початку 1926 р., це питання піднімалося на шести, до того ж на половині з них делегати настійно вимагали поставити його в порядок денний.

Висуваючи вимоги створення селянської спілки, селяни демонстрували пам'ять про Селянську спілку, яка почала створюватися після Лютневої революції за рішенням І Всеукраїнського з'їзду. Ця організація встигла набути популярності, систематично проводила губернські і повітові селянські з'їзди, на яких обиралися ради селянських депутатів і комітети селянської спілки; на осінь 1917 р. в Україні діяло 10 губернських, 103 повітових і близько 12 тис. волосних та сільських комітетів 327. У ході боротьби за оволодіння Україною компартійна влада знищила селянські спілки і унеможливила їх відродження. Проте спогади про селянські спілки оживали в свідомості селян в міру усвідомлення байдужості влади до їхніх щоденних потреб. В середині 20-х років вимога відновлення селянських спілок висувалася практично на всіх громадських зібраннях за участю селян - від сільських сходів до безпартійних селянських конференцій. У 1922 р. органи держбезпеки відзначають перші випадки агітації за відновлення селянських спілок; у 1925 р. ці вимоги було зафіксовано в 25 округах України. Надалі кількість подібних випадків наростала. За перші вісім місяців 1926 р. було зафіксовано 72 випадки ведення агітації за спілки, а за один вересень того ж року зафіксовано 28 випадків, а за жовтень - 64. Все частіше вимоги легалізації селянських спілок звучать не у вигляді приватних розмов чи вигуків, а зустрічаються в рішеннях сільських сходів, протоколах сільрад і в резолюціях селянських конференцій 328.

За іншими даними, у 1926 р. органами держбезпеки виступили за організацію селянських спілок 448 селян України, у 1927 р. - 616 .

Якщо сільська інтелігенція розглядала селянські спілки як прообраз майбутньої селянської партії, то більшість селян вбачала в них лише щось на зразок загальноселянської профспілки: "Селян грабують, їх ніхто не захищає. У робітників є профспілки, тому вони живуть добре, їдуть на селянській шиї. Якби в нас була селянська спілка, то ми б зуміли відвоювати свої права"; "Селяни неорганізовані, тому їх продукт і дешевий. Селянам необхідно організованим шляхом відправляти хліб за кордон і постачати себе промтоварами. Один вихід із становища, що склалося, - необхідно організувати селянську спілку"; "Тиснуть дурнів селян, але так їм і треба, нехай тиснуть ще більше для того, щоб селяни зрозуміли, які вони дурні і навчились відстоювати свої права"; "При царизмі нам було краще, тоді ми мали ярмо, але воно було для нас легше, зараз на нас Радянська влада наклала цілу сотню нових тягарів. Селянам необхідно організуватися, щоб показати власну силу"330.

У доповіді ДПУ УСРР "Про селянські спілки на Україні", підготовленій для ЦК КП(б)У у вересні 1926 р., зверталась увага на той тривожний факт, що селянська молодь, яка навчалася у вузах Києва, Харкова та інших міст, перейнялася ідеєю утворення селянських спілок, "українських селянських об'єднань" та ін.331